Пауло Коельйо. Над річкою П'єдрою, там я сиділа та й плакала (2020)

оли ми залишили готель, дзвони ще бамкали, й він запропонував зайти ненадовго до церкви. — Ми тільки цим і займаємось, — зауважила я. — Церкви, молитви, обряди.

— Ще любов’ю займалися, — відказав він. — Тричі напилися. Бродили по горах. Ми добре поєднали Суворість та Співчуття.

Я бовкнула дурницю. Треба мені призвичаюватися до нового життя.

— Пробач мені, — промовила я.

— Зайдімо на трохи. Ці дзвони є якимось знаком для нас.

Він мав рацію, та мені доведеться усвідомити це допіру наступного дня. Не зрозумівши вповні прихованого знаку, ми сіли в машину й чотири години їхали до монастиря П’єдра.