Останнє літо

Розділ восьмий

Дивізія стояла в обороні на широкому фронті. Зі штабу полка до штабу дивізії треба було їхати майже десять кілометрів без світла, бо останнім часом суворо забороняли їздити поблизу передової навіть з маскувальними сітками на підфарниках. Незадоволений водій, якого розбудили серед ночі, мовчав, а Синцов сидів біля нього в тісному трофейному «опельку-кадеті» і думав про себе. Чому раптом викликали, марна річ угадувати. На війні ти сам собі не належиш, а в оперативному відділі — менше, ніж будь-де. Думав не про те, навіщо викликали, а взагалі про своє життя. Всі сьогоднішні розмови спонукували до цього. «Так, коли Ільїн сьогодні запропонував піти до нього в начальники штабу, мені цього хотілося. А чому? Хочу бути ближче до діла? А хіба я зараз не діло роблю?

Невже за рік служби в оперативному відділі дійшов до такої думки? Ільїн каже «спостерігачі». Звичайно, до цього не зводиться. Все-таки найчастіше і насамперед ставлять завдання: допомогти! Але й про непорядки доповідати доводиться. Цього не обминеш. І тут, звісна річ, радості мало. Часом, доводячи чужу неправду, в пекло лізеш, а потім, коли доведеш, на душі тяжко. Бо знаєш: неточно доповідають і навіть брешуть дуже часто не від підлості, а від того, що склалося скрутне становище.

А коли б поміняли тебе місцями з тим, хто не знайшов у собі сили до кінця виконати завдання, трошечки не дійшов, не доповз, не дотягся, — хто знає, чи зумів би ти зробити це краще й доповісти правдивіше, ніж він?

Інколи здається, зумів би! А інколи уявляєш, як заліз би знову сам у його шкуру, і сумніви беруть, бо звик уже до іншого: приїжджаєш і від’їжджаєш, приїжджаєш і від’їжджаєш, маєш передишки, щоб відпочити од небезпеки, а люди лишаються завжди там, у бою… Ідеш на передову взимку, напровесні, як розгаснуть дороги, в мокрих валянках, провалюючись на кожному кроці в сніг. А сніг після довгого обстрілу весь у вирвах. І вбитих ще не прибрали. І поодинокі міни нагадують про себе, ниють над головою. Ідеш, неначе в пекло. А йдеш не бозна-куди — всього лише на командний пункт батальйону, не далі від нього!»

Синцов згадав, як після зимового бою за одну з висот на плацдармі, за річкою Слюдянкою, коли після шостого наказу — взяти! — її надвечір все-таки взяли, командир дивізії генерал-майор Тализін, випивши на СП третину фляги, пішов сам до цієї висоти підбирати поранених: «Ходімо зі мною, майоре!»

Поранених було багато, вони лежали під усією висотою. І Тализін, дарма що випив третину фляги, йшов не п’яний і навіть не під хмелем, а тільки якийсь дивний, очманілий. Чи то хотів у душі виправдатись перед своїми пораненими солдатами, що лежали під цією висотою, чи жалів їх, чи не знав, що з собою вдіяти, така туга пойняла його після важкого бою, і потяг він за собою Синцова, і свого ад’ютанта, і ординарця, і двох автоматників. І разом з санітарами, що брьохалися на схилах висоти, підбирав поранених у глибокому, мокрому снігу.

Часом тільки допомагав, а іноді, сам знайшовши когось поодаль, брав на плечі й тягнув до носилок. Потім раптом згадав про руку Синцова, коли той погано, незграбно допоміг йому, і сказав: «Ти чуєш, ти йди. Навіщо ти зі мною пішов?»

