Останнє літо

Розділ шістнадцятий

Новий командуючий фронтом генерал-полковник Батюк чекав приїзду Серпіліна, якого, приступивши до командування фронтом, ще не бачив.

Із Серпіліним мав приїхати й член Військової ради армії Захаров. Батюк його не бачив від самого Сталінграда; попрощався з ним, коли відкликали до Москви без пояснення причин, а потім заднім числом з’ясовував, чи знав тоді Захаров щось, чи й справді не знав. Хотів перевірити, чи не помилився, бо вважав його за щиру людину. Виявилося, що не помилився. «Щастить Серпіліну, що він з таким членом Військової ради!» — подумав Батюк, згадавши про першого члена Військової ради фронту — Львова, якому тільки-но дзвонив.

Порученець Львова відповів, що товариш Львов ліг о шостій ранку і ще спить. Навіть не спитав, як зробив би на його місці будь-хто інший: чи не треба розбудити?

Спить, та й годі! Видно, думає, що хоч і сам командуючий дзвонить, а Львова все одно будити не слід. Так і не почувши цього звичного для слуху запитання, Батюк сказав сам: «Не буди. Як прокинеться, доповіси, що я дзвонив». І поклав трубку.

Львова будити він і не мав наміру. Навпаки: викликавши до себе Серпіліна й Захарова на дев’яту ранку, майже напевне знав, що Львов у цей час спатиме. Але подзвонити йому вважав за потрібне, щоб мати потім змогу сказати: «Командуючий армією і член Військової ради представлялись, хотів прийняти їх разом з вами, та пожалів будити». Зі Львовим слід бути обачним. І сам з ним зустрічався до війни, та й од інших наслухався досить і, ще їдучи сюди, заздалегідь вирішив: уперше командуючи фронтом, з самого початку не дозволяти Львову сісти собі на голову, якщо зразу не відучиш, потім пропадеш.

Але, звичайно, і Львову не можна було давати приводу для ремства, що, мовляв, не зважаєш на нього і так далі.

Львов не Захаров. Із Захаровим, бувало, і на басах зчепишся, і набалакаєш, і почуєш зайве, а потім усе-таки до якогось висновку дійдеш. І тоді все! Захаров у тебе за спиною, доповідати не буде, який ти є поганий. А цей, кажуть, полюбляє писати. Та чому б і не писати? Он коли він лягає? Пиши хоч цілу ніч!

За що звільнили його попередника, Батюк не питав ні в Москві, ні тут. Вважав, що це зайве. Тебе призначили — твоє діло прийняти господарство й воювати. А за що зняли — хай думає той, кого зняли. Свого часу, коли тебе знімали, посушив собі голову. Тепер не твоя черга.

Так він вважав. Але всякі думки виникали в голові: розуму не загнуздаєш. Що попередника зняли не за помилки в оперативних питаннях — було ясно. План операції, який він запропонував, затвердила Ставка без особливих змін, і досі вважають, що він правильний. Уже коли прибув сюди, Батюк відчув, що представник Генерального штабу, який приїхав разом з ним, не тільки не чекає від нього змін у плані, а, хоч і делікатно, натякає, що найкраще буде, коли новий командуючий фронтом не пропонуватиме Ставці нічого нового.

Ні, попередник постраждав не за оперативні помилки.

Вважається, що звільнили його через хворобу, та, коли здавав фронт, не схоже було, що хворий. Знайомив з обстановкою не поспішаючи, без нервів. Поїхав і бровою не повів, показав витримку.

Про цю витримку Батюк думав з повагою, хоч сам вробив би інакше: коли вже звільнили через хворобу, поїхав би в госпіталь, і все! Нехай того, хто прибуде, здорові в курс справи вводять!

Іншого такого випадку, як з попередником, навіть і не пригадаєш. І якщо Львов тут своїх рук не доклав, тоді взагалі мало що зрозуміло.

Та хоч які там здогади виникали про свого попередника і про Львова, не це було головним у думках Батюка.

Найдужче він радів, що його призначили сюди. Це можна було пояснити лише одним: тим, що товариш Сталін оцінив його дії на півдні й змінив своє колишнє несправедливе ставлення до нього. І головне, про що думав Батюк перші дві доби, проведені в новій для нього ролі командуючого фронтом, було те майбутнє, за яке він тут віднині відповідає перший.

Хоч у масштабах усієї операції, з задумом якої його тепер ознайомили, їхньому фронтові відводили другорядну роль і для виконання її відповідно виділяли скромніші, як у сусідів, сили, все-таки звичка командувати армією — це звичка саме до армії, а фронт в фронт! І хоч би який був твій досвід на війні, і хоч би скільки ти думав перед цим про себе, що міг би й фронтом командувати, та коли вже взяли й призначили, за один день не освоїш! Руки набагато подовшали, і як ними щось робити, треба ще звикнути! А плани майбутніх дій затвердили до тебе.

І нехай чужа голова була не дурніша за твою, а все-таки вступати в готову чиюсь думку трудно. Дають зрозуміти, що передумувати пізно! А бажання дещо передумати виникло!

Позавчора, після повідомлень начальника штабу й начальників родів військ, Батюкові здалося сумнівним: чому ділянку для прориву вибрали на правому фланзі, де до Дніпра ще треба форсувати три річки, а не на лівому, де все-таки на одну річку менше, — ще взимку перелізли через неї і тримаємо плацдарм на тому березі?

