Останнє літо

Розділ п'ятнадцятий

Уже дев’ять годин віліс і «додж», що йшов услід за ним, стрибали по вибоїнах та ковдобинах Варшавського шосе.

Малоярославець, Мединь і Юхнов зостались позаду, але до Кричева, за яким треба було звернути на їхню армійську дорогу, було ще майже двісті кілометрів.

Сірий, для перших чисел червня холодний, але сухий день давав змогу йти за графіком, на середній швидкості сорок кілометрів, хоча шосе, як не старались шляховики, було таке розбите війною, що навіть цю швидкість тримати вдавалося нелегко.

Євстигнєєв, що підмінив водія, який куняв тепер на задньому сидінні, намагався зробити неможливе: вести машину обережніше, не зменшуючи швидкості. Але віліс усе одно, мов козел, стрибав на розбитій дорозі. Серпіліна, який заснув годину тому, так підкидало, що Євстигнєєв боявся, коли б не злетів з голови командуючого новенький генеральський кашкет, якого він купив учора в Москві, у Військторзі. «Все-таки здоровий він», — скоса глянувши на Серпіліна, який і вві сні чіпко держався рукою за стойку вітрового скла, подумав Євстигнєєв.

І згадав, як позавчора, коли ще не відомо було, чи випишуть його, лікар Ольга Іванівна підстерегла його самого, без Серпіліна, і суворо наказала, щоб везли генерала акуратніше. Пояснила, що після тієї аварії довга тряска на вілісі нічого доброго не дасть.

— Ні в якому разі не везіть його далі Рославля, в крайньому випадку, просто збрешіть, що машина зламалась! «Мабуть, думає, що який він з нею, такий і з нами.

Спробуй збреши йому, коли він вирвався з Москви і вже більше ні про що не думає, крім свого приїзду до армії!

Наказано: хоч би там що, а сьогодні бути на місці. За всю дорогу лише один раз на п’ять хвилин дозволив зупинитися — бензину в бак долити. А чай з термоса пили й закушували по черзі, на ходу. Завжди хтось сидів за кермом. І на вілісі, і там, ззаду, на «доджі»…»

Знову подивившись на Серпіліна, котрий усе ще спав, Євстигнєєв згадав, як сьогодні вранці снідали й прощалися там, на квартирі в Ані.

Серпілін, тільки-но приїхав і ввійшов до квартири, зразу, як рідних, розцілував і Аню, і його — поздоровив.

І дівчинку, піднявши з підлоги, поцілував кілька разів у волоссячко; відчувалося, що жаль йому з нею розставатись.

Та як тільки поставив дівчинку на підлогу, зразу ж сказав:

— На харч і на прощання маємо тридцять хвилин. О десятій — по конях!

І потім хоч не поспішав, не нагадував, але однак усе йшло за годинником.

Сидів біля столу поряд із своїм батьком так, ніби все, що їм треба було сказати, вже сказано. Розмовляв тільки з дівчинкою та з Анею. Навіть заборонив Ані винести на кухню брудні тарілки: «Сиди, потім прибереш».

А коли Аня сказала йому: «Ви про нас там, на фронті, не турбуйтесь; у вас, військових, і без нас клопоту багато», — раптом спитав: «Скільки за цей рік гімнастерок пошила?»

Аня відповіла, що не лічила.

Тоді він простяг через стіл свою довгу руку, цокнувся з Анею, випив усе до дна, що лишалося в чарці, і сказав: «Сама не лічила, то ми колись полічимо. Думаєш, тільки ті військові, в кого погони на плечах? Ні. Військові — це всі ті, в кого війна на плечах». Сказав так, немовби чимось перед нею завинив. У неї навіть сльози бризнули.

А генералів батько сидів собі й мовчав. Як і вчора, оглядав кімнату: що в ній є? А може, просто нудьгував, бо розмова не з ним, а з Анею. Потім сказав: «Поживу у вас три дні та й поїду». І став розпитувати, як добиратися до того великого московського товчка на станції Салтиковці, про який йому розповідали в Рязані.