Та куди вже було йти від нього? І вони ще годину ходили й підбирали. Чого тільки не буває на передовій! Розповісти кому, не повірять. І сам Синцов, коли знову потрапив до того ж командира дивізії, коли вже все було в порядку, коли пішли далі, вперед, не впізнав його, побачив зовсім іншу людину. Немов не тільки та висота лишилась далеко позаду, а й та людина, що підбирала поранених, теж лишилася там, під тією висотою… «Так, я то добре знаю, що таке передова, — згадавши про Тализіна, подумав Синцов. — І ким би я не став — командиром полку чи начальником штабу, — до кінця війни ще натерплюся страху. І все-таки хочу ближче до діла. Коли вже тоді, після госпіталю, не взяв білого білета, тепер хочу йти до кінця».

Він думав про те, про що вже не раз думав на війні. «Буває й так: добре робить людину гіршою, а погане — кращою… Мене принаймні саме погане й зробило іншим, ніж я був до війни. Як я забуду ту переправу через Дніпро, коли німці рубали нас з автоматів згори, з берега, по головах, мов капусту сікачем? Або той відбитий у німців під Сталінградом табір наших військовополонених, де я знайшов Бутусова? Він і тепер живий і воює. І вже після табору його розжалували в рядові за те, що, командуючи ротою, не зважав ні на які накази і німців у полон не брав. І розжалуваний, і поранений, а недавно написав, що знову в стрій повернувся і знову ротою командує.

І також, як я, не хоче, щоб без нього війна скінчилась.

А чого я хочу на війні для самого себе? Як і всі, хочу лишитися живим. А крім цього, нічого особливого для себе й не хочу. Ільїн спитав, як би Тетяна подивилася на те, що я хочу в полк, схвалила б чи ні? Уголос сказала б: так! А що подумала б, не знаю. Якою вона хоче бути — це одне, а чи вистачить у неї на це сили — інше.

Людина багато чого хоче від себе. Та не на все вона здатна. Так зі мною. Так і з нею», — подумав він про Таню з новим приступом тривоги за неї.

Водій різко загальмував; перед машиною, заступаючи дорогу, стояв солдат з автоматом, позад нього темнів шлагбаум.

— Не часто бачимось, — були перші слова Артем’єва, коли Синцова привели в хату, де квартирував командир дивізії. — Востаннє п’ять з гаком місяців тому…

— Скоро шість, — сказав Синцов.

— Тим паче. Чаю? — Артем’єв кивнув на стіл. Там стояв термос і дві склянки. — Нічого іншого не пропоную, знаю — вже було.

— І чаю не хочу.

— А я хочу. Полюбляю на ніч. Іноді й серед ночі прокидаюсь, п’ю. — Артем’єв налив собі з термоса півсклянки чорного чаю й закрутив кришку.

— Навіщо мене викликають, не знаєш?

— Не знаю, мабуть, потрібен їм. Сам ваш Перевозчиков дзвонив: закінчив ти чи не закінчив у нас роботу, а щоб рівно о шостій був там!

— Не закінчив. У двох полках був.

— Це знаємо. Ну і які в тебе спостереження — розповідай!

Артем’єв звично присунув до себе по столу блокнот і став слухати Синцова. Та поміток робити майже не довелося. На думку Синцова, в дивізії, там, де він був, за окремими винятками, все йшло нормально і з маскуванням, і з додержанням режиму вогню й пересування. А по триста тридцять другому полку, там, де Ільїн, взагалі зауважень не було.

— Ільїн завжди пнеться бути першим, — вислухавши Синцова, сказав Артем’єв. — А після того випадку з харчами — вдвічі. Та що казати, всі пнемося. Наше життя на війні знаєш з чого складається?

— З чого?

— Як і всяке життя, лише з двох речей: з доброго й поганого. Доброго тепер куди більше стало, але й поганого ще досить, не при начальстві кажучи!

— Мене маєш на увазі?

— А хоч би й тебе. На війні, крім солдата, всі — начальство. Завтра по твоїх слідах уздовж переднього краю пройду. Може, й таке бути, що штабному товаришеві очі замилили.