Тільки-но він про це спитав, як його зразу ж почали переконувати в кілька голосів, що нічого не треба міняти, що хоч тут і зайва річка, але зате наш берег панує, і місцевість проглядається, і артилерії буде легше подавити оборону ворога, — словом, облюбували для прориву таку ділянку, що кращої нема й бути не може! А представник Генштабу нагадав, що все це вже затверджено. Хоч Батюк і сам знав, що тепер з будь-якою принциповою зміною доведеться заново звертатися до Ставки.

Вчора вранці Батюк переніс зустріч із Серпіліним і Захаровим на добу, щоб поїхати в лівофлангову армію; хотів там побачити на власні очі плацдарм, що зацікавив його. Коли й справді невигідний, викинути геть з голови!

А коли помилились, то, поки не пізно, доповісти в Ставку про необхідні зміни.

Батюкові хотілося, щоб з його приїздом на фронт у план майбутньої операції внесли зміни на краще. Але, переправившись учора на той плацдарм і перевіривши все на місцевості, він вирішив: списи ламати немає за що — панівні висоти прямо над плацдармом були в руках ворога; місцевість нічого доброго не обіцяла.

Батюк був радий, що поїхав туди вчора й відкинув сумніви. Та й для Серпіліна теж краще: і зайву добу мав, щоб познайомитися з обстановкою, і розмову з ним тепер можна вести остаточну — прорив, як і намічено, буде в смузі його армії.

Правда, вчора трохи попсував настрій Львов. О двадцять третій годині Батюк, зразу після начальника штабу, підписав підсумкове донесення в Генштаб і послав його Львову. Офіцер, який ходив до Львова, повернувся і, ні слова не сказавши, поклав папір на стіл перед командуючим. Батюк подивився спочатку на офіцера, потім на донесення й довго мовчав. Підпис Львова під донесенням стояв. Але, крім підпису, в тексті дещо було виправлене й викреслене червоним олівцем. Або Львов так робив тут раніше, або хотів до цього привчити його, Батюка, або взагалі невідомо, що думав. Як це так — черкати текст донесення після підпису командуючого? Коли з чимось не згоден, зайди або подзвони, доведи, що треба внести поправки, зрештою, відмовся підписувати, виклади свою особисту думку, коли вже коса — на камінь… Але креслити донесення червоним олівцем після командуючого І Та де й коли таке було?..

Батюк побагровів, але переміг себе й тільки сказав:

— Залиш мені.

І коли офіцер вийшов, ще раз глянув на поправки Львова. Нічого особливого в них не було — не сподобався йому виклад, — у двох місцях виправив, а в третьому викреслив другу половину пункту: вважав зайвим. Словом, відредагував своїм червоним олівцем.

Що робити? Подумавши кілька хвилин, Батюк наказав одіслати донесення в такому вигляді, а Львову подзвонив і попросив зайти, коли звільниться.

Львов звільнився лише через годину. Розмова була коротка. Львов сказав, що не бачить підстав для суперечок. Коли б він був принципово не згодний, повернув би без підпису і сказав би чому. А давати пояснення з приводу трьох фраз, з яких одна зайва, а дві не досить добре викладено, не вважав за потрібне: шанував свій і чужий час. Відредагував і підписав.

На це Батюк відповів, що в грамотності зі Львовим змагатися не має наміру, коли статті писати, а коли мова йде про оперативні документи, то як їх писати — знає, навчився. І звик, що в них після підпису командуючого ніхто жодного слова без згоди командуючого не виправляє. Так заведено на всіх фронтах. І їхній фронт винятком не буде. Нехай це запам’ятає на майбутнє товариш генерал-лейтенант Львов.

Львов устав і вийшов. Але Батюк ні тоді, ні тепер не пошкодував, що сказав йому це. Рано чи пізно довелося б зіткнутися через той червоний олівець, то краще рано…

Першого ж дня, коли Батюк почув по телефону від Бойка, що Серпілін уже в дорозі, він з радістю сказав Львову: «Тепер усі командарми на місці». Але Львов, скривившись, наче муха йому впала в суп, процідив: «Якщо повертається цілком здоровий, то добре, а якщо не долікувавшись…»

— Коли навіть і не долікувався трохи, все одно радий, що їде, — сказав Батюк. — Приїде — долікується на свіжому повітрі. — І, помітивши, як Львов знову скривився, спитав — Чим він вам не сподобався?

— Нічим. Просто хочу бачити на цій посаді цілком здорову людину.

— А я його в Архангельському п’ять днів тому зустрів. Він уже й тоді майже здоровий був, коли не звідси на нього дивитися, а зблизька. — Батюк дражнив Львова, думаючи, що той почне сперечатись.

Та Львов не сперечався. Він аж ніяк не хотів на цьому наполягати Після того, як Сталін, узявши до уваги перший пункт його записки — про командуючого фронтом, не підтримав другого — про Серпіліна — і невдоволено сказав йому по ВЧ:

— Чи не занадто багато ви берете на себе, товаришу Львов? Усі у вас хворі: один у вас хворий, другий у вас хворий. Тільки ви один здоровий. Подумайте про своє здоров’я. І не вчіть нас пильності. Як і на чиє здоров’я що вплинуло, нам, коли потрібно буде, лікарі скажуть. Не пишіть більше про це. Набридло.

Батюк, який усього цього не знав, з подивом почув, як Львов у відповідь на його слова про здоров’я Серпіліна сказав: «Тим краще», — хоч на його обличчі в цю мить був такий вираз, наче він думав: «Тим гірше…»

— Чого тобі, Барабанов? — спитав Батюк ад’ютанта, який, з’явившись, урвав його думки про Львова.

