Останнє літо

Розділ чотирнадцятий

Серпілін поклав поверх білизни і хутряної безрукавки пачку книжок, які дістав на його замовлення в Москві Євстигнєєв, закрив чемодан і подивився на годинник — навіть прикро, що так швидко все склав. Сім сорок.

О восьмій тридцять — по конях. А вона прийде не раніше як за десять хвилин перед тим. Не встигне раніше. Це в них тільки так називається — п’ятихвилинка.

Оглянувши кімнату — чи не забув чого, — він побачив на підвіконні відпиту на третину пляшку коньяку і, тугіше заткнувши корок, знову відкрив чемодан і поклав пляшку.

Коньяк він випив увечері — оскоромився з нагоди несподіваного приходу Шмакова. Виявляється, Шмаков уже кілька днів лікувався тут, поряд, у санаторії. Але тільки вчора ввечері дізнався і пришкандибав на милицях незадовго до відбою.

Просиділи півтори години за коньяком, згадуючи, як усе це було тоді, в сорок першому, коли Шмакова прислали в полк комісаром.

Шмаков після поранення повернувся на кафедру економіки до Московського університету. Як був чудовою людиною, таким і залишився. Тільки ноги немає, по саме нікуди, до стегна, і мучиться з цим — кукса болить, не дає спокою. Одну операцію зробили, погрожують другою.

Шмаков наводив з пам’яті дані про воєнний потенціал німців, узяті з американських джерел, — з чим починали і з чим лишаються: виходило, що, незважаючи на всі американські й англійські бомбування, рівень випуску воєнної продукції в німців по багатьох пунктах все ще не падав, а по деяких — навіть зріс. Але це з останніх сил.

Потенціальні можливості дійшли до краю.

Слухаючи все це, Серпілін з повагою згадав, як ще тоді, влітку сорок першого, виходячи з оточення, його комісар казав, що німці зажерливі, поспішають проковтнути більше, ніж можуть. І бачив у цьому їхній страх перед затяжною війною, на яку не вистачить потенціалу.

Тепер, заднім числом, корінь з цієї задачки видобути не так уже й трудно, але в сорок першому треба було мати добру голову на плечах, щоб, за важких, непосильних обставин думати, а не просто вити з горя.

І не в Архангельському за коньяком тоді все це говорилося, а в лісі, коли гризли розмочений у воді останній сухар, на узбіччі дороги, по якій цілу ніч з гуркотом ішла німецька техніка. «Так, це був комісар! — подумав Серпілін, дивлячись на Шмакова, що сидів проти нього, приставивши до столу милиці. — Таки справді пощастило мені тоді!»

— Стою тепер майже там, де починали з тобою воювати.

— Затяглась війна, погано німці рахували, — сказав Шмаков.

— У нас перед війною теж не скажеш, щоб усе добре пораховано було.

— Правильно, — погодився Шмаков. — З єдиною поправкою: їхній відлік війни — з того дня, який самі собі обрали, визнали себе готовими. А наш — вимушений, ми з двадцять другого червня починати свого відліку не мали наміру. Сподівались, що почнеться в сорок другому або навіть у сорок третьому…

— Ото ж і погано..

— Ну, це вже інша матерія. Моє діло — рахувати. І те, що в німців війна була кепсько порахована, чим далі, тим очевидніше.

— А взагалі вони рахівники непогані, — сказав Серпілін. — Тільки, може, тим із них, які ближче до істини рахували, свого часу слова для доповіді не дали? — Він подивився на Шмакова й підлив у чарки коньяку. — Вип’ємо, Сергію Миколайовичу.

Йому раптом набридла вся ця їхня розумна розмова про німецьку бухгалтерію війни, бо ж на землі був ще й інший лік — своїм могилам на своїй землі. Поки все ще на своїй. Тільки на півдні кілька румунських повітів зайняли, а все інше поки що на своїй. А треба до цієї осені так піти вперед, щоб уже не на своїй.

Шмаков згадав, як Серпілін у першій їхній щирій розмові там, у Могильові, сказав йому: «Ех, Сергію Миколайовичу, брате мій во Христі і в полковій супрязі…» — вгадав і засміявся:

— Подумав я тоді, що ти з семінаристів. А ти, виявляється, з фельдшерів!