Виявляється, вони ще взимку закололи кабанчика, і він привіз трохи сала. Хоче сало це продати, а мануфактури купити. «Ну привіз, то й привіз! То продай і купи, а навіщо про це при генералові? — з осудом думав Євстигнєєв. — Підожди, поки на війну поїде. Залишишся з Анею, пояснить вона тобі, як до тієї Салтиковки доїхати…

Він не злюбив генералового батька, ще й не бачивши його, бо через цю поїздку довелося на два дні й одну ніч залишати Аню. А дні й ночі були й так лічені; тепер до кінця війни ніхто нічого не додасть.

Спочатку він не давав волі своїй неприязні; навіть присоромив себе, коли, прибувши в Туму, дізнався, що в старих усі дочки стали вдовами, а троє внуків — сиротами.

Та коли вранці старий раптом відмовився їхати, неприязнь до нього спалахнула в Євстигнєєва з новою силою.

Якщо зразу не поїхав, не так уже й поривався до сина. Виходить, можна було по нього й не їхати, перепустку поштою надіслати.

Коли з’явився вчора проти ночі, теж радості мало було.

Хоч нічим не показали цього з Анею й розмовляли з ним, скільки йому забажалося, і помитись приготували, і чекали, поки помиється, і на свою постіль поклали…

Зробили все, як треба було зробити, з поваги.

Але себе, звичайно, пожаліли. Своїх останніх годин.

А тут ще зранку почав про кабанця та про мануфактуру…

Генерал промовчав, але Євстигнєєву здалося, що і йому це не сподобалось. Навіть на якусь мить стало шкода генерала, що в нього такий батько.

Поснідали швидше, ніж гадали.

Генерал підвівся з-за столу й сказав дівчинці:

— Ходім на подвір’я, подивимося на мою машину.

— Я її вже бачила, — сказала дівчинка.

Але генерал пояснив:

— У мене ще друга є, велика, от її ти й не бачила.

І, взявши батька під лікоть, теж потяг за собою:

— Ходімо з нами, дамо людям попрощатися.

— І ми з вами, — засоромилась Аня, але генерал зупинив її.

— Ми підемо, походимо, поговоримо там, а ви не поспішайте, прощайтесь, скільки треба буде. Можемо й о десятій п’ятнадцять виїхати. Надворі сухо, в дорозі надолужимо.

І пішов на подвір’я разом зі своїм батьком та з дівчинкою, залишивши їм з Анею ще ці останні п’ятнадцять хвилин, на які вони вже й не сподівались. Мабуть, зарані про це вирішив. «Так, у чомусь іншому, а в цьому він добрий виявився», — подумав Євстигнєєв про Серпіліна, згадавши заплакані очі Ані й останнє її запитання: «А може все-таки залишить тебе?..»

Згадав, загальмував машину перед шлагбаумом на переїзді і, обернувшись, подивився на Серпіліна.

Серпілін, виявляється, вже не спав, прокинувся, коли зупинились, і сам дивився на Євстигнєєва. І коли їхні очі зустрілись, Євстигнєєв знов подумав те, що не раз казав Ані: «Не залишить у себе».

В цьому він і не добрий і не злий, а просто зробить, як вирішив. Отже, треба проситися або в штаб полку, або на батальйон, і чим швидше попросишся, тим більше збереже до тебе поваги.

— Ну що, родичу, — всміхнувся Серпілін. — Про що думав, поки я спав?

— Про себе, про свій рапорт, товаришу командуючий.

— Коли про рапорт, то не про себе, а про мене. В такому ділі, ніж самому наказувати, все-таки легше на рапорті написати «згоден». Спасибі. Скільки проїхали, поки спав?

— Поворот на Людиново проминули. Скоро праворуч поворот на Спас-Деменськ. До Рославля ще дев’яносто п’ять кілометрів. Це станція Єрші.

