Останнє літо

Розділ двадцять п’ятий

Сталося так, що Захарову цього дня довелося від початку й до кінця робити все, що випадає в таких випадках на долю виконувача духівниці.

Та, власне, так воно й мало бути. Всі ці посмертні турботи були для Захарова лише природним продовженням тієї прижиттєвої турботи про Серпіліна, яку він сприймав як невід’ємну частину своєї службової долі.

Взаємини між командуючим армією і членом Військової ради — при тому, що права і обов’язки кожного з них беззастережно записані в затверджених там, де вище нікуди, положеннях, — все одно справа людська, а не лише службова. З’ясовують ці взаємини здебільшого тоді, коли вони складаються погано або неправильно. Коли складаються добре — не з’ясовують. На тему — хто ти мені і хто я тобі? — Серпілін із Захаровим за час війни, мабуть, жодного разу не розмовляли. Та якби запитали самого Серпіліна — на випадок, коли з тобою щось трапиться, кого тобі в душоприказники? — він, мабуть, обрав би Захарова, хоч про це за життя рідко коли запитують, а після смерті запитувати вже пізно. І обрав би не за посадою, а за близькістю до себе, хоч між посадою й близькістю в цьому разі не було суперечності, навпаки, був зв’язок.

Серпіліну ще з громадянської війни так повелося, що найближчий йому по службі той, кого він подумки зве своїм комісаром. Так це було на громадянській війні з Василем Яковичем Толстиковим, котрий загинув під Царицином, так склалось на початку цієї війни із Шмаковим. Так було й останні півтора року із Захаровим.

А коли траплялося протягом довгої військової служби, що той, хто опинився поруч з ним на цій посаді, не відповідав його розумінню слова «комісар», тоді, звичайно, близькості не було й не могло бути, вже хоч би тому, що людина, до якої слово «комісар» пасує як корові сідло, не політпрацівник, а нещастя для справи.

Колись напочатку, ще в громадянську війну, інакше могла б повернутись і власна доля Серпіліна. Була десь на його бойовому шляху та непомітна розвилка, де він зі своєю первинною освітою військового фельдшера й партійним стажем — з весни сімнадцятого року — міг би волею долі, а точніше сказати, партії, піти в ті роки не стройовою, а комісарською дорогою.

Прослуживши чверть століття в строю, вже важко уявити себе в якійсь іншій ролі, але в душі він вважав, що добре знав комісарську роботу, розуміє її, і коли б повернулося по-іншому, сам би з нею впорався. І, певно, це також мало своє значення в їх взаємній близькості із Захаровим.

Прямих розмов про це в Захарова у пам’яті не лишилось, але весь час, поки служили разом, він твердо знав про себе і Серпіліна: не тільки ти розумієш його роботу, а й він розуміє твою, не тільки ти довіряєш йому, як самому собі, а й він тобі також.

Кожен, хто переживав тяжку для себе втрату серед невідступності поточних службових справ, знає, що бездіяльність ще важча.

Спочатку, в перші години, здається, що несила знести, коли то одне, то друге відвертає тебе від думок про щойно втрачену людину. Здається, голова й серце розколюються від цієї несумісності виняткового з повсякденним — того, що сталося, з тим, що ти все одно, незважаючи на це, повинен робити. І тільки згодом, коли мине час, розумієш, що все навпаки: саме турботи й розпорядження, які ти давав, і папери, які ти підписував, і розмови з людьми про зовсім інші справи, виявляється, й допомогли тобі знести перший натиск горя.

А справ у Захарова була сила-силенна, бо операція йшла своїм ходом і армія мала довершити розпочате: якнайщільніше притиснути на схід від Мінська скупчену багатотисячну масу німців, не дати їй розігнатись, набрати швидкості й вистрибнути з кільця.

Весь кінець дня аж до глибокої ночі це вимагало все нових зусиль, розпоряджень, наказів, виклику людей, дзвінків по телефону, шифровок, донесень, відповідей на запити згори й відповідей на запитання знизу, розмов із заступниками командирів корпусів та дивізій по політчастині і з працівниками сьомого відділу, що приносили все нові німецькі документи.

Захаров займався всім цим і в інші дні. Та сьогодні йому було важче, ніж завжди, бо, крім усіх справ, які все одно тривали — живий там чи мертвий Серпілін, — з’явилися ще й інші справи, пов’язані саме з тим, що Серпіліна не стало.

Треба було не тільки усно, а й письмово доповісти про те, що сталося, у фронт, який вимагав цього і від якого, в свою чергу, вимагала цього Ставка, бо загибель командарма в розпалі переможно завершуваної операції — подія надзвичайна.

Треба було прочитати висновок головного хірурга, перш ніж він піде далі, і викликати особисто його та начмеда армії, і віддати наказ, як і куди везти тіло Серпіліна. І говорити про труну, яку вже робили там, у тилу, і про тимчасовий пам’ятник, який, хоч би де вирішили ховати Серпіліна, треба одразу поставити, і про порядок похорону залежно від того, де він відбудеться.

Армія — як людина — без голови не живе. Лікарі, котрі підтвердили смерть Серпіліна, ще не відійшли там, у медсанбаті, від операційного стола, а Бойко, який тимчасово прийняв командування армією, вже підписував розпорядження й накази не від його імені, як начальник штабу, а від свого, як виконуючий обов’язки командарма.

Сьогодні ще ні, а завтра в армії згори донизу все одно буде відомо про загибель попереднього командуючого, і доводилося думати про те, як і в якій формі про це сказати.

А з похороном до пізнього вечора ще не було вирішено. І хоч затягувати з цим під час боїв не можна, сьогодні загинув, завтра попрощались, і треба воювати далі — це розуміли всі, не гірше за інших розумів і Захаров, — та в їхній армії командарм загинув уперше, і з’явилися різні думки: як і де його ховати?

Сам Захаров, знаючи від Серпіліна про його перший бій у Могильові, вважав, що в Могильові треба й ховати.

