Останнє літо

Розділ двадцять другий

Увечері того самого дня, коли Таня розлучилася з Синцовим, вона одним духом написала йому довгого листа, в якому просила пробачення за те, що промовчала, перебула з ним ніч, так і не сказавши йому всього того, через що вони не можуть жити разом.

Але, вже написавши, вилаяла себе за боягузтво і, ткнувши невідправленого листа під білизну, на дно чемодана, заприсяглася собі, що наступного разу, як зустрінуться, скаже йому все сама у вічі. А вранці почався наступ, що відсунув ту наступну зустріч невідомо на який час.

Бровастий генерал, начальник медслужби армії, викликав її до себе в перший ранок наступу, коли навіть у них, за дванадцять кілометрів від передової, було добре чути суцільне ревіння артилерії, спитав, як себе почуває, чи вже все гаразд після невдалих пологів, і сказав, що тимчасово забере її від Рослякова. І вона їздитиме вже не по госпіталях другої лінії, як до наступу, а ближче до фронту: перевірятиме, як доставляють поранених з медсанбатів до передових госпіталів. Гадають, що там, унизу, все йде без затримок, але бувають затримки й там. Її вважають у них на евакопункті найбойовішою, от він і забере її спеціально для цього діла.

— Будеш ніби моїм особистим інспектором, хоч за штатом цього не належить. — Генерал насупив свої брови, але при цьому всміхнувся. — Якщо, звісно, не боїшся.

Таня не боялась. Навпаки, була рада. Після того послаблення, яке зробила собі сама, поїхавши з фронту родити, тепер не хотіла ніяких послаблень.

Мабуть, тому й заслужила похвалу свого бровастого начальника. Він взагалі хвалити лікарів не любив. Казав, що їм так і годиться — не шкодувати себе. «Хто бажає іншого, той не медик і даремно обрав собі на все життя справу, від якої залежить життя інших людей».

Наступ розпочався і безперервно тривав уже одинадцяту добу. Таня щодня кочувала туди й сюди, голосувала на роздоріжжях, їздила на попутних грузовиках разом з пораненими і сама, і в кабінах, і в кузовах на снарядних ящиках, і бувала в госпіталях, і добиралась до медсанбатів та полкових медичних пунктів, і бачила вбитих, і кілька разів сама попадала під обстріли.

Втративши дитину, вона душевно надломилась, і здавалося б, нове горе — неминуча розлука з Синцовим — мало зовсім звалити її, проте, навпаки, не звалило, а підвело з колін і поставило на ноги. І хоч вона й під час наступу так само думала про Синцова, про себе й Машу і про безвихідь свого становища, люди, разом з якими вона працювала, їздила, розмовляла, лежала під обстрілами, не помічали її стану. Її думки про саму себе були затиснуті в ній разом з усіма іншими справами, потребами й необхідностями і в цьому затиснутому, спресованому вигляді небезпечно існували, як та вода, що, перетворившись на лід і розширившись, може розірвати кам’яні плити, якщо не знайде іншого виходу.

Уночі, на четвертий день боїв, повернувшись до себе в санітарний відділ, вона за вечерею дізналася, що всього дві години тому вбито начальника аптечного складу Віру Петрівну, з якою раніше приятелювала навіть більше, ніж із Зінаїдою. І вбито не там, попереду, а в тилу, по дорозі з аптечного складу. «Юнкере», як уже геть смерклося, пролетів над дорогою і скинув бомби…

І, як то буває, коли раптом уб’ють когось, про кого зовсім не думаєш, що його може вбити, вона подумала про себе.

Уранці, коли встали і Зінаїді треба було їхати в одне місце, а їй в інше, вона дістала з чемодана свого ненадісланого листа Синцову, заклеїла його, надписала й дала Зінаїді:

— Нехай буде в тебе. Віддаси йому, якщо зі мною щось трапиться.

— Трапиться? — розсердилась Зінаїда. — А якщо зі мною трапиться?

— Прошу — значить, візьми.

— А що там у вас з ним скоїлось?

— Нічого не скоїлось.

Так і не сказавши, що в них скоїлось, все-таки змусила Зіпаїду взяти листа.