Бабуся в чорній шинелі залізничника відкрила шлагбаум.

— Поки що за графіком, — сказав Серпілін. — День похмурий. При сонці земля все-таки веселіша була б.

І, поглянувши на небо, зразу за переїздом одвернувся від Євстигнєєва й замовк.

Зараз, по дорозі на фронт, йому здавалось, мовби одне життя, яке ще не встигло початися, скінчилось, а інше, не кінчившись, знову почалось. І це колишнє життя, ненадовго спинене всім тим, що було з ним у Москві, знову нагадувало про себе: що воно і є те єдине життя, яким він житиме тепер до закінчення війни.

Варшавське шосе було для нього дорогою спогадів.

Усе, мимо чого сьогодні їхали до Юхнова і за Юхновом, було так чи інакше пам’ятне від зими сорок першого й сорок другого років.

Минули Подольськ, де шили для його дивізії маскхалати…

Минули Хрести, де в останні дні наступу німців на Москву він приймав дивізію…

Минули станцію Воскресенська, яку він брав на третій день наступу; вона так і лишилась відтоді в руїнах…

Серпілін почув, як ззаду, на сидінні, засовався і закректав спросоння водій, і, не обертаючись, спитав:

— Як, Гудков, виспались?

Він Євстигнєєву звелів змінити водія, щоб той відпочив перед останнім, найважчим відрізком дороги.

— Виспався, товаришу командуючий, — затамувавши позіхання, сказав Гудков. — Накажете змінити старшого лейтенанта?

— Поки що не треба, — після Рославля зміните. Відпочивайте. Коли хочете курити, то куріть, поки не за кермом.

— Єсть, закурити, товаришу генерал! — весело озвався Гудков.

Він добре знав, хоч би скільки годин підряд їхав із Серпіліним, нема ніякої надії не тільки закурити, а й рота розкрити: з водієм, поки він за кермом, генерал — ні слова. Крім команди, де й куди звертати.

— Не було нагоди спитати вас, — сказав Серпілін, — як провели час у Москві? З рідними бачились?

У Гудкова під Москвою, в Митищах, жила старша сестра.

— Чотири рази бачились, товаришу командуючий.

Двічі ночував у них. Набалакались за всю війну.

— Як вони живуть?

— Живуть, як на сьогодні, непогано, товаришу командуючий. І сестра, і свояк працюють — він на Митищинському заводі, вона на станції, мають дві робітничі карточки. У нього на заводі обід. Узимку, каже, обіди були добрі, зараз, правда, гірші. Тієї добавки, яку за рахунок підсобного господарства мали, до літа не дотягли.

— А чому вдвох? Дітей у них нема?

— Як це нема? Є. Тільки не на батьківських харчах, а в діючій — самі по першій нормі там одержують.

— Де вони там?

— Дочка в шляховій службі — регулювальниця, а сина взяли в зенітну.

— В зенітну — пощастило — все-таки більше надії, що живий буде, — сказав Євстигнєєв і затнувся, згадав, що Серпілін не терпить, щоб розмовляли за кермом.

— А того, що сестра і свояк по карточках одержують? Вистачає?

— Як сказати, товаришу командуючий. Хліба на дві робітничі карточки — тисяча двісті грамів. Хліба вистачає. А про інше не скажеш, щоб добре було. Коли б усе, що в карточках написано, та точно давали… А то одне замість одного: то замість м’яса яєчний порошок, то замість крупів картоплю, то замість цукру цукерки дадуть. Грудку цукру — поколеш його, — і на ранок, і на вечір вистачить, а цукерку, як її розтягнеш? І до того ж: як і коли одержувати? Він на виробництві, вона на станції, в нього карточки до одного продмагу прикріплено, а в неї — до іншого. І тут стояти, і там стояти… А як зразу, коли оголосять, не підеш — знову ж риск: а раптом, хоч і оголосили, підеш, а вже нема! Виходить, пропали талони…