— Товаришу командуючий, водій просить дозволити йому замінити два скати. Нові привезли. Нікуди зараз не поїдете?

— Нехай міняє. Не поїду. — Батюк подивився на Барабанова. — Генерал-лейтенант Серпілін зараз прибуде. Твій друг.

— Навіщо ви мені про це нагадуєте, товаришу командуючий? — похмуро спитав Барабанов.

— А щоб не пам’ятав зла. Не тільки ти через нього набрався лиха, а й він через тебе. А то я тебе знаю: ти, чорт, злопам’ятний!

— Я тоді злопам’ятний, коли не винуватий, — сказав Барабанов. — Обід на скількох чоловік замовити?

— Ні на скількох, — поглянув на годинника Батюк. — З ними закінчу, працюватимемо з начальником штабу, а там побачу, коли ще обід… Піди зустрінь, — додав він, почувши крізь відчинене вікно голоси.

Барабанов вискочив за двері, а Батюк підвівся з-за столу і швидко пройшов по кімнаті туди й сюди, повів плечима, радісно усвідомлюючи, що він ще міцний, здоровий і невтомний. Він радий був зустріти давніх соратників у новій для себе й для них ролі.

Зустрівши їх, Батюк першому потиснув руку Серпіліну — той і зайшов першим, — а Захарова обняв зі словами:

— З твоїм командуючим п’ять днів тому кефір пили, а з тобою як-не-як майже півтора року не бачились. — Потім обернувся до Серпіліна й оглянув його з голови до ніг — Вигляд маєш справний!

— Не тільки вигляд, а й почуваю себе добре, товаришу командуючий.

— Що нам і потрібно! А то тут один товариш побоювався, коли б тебе до нас хворим не виписали. А ти он який! Здоровіший, ніж був. Чи не одружився за цей час?

— Поки що ні.

— Дзвонив Львову, — обернувся Батюк до Захарова, — хотів вас прийняти разом з ним. Та, на жаль, він спить. Пізно лягає… А він як у тебе, — тепер уже звертаючись до Серпіліна, кивнув Батюк на Захарова, — підйому не просипає?

— Чого-чого, а цього поки що за мною не помічено, — усміхнувся Захаров.

— Виходить, після мене од рук не відбився, — сказав Батюк. — А то немає гірше: один уже встав, а другий тільки лягає, один уже ліг, а другий ще телефони крутить. Усе — не разом!

Він махнув рукою, поставивши на цьому хрест, і запросив Серпіліна та Захарова до свого робочого столу.

— Доповідайте ваше рішення. Як думаєте завдавати удару? Почнемо з цього.

Серпілін розіклав свою карту поверх тієї, що лежала на столі, й став доповідати попереднє рішення, над яким працював штаб армії. В основному воно лишилося таким, яким підготував його Бойко до приїзду Серпіліна.

Коли Серпілін закінчив, Батюк поцікавився деталями й спитав:

— Як оцінюєте призначену для вас ділянку прориву? Чи й справді як найкращу на всій смузі фронту?

— За всю смугу фронту не берусь відповідати, — сказав Серпілін. — А в смузі нашої армії вважаємо: вибрали правильно. Але маємо додаткову пропозицію. Дозвольте доповісти?

Ця додаткова пропозиція виникла в Серпіліна вчора, коли він оглядав ділянку прориву на своєму крайньому правому фланзі, на стику з сусідньою армією. Справа була проста, але армія сама цього вирішити не могла, міг тільки фронт. Уся ділянка майбутнього прориву, завширшки дванадцять кілометрів, цілком припадала на правий фланг армії Серпіліна і закінчувалась на півночі точно по розмежувальній лінії з сусідньою армією, якій у майбутній операції відводили допоміжну роль. Армія мусила спочатку тримати оборону на широкому фронті, а потім, коли ворог під нашими ударами почне відступати, переслідувати його.

За розмежувальною лінією, перед сусідом, у глибину німецького розташування тягся ланцюжок невеликих висоток, на думку Серпіліна, дуже для нас незручних. Якщо все залишиться без змін, то зразу ж після прориву правому флангові армії доведеться або наступати кілька кілометрів під німецьким фланговим вогнем з цих висоток, або на ходу розвертатися й брати їх, уповільнюючи при цьому темп.

Пропозиція Серпіліна була — відсунути ще на два кілометри на північ» розмежувальну лінію з сусідом так, щоб правий фланг прориву з самого початку охоплював ці висотки, не лишав би їх зовні, а загрібав усередину.

Серпілін учора прикинув усе це разом з Бойком та артилеристами, начорно спланував, сьогодні зранку ввів у суть справи Захарова і, їдучи сюди, знаючи характер Батюка, вважав: чим раніше доповімо, тим краще, нехай командуючий фронтом відчує себе причетним до цієї ідеї з самого початку, з азів.

Батюк уважно вислухав, не перебивав, як полюбляв це досі, запитаннями. Мовчки постоявши вже не над картою Серпіліна, а над своєю, на якій було нанесено передній край сусідньої армії, він швидко оцінив вигоди, які все це обіцяло. Схопив суть справи швидше, ніж бувало колись. Серпілін зразу це помітив.

