Останнє літо

Розділ вісімнадцятий

До початку Білоруської операції лишались лічені години.

Три фронти мали розпочати її завтра вранці, 23 червня, а четвертий — на добу пізніше.

Наступ починався в третю річницю війни саме там, де німці три роки тому завдали нам найтяжчої поразки.

Німецька група армій «Центр», що колись доходила майже до самої Москви, тепер стояла перед нами на прямій дорозі до Берліна, і це відчували не лише ми, а й німці.

З допитів полонених стало відомо, що за німецькою лінією оборони в Білорусії закріпилась назва «Фатерланд» — батьківщина! Офіційна чи солдатська була та назва, зрештою, не важливо, так чи інакше вона говорила про самовідчуття німців, що Берлін у них за спиною.

По-особливому сприймали майбутній наступ і ми самі.

Майже всі географічні пункти, що згадувались при плануванні операції, були пов’язані з війною дванадцятого року, з просуванням Наполеона до Москви і загибеллю його великої армії. Генерали й офіцери, плануючи операцію, не схильні були до символіки, але саме про це нагадували їм назви міст і річок: Вітебськ, Могильов, Борисов, Мінськ, Гродно, Дніпро, Друть, Березіна, Німан…

І чи не наслідком тих спогадів була відома досить обмеженому колу осіб кодова назва майбутньої операції «Багратіон», яку ще навесні, місяць тому, дав їй Сталін?

Ті з учасників операції «Багратіон», хто дожив до кінця війни, потім змогли прочитати твори німецьких істориків, котрі назвали все це крахом німецької армії, який своїми масштабами й наслідками перевершив навіть катастрофу під Сталінградом. © http://kompas.co.ua

Але тоді, в червні 1944 року, всього того ще не було написано ні в німецьких, ні в наших воєнних історіях.

Розгром німецької групи армій «Центр» у лісах Білорусії існував лише в задумі; і на всіх чотирьох фронтах, що готувалися до наступу, на всіх ступенях командування докладалося дуже багато всіляких зусиль, щоб якомога довше залишити німців в омані щодо часу, місця й напряму наших майбутніх ударів.

До операції «Багратіон» готувалося десь близько півтора мільйона чоловік, понад тридцять тисяч артилерійських стволів, шість тисяч літаків, п’ять тисяч танків і самохідних гармат. Зовсім приховати підготовку такого масштабу неможливо. Лишилося створити в німців фальшиве враження, що хоч підготовка відбувається скрізь, але головного удару, з якого почнеться наш великий літній наступ, буде завдано все-таки не тут, у Білорусії, а далі на південь — на Україні.

Для цього було розроблено план дезінформації величезних масштабів, до якого входило і вдаване перекидання військ, і вдаване зосередження їх на півдні. Це поєднувалося з найретельнішим маскуванням усіх видів, радіомовчанням і радіодезінформацією. Армія, яка зникла ще взимку і яку німці давно розшукували, гадаючи, що вона в резерві Ставки, раптом «необачно» давала змогу засікти по радіо своє пересування на південь, саме на той напрям, де німці вважали цілком логічним чекати введення її в бій. Хоч насправді ця армія була давно розформована й існувала лише як набір радіосигналів. А реально існуючі танкові корпуси, що йшли на північ, були перейменовані на стрілецькі; їх командирам тимчасово дали інші прізвища; на документах ставили інші, тимчасові печатки; танки перевозили на платформах, замаскованих під вагони, і навіть, прибувши на місце розташування, танкісти носили загальновійськові погони й тимчасово ставали на постачання як стрілецькі частини.

А коли внаслідок усього цього в німців уже складалося враження, що наш головний удар буде завдано не в Білорусії, а далі на південь, і вони завчасно почали пересувати частину своїх резервів з півночі на південь, партизанам дано вказівку на якийсь час послабити дії на рокадних дорогах, по яких німці перекидали свої війська. Удар по цих дорогах — початок великої «рейкової війни» — мав бути завданий саме в той момент, коли почнеться операція «Багратіон» і німцям треба буде негайно перекидати свої резерви назад, з півдня на північ.

Звичайно, вважати, що ми в кожному випадку обдуримо німців, було б необережно. Та вся ця копітка робота обману провадилась довго й безперервно; вона була однією з тих передумов перемоги, якими не можна нехтувати, готуючи наступ.

Невідступність у вимогах — уже заздалегідь усім, чим можна, забезпечити успіх — була не лише наслідком уміння воювати, що зросло за три роки війни, а й свідченням гострої потреби зробити якомога більше справді малою кров’ю.

Країна вступала в четвертий рік війни, усвідомлюючи близькість остаточної перемоги, але кожне нове зусилля коштувало їй великого напруження. Отже, марних зусиль не мало бути. Ні марних, ні необміркованих. Вони були б злочином перед цією країною, яка своїми стомленими від війни, натрудженими руками виробляла там, у тилу, в чотири рази більше танків і в шість разів більше літаків, ніж три роки тому. І в тій неодмінній ретельності, з якою готувався наступ у Білорусії, наявне було усвідомлення всього цього. Воно існувало і в суспільстві, і в армії і в чомусь найголовнішому визначало собою поведінку людей і на фронті, і в тилу.

Сама смертельна небезпека змушує кожну воюючу людину завжди бажати, щоб вона була якнайкраще озброєна і захищена. На третьому році війни людина на фронті дедалі більше відвикала думати про те, про що так болісно думала напочатку: тепер у неї вже не було відчуття, що їй недодано проти німця. Їй і додали все, чого не вистачало раніше, і дали багато з того, чого тепер, навпаки, не вистачало в німця.

Звичайно, навіть при безперечній перевазі в якості й кількості зброї не всякий бій виявляється вдалим для того, хто має цю перевагу, — так бувало раніше з німцями, бувало тепер і з нами. Та й небезпека, що можуть убити, все одно залишається для кожного, хто, як і раніш, перебуває під вогнем. А втім, загальне відчуття, що тепер ми живемо в такому воєнному достатку, про який і не мріяли в сорок першому році, набагато полегшувало життя людей на війні.

Поняття «вміємо воювати» — про всіх нас, разом узятих, — як і поняття «вміє» — про когось, узятого окремо, — в ході війни вже пов’язувалися з дедалі вищими вимогами і до себе, і до інших людей. І хоч готовність до самопожертви залишалась, як і перш, високою, поряд з нею зросло й поняття ціни людського життя. А із зростанням цього поняття військові люди різних рангів значно суворіше, ніж раніш, ставились уже до питання про виправданість чи невиправданість тих» безнастанних смертей, які всі разом мають на війні назву втрат. І ця суворість до себе, що зросла тепер, напередодні операції «Багратіон», також була складовою частішою того загального духу війська, про який колись писав Толстой.

Хоч армія Серпіліна була всього лиш однією з двох десятків загальновійськових армій, яким належало взяти участь у величезному білоруському наступі, вона мала не більше не менше — сто тисяч чоловік. А коли точніше, то з усіма доданими частинами, за обліком на вчорашній день, 98 992 чоловіки. «Три наших Рязані», — з усмішкою подумав Серпілін учора, згадавши свою молодість, коли починалася не ця, а ще та, перша світова війна. Рязань була ще губернським містом з тридцятьма п’ятьма тисячами жителів, а він кінчав у ній фельдшерську школу.

У смузі армії було зосереджено близько трьох тисяч гармат і мінометів, триста танків і самохідок, і майже все це було націлене на ту вузьку чотирнадцятикілометрову ділянку прориву, де мала вирішуватися битва. По двісті гармат і мінометів на кожний кілометр. По стволу на кожні п’ять метрів. І по п’ятдесят метрів на кожний танк або самохідку, якби роздати їх порівну, чого, звичайно, робити не будемо.

Танки в основному підтримуватимуть піхоту; виняток становитиме одна бригада, яку намічено вже після форсування Дніпра включити до рухомої групи і. різонути нею в обхід Могильова. А більших танкових сил Ставка не дала ні твоїй армії, ні фронтові. Як видно, на головних напрямах діятимуть сусідні фронти — праворуч і ліворуч. Їм і дано мехкорпуси, а може, й танкові армії.

Цього тобі, командармові, знати не належить, але припускати не заборонено; і, як на нинішній час, було б дивно не припускати; тепер без танків на головних напрямах не воюють.

А взагалі все це, як то кажуть, вільні думки при погляді на велику карту. Як би не планувалось усе в цілому, а тут, на вашому фронті, головного удару довірено завдати тобі, і від самого повернення до армії ні про що інше думати немає коли. Поставлено завдання на п’ятий день операції визволити Могильов. А щоб визволити, треба ще до нього дійти, а по дорозі чотири річки одна за одною, і кожну треба форсувати, і кожна кусається — заплави заболочені! Можна, звичайно, здогадатися, що твоє завдання тут, у центрі німецької оборони, не лише взяти Могильов, а й відвернути на себе якнайбільше сил противника, поки там, далі на півночі і на півдні, зламавши оборону, інші фронти рвонуть углиб, назустріч один одному, і зімкнуть кліщі десь під Мінськом. І це не марні роздуми для командарма; коли передбачаєш загальний розмах подій, дужче відчуваєш відповідальність за те, що випало на твою долю. А зайвого часу на ці думки немає. І немає від чого урвати його. Тільки від сну. Але спати теж треба. Той, хто взяв на війні за звичку не спати ночами, сам себе обдурює. Звісно, день на день не схожий, а проте чудес не буває: що вночі недоспано, досипають удень. А коли недосипають, то якусь частину роботи виконують одним оком. Краще вже, крім надзвичайних випадків, свої шість годин уночі взяти, а решту — працювати. Не лише для здоров’я краще, а й для діла.

Перевірено.

Подій за ті сімнадцять днів, що повернувся до армії, сталося багато. На Карельському перешийку за десять діб протаранили і здолали «лінію Маннергейма», всі три її смуги, а вчора взяли Виборг. Згадуючи все, що чув про фінську війну, як тоді до цього самого Виборга йшли не десять діб, а десять разів по десять — понад три місяці, — ще раз упевнюєшся, що воювати все-таки навчилися.

І від тебе чекають такого самого вміння ламати оборону.

На заході союзники нарешті висадились у Франції.

Хоч учора в повідомленні Інформбюро про підсумки трьох років війни і сказано за їхню висадку, що вона блискуча, та ось уже третій тиждень воюють усе на тому-таки півострові Котантен, де висадились. На простір ще не вирвались. Звісно, коли вдуматися, справа нелегка. Десь за річкою плацдарм захопиш, і то, поки його вдержиш, сім потів зійде. А тут море. Правда, готувалися до цього не один рік. Часу було досить, щоб яку завгодно міць зібрати. Та, мабуть, міць міццю, а німці не дуже-то й поступаються. Дають відчути, що таке німець і з чим його їдять. Нічого, нехай поупираються. Якби там у союзників надто легко пішло, було б навіть прикро. Хоч і бажаєш їм перемоги, а при цьому в душі хочеш, щоб хоч трохи сьорбнули з тієї чаші, з якої ми по саму зав’язку ситі.

Та про це багато думати ніколи. Спочатку звелів Синцову дістати карту французького узбережжя, стежив по ній, вникав у суть, а останні дні немає часу. Почуєш, що без особливих змін, і цим обмежуєшся.

Навіть на своє особисте, про яке ще недавно в Москві думав і вдень і вночі, теж якась, біс її знає, дієта.

Подумаєш, не втримаєшся, а потім змушуєш себе — викинь з голови! І нічого, виходить. Робота допомагає.

За ці дні надійшло два листи, довгі, по кілька аркушів, з обох боків. Такі, яких ще ніколи в житті не одержував. Наче продовження розмови. Наче не зважає на те, що вона там, а ти тут, а сидить перед тобою і так усе підряд і говорить, що без тебе надумала.

Читав обидва листи проти ночі, після всіх справ, а відповідав зранку, до всіх справ. Про те, чим був заклопотаний, звісно, не писав. Писав, що живий і здоровий, дотримується режиму, як обіцяв, намагається спати шість годин, робить і зараз гімнастику для ключиці.

Якби піднялась рука, написав би, що кохає її, як ще ніколи не кохав. Та написати це не піднялась рука, перед власним минулим.

У кінці другого листа була польова пошта… «Відповідай сюди. Післязавтра їду». Якщо післязавтра їду, то, поки йшов лист, вона вже там, у госпіталі, на сусідньому фронті праворуч. Зробила, як збиралася.

Читаючи листа, пригадав її слова: «Як, візьмете мене до себе в армію?» І свою відповідь: «Не візьму». І нестерпно захотілося, щоб вона була тут, а не там.

Ще ніколи, здається, він не працював з таким напруженням, як у ці сімнадцять діб після повернення до армії.

Як і кожному командирові, йому всю війну хотілося мати в своєму розпорядженні більше сил і засобів, ніж у нього було. На війні ніколи не вважаєш, що в тебе чогось забагато. І все-таки він не міг приховати від себе — від інших приховати зумів — того хвилювання, яке відчув, коли, повернувшись до армії, прийняв її заново в удвічі більшому складі, ніж була. Таким господарством він ще не командував. У нього тільки одного разу було вісім дивізій — на Курській дузі. Бувало й шість, і п’ять.

Але тринадцяти дивізій ще не було. Підтримувати наступ до нього прийшло дванадцять важких артилерійських полків, артилерійська дивізія прориву, кілька бригад гвардійських мінометів, дві протитанкові бригади. Хоч армії й не додали мехкорпусу, проте в складі своєму вона мала тепер, крім власних штатних танків, ще три танкові бригади і два полки самохідок. А прибуття саперних батальйонів, понтонних та інших інженерних частин знов і знов нагадувало про водні перешкоди, які треба буде подолати.

Армійське господарство напередодні наступу… Як уявити собі, що це таке? І з чим це порівняти не на війні, а десь у мирних умовах? Певно, немає з чим порівнювати.

Тому що немає такого виду відповідальності, яка б не лежала на людині, котра стоїть на чолі цього господарства.

І для людей, що були над Серпіліним, командували ним, і для людей, якими командував він, тепер, перед початком операції, не мала ваги його власна особа поза тією справою, яку йому належало зробити. Тепер для них усіх важливим було тільки одне: спроможний чи неспроможний ти зробити те, що від тебе вимагається? І до того ж, точно виконуючи все, що вимагається, чи спроможний уберегти життя якоїсь кількості людей усупереч очікуваним втратам, чи втратити ще когось понад ці втрати?

І він вважав справедливим такий погляд на себе, бо так само дивився на інших. І все, що в нього було за душею, все нажите досвідом і виховане життям, все набуте в строю, в академіях і в боях за тридцять років служби, все, що довелося пережити і стерпіти, все найкраще й найсильніше, що було в ньому, заодно і його віру в людей, — усе це до останку він вкладав зараз у підготовку операції. Все взяте з війни знову вкладав у війну.

Що означає добре підготуватися до майбутнього наступу? Прорвати німецькі позиції, розгромити німців, форсувати чотири річки, взяти Могильов, дотриматися при цьому визначених строків? Так. Але це ще не все. При цьому треба виконати наказ, найменше втративши людей і техніки. Прийти до Могильова, не пускаючись духу, а готовими до подальших дій. Обійтися без марних втрат — загальні слова, а в бою все конкретне: в одному випадку ті самі втрати марні, а в іншому — не марні. За цими словами має бути думка й робота. Не просто вимагати від підлеглих: бережіть людей. Така вимога на війні, якщо вона нічим іншим не підкріплена, — марне діло. Ти ба, які слова генерал промовляє: бережіть людей! Від таких слів, якщо вони не підкріплені ділом, тільки дурня сльоза пройме. Який це начальник скаже: не бережіть людей?

Такого в усій армії не знайдеш. А от зробити так, щоб одержати перемогу і справді зберегти людей, — це і є воєнне мистецтво.

Справжня турбота про людей водночас є і турбота про справу: коли сьогодні в цьому наступі втратиш більше людей, аніж конче необхідно, з ким тоді завтра воюватимеш? Коли армія забезпечена до початку наступу всім, чим тільки можна було її забезпечити, — це і є початок турботи про людей. І те, що за їхньою спиною на ділянці прориву двісті гармат на кілометр гатитимуть по німцях, — турбота про людей. І те, що танки на ділянці прориву разом з піхотою підуть, — також запорука того, що цим людей збережемо. І що на снаряди голоду не буде — турбота про людей, зайвих втрат не зазнаємо.

І те, що, крім фронтових госпіталів, у самій армії, як сьогодні доповіли, сім тисяч шістсот ліжок підготовлено — також стосується втрат: це означає, що зуміємо всіх поранених одразу на ліжко! І де передові медичні пункти розташуємо — від цього життя людей залежить. А не лише від того, скількох з них осколками зачепило. Скількох зачепило, стількох і зачепило. А от через скільки хвилин і годин після цього він на стіл потрапив — ось у чому річ!

Щоб самому відчути, як підготувалася медицина, сьогодні рано-вранці, в останній день перед наступом, ще раз викликав до себе начсанарма для особистої доповіді.

Слухали його вдвох із Захаровим і внесли кілька поправок у плани евакуації поранених, так само як за три дні до цього — в плани інженерного постачання.

