Пауло Коельйо. Над річкою П'єдрою, там я сиділа та й плакала (2020)

ієї ночі я лежала на студеній землі, й холод знеболив мене. На якусь мить я подумала, що можу померти, коли не знайду притулку, — то й що? Усе найважливіше в моєму житті було щедро дане мені впродовж одного тижня — і забране протягом однієї хвилини, що я й слова вимовити не встигла.

Тіло моє почало тремтіти від холоду, та мені було байдуже. У якусь мить воно це припинить, адже витратить геть усю свою енергію на спроби зігріти мене, і вже далі не зможе зробити нічого. І тоді тіло повернеться до звичного спокою, і смерть прийме мене в свої обійми.

Я тремтіла отак більше години. І спокій прийшов. Перш ніж зімкнути повіки, я почала вчувати мамин голос. Вона оповідала мені історію, яку розказувала, коли я була ще дитиною, й навіть не підозрювала тоді, що ця історія — про мене.

«Один парубок і одна дівчина шалено закохалися одне в одного, — на межі сну й марення звучав мамусин голос. — І вирішили вони стати нареченими. А наречені завжди щось дарують одне одному.

Та хлопець був бідним; єдине, що він мав, — то годинник, успадкований від дідуся. Думаючи про прекрасне волосся своєї коханої, він вирішив продати годинник, щоб купити для неї красиву срібну защіпку.

І дівчина так само не мала грошей на подарунок до заручин. Тоді вона пішла у крамницю найбагатшого торговця містечка й продала йому своє волосся. А на ті гроші купила золотий ланцюжок для годинника свого коханого.

І ось вони зустрічаються в день свята заручин, і вона дарує йому ланцюжок для годинника, що вже проданий, а він їй — защіпку для волосся, котрого вже немає».