Або на околиці, де він колись, командуючи полком, тримав оборону, або в центрі, на кручі над Дніпром, — теж гарне місце.

Все це Захаров висловив ще вдень, коли повідомив про те, що сталося, Львову. Львов не заперечив, але звелів викласти письмово.

Батюк, котрий незабаром подзвонив сам і розпитував у Захарова про подробиці загибелі, як виявилось, був іншої думки. Сказав, що треба внести пропозицію поховати Серпіліна в Мінську, оскільки армія під його командуванням відіграла велику роль не лише в Могильовській, айв усій Білоруській операції. В оперзведеннях уже є, що Мінськ вільний, у Мінську йому й лежати! Коли б воював гірше і дав німцям одірватися від себе, — тепер би все це угруповання в Мінську добивати довелося!

У тому, що казав Батюк, відчувалось бажання наголосити: хоч сам Мінськ випало брати іншим, але й у їхнього фронту роль така, що командарм, котрий загинув у цій операції, має право бути з почестями похований у столиці Білорусії.

І хоч Захарову раніш не спадало на думку поховати Серпіліна в Мінську, тепер це здалося йому справедливим — і для Серпіліна, і для армії, і для фронту.

— Доповідатиму в Ставку, — сказав Батюк. — І по ВЧ з білорусами з’єднаюся. Більш ніж певен, що вони підтримають.

У Бойка виявилася своя думка. Як це часто з ним бувало, не лише власна, а й несподівана для інших.

— Треба через Москву, через штаб тилу, родичів сповістити. Запитати про їхні міркування. У нього все ж таки батько живий і внучка на утриманні. Де б не вирішили ховати, треба надіслати літак по рідних, хоча б по батька.

Захаров погодився з Бойком і взяв це на себе — подзвонив командуючому повітряною армією й спитав: чи зможе він завтра зранку виділити «дуглас» для рейсу в Рязань по батька Серпіліна, щоб привезти його туди, де ховатимуть сина, скажімо, в Могильов? Командуючий повітряною армією пообіцяв літак і став розпитувати про подробиці, як загинув Серпілін. Довелось розповісти ще й йому.

Але де ховати Серпіліна, не знали до ночі. Вже на початку одинадцятої подзвонив Львов і раптом поцікавився, що думає зробити Захаров з особистим майном, особистими документами і, можливо, листуванням Серпіліна, як усе це оформляється? Захаров відповів, що пізніше візьметься до всього цього сам, а завтра вранці доповість.

Думав, що будуть заперечення, проте Львов не заперечив, сказав: «Чекатиму».

Тоді Захаров спитав його: чи немає новин щодо похорону?

— Надіслав шифровку товаришу Сталіну. Повідомив про обидві наші пропозиції: Мінськ і Могильов.

Відповіді поки що не маю. Якщо вважаєте, що вам швидше дадуть відповідь, зверніться з питання похорону вашого командарма як член Військової ради армії. Самі…

Першої миті в словах про те, кому швидше дадуть відповідь, Захарову почулося глузування, але потім з тону Львова стало зрозуміло, що той чомусь усерйоз припускає таку можливість.

Скінчивши розмову з Львовим, Захаров замислився, зняв трубку і зробив те, чого ще ніколи не робив: викликав по ВЧ Москву, а там, назвавши свою посаду, попросив доповісти товаришу Семенову — такий на той час був кодовий псевдонім Сталіна, — що просить з’єднати з ним.

Трубку взяв не Сталін, а його помічник і сказав, що Сталін зайнятий, та, коли звільниться, його повідомлять про дзвінок.

Захаров пояснив, що від імені Військової ради армії звертається до товариша Сталіна з проханням дозволити поховати загиблого сьогодні, в день визволення Мінська, командарма в столиці Білорусії, місті Мінську.

І, тільки поклавши трубку, здогадався, чому Львов сказав йому «зверніться самі». Очевидно, вони там розійшлися з Батюком, тому Львов і змушений був викласти в своїй шифровці обидві думки. Вважав нижче своєї гідності заздалегідь допитувати Захарова, про що той буде тепер клопотатися: про Мінськ чи про Могильов, але, мабуть, вважав, що, як і раніше, про Могильов…

Захаров не знав, дадуть йому відповідь чи ні і яку відповідь, проте одразу ж після цього, зайшовши до Бойка підписати підсумкове донесення, сказав йому про свій дзвінок, щоб Бойко був обізнаний, не опинився в незручному становищі, якщо його запитають.

Бойко нічого не відповів, тільки невдоволено похитав головою, не приховав того, що не любить таких дзвінків в обхід встановленого порядку.

Підсумкове донесення підписали — за день ще сорок узятих гармат, дев’ятнадцять танків, дві тисячі сімсот полонених, — а підписів не три, а два…

Захаров повернувся до себе і ледве встиг до дзвінка з Москви. Помічник Сталіна сказав, що товариш Семенов просить передати своє співчуття Військовій раді та штабові армії, а в їх особі всім солдатам, сержантам, офіцерам і генералам у зв’язку із загибеллю відданого Батьківщині воєначальника, командуючого армією, генерал-полковника Серпіліна і повідомляє, що вирішено поховати його з військовими почестями в Москві на Новодівичому кладовищі, поряд з дружиною, про що вже дано розпорядження комендантові міста Москви.

Помічник Сталіна говорив усе це підряд, так, ніби кожне олово записано в нього на папірці. Очевидно, так воно й було. І Захаров, тримаючи лівою рукою трубку, правою записував усе, що чув.

— Усе зрозуміли? Чи повторити?

— Усе зрозумів, — сказав Захаров, — повторіть тільки звання.

— Генерал-полковник, — повторив помічник. І вже іншим голосом, своїми словами пояснив, що це звання присвоєно Серпіліну сьогодні вранці в числі інших генералів. — Ви цього ще не знаєте, але до фронту вже, мабуть, дійшло.

