Останнє літо

Розділ двадцять четвертий

Те, про що Таня почула від льотчика і чому в першу мить не повірила, сталося насправді, тільки не так, як сказав їй льотчик, а інакше.

Серпіліна не було вбито з засідки, а смертельно поранено осколком снаряда о третій годині дня третього липня, за Березіною, в районі Червеня, порівняно далеко від передової, на рокадній польовій дорозі, майже біля самого того місця, де вона перетинала шосе Могильов-Мінськ, і помер він, не прийшовши до пам’яті, через п’ятнадцять чи двадцять хвилин після того. Точніше встановити було нікому, бо, коли все це сталося, лікаря не було.

А коли через двадцять хвилин Серпіліна довезли до медсанбату й поклали на операційний стіл, він був уже мертвий.

Німецький великокаліберний снаряд розірвався на дорозі, між машиною, в якій їхав командарм, і бронетранспортером, що відстав од неї. У бронетранспортер не влучив жоден осколок, а у віліс — лише один. Але той єдиний осколок пробив задню стінку віліса, пропоров карту, яку в цю мить тримав Синцов, що сидів позаду Серпіліна вдвох із заступником начальника оперативного відділу Прокудіним, пробив спинку переднього сидіння віліса, влучив у спину Серпіліну, вийшов назовні спереду, вдарився у передній щиток і вже після цього вдару рикошетом перебив кисть водієві Гудкову.

Постріл був поодинокий. Німці вели по дорогах вогонь, який просто мав непокоїти нас, але саме на цій весь час, поки їхали нею, було тихо. Машина зупинилася не тому, що був смертельно поранений командарм — цього першої секунди якраз і не помітили, — а тому, що, тримаючи кермо однією рукою, Гудков закричав, підніс угору другу, закривавлену, і різко загальмував — не міг далі вести машину.

Коли машина загальмувала, Серпілін почав валитися вперед і вбік із віліса. Синцов ледве встиг схопити його за плечі й притиснути до спинки переднього сидіння.

В першу секунду, коли Серпіліна кинуло вперед і він почав валитися, Синцов усе ще не зрозумів, що сталося.

Йому здалося, що командарма просто сильно трусонуло від дуже різкого гальмування. І, тільки вже обхопивши Серпіліна руками, притиснувши його тіло, що безсило валилося, до спинки сидіння, зрозумів, що командуючого або вбито, або тяжко поранено.

Другий віліс, із зв’язківцями, що йшов цього разу попереду, помітив і вибух снаряда, і зупинку машини й здав назад. Бронетранспортер, що відстав був, зупинився поруч.

— Гудков, до тієї машини… Виходь! А ти — за кермо! — крикнув Синцов, коли віліс із зв’язківцями порівнявся з їхнім вілісом.

Крикнув, усе ще обнімаючи обома руками обвисле тіло Серпіліна.

Гудков виліз, тримаючи правою рукою закривавлену ліву й дивлячись на Серпіліна, наче все ще не розуміючи, що сталося. А водій з другого віліса скочив на місце Гудкова, і Синцов крикнув йому: «Давай, уперед!»— таким голосом, що було зрозуміло: треба гнати чимдуж.

Так, женучи чимдуж, проскочили метрів п’ятсот, поки Синцов не наказав: «Стій!» Поки гнали ті п’ятсот метрів, він думав лише про одне, що Серпіліна, якщо він ще живий, може добити другим влучанням. Якщо це не поодинокий снаряд, а вогневий наліт, треба вискочити якнайшвидше з зони вогню, а все інше — потім!

Бронетранспортер ішов позаду впритул, Синцов побачив це, обернувшись. Другий віліс трохи відстав: за кермом сидів командир рації.

Коли зупинилися, Синцов, усе ще тримаючи тіло Серпіліна, обернувся до Прокудіна, що нерухомо, наче скам’янівши, сидів поруч:

— Давай на рацію, повідом у штаб, що тяжко поранено. А ми — прямо до медсанбату. Тут усього чотири кілометри. В Плісенки, де вранці були, в той. Передай по рації, щоб туди головного хірурга армії літаком послали. Там у них площадка, можна сісти.

