Пауло Коельйо. Над річкою П'єдрою, там я сиділа та й плакала (2020)

Четвер, 9 грудня 1993 р.

оли я прокинулась, його руки лежали в мене на грудях. Уже стояв ясний день, і били церковні дзвони.

Він поцілував мене. Його долоні ще раз пестливо ковзнули по моєму тілу.

— Нам треба їхати, — сказав він. — Сьогодні останній день свят, і автодороги, напевно, запруджені.

— Я не хочу їхати до Сарагоси, — відповіла я. — Хочу їхати туди, куди й ти. Банки незабаром відкриються, я можу зняти з картки гроші й купити собі одежу.

— Ти казала, що грошей у тебе небагато.

— Роблю жест. Я маю безжалісно порвати з минулим. Якщо я повернуся до Сарагоси, то почну думати, що, мовляв, кою дурниці, що скоро іспити, що ми можемо два місяці побути окремо, аж доки я не складу екзамени. А якщо складу, то не захочу покидати Сарагосу. Ні, я не можу повертатися. Треба зруйнувати мости, що єднають мене з жінкою, якою я була дотепер.

— Барселона, — промимрив він.

— Що ти кажеш?

— Та нічого. Їдьмо далі.

— Але ж ти маєш дати лекцію.

— До того ще два дні, — відказав він. Голос його звучав якось дивно. — Поїдемо в інше місце. Не хочу їхати просто до Барселони.

Я підвелась. Не хотілося думати про проблеми; мабуть, він прокинувся, як завжди прокидаються після першої ночі кохання з кимось — із почуттям певної незручності та сорому.

Я підійшла до вікна, трохи відхилила штору й подивилась на вуличку перед нами. На балконах будинків сушилася розвішана одежа. Лунали дзвони.

— У мене ідея, — мовила я тоді. — Їдьмо в одне місце, де ми були ще дітьми. Більше я не поверталась туди.

— Куди це?

— До монастиря П’єдра[22].