— Спокуса велика, — одірвавшись од карти, сказав Батюк. — Попрацюйте сьогодні над цим варіантом, а я завтра подивлюся на місцевості і вирішу. Міркування вашого сусіда праворуч теж вислухаю. Як-не-як, а хочеш вторгнутися в його смугу, два кілометри в нього відібрати. А раптом він заявить: «Дайте мені хоча б частину тієї сили, що Серпіліну підкидаєте, і я сам праворуч від цих висоток ударю». Що тоді? — Батюк усміхнувся. — На це, звичайно, не підемо, розчепіривши пальці, не воюємо, а дізнатись про міркування сусіда слід. Теж старий вояка.

— З вашого дозволу, перш ніж починати роботу, я сам до нього поїду, — запропонував Серпілін. — Поговоримо про те, що вам доповідав, і ділянку разом подивимось. А то досі всі мої спостереження — з моїх СП, на чужу смугу, не спитавшись, не ліз.

— Це можна, — сказав Батюк і на якусь мить замислився.

Пропозиція Серпіліна здавалася йому такою слушною, що коли поглянеш на карту, то дивно стає, як не додумались до цього раніше. Інша справа — ти щойно прибув, не зразу все збагнеш. А як же це моєму попередникові на думку не спало? Думав усе-таки з кінця квітня!

Напрям удару вибрав правильно, а посунути його ще трохи праворуч, як підказувала місцевість, не дала розмежувальна лінія між двома арміями. Зважаємо іноді ще на ці розмежувальні лінії, ніби вони щось непорушне. А її треба посунути, та й усе.

Думка, що він внесе у своє фронтове рішення цей коректив, з одного боку, помітний, а з другого — все ж не таких масштабів, щоб усе заново затверджувати в Ставці, викликала в Батюка хороший настрій.

— А інших пропозицій у тебе не буде? — спитав він Серпіліна.

— Не буде.

— Це добре, — сказав Батюк, — а то я вже подумав: якщо додамо тобі два кілометри праворуч, то ти попросиш на стільки ж зменшити ліворуч. Знай: за рахунок сусіда справа розширю, а за рахунок сусіда зліва смуги армії не звужу. Вся добавка за твій рахунок.

— Цього не просимо, Іване Капітоновичу, — сказав Захаров.

— Із тими зайвими двома кілометрами все одно лишаємося багатими.

— Так, воювати тепер можна, — сказав Батюк. — І ви справді будете багатими, не порівняти з тим, що ми з вами колись мали. — Він усміхнувся. — Тим більше, коли завдаєте головного удару, і правого, і лівого сусіда грабуємо на вашу користь. Лівого — ще нічого, а правого — догола. Він уже мені плакався!

Батюк зняв телефонну трубку й наказав з’єднати його з командармом, до якого хотів їхати Серпілін.

— Сам йому скажу, що ти приїдеш.

І Серпілін зрозумів і з його слів, і по очах, що Батюк твердо вирішив схвалити їхню пропозицію. А коли так, хоче зразу все взяти в свої руки. Тому сам і дзвонить.

— Здрастуй, Миколо Семеновичу, — сказав Батюк, коли його з’єднали. — Твого сусіда зліва зараз пришлю поділитися з тобою міркуваннями і вислухати твої… Куди?.. А ти де зараз?.. А!.. — Батюк скоса поглянув на карту. — А він прямо туди до тебе й поїде. Чекай його… Коли? — Батюк поглянув на годинник. — Зараз дев’ять сорок п’ять. До одинадцятої тридцять встигне… До мене нічого нема? Після того як зустрінетесь, подзвони мені! Бувай здоров…

Слухаючи все це, Серпілін у думці всміхнувся. «Сам за мене вирішив — і куди поїду, і коли виїду, і коли буду там. Навіть не подумав спитати мене, хоч я й командарм. Розуму війна додала, а вдачі не змінила».

— Він як раз там, де тобі треба, — в лівофланговій дивізії, в триста п’ятій, командний пункт — гай, на південь від Дятькова. — Батюк поклав трубку. — Обідати не запрошую. Ще рано — вам ніколи, та й у мене робота.

Завтра у вас у корпусі або в дивізії пообідаємо, якщо нагодуєте. Приїду прямо зранку, на дев’яту.

— Дозвольте… — Серпілін підвівся, подумав, що розмову закінчено і треба прощатися.

Але Батюк затримав його:

— Зажди. Мені о десятій рівно до начальника штабу йти працювати; ще дванадцять хвилин можемо поговорити на вільні теми. «Он як, — подумав Серпілін. — Раніше такого не було. Зручно чи не зручно для справи, а вважав, що всі йти і всі тягти повинні тільки до нього, коли він перший. Це новина!»

— Був учора у вашого сусіда зліва, дав йому прочухана, — сказав Батюк. — А знаєте за що? По тилах у нього проїхав — кругом медалі блищать! Чим од війни далі — тим більше! А коли в двох його полках людей вишикував, бачу, в усьому строю ні в солдатів, ні в сержантів нагород нема. На двадцять чоловік — одна! Я й запитав, виявляється, багато з них давно воюють! А чому нагород немає — річ ясна: здебільшого госпіталі стали на перешкоді! В госпіталі нагорода не кожного офіцера наздожене, а що вже говорити про солдата! Але… — Батюк раптом, може, навіть непомітно для себе, так підняв голос на цьому «але», що Серпілін зрозумів, як він учора шпетив сусіда зліва. — А тут час був! Тут уже другий місяць стоїмо! Про себе, звісно, не забули, подань про нагородження цілі гори понаписували! А солдат мовчить, світла не застує! Де там про його нагороду згадати! — Батюк подивився на Серпіліна і, все ще збуджений після вчорашнього, голосно, з погрозою сказав — Завтра по твоїх полках поїду… Дивись! Якщо і в тебе так — при всіх присоромлю!