А вночі, коли вони знову з’їхались, Зінаїда, побачивши Таню, спершу кинулась її обнімати, наче вже не думала побачити живу, а потім ткнула їй назад листа.

— Цілий день сьогодні боялася за тебе через цей лист безглуздий. Не триматиму в себе. Погана прикмета. Чого це ти себе ховати надумала?

— Нічого я не надумала.

— А не надумала, то порви. Або я порву.

— Віддай!

Зрозумівши, що Зінаїда вперлася й не триматиме в себе листа, Таня поклала його в кишеню гімнастерки.

Після того як їй спало на думку, що вона може вмерти, а Синцов так і не дізнається про все, про що має дізнатися, порвати цього листа вже не можна було. «Якщо трапиться щось, все одно знайдуть при мені й віддадуть йому. Не розірве ж мене на шматки, так не буває», — подумала вона про себе, хоч добре знала про інших, що так буває.

Вона то забувала про листа, що лежав у кишені, то згадувала. А якось цілий день не могла позбутися цих думок, бо побачила Артем’єва. Їхала разом з пораненими в кузові на порожньому грузовику в тил, а він промайнув назустріч на вілісі.

Побачила його й подумала, що опинилася без вини винною не лише перед Синцовим, а й перед ним. Згадала, як у Москві взимку минулого року, коли він прийшов до неї, розповідала йому про загибель сестри. І як він, стискаючи кулаки і накульгуючи, метався туди-сюди по кухні, а потім, коли вона від’їздила, привіз на вокзал і віддав їй Машині плаття, щоб вона проміняла на їжу на барахолці в Ташкенті. Чомусь ті плаття, які він привіз їй тоді на вокзал, нестерпно було зараз згадувати.

Двічі за ці дні вона бачила серед госпітальних поранених жінок: радистку, котру з партизанського госпіталю привезли в армійський, щоб витягти небезпечний для життя осколок, якого не видалили при першій операції, і жінку, що підірвалася на міні, коли поверталася з лісу до себе в село. Не партизанку, а просто жительку, як вона про себе сказала, хоч потім, у розмові, виявилося, що вона і їжу партизанам носила, і зв’язковою бувала. Інша на її місці вважала б себе партизанкою. А ця — ні, не вважала, бо не була в загоні, тільки допомагала.

Радистка розповідала, як багато ешелонів з забраними на роботу до Німеччини проходило повз них залізницею.

Німці навмисне плутали, змінювали графік руху, ешелони з бранцями пропускали через небезпечну дільницю дороги, коли мав іти військовий, а військовий навпаки.

Одного разу через це партизани помилково висадили колію перед ешелоном з бранцями, і в перших трьох вагонах, що зійшли з рейок, загинуло кілька жінок. Та все одно серед усього цього лиха ті жінки, що залишилися цілі чи були тільки поранені, йдучи з партизанами до лісу, казали, що нехай краще так: мертвих не повернеш, зате всі, хто живий, в неволю не потрапили. А то яке б життя було там, у Німеччині? Хіба то життя?

— Ми тоді куди більше за них переживали, — згадуючи про це, розповідала радистка, і в неї на очах бриніли сльози чи то від спогадів, чи то від чекання нової зустрічі з хірургом; уже опинившись на Великій землі, було страшно лягати під ніж!..

А Таня, слухаючи її, болісно думала про жінку, яку теж погнали на роботи до Німеччини, і яка, може, теж колись їхала в ешелоні цими місцями, і про яку тепер уже, мабуть, до кінця війни ніхто не скаже, жива вона чи ні…

У госпіталях і медсанбатах, коли щодня кочуєш з одного в другий, чого тільки не наслухаєшся!

Учора в одному з госпіталів Тані неодмінно треба було поговорити по службі з провідним хірургом, але ту раптом посеред розмови забрали для невідкладної операції, і Таня пішла за нею до операційної. Там, на столі, з тяжкою раною в живіт лежав командир артилерійського дивізіону, молодий і, як сказали операційні сестри, неодружений. Перед тим, як йому дали наркоз, він перекочуючи з боку на бік спітнілу кучеряву гарну голову, в передчутті смерті, просив лейтенанта, котрий привіз його до госпіталю, щоб там, у полку, товариші не забули — подбали про матір. До останньої секунди, поки не заснув під наркозом, повторював: «Тільки про одне прошу, тільки про одне…»

І було в усьому цьому щось таке, що й жінка-хірург, яка робила йому майже безнадійну операцію, плакала, і медсестри плакали… А він так і не прокинувся — помер.