Захаров поклав трубку. Все-таки воно сталося, це присвоєння звань! Кілька днів тому, одразу після визволення Могильова, через Політуправління дійшла чутка, що кількох генералів з їхнього фронту підвищать у званнях. Але потім чутка завмерла, не підтвердилась, і Захаров вважав, що відклали до визволення всієї Білорусії.

Виявляється, ні, не відклали!

Про себе він не думав ні тоді, ні тепер. Йому, як політпрацівникові, на швидке підвищення розраховувати не доводилось, а про Бойка подумав: присвоїли йому генерал-лейтенанта чи ні? Затримається Бойко знову тільки на виконанні обов’язків командарма чи цього разу піде далі, стане командармом? Присвоєння звання генерал-лейтенанта могло прискорити розв’язання питання. А це, на думку Захарова, було б добре для армії.

Про те, що Серпілін так і не дізнався про присвоєння звання генерал-полковника, чомусь зараз не подумалося.

Подумалося про інше, про житейське, пов’язане з похороном. Коли дано таку команду від самого Сталіна, тіло завтра ж уранці треба буде відправляти літаком до Москви. І треба, щоб Серпілін лежав у труні в формі, відповідній новому званню. А де і в кого взяти для цього погони? На всьому фронті генерал-полковник один — Батюк. Не в нього ж просити! «А втім, чому не в нього? — раптом подумав Захаров. — Саме в нього й просити — адже є у Батюка запасний кітель з погонами. І нічого дивного в такому проханні він не вбачатиме. Уже кому-кому, а йому в цьому розумінні людське не чуже. Звичайно ж, віддасть погони, щоб спорядити в останню путь свого командарма. Якби навіть поганою прикметою вважав, усе одно віддав би…»

Подумавши так, він не відкладаючи подзвонив у штаб фронту. Буває, що, здавалося б, дрібничка, а цієї хвилини важливіша від усього іншого.

Батюка не виявилось на місці.

— Поїхав до вас, — сказав Барабанов, котрий чергував біля телефону. «Отже, таки вирвався. Казав, що обстановка не відпускає. Тепер, виходить, відпустила!»— подумав Захаров, який знав, що кілька годин тому на тили сусідньої армії вийшло з лісів ще одне тритисячне угруповання німців і штаб фронту вживав термінових заходів, щоб воно не встигло наробити халепи.

— Слухай, Барабанов, — зважився Захаров. — У командуючого запасні погони є?

— Є, — відповів Барабанов після паузи, значення якої Захаров тоді не зрозумів.

Захаров почав пояснювати, а, виявляється, Барабанов уже знав про указ.

— Я знаю, для чого, — сказав він.

— Візьми на себе, — попросив Захаров, — надішли ті погони з кимось до нас у штаб тилу. Щоб за ніч на кітель пришили. А командуючому на мене пошлешся.

— Навіщо посилатись, товаришу генерал? Що тут такого? Навпаки, дурнем обізвав би мене, коли б не зробив.

— Тоді роби. — Захаров поклав трубку, одразу ж підняв її й подзвонив Бойкові про рішення ховати Серпіліна в Москві, на Новодівичому.

— Кого виділимо від Військової ради армії? — спитав Бойко. — Ні ви, ні я за обстановкою не зможемо завтра поїхати.

— Нехай фронт вирішує. Як на мене, коли самі не можемо, треба Кузьмича послати. Заступник командуючого, генерал-лейтенант…

— Сам подумав, — мовив Бойко. — Та не будемо поки що напрошуватись. Командуючий фронтом приїде — розв’яжемо питання тут.

Виявляється, Бойко вже знав, що Батюк їде до них.

Тільки-но Захаров скінчив розмову з Бойком, як подзвонив Львов. Спитав без вступу:

— Вас повідомили про рішення?

— Повідомили.

— Я передав наказ до повітряної армії, — сказав Львов. — Рівно на десяту підготують на могильовському аеродромі літак.

— Ясно. — Захаров чекав, чи не скаже ще чогось Львов.

Та Львов нічого більше не сказав.

І Захарову спала на пам’ять розмова з Серпіліним про Львова, який оце щойно поклав трубку.

Багато чого не скажуть одне одному люди на війні.

І час не дозволяє, і обставини невідповідні, а раптом, при нагоді, таке скажуть, що диву даєшся, не сподівавшись почути.

Тоді, того вечора, незадовго до наступу, повернулися в передової й заговорили про артпостачання, про те, скільки снарядів доведеться викладати просто на грунт у районі артилерійських позицій, бо, якщо складувати їх далеко в тилу, при швидкому просуванні не встигнеш подати вперед. І раптом Серпілін сказав:

— Підемо вперед, цілком можливо, що й на Могильовщині, й далі побачимо свої довоєнні склади…

І почав після цього розповідати, як прогулювався доріжками Архангельського з іншим одужуючим, з генералом інтендантської служби, і той згадав про Львова — що коли ми на початку війни, відступаючи, втратили в західних округах багато складів озброєння, особливо гвинтівок та кулеметів, то сталося це почасти з вини Львова.

В сороковому році Львов написав доповідну записку проти пропозицій деяких військових значно глибше в тилу складувати і боєприпаси, й озброєння і поставив у цій записці питання на політичний грунт: доводив, що прагнення до глибокого тилового складування пов’язане з поразницькими настроями, і, навпаки, висував пропозицію складувати все це ближче до кордону, щоб у разі війни додаткові перевезення не викликали затримок у нашому наступі. Захаров, почувши про це, лише крякнув із злості.

А Серпілін несподівано для нього сказав про Львова:

— Треба визнати, що своя логіка в нього була: коли абсолютно певен, що з першого дня підемо наступати по чужій території, — отже, треба й склади ближче, а то потім вези все з Уралу! Якщо взяти його логіку за основу, по-своєму він мав слушність.