— Може, і в нас є недогляди, — спокійно відповів Серпілін, а сам подумав, що, мабуть, таки є. — Будемо виправляти.

Батюк сердито подивився на нього, але згадав, що Серпілін тільки-но повернувся до армії.

— З тебе нічого не візьмеш. Ти сам з госпіталю, — миролюбно сказав Батюк, замість того щоб піднести голос, як мав намір зробити. — Але ти ж був тут, — обернувся він до Захарова, — тебе й спитають. Якщо така сама картина, як у сусіда, — перепаде тобі на горіхи! І дивись: після мого попередження очей не замилюй, хто з медалями — тих уперед! Мене не обдуриш!

— Оце вже ви даремно, Іване Капітоновичу, — озвався Захаров.

— Даремно чи не даремно, а попереджаю.

— А я кажу, це ви даремно, Іване Капітоновичу, — повторив Захаров у межах дозволеного, але все-таки досить відчутно для Батюка підняв голос.

— А ти тепер менше говори, а більше слухай, — сказав Батюк.

Мабуть, слово «тепер» прохопилося ненароком. Просто він згадав, як Захаров раніше в армії, в їхніх суперечках, бувало, і наполягав на своєму, і лишався при своїй думці.

Слово «тепер» означало, що тепер цього не буде, бо тепер їхнє обопільне становище не порівняти з колишнім.

І все ж кидати це слово було не слід! Батюк це відчув з тієї тиші, що запала в кімнаті, і по очах Серпіліна. Міг би, звичайно, і приховати своє невдоволення! Але не приховав, не захотів.

— А ти теж добрий, — звернувшись до Серпіліна, щоб якось порушити прикре мовчання, заговорив Батюк про те, про що сьогодні говорити наміру не мав. — Переглядав я список керівних кадрів, дивлюсь, кого ж він собі в заступники взяв! Генерала Кузьмича! Вибрав собі, розумієш, заступника, не міг знайти молодшого та грамотнішого. Думаєш, коли нема куди його на війні подіти, то треба брати до себе.

— Нічого, він нам справи не зіпсує, — сказав Серпілін.

— Коли вже дали йому на старість генерал-лейтенанта, то й послали б командувати суворовським училищем! Саме для нього посада. І рештки здоров’я там зберіг би! А то знову на фронт поліз, розумієш, і знову, як на гріх, у мене опинився.

— Практично все-таки в мене, — не стримався Серпілін.

— Він у тебе, а ти в мене.

Серпілін хотів був сказати, що незалежно від розбіжності їхніх думок про Кузьмича заступник командуючого особливої погоди в армії все-таки не робить, але вчасно згадав, що Батюк ще недавно сам сидів на такій же посаді, тільки в фронтовому масштабі, і, чого доброго, міг подумати, що натякає на нього.

— А як його здоров’я? Підставки тримають? — спитав Батюк уже лагідніше, бо Серпілін мовчав, а мовчання найчастіше здавалось йому знаком згоди.

— Почуває себе непогано, — відповів Серпілін. — Крім інших обов’язків, доручили йому нагляд за оперативним маскуванням. Сам літає, дивиться згори, як воно з погляду німців, чи не видно в нас чого, чи немає порушень. Уже дванадцять годин налітав. Учора доповідав.

— Тільки цього бракувало, він ще й літає! Скажи йому, хай завтра не ховається, хочу на нього в натурі подивитись, який він тепер є. — Батюк підвівся.

Коли б він міг пересилити свою вдачу, то, мабуть, сказав би Захарову: «Не ображайся, Костянтине Прокоповичу, даремно я з тобою так…» Але пересилити свою вдачу він не міг і тому, прощаючись, тільки трохи міцніше потис руку Захарову, а Серпіліну сказав:

— Твій сусід, зваживши на мій дзвінок, гадаю, заперечувати не стане…

Хоч Батюкові вже також треба було рушати, і, щоб пересікти вулицю, яка відділяла його будинок від будинку начальника штабу, він міг би вийти разом з Серпіліним і Захаровим, однак лишився ще на хвилинку в себе; не хотів, щоб подумали, ніби він вийшов з дому проводжати своїх підлеглих. Взагалі Батюк не дуже полюбляв субординацію, але після того, як став командувати фронтом, ні на мить не забував про своє нове становище.

Він затримався на хвилину, і на столі, як навмисне, задзеленчав телефон. Батюк підняв трубку:

— Перший слухає.

— Здрастуйте, говорить Львов. Ви мені дзвонили?

— Дзвонив. Прибув представлятися Серпілін. Хотів прийняти його разом з вами…

— А де він? У вас?

— Уже поїхав. — Батюк був задоволений, що Львов подзвонив йому сам, проковтнув учорашню пілюлю.

— Більш нічого у вас немає до мене? — спитав Львов.

— Поки що нема.

— Я буду в себе. — Львов перший поклав трубку.

«Мало все-таки спить, — подумав Батюк про Львова, — о шостій ліг, тепер тільки десята…»

Батюк надів кашкета, вже хотів іти, та знову задзеленчав телефон. На цей раз дзвонив начальник штабу фронту.

— Іване Капітоновичу, п’ять на одинадцяту. Як накажете? Може, мені до вас прийти?

— Сам іду. — Батюк поклав трубку.