— Не думаю, — мовив Синцов.

— Даремно. Все-таки ти не кадровий і всіх наших тонкощів не знаєш.

— А Ільїн знає? — спитав Синцов.

— Ільїн знає, хоч і не кадровий. Він усе пізнав. Що ти себе з ним рівняєш? Ільїн і через сорок років у гріб ляже у військовому обмундируванні. Ільїна, коли його раніше від цього у відставку звільнять, вважай, що за життя вбили! А ти воюєш, поки війна. Ти своє, можна сказати, відвоював, тепер твоя добра воля.

— Досить, облишмо це, — Синцов скривився.

Говорити з Артем’євим про сьогоднішню пропозицію Ільїна тепер, після його слів, стало важче. Але Синцов усе-таки подолав цю трудність.

— Поспішив Ільїн, — вислухавши його, невдоволено мовив Артем’єв. Правда, що Насонов рапорт подав, але задовольняти його прохання поки що не будемо. Коли Туманян з полку пішов, воїни обидва могли претендувати. Насонов — за минулий досвід, Ільїн — у перспективі на майбутнє. Зупинились на Ільїні. Тимчасово образили непоганого офіцера. Знайдеться можливість — у нас чи не в нас, — і Насонов також, можливо, піде на полк. А поки що потримаємо їх разом. Обом корисної Після твоїх слів тим більше в цьому переконаний. Так що пробач.

— Навпаки, ти пробач, що розпочав цю розмову. Коли б не Ільїн…

— Отож-бо й воно, — засміявся Артем’єв. — Кажеш, очі не могли тобі замилити! Ільїн, твій друг, перший же й замилив! Видав бажане за справжнє. А це й є на війні дуже небезпечна форма відхилення од істини.

Він перестав усміхатись.

— За те, що хочеш назад у полк, поважаю. Коли б міг, пішов би назустріч. Але зараз не можу. «Не можеш, то й не можеш». Синцову здалося, що, кажучи «пішов би назустріч», Артем’єв зам’явся. Щодо поваги — це в принципі! А до себе в дивізію брати не хоче. Пам’ятає, що свояк, саме тому й не хоче.

І, немов поспішаючи підтвердити цей здогад Синцова, Артем’єв завів розмову про те, що їх зв’язувало:

— Коли уявити собі малоймовірну річ, що ми, як оце зараз стоїмо, так і посунемо по карті, нікуди не звертаючи, вздовж своєї п’ятдесят четвертої паралелі, то прямо перед нами спершу Могильов, потім Мінськ, потім Ліда. А меридіан Гродно перейдемо всього за двадцять кілометрів од міста. Але це, звичайно, лише в казках буває, а не на війні… Ще до того одних рокірують, другим розмежувальні лінії змінять, третіх у резерв виведуть…

Він так гаряче перелічував усі ці можливості, ніби сам хотів відрадити себе од малоймовірної думки, яка все-таки запала йому в голову, що їхня армія і його дивізія кінець кінцем можуть вийти саме до Гродно.

— Навіщо себе обманювати! — сказав Синцов. — Які б не були розмежувальні лінії, а все одно ми думаємо з тобою про це!

Думати про це — означало думати про стару жінку і про маленьку дівчинку, про матір Артем’єва і про дочку Синцова, які лишилися там, у Гродно. Крім усього іншого, що їх зв’язувало в житті, в них була ця спільна пам’ять. Ні Артем’єв, що командував полком у Забайкаллі, ні Синцов, який разом з дружиною опинився у відпустці в Криму, не могли бути винні в тому, що ця стара жінка з однорічною дівчинкою не встигла виїхати чи піти пішки з військового містечка поблизу Гродно, в якому німці були через шістнадцять годин після початку війни.

І все-таки тягар цієї провини лежав у них обох, на душі, як лежить він на душі в кожного здорового — тілом і духом — чоловіка, на очах у якого гине хтось безпорадний.