Прокудін, так і не промовивши ні слова, виліз із віліса й пішов до рації. В такі моменти не має значення, хто старший, хто молодший званням. Хто перший відчув у собі сили розпорядитися, вийти з шокового стану, той і розпоряджається.

У Синцова майнула думка так і довезти ці чотири кілометри Серпіліна, як він сидить. Посадити в ноги одного з автоматників, тримати його і везти, щоб не зрушити.

Але потім злякався, що так буде гірше, що Серпілін може спливти кров’ю, і, коли Прокудін пішов до рації, наказав автоматникам, що підбігли до віліса, класти на плащ-палатку. Витяг її з-під себе з сидіння й кинув на траву.

Серпіліна винесли й поклали. Він слабо дихав.

Зовсім слабо, але все-таки дихав. Роздираючи зубами, приготували одразу кілька індивідуальних пакетів — усі, скільки знайшлося, — розстебнули ремінь на гімнастерці, трохи підняли пораненого за плечі, підсуваючи йому під лопатки руки, поклали з обох боків ‘ рани марлеві подушечки, обмотали рану бинтами. Рана кровоточила. Коли обв’язували, марля одразу просякла кров’ю.

Синцов наказав накидати шинелі і все, що було при собі м’якого, на дно бронетранспортера, і після цього, вшістьох, тримаючи за краї плащ-палатку, перенесли до бронетранспортера пораненого. Поклали і одразу ж, не чекаючи, коли рушить рація, якою ще тільки зв’язувались із штабом, поїхали до медсанбату.

Дорога попереду була відома, проїжджали нею і, де медсанбат, знали. Та все-таки Синцов не залишився там у бронетранспортері з Серпіліним, а перейшов назад до віліса й сів спереду на його місце показувати водієві дорогу, щоб зопалу після всього, що сталося, не згаяти часу, не заплутатись.

У цьому медсанбаті вже були сьогодні. Вчора командир стрілецького полку підполковник Шевчук перший у армії взяв у полон німецького генерала. Був при цьому легко поранений і, потрапивши до медсанбату, просив дозволу повернутися в стрій. Серпілін, коли йому доповіли, звелів, щоб командира полку залишили лікуватися, але пообіцяв, що сам заїде вручити йому орден Червоного Прапора. «Нехай лежить і чекає в медсанбаті».

Так і було зроблено. Заїхали до медсанбату, Серпілін вручив орден, скориставшись з нагоди, поговорив з лікарями; ще зауважив, що медсанбат добре стоїть, у зручному місці. По змозі, й медсанбати, й госпіталі першої лінії так і треба розташовувати, щоб десь поблизу або луг, або галявинка, або хоч яка-небудь невелика лисина в лісі — У-2 посадити, якщо раптом когось треба негайно привезти чи відвезти. Всяк буває!

Тоді Синцов і помітив те, про що сказав тепер Прокудіну, — що там є де посадити У-2. А тепер самі їхали в цей медсанбат!

Синцов розривався між двома бажаннями — якнайшвидше доїхати і обережніше везти Серпіліна.

Розтрусиш — більше крові втратить. А пізніше на п’ять хвилин привезеш — запізнишся з операцією, може через це загинути. В таких випадках невідомо, що краще, що гірше.

Все-таки вирішив їхати швидше, хоч щоразу, коли на лісовій дорозі під колеса попадало якесь кореневище, здригався, ніби його самого били тілом об землю. І, не усвідомлюючи безглуздості того, що каже, кілька разів повторював водієві:

— Витискай, витискай зчеплення, витискай… Чого ти смикаєш? — наче Серпіліна везли в цій машині. Хоч везли на бронетранспортері й там був інший водій, який поіншому витискав зчеплення на цих вибоїнах.

Поки людина жива — про неї ніколи не кажуть «смертельно поранена». Лише заднім числом, після смерті.

А до того, хоч би який був безнадійний стан, усе одно кажуть: тяжкопоранена.

Саме так і сказав Бойко Захарову, розшукавши його по телефону на командному пункті корпусу, звідки Серпілін поїхав менш як годину тому.