Гудков спинився на півслові, мабуть, подумав, що розвів зайву панахиду, і вже додав іншим бадьорим голосом:

— А все-таки як-не-як живуть люди і не скаржаться. Тим паче вважають: війна тепер недовго буде. «Живуть, звісно, живуть, — подумав Серпілін, — і скаржаться так рідко, що шапку за це перед ними треба скидати. А ти при своєму генеральському становищі коли й не їси на фронті цілими днями, то лише тому, що нема коли про це згадати. Живеш і не думаєш, чим напхати живіт. І правильно: дуже багато всього на твоїх плечах, щоб думати ще й про це. А все-таки згадаєш, як люди в тилу живуть, і наче незручно перед ними…»

Гудков раптом пирхнув за його спиною.

— Анекдот, може, згадали?

— Анекдот, товаришу командуючий. Згадав, як мій свояк про посилку розповідав. У нього в Тамбові овдовіла сестра живе, в неї службова карточка. То він їй два місяці сухарі сушив. А як послати? Щоб посилку відправити, треба талон мати. А талон тільки військові мають. І не всякий просто так його тобі віддасть. То вони з жінкою спершу сухарі сушили, а потім ще місяць пляшки збирали. За десять порожніх пляшок у магазині півлітра горілки дають. Пляшок назбирали, півлітра взяли, в одного стрільця залізничної охорони на талон обміняли і по цьому талону сухарі послали. От яка морока — сміх крізь сльози!

Після того як Гудков розповів про ті сухарі для овдовілої сестри, Серпілін не зрозуміло навіть чому раптом уявив свою рідну матір, яка давно вже померла, начебто вона, без нього й без батька, жила самотньо десь у глибокому тилу… Якби вона була жива, їй тепер сповнився б сімдесят один рік. Згадав, як мати, коли він був ще малий, іноді готувала їм з батьком татарську страву — баур-тарак — запечену в сальнику дрібно порізану баранячу печінку з цибулею і яйцями. Готувала, але сама чомусь не їла, а любила сидіти поруч і дивитись, як їдять вони з батьком…

— Рославль, — доповів Євстигнєєв.

Серпілін запам’ятав Рославль як привітне зелене містечко. На дев’ятий день війни їхній ешелон зупинився тут, на станції, і нікому ще не спадало на думку, що їхати до Могильова було вже зовсім недалеко…

Машина піднялася вгору по розбитій бруківці.

Головної вулиці Рославля і не впізнати: дві старі церкви при дорозі зруйновано. Одна потрощена снарядами і вся в дірках, у другої дзвіниця впала купою битої цегли: бомба влучила під самий корінь.

По обидва боки вулиці все дерев’яне згоріло; серед пустирів напівзруйновані кам’яні будинки — заселені й порожні, з пробоїнами, нашвидкуруч залатаними цеглою, взятою з інших руїн.

Від того, що було колись, вціліли самі тільки дерева, але і їх стало менше — спиляли на дрова.

Серпілін хотів був зупинитися тут, у Рославлі, — розім’ятись. Та передумав. Краще це зробити, виїхавши з міста. Все-таки веселіше.

Тільки-но поминули Рославль, як побачили попереду хвіст колони «студебекерів» з 122-міліметровими гарматами на причепах. Сім кілометрів до переїзду через залізницю все обганяли і обганяли цю колону, але так і не випередили. «Студебекери» були нові, гармати нові теж. Судячи з усього, до фронту пересувалась артилерійська дивізія прориву, або заново сформована, або така, що одержала нову матеріальну частину.

Розвантажились там, у Рославлі, а далі йшли своїм ходом.

Серпілін прикинув з годинником: артилерія просувалася за таким графіком, щоб німець не помітив з повітря.

Як видно, розвантажувались іще минулої ночі, день, розосередившись, чекали й рушили далі з таким розрахунком, щоб до прифронтової смуги підійти, коли смеркне, за ніч добутися до місця, а на ранок зникнути в лісах, ніби нічого й не було!