Люди звикають до невідомості важче, ніж до будь-чого іншого. Але й до неї звикають. Трирічна звичка — не знати, що з тією старою жінкою й дівчинкою, — і для Артем’єва, і для Синцова стала часткою їхнього існування на війні. Але це невідання, до якого вони вже звикли, мов зарослий м’ясом осколок, часом нагадувало про себе давнім болем. Так вийшло й зараз, коли Артем’єв заговорив про Гродно.

Вони обидва з багатьох ознак розуміли, що майбутній літній наступ уже не за горами. Куди не вийшла б їхня армія, але в найближчих планах війни, очевидно, записано визволення всієї Білорусії, отже, і Гродно. Те, що так недавно здавалося далеким, наблизилось. І ця невідомість, яка за три роки увійшла в звичку, мала вже скінчитись і стати або радістю, або горем. Зажмурюйся чи не зажмурюйся від страху в чеканні, як відповість на це життя, та однаково одне з двох!

— Ти мені, звичайно, пробач, — сказав Артем’єв, — але я, коли думаю, — все про матір та про матір… Дочку вашу бачив тільки на фотографії. А з матір’ю все життя…

Синцов кивнув:

— Звичайно, як же інакше.

Він і сам невиразно уявляв собі свою дочку. Тоді їй було рік. Тепер, якщо жива, чотири. І щоб він упізнав її зараз, треба, щоб інші люди сказали йому про неї, що це — вона.

— Як Таня? — спитав Артем’єв. — Узимку чув від тебе, що чекаєте дитини.

— Одіслав до матері в Ташкент. Дочку народила, — сказав Синцов, не вдаючись у свої тривоги.

— Поздоровляю. Саме впору! Тим паче, що тут скоро каша завариться. Вони там «ладоньки, ладоньки!», а ми тут поки що Білорусію визволимо. Гляди, після цього і я хоч на день до Москви вирвусь під приводом чи без приводу. Терпцю вже не стає. З листопада минулого року Надії не бачив! На одну добу до Москви вискочив, незадовго перед тим, як з тобою тоді зустрілись. І з того часу — все! Позавчора сьомий місяць пішов, куди це годиться? Хоч гріши, хоч прибинтовуй!

Артем’єв зняв портупею, розстебнув комір гімнастерки іг засунувши руки в кишені бриджів, пройшовся по хаті.

— А сама приїхати до тебе після того не могла? — спитав Синцов.

— Вона та не могла! — всміхнувся Артем’єв. — Вона все може. Це я не можу, щоб вона до мене приїздила.

Заборонив їй навідріз. Питаєш, а сам, мабуть, чув, як вона тут літом надивачила! І у вас там поглузували з мене, і тут, у дивізії, язиками плескали. Не сліпий і не глухий, знаю!

Він зареготав і ляснув себе по стегнах.

— Тріскотні було багато! Хоч, власне, вона нікому нічого поганого не зробила. Ад’ютанта-дурника обкрутила; і на передній край раптом з’явилася: захотіла мене в бойовій обстановці побачити! Артилеристів умовила — з гармати постріляла! На коні скакала — подумаєш, диво! І навіть те, що віліс запорола, то нікого ж не вбила, тільки сама з нього вилетіла. Якби це була інша — ніхто на все це й уваги не звернув би. Ну, ходила, їздила, ну, в аварію попала. А в цієї все на видноті! Така вже молодиця! Навіть коли не хоче, однак на видноті! А тим більше, коли хоче! Набрався і ще наберуся з нею горя…

Всупереч словам Артем’єва, в його голосі було більше радості, ніж прикрості. Сказав і, сам себе почувши, засміявся:

— А от згадую я про неї тільки з приємністю. Нічого вже не вдієш.