— Він мав, а хто ж не мав? — запитав Захаров.

— А це вже складніше питання, хто не мав, — сказав тоді Серпілін. — Як потім війна показала, всі ми в тому чи іншому не мали слушності. Багато чого — як згадаєш — інакше перевоював би!

— Що означає «всі»? — заперечив Захаров. — Ось ти конкретно, якби з твоєю участю обговорювалось, за що голос віддав би?

— Залежно від того коли, — мовив Серпілін. — Тепер, коли знаємо хід війни, звичайно, проголосував би безпомилково. А тоді, не завбачаючи ходу війни, не знаю.

Мабуть, виходячи зі своїх уявлень про сили противника, щодо розташування складів відстоював би золоту середину. А загалом — хто його знає… Коли заднім розумом думаєш, треба намагатися бути справедливим не тільки до себе, а й до інших.

«Це правда, — подумав Захаров про Серпіліна. — Ти завжди намагався бути справедливим до інших, а не тільки до себе».

І подумки побачив там, на другому кінці телефонного проводу, Львова, який щойно говорив з ним, його трикутне обличчя. І подумав про себе, що тепер, після загибелі Серпіліна, у Львова відпаде бажання перевести його, Захарова, з цієї армії до іншої. Тепер ні до чого! Той, з ким він, Захаров, на думку Львова, порозумівся, того вже немає. Скінчилося порозуміння.

Сказане Львовим про літак вимагало негайних дій, і Захаров почав діяти. Подзвонив усім, кому треба, що завтра о десятій труну з тілом Серпіліна мають привезти до літака, що вирушає до Москви. Попередив начальника штабу тилу, який безпосередньо займався всім цим, що привезуть генерал-полковницькі погони і треба пришити їх на кітель небіжчика. Наказав прислати сюди на КП Синцова і почав з’ясовувати, чи повернувся з передової Кузьмич. Виявляється, ще не повернувся. Звелів негайно розшукати, щоб їхав, бо Кузьмич мав звичку ночувати в частинах, любив це.

І, зробивши все потрібне, повернувся до тієї самої думки, на якій перервав себе, до думки про те, що Серпілін — справедлива людина. Ще не звик думати про нього — «був», усе ще думав у теперішньому часі. Звичайно, як кожна звикла до влади людина, Серпілін не любив, коли щось раптом робили всупереч його намірам. І коли мав змогу переробити по-своєму, переробляв і через чуже самолюбство здатний був переступити не вагаючись. Але звичка до влади не згасила в ньому почуття справедливості. Не думав про себе, що завжди робить правильно, тому що влада в руках. Ламав опір підлеглих і гнув по-своєму, тільки коли справді був упевнений, що робить правильно. А з другого боку, коли був переконаний, що має слушність, до останку використовував усе, що тільки можна, щоб довести це тим, хто над ним. У цьому й була його сила. «Так, у цьому й сила», — неначе комусь доводячи це, ще раз у думці повторив Захаров. А той, хто сам гне лише тому, що має владу, той і сам легко гнеться, як тільки на нього з верхнього щабля натиснуть. У такого не сила, а вага: скільки на нього згори покладуть, стільки він і передасть униз, по низхідній.

А Серпілін — людина сильна, але не важка.

Захаров знову за звичкою подумав про Серпіліна у теперішньому часі — як про живого.

Головний хірург, коли приїздив, показував осколок, яким убило Серпіліна, як то кажуть, долучив до справи, але спершу показав. Виявляється, цей осколок після того, як убив Серпіліна й покалічив пальці Гудкову, впав на дно віліса; зробив усе, на що мав силу, і впав.

Вищерблений шматок сталі завдовжки з півпальця — ото і все, чого було досить, щоб позбавити армію командуючого.

Захаров знову згадав обличчя Серпіліна, якось незручно повернене до нього там, на столі, і подумав, що був на тому обличчі такий вираз, ніби Серпілін так і не встиг помітити того, що з ним сталося.

Для інших його смерть — смерть людини, яка загинула, не встигши доробити до кінця найголовнішого за все своє життя діла. Та коли він сам не встиг цього усвідомити, не встиг зрозуміти, що вбитий, — може, для нього самого це і є найщасливіша смерть. Коли можна сказати про смерть, що вона щаслива. Про будь-яку смерть взагалі.

Захаров згадав, як Серпілін тільки сьогодні вдень, незадовго до смерті, сміючись, казав йому: «Дивись, Костянтине Прокоповичу, бережи на У-2 м’яку частину тіла, бо німці знизу в найбеззахисніше в начальства місце поцілюють, коли воно летить на «рус-фанер». У них інструкція така!» Про небезпеку не думав і востаннє покепкував з неї.

А найостанніше, з чого зрадів, — із звістки про Мінськ, про бої на околицях. А більше вже. нічого не почує, ні з чого не зрадіє, ні про що не дізнається з того, що знатимемо ми. Хоч, як і всі інші люди, думав не тільки про те, що буде на війні, а й про те, що опісля…

Навіть забулось, у зв’язку з чим нещодавно сказав:

— Треба й після війни жити по-чесному. На війні з усіма своїми вадами все-таки чесно живемо. Треба й після неї не гірше жити.

Сказав, звичайно, не в тому розумінні, щоб жити після війни не гірше, ніж під час неї. Після війни житимемо куди краще. Про що може бути мова! Сказав про себе, як самому після війни жити, не втративши того, з чим жив у війну. «Щоб у будь-який, перший-ліпший момент померти й перед своїм комуністичним богом чистим бути», — раптом згадав Захаров слова не Серпіліна, а Кузьмича, сказані в інший час і про іншу людину. Але тепер здавалося, що про Серпіліна.

Чому все-таки вирішено ховати його в Москві?