За який час проходи в німецьких загородженнях і мінних полях зробимо, вручну будемо їх висаджувати чи закотимо туди підривні заряди на візках, а потім ударимо по всій мінній смузі так, щоб від детонації рвонуло ці заряди і розчистило проходи, — від цього теж залежить, і скільки саперів утратимо, і як швидко тими проходами пройдемо. Те саме і з переправами: які засоби для них підготовлені і в якій кількості? Чим швидше переліземо, тим дешевше за це заплатимо!

І, нарешті, підготовка самої піхоти до наступу, все те навчання, яке півтора місяця тривало в нашому тилу з тими, кому завтра наступати. Як їх підготували? Від цього залежить, як підуть. Якщо впритул за вогневим валом — великих втрат не зазнають. А якщо відстануть, заляжуть — прогаєш час і потім голови не підведеш! Хоч на навчальному форсуванні водних перешкод і просуванні за вогневим валом своєї артилерії в умовах, наближених до бойових, втратили через недольоти чотирьох чоловік убитими і двадцять пораненими; як не гірко, але навіть і ці втрати заради того, щоб потім не зазнати незрівнянно більших.

Правильно зробив Батюк, коли позавчора, під час рекогносцировки на ділянці прориву, виматюкав того підлабузника, котрий, маючи намір улестити, почав говорити йому, що командуючий фронтом надто мало береже своє життя, що при всій його хоробрості він не мав права повзати по передньому краю. Доречно обірвав його Батюк, відчувши фальш. Треба чи не треба — в таких випадках самому вирішувати. Коли відчуття таке, що тягне ще раз своїми очима приміритися на місцевості, де твої люди на весь зріст підведуться і підуть в атаку, — як можна відмовити собі в цьому?

Життя командуючого фронтом чи армією, звичайно, дороге. Коли вб’ють, замість нього іншого з хлібної м’якушки одразу не зліпиш. А проте як відмовитися від того, щоб ще раз подивитися своїми очима на передній край противника, коли ще маєш змогу щось врахувати чи виправити? Як знехтувати цим? Ризикувати життям нікому не хочеться, але як взагалі воювати, якщо раз і назавжди не примусити себе вважати цей риск чимсь другорядним? Що означає бути хоробрішим за інших?

Без вагання зброю здійняти і вбити? Та хіба ми вважаємо хоробрим того, хто сам перший зголоситься розстріляти дезертира? Хіба він хоробрий? Хоробрий — це не той, хто вбити здатний, а той, хто не боїться бути вбитим. Точніше, хоч і боїться, але не спиниться перед тим, щоб бути вбитим, виконуючи те, що повинен.

А дезертир — за що його розстрілюють і зрадником Батьківщини звуть? За те, що він зрадити хотів? Чи німцям добра хотів, а нам — лиха? Здебільшого не так. І німцям добра не бажав і на нас лиха не накликав, а просто жити хотів більше, ніж інші. Інші нехай замість нього помруть, а він нехай замість них житиме. От і все. І за це розстріл. І не можна інакше. А щонайменше — штрафна рота; іди спокутуй кров’ю, будь хоробрим мимоволі.

А ті, хто любить на людях про хоробрість начальства нагадувати, дорікнути йому, що мало береже своє дорогоцінне життя, — здебільшого самі боягузи. Бо хоробрий і дбайливий не буде марних слів говорити, а мовчки поряд піде і мовчки тілом затулить.

Підготовка до армійської операції, на яку згаяно майже два місяці і яка виснажила всіх, хто нею займався в штабі армії, в політвідділі, в штабах родів військ, у штабі тилу, була в цілому завершена. Всі війська вже стояли на позиціях, артилерія — також; лишалося тільки завтра вранці, вже під гуркіт артпідготовки, перекинути частину танків і самохідок з вижидальних позицій на вихідні.

До останнього часу на ділянці прориву займала оборону 111-а дивізія — колишня дивізія Серпіліна. Тепер її вивели в тил, у третій ешелон, а на її місце висунули війська чотирьох стрілецьких дивізій.

Головні батальйони полків, які мали наступати в цьому першому ешелоні, сіли на передній край в окопи, що раніше були зайняті не дуже густим ланцюжком частин 111-ї дивізії. Зміна військ тривала протягом двох ночей.

Було вжито всіх застережних заходів, щоб ця зміна відбувалася в тиші, не помітно для німців. Новоприбулі частини, вчора й сьогодні, і знаку не подавали про свою присутність, пильно стежили за німцями.

Командири дивізій і полків, та й більшість командирів батальйонів, уже бували тут на рекогносцировках. А командири рот і взводів, сержанти й солдати прийшли сюди, на цей передній край, уперше; а саме ж їм доведеться першими йти завтра в атаку, і вони також мали освоїтись і звикнути до того, що лежало перед ними.

Слідом за дивізіями першого ешелону, впритул до них, було підведено, за ці ж таки дві ночі, дивізії другого ешелону.

Щоб усе це відбулося точно у визначені строки, швидко і тихо, потрібне було особливо велике напруження в роботі всіх штабних і тилових служб.

Серпілін провів у військах цілий день учора і весь ранок сьогодні й повертався звідти з відчуттям, що машина війни на ділянці його армії налагоджена, заправлена, змащена, тепер тільки лишається пустити її в хід.

Незважаючи на те що за ці півтора дня довелося кілька разів давати прочухана з приводу більших чи менших огріхів — без цього не обійшлося, — він повертався задоволений, вдячний людям. Загалом кажучи, як по правді, то без самовідданих зусиль тисяч людей, які, кожне на своєму місці, роблять своє діло, ти один, сам по собі, ніщо, ти безпорадний. Хоч цьому тверезому визнанню, здавалося б, і заважає твоя посада командуючого армією і пов’язана з цією посадою й необхідна для справи звичка говорити й писати «я наказав», «я вирішив».

Хоч і не по дорозі було, Серпілін заїхав на півгодини в колишнє розташування штабу, куди тепер пересунувся штаб тилу.

Поговоривши зі своїм заступником по тилу, він дав кілька розпоряджень, пов’язаних з тим, що бачив за ці дні на передовій, і подивився останнє зведення матеріальних засобів на сьогоднішній ранок — 22 червня.

Зведення, за поодинокими винятками, відповідало тому, що заплановано мати. Особливо добре — і це порадувало Серпіліна — було зі снарядами для дивізійної й важкої артилерії. Від трьох з половиною до дев’яти боєкомплектів на кожну гармату! Бензину мали чотири з половиною заправки, а це знову ж таки обіцяло своєчасне підвезення снарядів у ході наступу. Мали овес і ячмінь для коней на сімнадцять діб. Отже, і на кінній тязі просуватись можна. Конячка на собі поки що багато тягне, без неї по білоруських болотах далеко не заїдеш, а надто в дощ.

Подякувавши заступникові по тилу, якому завжди в такий час дістається більше за всіх і якого стільки підганяли, що він навіть здивовано примружився у відповідь на несподівану подяку, — Серпілін поїхав до штабу своєї колишньої 111-ї дивізії; після виводу з передової вона стояла тут-таки, поблизу.

І командир дивізії Артем’єв, і начальник штабу Туманян були на місці. Дві ночі не спали, виводячи з переднього краю свої частини, а зараз, мабуть, щойно вставши, сиділи й снідали вдвох у командира дивізії.

Серпілін од сніданку відмовився, а склянку чаю попросив дати.

Обличчя в обох — у командира і в начальника штабу — були невдоволені. Уже давно розуміли, що коли стільки часу сидять на широкому фронті в обороні, то перед початком наступу їх змінять, виведуть у резерв, щоб люди перепочили. Та розуміння розумінням, а коли здаєш свою ділянку іншим і знаєш, що завтра-післязавтра вони підуть у бій і перші ввірвуться в ті самі німецькі траншеї, до яких тобі два місяці було палицею докинути, — радості мало.

— Бачу, ображені на командування армії?

Туманян промовчав, а Артем’єв признався:

— Так точно, ображені, товаришу командуючий.

— Он як, навіть «так точно», — всміхнувся Серпілін. — І чи надовго ваша образа?

— Поки в бою не опинимося.

— Коли так, то ненадовго.

— Ненадовго, товаришу командуючий? — спитав Артем’єв. За цим запитанням була надія, що Серпілін уже заздалегідь прикинув, коли вводитиме в бій їхню дивізію.

Відповісти на таке запитання непросто. Хоч би як хотів командир дивізії скоріше взяти участь у наступі, в командуючого армією — надія зовсім інша. Чим пізніше доведеться пустити в хід залишені в резерві дивізії, тим краще. На якому рубежі їх введеш, на ближньому чи на дальньому, з незайманими резервами дійдеш до того дальнього рубежу чи вже розтрусиш їх — велика різниця!

— Що вам, як давнім знайомим, сказати? — Серпілін перевів погляд з Артем’єва на Туманяна. — Як ото ви котрийсь свій батальйон хочете довше в кулаці протримати, так і я. Не дурніший за вас. Але бій, як нас з вами в академіях навчали, складається не з самого нашого бажання, а ще й із зусиль противника перешкодити нам при здійсненні наших бажань. Чого я хочу, знаю, але ж противник хоче зовсім іншого — ось воно яка річ! Звідси висновок: бути до всього готовими, як і завжди на війні.

— Це розуміємо, — озвався Туманян, котрий до того мовчав. — Сьогодні дали днювання, відпочинок, а на завтра вже призначили заняття.

— Які? — спитав Серпілін.

— Ті, яких не мали змоги провести в умовах передової, — відповів Туманян. — Наступ батальйону за вогневим валом…

— Це правильно, — схвалив Серпілін. І спохмурнів від згадки.

Шість днів тому в іншій дивізії саме під час отаких батальйонних навчань вбито осколком міни найстарішого командира полку полковника Цвєткова, якого нещодавно взято звідси, — із сто одинадцятої, заступником командира дивізії.

— Обережніше тільки, — похмуро мовив Серпілін.

— Наказ читали, товаришу командуючий, — сказав Туманян. — Візьмемо до уваги.

У дивізії, як і скрізь у армії, знали про цей випадок.

Серпілін кивнув з тим самим похмурим виразом обличчя. Те, що візьмуть до уваги, зрозуміло. А що Цвєткова вже не повернеш — це все одно лишається.

— Тим, хто останнім часом без зміни був на передньому краї, все-таки не одну, а дві доби повного відпочинку дайте! — помовчавши, наказав Серпілін. — Вам самим можна, звичайно, й без відпочинку. Скільки б по передньому краю не лазили, а все-таки в себе в штабі на ліжечках спали. А солдати в окопах. Стомились і недосипали за цей час.

Серпілін знову замовк. Якби висловив свою думку вголос до кінця, сказав би, що й ті, з мінометної обслуги, яка, вдаривши з недольотом, убила Цвєткова, теж були і потомлені, й не доспали.

— Скажи лиш мені краще ось яку річ, командире дивізії, — помовчавши, звернувся Серпілін до Артем’єва. — І ти, начальнику штабу, — обернувся він до Туманяна. — Ось ви два місяці в четверо своїх очей за німцем пильнували. Що він, на вашу думку, являє собою тепер? Що ви за ним помітили?

— Усе, що помічали, доповідали, товаришу командуючий, — спантеличено одказав Туманян.

— Усе, що доповідали, читали. Або я, або ж Бойко. Ви про те, чого не доповідали, скажіть. Перед зимовим наступом ви теж півтора місяця стояли на передньому краї. І тепер стояли. Який він зараз, німець? Такий самий, як той, осінній, чи ні?

— «Язики» повідомляли… — почав був Туманян, але Серпілін перебив його:

— Що «язики» повідомляли, теж знаю. Це, звичайно, важливо. Та все-таки доводиться поправку на полон робити. Коли — мішок на голову і до росіян на допит притягли, в нього один настрій. А поки він там, у себе, — інший. Як вони службу відбувають, за вашими двомісячними спостереженнями? Який порядок, дисципліна? Все так само за годинником, як і раніш?

— «Язиків» узяли більше, ніж восени, — сказав Артем’єв. — І легше брали. Нелегко, а проте легше.

— Згоден, це вже прикмета, — мовив Серпілін. — А щодо іншого?

У Туманяна обличчя стало заклопотаним. Мабуть, перебирав у пам’яті все, що було за ці два місяці, щоб якнайточніше відповісти на несподівані запитання командуючого.

— Не старайся, Степане Аваковичу, не згадуй подробиць. Відповідай, що одразу на думку спало.

— Менше маскувальної дисципліни стало, — сказав Туманян. — І вогневої також. У режимі вогню порушення траплялися. А раніше це в них було хвилина в хвилину.

І їжу іноді підвозили з запізненням.

— А я додав би, що вони тепер більше нервів витрачають на дрібниці, — зауважив Артем’єв.

— Що означає: більше нервів?

— Гостріше на все реагують. «Язика» заберемо — стрілянина не лише там, де взяли, а по всьому фронту полку. Нічну розвідку зробимо, вони потім багато ночей підряд психують — відчувається, нерви напружені.

— А нерви чому? — спитав Серпілін. — Тому, що наступу нашого чекають?

— І тому, що наступу чекають і взагалі, гадаю, стомилися. «А ми не стомилися?» — подумки запитав себе Серпілін, водночас відзначивши, що в словах Артем’єва є важлива для майбутнього наступу істина. Хоч стомились і ми, й німці, але втома ця різна. Ми стомилися від пережитого, від усього того найстрашнішого, що було в нас уже позаду. І ця впевненість, що найстрашніше вже позаду, при найрізноманітніших настроях у дуже різних людей все-таки, зрештою, була в усіх нас. Отож і втома в нас була зовсім інша, ніж у німців.

У німців, звісна річ, також нагромадилась за роки війни втома, але, крім того, в них була ще і втома від очікування майбутнього. В них же не було відчуття, що найстрашніше позаду…

Слова командира дивізії про нерви слушні. Нерви в них напружені. І це добре.

— Сьогодні на світанку три роки війни сповнилось, — мовив раптом Артем’єв.

— Де війна застала? Здається, на Далекому Сході? — спитав Серпілін.

— У Забайкаллі. А почав, вважайте, в грудні під Москвою.

— Ту зустріч пам’ятаю. — Серпілін і справді виразно пригадав, як їхав тоді вночі затемненою дорогою приймати дивізію й зустрів Артем’єва, що розшивав на узвозі тисняву машин.

По очах було видно, що Артем’єв радий цій згадці, але у відповідь промовчав, не сказав того, що інший поквапився б сказати командуючому: «Аякже, і я вас пам’ятаю й вік не забуду!»

Самолюбивий. Лізти у вічі начальству не любить. Нещодавно перевірено. П’ять днів тому маршал Жуков приїздив у армію, заслуховував повідомлення про підготовку до операції, а серед них і повідомлення кількох командирів дивізій, Артем’єва також. Після повідомлень ставив додаткові запитання, ускладнював обстановку, запитував, як діятиме за цих обставин, як за тих. І, задоволений повідомленнями, вибрав потім часинку поговорити з командирами дивізій і корпусів, як то кажуть, у положенні «вільно». А коли перед самим від’їздом Жуков пив чай у їдальні Військової ради, раптом з’ясувалося, що він особисто знає Артем’єва. Захаров у відповідь на запитання, хто в них наймолодший віком командир дивізії, назвав Артем’єва: «З дванадцятого року. Але почав воювати раніше за інших, ще на Халхин-Голі».

Жуков, почувши це, наморщив лоба: «Згадав його тепер… Коли доповідав, майнула думка: чи не він у розвідвідділі там у мене був?»

Устряти зі спогадами про те, як він служив під началом Жукова на Халхин-Голі, Артем’єв мав змогу. Але не встряв. І Серпілін, керуючись власними міркуваннями, поставив йому за це плюс.

— А ти, Степане Аваковичу, як мені здається, з першого дня?

Туманян кивнув:

— На цьому самому напрямі. Просто на захід. Недалеко від станції Сокулька штаб нашого полку стояв, за п’ятдесят кілометрів на південний захід від Гродно.

— Що ти в перший день війни почав — пам’ятаю, а що на цьому напрямі — не знав.

— Домовляємося з командиром дивізії, — без усмішки сказав Туманян, котрий рідко жартував, — просити командування, як ближче підійдемо, нас під Гродно послати. Я там перший бій прийняв. І в нього причина є.

Серпілін звів очі на Артем’єва.

— У мене мати залишилась у Гродно в перший день війни, — сказав Артем’єв. — Разом з племінницею. Вам ад’ютант ваш, Синцов, не казав? Це його дочка там залишилась. Він до війни з моєю покійною сестрою був одружений.

— Я казав комдивові: разом шукатимемо І Як це так — свою матір загубити? — мовив Туманян з якоюсь особливо гіркою і чіпкою силою прив’язаності до свого роду, яка в крові у вірмен.

Артем’єв промовчав, і Серпілін теж нічого не відповів.

Хіба скажеш — хто тепер живий і хто помер там, за німецькою лінією фронту, яку завтра вранці будемо нарешті проламувати!