І Таня раптом з якоюсь гострою заздрістю до вмерлого, що межувала з відчаєм, подумала: «Отак би й мені в останню хвилину думати тільки про матір, а більше ні про кого. Щоб не було в мене нікого, крім матері, про кого думати».

Сьогодні вранці — на одинадцятий день війни, як після тривалого затишшя, напівсерйозно-напівжартома кажуть на фронті, — Таня одинадцятий раз поїхала вперед, тепер уже за Березіну, яку форсували вчора вранці. Весь учорашній день і цілу ніч війська, переслідуючи німців, ішли далі й далі, і тепер, там, за Березіною, вже було й кілька медсанбатів, і зранку мали розгорнутися два передові госпіталі, і бровастий Танин начальник, і Росляков, що не вилазив з передових госпіталів, вимагали, щоб, незважаючи на всі труднощі й небезпеку, котрі виникають під час такого стрімкого наступу, як цей, незважаючи на групи німців, що блукали по лісах, медицина не відставала, йшла впритул до військ, щоб поранені не лежали і ве чекали своєї черги, а вчасно потрапляли на операційний стіл. Учора на летучці, розсерджений кількома допущеними за день недоглядами, генерал, звертаючись до сумління медиків, кричав, що в медицині згаяний час — це втрачене життя… Та річ була не лише в сумлінні медиків, а в усьому тому складному ході евакуації поранених, який, коли б його накреслити на папері, був би схожий на годинниковий механізм з багатьох з’єднаних між собою великих і малих шестерень, що обертають одна одну. Але тільки весь цей механізм не було вкладено в маленький і компактний годинниковий футляр, а, навпаки, під час наступу розтягнуто на десятки кілометрів — від передових медичних пунктів поблизу переднього краю аж до санітарних залізничних летючок, що їдуть від станцій армійського постачання ще далі, до санітарних поїздів, які курсують у глибині країни, виписують ще одне, своє власне коло. І Таня, виконуючи службові обов’язки, мала перевіряти хід найперших, найближчих до бою коліщаток цього розтягнутого на десятки кілометрів механізму.

Сумління людське було потрібне скрізь і всюди, від початку до кінця всього цього ланцюжка — від санітара на передовій до водія попутної машини, що підсаджує поранених, від коменданта на переправі, що повинен через «не можу», за будь-якого зустрічного потоку, перекинути поранених у тил, до військових залізничників на станції постачання, які зобов’язані гнати вперед, до фронту, поза всякою чергою состави із снарядами, а водночас мусить умудритися причепити й порожні санітарні летючки, бо, якщо не загнати їх уперед, не буде на чому вивозити в тил наступні партії поранених.

І якби не загальне людське сумління, майже в кожної людини підсилене почуттям, що й ти можеш бути поранений, самим медикам ніколи б не зробити на війні всього того, що їм вдається зробити.

Сьогодні Таня доїхала майже до самої Березіни на вілісі разом з Росляковим. Біля переправи Росляков висадив Таню і поїхав просікою в ліс.

Віліс, віддаляючись, стрибав, мов заєць, на ковдобинах і петляв уліво і вправо, об’їжджаючи розбиті й спалені німецькі машини. Чого тут тільки не було: і величезні грузовики, й штабні автобуси, і мотоцикли, і взагалі незрозуміло що, — так тут усе переорала на цій просіці позавчора наша авіація.

І на просіці, і в лісі, біля нової переправи, яку навели замість розбитої нами німецької, і обабіч дороги, що вела до переправи, — скрізь було стільки ще не прибраних мерців, що сьогодні, на ранок другого дня, і навколо переправи, і на під’їздах до неї стояв важкий трупний сморід.

Такий, що його насилу витерплювали навіть медики, про яких думають, що вони до всього звичні.

Учора був жаркий день — двадцять сім у затінку, і надвечір стало ясно, що тут, біля переправи, треба щось зробити: або виділити людей, і одразу багато людей — цілі тисячі, для того, щоб усе це розібрати, розтягти і закопати, або ту, основну переправу, якою безперервно їдуть туди й сюди, перенести хоча б на два-три кілометри вбік.