Раніше Захаров не думав про це. Був заклопотаний тим, щоб зробити все необхідне для виконання цього наказу. А тепер подумав. І згадав, як це було сказано: «На Новодівичому, поряд з дружиною». Не тільки було передано рішення Сталіна, а саме його слова, ті, які він сказав. Ніхто інший, крім нього, тих слів не сказав би. Не в Могильові і не в Мінську, а в Москві, на Новодівичому, поряд з дружиною. Може, саме через це. Виходить, Сталін звідкись знав, що Серпілін півтора року тому поховав там свою дружину, або хтось повідомив про це, коли Сталіну доповідали про смерть Серпіліна, а він, можливо, спитав про рідних, хотів розпорядитися про пенсію або про щось іще. Хто міг там, у Москві, сказати Сталіну, що Серпілін півтора року тому приїздив ховати дружину? З тих, хто добре й давно знав Серпіліна, там, у Генштабі, в Москві, тепер нікого немає. Іван Олексійович, його друзяка з громадянської війни, вже давно не в Москві, став із стратегів практиком, сформував у сорок третьому танкову армію і командує нею. А більше у Серпіліна в Москві близьких друзів начебто й немає. Ну, та Сталін, якщо захотів дізнатися, має змогу дізнатись про все, що йому потрібно. Могли й про смерть дружини сказати, коли повідомляли, а могли й про ту лікарку, про яку Серпілін нещодавно розповідав, ділився. «Про неї могли сказати, а поховати наказано на Новодівичому, поряд з дружиною». В думках зв’язавши одне з одним, Захаров вирішив, що все могло мати значення, навіть і це.

Останнім часом з деяких ознак відчувається, що Сталін уже почав думати, як буде після війни з тими, хто від старих сімей одірвався, а нові на фронті завів. Війна не лише смертями, а й розлуками багато сімей надломила. Як після війни: доламувати чи лагодити? І з проекту закону про шлюб, який нещодавно надруковано в газетах, схоже, що там, нагорі, мають намір лагодити, а не доламувати, незважаючи на особисті бажання.

Серпіліна це не стосується, йому лагодити давно нічого. І все ж Захарову здавалося, що настрій там, нагорі, мав стосунок до Сталінових слів, переданих по телефону: «На Новодівичому, поряд з дружиною».

Захаров знову подумав про жінку, про яку Серпілін казав, що одержує від неї листи з іншого фронту. Треба буде зібрати й відіслати їй назад ті листи. Нехай не ходять по руках. Жінка, судячи зі слів Серпіліна, заслуговує на повагу. І не така вже молода — старший син на фронті. Хоч як це тяжко, а доведеться самому написати їй.

І завдяки своїй дружбі з Серпіліним, і завдяки своєму становищу члена Військової ради Захаров краще, ніж будь-хто інший, знав, що Сталін кілька разів мав особисту причетність до долі Серпіліна. Сталін перед самою війною, після клопотання давніх друзів Серпіліна, дав вказівку розшукати його там, де він тоді перебував, і повернути в армію. Сталін восени сорок першого року, одержавши листа від Серпіліна з госпіталю, наказав не посилати його після поранення на підготовку резервів, а дати дивізію й відправити на фронт. Сталін викликав його до себе після Сталінграда, за його листом про Гринька, і поставив на армію і не дав зняти потім, після історії з Пікіним. І перед цією операцією знову зберіг на армії, вирішив інакше, ніж пропонував Львов, а що Львов писав Сталінові, Захаров не мав сумнівів.

Так уже вийшло в житті Серпіліна, що він виявився одним із тих, хто внаслідок збігу обставин був у пам’яті й на прикметі особисто в Сталіна. Сталін сам вирішував його долю, сам розпоряджався нею. Ще сьогодні вранці, підписуючи указ про присвоєння звання, востаннє розпорядився за життя. Розпорядився й тепер, по смерті, наказавши поховати в Москві, поряд із законною дружиною.

Цього не сказав помічник Сталіна, коли передавав його слова по телефону. «Законною», — подумав уже тепер сам Захаров.

Те, що помічник так швидко подзвонив Захарову після його дзвінка, свідчило, яку велику увагу приділив сам Сталін тому, що сталося, тим більше, що він і раніш добре ставився до Серпіліна й робив йому в житті саме тільки добре.

Подумавши: «Саме тільки добре», Захаров відчув, як щось зачепилося за цю думку, перешкодило їй гладко пройти слідом за всіма іншими. І це «щось» було спомином про те, що сталося з Серпіліним за чотири роки до того, як Сталін наказав знайти його й повернути в армію. Це «щось» було також пов’язане зі Сталіним і заважало думати про саме тільки добре. І якби Захаров знав більше, ніж він знав і міг би глибше замислитися над цим «щось», думка його, напевне, втратила б свою рятівну прямоту і ясність. Але він не замислився, а тільки на секунду трохи зупинився перед чимось невидимим і незрозумілим. І думка його залишилася такою, якою й була спочатку, — думкою про те, що Сталін робив Серпіліну в його житті саме тільки добре.

Увійшов ад’ютант і сказав, що до армії приїхав командуючий фронтом і зараз у Бойка. «Коли не запросив мене, виходить, хоче спершу віч-на-віч поговорити з Бойком», — подумав трохи ображений цим Захаров.

Одразу ж після ад’ютанта зайшов Бастрюков, по суті без потреби; придумав собі справу, щоб мати змогу сказати, що повернувся з передової й був там під обстрілом.

Може, й так — чого не буває! Але якнайсвіжіші новини приніс те, що Захаров знав і без нього, ще вдень. Очей не замилив, але час відібрав.

Після нього зайшов редактор армійської газети.

Захаров не дуже втручався в його справи, давав думати самому, але сьогодні хотів подивитися статтю, яку просив підготувати. Не знижуючи ненависті до ворога, треба було разом з тим наголосити, що брати його в полон, і якнайбільше — річ корисна, та ще й така, за яку не шкодують нагород. Позавчора разом із Серпіліним слухали міркування про це начальника відділу по роботі серед військ противника.