Не відповівши Туманяну, сказав про себе:

— А моє перше поле бою — тепер рукою подати, на околиці Могильова…

І, сказавши це, подумав, як багато людей у його армії починали війну тут, у Білорусії. І Туманян, виявляється, починав під Гродно. І начальник штабу Бойко розповідав про себе, що прийняв тоді полк після загибелі командира під Домачевом, на південь від Бреста. І командуючий артилерією Маргіані згадував, як підривав тоді свої стодвадцятидвохміліметрові гаубиці під Слонімом, не міг переправити їх через річку Щару. І Синцов був під Могильовом. І лікарка його теж була… «Так, — з раптовим спалахом люті до німців подумав Серпілін про завтрашній наступ, — вважали тоді, що нас уже немає: стерли на порох, проїхали по нас — і немає нас! А ми — ось вони!»

— Пора до себе. — Він поставив на блюдечко другу, недопиту склянку чаю. І, вже вставши, спитав Туманяна: — Як тут у вас Євстигнєєв себе показав?

— Як доповідав вам, до оперативного відділу зарахували. Може, хочете його побачити? Він тут поруч, за п’ять хвилин знайдемо!

— Не для того спитав. — Серпіліну не сподобалась готовність Туманяна шукати Євстигнєєва. — Як показав себе? Не шкодуєте, що погодилися взяти?

— Показати себе не встиг, — сказав Артем’єв. — Нагоди не було. На думку начальника штабу, служить справно. А я поки що не стикався.

— Одразу як прибув, просив мене в полкову розвідку його послати, — вичікувально сказав Туманян.

— Ну й що? — спитав Серпілін.

— Поки що вільного місця немає, але просив. — Сказано було з надією, що Серпілін сам дасть зрозуміти, як повестися з його колишнім ад’ютантом.

А Серпілін ніби й не почув цієї інтонації в голосі Туманяна. Потис обом руки й поїхав.

Дорогою із сто одинадцятої Серпілін усе думав про людей, з якими щойно розстався.

Туманян мав погану звичку надто квапливо казати начальству «єсть», але слів на вітер не кидав: те, що обіцяв, неодмінно виконував. І хоч був самолюбивий і не байдужий до заохочень, заробляв їх чесно, доповідав без перебільшень. І з посади начальника штабу, зважаючи на його впертість і волю, на думку Серпіліна, з часом міг бути висунутий на командира дивізії.

В Артем’єві Серпілін цінував досвід, поєднаний з молодістю. Багато встиг. За плечима й академія, й штабна робота, й полк, і вже другий рік дивізією командує. А років усього — тридцять два! За віком може ще двадцять п’ять років служити і просуватися. Війна, — хоч Ольга Іванівна і вважає, що гріх про це каркати, — все ж таки навряд чи остання. А коли так, треба частіше думати про тих, у кого більше років попереду!

Дорога йшла лісом, потім вихоплювалась на відкрите місце. На виїзді з лісу, біля шлагбаума, стояв віліс; з нього вискочив офіцер і, вимахуючи руками, сперечався з автоматником. Режим пересування по дорогах був суворо регламентований. Кожній частині видали дуже обмежену кількість перепусток на машини. Перепустки були різні: для одних доріг одні, для інших — інші, щоб ніде не виникало помітного для німців скупчення.

Удень по всій смузі армії мало пересуватися не більше машин, ніж два місяці тому, а решта — тільки вночі! Кузьмич, треба віддати йому належне, мотався по дорогах від ранку до вечора і порядок навів зразковий.

Під’їхавши ближче до шлагбаума, Серпілін наказав водію Гудкову загальмувати і, скоса глянувши праворуч до лісу, помітив, що під деревами вже стоять загнані туди машини — чийсь штабний автобус і дві емки.

— Підійдіть до мене! — висунувшись з віліса, гукнув Серпілін офіцерові. Той, усе ще не помітивши начальства, запально лаяв сержанта, що вперто стояв перед ним з автоматом напоготові. — Підійдіть сюди, чуєте, що вам кажуть?

Обернувшись і побачивши генерала, офіцер підбіг. Це був високий на зріст майор з багровим від люті обличчям, у танкістському шоломі й напнутій поверх комбінезона плащ-палатці.

— Інженер-майор Булигін, помпотех сто восьмої окремої танкової бригади, — відрекомендувався він, не забувши при цьому одрапортувати, що їхня бригада не просто бригада, а гвардійська, червонопрапорна ордена Олександра Невського, Карачевська!

— Що гвардійська — це добре, танкістів ми поважаємо… А от чому ви сержанта при виконанні службових обов’язків матюками хрестите? Він виконує наказ командування. Мій. Може, й мене перехрестите, коли вам мій наказ не подобається?

— Товаришу командуючий… — Танкіст не знав Серпіліна в обличчя, але вже збагнув, що перед ним командуючий армією. — Командир бригади наказав мені до п’ятнадцятої години особисто доповісти про вихід з ремонту двох пошкоджених танків. Не доповім — з мене самого шкуру злуплять. А він затримує!

Танкіст усе ще стояв струнко, тільки різким ривком голови показав у бік шлагбаума.

— На вашу бригаду, як і на інші, дано дві перепустки для денного проїзду, — сказав Серпілін. — Коли вас командир бригади викликав, знаючи, що у вас немає машини з перепусткою, то сам винен. А коли у вас є машина з перепусткою, а поїхали без перепустки, доведеться пояснити командирові бригади, чому не прибули вчасно.

— Була машина, товаришу командуючий, — пояснив танкіст, — я її із запчастинами вперед послав, а сам…

— А сам вирішив на бога. Аякже, великий начальник, і горлянка здорова… — Серпілін усміхнувся й перейшов на «ти». — Як це не прорватися через солдата! А от не прорвався, солдат службу знає, а ти ні! Йому подяку, а тобі догану. Машину з дороги — в ліс! До двадцять першої години.

— Дозвольте виконувати, товаришу командуючий?

— Стривай. — Серпілін оглядів танкіста. — Чому в танкістському шоломі? Наказ про заходи маскування доводили до вашого відома?

— Так точно, доводили.

— А для вас закон не писаний? Поспішаєте виказати свою присутність? Щоб німці дізналися, що ваша гвардійська, червонопрапорна, Олександра Невського, Карачевська тут з’явилась? Хочете заздалегідь налякати їх своїм прибуттям? Так нам це не потрібне!

Серпілін міг би й крутіше взяти в роботу цього інженер-майора і взяв би, коли б усе це трапилося три дні тому. Але вранці мав початися наступ, у якому з перших же годин брати участь і цій танковій бригаді, і не хотілося псувати перед боєм настрій її командуванню, давши кілька діб арешту помпотехові, який завтра буде потрібен до зарізу.

Останнього тижня за порушення маскування вже кілька офіцерів заарештовано. А одного злісного порушника навіть віддано до трибуналу. А з цього сьогодні досить і пристрашки…

— Ідіть! — Серпілін ще раз усміхнувся, побачивши, як танкіст, ідучи до свого віліса, на ходу витяг з комбінезона пілотку, надів її на голову, а шолом сховав під плащпалатку.

Серпілін під’їхав до шлагбаума і покликав сержанта.

— Чи були, крім цієї, за вашого чергування спроби не підкоритися?

— Ще одна була, товаришу командуючий.

— Будуть повторюватися — записуйте і доповідайте по команді.

— Єсть, доповідати по команді! — сказав сержант.

— Дякую за службу! У пас усе гаразд. — Серпілін показав на перепустку, прикріплену до вітрового скла віліса. — Можемо їхати?

— Так точно, товаришу командуючий!

Приїхавши на командний пункт, Серпілін зайшов до себе. Оперативна група штабу тепер сиділа в лісі.

Сподіваючись за кілька днів перейти ще далі вперед, Серпілін наказав бліндажа не ставити, а зібрати нашвидкуруч трофейний металевий будиночок, що його захопили в німців торік восени. Він розтягувався, як гармошка, і швидко встановлювався. Взимку ця металева гармошка була холодною, а тепер, улітку, згодилась.

Будиночок стояв під шатром дерев, усередині було прохолодно. Серпілін опустився на складаний стілець і покликав Синцова:

— Доповідай, що тут без мене. Де командуючий фронтом?

— У Кирпичникова. Звідти поки що не виїздив. Не дзвонили.

Кирпичников — командир корпусу, що мав діяти на правому фланзі прориву.

— Зрозуміло, — мовив Серпілін. — Обід готовий?

— Начгосп доповів, що все готове.

— Хто дзвонив?

— Прокурор дзвонив, питав, чи немає змін. Ви його на п’ятнадцяту годину викликали.

— Що відповів?

— Що інших наказів не було.

— З дружиною побачився?

— Побачився.

— Як її здоров’я?

— Здорова.

Синцов розстебнув планшета й поклав перед Серпіліним аркуш метеозведення. Він уже звик, що Серпілін цікавиться прогнозом погоди по кілька разів на день і любить дивитися метеозведення сам.

— Гаразд, іди.

Метеозведення відбивало реальність. Погода тиха й похмура, а що віщує така погода надалі, майже завжди сказати важко. В метеозведенні після цифр атмосферного тиску стояло: «Вночі можливий туман». «Так, можливий туман, — подумав Серпілін. — І якщо він буде густий до ранку, як це вже кілька разів бувало — все-таки тут багато боліт, і це дається взнаки, — доведеться переносити і початок артпідготовки, і час атаки. Така можливість не тільки не виключена, а й передбачена. Хоч краще б, звичайно, не переносити».

Якщо вночі буде великий туман, це позначиться на діях авіації. По тилах противника має вдарити авіація далекої дії — три дивізії. Та коли буде великий туман, ще хто зна, чи всім запланованим дадуть «добро» на виліт, а коли й дадуть, яка буде ефективність їхнього бомбового удару в умовах поганої видимості? Якщо за ніч добре пробомбимо німецькі тили — це нам завтра для наступу ще одне очко плюс. А якщо не пробомбимо, — навпаки, одне очко мінус.

Хоч як ретельно готуй операцію, а погода все одно може в найостаннішу мить внести свої корективи не на твою користь.

Серпілін подзвонив начальникові штабу.

— Григорію Герасимовичу, я на місці. Якщо нічого надто термінового немає, сам зайду до тебе через півгодини… Це знаю!

Бойко сказав йому по телефону, що особливо термінових справ немає, а командуючий фронтом ще не виїздив від Кирпичникова.

Про те, що командуючий фронтом Батюк разом з членом Військової ради Львовим приїхав сьогодні зранку в армію, Серпілін дізнався одразу ж, хоч і був на той час далеко від штабу, на спостережному пункті одного з полків.

Батюк, приїхавши вранці до штабу армії й не заставши там Серпіліна, сказав Бойку, щоб командуючого армією не турбували — нехай займається у військах своїми справами. А Львов сказав те саме про Захарова, котрий зранку був у іншій дивізії.

Батюк і Львов взяли з собою генерала Кузьмича, який був саме на командному пункті, й поїхали з ним у корпус до Кирпичникова.

Командуючий фронтом приїздити сьогодні не збирався. Навпаки, вчора, їдучи з армії, сказав Серпіліну: «Дороблюй, що треба. Тепер приїду до тебе тільки за годину до музики». «За годину до музики» — означало безпосередньо до артпідготовки. За сто метрів від окопчиків з козирками, що їх там на спостережному пункті підготували для Серпіліна, був готовий СП для командуючого фронтом, такий самий. І зв’язок туди було протягнуто, і все, що належало. Не захоче завтра бути разом, захоче спостерігати окремо — все готове!

Та, виявляється, не витримав, приїхав ще й сьогодні!

Серпілін, коли дізнався, був не радий цьому. Мало що там може статися, поки їздитиме, щось не сподобається або, ще гірше, щось нове спаде на думку перед самим початком бою!

А разом з тим у душі не осуджував Батюка за цей сьогоднішній приїзд. Може, й сам на його місці не витримав би, приїхав. Усе ж таки головний удар саме тут.

І вперше він завдає такий удар у ролі командуючого фронтом. Не дивно, що йому не сидиться.

Серпіліну не свербіло поспішати назустріч начальству.

Навпаки, дізнавшись по телефону, що Батюк наказав не тривожити командарма, робив усе, як і запланував: побував спочатку в одному полку на передньому краї, потім у штабі однієї з дивізій другого ешелону, потім на позиціях важкої артилерії. З артилеристами мова була не про артпідготовку, не про початок, а про кінець першого дня наступу: за який час сподіваються змінити позиції і висунутися слідом за піхотою.

Звідти поїхав до танкістів, до тієї самої Карачевської бригади, звідки був майор-помпотех, якому довелося дати прочухана. Скрізь попереджав, куди поїде далі, і скрізь йому дзвонили, де перебуває командуючий фронтом і що зараз робить.

До речі, в такий спосіб заразом перевірив і зв’язок.

Із зв’язком було все гаразд, працював без осічок.

Якщо від Кирпичникова командуючий фронтом поїде прямо до сусіда праворуч, не заїжджаючи до штабу армії, Кузьмич повернеться, розповість, як їздили, які зауваження були. А якщо повертатиметься через командний пункт армії, про всяк випадок у наметі, в їдальні Військової ради, готовий обід.

Побувавши зранку у військах, Серпілін відчув, що там, унизу, так само, як і він, чекають завтрашнього дня з прихованим хвилюванням. Але метушні не було. І начальству в очі не лізли, трималися з гідністю, як люди, свідомі того, що вони цілком приготувались до своєї вирішальної години.

Серпілін не намагався сьогодні об’їхати якнайбільше частин; побував лише в кількох, хотів відчути настрій у військах і вибірково перевірити, як підготувалися не тільки до початку атаки, а й до подальшого. Військ було багато, графік руху багатоступеневий. Деякі тонкощі цієї справи він і перевіряв сьогодні. Рвонути одразу навіть на велику глибину після вдалої артпідготовки — це ще не все. Вглибині можуть виникнути і, напевне, виникнуть численні ускладнення, які треба завбачити.

Тепер, повернувшись, він згадав про танкіста-помпотеха і подзвонив командуючому автобронетанковими частинами полковникові Свиридову. Сказав йому спочатку, що був у Карачевській гвардійській танковій бригаді і що її командир полковник Галчонок, якого раніше не знав, справив дуже гарне враження, а потім додав, щоб Свиридов мав на прикметі і доповів після операції, як покаже себе під час боїв помпотех цієї бригади інженер-майор Булигін.

Свиридов по телефону сказав тільки: «Єсть!», — про причину дзвінка не спитав, як видно, сам здогадався — в Серпіліна була така слабість: він любив, коли люди, які чимось проштрафилися, потім, над усякі сподівання, добре показували себе в боях.

— Товаришу командуючий, до вас прокурор армії, — доповів Сшіцов.

— Нехай заходить.

Серпілін поглянув на годинника. Рівно п’ятнадцята.

Прокурор ніде не подівся, з’явився точно.

І хоч, здавалося б, саме напередодні наступу на цю зустріч можна було часу й не знайти, Серпілін знайшов.

Хотілося воювати на свіжу голову, звільнити її від того важкого питання, з приводу якого прийшов прокурор.

— За вашим наказом з’явився.

— Сідайте, — запросив Серпілін, підводячи очі від метеозведення на підполковника юстиції, якого він бачив уперше.

Прокурор прибув десять днів тому замість Полознєва, котрий служив у армії беззмінно від початку її формування. Саме в той день, коли Серпілін повернувся з Москви, Полознєва поранено на передовій осколком.

Поранення не загрожувало життю, але було в незручному місці — ні встати, ні сісти!

І хоч він був хорошою людиною і до нього добре ставились у штабі армії, але, як ведеться в таких випадках, все одно не могли втриматися від жартів, казали, що німець все-таки довів прокурора до трибуналу!

А на плечі нового прокурора одразу, як прибув, лягла незвичайна справа: загибель під час навчання заступника командира дивізії полковника Цвєткова і поранення осколками тієї самої злощасної міни командира полку, що перебував поруч з ним.

Справа для всіх важка ще й тому, що хоч прямих доказів злочину й не виявлено, але не було й протилежних доказів, а масштаби наслідків вимагали суворого покарання винного.

Крім усього іншого, для тих, хто займався цією справою, не залишилось таємницею, що командуючий армією, людина завжди врівноважена, дізнавшись про загибель полковника Цвєткова і тяжке поранення командира полку, не втримався й зажадав якнайретельнішого розслідування. Не лише взяв до серця самий факт, який справді не ліз у жодні ворота, а й ніяк не міг пережити, що загинув Цвєтков, з котрим він ще на посаді комдива пройшов крізь весь Сталінград.

А командуючий армією є командуючий армією. Хоч би який ухвалили вирок — затверджувати йому! І при такому явно крутому ставленні начальства зважитись на пом’якшення букви закону буде важко. Навіть коли й захочеться. А на фронті цього часто хочеться людям, надто коли йдеться про можливість смертного вироку.

І так навколо стільки смертей, що долучати до них ще смерть за вироком мало хто прагне. Майже завжди роблять це згнітивши серце.

І цю справу також розглядали згнітивши серце.

Винного виявили одразу, та він і не мав наміру відмовлятися.