За десять хвилин перед цим Бойко дзвонив туди ж, до Миронова, і, розмовляючи з Захаровим, запитував, де командарм. Захаров відповів, що, прилетівши на У-з дивізії, вже не застав Серпіліна, той не дочекався, поїхав сам до Кирпичникова. Дізнавшись, що командарм у дорозі, Бойко сказав, що нічого надто невідкладного немає, подзвонить до сусідів, коли Серпілін туди доїде.

І раптом знову подзвонив. З Мироновим говорити не став, попросив одразу передати трубку члену Військової ради, якщо він ще там, і без вступу сказав по телефону те, що тільки-но сам почув по рації від Прокудіна: «Перший тяжко поранений, знепритомнів, і його везуть від місця поранення на хутір Плісенки». Від себе Бойко додав, що хутір той лежить у трикутнику між дорогою Могильов — Мінськ, лісовою дорогою на Буйничі й узліссям урочища Вербове. Як повідомив Прокудін, там є посадочний майданчик для У-2. Головному хірургові армії вже наказано вилетіти. До санітарного управління фронту зараз дзвонять одночасно з іншого телефону.

Захаров кілька секунд мовчав, тримаючи трубку.

Мовчав і Бойко на іншому кінці проводу.

— Командуючому фронтом доповіли? — спитав Захаров.

— Як тільки закінчу розмову з вами, доповім. У мене все.

— Зараз полечу туди, якщо там є майданчик, — сказав Захаров. — У мене літак тут.

— Ясно, — сказав Бойко. І повторив — У мене все.

Мабуть, поспішав доповісти у фронт, та й як інакше, коли командарм вибув із строю, — повинен одразу ж брати командування на себе!

Захаров поклав трубку і подивився на командира корпусу Миронова, який уже зрозумів: сталося щось надзвичайне.

— Де льотчик? Викликайте його, полечу, — сказав Захаров.

— Ви його попоїсти відпустили, — нагадав ад’ютант Захарова.

— Біжи за ним негайно! — крикнув Захаров. — Нехай усе кине і до літака. Летимо!

Він озирнувся. В наметі, крім них, був офіцер оперативного відділу, що наносив на карту останню обстановку. Взявши під руку Миронова, Захаров вийшов з намету на повітря. І, лише відійшовши кілька кроків, сказав:

— Командарма тяжко поранено. Везуть зараз до медсанбату в Плісенки. Полечу туди.

Останніми днями при невеликих порівняно втратах у боях було особливо багато всяких випадковостей через те, що дедалі щільніше оточували німців, а ті все відчайдушніше виривались і дрібними, і великими групами. І льотчики гинули, й офіцери зв’язку, і найнесподіваніших людей убивало чи ранило в найнесподіваніших місцях. Та скільки не звикай до цього, а все одно з Серпіліним — мов обухом по голові.

— Як, де? — розгублено повторював Захаров, ідучи з Мироновим до свого У-2, що стояв край галявини. — Щойно в тебе був. Якою дорогою його відправили? Не знаєте, що у вас у власному розташуванні відбувається! — не маючи сили стриматись, крикнув Захаров. — Підвели командуючого під кулю…

Бойко не сказав йому по телефону, як поранено Серпіліна, але Захарову чомусь здалося, що саме — під кулю.

Миронов почав пояснювати, що навпаки: це, їдучи до нього від сусіда, командуючий вибрав дорогу навпростець, яку зранку обстрілювали. А він якраз відрадив їхати назад тією дорогою, просив не брати навпростець, показав на карті об’їзд. І командуючий, від’їжджаючи, погодився, сказав: «Гаразд, собі дорожче. Об’їдемо».

— От і об’їхали! — гірко сказав Захаров, думаючи про те, куди ж усе-таки поранено Серпіліна, яка це рана, коли одразу — непритомний! І, здригнувшись, уперше подумав: «Може, навіть і вбито, тільки не захотіли повідомляти відкритим текстом».

І, йдучи далі під руку з Мироновим, котрого як узяв, так від розгубленості й не відпускав, усе стискав рукою під лікоть, почув над головою скрекіт літака — на галявину сідав ще один У-2.