У статті говорилося про факти особливо вдалого захоплення полонених і про нагородження солдатів, сержантів і офіцерів, які відзначилися при цьому.

Переглянувши її, Захаров знову згадав Серпіліна, при якому, коли сиділи разом, виникла думка дати таку статтю, і мовчки повернув гранки редакторові, кивнувши, що все гаразд.

Редактор затримався, розуміючи, що в армійській газеті не можуть і не друкуватимуть повідомлення про загибель командарма, проте запитливо подивився на Захарова: невже так нічого й не дамо в своїй газеті?

Редактор до війни не служив у армії, і логіка в нього в деяких випадках життя залишалася ще цивільна.

Захаров зрозумів його німе запитання і мовчки похитав головою: іди й не зачіпай цієї теми, без тебе сумно.

Редактор пішов, а Бойко подзвонив по телефону.

Захаров подумав, що треба йти до Батюка, але виявилося навпаки.

— Костянтине Прокоповичу, командуючий до вас пішов.

«Он як! І зі мною теж хоче віч-на-віч. З ним, зі мною, а потім разом, чи що?» — подумав Захаров і вийшов зустріти Батюка.

Іти від Бойка — немає чого. Довше на віліс сідати й злазити. Ніч була темна; ад’ютант — не Барабанов, а другий — ішов поруч з Батюком, тримаючи ліхтарика.

— Захаров! — гукнув Батюк, підходячи.

— Я, товаришу командуючий.

Батюк подав йому в темряві свою важку руку й сказав:

— Ходімо до тебе в хату. А ти залишся, подихай повітрям, — обернувся він до ад’ютанта.

Живлення від движка було добре, і, коли Батюк сказав: «Сядьмо», — й перший опустився на лаву навпроти.

Захаров при світлі міг добре роздивитись його обличчя.

Стомлене обличчя людини, яка вперше сіла після важкої роботи. «Так, робота була важка. Була й лишається», — дивлячись на Батюка, подумав Захаров не тільки про нього одного.

Батюк сидів, підперши кулаком своє важке, стомлене обличчя. Як сів, як обіперся ліктем об стіл, а підборіддя вткнув у кулак, так і сидів мовчки, наче збирався на силі.

— Лежить, як живий, — після тривалої мовчанки сказав Батюк і знизав плечима, ніби здивувався з власних слів.

Захаров також здивувався, але не з того, що було сказано, а з того, що Батюк ще по дорозі сюди, нікого не попередивши, заїхав у Теребеньки, в штаб тилу, попрощатися з Серпіліним.

— Ти вже попрощався, а я ні. І завтра часу не буде… Все-таки забагато ви давали йому їздити, правильно мені Бойко сказав!

«Сказав усе-таки! Цього й слід було від нього чекати. Говорив самому Серпіліну, говорив за життя, сказав і після смерті. В цьому весь його непоступливий характер. Зживемося, але буде нелегко», — подумав Захаров про себе та Бойка, наче того вже призначили командармом замість Серпіліна.

А вголос доповів, що сам опитав тих, хто був при тому. Всі в один голос підтверджують: випадок! Саме в цю поїздку ні на який риск не йшли. Поїхали з корпусу в корпус в об’їзд, де прицільного вогню по жодній ділянці не було.

— Це вже чув, — перервав Батюк. — Так і буває на війні. Ризикує підряд рік, другий, третій — і минається. А потім за все разом оділлється. Не можу примиритися, що такого командарма втратив! Зробив у цій операції для її успіху більше за будь-кого іншого, а навіть до Мінська не дійшов, не побачив наслідків зусиль! Я порушив питання, щоб у Мінську його поховати, заслужив на це. Може, й погодилися б, але, — він досадливо поморщився, — де зразу дві думки, жодна не проходить. Я — щоб у Мінську, а Львов уперся — щоб у Могильові. У Мінську — «занадто», бачте! Людина померла, а він усе ще міряє її своїми мірками, боїться зайвого передати. Я аж не втримався, спитав: «Що ви, трунар, чи що, труну йому приміряєте?» Мов не дочув і все одно вперся.

Батюк говорив про Львова не так, як це належало при підлеглих, та, видно, не викликавши до себе Захарова, а, навпаки, сам прийшовши до нього, вважав себе тепер ніби поза службою і тримався по-товариському.

— Ну, а де дві думки знизу, третя — згори!.. Бойко пропонує Кузьмича супроводжуючим від армії послати. Як ти дивишся?

— Так само, як і він.

— Так і зробимо, — сказав Батюк. — Доручимо йому, щоб і фронт представляв разом із заступником начальника Політуправління. Іншого в такому званні, як він, зараз немає кого відірвати. Нехай проведе свого командарма. Той його взяв з Москви сюди до нас, нехай тепер цей його до Москви проведе. Повернеться — вирішимо, як далі. Якщо Бойка командармом затвердять — старуватий для нього в заступники, в батьки годиться.

Сказавши це, Батюк звів очі на Захарова. Те, як він сказав про Бойка, означало, що він уже вирішив просити Москву затвердити Бойка командармом. Та хоч уже й вирішив, запитливий погляд означає: щоб мати чисте сумління, хоче знати думку Захарова.

— Генерал-лейтенанта одержав, — додав Батюк про Бойка, немовби ще й цим підкріплюючи слушність свого рішення.

Захаров сказав те, що думав: Бойка можна й треба висувати на командарма. Хоч є не тільки «за», а й «проти». «За» — те, що він першокласний начальник штабу 404 армії, показав себе на штабній роботі не слабкішим, а може, навіть сильнішим за Серпіліна, коли той був у цій ролі під Сталінградом.

— Порівнювати ні до чого, — перебив Батюк. — Відтоді всі розуму набрались. Багатьох не впізнати!