Його знову потягло на спогади, але Серпілін не підтримав і звів розмову на інше. Боявся, що Шмаков раптом заговорить про Баранова. А зачіпати цю тему зараз не хотілося.

Він провів Шмакова вже після відбою і трохи спізнився до Баранової. Сказав їй, що затримав товариш по службі.

Вона не дорікала, тільки подивилась на нього, ніби ждала, чи не пояснить він ще чогось. Але він не став пояснювати, а перед ранком вони вперше через це посварилися; виявляється, в неї були такі вимоги до нього, до яких він не звик.

— Чому не сказав мені, що приходив Шмаков? — спитала вона. — По-перше, безглуздо: ми однак тут усе знаємо. Та нехай би я навіть не знала. Ще гірше. Це ж не так просто для тебе — Шмаков. Ви ж, мабуть, розмовляли з ним і згадували про щось важливе для тебе. А це і для мене важливо.

— Про тебе не говорили й не згадували.

Вона прикро зітхнула:

— Та хіба це тільки мене цікавить? Я й не думала, що ти можеш заговорити з ним про мене. Навпаки, знала, що він сидить з тобою й певна була, що така людина, як ти, не захоче говорити з ним про мене.

— І правильно. Саме не хотів говорити з ним про тебе, навіть навмисне повернув розмову так, щоб про тебе не згадувати.

— От бачиш! І все-таки не розумієш, як для мене все це важливо.

— Що?

— Усе. І чому не захотів говорити з ним про мене, і про що говорив з ним, і що згадував, і чому прийшов до мене після цього такий чужий і сумний, наче перед цим довго стояв і дивився у розриту могилу. І не зразу це скинув із себе, хоч і намагався, я бачила… Як я можу чогось не знати про тебе? Я про теплі шкарпетки, про те, що їв і пив, питати не вмію — може, це й погано, але не вмію! А що ти думав, чому прийшов до мене не такий, а інакший… Як я можу цього не знати? Сам подумай! Ми повинні знати одне про одного або все, або нічого. А коли нічого, тоді взагалі нічого не треба. Мені принаймні.

Він відбувся жартом, сказав:

— Винуватий, виправлюсь.

І радий був, що вона всміхнулась і більше про це не говорила.

Так, є звички, через які не зразу переступиш. Він і так дивувався, скільки було в житті такого, про що, здавалося, ніколи й нікому не скажеш! А за ці кілька днів узяв та й сказав. Мабуть, ніхто про себе наперед не знає, що зможе, а чого так і не зможе розповісти жінці.

І він не знав.

Завжди він намагався уникати в думках порівняння того, що є, з тим, що було, з тим життям, яке він прожив з Валентиною Єгорівною. Але зараз подумав про це. Те життя, що пішло в минуле, було правдивим з обох боків.

Іншим воно й не могло бути з такою жінкою, як Валентина Єгорівна. Але та правдивість була іншою, ніж ця, якої зараз вимагали від нього. Раніше він правдиво оцінював свої вчинки й рішення, але думати над своїми рішеннями звик сам. Як то кажуть, «знайомив з висновками». А як і чому прийшов до них — лишав при собі. І коли були не згодні одне з одним, здебільшого мовчали.

Але тепер від нього ждали відповіді вже не про вчинки, а про думки, почуття. А за цим, якщо глянути в корінь, стояло бажання разом думати й разом вирішувати.

Але як це так — разом вирішувати? От уже до чого життя справді не привчило!

І, намагаючись відстояти в собі те звичне, що хотіла похитнути ця жінка, згадав: от вирішив же сам, без неї, що не можна їхати разом на фронт! А потім подумав, ні, неправда, що без неї! І коли вирішував, і коли казав їй, відчував, як вона, перемагаючи себе, дає йому змогу прийняти це рішення.

Не можна собі уявити, що вона потім попрікне його: «Навіщо ти так вирішив тоді?» Якщо й скаже, то: «Даремно ми з тобою так вирішили». Інших слів від такої, як вона, не сподівайся.

Він подумав про двох її синів і про те, як вона їм напише про нього. Що можуть відчути, одержавши її листи, ті не відомі йому старший лейтенант і курсант артилерійського училища? Яким буде після цього їхнє ставлення до матері? Він знав, що в армії такі речі переживати важче, ніж будь-де, і відчув себе винним перед її синами.

