Пауло Коельйо. Над річкою П'єдрою, там я сиділа та й плакала (2020)

Субота, 4 грудня 1993 р.

иступ відбувався в місці офіційнішому, ніж я собі думала, й зібрав більше людей, ніж очікувала. Я не розуміла, чому так сталося.

«Хтозна, певно, він уславився...» — подумала я. Він нічого не розповідав про це у своїх листах. Мені захотілося побалакати з присутніми, запитати, що вони тут роблять, та я не наважилася.

Коли він увійшов, я здивувалася. Мав геть інакший вигляд, порівняно з тим хлопчиком, яким я його знала, — утім, звісно, за одинадцять років люди міняються. Він був гарнішим, його очі сяяли.

— Він повертає нам те, що було нашим, — сказала жінка поруч зі мною.

Фраза була дивною.

— Що саме він повертає? — запитала я.

— Те, що в нас украли. Релігію.

— Та ні, не повертає він, — сказала інша, молодша жінка, що сиділа праворуч від мене. — Вони не можуть повертати те, що вже належить нам.

— Тоді що ви тут робите? — роздратовано спитала перша жінка.

— Я хочу послухати його. Хочу дізнатись, як тепер вони мислять, бо колись уже спалювали нас на вогнищах і, можливо, хочуть повторити це.

— Він — самотній голос, — сказала перша жінка. — Робить, що може.

Молодша жінка іронічно всміхнулася й відвернулася до сцени, даючи зрозуміти, що розмову закінчено.

— Як на семінариста, це відважна поведінка, — вела далі перша, дивлячись тепер на мене в пошуках підтримки.

Я нічого не розуміла, мовчала, тож вона припинила балачку. Молода поруч зі мною підморгнула, ніби я була заодно з нею.

Але я не долучилася до розмови з іншої причини. Бо задумалася над словом, що вимовила старша пані.

«Семінарист».

Не може бути. Він би повідомив мені.

Він заговорив, а я не могла як слід зосередитись. «Треба було краще одягтися», — думала, сама не розуміючи, чому це мене непокоїть. Він помітив мене в залі, і я почала гадати, що ж у нього в голові: який я маю вигляд? Наскільки ж різниться вісімнадцятилітня дівчина від двадцятидев’ятилітньої жінки?

Голос його був той самий. А от слова — інакші.

обхідно ризикувати, — казав він. — Ми тільки тоді насправді збагнемо життєве чудо, коли дозволимо несподіваному статися.

Щодня Бог дарує нам — разом із сонцем — ту мить, у яку можливо змінити все, що робить нас нещасливими. Щодня ми вдаємо, ніби не помічаємо цієї миті, ніби вона не існує, ніби сьогодні — таке ж, як і вчора, і буде таким само, що й завтра. Але той, хто звертає увагу на свій день, відкриває магічну мить. Вона може бути прихована в тій годині, коли ми вранці встромляємо ключ у двері, у хвилі мовчання після вечері, у тисячі й одній речі, що здаються нам однаковими. Така мить існує — мить, коли вся сила зірок проходить крізь нас і дозволяє нам творити чудеса.

Іноді щастя є благословенням, та переважно — завоюванням. Магічна мить дня допомагає нам змінитися, змушує нас рушати на пошуки наших мрій. Ми будемо страждати, матимемо важкі хвилини, зіткнемося з численними розчаруваннями — та все це минуще, й ніщо не залишає слідів. І в майбутті ми зможемо поглянути назад із гордістю й вірою.

Нещасним є той, хто боїться ризикувати. Бо він, імовірно, ніколи не зневірюється, не зазнає розчарувань, не страждає, як ті, хто йде за своєю мрією.

Та коли він озирнеться — адже ми всі озираємося, — він почує, як серце каже йому: «Що ж ти зробив із чудесами, якими Господь усіяв твої дні? Що ж ти зробив із талантами, які твій Навчитель доручив тобі? Закопав якомога глибше в печері, бо боявся розгубити їх? Ну, тоді ось твоє надбання: певність того, що ти змарнував життя».

Горе тому, хто почує такі слова. Бо тоді він увірує в чудеса — а магічні миті життя вже й проминули.