Захаров додав ще одне «за»: виконуючи перед наступом обов’язки командарма, Бойко добре з ними справлявся; всім — згори донизу — дав відчути, щоб на послаблення не сподівалися, наполягти на своєму може. «Проти», з погляду Захарова, було те, що Бойко мало їздить, не прагне бувати у військах. Принципово вважає, що поїздки у війська мають бути зведені до мінімуму, що керівництво сучасним боєм майже постійно вимагає присутності на командному пункті. Тому в армії хоч і поважають Бойка і знають, що в нього рука міцна, але самого знають більше по голосу, по телефону, ніж в обличчя.

— Це виправимо, — сказав Батюк. — Зажадаємо, щоб бував у військах. Про свої теорії нехай після війни в академіях книжки пише. Цьому легко зарадити, коли не боягуз.

— Чого нема, того нема, — сказав Захаров. — Коли й не їздить, то з принципу.

— Будемо подавати, — сказав Батюк. — А на тебе, щоб ти знав, маю скаргу з приводу боягузтва. Від Львова.

Захаров здивувався. Вже чого-чого, а такої скарги на себе від Львова не чекав.

Батюк усміхнувся, задоволений його подивом.

— Не про твоє боягузтво, твоє боягузтво відоме, а через Бастрюкова. Каже: «Захаров непринципово поводився: сам знав про Бастрюкова, що боягуз, а мене не поінформував». А я йому на це кажу: «Тут, Ілля Борисовичу, наша спільна із Захаровим відповідальність. Бастрюков ще при мені в армії був, обидва знали, що хоробрості в ньому з недоливом. Але, з другого боку, де ж їх подіти, отаких? Тих, хто хоробрий, — під кулі, а тих, у кого жижки тремтять, — у тил списати, чи що? Хочемо не хочемо, а процент тих, у кого тремтять жижки, маємо на всіх посадах. Ніде не дінешся. Тільки знати треба, від кого і чого можна чекати. От ми про Бастрюкова знали, який він, і жили без пригод, а ви не знали. А що самі дізнались, а не від Захарова, теж, вважаю, правильно з його боку!» Так і відрубав. Тебе скривдити не дав, але Бастрюкова, думаю, днями позбудешся.

— Дякую, Іване Капітоновичу.

— За що? За те, що Бастрюкова позбудешся? — усміхнувся Батюк. — За це не мені, Львову дякуй. А мене привітай. Генерала армії дістав.

— Вітаю!

— Дякую. Всіх трьох в один день. І мене, і Бойка, і небіжчика. Біс його знає, чому так? Чому ми перед мертвими почуваємо себе винними, скажи, га, Захаров?

— Певне, тому, що вже нічого для них зробити не можемо.

— Може, й так. — Батюк устав. — Ходімо до Бойка. Вже попередив його, щоб нашвидку вечерею почастував. І кого немає, пом’янемо, і нові погони обмиємо. Та й не їв я зранку. Хоч як там було, а їсти хочеться.

Після короткої вечері, коли провели Батюка, а Бойко повернувся до штабу доробляти щось, як він сказав, недороблене, Захаров пішов до спорожнілої хати Серпіліна. «Тільки вчора сюди переїхали, а сьогодні вже дім без господаря», — подумав Захаров, увійшовши до хати, де, сидячи на табуретці, впавши головою на стіл, спав Синцов, котрий чекав на нього.

Захаров сів за стіл на місце Серпіліна і, звелівши Синцову сісти навпроти, сказав, що похорон відбудеться в Москві, на Новодівичому; їхню армію представлятиме, генерал Кузьмич, а Синцов нехай готується вилетіти разом з ним о десятій ранку. О шостій ранку прийде капітан з відділу кадрів; Синцов має разом з ним скласти опис особистих речей, які треба відвезти родичам, а також перелік орденів та медалей, з тим, щоб узяти їх з собою до Москви під розписку для похорону.

— Будеш при ньому до кінця, — сказав Захаров про Серпіліна, ніби все, що було, ще не кінець, а буде ще якийсь кінець, при якому треба бути.

— Ясно! — Синцов зрозумів, що загинула його надія завтра з усього, пов’язаного з похороном, що, як він вважав, буде в Могильові, все-таки вирватись до Тані й сказати їй, що він сам думає про їхнє дальше життя. Та хоч цього ніяк не можна було відкладати, це все одно відкладалось тепер до повернення з Москви.

— А зараз дай мені ті листи, які він одержував. Знаєш, про що кажу? — промовив Захаров.

Синцов кивнув. Він знав про листи, які надходили спочатку з Архангельського, а потім з сусіднього фронту, і, коли сам здавав на польову пошту листи, які Серпілін надсилав у відповідь, бачив на конвертах ім’я й прізвище тієї жінки — лікарки з госпіталю, яку бачив у Архангельському в Серпіліна.

Він уже відклав чотири її листи, що лежали в Серпіліна в кишені запасного кітеля. Сам збирався спитати Захарова, що робити з тими листами, і тепер дістав їх, загорнені в газету й перев’язані. У Серпіліна вони лежали в кишені просто так; це вже Синцов загорнув їх після того, як дістав.

— Повідомлю її, — сказав Захаров, узявши листи. — Треба пояснити, як вийшло. Польова пошта є?

— Там на конвертах написано… — Синцов зам’явся, але все-таки сказав про ту делікатну річ, про яку вже думав.

Серпілін писав учора ввечері їй листа, але не закінчив і поклав у кітель разом з її листами. І Синцов, коли брав їх, знайшов і того недописаного листа і спершу сам хотів одіслати їй, приписавши від себе, як усе сталося… Він підійшов до стіни, де на цвяху висів запасний кітель Серпіліна, дістав листа — всього півсторінки — і поклав перед Захаровим.

— Учора вночі почав писати…

Захаров повільно прочитав листа, низько схиливши над ним свою сиву круглу голову. Потім згорнув аркуш навпіл і ще раз навпіл, немов запечатав.

— Надішлю разом з її листами. Нехай усе в неї буде. — І, повівши очима на Синцова, додав — А ти напиши їй після похорону, як ховали.