Те двожильне й безтурботне, що завжди було в його натурі, раптом відсунуло все інше, вилізло, з нього, нагадавши Синцову про того Пашку Артем’єва, який ще не був ніяким командиром дивізії, а тільки ще мріяв з останнього класу школи до військового училища вступити і говорив про Надьку Караваєву, що хай не задається, що він довго буде за нею ходити.

— Радий бачити тебе в доброму настрої!

— Настрій непоганий, це правда, — сказав Артем’єв. — Шістнадцятий місяць на дивізії. І розвідником, і оператором був, а знайшов себе все-таки тут, на командній! А влітку ж, перед Курською дутою, мало не злетів! І все через Надію. І затишшя було, і приїхала до мене як законна, і дозвіл дістала від такого начальства, що не підкопаєшся! Але Серпілін у таких ділах лютий! Не любить, щоб жінки на фронті вешталися. Взяв її в поле зору і, коли вона раз, удруге, втретє наколобродила, викликав мене, посадив навпроти й питає: «Що вам дорожче: дружина чи дивізія?» Я хотів був одбутися жартом: «Обидві дорогі, товаришу командуючий. Людина є людина». А він у відповідь: «Правильно. Але військова служба є військова служба. І суть її в тому, що вона вимагає від нас забути, що людина є людина. Іноді ненадовго, а іноді надовго. Дружині вашій обстановка діючої армії, як з’ясувалося, протипоказана. Якщо ви маєте намір і надалі командувати дивізією, зробіть так, щоб ваша дружина через сорок вісім годин покинула межі ввіреної мені армії. Мотиви — на ваш розсуд. Ви вільні!» З ним розмова за годинником — дві хвилини. З нею після цього годин на двадцять! І наслідок — вона в Москві, а я, як бачиш, все ще на дивізії. Роботи вистачає. І нібито справляюсь. Хоч і я тієї розмови не забув, і командуючий пам’ятав. Відчуваю: не любить мене з того часу.

— Не знаю, по-моєму, він людина справедлива, — сказав Синцов.

— Може, й так. Але краще не на його справедливість, а на самого себе покладатись. Любить чи не любить, а коли я вже в три накази верховного потрапив зі своєю дивізією, цього ніхто не відбере!

— Гадаю, ні в кого й наміру немає відбирати, — сказав Синцов. — Ще раз кажу тобі, він людина справедлива.

— Тим краще для нього. Але в мене зараз без нього з Бойком краще все складається. У мене, коли хочеш знати, свої труднощі як у командира дивізії. З сорок другого року я третій командир дивізії. А де колишні? Обидва тут! Командуючий армією до мене цією дивізією командував. Заступник командуючого армією до мене цією дивізією командував. З одного боку, небайдужі до неї, і це непогано. А з другого — чи не занадто вже багато спогадів про те, як вони нею до мене командували? Як було при них і як при мені? І в самій дивізії є охочі, особливо коли за щось хвоста накрутиш, порівнювати мене з попередниками, не на мою, звичайно, користь: один був щира душа, до того ж самородок, у другого — досвід не те, що в мене, недаремно ж командуючим армією став!

А я коли такий натяк у очах прочитаю, спуску не жди.

— А ти не читаєш у очах того, чого нема? — спитав Синцов.

— Можливо, — всміхнувся Артем’єв. — Але комусь все-таки треба це викласти? От тобі й виклав. Не кожному стрічному скажеш.

— А як у тебе з Бережним?

— Отож, як з Бережним, — мовив Артем’єв. — Теж запитання. Поважати один одного поважаєм, а щодо любові — я на любов без взаємності не дуже здатний. Приїздив не так давно генерал-лейтенант Кузьмич. Як і належить, доповідь, обстановка, а потім до мене: «Ти, командир дивізії, людина зайнята, не хочу тебе відривати…» І на Бережного: «Матвій Ілліч, його діло комісарське, він усе-таки вільніший за тебе, з ним і походимо по полках». Що на це скажеш? І ходили два дні в полках, обнявшись за давньою звичкою. А під кінець заступник командуючого армією від’їздить з дивізії, не заглянувши навіть до командира; передає лише мені вітання й подяку через Бережного. Тепер жду, може, й командуючий армією так само в дивізії побуває. Мені — здрастуйте! — і поїхав далі з своїм колишнім замполітом, добре, що він у нас один на всіх трьох виявився. Ми міняємося, а він усе той самий. Хоч би вони його від мене кудись на підвищення взяли!