Попереду виднівся переїзд, мимо якого помалу сунув, теж у напрямі до фронту, до Кричева, довгий ешелон із замаскованими на платформах «тридцятьчетвірками».

Машина Серпіліна зупинилась поряд з вілісом, що йшов у голові артилерійської колони. Коло шлагбаума стояли артилеристи, які прибули на вілісі, — два підполковники і майор.

Побачивши, що під’їхав генерал, вони здалеку відкозиряли, але не підійшли.

І він їх не покликав — утримався від спокуси запитати, хто, куди і в чиє розпорядження, тим більше, що йому на це відповідати не повинні, навіть навпаки. Та й запитувати, власне, немає про що: коли вивантажились у Рославлі і йдуть на Кричев, значить, будуть у розпорядженні їхнього фронту; а в які пункти йдуть — проїжджим генералам, хоч ти й командарм, знати не належить. З цим у нас останнім часом порядок майже зразковий.

Посидівши в машині, він усе-таки вийшов розім’ятися, але пішов у інший бік, а не в той, де стояли офіцери. Від довгої їзди трохи боліла голова, але почував себе краще, ніж сподівався. І він був радий: справді, підлікували, часу не змарнував.

Цікаво, хто його зустріне там, на розвилці, за Кричевом, і які новини сповістить? У душі хотілося, щоб Захаров. Буває, що й довше живуть на війні пліч-о-пліч командарм з членом Військової ради, а ніяк не притруться один до одного. Доводилось чути про таке. А вони з Захаровим і не притирались, само собою вийшло.

Коли Серпілін повернувся до віліса, Гудков і Євстигнєєв уже помінялися місцями: Гудков сидів за кермом, а Євстигнєєв — ззаду.

Повз шлагбаум, гуркочучи на стиках і вдавлюючи в насип шпали, пробігали останні платформи з танками.

За переїздом кілометрів зо три проскочили швидко і знову поповзли, мов черепахи, з’їжджаючи раз по раз на узбіччя, обганяючи ще один артилерійський полк на «студебекерах». У цього матеріальна частина вже побувала в боях. На кузовах машин, на лафетах і щитах гармат подряпини, ум’ятини, сліди осколків.

Випередивши й цей полк, знову кілометрів з п’ятнадцять їхали без перепон, лише інколи вповільнювали хід, розминаючись з зустрічними машинами, аж поки ввечері не наздогнали колону важких 203-міліметрових гаубиць на гусеничній тязі. Ці займали трохи не всю ширину дороги, і Гудкову довелось попотіти, об’їжджаючи їх у темряві одну за одною. «Усе за графіком, — знову подумав Серпілін. — Цих пустили вперед з інтервалом, щоб не створили пробки».

Радість, яку він відчував, обганяючи артилерію, була дужча від досади на затримку в дорозі. На їхній фронт ішла така сила, яку не до кожного свята дають!

Гудков нарешті випередив голову колони і, вихопившись на волю, зняв пілотку й витер піт; на останньому десятку кілометрів йому перепало — обганяючи, йшов лівими колесами по узбіччю, міг дуже просто завалитися в кювет. «Сміло водить!» — з радістю подумав Серпілін, остаточно вирішивши, що не буде міняти Гудкова.

Поки добралися до Кричева, довелось обганяти вночі тили ще якогось господарства, за кількістю бензозаправників — танкового.

Господарство — слово не військове, швидше, селянське, і раніш його у військовому побуті не було, а у війну воно якось непомітно прижилося. Спочатку виникло як засіб маскування, щоб не називати по номерах ні полки, ні дивізії, ні армії, — господарство, мовляв, ось такого… на прізвище, та й усе; господарство, то й господарство…

А потім поступово стало справді військовим, конче потрібним словом. Відповідало суті справи.