Обставини справи були такі: третій день тривали навчання в обстановці, максимально наближеній до бойової. Незадовго до цього командуванню дивізії перепало від Серпіліна за те, що вдавалися до показухи, наводили на дивізію лоск, а справжніх трудових навчань не проводили, до боїв, по суті, не готувалися. Заступника командира дивізії зняли, призначили на його місце Цвєткова, і Цвєтков узявся за справу з подвійною старанністю — хотів довести, що недарма прийшов. Кілька днів підряд так ганяв людей на навчаннях, що всі були в милі.

І того дня зранку призначив батальйонне навчання — наступ за вогневим валом. Вогневий вал створювали артилерією і мінометами. Цвєтков, узявши з собою командира полку, йшов у цепу батальйону, показуючи особистим прикладом, що на такій відстані можна безпечно просуватися за вогневим валом.

Потім цеп пішов далі, а Цвєтков з командиром полку поверталися назад, хотіли побувати ще в одному батальйоні. В цей час і стався той клятий постріл.

Міномети вели вогонь, як і належало, на далеку дистанцію, з додатковими зарядами. Під час чергового пострілу сталась осічка. Міну витягли із ствола — причиною осічки виявилось те, що перед цим на бойку залишився шматочок головки гільзи.

Полагодивши бойок, міномет встановили знову, але заряджаючий поспішав і схопив міну без додаткового заряду. Командир обслуги, помітивши це, наказав припинити вогонь і почав лаяти заряджаючого за недогляд.

Отут і сталося незрозуміле й непоправне: навідник сержант Нікулін, який і не мав цього робити, сам схопив ще одну міну і вистрілив. І міна та виявилась також без додаткового заряду — взято було її не звідти…

Недоліт вийшов великий, у цепу нікого з солдатів не зачепило, міна вибухнула в них за спинами, на полі, саме там, де в цей час ішли Цвєтков і командир полку.

Командирові полку відірвало ступню, а Цвєткову — сім осколків у живіт. Помер на операційному столі, так і не опритомнівши. Дивно, як прожив і ті півтори години.

Точно кажучи, ніхто, крім навідника, не винен. Що командир обслуги припинив вогонь і почав шпетити винного солдата, було звичайною річчю. А що навідник саме тієї миті раптом виявить таку ініціативу, сам вистрілить, ніхто й не чекав.

Допитавши командира батареї й командира обслуги, складу злочину в їхніх діях не знайшли, рекомендували обмежитись дисциплінарними стягненнями. Так і було зроблено. Старшого лейтенанта, через те що, йому на лихо, вистрілила його батарея, за недбалість — із старших лейтенантів у молодші, з батареї — на взвод. Командира мінометної обслуги — з сержантів у рядові. А навідник, також сержант, став перед трибуналом.

Відповідаючи на запитання, чому самовільно вистрілив, пояснив, що поспішав продовжити вогонь. А як не помітив, що взяв міну без додаткового заряду, — нічого до ладу сказати не міг. Тільки, дивуючись самому собі, розводив руками і повторював: «Що ж тепер робити!

Коли винен — відповідатиму». Був як у воду опущений.

Поки сидів під слідством, прокурор навіть занепокоївся: коли б рук на себе не наклав. Звелів обшукати: чи немає при ньому чогось такого, чим укорочують собі віку?

Коли обшукували його, зрозумів, чого обшукують, і сказав: «Даремно на мене подумали, не Іуда, щоб вішатися. Винуватий я, але суду не боюся!»

Трибунал визнав навідника мінометної обслуги сержанта Нікуліна винним у злочинному порушенні наказу, що внаслідок самовільного пострілу міною без додаткового заряду призвело до загибелі заступника командира дивізії й поранення командира полку. Зважаючи на тяжкі наслідки, сержанта Нікуліна було засуджено до найвищої міри покарання — розстрілу.

Вислухавши вирок, Нікулін тільки глибоко зітхнув, але нічого не сказав. Мабуть, було б легше, якби хоч щось сказав. А він не сказав ні слова. Про те, що вирок трибуналу підлягає затвердженню Військовою радою армії, сержант Нікулін під час оголошення йому вироку або не почув, або не надав цьому значення. По обличчю його видно було, що він чекав на такий вирок. Не тому, що вважав себе злочинцем, а звик до думки: коли вийшло так, що вбив людину, значить, і сам повинен бути готовий до відповіді з усією суворістю.

Два дні тому про вирок трибуналу доповіли командуючому армією. Людині на цій посаді доводиться стикатися з багатьма необхідностями, а серед них і з такою важкою, як затвердження смертних вироків, що їх виносить трибунал.

На щастя, така необхідність виникала не часто. За півтора року командування армією вона поставала перед Серпіліним лише тричі. Два вироки затвердив не вагаючись. Третій не затвердив, повернув. І справа скінчилася згодом штрафним батальйоном і смертю в бою.

Цей вирок був четвертий. Серпілін прочитав підписане головою трибуналу і прокурором подання і, не затвердивши, відклав убік — захотів сам ознайомитися із справою.

Зачепило щось у вироку. Та й формулювання — «Злочинне порушення наказу», — може, за буквою закону й правильне, не цілком відповідало суті. Злочинно порушив, — отже, наказали йти вперед, а замість цього побіг назад. А тут усе лихо, що вистрілив без наказу! Цвєткова вже поховано, і над могилою його на міській площі в Кричеві сказано слова прощання, і салют дано з двадцяти гвинтівок, і листа вдові написано — все це вже в минулому, вже затьмарилось і перекрилось іншими справами, і смерть, на яку приречено тепер солдата, винного в смерті Цвєткова, стала вже чимось окремим від смерті Цвєткова, на що й дивитися треба було окремо. Змусила відкласти набік вирок і думка, яка стосувалася майбутнього наступу: це не дезертир і не калічник, і розстрілювати його перед строєм не будуть, бо ні самий випадок, ні обстановка не вимагають цього. Навпаки, обстановка перед наступом: вимагає цього не робити. Отже, просто виконають вирок, і людини не буде. А що це за людина, якої не буде?

Учора проти ночі Серпілін прочитав привезену йому справу. З неї можна було дізнатися, що винуватець смерті полковника Цвєткова сержант Нікулін Петро Федорович мав тридцять дев’ять років від народження і сам був із Пскова, де його сім’я, що складалася з дружини, тещі та трьох дітей, ще й досі перебувала під фашистською окупацією. Звідти ж, із Пскова, де працював робітником на складі товарної станції, він і пішов за призовом на війну, де був один раз нагороджений медаллю «За бойові заслуги» і тричі поранений: під Тіхвіном у листопаді сорок першого, на Верхньому Дону в липні сорок другого та під Бєлгородом у березні сорок третього, після чого направляли його на лікування до госпіталів, а після лікування він повертався до діючої армії.

Виходило, що сорокалітнього Цвєткова, який також не раз побував у госпіталях, і також після них повертався на фронт, і також сімейного та багатодітного, — тільки він устиг евакуювати на початку війни свою сім’ю, — вбив солдат, як і він, уже немолодий і сімейний, котрий продовжував воювати після всіх своїх госпіталів.

Прочитавши все це, Серпілін не лише запросив до себе прокурора, а й сказав, щоб доставили засудженого.

Доставляти його сюди не дозволялось, і він знав, що не дозволялось, але наказав зробити.

У думці вже майже вирішив не затверджувати вироку. Дочитавши вчора справу, навіть зняв трубку і обговорив таку можливість із Захаровим. А проте кортіло самому побачити цього мимовільного вбивцю, спертися в своєму рішенні на особисте враження про нього. Буває в житті: побачиш людину — і щось змінюється в тобі.

Раніше вирішив так, а тепер вирішуєш інакше. Як відмовитися від перевірки самого себе, тим більше за таких обставин?

— Ще вас не бачив, — сказав Серпілін, коли прокурор сів. Підполковник юстиції був молодий, років тридцяти п’яти, не більше.

— Я тільки одинадцятий день в армії, товаришу командуючий.

— І одразу така важка справа, — мовив Серпілін. — Ось затримав затвердження вироку.

— Знаю, товаришу командуючий. Чекаємо.

— Чого? Щоб затвердив чи щоб не затвердив?

— Щоб не затвердили, товаришу командуючий.

Відповідь була такою ж прямою, як і запитання.

Очевидно, зірвалося з язика те, що було на душі.

— А навіщо тоді такий вирок винесли? — запитав Серпілін несхвально, як здалося підполковникові, дивлячись на нього.

Та, незважаючи на цей несхвальний погляд, підполковник не відступив:

— Вагалися, товаришу командуючий. І голова трибуналу, і я, коли подання разом з ним підписував. Не хотілось вдаватися до такого покарання, але й злочин такий, що доводиться зважати на всю тяжкість наслідків.

Серпілін подивився йому в очі і раптом виразно згадав те, що з самого початку, ще до всіх роздумів, спонукало його затримати затвердження вироку. Там, на папері, який вони йому подали, — зараз він пригадав це, — було написано: «Нікуліна Петра Федоровича, сержанта, котрий раніше не судився, тричі був поранений і після вилікування тричі повертався в стрій…»

Дивлячись тепер у вічі підполковникові, Серпілін зрозумів, що це останнє — про повернення в стрій після трьох поранень, те, про що за буквою закону згадувати було не обов’язково, — вписано, щоб він на цьому затримався, коли затверджуватиме, щоб його зачепили ці слова.

Написали й досягли того, чого хотіли.

— Засудженого привезли?

— Так точно, привезли. Я його в своїй емці з конвоїром привіз, щоб уваги не привертати.

— Ну й правильно. Що ж його, на «чорному вороні» везти, чи що? Та його, мабуть, у вас і немає, за штатом не передбачено.

— За штатом у нас крита вантажна машина.

Серпілін кивнув:

— Приведіть засудженого.

Через хвилину підполковник повернувся з засудженим.

Більше ніхто не ввійшов, — певно, конвоїра залишив там, за дверима.

Засуджений солдат стояв не так, як стоять солдати перед начальством — струнко, — а тримав руки за спиною. Хто його цьому навчив, чи не конвоїр? Гімнастерка в нього, як і належало, була без пояса і без погонів.

Тільки ниточки видно. Гімнастерка стара, вицвіла. На плечах — темні сліди від погонів і на грудях — від знятої медалі. А три нашивки за поранення — дві золоті, хоч які вони золоті, давно вже вицвілі, руді, й одна червона! — їх залишили. Щодо цього, мабуть, немає таких вказівок, щоб нашивки за поранення відпорювати. Дуже міцно вшиті, сидять, мов залізо в тілі.

Сержант був середній на зріст, худий, острижений під машинку, але чорне з сивиною волосся вже відросло, поголений. «Певно, перед тим, як до мене везти», — догадався Серпілін.

Засуджений стояв і дивився не в землю і не на Серпіліна, а кудись убік, у стіну, наче нікого не хотів тривожити своїм поглядом. Наче сам уже змирився з тим, що з ним буде, але не хоче, щоб люди дивилися йому в вічі, щоб їм було соромно через це.

Проте всі ці думки, що не йшли Серпіліну з голови, разом з тим не могли змусити його забути, що перед ним стоїть не просто чоловік, якого спіткало лихо і який чекає на смерть, а що саме він, а не хтось інший, своїми руками, своїм самовільно вчиненим пострілом — як сказано у вироку, і правильно сказано — вбив полковника Цвєткова і зробив інвалідом командира полку.

— Скажіть, Нікулін, — спитав Серпілін, — чому ви, старий солдат, майже три роки воюєте в мінометних частинах, чому, знаючи порядок, все-таки вистрілили без наказу командира обслуги? Тим більше, що ви навідник, а не заряджаючий. І не бойова обстановка, коли втрати — і один одного мусить заступати! Як це могло статися?

— Хотів підтримати темп вогню, — відповів сержант і поглянув на Серпіліна з безнадійною втомою людини, що вже не може сказати нічого нового.

— Бажання правильне, — мовив Серпілін, — але без команди стріляти ніхто не мав права. І ви це знаєте. Чому ж вистрілили?

— Сам не знаю, товаришу командуючий.

На застиглому, стомленому обличчі сержанта промайнуло щось таке, наче він несподівано для самого себе щось згадав:

— Карасьов у той день тільки повернувся, три тижні на жовтяницю хворів, у медсанбаті був, може, через те… — вимовив він фразу, яка спершу здалася Серпіліну безглуздою.

— Карасьов — це командир їхньої мінометної обслуги, — пояснив підполковник.

— Я заступав його, за командира обслуги лишався три тижні, — сказав сержант, відчувши, що його не зрозуміли, і намагаючись пояснити свою думку, так і не висловлену повністю: можливо, тому він без наказу вистрелив, що на кількох попередніх стрільбах, виконуючи обов’язки командира обслуги, сам подавав команду «вогонь». Сказав і змовк, більше нічого не додав.

З того, як він змовк, так і не постарався міцніше вхопитися за це пояснення, що раптом виникло, виправдатися ним, Серпілін відчув, що перед ним стоїть людина, яка нездатна брехати і не вміє захистити себе. А може, вже й не бажає.

— Та як же ти, не взяв тебе дідько, без додаткового заряду міну вткнув? Де твоя макітра була в ту мить? — крикнув Серпілін.

І в тій гарячності, з якою він усе це викрикнув, була така прикрість за все те, таке бажання зробити все те недійсним, наче й не було його, що саме в цю мить підполковник зрозумів: командуючий не затвердить вироку.

— Хто його знає, — одказав сержант. — Скільки разів питали, скільки разів думав — не можу згадати, як воно вийшло.

— Не можеш згадати, а людина ж загинула! — сердито сказав Серпілін.

— Я винен. — Сержант знову став дивитися повз Серпіліна вбік, туди, куди дивився спершу. І, все ще дивлячись туди вбік, додав: — Хіба я не знаю? По нас у сорок другому, біля Софіївки, по нашій позиції своя гаубична батарея залп дала. Двоє вбитих, дев’ятеро поранених. Ми потім ходили до них, сказали їм про їхній гріх. А що казати? Мертвих усе одно не повернеш. Ми це знаємо, — додав він сумно, ніби говорив це вже не від власного імені, а від імені всіх інших людей — і живих, і мертвих. «Справді, якби за кожний недоліт, за кожну бомбу чи снаряд, який у розпалі боїв — по своїх, судити винних, — багатьох недолічились би», — подумав Серпілін і знову згадав Цвєткова, вже неживого: він лежав біля могили в не забитій ще труні, за кілька хвилин до того, як віко заб’ють і на нього посиплються перші грудки.

І обличчя Цвєткова — жовте, неживе, запале на щоках.

Згадав цього разу, не маючи зла на винуватця оцього, а просто з жалем і до Цвєткова, і до інших людей, які вмирають, замість того щоб жити. Так набридло дізнаватися про це! «Якими словами і коли сказати про своє рішення? — подумав Серпілін, глянувши на підполковника. Зараз чи нехай спершу виведуть засудженого?»

Зустрівшись поглядом із Серпіліним, підполковник підвівся, прочинив двері і, гукнувши конвоїра, наказав засудженому вийти.

Серпілін присунув до себе папери, що лежали на столі.

— Пишу вам так: «Вироку не затверджую. Вважаю покарання надмірним…» Як вам далі писати: «Повертаю на новий розгляд»? Чи «Пропоную переглянути»? Як там у вас заведено?

— Краще напишіть прямо, чим пропонуєте замінити, — відповів підполковник.

— Чим замінити? Штрафною ротою. Це маю на увазі. А що інше? В Сибір його відправляти, чи що?

Одержите підпис члена Військової ради; гадаю, будемо з ним однієї думки. А після цього одразу виконуйте, — сказав Серпілін, подумавши про завтрашній наступ.

Він написав: «Пропоную направити до штрафної роти для спокутування провини кров’ю», — скупо, без розчерку, підписався і, поставивши за звичкою не лише день, а й годину, віддав папери.

А коли за прокурором зачинилися двері, пригадав нараз, як узимку сорок третього, саме в той перший день, коли він приступав до обов’язків начальника штабу армії, Батюк у його присутності теж не затвердив смертного вироку.

Довго тримав папір перед очима і, ніби раптом вичитав у ньому щось нове, спитав тодішнього їхнього прокурора Полознєва: «Як гадаєш, Полознєв, якщо залишимо його жити, він ще одного фашиста вбити може?..»

Підвівшись із-за столу і пройшовши кілька кроків туди й сюди по тісному німецькому будиночку, Серпілін подзвонив по телефону Бойкові.

— Григорію Герасимовичу, йду до тебе… Тим краще, що він у тебе. Бойко сказав, що в нього зараз командуючий артилерією армії.

Серпілін, надівши кашкета і наказавши Синцову залишитися тут і чергувати біля телефону, пішов до Бойка.

В лісі було прохолодно, і Серпілін, поки йшов, принюхувався до лісової вогкості. Небо, що видніло поміж верхів’ями дерев, було сіре, низьке, рівне, без просвітів.

Погода, як завжди на війні, плануванню не піддавалась і постійно турбувала Серпіліна.

Бойко наказав спорудити для себе маленький бліндажик — спав там, а працював у великому, подвійному наметі. Він любив працювати вільно і за будь-яких умов намагався захопити собі робоче приміщення якнайбільше і привести його до ладу. Просторе приміщення потрібне було ще й тому, що Серпілін звичайно не викликав начальника штабу до себе, а сам ходив працювати до нього, вважаючи це кориснішим для справи і економним у часі.