Льотчика, з яким прилетів Захаров, ще не знайшли.

Захаров згадав, як, відпускаючи, дозволив йому годину відпочити. Може, й їсти не пішов, а лежить десь під деревом і спить. Шукай його тепер!

— Хто це прилетів, як думаєш? — спитав Захаров у Миронова, показуючи на літак, який, сідаючи, мало не зачепив дерева. — Я з ним полечу.

— Певно, мій оператор, у дивізію літав. Так, «вісімка», наш… — сказав Миронов і поспішив назустріч літаку. — Може, й заправляти не треба… Тут усього летіти хвилин дванадцять!

Та коли підійшли до літака, виявилося, що летіти не можна. Льотчик доповів, що його обстріляли з землі німці, поранили в ногу, чобіт повен крові; доповів зніяковіло, наче завинив.

Це був той самий льотчик, який потім сказав Тані, що Серпіліна вбито з засідки. І хто його знає, може, плутанина вийшла через кимось почуті слова Захарова: «Підвели під кулю!»

Захаров уже вирішив їхати машиною, вже крикнув водієві, щоб підганяв віліса, але в цей час прибіг льотчик з другого У-2. Хвилина пішла на те, щоб уточнити на карті розташування медсанбату, льотчик сказав, що знайде без ніяких і сяде за всіх обставин. Захаров заліз у кабіну, літак знявся в повітря, повернув і пішов на північний схід, до шосе Могильов — Мінськ.

Летіли над лісом, на висоті двісті метрів. Згори було видно все те саме, на що Захаров уже надивився сьогодні, поки летів у дивізію й назад. Крізь крони беріз і ялин тут і там видно було сліди німецького відступу й розгрому, всі ці розбиті й понівечені машини, покинуті гармати, міномети, спорядження, снарядні ящики, незняті, так і покинуті в лісі намети — сліди квапливо залишеної ночівлі… Все це плямами виднілося по всьому лісу, поки летіли над ним. Виднілось і вранці, коли літав до цього, і тепер. Усе було те саме, тільки дивився на все це зовсім по-іншому, ніж уранці, — безрадісно, неначе все вже ні до чого.

Безглуздо, звичайно. Як так ні. до чого? Нічиє поранення чи навіть смерть не може змінити ні того, що відбувається, ні того настрою, який усе одно є й буде в армії від усього ходу подій. Та вже безглуздо там чи не безглуздо, а тепер, коли Захаров летів, йому й дивитися на все це не хотілось!

Літак сильно захитало над лісом, один раз, здалося, зовсім кинуло на верхівки беріз. І Захаров чомусь подумав про себе, про Серпіліна й Львова і про те, як Львов перед початком наступу, по суті, хотів роз’єднати їх із Серпіліним. Хотів, але не роз’єднав. А тепер ось війна роз’єднує… Коли тяжко поранений — армією вже не командувати. І одразу ж подумав про гірше: «А раптом не застану?»

Та, відкинувши цю думку, виштовхнувши її з голови, ніби вона сама собою становила якусь небезпеку для життя Серпіліна, змусив себе думати про справи.

Справи сьогодні цілий день ішли якнайкраще, і раптом саме в такий день — таке лихо!

Ну, а в інший день, що ж, це не лихо було б? Лихо днів не вибирає, коли приходить, тоді й приходить. День сьогодні хороший не тим, що він легкий. Навпаки, день важкий. Ще вранці зрозуміли з запеклого опору німців, що густо їх зачепили, багато оточили. «Сусід ліворуч саме сьогодні легше пішов уперед.

А ми тягнемо, тягнемо, заводимо все глибше, і вже відчувається, що вся риба всередині, у волоці».

Розмовляли про це з Серпіліним у корпусі в Миронова, перед тим як Захаров полетів у дивізію. Серпілін припускав, що, можливо, в цьому волоці, в матні його, або штаби двох корпусів, або навіть штаб армії.

Відчувається з характеру опору німців, коли одні раптом здаються, а інші воюють до останку, що там, усередині, є якийсь центр, до якого одні стягуються, а інші, навпаки, відірвавшись від нього, вже не бачать надії й піднімають руки. «Загребли щось там, усередині, відчуваю», — казав Серпілін усього кілька годин тому.