— А ти гарячий став. Не знав, що ти такий.

— Не служили разом, тому й не знаєш, — сказав Артем’єв. — Стройова служба в один бік характер гне, а штабна — в другий. От і вийшло так, що я став гарячішим, а ти холоднішим. Може, коли засох там, у штабі, тобі й справді краще в стрій піти. Почнуться бої — почнуться і втрати; вам туди нагору зразу повідомлять, де яка дірка. Серпілін усе-таки особисто тебе знає, як лучиться нагода — попросись. Тільки краще до боїв, заздалегідь… — Артем’єв, не закінчивши, поглянув на годинника. — Їдь. Чого це я, справді, розпатякався, як баба. Ніби про все можливе й неможливе вже переговорили. Хоч хто зна, коли ще побачимось? Дружині писатимеш, вітання од мене!

— І ти також.

Хоч Синцов ще з давніх шкільних спогадів недолюблював Наді, та хіба це важливо тепер?

— Мені Таня розповідала, як вони з твоєю Надією бачились, тоді, в сорок третьому, в Москві у неї на квартирі. Воїна їй сподобалась тоді.

— Ех, Ваню, Ваню! — раптом сказав Артем’єв і з силою хруснув пальцями. — Погано жити на війні, коли в тебе тил не надійний. Тільки тобі, як братові, й нікому більше.

— Кому ж іще?

— Навіть Тетяні.

— Про це попереджувати не треба!

— Коли вона зі мною, — сказав Артем’єв, — знаю, кращого за мене для неї нікого немає й нікого іншого не треба. А коли не зі мною, не знаю. І знати не хочу. А часом, навпаки, хочу! Кілька разів писала мені, вимагала, щоб я її як дружину взяв сюди, на фронт, друкаркою, ким тільки зможу! Навіщо їй це, коли я їй не потрібен? Що їй, у Москві погано? Тут буде краще? А з другого боку, думаю: навіщо вона цього від мене вимагає? Чи сама себе боїться: одній там бути? А що я можу зробити, коли знаю: буде поруч зі мною, воювати не зможу.

Вони обидва вже встали, лишалось тільки попрощатись.

— Вийду, проведу тебе. — Артем’єв зірвав з гвіздка й накинув плащ-палатку і, мовби сам собі дивуючись, повів під нею широкими плечима. — Морозить чогось надвечір. Уперше в цьому році покупався ранком сьогодні в річці, може, застудився. Зачекай, дзвонять!

Артем’єв повернувся од дверей до столу і, перед тим як узяти трубку, незадоволено подивися на годинник — для дзвінків було вже запізно, коли чогось не трапилось…

Та з розмови по телефону Синцов зразу ж зрозумів, що нічого не трапилось.

— Поки що тут. Затримав трохи в себе, щоб поділитися спостереженнями. Ясно, ясно! — кілька разів повторив Артем’єв. — Єсть! Зрозумів! Зараз же виряджаю його, коли так!

Але, поклавши трубку, він сказав Синцову зовсім інше:

— Коли так, затримаю тебе ще на п’ять хвилин.

Сідай! — і, скинувши з плечей плащ-палатку, поклав її біля себе на лавці й усміхнувся здивованому Синцову. — Перевозчиков дзвонив.

— Це я зрозумів, — сказав Синцов.