Побачив такий порядок роботи в штабі фронту в Рокоссовського і відтоді запровадив у себе. А тепер виявилось, що не він один наслідував хороший приклад. Батюк також до свого начальника штабу працювати ходить. Раніш, бувало, тільки заглядав подивитись на обстановку, а тепер, видно, за систему взяв.

Коли Серпілін увійшов у намет, Бойко і командуючий артилерією генерал Маргіані стояли над Бойковим робочим столом, де на всю довжину було розгорнуто схему.

Обидва випростались назустріч Серпіліну, і Бойко майже сягнув головою брезенту. «Ох і вигнався дядько!» — вже вкотре подумав Серпілін, вдоволено дивлячись на Бойка, на його дуже високу, але пропорційно широку в плечах, атлетичну постать, на біляву, кучеряву, гордовито посаджену голову. А от Бойкове обличчя, правильне й гарне, було з тих, яких вродливими не називають; цьому перешкоджає вираз сили, який панує на таких обличчях і змушує забувати про все інше.

Маргіані, худорлявий і теж досить високий, тепер, коли Бойко випростався на весь зріст, здавався поряд з ним низеньким. Бойко взагалі мав звичку випростуватись, ніби аршин проковтнув. І коли доповідав начальству, і коли йому доповідали підлеглі, випростувався однаково, це в нього було в крові. І спав також випроставшись. Чи то хазяйське ліжко десь на селі, чи розкладне, яке возив з собою, все одно ординарець прилаштовував табуретку, щоб усі сто дев’яносто п’ять сантиметрів начальника, який не згинався навіть уві сні, могли вміститися по прямій.

Серпілін не став запитувати, чим вони займалися; підійшовши до столу між Бойком і Маргіані, котрі розступилися, побачив, що схема була та сама, яку він і сподівався побачити, — план артилерійського наступу.

Як і в кожному складному воєнному завданні, в переміщенні артилерії слідом за наступаючою піхотою була своя діалектика; недарма кажуть: «Вогнем і колесами».

З одного боку розвиток бою вимагав постійної підтримки вогнем артилерії. А з другого боку, якщо, задовольняючи ці запити, безперервно супроводжувати піхоту вогнем на щораз більшу дальність, з тих самих позицій, не переміщуючи артилерії, можна врешті дійти до граничної дальності й залишити піхоту взагалі без підтримки.

Враховуючи і те, й друге, доводилося складати для наступу такий графік, за яким, поки одні артилерійські полки не переставали бити зі старих позицій, другі пересувалися вперед, а треті готувались до переміщення. Все це й було показано на тій схемі, яку дивились Бойко з командуючим артилерією.

— А це той полк, що в тебе на зрубах стоїть? — спитав Серпілін, побачивши на схемі артилерійські позиції, від яких не тягнувся пунктир дальшого руху.

— Той самий, — сказав Маргіані.

Артилерійський полк, про який ішла мова, був посаджений просто в болото. Зробили зруби, забучили камінням, і на ті зруби поставили гармати. Все це зроблено нишком, ночами, за якусь тисячу метрів від передової.

Цей полк мав відкрити несподіваний і нищівний вогонь з найкоротшої дистанції. А потім протягом усієї першої доби збільшувати дальність вогню скільки буде змоги, не зрушуючи з місця; витягти звідти, з болота, важкі гармати було зовсім не просто.

У загальних рисах усе це було відоме Серпіліну, та коли вже він спитав, Маргіані ще раз докладніше доповів йому про цей полк.

— А схему вогню по тилових рубежах дивилися? — спитав Серпілін.

— Дивилися, — сказав Бойко і обернувся до командуючого артилерією.

Той відкрив портфель, витяг ще одну схему і розгорнув її на столі поверх першої. Вона була вже знайома Серпіліну в різних варіантах — початковому, уточненому, остаточному, але тепер він знову дивився на неї й думав, як багато залежить від того, на скільки відсотків усе це втілимо в життя.

Якщо наступ піде добре, прорвані й збиті протягом дня з першої позиції німці спробують за ніч сісти ось на цю свою другу смугу, нанесену на нашій схемі з максимально приступною нам точністю. Не дати їм сісти туди ні за ніч, ні вранці — одне з основних завдань; від його розв’язання залежить подальший хід операції. І отже, треба вже на кінець першого дня просунути артилерію вперед так, щоб у неї вистачило дальності вдарити кількома сотнями стволів по тій другій смузі, коли німці тільки почнуть сідати на неї».

Додати до запланованого не було чого, Серпілін просто стояв і ще раз дивився на цю схему. В плануванні бою є розумна межа, за якою надмірне завбачення майбутнього переходить у самообман, у неготовність перебудуватись і вдатися до тих миттєвих рішень, яких вимагає обстановка, що раптом склалася всупереч плану.

І все-таки схема заворожувала. Важко було відірватись од неї, бо дуже хотілося, щоб усе пішло саме згідно з цим так добре складеним планом.

— Гаразд, згортайте, — мовив Серпілін, змушуючи себе відірватись од схеми.

— І другу теж. Більше дивитись не будемо, — додав Бойко.

Командуючий артилерією звично й швидко згорнув схеми по згинах і сховав їх у портфель.

— Що дає ваша метео? — спитав Серпілін, поки Маргіані робив це. — Є різночитання з нашою?

У командуючого артилерією був свій штаб, у ньому свій оперативний відділ, а в цьому оперативному відділі — своя метеослужба.

— Уже звірялись один з одним, — відповів Маргіані. — Розбіжностей немає, а побоювання однакові. Погода складна.

— Ну як? — глянув Бойко на командуючого артилерією. — Хто з нас доповість? Може, я?

Маргіані кивнув.

— Півгодини тому поїхав начальник штабу повітряної армії, — почав Бойко. — Уточнювали з ним останні дані авіарозвідки. Авіатори наполягають на своєму — що штаб корпусу в німців усе-таки висунутий сюди і розташований: північна околиця — Коржиці, південна — узлісся. — Бойко показав на карті, звільненій тепер від артилерійських схем, що лежали на ній. — Авіарозвідка засікла другу, додаткову дорогу через ліс, яка, вважалось, уривається, а насправді на останніх кілометрах вона просто закрита масксіткою. І ще одну лінію зв’язку виявили, штурмовики на бриючому сьогодні вранці над нею пролетіли. Отже, попередні висновки підтверджуються.

— І що ж ви тут вирішили без мене? — спитав Серпілін.

Він уже зрозумів, що Бойко, поговоривши з авіатором, вирішив, перш ніж доповідати, порадитися з командуючим артилерією і наперед узгодити з ним спільну точку зору.

Дорікати їм за це не випадало, все це було, на думку Серпіліна, цілком нормально, але він не міг утриматись від людської слабкості — дав їм зрозуміти, що знає хід їхніх думок.

— Якщо завдати тут, — будемо вважати, що там їхній штаб корпусу, — бомбового удару вночі, — доводив Бойко, — наслідок сумнівний. У них у штабах добрі сховища, вони тепер з цим не жартують. Коли ще сьогодні, поки не смеркне, пустити штурмовики з прикриттям винищувачів, німці, може, й зазнають втрат, але в них залишиться ніч на те, щоб після такого штурмування переміститися на не виявлений нами запасний командний пункт. Найкращий варіант — ударити далекобійною артилерією одночасно з початком артпідготовки, а потім чергувати артнальоти з вогнем, який непокоїтиме їх, не давати штабові працювати, рвати зв’язок, заважати керуванню.

— Усе гаразд, — зауважив Серпілін. — Та як з дальністю? Дальності ж не вистачить! Поки не рушимо вперед, на граничній межі стрілятимемо. Тільки снаряди марно витрачати.

Сказав упевнено, бо все це якось уже обмірковували.

Наша артилерія з теперішніх її позицій практично туди не досягала.

— Ось Маргіані повідомив, — кивнув Бойко на артилериста, — що в розпорядження фронту з резерву Ставки прибув новий артполк великої потужності. Якщо поставити його сюди, — Бойко показав на карту, — штаб корпусу опиниться в зоні дійового вогню.

— Куди? — Серпілін надів окуляри й подивився на карту. — Тут у вас позиції реактивних установок.

— А ми їх перемістимо сюди, — показав уже не Бойко, а Маргіані.

— Гаразд, — погодився Серпілін. — Припускаю. Поставите, перемістите і навіть устигнете все вчасно зробити. А хто нам цей полк дасть? Я про нього, наприклад, ще ні від кого не чув.

— Є він, — сказав Маргіані. — Учора прибув у розпорядження фронту. Тільки його не передбачають у перший день наступу вводити. Хочуть поки що в резерві залишити.

— І що ви мені пропонуєте? — всміхнувся Серпілін.

— Попросити цей полк, товаришу командуючий, — сказав Бойко.

— У кого?

— Просто в командуючого фронтом.

— Якщо приїде до нас?

— Якщо приїде. Я в Кирпичникова про нього дізнавався, він з самого ранку ніде навіть не перекусив.

Мабуть, перекусить тут, у нас.

— Та-ак, — протягнув Серпілін.

Пропозиція була приваблива, проте звертатися до Батюка з проханням дати цей далекобійний полк не хотілося. Ставлячи себе на його місце, прекрасно розумів, що, незважаючи на всі спокуси, все-таки при достатній кількості артилерії в армії міг би притримати у себе в резерві таку силу, як цей полк. Цілком можливо, що Батюк відмовить, — і не буде нічого дивного. А наражатися на відмову — річ не просто в самолюбстві: не хочеться й самому звикати, й начальство привчати до того, щоб воно тобі відмовляло. Але, з другого боку, якщо там справді штаб німецького корпусу і якщо організувати по ньому такий вогонь…

— Гаразд, хай буде по-вашому, — згодився Серпілін. — Тільки одразу вточнимо. Скільки часу йому до нас іти, якщо нам його дадуть, підрахували?

— Підрахували, — сказав Бойко. — Зараз стоїть тут, у районі вивантаження. — Він показав на карті. — За три години після одержання наказу може дійти на своїй гусеничній тязі і стати на місце.

— А коли ж його переміщати, вночі?

— Ні, вдень, — сказав Маргіані. — Бажано, щоб ще завидна став на позиції.

— А що, як німці засічуть його вдень у русі?

— А я про всяк випадок дав авіаторам заявку, — мовив Бойко. — Якщо прикриємо маршрут руху безперервним патрулюванням винищувачів, — не дозволимо німцям спостерігати, це в наших силах. День довгий, о двадцять першій годині можна ще встигнути пристрілку зробити. Одразу як на місце прибудуть.

— А як плануєте пристрілку?

— Пристріляємося. Виберемо для пристрілки позначку не перед собою, а перед сусідом праворуч, а потім перерахуємо дані, — пояснив Маргіані. — Звичайно, не будемо їх там, у штабі корпусу, тривожити своєю пристрілкою!

— Та це зрозуміло, — згодився Серпілін. — Ну, а як відносно того, що ми прибуття до нас таких великих калібрів своєю пристрілкою виявимо?

— А коли виявимо, товаришу командуючий? — заперечив Маргіані. — Виявимо, коли німцям уже пізно буде. І до того ж не на ділянці прориву. Ну, прибули на фронт ці калібри! Що німці за ніч встигнуть зробити? Повідомлять, що прибули, ото. Й тільки.

— Так, спокуса велика, — сказав Серпілін.

У цю мить затріскотів телефон. Бойко взяв трубку і передав Серпіліну:

— Вас.

Синцов доповів йому, що дзвонили від Кирпичникова.

Батюк і Львов виїхали з корпусу сюди.

Тільки-но Серпілін поклав трубку, як телефон знову задзвонив. Цього разу про те саме дзвонили Бойкові.

— Піду до себе, — заквапився Маргіані. — Дозвольте?

— Хочеш, щоб у командуючого фронтом без тебе для тебе артилерію просив? У разі чого — мені відмова, а ти збоку? Не помічав раніше за тобою такої східної підступності.

— Я буду в себе напоготові, — не відповідаючи на жартівливий докір Серпіліна, сказав Маргіані. — А свого оператора пошлю в четвертий артилерійський парк; він поряд з тим господарством. Як тільки подзвонимо йому туди, він за п’ять хвилин буде в них.

— Чи ба, як у тебе все розраховано, — здивувався Серпілін. — Іди. Тільки про всяк випадок скажи: звідки агентурні відомості дістав про це господарство?

Посилатись не буду, а знати хочу.

— В крайньому разі можете й послатися, — згодився Маргіані. — Блінов сповістив.

— Чому Блінов? — не розуміючи, спитав Серпілін.

Начальник зв’язку армії Блінов, як і всі зв’язківці, був людиною добре поінформованою, а проте чому саме він перший дізнався про господарство, яке щойно прибуло з резерву головного командування, було незрозуміло.

— А вони, коли прибули на місце, свого зв’язку ще не протягли, на наш сіли, щоб доповісти командуючому артилерією фронту. Мали справу з нашим Бліновим.

— Ну, раз мали справу з нашим Бліновим, то звичайно… — кивком голови відпустивши Маргіані, папівнасмішкувато-напівсхвально сказав Серпілін про Блінова, який, на його думку, добре робив свою справу, але був при цьому занадто вже спритний. — А командуючий фронтом усе ще вважає, що ми нічого не знаємо. Може перепасти командирові полку, хоч він і з резерву головного командування.

Були й інші питання, над якими треба було б подумати разом з Бойком, але тепер починати цю роботу не було сенсу. Дороги в смузі армії впорядковані, і хоч Батюк не любить їздити дуже швидко, все одно незабаром буде.

— Лавриков! Лавриков! — двічі, другий раз голосніше, гукнув Бойко.

До намету ввійшов його ординарець Лавриков, старшина за званням, що разом виконував при ньому і обов’язки ад’ютанта. Весь час працюючи з офіцерами штабу і виїжджаючи у війська завжди з ким-небудь з них.

Бойко не вважав за потрібне мати ад’ютанта з офіцерським званням: розторопний Лавриков, що пробув з ним усю війну і дослужився до старшини, цілком задовольняв його.

— Збігайте в їдальню Військової ради, скажіть, що через десять хвилин прийдемо. Шість чоловік… або сім, — подумавши, додав Бойко. — І щоб гаряче було напоготові, тільки в тарілки лишалось налити.

— Хто, вважаєш, сьомий? — спитав Серпілін.

— Може, Маргіані прийде.

— Навряд. Постарається не прийти. Не скажеш, щоб ми з тобою до сліз любили начальство, а вже він… Не грузин, а відлюдник якийсь. Мцирі… Може, й не буде обідати, — помовчавши, сказав Серпілін про Батюка. — Просто заїде, щоб вислухали всі зауваження особисто від нього. Він щодо цього педантичний. Скільки його пам’ятаю, повз мене не проїздив. І завжди, коли обстановка дозволяла, попереджав, що приїде. Сьогодні виняток.

І правильно, що виняток. Армія не ларьок з пивом, тут раптових ревізій непотрібно: скільки пива недоливаємо.

Не терплю таких ревізорів.

— Я теж.

— Коли, звісно, заздалегідь на всіх нас дивитись як на окозамилювачів, тоді інша річ. А коли ти сам справді військова людина і до військових людей їдеш, у тому й усвідомлення твоєї сили, щоб не боятися попередити: приїду, будьте напоготові! А потім, незважаючи на всю їхню готовність, все одно побачити все, що в них недороблено… Завтра на СП поїдеш дивитись, що робитиметься? — спитав Серпілін Бойка, подумавши про завтрашній день.

— Не маю наміру. Моя присутність, гадаю, не конче потрібна.

— Ну, а спокуса, коли навіть і не буде такої потреби? Я, наприклад, як начальником штабу армії під Сталінградом був, не міг утриматись, їздив разом з Батюком на СП подивитися на власні очі.

— Думаю, цього разу втримаюсь, — мовив Бойко. — Охочих у біноклі дивитися й без мене вистачить. А коли в справі — мені звідси по телефонах видніше буде.

— Почасти правильно, — погодився Серпілін.

Він знав, що начальник штабу не схвалює надмірного сидіння на спостережних пунктах, вважає, що в такій ланці, як армія, не кажучи вже про фронт, у сучасному бою поле оглядання надто мале в порівнянні з масштабами того, що відбувається, і користь особистих спостережень здебільшого не перекриває тих невигод, з якими пов’язане перебування на спостережному пункті людини, що керує боєм. Все одно всього не бачить, а накази віддаються не так швидко й чітко, коли вони дублюються на двох поверхах — і на спостережному, і на командному пунктах. Крім того, у Бойка була ще ціла теорія, яку він уже висловлював Серпіліну: особисте спостереження призводило, на його думку, до перекосів у оцінках того, що відбувається. Те, що ти сам безпосередньо бачиш, сильніше на тебе впливає, ніж усе інше, можливо, істотніше, що відбувається в той самий час поза полем твого зору.

І трапляється, що внаслідок цього із спостережного пункту йдуть назад, до штабу, скороспілі накази як висновок із обстановки, спостереженої особисто, а не з оцінки всієї обстановки на всьому полі бою.