З останнього оперативного зведення тепер уже відомо, що сусідні фронти не лише замкнули кільце, а й ведуть бої в самому Мінську. І про це також говорили з Серпіліним і раділи з того. Навіть домовились: проти ночі за таке діло по чарці… Серпілін останні дні, всупереч звичці, навіть і вечорами не брав ані краплі в рот.

Як Могильов визволили, сказав: «Тепер до Мінська. Поки за Мінськ салюту не буде». І пояснив, що хоч і здається, ніби краще спиш, випивши півсклянки, та при надмірній утомі це самообман.

Захаров раптом згадав, що перед операцією пораненим інколи давали спирт або горілку. Є хірурги, які вважають, що нічого поганого в цьому немає. Навпаки!

В тому числі й головний хірург армії.

Подумавши про операцію, яку зараз, можливо, вже роблять або ось-ось почнуть робити Серпіліну, Захаров, з надією згадав того головного хірурга армії, якого, незважаючи на всі його хороші риси, доводилось кілька разів, мов хлопчиська, лаяти за порушення в побуті. Але зараз Захаров подумав про нього із сліпою, безмежною вірою. Сам готовий на все, щоб урятувати Серпіліна, він нічим не міг допомогти, і йому лишалося тільки вірити, що Серпіліна врятує хтось інший. І всі його моральні сили обернулися зараз на цю непохитну віру в ту, іншу людину, яка зробить те, чого ти сам не можеш. «Аби тільки швидше прилетів!»— подумав Захаров так, ніби життя Серпіліна залежало від того, коли прилетить головний хірург армії.

Льотчик заклав віраж. Вони опинились над невеликою галявинкою. Ніякого іншого літака на галявинці не було, — отже, хірург ще не прилетів…

Тільки-но Захаров виліз, як з узлісся до літака під’їхала полуторка. На приступці її, тримаючись за відчинені дверцята, їхав капітан-військлікар.

— Ну… що? — крикнув Захаров крізь шум ще не вимкнутого мотора.

— Не знаю, як… товаришу член Військової ради, — сказав, зіскочивши з приступки, військлікар. — Мене од разу послали чекати тут з полуторкою, щоб до операційної підвезти…

Захаров сів у кабіну поруч з водієм, так і залишивши ногу на приступці, тільки притримуючи дверцята рукою.

І вони поїхали через ліс.

Медсанбат стояв у лісовому хуторі. Поряд з хатами було напнуто два великих намети.

Перший, кого побачив Захаров, був Гудков. Він сидів на пеньку біля входу до операційного намету і, коли Захаров вискочив з полуторки, встав назустріч, притискаючи до грудей ліву забинтовану, підвішену на лямці руку.

Очі в нього були наче мертві. І Захаров, побачивши ці очі, зрозумів, що Серпіліна немає на світі, ще раніше, ніж Гудков, насилу ворушачи губами, сказав ледь чутно:

— Помер.

Крім Гудкова, біля намету нікого не було. Віддалік стояв бронетранспортер, і коло нього — автоматники Серпіліна. Захарова не чекали, його ніхто не зустрічав.

Чекали головного хірурга, якого вже також ні до чого було чекати. Захаров ступив до намету, пройшов через передопераційне відділення, в якому хтось стогнав, і тільки біля входу до операційної зустрів командира медсанбату.

В операційній стояло два столи: ліворуч — вільний, праворуч — накритий простирадлом. Біля вільного стола, притулившись до нього боком, сидів на табуретці військлікар у білій шапочці й халаті і, вмочаючи ручку в шкільну чорнильницю, щось писав на аркуші паперу.

Синцов, що сидів біля другого столу, закритого білим простирадлом, побачивши Захарова, підвівся.

— Товаришу член Військової ради… — почав доповідати командир медсанбату, але Захаров спинив його: Коли?