Наче все правильно: вони там, де їм належить бути, і роблять те, що їм належить робити. Їхній батько — хороший чи поганий був — три роки як загинув. І мати пройшла фронт і знову туди поїде. А коли вона в свої сорок років ще хоче для себе жіночого щастя, воно ні в кого не вкрадене. Все так. Але незрозуміле почуття провини перед її синами все одно лишається, і думка про них невіддільна від думки про жінку, яку він любить і яка любить його.

Старший воює вже третій рік, а в училищах прискорений випуск — війни ще вистачить і на молодшого. Вони можуть не повернутися з неї, і один з них, і обидва, і тоді це так змінить життя їхньої матері, що від цього життя взагалі нічого не лишиться.

Чи не тому вона не згодна зараз виходити заміж? Хоче спочатку зустріти з війни синів, а потім уже вирішувати свою долю. Але чому ж не сказала про це? Чи це така річ, якої навіть вона не має сили сказати?

А чому все-таки дала згоду вийти заміж, коли б разом їхали на фронт? Тому що хоче бути поруч. Боїться не тільки за синів.

Простий здогад, що вона боїться за його життя, зараз уперше спав йому на думку.

— Товаришу командуючий, дозвольте?

Двері були відчинені, і на порозі стояв Євстигнєєв.

Серпілін здивовано глянув на нього, потім на годинник — рівно восьма.

— Тобі що, наказу не передали? Чого приїхав?

— Батька вашого привіз.

— Де він?

— Там, у вілісі, сидить. Запросити?

— Сам зустріну. Коли й чим приїхав?

— Поїздом. З Рязані вчора о двадцять третій годині, прямо до Ганни Петрівни на квартиру. Не зважилися вас турбувати, та й стомився він.

— Де ж ви його там улаштували?

— У кімнаті на ліжко поклали. «Так, зіпсував він вам останню ніч перед розлукою», — . подумав Серпілін, надіваючи кашкета.

Віліс стояв тут же, коло корпусу, за рогом.

Батько ще не виходив з нього, сидів на передньому сидінні, поруч з водієм, і, обернувшись до нього, про щось розпитував.

Коли Серпілін підійшов, почув, як той питав:

— Ну, а коли, скажімо, в кого жінки нема, кому атестат?

— Здрастуй, — сказав Серпілін, ступивши близько до віліса з того боку, де сидів батько.

Батько, ще не обернувшись, ніби не дочувши, приклав руку до вуха. І тільки потім обернувся й став злазити з віліса назустріч синові.

Серпілін підтримав батька під лікоть, допомагаючи йому вийти з машини, і, скинувши кашкета, тричі розцілувався з ним, відчув залах махорки з тією разючою силою, з якою це відчуває людина, котра недавно кинула курити.

Батько по-старечому пустив сльозу, чого раніше син за ним не помічав, і перші слова «от і побачились» сказав незнайомим, тремтячим голосом. Але зразу ж додав зміцнілим, знайомим:

— Генералом став, Федько! І читав, і чув, а очам не вірю — звикнути все-таки треба. «Федько» — сказав навмисне не тому, що так звав його в думці, а тому, що захотів так назвати сина при всьому його генеральському штаті — при водієві й ад’ютантові: для них генерал, а для мене, мовляв, усе одно Федько.

Серпілін віддаленою, невиразною пам’яттю згадав матір і її покірну, лагідну любов до батька. Все-таки було щось у ньому тоді, що змусило матір без оглядки піти за нього.

Ледь помітний відблиск чогось — задиристого й владного — все ще лишався в батькові й тепер, хоч він був уже й старий.

— Ходімо в дім. — Серпілін узяв батька під руку й подивився скоса, згори вниз, йому на голову, що злегка трусилася, на ній був злинялий, старий кашкет з артилерійським чорним околишем без зірочки. Батько в засмальцьованому солдатському ватнику, що мішком висів на його колись широких, а тепер пригнутих літами плечах, здавався йому ще нижчим, ніж він пам’ятав, а може, так воно й було.

— Товаришу генерал, — зупинив Серпіліна Євстигнєєв, — які будуть тепер розпорядження?

— Розпорядження? — Серпілін напівобернувся від батька до Євстигнєєва й задумався.

Ламати дорогу вже було пізно. В армію вже повідомлено, і на межі тилового її району з двадцять другої години наказано чекати маякові. Та й навряд, щоб там був тільки маяк, мабуть, виїдуть зустрічати хоч Бойко, хоч Захаров.