— Напишу, — Синцов подумав про себе, що цій жінці більш ніж усім іншим треба бути на похороні Серпіліна.

Побачити його в труні — останнє, що їй залишається.

І Захаров не така людина, щоб не подумати про це. Але зробити цього, мабуть, не може, тим-то й мовчить.

— Повернешся — розповіси, як було, — сказав Захаров. — З’ясуй, як з його родичами — чого потребують, що для них зробити, послати з армії… Вранці, о сьомій, зайди до мене. Може, ще щось згадаю, що зараз випало з голови! Де ночуєш?

— У сусідній хаті.

— Іди спи. — Захаров пошукав поглядом на столі, чи є там чорнильниця й ручка, і, побачивши їх, додав — Ще тут посиджу, напишу їй. До завтра відкласти — невідомо, який завтра день буде.

Синцов вийшов з дивною тривогою на душі, наче він робив щось не те, йдучи й залишаючи іншу людину тут, у цій кімнаті, за цим столом, за яким сидів Серпілін.

Та було наказано, і вийшов.

Захаров залишився сам і кілька хвилин, обхопивши голову руками, нерухомо сидів за столом, збираючись на силі, щоб ще раз перечитати недописаного листа Серпіліна, а потім написати їй.

— Дописати, замість нього, — сказав він уголос, серед тиші.

Серпілін устиг написати всього десять рядків. Нічого такого особливого в них не було — що живий і здоровий, що все йде якнайкраще, так і написав — «якнайкраще», що погода хороша й плече не болить. Раніше, коли дощило, трохи боліло, а тепер справді не болить, усе чудово.

Звертався до неї на ім’я — «люба Олю». «Як і не було людини», — подумав Захаров не про Серпіліна, котрий помер, а про неї, яка була жива, але якої тепер також не було. Не було «любої Олі», якій писано ці листи. Не було кому їх писати. Він знав від Серпіліна, що їй уже сорок років, і тому особливо жалів її. Чим старша жінка, тим менше в неї залишається часу, щоб називали «любою Олею».

На столі лежав блокнот Серпіліна. Той самий, на аркуші з якого він писав учора ввечері. Навіть вдавлені сліди від літер залишились, пройшли крізь папір, бо писав не пером, а, за багаторічною військовою звичкою, олівцем і дуже натискав на олівець. Захаров вирвав два аркуші, щоб не залишалося слідів цих літер, і почав писати листа, обдумуючи кожне слово, щоб вийшло найкоротше, вважаючи, може, й помилково, що горе подробиць не потребує.

Дописавши листа і поклавши його разом з чотирма її листами і не відправленим листом Серпіліна собі в планшет, Захаров подумав, що все це треба надіслати не польовою поштою, а з оказією. Та як це краще зробити, зараз на думку не спадало, голова стомилася.

Він підняв трубку телефону й наказав з’єднати себе з Бойком, якщо не спить іще. Оперативний черговий доповів, що генерал-лейтенант Бойко разом з командуючим артилерією виїхав до Теребеньок, у штаб тилу, прощатися.

Захаров подзвонив Бойкові, щоб спитати, чи приїхав уже до нього Кузьмич. Черговий повідомив, що генерал Кузьмич ще в дорозі. Був у триста сьомій дивізії, а нещодавно проїхав машиною через штаб корпусу.

— Он воно що. — Захаров, поклавши трубку, подумав, що Кузьмич сьогодні забрався далі за всіх. Триста сьома затягувала горловину мішка, і офіцери зв’язку діставались до неї тільки літаками. А Кузьмич усе-таки пропер і туди й назад машиною…

Захаров підвівся з-за столу, збираючись іти, і помітив червону папку, що лежала скраю порожня, без паперів.

І згадав, як не в цій, а в іншій хаті сиділи разом з Серпіліним і дивились виписки з різних політичних донесень, які зроблено було перед наступом для подання до Військової ради армії, вони лежали тоді в цій червоній папці, тепер порожній. У тих виписках, що їх дивилися тоді з Серпіліним, було резюмовано настрої останніх тижнів і відзначено їх загальний здоровий характер, який свідчив про впевненість у перемозі й готовність розгромити фашистів. Та було наведено, як висловлювались автори донесень, і окремі приклади нездорових настроїв. Люди, котрі воювали по три роки, часом боялися повірити собі, що вони і в майбутньому наступі залишаться живі. А інколи і в їхніх розмовах, і в тому, що вони писали додому, прозирала ніби прихована надія: попрощавшись перед тим, як іти в бій, з близькими, потім обманути смерть — залишитися живими.

— Ну що ж, — сказав тоді Захаров, задоволений, що виписки ще раз підтверджували: незважаючи на втому од війни, настрій у армії перед наступом добрий. — Загалом, треба вважати, документ непоганий!

І раптом його вразив якийсь дивно-сумний вираз обличчя Серпіліна.

— Загалом непоганий, — сказав він. — А ще краще, коли виправдаємо покладені на нас надії, обійдемося в цьому наступі меншими втратами, ніж будь-коли. Скільки всього одержали, така сила за плечима, що гріх не постаратись! «Надто великі втрати» — кажемо, а «надто малі» — хіба скажеш? Про яке людське життя язик повернеться сказати, що воно надто мала втрата? Хоч як мало втрачаємо, а хтось усе-таки помре… Коли відшкодовуємо втрати, замінюємо, переміщуємо, — кажемо й собі, й іншим, що незамінних немає. Справді, немає — все так. Але ж і замінимих теж немає. Немає на світі жодної замінимої людини. Бо як її заміниш? Якщо її заміниш іншою — то буде вже інша людина, а не та. «Так, це буде вже інша людина, а не та», — у думках повторивши слова Серпіліна, що трохи здивували його тоді, а тепер здалися такими зрозумілими, подумав Захаров, дивлячись на цю порожню тепер червону папку, що лежала на порожньому столі.