«П’ять на одинадцяту! Теж чоловік з характером, нагадує, щоб не спізнився. Кругом у всіх характери…»

Він подумав про Серпіліна, що і в цього характер не з легких, але хоч наперед відомий. Знаєш, чого від нього можна ждати і чого не можна. Можна ждати намагання зробити по-своєму, але не можна ждати обману. І добре, що людина з таким, досить зрозумілим йому характером стоїть у нього на напрямі головного удару.

Батюк радів, що завтра поїде в свою колишню армію.

Він радів, що саме вона мала завдати головного удару в тому першому наступі, який він проводив у ролі командуючого фронтом. Батюк її формував, він з нею починав у найтяжчий час. І в усьому тому, що вона тепер здійснить, є частка його заслуг не тільки нинішніх, а й минулих: їх теж з історії не викреслиш.

— Що будемо робити? — спитав Серпілін у Захарова, коли вони, вийшовши від Батюка, попростували вулицею до своїх машин, що стояли за рогом. — Коли прямо в Дятьково, — Серпілін відкрив планшет і поглянув на карту, щонайбільше п’ятдесят хвилин, з запасом — година. А попереду — ще півтори години. Поїдемо, виберемо по дорозі місце, сядемо під ялиною і все обговоримо. Є про що поговорити.

— Обговорити згоден, — сказав Захаров. — Але до сусіда з тобою не поїду. Навіщо мені біля вас стовбичити? Поїду тим часом до начальника Політуправління фронту, це мені справді потрібно. До розвилки поїдемо разом, там посидимо, а потім — ти праворуч, я ліворуч. Згоден?

— Давай тепер моєю, — сказав Серпілін, коли вони підійшли до вілісів, що стояли в затінку будинків; сюди вони їхали вілісом Захарова.

Захаров сів позаду, і віліс рушив. Другий пішов слідом.

Поки їхали, розмовляли про те, про що вважали за можливе говорити при водієві Серпіліна — Гудкові. При ньому можна було розмовляти на всі теми, крім тих, на які ні при кому не дозволено.

— Забув, ще дорогою сюди хотів тебе спитати: чого без ад’ютанта поїхав? Уже відпустив? — спитав Захаров про Євстигнєєва.

— Попрощалися вранці. Пішов у сто одинадцяту. Беру замість нього Синцова.

— Це добре, — сказав Захаров, — якщо його рука тебе не бентежить.

— Мене не бентежить. Не в носильники беру. Він, до речі, з цією своєю рукою, виявляється, навіть машину водить.

— Євстигнєєв дуже переживає?

— Сам за нього переживаю. А що, як, бува, вб’ють! Невістка вдруге вдовою стане, а онука вдруге сиротою… А що вдієш?

— А може, обмине його ся чаша, — сказав Захаров. — Втрати, треба сподіватись, будуть не ті, що раніш. Їхали з тобою сюди ранком, і знов їдемо, і ні разу на небо не глянули. А пам’ятаєш, як було? Скільки разів за цей час з машини вискакували б…

Праворуч до самої дороги спускалось ялинове узлісся; попереду видніла розвилка, біля якої треба було роз’їжджатися.

— Зверніть набік, Гудков! — звелів Серпілін. — Тут сухо.

Машина з’їхала з дороги й зупинилась. Серпілін і Захаров пішли до узлісся.

— Товаришу командуючий, може, плащ-палатки дати? — гукнув навздогін Гудков.

Серпілін озирнувся:

— Боязно: ляжеш та й заснеш. Не доспав сьогодні… Гаразд, давайте.

Гудков приніс їм дві плащ-палатки й розстелив під ялиною. Серпілін ліг, спершись на руку, а Захаров не лягав, сів на посірілий від дощів, старий, але ще міцний пеньок і, всміхаючись, вдав, наче підсік і тягне з води рибу. І це було так схоже, що Серпілін теж усміхнувся.

— Уже й не пригадую, коли рибалив, — сказав Захаров. — Ось до чого війна людей доводить. Зовсім у кам’яний вік відкинула — рибу гранатами глушимо, мов якісь печерні люди — камінням.

Він охоче заговорив про інше, бо здогадувався, про що його зараз спитає Серпілін, і не був з цього радий.

— Коли одержав у Архангельському твого листа, — мовив Серпілін, — зрозумів: обстановка вимагає якнайшвидше повернутися. А тепер бачу, що не просто обстановка вимагала, а хмари над головою були, а може, й лишилися.

— Про що ти говориш, про які хмари?

Серпілін подивився на Захарова і з певністю подумав, що той хоч і з добрими намірами, а лукавить. Буває з ним і таке.

— Учора Григорій Герасимович Бойко, хоч який він небалакучий, а все-таки знайшов за потрібне сказати мені, що десять днів тому Львов запросив його до себе й годину розпитував, який я є, який стан мого здоров’я й духу.

— Спитав, то й спитав. Таке його діло — знати кадри. Я, наприклад, на це не дуже зважав би.

— Ти не зважав би, а Бойко зважив, і правильно зробив. І все-таки про це сказав мені, і теж правильно зробив. А сьогодні з’ясовується, що командуючий фронтом, очевидно, тому ж таки Львову пояснював, що я ще здатний командувати армією, не три чисниці мені до смерті. Тепер я й твого листа заднім числом по-іншому читаю. В листі не міг написати, я згодний. Але чому, коли я приїхав, не виклав усього, що знаєш?