Росляков саме й поїхав сьогодні зранку сюди, щоб, як він казав, «залізно» обгрунтувати доповідь Військовій раді армії про потребу, хоч як це й складно, перенести переправу, якщо ми не хочемо йти на риск, пов’язаний з постійним проїздом і проходженням тисяч людей через цю страшну смугу.

Зупинившись неподалік од мосту, Таня двічі, а може, й тричі безуспішно проголосувала. Мостом їхали машини, навантажені по самісінькі борти снарядними ящиками.

Один грузовик зупинився, але виявилось, що він одразу поверне праворуч, а Тані треба було їхати прямо.

Потім, обганяючи грузовика, що загальмував, промчав віліс, і їй махнули звідти рукою. Вона не роздивилася за тентом — хто, та, коли слідом за першим вілісом проскочив другий, з радіоантеною, а за ним бронетранспортер, зрозуміла, що то, певно, Синцов проїхав з командуючим: рукою махнув, а зупинитися своєю волею не міг.

Коли віліс обминав грузовика й Синцов побачив ззаду, за тим грузовиком, Таню, що стояла край дороги, було вже пізно. Вона промайнула, і її знову затулив грузовик.

І Синцов, хоч і встиг махнути їй рукою, не був певний, що вона помітила.

Та Серпілін, сидячи попереду, помітив — мабуть, у переднє дзеркальце, — як він там, ззаду, махнув рукою, і обернувся:

— Кому махав?

— Дружині.

— Зупиніть, — сказав Серпілін Гудкову, — пропустіть другу й третю машини вперед. Отак.

І, почекавши, доки їх випередили віліс з рацією і бронетранспортер, наказав дати задній хід.

Не повертаючи, поїхали заднім ходом, аж поки порівнялися з Танею, що й досі стояла край дороги.

Віліс став так, що Таня опинилася зовсім поруч із Серпіліним, упритул, віч-на-віч, і просто перед собою побачила його ледь примружені в усмішці очі. Усмішка була добра. Буре, обвітрене й засмагле обличчя, а очі на цьому бурому обличчі — голубі, ясні, ніби вицвілі.

Раніше вона не помічала, які в Серпіліна очі, бо він завжди дивився на неї з висоти свого зросту, а тепер, коли вона стояла на дорозі, а він сидів на передньому сидінні віліса, вони були ніби однакові на зріст і дивились одне на одного, очі в очі. І виявляється, очі в нього були голубі.

— Здрастуй, військлікарю, — сказав Серпілін. — Давно тебе не бачив. — І, вилізши з віліса на дорогу, вже знову згори, з висоти свого зросту, подав їй руку й усміхнувся. — Що тут робиш?

— Голосувала, — сказала Таня. — По медсанбатах їжджу. Їй здалося, що Серпілін зараз скаже: «Сідай до нас, підвеземо». А він сказав зовсім інше:

— Під Могильовом була — впізнала знайомі нам з тобою місця?

— Упізнала.

— Тепер уже незнайомими йдемо. Так до самого кінця війни й доведеться — незнайомими…

Сказав і потягнув носом: почув важкий трупний запах.

— Не думай, що про тебе не згадував. Тільки за весь рік часу не вибрав побачити. Така наша служба. А його про тебе питав, — кивнув він на Синцова, що одразу слідом за ним вискочив з віліса й стояв поруч з Танею, торкаючись її плеча. — Не скаржився тобі, що в ад’ютанти примусив його піти.

— Не скаржився, — сказала Таня і раптом, сама від себе не чекаючи, що зважиться сказати це, додала — Я сама його за це лаяла.

І хоч Серпілін, здавалося б, міг у відповідь на її слова здивуватись і навіть образитись — як це, за що й чому лаяла? — він не здивувався і не образився, а, ніби одразу все зрозумівши, сказав:

— Більше не лай. Скінчимо операцію — пошлю, як він і просив, на самостійну… Вже обіцяв йому це.

І, глянувши на Синцова, помітив, як той доторкається до Таниного плеча.