Бойко вважав, що за його міркуванням — майбутнє, що воно все одно стане колись загальновизнаним. Не на цій війні, так згодом.

Серпілін вбачав у його міркуваннях крайність, а тим часом сам любив їздити вперед, у війська, і можливість особисто, своєю рукою помацати пульс бою вважав необхідною передумовою для віддачі загальних, а не лише окремих наказів. Розумом визнавав, що істина десь посередині, а не міг позбутися вже усталеної звички часто бувати там, попереду.

Під час рекогносцировок Бойко вважав для себе, як для начальника штабу, необхідним разом з командуючим облазити передній край, та коли наставав час керувати боєм, майже не рухався з місця, вважаючи, що тільки в штабі всі нитки бою безвідмовно сходяться в його руках.

— Блінова я ще раз послав, — мовив Бойко, — особисто перевірити звідти, з вашого спостережного пункту, на чутність і надійність весь ваш зв’язок з командирами корпусів, щоб нам якнайменше довелося дублювати.

— Це добре, дякую, — схвалив Серпілін.

Бойко був справжній фанатик безперебійного зв’язку, вимотував жили у зв’язківців, вимагав з них нещадно, але й допомагав їм усім, чим тільки міг. «Що таке штаб без зв’язку? — любив говорити він. — Відрубана голова. Очима ще кліпає, а не бачить. Руки-ноги ще дригаються, а вже не живуть».

— Думаю, як усе буде гаразд, раніше лягти сьогодні, — сказав Серпілін. — Одразу, як підсумкове донесення підпишемо. Ще невідомо, скільки потім спати доведеться…

Вони обидва почули, що під’їздять машини, і вийшли з намету зустрічати.

Машин було дві. Відкритий віліс командуючого фронтом і емка-всюдихід з двома ведучими осями, на якій, віддаючи їй перевагу перед вілісами, їздив Львов.

З віліса виліз Батюк у польовому кашкеті і в напнутій поверх кітеля плащ-палатці. Слідом за ним із заднього сидіння вилізли його незмінний супутник, котрого він завжди возив з собою відтоді, як прийняв фронт, заступник начальника оперативного управління полковник Ланськой і генерал Кузьмич. «Он як! Навіть до свого віліса сьогодні Кузьмича забрав», — подумав Серпілін, вітаючись із командуючим фронтом.

З емки виліз Львов і накульгуючи пішов до Батюка, який уже встиг привітатися з Серпіліним та Бойком. На хвилину запала мовчанка, ніби всі, що стояли тут, у лісі, перед наметом, не знали, що їм тепер робити. Хто його знає, чому такі надто завантажені люди раптом здатні на таке марнування часу? Може, саме тому, що всі вони так довго були надто завантажені і стільки всього переговорили за останні дні, що вже й говорити майже не лишалося сил. Лишалося тільки чекати завтрашнього ранку, коли почнеться те, задля чого всі вони стільки працювали.

— Ось закульгав у нас, — кивнув на Львова Батюк. — Ледве ходить сьогодні.

— Може, нашого хірурга викликати? — спитав Серпілін.

— Забив ногу. Не зважайте, — сказав Львов.

— Не забив, а зв’язки розтягнув, — поправив Батюк. — Хірург учора дивився й мені доповідав, що в інший час і іншу людину поклав би на тиждень, не дозволив би ходити.

— Облишмо це, — сказав Львов з якоюсь сердитою ніяковістю, за якою відчувалося, що він не лише не любить, а й не вміє говорити про себе; не звик до того, що в нього, як і в кожної іншої людини, може щось боліти і хтось, окрім нього, та ще вголос, може обговорювати це питання.

Він ступив три кроки, обійшовши ззаду Батюка, з таким застиглим обличчям, що було зрозуміло: інший на його місці скреготав би зубами від болю.

— Заїхали до вас ненадовго, — сказав Батюк. — Од вас — до сусіда праворуч. Все-таки як-не-як хоч його й пограбовано на вашу користь, але і йому воювати. Про все, що до цього у вас бачили, раніше розмови були. А сьогодні, по ходу справи, вказівки ось, — він кивнув на Кузьмича, — соратникові Фрунзе в дорозі дав; він тобі їх доповість. Серйозне попередження одне, ще раз тобі особисто повторюю, — звернувся Батюк до Серпіліна, набравши серйозного вигляду. — Райони зосередження для двох танкових бригад трохи далеченько від вихідних. Попереджав тебе своєчасно, а ти на своєму наполіг, — мовляв, іншого місця не знайшли! Ще раз звертаю твою увагу. Не дай боже, своєчасно на вихідні позиції не прибудуть, запізняться підтримати піхоту — нарікай на себе.

— Ясно, товаришу командуючий.

— Що тобі ясно? — похмуро спитав Батюк.

— Ясно, що взяв на себе відповідальність за це. Зробимо все своєчасно, відповідно до своїх розрахунків.

Батюк сердито подивився на Серпіліна, мабуть, чекав іншої відповіді, але стримався. Чи то так стомився за ці дні, що не було сил сердитись, чи то збирав гнів на завтра. Хоч би як добре пішли справи, а для гніву протягом дня бою приводи все одно будуть.

— Запрошуємо пообідати, товаришу командуючий, — звернувся Серпілін.

— А це довго? — спитав Батюк.

— Тридцять хвилин, якщо поспішаєте.

— Коли так, згодні. Хотіли б не поспішати, але поспішаємо. Де у вас руки помити?

Начальникові їдальні Військової ради було наказано поставити до приборів склянки, а на стіл, крім звичайного хлібного квасу, який завжди був у нього, — пляшку коньяку. Командуючий фронтом звичайно не пив за обідом ні вдома, ні в гостях, а коли й пив, то коньяк.

— Як це розуміти? — спитав Батюк, перший сідаючи до столу й показуючи на коньяк. — Пропонується випити? А за що? Поки що нічим не відзначились. Ні ви, ні ми з членом Військової ради, — кивнув він на Львова.

— Можемо забрати, щоб очей не муляв, — мовив Серпілін.

— Коли вже поставив, пізно забирати, — згодився Батюк. — Що попереду — там побачимо, кому і які будуть салюти. А позаду, як не лічи, три роки війни. Як би за цей час не картали один одного згори вниз — уголос, а знизу вгору — подумки, а все-таки три роки провоювали, бліцкріг у німців довгий вийшов. Є причина випити. Тим більше відволог сьогодні. Місця все-таки болотисті, і літо вологе. Тільки вже як пити, то всім, — обернувся він до Львова.

Той мовчки кивнув, потягнувся до пляшки, налив собі чверть склянки і передав пляшку Батюкові.

— А ви, я бачу, зовсім хворий сьогодні, — вимовив Батюк так, наче йому приємно було згадувати про нездужання Львова.

Серпілін глянув на Львова. Його худорляве трикутне обличчя з темними мішками під очима було виснажене втомою і справді мало нездоровий вигляд. Ще більш нездоровий, ніж звичайно.

Поки інші слідом за Львовим та Батюком наливали собі коньяк, а подавальниця Фрося ставила на стіл закуску — оселедець з вінегретом, — Батюк, тримаючи в руці склянку з коньяком, налиту трохи вище, ніж у Львова, заговорив про те, що вчора на півночі перейшов у наступ ще один фронт. І перше оперативне зведення хороше.

Фронт, про який заговорив Батюк, був той самий, де він майже рік пробув заступником командуючого, перш ніж його перекинули на південь командувати гвардійською армією.

— Застоялися там люди. Поки я там був, коли не брати до уваги невеликих операцій, майже весь час стояли. Як у такій обстановці себе виявиш, при всьому своєму бажанні? Ну що? Хто три роки відвоював і живий — тим і далі бажаю. А хто неживий — пером земля! — мовив Батюк і, обвівши всіх поглядом, випив.

Львов теж випив, байдуже, мов ліки. Випили й інші.

— Хто його знав, що перший кордон, на який знову вийдемо, всупереч сподіванням, виявиться румунський, а другий — фінський? Спочатку на півдні, тепер на півночі… — сказав Батюк і змовк.

Якби договорив він до кінця те, що було на думці, лишалося сказати: тепер черга за нами. Але він промовчав, не захотів уголос говорити про те, що чекало їх усіх попереду і що існувало в їхній свідомості так невідворотно й близько, що навіть час відлічувався вже спереду назад: лічили, скільки його ще лишилось до тієї умовної миті «Ч», коли все почнеться.

— Лічимо до цього і після цього, як до і після різдва Христового, — пожартував днями Серпілін.

Подавальниця Фрося принесла й поставила перед кожним по вінця налиті тарілки вермішельного супу із шматками курки в ньому.

— А що після цього? — спитав Батюк, звівши на неї очі.

— Що забажаєте — котлети чи бефстроганов.

— Нічого більше не забажаємо. Суп твій з’їмо, куру погриземо, кому що вділила, і поїдемо. А чаю в сусіда поп’ємо, щоб не ображався. Як? — обернувся Батюк до Львова.

Той кивнув.

Серпілін згадав, як минулого разу Львов наказав під час обіду своєму порученцю принести щось з машини, і як той приніс і віддав йому згорток у пергаментному папері, і як Львов діставав звідти якісь свої дієтичні капустяні котлетки: їв сам і пропонував іншим. Зараз він нікого не покликав, котлетки на столі не з’явились. Їв те саме, що й інші.

— Маскування у вас непогано поставлене. До кінця витримали порядок, — похвалив Батюк за супом. — І дисципліна руху на дорогах на висоті. Це соратник Фрунзе тут такі суворі порядки навів? — кивнув Батюк на Кузьмича, звертаючись до Серпіліна.

— Справді, Іван Васильович доклав чимало зусиль, — озвався Серпілін, радіючи, що спільна поїздка з Батюком, як видно, не вилізла Кузьмичеві боком.

— Порядки страшенно суворі, — всміхнувся Батюк і знову кивнув на Кузьмича. — Хотів був нас із членом Військової ради в одну машину зселити. А як нас зселити? Я дихати люблю, з усіх боків одкритий їжджу.

А Ілля Борисович, як у машину, одразу на всі шиби закручується. Як нам разом? А з другого боку, у вас наказ по армії — поблизу передової не більше двох машин разом. Нічого не залишалося, як тільки генерала Кузьмича до себе взяти. Коли обіцяєте добре воювати, доводиться погоджуватися на ваші умови.

— Обіцяємо, товаришу командуючий, — сказав Бойко хоч і неголосно, але так серйозно, що всі мимоволі звернули увагу.

— А ми сьогодні з товаришем Львовим дошукалися, — звертаючись до Серпіліна, сказав Кузьмич, радіючи з загального доброго настрою за столом, — що тут, на Західному фронті, в двадцятому році сусідами з ним були.

Я двадцять дев’ятим імені Московського пролетаріату полком у начдива сім, у Сергєєва, командував, а він, — Кузьмич повів головою в бік Львова, — ліворуч від нас ішов, комісаром чотирнадцятої Залізної бригади. Майже до самої Варшави, можна сказати, поруч ішли. І назад, правда, понад сто верст котилися. Чого на війні не буває!

— Коли б не Тухачевський, не котилися б, — коротко й гнівно сказав Львов. Сказав, наче вистрелив.

За столом запала тиша. Здавалося, Львов скаже зараз щось іще, таке саме холодне й різке, але він нічого більше не сказав, а, притримуючи лівою рукою курячу ніжку, обгорнувши її кінчик клаптиком лінійованого паперу, з нагоди гостей нарізаного з зошитів замість серветок, зрізував з неї м’ясо маленьким складаним ножем, якого він дістав з кишені.

Від середини 1937 року Тухачевського вважали зрадником і до цього вже звикли. Та чим довше тривала війна, тим менше в армії любили говорити на ці теми. Вони все далі відсувалися кудись чи то в минуле, чи то вбік. І від раптових слів Львова всім стало ніяково.

— А ти де був тоді? Здається, на Перекопі? — порушивши мовчанку, звернувся Батюк до Серпіліна.

— У північній Таврії і на Перекопі, полком командував, — відповів Серпілін.

Йому здалося, що, добре знаючи, де він на той час був, Батюк навмисне запитав про це після слів Львова.

Він подивився на Львова — все ще тримає папірцем, щоб до пальців не прилипло, і струже своїм складаним ножем курку…

— Я тоді з тифом лежав, — сказав Батюк. — Перша Кінна з Західного Бугу на Каховку пішла, а я як дурень — з тифом.

Він устав, так і не давши Львову достругати свою курку.

— Якщо запитань немає, поїхали. — Батюк застебнув верхній гаплик на кітелі і розгладив пальцями вуса.

— Товаришу командуючий, є невідкладне запитання, — сказав Серпілін; вія пам’ятав, що запитання треба поставити якнайшвидше, але чекав, поки скінчиться обід.

— Яке?

— Може, пройдемо до начальника штабу? Хотів би на карті…

— Давай тут, — сказав Батюк. — Я твою карту напам’ять знаю. Слухаю.

Серпілін почав з того, що авіатори сьогодні ще раз підтвердили пункт розташування штабу німецького армійського корпусу.

— Тобі ще раз підтвердили, а мені ще не доповідали, — ревниво мовив Батюк.

— Це в моїй смузі, — сказав Серпілін. — А вас на місці не було.

— Гаразд, повернемося — з’ясуємо, чому такі речі тобі раніше за мене доповідають, — погрозив Батюк. — Яке твоє запитання? Хочеш, щоб ударили по цьому штабу?

— Так.

— Ударимо.

З виразу його обличчя було видно, що він має намір зараз же їхати. А Серпіліну треба було висловити йому найскладніше.

— У нас є пропозиція і прохання, — сказав він.

— Прохання?

На невдоволеному обличчі Батюка можна було прочитати той докір, якого Серпілін наперед чекав: «Скільки тобі дали, всіх сусідів роздягли, щоб тобі дати! Самих себе роздягли, фронтових резервів в обріз лишили — все тобі! Які ще в тебе прохання?»

Та Серпілін усе одно сказав те, що збирався: про далекобійний артилерійський полк, що прибув у розпорядження фронту, і про необхідність тимчасово підпорядкувати його армії для удару по штабу німецького армійського корпусу.

Поки Серпілін говорив усе це, Батюк поступово багровів. Стримував себе, але не стримав.

— Не дам! — одрубав він і, надівши на голову кашкета, що до цього тримав у руках, смикнув його за козирок, насунувши на чоло.

— Товаришу командуючий, дозвольте… — почав було Серпілін.

— Не дозволю! Зовсім знахабніли. Думаєте, одна ваша армія на весь фронт? Посилали їм, посилали, як у ненаситну прірву, чого тільки не дали! А йому ще треба! Полк, розумієш, до мене вчора прийшов! Учора прийшов, а сьогодні вже тобі його віддай? А звідки вам відомо, що до нас той полк прийшов? Хто вас про це сповістив? Чи не ти, Ланськой, повідомив їх? — спитав Батюк, обернувшись до полковника, що стояв позад нього.

— Оперативне управління ні про що нікого не повідомляло, товаришу командуючий, — сказав полковник. — Прибуття резервів із Ставки головного командування за положенням суворо таємне.

— Для кого таємне, а для кого й ні! Для них, виходить, не таємне. — Батюк уже пішов до машини, але на ходу обернувся й сказав — По суті, треба б ще спитати — звідки про це знаєте?

— А може, й справді треба спитати, — сухо озвався Львов, який до того мовчав.

— Треба б, та немає бажання, — махнув рукою Батюк. — Все одно начальники сухими з води вийдуть, а якийсь стрілочник винний залишиться. Не хочу поганитися перед самим наступом, а то спитав би. А полку не дам, і не думай! — ще раз повторив він.

І коли повторив оте «не дам» удруге, Серпілін подумав: «Батюку все-таки запала в голову думка, що полк просять для діла. Але в тому стані гніву й навіть образи на Серпіліна, в якому він зараз перебував, не міг дати ходу цій здоровій думці.

— За хліб-сіль дякую, — сказав Батюк, сідаючи в машину. — Думав, задарма нас похарчували, виявляється, не задарма! Завтра на СП зустрінемося. — Він приклав руку до кашкета.

— Товаришу командуючий фронтом, — обізвався Кузьмич, що стояв біля самої машини, — дозвольте вас провести до межі нашої армії?

— Проводжайте, коли вам більше робити нічого, — згодився Батюк, — тільки на своїй, — і махнув водієві: — Давай!

Львов сухо і неквапливо попрощався за руку з Серпіліним та Бойком і сів у свою емку. З виразу його обличчя Серпілін зрозумів, що він усе-таки з’ясує, звідки в них у армії відомості про той полк з резерву головного командування.

Кузьмич глузливо мотнув головою, крекнув по-старечому і поліз до свого віліса, що завбачливо опинився тут-таки поруч, біля їдальні…

— Ти, Федоре Федоровичу, не чув ще в ту світову війну оповідання: що є субординація?

— Не чув, — сказав Серпілін.

— Повернусь доповісти, як супроводжував, — розкажу.

Кузьмичева машина розвернулась і поїхала слідом за двома першими. Серпілін та Бойко залишились удвох.

— Чого ви зажурилися, Федоре Федоровичу? — спитав Бойко, дивлячись на Серпіліна. — Плюньте.