«Ех, Федоре Федоровичу, дуже багато ти від мене захотів! — подумав Захаров, дивлячись на Серпіліна й згадуючи свою розмову з Львовим. — Дуже багато довелося б розповідати, коли б усе підряд. А тобі треба до наступу готуватись, а через два чи три тижні сто тисяч чоловік у бій вводити. І не час відвертати увагу від усього цього, вдаючись до спогадів про товариша Львова і про хмари над головою».

Подумав, а вголос тільки спитав:

— Віриш мені?

— Дурне запитання, пробач.

— Пробачаю. А коли дурне, скажу тобі коротко: хмари над головою якщо й були, — їх уже немає. А все наше життя — там. — Він махнув рукою в напрямі до передової. — А що Бойко навіть з добрих міркувань про це сміття тобі розповів, не бачу нічого хорошого. Краще б мені розповів. Од мене далі не пішло б.

— А чого ж у піжмурки грати?

— А я, коли треба діло робити, в піжмурки не граю, — сказав Захаров. — І коли скінчено, не повертаюсь. А якщо мене хто не любить, але при всьому бажанні зробити нічого зі мною не може, мені від цього жити веселіше! Чого й тобі бажаю!

— Гаразд. Проведемо операцію, а після неї, живі будемо, поговоримо.

— А ще краще б — після Берліна, — всміхнувся Захаров.

Серпілін нічого не відповів, підвівся з плащ-палатки й прислухався до тиші; десь далеко-далеко сунув чи то танк, чи гусеничний трактор.

— А літо зараз саме в розповні, — сказав Серпілін і, маючи на думці війну, додав — Вважай, уже четверте…

Підійшов Гудков, забрав плащ-палатки й поніс їх до машини.

— Що думаєш про Батюка? — спитав Захаров.

Серпілін відповів не зразу, згадав не тільки сьогоднішню розмову з Батюком, а ще й ту, першу, в Архангельському, яка змусила відчути в Батюкові щось нове, досі незнайоме, що виросло в ньому на війні і разом з війною.

— Думаю, трудно йому зараз. Але намагається бути на висоті свого нового становища.

— Не витриманий він усе-таки чоловік, — сказав Захаров. — Боюсь, щоб не зривався, коли щось не так піде.

— Поживемо — побачимо. Тим паче, що й від нас залежить, як воно все піде.

Серпілін поїхав перший, а Захаров з хвилину постояв біля свого віліса, він не сідав, а все ще дивився вслід Серпіліну. «Запав тепер йому в душу Львові Розсердився, що я не розповів йому всього докладно. А навіщо йому розповідати? От начальникові Політуправління фронту як давньому другові розповісти про свою розмову зі Львовим — це треба! І самому просвітитися: чого мені далі ждати, коли прийняв вогонь на себе… Чи не надто високої думки товариш Львов про свою власну персону? Мабуть, сам вважає, що після того, як там, у Москві, в ПУРі уже не він головний, то всі політпрацівники в усій армії вже не ті! Всі без нього стали гірше працювати! Все тепер не так, як при ньому!»

Думка, може, була й не зовсім справедлива щодо Львова, але Захарова він прикро вразив. Не тільки недовірою до себе, й недовірою до Серпіліна, до людини, за яку він, старий армійський політпрацівник, особисто відповідав і готовий був відповідати до кінця війни! Образа за Серпіліна була для Захарова часткою особистої образи; але в його обуренні проти Львова було щось іще, найголовніше, глибше, ніж особиста образа: дуже невчасно й не до речі все це затіяв Львов! Не про це думають люди, не цього хочуть, не цього чекають зараз, готуючись до наступу. Не за це вони вмирають і не для цього жити лишаються! «І ми з ним — також!» — подумав Захаров про себе й про Серпіліна.

Йому стало так прикро, що він навіть завагався, чи їхати зараз до начальника Політуправління фронту, говорити про все це чи відкласти до іншого разу, повернутися прямо в армію, де й без Львова справ хоч одбавляй.

Але, перемігши себе, вирішив, що все-таки треба поїхати й розповісти, і він сів у віліс. Машина розверталася, ковзаючи по схилу, вдавлюючи в землю молоду траву. «Ще мокрувато як на цю пору року. Добре було б, коли б до початку наступу як слід протряхло», — подумав Захаров, поглядаючи на сліди від коліс.

Захаров слушно зауважив. У Серпіліна таки не йшло з голови оте занепокоєння Львова про його стан здоров’я.

Та хоч і не виходило, а думати про це зовсім не було коли до самої ночі.

На зустріч з сусідом разом з дорогою туди й назад він згаяв майже п’ять годин. Сусід спочатку з якоюсь гіркотою пожартував, назвав його «загарбником». «Спершу пограбували цілий корпус тобі на користь, а тепер ще й територіальні вимоги ставиш мені!» Але потім згодився з доцільністю цього перенесення розмежувальної лінії між їхніми арміями і обіцяв у такому ж дусі доповісти командуючому фронтом.

Повернувшись опівдні, Серпілін зразу ж сів з Бойком працювати, по ходу справи викликаючи всіх, кого потрібно було, а потрібно було багатьох. Якщо смуга наступу армії розширювалась на два кілометри праворуч — це стосувалося майже всіх. А найбільше нового довелося внести в артилерійське та інженерне забезпечення операції.

Планувалися й нові сектори вогню, і нові колонні шляхи для пересування військ, і нові переправи. Серпілін, як і всі, хто працював разом з ним, хотів завтра, до приїзду командуючого фронтом, показати, як далеко зайшла їхня робота. Переконати, що ці корективи при всій трудомісткості їх не викличуть затримок і не вплинуть на строки готовності армії до наступу.