— Дається вам п’ять хвилин у положенні «вільно». Я вперед проїду, над річкою постою, а ви пішки доганяйте.

І, більше ні слова не сказавши їм, сів у віліса, проїхав двісті метрів до річки, вийшов і зупинився на самому березі, спиною до них, заклавши за спину руки.

Серпілін був сьогодні зранку в доброму і навіть, як він іноді по-старомодному висловлювався, в щонайкращому гуморі. Його тішив, навіть більше, робив щасливим той стрімкий розвиток подій, що перевершував найсміливіші наші сподівання і от-от мав привести до визволення Мінська. Останні дні здавалося, що тут, у Білорусії, сама земля горить під ногами в німців. Хоч земля — скрізь земля, суть не в землі, а в людях…

Як майже кожній військовій людині, йому притаманне було бажання діяти на війні там, де звершується найголовніше, — бажання, яке в людей обмежених і несправедливих у оцінці чужих зусиль часом перетворюється в небезпечну для справи переконаність, що найголовніше там, де вони.

На війні все важко, і тягар цієї праці сам собою штовхає на спокусу переоцінки зробленого тобою і тими, хто тобі підлеглий, і недооцінки того, що роблять інші в інших місцях.

Серпілін звичайно знаходив у собі сили не піддаватися такій спокусі. Знайшов і тепер.

Хоч як хотілося робити найголовніше, — і його армія, і весь їхній фронт, у величезних, що день, то ширших масштабах Білоруської операції виконували порівняно з іншими фронтами все-таки допоміжне завдання. Не шкодуючи сил і праці, допомагали головному. І два сусідні фронти, що вершили нині це головне, сьогодні над ранок зімкнули руки позаду взятих у мішок німецьких армій, перетнувши з півночі і з півдня шосе Мінськ — Вільнюс і Мінськ — Барановичі.

За першими донесеннями льотчиків, які ще не встигли потрапити до зведень, Серпіліну було вже відомо, що оточення здійснено: Мінськ замкнено в кільце, і наші танкісти на його західній околиці. Сьогодні до смерку можна чекати звістки про взяття. І все це на цілих чотири дні раніше, ніж передбачалося тим наказом, який одержали після взяття Могильова!

Німцям, оточеним у лісах на схід від Мінська, тепер нікуди подітись, і це відчувається сьогодні ще з більшою силою, ніж учора. І відчувати на собі цей дедалі запекліший опір німців випадає на долю твоїй армії й сьогодні, і в найближчі дні.

І не кількість трофеїв, що залишились у тебе в тилу, і навіть не ці три тисячі вже полічених трофейниками німецьких машин, що захарастили всі дороги й просіки до самої Березіни, а саме дедалі сильніший опір німців є першою ознакою того, що твоя армія успішно, так, як це від неї вимагається, виконує своє завдання. Нехай другорядне в масштабах усієї операції, але ж для неї самої основне!

І нехай ти пізніше від інших вийдеш на підступи до Мінська, зате відчуваєш, як ідеш по п’ятах за противником, як наздоганяєш його, як він ущільнюється перед тобою, як його опір стає дедалі відчайдушнішим, бо саме ти б’єш його в найвразливіше місце, гатиш його по тому найгустішому, найщільнішому його угрупованню, яке він з різних боків стягнув у ці ліси і яке сподівався, відірвавшись од тебе, витягти за Мінськ, устигнути пролізти в дірку, яка ще залишалась. А ти вчепився й не дав. Не дав і не даси й надалі!

Настрій був добрий ще й тому, що Серпілін одержав учора хорошого листа. Про це нікому доповідати, і ніхто не зобов’язаний про це знати, крім тебе самого. Та й цей особистий лист, який приніс йому особисту радість, також був пов’язаний для нього з думками Про війну і про те, що вона може скінчитися швидше, ніж думали, коли починали операцію.

Синцову та його маленькій лікарці дісталася частка того добра, що переповнювало душу Серпіліна, коли він вийшов з віліса на дорогу й дивився згори вниз на Таню.

Йому навіть захотілось однією рукою зняти з неї пілотку, а другою погладити по волоссю, ніби вона дівчинка, а не заміжня жінка, доросла, яка набралася за три роки війни стільки лиха, що вистачило б на п’ятьох таких, як вона. Та все одно хоч яке нерозумне, а таке бажання було: стягти пілотку й погладити її, як маленьку, по голові.