— На форму плюнути можу. А на зміст — не маю права. Нехай би хоч виматюкав, а полк дав. Не хочу з цим миритися, що не зважив на голос розуму. Звичайно, звідси, з армії, не все видно, але переконаний, що цей полк завтра ніде з більшою користю не діятиме, ніж там, де ми запропонували! От наче змінюється людина на твоїх очах на краще, а потім раптом зіткнешся й бачиш: в одному змінилась, а в іншому якою була, такою й є.

— Ходімо попрацюємо, — запропонував Бойко.

— А що ж іще робити? Сльози лити? Ходімо.

Вони попрацювали хвилин з тридцять. Пролунав дзвінок, і Бойко взяв трубку.

— Бойко слухає. Так, тут. А ти б потім подзвонив, не відривав би зараз. Працює командуючий, не до тебе, — сказав Бойко з тією владною звичкою, яка помічалась у нього й раніш, а після того, як виконував обов’язки командарма, стала ще відчутнішою. — Нікітін дзвонить. — Бойко обернувся до Серпіліна, тримаючи трубку в руках. — Каже, всього на хвилину вас відірве.

Серпілін узяв трубку, подумавши, що начальник особливого відділу армії Нікітін, мабуть, дзвонить у зв’язку з тим, що не затверджено вироку тому сержантові. Але Нікітін дзвонив зовсім про інше.

— Пробачте, товаришу командуючий, що відірвав, — швидко сказав він у трубку. — До мене на якийсь час прибув один чоловік. Певен — ви його захочете побачити. Прошу призначити час, коли можу з ним зайти.

Серпілін мало не піддався першому бажанню спитати, що то за чоловік, імені та посади якого чомусь не назвав Нікітін, але стримався і, сказавши, щоб Нікітін зайшов о двадцять першій годині, додав:

— Спочатку сам. — Коли клав трубку, помітив вираз цікавості, що майнув на обличчі в Бойка, і мигцем усміхнувся — Таємниці заводить. Мабуть, особисто, а не по телефону доповісти хоче.

Вони попрацювали ще півгодини, коли пролунав другий дзвінок. Бойко знову взяв трубку і одразу передав її Серпіліну:

— Командуючий фронтом!

— Приймай те господарство, про яке просив, — з місця в кар’єр, не називаючи Серпіліна ні на прізвище, ні на ім’я та по батькові, сказав Батюк. — Уже наказав, щоб віддали завтра до кінця дня в твоє розпорядження. Але надалі не розраховуй, відберу. — Батюк нічого не додав і, не прощаючись, поклав трубку. «Нелегко йому далося пересилити себе, а все-таки, поки доїхав до сусіда, пересилив!» — подумав Серпілін і весело сказав Бойкові, щоб той дзвонив Маргіані — нехай починає діяти за планом.

— Навіть «дякую» не встиг сказати командуючому фронтом. Одразу трубку кинув!

Бойко подзвонив Маргіані і, переговоривши з ним, заклопотано сказав Серпіліну:

— Згадаєте моє слово, як тільки займемо той гай, командуючий фронтом одразу ж пошле особисто від себе перевіряти, що там стояло і як ми вдарили — в яблучко чи ні.

— Ну й правильно, що пошле, — сказав Серпілін. — Не дурно ж давати таке господарство!

Вони раділи, що одержали артилерійський полк, який ударить по штабу німецького корпусу, і разом з тим наперед непокоїлись: що покаже перевірка після того, як ми займемо цей нинішній пункт розташування німецького штабу.

І в тому, як вони просто говорили про це тепер, напередодні наступу, непомітно для них самих відчувалися всі ті зміни, які відбулися в армії на четвертому році війни.

— Дозвольте, товаришу командуючий? — входячи до намету, спитав Кузьмич.

У принципі, коли Серпілін думав не про себе особисто, а взагалі, він засуджував звичку «тикати» підлеглим, але позбутися її вже не міг. Та й не дуже задумувався над цим.

У перші роки після громадянської війни назавжди виховав у собі правило, якого на той час суворо дотримувались, звертатися на «ви» до червоноармійців — «товаришу боєць» і до молодших командирів — «товаришу молодший командир». Навіть коли й гаркав, гаркав на «ви»: «Як стоїте?!»

А от у спілкуванні між командирами повсякденна товариськість привчала поза службою майже завжди казати один одному «ти». А на службі це «ти» якось непомітно перетворилось у нього і в інших на «ти» згори і «ви» — знизу. Так і залишилось, хоч за законом не годиться і, коли вдуматися, неправильно. Та вже так!

Кузьмич — виняток: ти йому «ти», і він тобі «ти».

В літах людина. Тільки коли, як оце зараз, звертається до тебе офіційно за службовою посадою, тоді, звичайно, на «ви». Дотримується.

Кузьмич сів до столу і сказав усміхаючись:

— Провів командуючого фронтом. Охолов трохи дорогою, поручкався зі мною одним за вас за всіх і сказав на прощання: «Бережіть здоров’я, щоб знову підставки не підвели». Нагадав мені Сталінград, ту історію, — Кузьмич підморгнув Серпіліну. — Цілий день на «ви» мене звав.

— А хіба погано? — спитав Серпілін. — І всім би нам так! Самі не помітили, як розучилися.

— Звичайно, непогано, — погодився Кузьмич. — Коли з поваги, від душі. А він, мабуть, просто вирішив: гаразд, зватиму на «ви», поки тебе, старого чорта, ще ноги носять! А між іншим, член Військової ради фронту не молодший за мене, ми з ним однолітки, з вісімдесят шостого.

Почувши це, Бойко з недовірою зиркнув на Куаьмича: як так — ровесники з членом Військової ради фронту?

Кузьмич у сприйнятті Бойка був дід; через свій низенький зріст навіть дідусь. А Львов — зовсім інша річ. І хоч теж немолодий, а про нього не можна було сказати ні «дідусь», ні «дід». Було в ньому щось протипоказане цьому. Може, та звичка до влади, яка й зримо, й незримо йшла від нього і заважала іншим людям сприймати як діда цього вже давно не молодого чоловіка.

— Які в тебе плани, Іване Васильовичу? — спитав Серпілін, котрий знав, що хоч який сумлінний Кузьмич, а за ним водився старечий грішок: напрацювавшись по нікуди й відчуваючи, що має право трохи відпочити, він бував балакучим і не зважав на те, чи схильні до цього його співрозмовники, а чи ні.

— План мій простий. Чаю вип’ю, на три години зімкну очі, а потім, проти ночі, поїду по дорогах, щоб ніде безладдя не було. Бо слов’яни як? До останнього часу пильнують, стараються, а потім хтось візьме й наостанку всю справу зіпсує. Піду, — сказав він і, вже надівши кашкета, згадав — Усе думаю, що ж я недоказав? Що є субординація, обіцяв вам пояснити.

— Ну, ну, — всміхнувся Серпілін.

— Це ще в старій армії ходило. Фельдфебель новобранця навчає, каже йому — затям, що є субординація: я начальник — ти дурень, ти начальник — я дурень!

Серпілін і Бойко навіть розсміялися від несподіванки.

— Невже ні разу не чули?

— Коли б чув — не забув би, — сказав Серпілін. — Формулювання діалектичне, є що затямити.

— Ну от і гаразд! А я піду.

Кузьмич уже вийшов, коли Бойко раптом з досадою махнув рукою.

— Забули його обрадувати, що господарство те одержали…

— Завтра дізнається, — сказав Серпілін, за звичкою не надаючи особливого значення тому, що його заступник не цілком обізнаний з усіма справами.

І в цій звичності відбивалося саме становище, що його займав Кузьмич у їхній армії, а в інших арміях багато інших, таких самих, як він, заступників командуючих.

Так уже здебільшого виходило, що на цих посадах затримувалися люди, котрі командувати арміями не будуть і в начальники штабу не підуть — далекі від штабної роботи. На дивізію їх також не пошлеш — уже відкомандували там своє, а коли звільнилося місце командира корпусу — на нього звичайно намагаються найкращого з командирів дивізій висунути.

До Кузьмича в Серпіліна було два заступники. Один, що залишився після Батюка, людина добра, але у воєнному відношенні відстала, чесно наклав своєю головою, виконуючи чергове доручення, як і завжди на самісінькій передовій, під вогнем.

Замість нього після поранення з госпіталю прислали заступником молодого генерала. Рвався швидше на фронт, на будь-яку посаду і, пробувши три місяці, показав себе з найкращого боку. На той час один з корпусів залишився без командира: забрали просто з поля бою з проривом виразки шлунка — приховував свою хворобу до останнього. Командири дивізій, на думку Серпіліна, до командування корпусом тоді ще не дозріли, а заступник Кирпичников був напохваті, і Серпілін запропонував призначити його, вважаючи за краще лишитися без заступника, ніж без командира корпусу.

А тут саме Кузьмич надіслав листа. Дістав після Сталінграда й госпіталю звання генерал-лейтенанта і сам напросився на цю посаду. І Серпілін узяв. Точніше, не взяв, а дав зрозуміти, що згодиться. І коли запитали — підтвердив. І не каявся в тому. Кузьмич був людиною самовідданою й сумлінною. В чому виникала потреба, те й робив. А взагалі, по суті кажучи, був у штабі армії генералом для доручень, хоч такої посади немає і не передбачено.

Коли Серпілін тимчасово вибув з ладу, ні в кого не виникало думки, що командувати за нього армією може Кузьмич. Кандидатура була одна — Бойко. Навіть і питання ні про кого іншого не стояло.

І сам Бойко, відчуваючи свою молодість, силу, здібності й розуміючи, що тільки він є й буде першим заступником командуючого, ставився до Кузьмича навіть при своїй крутій вдачі, можна вважати, дбайливо. Не ображаючи старого, зумів поставити себе з ним правильно не лише в присутності Серпіліна, а й за його відсутністю, поки виконував обов’язки командарма. Про це сам Кузьмич, за своєю природженою справедливістю, поспішив сказати Серпіліну в перші ж дні після приїзду.

— Чомусь Захаров про себе знати не дає, — згадав Серпілін, коли Кузьмич пішов. — Зранку у військах і жодного разу не подзвонив.

— Бродить там десь по передньому краю і ще не знає, що Львов уже поїхав, — сказав Бойко. — Як дізнається — повернеться. А я, — додав він, помовчавши, — хоч про нього всяке кажуть, все одно поважаю Львова. Довелось і з начальником штабу фронту про це говорити, і з начальником штабу тилу — Львов жодному ешелону не дав повз нас до сусідів проїхати. Що нам — те нам, нікому не віддав! А охочі урвати були. Сидів на постачанні фронту дні і ночі. І що ми тепер стільки заправок боєкомплектів і добових видач маємо, коли хочете знати, заслуга Львова.

Серпілін промовчав. Згадав сьогоднішнє стомлене обличчя Львова і подумав: «Звісно, і його заслуга, й чимала, певно. Подобається чи не подобається тобі людина, а треба бути до неї справедливим, тим більше на війні».

Попрацювавши з Бойком ще близько години і сказавши йому, що повернеться о двадцять другій тридцять, Серпілін пішов до себе.

Робочий день почався рано — з п’ятої ранку — і тривав понад чотирнадцять годин, а справ лишалося ще багато. Він наказав з’єднати себе з двома командирами корпусів, щоб доповіли про виправлення недоробок, які він помітив сьогодні під час поїздки. Потім вислухав начальника інженерної служби армії, або, як це по-старому звалося, начальника інженерів полковника Соловйова, котрого викликав з цього самого приводу. Соловйов був військовим інженером ще в першу світову війну і не належав до числа тих, хто поспішає доповісти, що в нього все гаразд. Усе, що було заплановано зробити до початку наступу, він зробив; зробив ще й більше цього з власної ініціативи. І недоробки, на які звернув його увагу Серпілін, також виправив. Але сам усе ще залишався невдоволений інженерним постачанням наступної ітерації і після доповіді, вже виходячи, не втримався, наказав:

— Нам би ще три доби, товаришу командуючий… Або хоча б дві.

— Ти ба, чого захотів, — усміхнувся Серпілін. — Тепер нам не трьох діб, а трьох годин сам господь не додасть.

Після начальника інженерів з’явився начальник розвідвідділу. Про те, що вночі у тилу в німців було помічено багато вибухів, повідомляла й артилерійська звукометрична розвідка, і авіатори-нічники, які засікли понад десяток пожеж. Але зараз начальник розвідвідділу прийшов з картою, на якій він, згідно з останніми даними, що надійшли зі штабу партизанського руху, позначив у смузі майбутнього наступу армії всі пункти, де минулої ночі було вчинено диверсії на залізницях у тилу в німців.

— Надрізали їм уже вени, — сказав начальник розвідвідділу, людина молода й схильна до образних висловів. — А нинішньої ночі розітнуть їм увесь рух — ні туди ні сюди!

— Ну, весь не весь, — мовив Серпілін. — На війні ж воно так: один розтинає, другий лагодить. Так у нас, так і в німців. Та коли в такий спосіб скоротять у них хоча б на третину пропускну спроможність залізниць — величезне діло зроблять! Навіть важко мені визначити міру нашої вдячності товаришам партизанам!

Відпускаючи розвідника, подивився на нього повільним поглядом. Так уже воно звичайно буває перед початком операції — востаннє дивляться таким поглядом різні начальники, кожний на свого розвідника, і думають: скільки процентів його передбачень справдиться і скільки ні? І з якими допусками ти на них поклався? Якою була міра твоєї віри й невіри в тому остаточному сплаві розрахунку і риску, що закладений у плані кожної операції.

Розвідник витримав повільний погляд Серпіліяа і не став раптом висловлювати різні додаткові міркування, на які тягне в таких випадках не впевнених у собі людей.

Витримав погляд і, все ще радий з того, що дізнався від партизанів, підвівся з місця й стенувся, мов качка, — молодий, повненький і веселий.

Відпустивши його, Серпілін подзвонив командуючому повітряною армією, з яким колись навчався на командному факультеті Академії Фрунзе.

— Як, тезко, — спитав Серпілін по телефону (командуючого повітряною армією також звали Федором), — що чути в Костіна? Чи не змінив він своїх намірів?

Костін за розробленою для наступу кодовою таблицею, був псевдонім командуючого дальньою бомбардувальною авіацією.

— Не змінив. І навряд чи вже змінить.

Працюватиме, — відповів командуючий повітряною армією.

— І в тебе всі здорові, ніхто не захворів?

— У мене всі здорові, хворіти не звикли, — всміхнувся по телефону авіатор. — До скорого побачення…

Уже подзвонивши, Серпілін подумки вилаяв себе за це.

Дзвінок до авіаторів — зайвий дзвінок, — а все-таки не втримався, подзвонив! Нічого не попишеш. Чим ближче до бою, тим дужче непокоїшся. І як не тримай себе в руках, усе одно цей внутрішній неспокій знайде справжній вихід лише завтра, в самому бою.

Серпілін подивився на годинника. Захаров усе ще не дзвонив. Мабуть, був у дорозі. До приходу Нікітіна лишалось кілька хвилин.

Серпілін оглянув робочий стіл. Хоч як це дивно, на ньому нічого не залишилось. Усе, що на цей час намічено зробити, було вже зроблено. «А взагалі війна в голові вміщується, тільки коли її частинами береш, — подумав Серпілін, стомлено заводячи обидві руки за голову й кількома рухами — туди й сюди — пробуючи, а чи не болить зламана ключиця. — Спершу про одне подумаєш, потім про друге, потім про третє, потім про четверте. І отак день у день, рік у рік мозок забитий усім цим — то одним, то другим, то третім, одне за одне чіпляється, одне одного рухає… А якби взяти все пережите та про все одразу подумати: що воно таке, війна, з чого складається? Голова трісне! Ніякі обручі не вдержать».

— Заходь, — сказав він назустріч полковникові Нікітіну, котрий з’явився на дверях будиночка. — Сідай.

Розповідай, які в тебе таємниці.

— Можу й стоячи доповісти, товаришу командуючий.

Таємниці в мене недовгі, на три хвилини, — сказав начальник особливого відділу — так його за звичкою в думках називав Серпілін, хоч особливі відділи ще минулого року були перейменовані в «Смерш».

— Нічого, не поспішай, — мовив Серпілін, — хто-хто, а ти мене рідко турбуєш. Не пригадаю, коли й був…

Поки полковник Нікітін, на вигляд молодий, а насправді зовсім не такий уже й молодий, гарний блондин, присував собі табуретку й сідав навпроти, Серпілін, дивлячись на нього, подумав, що навряд Чи за всі два роки спільної служби з Нікітіним у них набереться хоч дві години розмови.

Людина мовчазна й холоднокровна, куди їй не слід, носа не стромляє, але й свої права пам’ятає. Таким і мав бути контррозвідник. У вічі не лізе, доповідає рідко, та й то здебільшого Захарову. Так уже заведено. Робить своє діло без зайвих слів, а вдаватися в деталі — як і що — немає підстав.