— Розпорядження ті самі. З тією поправкою, що вирушимо трохи пізніше.

Серпілін подивився на Євстигнєєва й подумав: «Золотий все-таки ти хлопець. Не вирядив батька самого з водієм, а з поваги до нього й до мене віддав свою найдорожчу останню часину».

Він усміхнувся, згадавши молодість і ту ціну, яку має така часина, і вирішив повернути цю часину Євстигнєєву.

— Їдь, допоможи Ані готувати сніданок, а віліс зразу пришли по нас.

— Сніданок уже готовий, — чесно признався Євстигнєєв.

— Роби, як велено, — сказав Серпілін і під руку з батьком пішов до будинку.

— А може, разом з ним і поїдемо? — спитав батько.

Але Серпілін, знаючи, що тепер Баранова зайде до нього при батькові і той все одно побачить її, сказав не ухиляючись:

— Тут до мене ще прощатися прийдуть. Попрощаюсь, повернеться машина — і поїдемо.

Коли ввійшли в дім, батько, перед тим як сісти, уважно оглянув кімнату, і Серпілін, помітивши це, теж, ніби заново, побачив її вже не своїми, а батьковими очима.

Кімната була простота, навіть дуже простора для однієї людини, і обставлена гарними меблями в білих парусинових чохлах.

Серпілін чекав, що батько, який так уважно оглядав кімнату, скаже щось про неї. Але батько нічого не сказав, не захотів. Почепив на нікельовану вішалку, що стояла біля дверей, свого артилерійського кашкета й сів до столу.

— Може, скинеш ватник?

— Нічого, пара кісток не ломить. Застудився в поїзді: то одне вікно відчинять, то друге. Бережуся!

— А чому не поїхав машиною? Для того ж і посилав по тебе.

— Чого ж по мене посилати? Сам би до нас приїхав, ласкаво просимо. Не ті вже мої роки, щоб звечора прислав, а вранці їхати.

— Я приїхав би, та лікарі не пустили б.

— Тебе — лікарі, а мене — Панька, — сказав батько; злукавив, назвавши так поза очі свою Пелагею Степанівну. Заперечуючи сказане, він хотів цим зменшеним ім’ям натякнути, що не так уже й боїться її. — Поки збирались, поки те й се, та ще й водій твій у неї перед очима якраз коло хати в грязюці юзом пішов, трохи не перекинувся. От вона й побоялася за мене. Умовила на поїзд. Та ще… — Батько хотів пояснити щось іще, чому він не поїхав зразу, але не доказав, роздумав. — А за перепустку — спасибі: Москви давно не бачили, ще з тридцятого року, — сказав він про себе в множині. — А хіба не можна було перепустку на двох виправити?

— Не подумав про це, — відповів Серпілін.

Насправді ж думав, але не захотів, щоб батько приїздив до нього разом з мачухою.

— Значить, вирішив про мене, що й сам, без старої, доїду, здоров’я дозволить, — зауважив батько з відтінком самовдоволення. — Панька мені каже, що всихати почав, а так я ще дужий. А вона стара стала, вже не та, що була, слабує, — сказав таким тоном, що й не зрозумієш: чи жаліє її, чи радіє, що, незважаючи на її молодший вік, першою хворіти стала вона, а не він.

Серпілін дивився на батька і думав, що той усе-таки змінився менше, ніж можна було чекати за ці вісім років, а з них же три роки війни. Обличчя в батька було ще міцне й здорове, з ліловим старечим рум’янцем на туго натягнутих вилицях; тільки круг очей усе в зморшках, але очі ті ж — маленькі, голубенькі, гостренькі, — так і не злиняли.

І голос у батька був той самий, знайомий — тоненький тенорок, без старечої тріщинки.

— Ще й досі співаєш? — спитав Серпілін, пригадавши, як іще замолоду і в немолоді вже роки батько, як тільки вип’є, співав своїм парубоцьким, відчайдушним тонким тенором найрізноманітніших пісень — і старих сільських, і духовних, і задьористих солдатських, знаходячи особливе вдоволення в тому, щоб несподівано, до сторопіння, переходити від одної до другої.

— Тепер тільки й співати, — сказав батько.

Серпілін, сердячись на себе, подумав: «Справді, знайшов про що питати!» Але батько, виявляється, мав на увазі інше.