Командир медсанбату не встиг відповісти. Хірург, що сидів на табуретці й писав, підвівся і, підійшовши до Захарова, сказав, що командуючого поклали на стіл о п’ятнадцятій годині двадцять чотири хвилини, вже маючи на той час усі ознаки клінічної смерті, а після огляду, о п’ятнадцятій годині тридцять одна хвилина, констатували смерть, що настала від розриву осколком аорти, приблизно за п’ятнадцять хвилин до цього, по дорозі між місцем поранення й медсанбатом.

Хірург стомлено і якось відчужено додав, що поранення було з самого початку безнадійне і за скільки хвилин після нього настане момент клінічної смерті — від ужитих заходів не залежить. Оперативне втручання, коли поклали на стіл, було марне. Залишається зробити розтин тут, у медсанбаті, чи в іншому місці. Рана така, що смерть могла бути й моментальною. Проте, судячи із свідчень осіб, які супроводжували, сталася вже в дорозі.

— Усе це я виклав у висновку. Саме закінчив, — сказав хірург.

— На біса ви годні! — гірко сказав Захаров. — Кажуть про вас, що мертвих оживляєте, а тут через двадцять хвилин вам на стіл поклали — і нічого не змогли зробити!

— Товаришу генерал, — чи то не впізнавши Захарова, чи то не надаючи значення, як і до кого звертатись, тим самим втомленим голосом сказав лікар, — головний хірург армії приїде, свої висновки вам доповість. Але через мої руки за війну не менше людей пройшло, ніж через його. Кого могли оживити — оживляли, а з мертвого живого не зробиш, хоч би як хотів. Невже не зробили б усього, що могли? Невже ви самі цього не розумієте? Що ж нам, удавати, ніби оживляємо, розчин вводити, масажувати мертвого? Для чого, для якої доповіді, кому й навіщо?

Сказав так переконано цей хрипкуватий, непоказний, немолодий, стомлений медик у білій лікарській шапочці й забризканому дрібними краплями крові халаті, що Захаров так нічого й не заперечив йому.

— Поранення вам показати? — опитав хірург, дивлячись на змовклого Захарова.

— Покажіть.

— Зараз… Климова, — обернувся хірург до сестри, — давайте на стіл, готуйте до операції того сапера з відірваною ступнею. Він з шоку вийшов?

— Вийшов, стогне.

— Готуйте.

І тільки після цього пішов із Захаровим до накритого простирадлом стола.

Відхиливши простирадло і показавши Захарову, де ввійшов і де вийшов осколок, що вбив Серпіліна, хірург хотів знову накрити тіло простирадлом, та коли він уже натягнув простирадло до плечей, Захаров затримав його рухом руки. Той зрозумів і відпустив простирадло.

Тепер Серпілін лежав на операційному столі, як лежать на ліжку хворі, непритомні, в жару, накриті самим простирадлом. Одне плече було зовсім накрите, а друге, голе, трохи висовувалося з-під простирадла, як живе в живої людини, що недбало вкрилася. Обличчя Серпіліна було не закинуте назад, як здебільшого буває в мертвих або, точніше, як здебільшого здається. А, навпаки, було навіть трохи нахилене вперед і при цьому повернене в той бік, з якого стояв Захаров. Чому так? Хто його знає!

Так винесли з машини, так поклали на стіл чи так повернули голову, коли оглядали вже мертвого…

Чекаючи головного хірурга, з тілом Серпіліна ще не почали робити всього того, що заведено робити, щоб мертве тіло потім мало хороший вигляд у труні. Не підв’язували підборіддя і не накривали нічим важким повіки.

Тому він лежав як живий, трохи повернувши вбік обличчя, ніби хотів прислухатись до того, що йому міг сказати Захаров. Він часто так повертав голову в розмові. Тільки тепер не сидів і не стояв, а лежав, повернувши її, і дивився обома очима вгору, в куток намету, кудись повз Захарова, далеко звідси. Обличчя було ще живе, а очі мертві, що вже не бачили або, навпаки, бачили те, чого Захаров не бачив і не міг побачити.

Захаров нерухомо постояв кілька хвилин над цією живою головою з мертвими очима. Думаючи в ці хвилини не про те, що сталось і чому сталось, а звикаючи до відчуття, що цієї людини більше немає і не буде.