Ще вчора, поділившись своїми пропозиціями, Серпілін відчув, що для Бойка це була не така вже й несподіванка.

А сьогодні, поки цілісінький день до самої ночі разом працювали, остаточно переконався, що начальник штабу й раніше думав про це — надто вже в готовому вигляді вихоплювалися в нього різні пропозиції. Голова в Бойка була хороша, але й при найкращій голові — одна справа думки, які щойно виникли, а інша справа ті, котрі давно в ній крутяться.

— Послухай, Григорію Герасимовичу, — сказав Серпілін, коли вони, закінчивши роботу й відпустивши всіх, лишилися вдвох. — Здається мені, що я вчора велосипед винайшов. Ти й до мене тримав такий план у голові?

— Тримав.

— А чому не доповів?

— Думав доповісти після того, як ви своїми очима весь передній край побачите. А ви, як тільки повернулися, самі з цього й почали.

— Припустімо, так. А чому ж ти все-таки не сказав, що моя ідея для тебе не нова? Чи, може, на мозоль мені боявся наступити? Даремно! Другий рік знайомі.

— Була б ідея. А в чиїй голові дозріла — не так важливо. — В словах Бойка була та скромність вища за гордість, без якої нема справжнього штабного працівника.

Сам побувавши в ролі начальника штабу, Серпілін знав: на війні всі ідеї зрештою під один дах підведені: «Командуючий вирішив…», «За задумом командуючого…»

А скільки й чиїх думок та зусиль укладено в цей задум — спробуй потім дізнатися. Щоразу по-різному! І не завжди самі про це пам’ятаємо. Навіть у наказах верховного тільки недавно почали слідом за командуючими називати начальників штабів. А до цього наче їх і не було…

Розмова з Бойком так і закінчилася на цих його словах — «не так важливо». Нічого до них не додавши, він попрощався й пішов до себе.

А Серпілін, прихопивши з собою полковника Гущина — армійського розвідника, поїхав проти ночі в шістдесят другий корпус, у смузі якого, на ділянці майбутнього прориву, вже був непогано обладнаний армійський спостережний пункт. Він хотів повернутися до приїзду Батюка; переночувати недалеко від передової, в полку, і вдосвіта подивитися ще раз, який вигляд має усе це там, на передньому краї, — і о п’ятій ранку, і о шостій, і о сьомій.

Подивитися й подумати. А побіжно й поговорити. Коли приїжджаєш без почету, такі розмови більше дають, краще усвідомлюєш собі не тільки справжній настрій солдатів, а й їхню власну думку про ворога, яка склалася за триста метрів від нього, на відстані голосу.

Серпілін їхав і ніяк не міг забути розмови з Бойком.

Чому Бойко, виносивши ту саму ідею, що й ти, не подав цієї пропозиції фронтові раніше, поки виконував твої обов’язки?

Найпростіша відповідь — не хотів ризикувати, можна й по потилиці дістати!

Але, знаючи його, слід припустити інше: боявся рискнути не собою, а ідеєю. Коли щось за першим разом відкинуть, спробуй тоді висунути вдруге! Може, й хотів би висунути як своє власне, та втримався, поберіг ідею, щоб провести її в життя спільними зусиллями.

Приклавши в темряві руку до очей, Серпілін подивився на годинник, який подарувала йому Баранова, і подумав, що за кілька хвилин буде дві доби, як він знову в армії.

Поки їхав з Москви, непокоївся про себе — не про дух, а про плоть, — як витримає, чи не стане, відвикнувши, стомлюватись більше, ніж завжди. І ось уже дві доби, в які й спав по чотири години, і працював майже по двадцять, а нічого не болить, не ниє, не ламає, не нагадує про себе — ні голова, ні ключиця, ні давні рани. І втоми нема, навпаки, таке почуття, що гори зрушу!

Він згадав слова Баранової, що її існування на світі повинно допомагати, а не заважати йому на війні.

Мабуть, так і є. Але хоч би як хотілося бачити її, та коли є війна, то повинна бути й відстань. Він спробував уявити її собі десь тут, біля себе, щоб можна досягти не тільки в думках. І не зміг. Їй не було тут місця.

Серпілін напівобернувся на сидінні і за звичкою мало не покликав: «Євстигнєєв!» — хоч знав, що там, ззаду, у вілісі вже сидить не Євстигнєєв, а Синцов.

— Як ти там, не спиш?

— Не сплю, товаришу командуючий.

— Забув удень спитати — дружину свою зустрів?

— Ні, видно, ще не доїхала до армії, в дорозі…

— Коли приїде — доповіси.

— Слухаюсь, товаришу командуючий.

— Може, посаду легшу їй підшукаємо, коли ще слаба.

Нас, чоловіків, у армії он скільки, а таких жінок, як твоя дружина…

Серпілін не договорив: з теплотою, що хлюпнула в душу, згадав, як тоді, в оточенні, після смерті Зайчикова йшов, спираючись на її плече.

— Із спостережного пункту на світанку той брід через річку Проню побачиш, де в сорок першому році переходили в ніч з першого на друге серпня. Дні стояли сухі, і води було мало. Зараз куди більше. Разом подивимось — перевірю, яка в тебе зорова пам’ять.

Гудков поїхав повільніше.

— Правильно робите, — обернувся до нього Серпілін. — Зараз буде поворот. Удруге не проскочите, як учора вдень проскочили!