— Тепер не лише спирт, а й денатурат у аптеці під печаткою. На цілий день прийому хворих — отакеньку пляшечку дають!

Він показав двома пальцями, яка та пляшечка.

— Тут уже для себе, як не крути, не залишиш — совісті не пропили. А горілки — не з нашою кишенею. Та й самогонку гнати немає з чого. А на сухе горло які ж пісні?

І раптом високо й сильно, без єдиної фальшивої ноти, вивів:

Вивів — урвав.

— От перемогу здобудете, заспіваю вам де хоч — чи на криласі, чи на зборах. Коли ж усе-таки перемогу здобудете, га? — спитав батько раптом пошепки, немов про щось таємне, на що так само таємно мав відповісти Серпілін.

— Коли «расточатся врази», тоді й здобудемо, — відповів Серпілін словами з церковного співу, який запам’ятав з дитинства.

— Добре було б хоча б до тієї весни, — сказав батько. — А то знову коровами та жінками оратимемо.

Згадавши, як батько сказав про сухе горло, Серпілін відкрив чемодан і витяг почату пляшку коньяку.

— Може, вип’ємо з тобою?

— А закусити є? — спитав батько.

— Закуски нема. Закуска там, коли приїдемо.

— Там і вип’ємо.

Серпілін поклав пляшку назад у чемодан і знову сів до столу.

— Про наше життя ад’ютанта свого сповідав? — спитав батько.

— Те, що бачив і чув, розповів мені.

— Багато він чув! Попоїв, поспав, знову попоїв та й поїхав. Послухав би, як я, коли в домі жіноцтво тужить…

І став батько розповідати про те, коли та як у їхній дім надійшли одна за одною похоронні на всіх трьох зятів.

Перша похоронна була не похоронна, а просто лист від молодшої дочки, що вийшла за свого залізничника й жила разом з ним з тридцять дев’ятого року у Львові.

Його вбили на другий день війни, коли виганяв з депо паровози. Від неї прийшла листівка з дороги, з Тернополя, коли тікала з дітьми од німців. Тікала, та, видно, не втекла: листів за всю війну більш не було.

— Тернопіль визволили ще в березні.

— Читав, — сказав батько. — А листів нема. Може, куди в Німеччину загнали. Пишуть у газетах, що погнали багато людей!

І став розповідати далі спокійним, рівним голосом, як людина, що давно звикла й стомилась про все це думати.

Старшій дочці, тій, що була за кооператором, прийшло повідомлення, що її чоловік, старшина, пропав без вісті.

Тільки польова пошта, а де, звідки — так і не вичитали.

— Десь у Росії, а Росія велика, — раптом з несподіваною гіркотою сказав батько. — Якраз у страсну суботу одержали. Розговілися сльозами та й стали чекати: може, ще знайдеться — з одним на нашій вулиці так було.

Середній дочці, тій, що була за директором школи, похоронна прийшла минулого року, у вересні, і в листі все сказано: і де, і як загинув старший політрук, і де пам’ятник над братською могилою стоїть — хутір Юр’ївка, за десять кілометрів від станції Комаричі.

Почувши це, Серпілін подумав, якщо за десять кілометрів на південь від Комаричів, то це була смуга його армії, і чоловік зведеної сестри, можливо, служив у ній.

Але питати зараз, на південь чи на північ від Комаричів той хутір Юр’ївка, не слід було. Навіщо тепер уже про це питати?

Спитав замість цього, чи не їздила вдова туди, на могилу.

— От і видно, що ти наше життя погано знаєш, — мовив батько. — Яка тепер їзда!

Серпілін промовчав. Ні, життя він знав, мабуть, не так погано. І знав, що не настала ще пора їздити на могили. Про свого сина він теж знає, де і як поховано, навіть схемку звідти прислали, другий рік у папці лежить.

А поїхати не поїхав — не зміг. Але жінки, буває, роблять неможливе. Тому й спитав.

— Від одної вістей нема, друга день і ніч під боком плаче, а третя за двадцять верст живе, на радгоспній садибі, але зате як приїде та почне… — батько махнув рукою. — А Пелагея за всіх трьох голосить. Єдиний порятунок, що часу в неї мало. Замолоду що їй від бога треба було: крашанки та з жінками в церкві поплескати язиком. А тепер богомільною стала.