— Пробачте, товаришу командуючий, — з якимсь незвичним для нього виразом обличчя сказав Нікітін. — Може, вилаєте мене, що в такий день, але все-таки вирішив доповісти. Коли ви навесні сюди переміщалися, ви при мені сказали членові Військової ради, що дорого б дали, якби зустріли тут когось із тих, з ким у сорок першому з оточення йшли…

— Сказав. А що? — спитав Серпілін, у душі веселіючи від передчуття чогось іще не відомого, але хорошого. — Не тільки божі угодники в чудеса вірять, а й ми, військові люди. Яка ж війна без чудес?

— Чудо не чудо, — сказав Нікітін, — а нещодавно переправили до нас із Могильова одну людину, що працювала там по нашій лінії. Врахували помилки минулого, щоб, почавши територію визволяти, за браком інформації, не наламати дров, як інколи бувало з нами раніше, — не покарати тих, хто під виглядом служби в німців на нас працював.

— Це розумно. Немає гірше, як даремно загинути. — Серпілін згадав почуту ним узимку від Захарова розповідь, як у смузі їхньої армії вішали старшого поліцая, а він уже в зашморгу гукнув: «Хай живе Радянська влада!»

— Хотіли були, діставши інформацію, цього працівника назад повітрям перекинути, а потім передумали: ще підіб’ють, захоплять, почнуть за язик тягти… Вирішили перед початком операції не ризикувати, залишили в себе до визволення Могильова. А сьогодні він раптом до мене з ножем до горла: «Дайте змогу побачити командуючого, я з ним з оточення йшов…»

Серпілін прикинув — хто б це міг бути? — але стримався, не став запитувати за хвилину до того, як побачить саму людину.

— Можу ввести для впізнання, — всміхнувся Нікітін, так і не дочекавшись запитання, — в моїй емці сидить, з вашим ад’ютантом розмовляє.

— Ну що ж, уведи! — сказав Серпілін.

Нікітін вийшов з будиночка, а Серпілін устав і заходив туди-сюди. Він не був забобонний, але зустріч з одним із тих, з ким виходили тоді з-під Могильова, тепер, напередодні наступу на той самий Могильов, здавалася щасливою прикметою. І, побачивши за плечем Нікітіна обличчя людини, яку в думках давно поховав, він з дивовижною простотою подумав, що завтра все неодмінно піде так, як треба.

— Доброго здоров’я, товаришу командуючий, — висуваючись із-за плеча Нікітіна, що відступив убік, сказав цей знайомий чоловік з усе ще юним обличчям і кучерявим волоссям. Він тримав пілотку в лівій, притиснутій до тіла руці, мабуть, знявши її для того, щоб Серпілін одразу впізнав його по чуприні. — Капітан Ситін з’явився у ваше розпорядження.

— Здрастуй, Ситін. Обрадував. Навіть не віриться…

— Самому не віриться, товаришу командуючий.

Серпілін ступив до нього, обняв і, відхилившись, подивився йому в обличчя так, наче там могло бути написано все, що сталося з ним за три роки.

Проте на обличчі його якраз і не було нічого написано. Це неправда, що на обличчі завжди все написано.

Просто минають роки, і люди стають старшими. А цей навіть і старшим не став — такий самий, як і того райку, коли, переправившись через Дніпро, йшли лісом і зустріли уповноваженого особливого відділу 527-го полку капітана Ситіна і старшину Ковальчука з групою бійців і прапором дивізії.

Старшина Ковальчук потім так і проніс крізь усе оточення на собі, під гімнастеркою, той прапор, а Ситін за тиждень до виходу був тяжко поранений міною в стегно.

День тягли його за собою і залишили непритомного вночі в глухому смоленському селі. «Йому погано», — сказав тоді, доповідаючи Серпіліну, старшина Ковальчук, який сам заніс Ситіна в хату. — Та вже ті жінки, товаришу комбриг, так його пожаліли, такий, кажуть, молоденький, кучерявенький! Може, все-таки виходять?»

Все-таки виходили!

— Значить, одразу впізнали мене, товаришу командуючий? — зрадів Ситін.

— А як тебе не впізнати? Тим більше, що той самий чубчик носиш.

— І чубчика голив, товаришу командуючий, і бороду відпускав, рідна мама не впізнала б!

— Перше його повідомлення знаєш яке було? — Серпілін обернувся до Нікітіна. — «Вийшло дев’ятнадцять чоловік, винесли прапор дивізії». Такого повідомлення, якщо його в оточенні зроблено, повік не забудеш. Навіть якби лисий, мов коліно, став, усе одно згадав би за таке повідомлення. Не знаю, як він у вас, а в мене молодець був.

— І в нас теж нівроку, — сказав Нікітін. І з того, як сказав, Серпілін зрозумів: Нікітіну приємно почути від цього похвалу людині зі свого відомства.

— Добре, що привів його до мене, — сказав Серпілін.

— Прошу дозволу йти, — сказав Нікітін; як людина досвідчена, одразу зрозумів, що було недоказано: дякую, а тепер залиш нас удвох!

Нікітін вийшов, а Серпілін показав рукою на табуретку по другий бік столу і, зіпершись на лікті, мовчки дивився на Ситіна.

— Скажи, Ситін, як там люди живуть?

— Живуть. А що їм ще лишається? — відповів Ситін.

Сказав так, наче раптом кинув у криницю камінь, глибоко, на всю глибочінь людського горя. Як живуть люди?

Після того як армія відступила, людям лишається одне — жити там, де їх залишили…

— Не образився на нас, коли залишили тебе пораненого?

— Не образився. Тільки коли опритомнів — страшно стало. А потім відлежав два місяці й зрозумів: жити лишаюся. А коли жити лишаюся, щось робити треба.

Документи відкопав і знову службу почав. Спочатку був начальником розвідки в партизанській бригаді. Потім поранили, на Велику землю вивезли, а звідти вже по лінії органів закинули для роботи в підпіллі. Спочатку в Орші, потім у Могильові.

— Сам зголосився, щоб знову закинули?

— Загалом сам. З одного боку, не хотів, а з другого — як туди не повернешся, коли там люди залишились? Могильовщину почнете визволяти, навіть по дрібницях побачите, як за всі ці роки народ старався! Один лише німецький зв’язок узяти — скільки тих стовпів із зв’язком поспилювали! Німці замість спиляного стовпа з найближчого лісу притягнуть дерево, тільки гілля обрубають, навіть кори не стешуть і встромлять поруч. Мине тиждень — знову спиляли! Вони знову ставлять… Самі десь побачите — стовп, а біля стовпа, мов гриби, шість або сім пеньків. Так і в усьому! Подивіться, які тут залізниці в німців у тилу — як охрімова свита, всі в латках! Ну, а німці, звісна річ, лютують. Іноді кажемо самі про себе: провели операцію без втрат! Ніби й правда, а все одно за кожну з них головами платили. Німці, якщо не вб’ють того, хто зробив, однаково вб’ють того, хто під руку потрапив.

— Про це можна здогадуватися, — похмуро сказав Серпілін і спитав, помовчавши: — 3 нашої сто сімдесят шостої нікого за всі роки не зустрічав?

— Нікого, — сказав Ситін. — Могили, може, встановимо. Жителі в Могильові передавали: біля цегельного заводу в ровах, де наш полк тоді оборонявся, є братські могили. Німці примусили там полонених закопати трупи: мабуть, з нашого полку. Біля міської лікарні теж могили копали: там з різних полків нашої дивізії — і хто від ран помер, і медики, яких німці потім розстріляли за те, що в лікарні полонених переховували. Біля залізниці, де водокачка, ще одна могила, залізничники розповідали. Це троє місць, де, можна сказати, люди з нашої дивізії. А живих нікого не бачив. І про вас, що ви живий, не знав. Тільки торік, після Курської дуги, ваше прізвище в наказі побачив; читав і думав: ви чи не ви? Потім уже тут, у штабі партизанського руху, сказали, що ви. Наважився час у вас забрати…

— Що ж тут наважуватися, — сказав Серпілін. — Як інакше!

Зрозумів з виразу обличчя Ситіна, що той соромиться забирати час, а сам ще не мав наміру відпустити його.

І хотілось, і треба було дещо спитати про Могильов.

Найсуттєвіші відомості, що їх мали партизанські з’єднання, які базувалися в майбутній смузі наступу, були заздалегідь передані на Велику землю й добре відомі Серпіліну. Вони стосувалися саме тилових укріплених районів, у тому числі й Могильовського. Партизанам було легше проникати туди, ніж на німецький передній край.

А населення, яке німці зганяли на будівництво тилових смуг, було ще одним джерелом інформації.

Надходили відомості і про кількість військ, і про вантажообіг, і про стан доріг та мостів, і про збереження міських об’єктів: що ціле, що зруйноване, чим можна і чим не можна буде скористатися.

Та Серпіліну до того ж хотілось дізнатися від Ситіна ще за деякі подробиці про німецькі позиції на північ від Могильова, по березі Дніпра, там, де передбачалось його форсувати.

Проте Ситінові відповіді не виходили за межі того, що Серпілін уже знав, і, сам відчувши це, Ситін винувато знизав плечима:

— Усі дані, що спільними зусиллями збирали, — підсумовували і в центр надсилали. А я особисто останні місяці божий світ рідко бачив, був підпільним мешканцем у буквальному значенні.

— А як ті жінки, в яких тебе залишили? Щось знаєш про них?

— Торік живі були, — сказав Ситін. — Я їх восени бачив, коли Смоленськ визволили. Після госпіталю до штабу партизанського руху їхав; і якраз майже повз них! Заїхав на своїй полуторці. Від усього села — одна хата. Живуть у льоху. Стара лежить, не встає, а дочка її, коли доглядала мене, ще була жінка як жінка, років сорока. А то — від голоду та сирості й ноги, й руки — отакі… — Ситін показав, які пухлі були в жінки ноги й руки. — Ні запасу, ні припасу, ні одежі — нічого. Держава трохи допомогла, армія на перших порах теж дала, з тилів. Але до мого приїзду все поїли, а свій хліб ще коли буде — на той рік? Люди все терплять, поки визволення чекають… Сірник — на чотири скіпочки, а то й забули, що таке сірник. У хліб чого тільки не домішують! Чай забули, ягоди заварюють. Голка — саморобка. Нитку, щоб гудзика пришити, з старої ряднини висмикують… Коли лежав у цих жінок, одужував, думав про них: живий буду, німцям, бог дасть, голову звернемо, — чого тільки для вас тоді не зроблю! А побачив їх після визволення — що я для них міг? Після госпіталю їдеш — зайвого з собою немає. Все, що в сидорі було, віддав. А більше нічого не мав. Важкувате життя у людей, війну швидше кінчати треба…

— Будемо старатися, — сказав Серпілін. — Дивлюсь на тебе й думаю: добра в тебе все-таки душа, Ситін.

— Хоч і по лінії контррозвідки працюю, — чи то з викликом, чи то з іронією сказав Ситін.

— А це вже не я, а ти за мене договорив. З чого б це?

— Так, здалося.

— І даремно! Сказав тобі тому, що війна три роки людей просто по душах б’є і такі мозолі понабивала, що дехто вже ні свого, ні чужого болю не відчуває. А ти все ще відчуваєш, — отже, душа добра, людина хороша. А контррозвідник, біс тебе знає, який ти є? Може, навіть і зовсім поганий. Моїх думок, наприклад, прочитати не зміг!

Серпілін подивився на Ситіна і згадав те основне, що хотів сказати йому ще напочатку, але не сказав, захоплений ходом розмови.

— Зобов’язаний перед тобою відзвітувати.

Ситін здивовано поглянув на нього. В устах командуючого армією це був дивний початок.

— За прапор, який ви тоді винесли, — пояснив Серпілін. — До кінця його зберегли і здали згодом у штаб Західного фронту. Я після госпіталю порушував питання, щоб, оскільки ми з прапором вийшли, відновили нашу дивізію з тим самим номером. Тоді не прислухались: німець під Москвою був… А нещодавно з одного документа довідався, що знов є сто сімдесят шоста стрілецька. А коли сформували наново з тим самим номером, гадаю, що й наш прапор їй вручили. Написав туди, на Третій Український фронт, але поки що відповіді не маю, — скінчив він так, ніби вважав за свій обов’язок доповісти колишньому підлеглому все, що знав сам.

Та, власне, так воно й було — вважав.

У будиночок увійшов Захаров, одягнений не по-літньому — в напнутій поверх гімнастерки байковій, на хутрі безрукавці, — і з порога кинув:

— Зайшов по тебе. Бойко сказав, ти до нього збирався.

— Так, пора. — Серпілін підвівся з місця й потис руку Захарову. — Ще не бачилися з тобою. — І кивнув на Ситіна, що схопився з-за столу: — Ось капітан Ситін об’явився, з яким три роки тому з-під Могильова виходили.

— Нікітін заходив до мене, вже доповів, хто в тебе сидить. — Захаров привітався з Ситіним. — Якщо не закінчили розмови, з твого дозволу послухаю…

— Коли ти прийшов — закінчили, — сказав Серпілін. — І взагалі часу вже немає.

Він, не сідаючи, покрутив телефон і сказав, щоб зайшов Синцов.

— Синцова вже бачив?

— Так точно.

— Упізнали один одного?

— Упізнали.

— Забирай від мене Ситіна, — сказав Серпілін назустріч Синцову, що входив до будиночка, — організуй повечеряти і по чарці. Вважайте, що я при цьому присутній. І проведи, нехай їде. А сам о двадцять третій рівно зайдеш до мене.

Коли Ситін, відкозирявши і повернувшись на підборах, вийшов слідом за Синцовим, Серпілін подивився йому в спину й сказав:

— Хоч і в підпіллі був, а як повертатися через ліве плече, ще не забув. Вважали, що він пропав без вісті. Може, не пізно виправити — за те, що виніс прапор, дати орден?

— Чому піано? — сказав Захаров. — Від нас залежить!

— Як точно за законом — не наш.

— Зате в твоїй особі живого свідка — командарма — маємо. Скажемо Нікітіну, щоб нагородний листок писав, і включимо в перший же список.

— Гаразд. Нікітіну ти, може, скажеш?

— Можу я сказати.

— Ходімо до штабу, вже спізнюємося проти призначеного.

— А ти спізнися раз у житті! Зроби Бойкові таке свято. Він же любить, щоб усе в ажурі! А в нього зараз, як на гріх, не в ажурі — на останнє донесення чекає, щоб усе підсумувати, — з Кирпичниковим зв’язок урвався.

Понтонери почали в темряві зі своїм господарством пересуватися й десь зачепили… Зараз кругом дублюють.

— Це погано, — сказав Серпілін.

— Від Бойка вже всім і кожному перепало; можемо не добавляти, — всміхнувся Захаров. — А як тут у вас з начальством було — все тихо?

— Майже, — Серпілін розповів, як вийшло з артполком з резерву головного командування.

— Це ще добре, — зрадів Захаров, дізнавшись, що Батюк подзвонив Серпіліну про свою згоду. — Швидко переборов себе. Раніш він на це більше часу гаяв. Ну, а як Львов? Котлетками своїми частував?

— Сьогодні не частував. Навпаки, сам коньяку випив.

— Все-таки, виходить, не тільки ми хвилюємось, і в нього теж душа болить. Тільки біс її знає, де вона в нього є, в якомусь не в тому місці, що в усіх людей: ніяк її не намацаєш. Відверто кажучи, тікав од нього сьогодні, ховався у військах. Настрій такий: чисту білизну вдягти — і в бій! Не хотів, щоб зіпсували.

Коли Серпілін почув це, його раптом охопило відчуття важливості майбутнього бою, відчуття, яке часом відсовували кудись убік і він та й інші військові люди. І не воєнної важливості того бою, її вони відчували навіть у всіх дрібницях і деталях підготовки. Про воєнну важливість своєї справи вони пам’ятали. А то була інша важливість, ще більша — людська, вона нагадувала, що в них попереду не просто війна, а земля і люди, яких вони залишили колись.

Від думки про це Серпілін раптом відчув себе не тільки сильним усією тією силою, яка була в його готовій до наступу армії, а ще й винним перед тими людьми там.

Але як не дивно, це почуття своєї вини перед ними робило його зараз морально не слабшим, а сильнішим. Він відчував, що просто не зможе не виправдати їхніх великих і тривалих сподівань.

— І правильно, Костю, треба на завтра чисту білизну одягти, — сказав він Захарову, хоч, незважаючи на їхні близькі стосунки, ще ніколи не називав його так.

І той, відчувши його хвилювання, нічого не відповів, лиш мовчки й міцно, вище ліктя, стис йому руку, коли виходили з будиночка.

— Що це, чи не накрапає? — підвівши голову, спитав Серпілін.

— Мені теж, коли вилазив з машини, здалося. Вітер, листя шумить.

Вони вже підійшли до штабного намету, коли десь праворуч, дуже здалека, почувся гуркіт літаків.

Обидва зупинились і довго прислухалися, нічого не кажучи один одному.

Бойко, коли вони зайшли до намету, стояв біля столу й говорив по телефону.

— Все ясно. Зрозуміло! І вам бажаю того самого!

Він поклав трубку і, обернувшись до Серпіліна та Захарова, сказав:

— Від Костіна дзвонили. Дві його дивізії вже в повітрі. Пішли на цілі.

— Тепер, можна сказати, почали, — мовив Серпілін.