І коли Серпілін, дивлячись там, на дорозі, на Таню, всміхнувся чомусь, він усміхнувся не з її вигляду, як подумала вона сама, а власній, може, й добрій, але нерозумній думці.

Тепер він стояв біля річки й дивився на її широку й повільну в цьому місці течію. І хоч, не дивлячись на годинника, за звичкою до точного ліку часу, знав, що минуло вже не п’ять хвилин, а, мабуть, шість чи сім, але, жаліючи не Синцова, котрого бачив біля себе щодня, а саме Таню, якої давно не бачив, за те, що так мало часу відпущено їй для побачення з чоловіком, усе ще не обертався. Дивився на річку й думав: як цікаво вийшло з його армією, з її наступом саме цією дорогою від Могильова до Березіни. Не тільки німці переправлялись тут позавчора, поки ми не роздовбали їм мостів — і одного й другого, а й французи теж колись переправлялися через Березіну майже тут-таки, трохи вище за течією.

Захотівши, можна було б уявити собі всю ту панораму, яка була тоді, на початку зими дванадцятого року, коли переправлялись французи. Хоч і важко. І час був інший, і війна була інша, і був початок зими, сніг, крига, відлига, а зараз літо, жарко, ліс понад берегом кучерявий, густо-зелений, як завжди після вогкої, щедрої на воду весни.

Гарний, а тягне від нього трупним смородом.

Серпілін повернувся від річки і пішов до віліса…

Коли Серпілін од’їхав і залишив Синцова вдвох з Танею, Синцов кілька секунд стояв нерухомо, а потім одразу притягнув її до себе, поцілував у губи і, наледве змусивши себе відірватись, майже нечутно сказав:

— Скучив!

Хоч вони стояли на дорозі і повз них, обдаючи їх гаром і гарячим повітрям, одна за одною проскакували машини, сказав це так, як кажуть про це одне одному, лежачи в ліжку.

— Незручно, — сказала Таня, коли він захотів потягтися до неї ще раз. — Ходімо.

Вона з силою прихопила лівою рукою його праву, здорову руку, міцно стисла пальці і, щільно притулившись до нього плечем, пішла поруч узбіччям дороги.

— Дзвонив, довідувався про тебе, — сказав він.

Вона кивнула — знала, що Синцов якось подзвонив просто Рослякову. Може, й ще якось довідувався, та їй не сказали. В нього тепер стало більше можливостей, ніж раніше, все-таки ад’ютант командуючого.

— Непокоївся за тебе більше, ніж будь-коли, — сказав він.

І то була правда; він ніяк не міг вибити з пам’яті недоречно сказані нею тоді, в останню ніч, слова про її колишнього чоловіка: «Отак завжди медпрацівників і вбивають, коли німці з оточення прориваються».

Мабуть, вона сама давно забула ті свої слова, а він пам’ятав.

— А я за тебе цього разу чомусь зовсім не боялася, — сказала Таня.

І це теж була правда. Їй здавалося, що тепер, коли він став ад’ютантом Серпіліна, з ним нічого не повинно статися. Раніше, коли він був офіцером оперативного відділу й їздив на фронт сам, могло статися, а тепер, коли їздить разом із Серпіліним, не могло.

Вона йшла поруч з ним, стискаючи його руку і пам’ятаючи про лист, який був у неї з собою, лежав у кишені гімнастерки, і про те, що сьогодні вони побачилися з ним удруге і вона мусить сказати йому все, чого не сказала тоді, тієї ночі.

І в неї ще залишалось дві чи три хвилини, щоб сказати йому це, перш ніж вони підійдуть до Серпіліна.

Та після того як вона почула від нього слово «скучив», розповісти стало ще важче.

Вона йшла поруч з ним, учепившись за його руку і вже розуміючи, що нічого не скаже йому в ці останні хвилини, і водночас відчувала дивний страх перед собою: а раптом усе-таки скажу? І, боячись себе, хотіла, щоб ці хвилини скінчилися ще швидше, ніж вони скінчаться.

Вони йшли й мовчали, а щоб ці хвилини скоріш скінчились, їй треба було швидше сказати щось інше замість того, що вона мала йому сказати.