Про себе і про власне горе батько так і не сказав.

Сховав те горе під невеселим кепкуванням із жіночих сліз.

І була в цій грубості до інших, поєднаній з тим, що він забув про себе, якась сила й гордість, і це, незважаючи на їхню давню взаємну відчуженість, тепер раптом наблизило Серпіліна до батька.

Як би там не було в них з батьком, а тепер і він теж був для Серпіліна — Росія, що натерпілась горя по саму зав’язку, напрацювалася та й ще працює до упаду і терпляче жде від своїх синів тільки одного: щоб рано чи пізно, але так, як треба, скінчили цю кляту війну остаточною перемогою.

— А ти ж як сам? — спитав Серпілін. — Анатолій казав, що з початку війни ти знову працюєш.

— Не з початку. З початку ще задумувався: все-таки на сімдесят п’ятий звернуло. А потім, коли перед першою зимою почали чоловіків під гребінець гребти, зважився, пішов лікарювати…

— Важко?

— А що ж, на печі лежати та вовком вити легше, чи як? А коли про саму роботу — на голодний шлунок у людей хвороб менше. Травми там чи нашкірні хвороби…

А так чогось іншого — мало. Чиряків, правда, багато, од виснаження, — згадав він. — Ну, а коли хвороба така, що її тільки хлібом з маслом лікувати, то чим тут зарадиш?

Ветеринар негодовану корову й ту без сіна на ноги не зведе. З роботою, як на свої літа, справляюсь. Лікую.

Чирку або флегмону розрізати — руки не тремтять. І зуб, коли треба, можу вирвати… Тобі не треба?

Серпілін усміхнувся, а батько, помітивши в усмішці стальні мости в нього на передніх зубах, спитав:

— Де робили?

— Де робили — мене там уже нема.

— Тепер такі мости навряд чи поставиш, навіть коли в Рязань поїдеш! Техніки кажуть, нічого в них для цього діла немає, все як виметено…

— Як онуки ростуть?

— Старшого мало бачу, з матір’ю в радгоспі працює. Повістки чекає. Сімнадцять уже. А молодші з нами живуть… Картопля торік добра була — і посадити вистачило, і ще два мішки є. Молока від кози — чай забілити вистачає. Живемо краще від багатьох, брехати не стану. Та й у школі в цьому році постарались. Сякий-такий суп, а по тарілці для дітей дають. Радянська влада про тих, кому далі жити, краще-таки піклується, ніж про тих, кому вмирати пора.

Серпілін у першу мить не зрозумів, потім здогадався: «Це, мабуть, про пенсію».

І спитав:

— Яка в тебе пенсія?

— Коли на червінці — велика, жити можна. А коли по нинішніх базарних цінах — на дві хлібини з гаком.

Мабуть, після війни твоя пенсія буде все-таки більша від моєї.

— Поки що не думав. Дожити треба.

— Війна скінчиться — доживеш, — сказав батько. — Он скільки тепер вас, генералів: який наказ у газеті не прочитаєш — по десять генералів. Одні генерали при допомозі інших генералів… Хто ж його знав, що ти генералом будеш. І звання раніше вважали за царське, та й дійшов ти до нього не зразу… Перерва була.

— Перерва була, це правда, — зронив Серпілін.

— Коли торік прочитав про тебе в газеті, що генерал і що орден дали, два тижні в околиці всім, хто тільки прийде, газету показував. І до райвиконкому з нею ходив. Заліза, дах полатати, зразу мені дали, без усякого. Як же це тебе раптом узяли й випустили? — спитав батько.

Серпілін не захотів відповідати на це запитання, бо в ньому звучав подив — не від того, що взяли, а від того, що випустили. Так нічого й не відповів.

— Далеко був? — спитав батько.

— Майже Америку видно.

— Дорогувато, — сказав батько, — самий тільки провіз туди скільки державі коштує. А коли ще й назад…

І нелегко було зрозуміти: чи він серйозно подумав про цей збиток державі, чи пожартував за своєю звичкою.

— Ти от мені скажи, ти от генерал, — озвався батько, помовчавши. — Ти товариша Сталіна сам бачив?

— Бачив.

— Який він на вигляд? Як і на портретах? Чи, кажуть, рябуватий, віспа його зачепила?

— Трохи є.