— Дізнавався, чи ти виїхав. А дізнавався через те, що йому самому член Військової ради дзвонив. Виявляється, тебе до Москви мають намір послати з якимсь дорученням, а перед тим, уранці, рівно о сьомій, наказано прибути до члена Військової ради. За таку звістку з тебе могорич.

Синцов знизав плечима. На його пам’яті офіцери оперативного відділу двічі чи тричі їздили, обминувши штаб фронту, прямо до Москви з різними дорученнями. Але чому тепер до Москви посилають саме його, не спадало йому на думку. Та й тривожні думки про Таню пригашували радість поїздки.

— Могли б знайти когось іншого, хто спить і бачить.

— Отак у нас завжди виходить, — усміхнувся Артем’єв. — Тих, хто, як я, спить і бачить, не посилають. — Він підсунув до себе блокнота. — Посидь, я записку Надії напишу. Віддаси їй у Москві з рук у руки і розповіси, як я тут без неї… Газети подивись. — Він посунув Синцову по столу папку, де були газети. — В «Звездочке» статті цікаві — з історії російського офіцерства. Я їх вирізую.

Вчора четверта була, — ти, мабуть, іще не бачив.

Та Синцов не став переглядати вирізаних Артем’євим статей з історії російського офіцерства. Зараз йому було не до них. Він раптом подумав, що в Москві він спробує зробити те, чого не міг зробити звідси, з діючої армії: можна піти на Центральний телеграф і послати «блискавку» з оплаченою відповіддю в Ташкент до Таниної матері. Дізнатись, чому немає більше листів. І що це був за штамп на першому листі: «Арись»? Може, вона, не доїхала, народила в Арисі? Чи, може, щоб швидше дійшов лист, віддала його комусь у Ташкенті, щоб опустив у Москві, а той не довіз, кинув по дорозі в цій Арисі?

П’ять днів тому, коли знов не одержав листа з чергової польової пошти, він випросив машину й поїхав у другий ешелон, у санвідділ, поговорити з Зінаїдою Сергіївною, лікаркою, Таниною подругою; в душі сподівався заспокоїтись, поговоривши з нею.

Але вона, дізнавшись, що Синцов так більше й не одержав жодного листа, заходилась лаяти Таню:

— Вперта, як козел! Я ж їй казала: з таким, як у неї, пораненням кому-кому, а їй дозволили б аборті Навіть тобі хотіла сказати, щоб ти не дозволяв їй залишати!

Та побоялась, що з’їсть мене потім, коли дізнається! І не доносила, і в Арисі, цілком можливо, з поїзда зсадили — все можливо! — казала вона, зовсім не маючи наміру заспокоювати Синцова, бо сама любила Таню і вважала, що переживає за неї не менше, ніж Синцов.

Він поїхав од неї не заспокоєний, а, навпаки, що більше стривожений, тільки тепер зрозумівши до кінця, що Таня сама заздалегідь, краще від інших знала, як вона ризикує.

— Я пишу Надії, — перервавши думки Синцова, сказав раптом Артем’єв, — щоб ти в неї там харчувався й ночував, тим більше, коли затримаєшся. Там у нас на квартирі й помитися добре можна: газ є. А в комендатурі тільки зареєструєшся й адресу залишиш — це старшому офіцерському складові дозволено.

— Гаразд, там побачу, — Синцов не хотів відриватися од своїх власних думок.

Він думав про те, що завтра вранці, до від’їзду, треба зайти на польову пошту — а раптом щось надійшло за ці два дні. А може, сьогодні, коли повернешся, — на ліжку лист і в ньому — все гаразд!

— У неї й від нашої старої квартири ключі є. Якщо хочеш, візьми їх, сходи туди, вона, власне, тепер твоя, — знов урвавши думки Синцова, озвався Артем’єв, який саме в цю хвилину писав про це Наді.

Синцов йому кивнув, а сам подумав про ту квартиру: «Наша, моя, твоя — важко сказати тепер, чия вона, та стара двокімнатна артем’євська квартира на Пироговці!»