А як іще назвати все те, що в тебе на війні в руках, чи ти більший, чи менший начальник? Усе, що потрібно не тільки для самої війни, а й для людей на війні, — все при тобі. І те, чим воюють, і на чому їдуть, і чим землю копають, і чим людей годують, і напувають, і миють, і рани перев’язують — усе повинно бути при тобі, в твоєму господарстві. Все. Від боєкомплекту до індивідуального пакета в кишені шинелі.

А коли чого нема чи не вистачає, значить, поганий господар.

За Кричевом, на другому кілометрі, на повороті праворуч, замигтіли ліхтариком. Мабуть, не їм першим — як-не-як чекають уже третю годину! «От і моє господарство», — подумав Серпілін і при світлі ліхтарика, який усе ще світився в руці регулювальника, побачив Захарова, що виходив із віліса. Все-таки зустрів Захаров.

— Начальник штабу по обіді в штаб фронту поїхав, — сказав Захаров після того, як, пам’ятаючи про поламану ключицю, обережно обняв Серпіліна. — Начальник оперативного відділу працює. А в нас, членів Військової ради, як дехто вважає, вільний час завжди є — куди захотів, туди й поїхав!

— Годі клепати на себе, — сказав Серпілін. — Багато в тебе вільного часу!

Захаров навіть при світлі ліхтарика мав стомлений вигляд.

— Клопоту маєш досить?

— Щиро кажучи, справ безліч. А найбільше за останній тиждень, — пояснив Захаров і кивнув на підполковника, що стояв поруч: — Ось узяв з собою про всяк випадок Прокудіна. Коли захочеш, оператор тобі дорогою всю обстановку доповість, яка на вісімнадцяту годину була.

— На місці по карті подивимось, дотерплю, — сказав Серпілін, здоровкаючись з Прокудіним.

Він оглянувся, може, ще хтось стоїть, 8 ким не привітався, і спитав про свого заступника:

— Іван Васильович не приїхав?

— Хотів, та я відрадив, власне, заборонив, — мовив Захаров. — Трохи він занедужав.

— Знову рана відкрилась? — з тривогою спитав Серпілін.

— Ні, просто ангіна до старого причепилась. З його вдачею завтра зведеться на ноги. Поїдемо?

— Поїхали!

— А як?

— Як хочеш.

— Тоді до тебе назад сяду.

— А не розтрясе тебе на задньому сидінні? Дорога, як я пригадую…

— Давно не був. Дорога тепер у нас краща, ніж Варшавське шосе. Попрацювали.

— Дозвольте перейти до вашої машини, товаришу член Військової ради? — спитав Євстигнєєв.

— Переходь. Мабуть, скучив там, у Москві, за фронтом? Нічого, тепер знов поїздимо!

Євстигнєєв не відповів, промовчав. Знав, що тепер не поїздить.

Захаров і Серпілін сіли у віліс і проїхали перші кілька хвилин мовчки, поглядаючи один на одного. Попереду йшла машина з заступником начальника оперативного відділу Прокудіним.

— Дорога й справді непогана, — зауважив Серпілін.

— Через сім кілометрів на свою армійську звернемо. Це поки що фронтова. Та й наша дорога, мабуть, не гірша… Поїхав наш Бойко в штаб фронту, до начальника штабу. А завтра зранку і нас з тобою викликають до нового командуючого фронтом. Поїдемо представлятись.

Захаров чомусь посміхнувся. Серпілін не зрозумів чому. Його вразило, що призначили нового командуючого фронтом.

— А кого призначили?

— Невже не знаєш, у Москві не сказали?

— Не знаю.

— Генерал-полковник Батюк. Учора прибув і прийняв фронт.

— А куди ж… — почав був Серпілін, маючи на увазі колишнього командуючого фронтом.

— Поки що не знаємо. А знаємо те, що їдемо завтра з тобою знайомитися з новим командуючим — генерал-полковником Батюком. Чого на світі не буває! «Так ось куди він раптом зник з санаторію! — подумав Серпілін. — Отже, Батюк…»