— Але ж розумний він чоловік, можна сказати, серед усіх найрозумніший… — сказав батько так, ніби те, що зараз він говорив про Сталіна, як про найрозумнішого серед усіх, вступало в суперечку з чимось, що думав він про цього раніше.

— Так чи ні?

— Так. А чого питаєш? По-моєму, це відомо кожному.

— Війна дуже тяжка вийшла, — вів далі батько. — Хто знав, що вона така буде… Мені сімдесят сім, молодшому внукові дев’ятий. А батьки де?

Саме в цю мить хтось постукав, і Серпілін, уже розуміючи, що це прийшла Баранова, підвівся їй назустріч і запросив:

— Заходьте.

Баранова широко відчинила двері, хотіла щось сказати, але, побачивши старого, що сидів до неї спиною, зупинилась, зрозуміла, що це батько Серпіліна, якого вже й не чекали, а він усе-таки приїхав.

Зрозуміла й сказала зовсім не те, що думала.

— Товаришу генерал, принесла вам аптечку на дорогу.

Хотіла покласти у віліс, та його досі нема…

Батько, зацікавлений, швидко обернувся до неї, а Серпілін сказав їй так, ніби тут батька й не було:

— За аптечку спасибі. А поговорити нам з тобою всетаки треба.

І, взявши Баранову під руку, кинув батькові:

— Посидь, зараз прийду.

Вони вийшли з будинку й зупинилися за рогом край довгої алеї, яка вела до головного корпусу, що жовтів удалині.

— Батько? — спитала вона.

Він кивнув.

— Я так і зрозуміла. Чому не познайомив мене з ним?

— Шкода часу. У нас і так його мало. Повернусь — поясню. Все одно спитає. — Мабуть. Оглянув мене всю з голови до п’ят. Я його іншим уявляла, — сказала вона, і Серпілін відчув, що батько їй не сподобався. — Коли ж ти тепер їдеш?

— Як тільки машина повернеться.

— Не затримаєшся через нього?

— Тепер уже не можу.

— Ось візьми аптечку.

Вона все ще тримала під пахвою ту аптечку, а зараз віддала йому. І тепер у нього руки були зайняті, а в неї — вільні. Вона обняла його й спитала:

— Як же ти житимеш без мене? Досі думала це про себе, а зараз раптом про тебе.

Серпілін краєм ока помітив: хтось пройшов поблизу.

І вона побачила, що він де помітив.

— Нічого, — сказала вона. — Як син мені писав: «Далі фронту не пошлють, менше взводу не дадуть». У крайньому разі, скажуть або напишуть, що знається лікарочка з хорошим чоловіком. А я підтверджу: справді, знаюся. Як, підтвердити?

І спинила його, не дала відповісти:

— Що ти! Я жартую. Просто все ще ніяк не придумаю, як жити без тебе. Заплакала б зараз — є, кажуть, і такий спосіб виявляти почуття. А говорити нема чого. Все сказали.

Вона подивилась мимо нього, ніби про щось раптом згадала, і, знявши з руки великий чоловічий годинник, простягла йому:

— Візьми.

Він знав од неї, що цей годинник був пам’яттю про батька і що вона вже кілька років носила його не знімаючи, але саме це й не дало змоги йому заперечити. Він мовчки взяв годинника й надів на руку. А свого, знятого з руки, тримаючи за розстебнутий ремінчик, нерішуче простяг їй. Вона всміхнулась і на якусь мить заплющила очі, дала зрозуміти, що саме цього й чекала від нього, що так і треба було зробити; вона взяла годинник і поклала в кишеню свого білого халата.

— До побачення, рідний… Ну що тобі ще сказати?

Вона кілька разів поцілувала його.

— А тепер мені треба йти на обхід. А ти повертайся до будинку.

— Чому це?

Йому не хотілося йти до своєї кімнати. Йому, навпаки, хотілося, щоб вона пішла туди, до головного корпусу, по тій довгій алеї і він міг би ще довго дивитись їй услід.

— Іди, йди. Це ж не ти мене, а я тебе проводжаю. Іди.

І, знову міцно поцілувавши, одірвалась од нього й сказала ще раз, уже суворо:

— Іди.

Він розумів, як їй важко, повернувся й пішов.

Уступивши до кімнати, не глянувши на батька, став біля вікна й дивився їй услід, відчуваючи себе винним, ніби вона йому заборонила, а він усе-таки потай це робить.