Коли він занадився туди, вони з Павлом училися в сьомому класі, а Маша була ще зовсім маленька — третьокласниця… Згодом, коли перед війною вони з Машею одружилися й поїхали до Гродно, а Артем’єв служив у Читі, ту квартиру, де зоставалась жити тільки бабуся, вважали начебто спільною, призначеною для всіх, хто міг опинитися в Москві. Артем’єв, одружившись з Надею, мабуть, після війни житиме з нею в її великій квартирі, що лишилася від першого чоловіка, від Козирєва, десь на вулиці Горького, а та стара квартира на Пироговці…

— Ти що, платиш за неї? — спитав він Артем’єва.

— Аякже, — відповів Артем’єв, який усе ще писав листа. — Не вік війна буде! Як би там не склалося, а знадобиться. Тобі насамперед. — Він підвів голову од листа. — Ти що, думаєш, якщо мама жива, вона твоєї Тетяни не прийме, не зрозуміє тебе?! Аби тільки була жива!

Сказав і знов уткнувся в свого листа.

А Синцов подумав: «Ну що ж, і зайду, коли є ключі і є та квартира. Це добре, що є та квартира. Навряд, щоб після війни з такою рукою залишили в кадрах. А коли є та квартира, можна буде жити в Москві».

Життя людини, котра давно в армії й давно вже на війні, в чомусь складніше за будь-яке інше людське життя, а в чомусь і простіше. Самі воєнні порядки ставлять перепону його турботам про близьких. Він робить для них те, що може й повинен, але за якоюсь межею він уже нічого не може й нічого не повинен. Війна ніби звільняє його од відповідальності за те, чого він усе одно не може зробити.

Але зараз, виведений своїми думками з цього звичного стану, Синцов з якимсь острахом подумав про те, що після війни йому доведеться жити зовсім інакше, ніж він живе тепер, поки йде війна.

— Все. — Артем’єв підвівся й склав удвоє кілька аркушів паперу, які він встиг написати. — Поклади в кишеню. Затримав тебе не на п’ять, а на дванадцять хвилин.

— Міг би й довше. Коли треба прибути вранці, час іще є.

— А, — махнув рукою Артем’єв, — усього все одно не напишеш. Відповідь привези. А головне, хочу від тебе почути, як ти в неї був. Тільки повернешся, зразу сповісти.

— Все вроблю.

Синцов перегнув листа ще вдвоє й застебнув гудзика на гімнастерці.

— Не забудь у кітель перекласти, коли в Москву їхатимеш.

— А я, мабуть, у цій же гімнастерці й поїду, — сказав Синцов і подумав, що треба буде до ранку підшити чистий підкомірець. І Артем’єв знову накинув на плечі плащ-палатку і з непокритою головою вийшов з хати слідом за Синцовим.

— На стару квартиру все-таки зайди, — порадив Артем’єв, уже як стояв біля свого віліса, на якому мав їхати Синцов у штаб армії.

І Синцов, почувши це, подумав, що стара квартира і для самого Павла яік запасна позиція. Може, йому часом спадає на думку, що не вживеться із своєю Надією.

— Калашников, — звернувся Артем’єв до водія, — поперше, не женіть: ніч темна, ліс і зустрічний рух машин з боєприпасами. По-друге, на виїзді з лісу розвилку швидше проскакуйте. Вони там б’ють уночі. Вчора полуторку прямим влучанням розбили…

Це він сказав уже не водієві, а Синцову і, обернувшись до водія, спитав:

— Зрозумів?

— Усе зрозумів, товаришу полковник.

— Тоді їдьте, — наказав Артем’єв.

З Синцовим він не обнімався, але руку потис міцно й довго не випускав. Випустив лише тоді, коли Синцов сідав у віліс. І коли віліс уже рушив, він іще стояв і дивився йому вслід…