Пауло Коельйо. Над річкою П'єдрою, там я сиділа та й плакала (2020)

аші кроки відлунювали від кам’яних стін. Інстинктивно я простягла руку до чаші зі святою водою й перехрестилася. Я згадала, що він мені сказав: вода — це символ Богині.

— Ходімо туди, — мовив він.

Ми ступали по порожній, неосвітленій церкві, де під головним олтарем був похований святий Савен — відлюдник, що жив на початку першого тисячоліття. Її мури вже кілька разів руйнувалися, та зводилися знов.

Таке трапляється з деякими місцями — їх можуть руйнувати війни, ненависть та байдужість. Проте вони лишаються священними. Тоді хтось там проходить, відчуває, що чогось бракує, і відбудовує.

Я звернула увагу на скульптуру розіп’ятого Христа, вона справила на мене дивне враження, — я чітко відчувала, що голова його поверталась услід за мною. — Зупинімося тут.

Ми стояли перед олтарем Матері Божої.

— Подивися на образ.

Марія з дитям на руках. Маленький Ісус указує рукою вгору.

— Дивися уважніше, — наполіг він.

Я постаралася роздивитись усі деталі дерев’яної статуї: позолоту, підніжжя, досконалість, із якою різьбар відтворив складки покриву. Та коли звернула увагу на палець дитяти Ісуса, то зрозуміла, про що він.

І справді: хоча Марія тримала Його на руках, саме Ісус тягнув Її за собою. Рука дитяти, здійнята до неба, здавалося, поривала Діву увись. Щоб повернутися у дім її Нареченого.

— Митець, який це створив більш ніж шістсот років тому, усвідомлював, що ж він хоче сказати, — зауважив він.

Дерев’яна підлога відлунила чиїсь кроки. Зайшла жінка й запалила свічку перед головним олтарем.

Ми якийсь час стояли незрушно, шануючи ту мовчазну молитву.

«Кохання ніколи не приходить поволі», — думала я, дивлячись на нього, заглибленого у споглядання Пресвятої Діви. Напередодні, хоча його й не було поруч, світ усе одно мав сенс. Тепер же я потребувала його присутності обіч себе, щоб зобачити справдешнє сяяння речей.