Пауло Коельйо. Над річкою П'єдрою, там я сиділа та й плакала (2020)

ін стягнув з мене одяг і увійшов у мене з силою, з острахом, з бажанням. Мені навіть було трохи боляче, та це не мало жодного значення. Так само, як жодного значення не мала тієї миті й моя насолода. Я гладила руками його голову, чула його стогони й дякувала Богові за те, що коханий нарешті тут, усередині мене, змушуючи мене почуватися так, ніби це вперше.

Ми кохалися цілісіньку ніч — і наше кохання перевивалося сном і снінням. Я відчувала його в собі й обіймала його, аби впевнитися, що все це таки насправді, аби не дозволити йому раптово відійти, — немов мандрівні рицарі, що колись мешкали в старовинному замку, перетвореному на готель. Мовчазні кам’яні мури, здавалося, ведуть оповідь про панн, які залишились чекати, про пролиті сльози, про нескінченні дні при вікні в спогляданні обрію, в шуканні якого-небудь знаку чи проблиску надії.

Але я ніколи не зазнаю такого, пообіцяла собі. Я ніколи його не втрачу. Він завжди буде зі мною, — бо я чула мови Святого Духа, споглядаючи розп’яття за олтарем, і вони сказали мені, що я не вчиняю гріха.

Я буду його супутницею, і ми разом прополемо цей світ, що вже дожидає, аби його сотворили заново. Ми розповідатимемо про Велику Матір, боротимемося поряд із Архангелом Михаїлом, разом зазнаємо мук і піднесень першопрохідців. Це сказали мені мови — і віра в мені воскресла, адже я знала, що вони речуть істину.