— А Серпілін сьогодні в доброму настрої, — раптом заговорила вона, бо це було перше, що спало їй на думку, перше, що рятувало від необхідності тих, інших слів; замінила ті необхідні слова про його дружину цими необов’язковими — про Серпіліна.

Синцов кивнув і притримав її руку, змусивши йти повільніше.

— Не поспішай. Дарма. Як тільки озирнеться, одразу підійдемо… — І повторив: — Не поспішай.

І коли він вимовив «не поспішай», вона раптом зупинилась, звела на нього очі й сказала те, чого ще хвилину тому, здавалось, уже не скаже: і про Каширіна, і про Машу, і про те, що після всього цього їм більше не можна бути разом.

І він, усе ще тримаючи її за руку правою, здоровою рукою, раптом підняв ліву в чорній рукавичці, ніби хотів затулити обличчя, захиститися від того, що почув. І коли вона зупинилась, замовкла, раптом сказав якісь слова, що вдалися їй безглуздими: «Вже сідає, швидше».

Вона не одразу зрозуміла, що це про Серпіліна, який перестав дивитись на річку й пішов до свого віліса.

— Наговорилися чи ні, а відпустка скінчилась, продовжити не можу. — Серпілін кивнув на Синцова, але звернувся до Тані. — Тепер уже до Мінська навряд чи побачитесь.

І, глянувши на неї, помітив, що вона якась не така, як щойно була, раптом зблідла, як це буває з людьми після поранення.

— Товаришу командуючий, дозвольте доповісти, — сказала Таня, і Серпілін, поморщившись, подумав: «Невже після розмови з чоловіком про щось особисте проситиме?»

— Ну, що в тебе?

Але Таня, всупереч його сподіванню, квапливо, навіть якось гарячково швидко заговорила не про особисте, а про те, що турбувало їх у санітарному відділі, — що це місце небезпечне для переправи з санепідемічного погляду: надто багато навколо розкладених німецьких трупів, можуть бути зараження. Треба, поки не очистили від трупів ліс і просіку, хоча б тимчасово перенести переправу.

— Діло кажеш, — промовив Серпілін, — тільки торохтиш швидко, відчувається, що ще не вмієш доповідати начальству. А як же твої начальники? Чому чухаються, не доповідають своєї думки?

Таня сказала, що її начальники готують матеріал, щоб доповісти про це сьогодні ж.

— Отже, готуєш грунт для їхнього повідомлення? — всміхнувся Серпілін. — Мабуть, так і зробимо. Самі вже почали думати про це. Дякую за службу. Будемо в Мінську — побачимось. — Він знову глянув на Таню. — Тільки з медсанбату до медсанбату їздь обережніше. Почуєш обстріл — не проскакуй, краще в кюветі перележ, ціліша будеш. У Сталінграді в останні дні в німців техніки ще багато було, а стріляти майже нічим! А тут обстановка інша: у них у цьому районі якраз склади боєприпасів.

Не шкодують, навпаки, поспішають якнайбільше витратити! Б’ють з лісів на всі боки. А ми від цього неприцільного вогню людей втрачаємо! — додав він сердито, подумавши вже не про Таню, а про те, що, зважаючи на цю особливість обстановки, передові госпіталі надто вже впритул до війська присувати небезпечно. Треба буде трохи притримати медицину!

Він сів у машину, озирнувся на Синцова, що вже встиг сісти ззаду, і махнув рукою Гудкову:

— Поїхали!

Синцов, висунувшись із віліса, дивився з заднього сидіння на Таню, що стояла край дороги, на її дедалі меншу постать, дивився доти, поки там раптом не загальмував грузовик, який затулив її і якого вона, певно, зупинила, щоб теж їхати сюди, за Березіну, слідом за ними.

— Все-таки поговорили? — не обертаючись, запитав Серпілін.

— Поговорили, — вимовив Синцов таким дивним голосом, що Серпілін обернувся й глянув на нього.

Але Синцов, не оволодівши голосом, устиг оволодіти виразом обличчя. І Серпілін, побачивши його звичайне обличчя і подумавши: «Здалося», — одвернувсь і вдивлявся тепер у дорогу.