Вона йшла по алеї, тепер уже далеко, в надітому поверх обмундирування білому накрохмаленому халаті, який жартома називала своєю парадною формою.

Алея тяглась далеко, і він дивився вслід ще довго.

Потім обернувся до батька.

— Це хто? — спитав батько.

— Мій лікар.

— Оця, мабуть, тебе не пустила до мене приїхати?

— Ця, — сказав Серпілін. — Коли війна закінчиться, одружуся з нею.

— А згоду маєш?

— Маю.

— Розумію.

І бриніла в цьому батьківському «розумію» ледь помітна усмішка: «Звичайно. Як не дати згоду тобі, генералові?»

— Показна жінка, — помовчавши, сказав батько. — Але ж ти, пробач мені, вже чоловік підтоптаний. Чи не молода вона для тебе?

— Нічого, — сказав Серпілін з певністю, за яку вдячний був їй.

— Розумію, — повторив батько з новою, інакшою, ніж досі, інтонацією, тепер, певно, подумавши не про сина, а про себе і про свою сім’ю: «Якщо одружиться, значить, усе, що буде, їй».

Серпілін відчув цю занепокоєність, за якою стояло довге спільне життя із скупою й хваткою жінкою, і згадав про гроші, які треба віддати батькові; і ті, що відкладав сам, і ті, що вчора принесла Пікіна. Розстебнув польову сумку, витяг з неї обидва конверти й поклав перед батьком:

— На тобі гроші. Тут на всіх, сам дивись, кому скільки. Антоніну з сином теж. не забудь, — на всяк випадок сказав він про сестру, що жила окремо від батька. — Тут вісім тисяч.

Батько взяв конверти, повагався трохи — чи не полічити, але лічити не став, а, розстебнувши ватник, довго розсовував гроші там, під ватником, у різні кишені — і ліворуч, і праворуч.

— Спасибі. Вважай, що на онуків дав. Ми з Пелагеєю й так прожили б. Нам з нею багато не треба. «Там уже треба чи не треба…» — Серпілін згадав уривок батькової фрази біля віліса: «Ну, а коли, скажімо, в кого жінки нема, кому атестат?..»

— Тепер куплю гостинців на товчку, — озвався батько. — Пелагея, проводжаючи, казала: добре, коли б мануфактури якоїсь…

— Звідки ж у мене мануфактура? — Серпілін не стримав раптової неприязні. — Товар на чоботи для тебе й одріз на шинель є. З сукна дітям зимове пошиєте. Там у Ані лежить. Візьмеш у неї. Я вже звелів, щоб віддала.

— Нічого вона мені не сказала, — злякано й сердито мовив батько.

І Серпілін знову подумав про його довге життя з Пелагесю Степанівною. «Інакшим він був замолоду. Всяк бувало, але інакший.

Як багато може зробити лиха жінка за довге життя з чоловіком… А втім, чому лиха? Для мене лиха, а для нього, може, й хороша».

— Ніде вона їх не поділа — не з таких, — сказав він про Аню, все ще думаючи про мачуху. — Просто забула тобі сказати.

— Як це — забула?

Серпілін не відповів, згадав про сьогоднішню ніч і про те, що сусідки немає, вона чергує і, як говорила Аня, тепер замикає свої кімнати, коли йде з дому… Отже, вони поклали батька на ліжко, а дівчинку на диван, а самим лишилося в цю останню ніч іти тільки в кухню. «Але про це в нього й гадки нема, — подумав він про батька. — А от про товар на чоботи сказати забула…»

— Це правда, що розписалися? — спитав батько.

— Правда.

— Отже, розписались…

У батькових словах знову було занепокоєння, може, навіть самому ще не зрозуміле. Мабуть, не встиг обміркувати, як це: добре чи погано для нього і для його домашніх. З одного боку, коли розписались, виходить, баба з воза, нехай про неї тепер старший лейтенант думає. А з другого боку… Хто його знає, що там з другого боку.

Серпілін почув, як за вікном розвернулась машина.

— Приїхали по нас, — сказав він батькові.

І, подивившись на картонну коробку з аптечкою, яку принесла Баранова, посунув її по столу до батька:

— Візьми для свого околодка. Кажеш, ліків не вистачає, тут, певно, багато чого є.

— Товаришу генерал!..

На порозі стояв водій.

— Бери чемодан, поїхали!