Од цього відчуття, до якого Захаров намагався звикнути, в нього виступили сльози на очах, і він, мабуть, розплакався б, якби його не відвернув шепіт за спиною.

Голос хірурга, з яким вони разом підійшли до тіла Серпіліна, і чийсь інший.

— Миколо Івановичу, може, я його прооперую, — сказав той, інший голос.

— Ні, я сам, — сказав голос хірурга.

— Давайте краще я.

— Ні, я сам.

Захаров обернувся й зрозумів, що вони говорять про ту операцію, яку треба робити пораненому, що вже лежав на сусідньому столі. Він поглянув на хірурга й кивнув — чи то схвалюючи, що той саме так робить, як треба, чи то відпускаючи, — щоб ішов, оперував. Потім ще раз поглянув на повернене до нього обличчя Серпіліна й побачив Синцова, про якого знав, що він стоїть з того боку, але не бачив його всі ці хвилини. А тепер побачив і зробив йому жест рукою, який означав: «Усе. Ходімо звідси!»

Вони вийшли з намету, і останнє, що, виходячи, почув там, за спиною, Захаров, був голос хірурга. Не той, стомлений, яким він говорив про Серпіліна, а інший, яким він сказав комусь: «Рукавички!» Інший, владний голос, що стосувався вже іншого діла, яке йому належало робити.

— Отак, Синцов, — вийшовши і зупинившись, сказав Захаров. Сказав так, наче треба було поставити ще якусь крапку на всьому цьому, наче цієї крапки не поставила сама смерть.

Синцов нічого не відповів. Пригадав, як восени сорок першого, після виходу з оточення, під Єльнею, віз того ж таки Серпіліна до медсанбату і стояв і чекав, поки оперували. Тримався, тримався, і раптом затіпало від того спогаду, ніби він винен, — тоді зробив усе, що міг, а тепер не зробив!

— Де Прокудін? — спитав Захаров, ще не бачачи обличчя Синцова. І, звівши очі, побачив його обличчя. Та замість того щоб зупинитись, як зробив би на його місці інший, ще раз повторив голосно й суворо — Де Прокудін, я вас питаю? — Не тому, що не помітив, що діється з Синцовим, а тому, що помітив і знав: тільки так і приводять до тями ладну заридати людину.

— На рації, — оволодівши собою, відповів Синцов. — Пішов радирувати про висновок лікарів.

— Він уже передав, він продублювати пішов на телефон, до командира медсанбату, — висунувся вперед з групи людей, що стояли неподалік, молоденький молодший лейтенант, перекладач, якого Серпілін останніми днями брав з собою на машину зв’язківців, щоб перекладав перехоплені німецькі розмови. Останніми днями німці багато працювали відкритим текстом — шукали одне одного, давали команди, куди йти, де збиратись. На все махнули рукою, на всякі шифри й коди, аби тільки знайти одне одного…

— Нехай одразу до мене підійде, як повернеться, — сказав Захаров про Прокудіна. — Коли його немає, доповідатимеш ти, — обернувся він до Синцова і ступив кілька кроків убік від намету, так що вони опинилися вдвох.

Захаров слухав, а Синцов доповідав, як усе сталося.

Добре пам’ятав усе, що було перед цим, і все, що було після цього, а самого «цього» не пам’ятав. Не пам’ятав самої секунди, коли це сталося. Чи почув розрив до того, як у нього в руках пропороло осколком карту, чи почув після того… Про самий момент, коли все сталося, доповів плутаючись…

Та Захаров не перебив. Може, знав по собі, як це буває, що тієї самої секунди, коли все сталося, якраз і не можеш пригадати.

Усе, що «до» і «після», Синцов доповів по порядку. Спершу — те, що «після», — які віддав накази, як перев’язали, переклали в бронетранспортер і доставили сюди… Потім — те, що було «до». Про це, власне, й розповідати нічого було — всього за півгодини перед тим виїхали з корпусу, але Захаров усе одно звелів розповісти крок за кроком. Почав із запитання, як поїхали — тим маршрутом, що обіцяли командирові корпусу, чи іншим?

— Як обіцяли, так і поїхали. — Синцов згадав слова Серпіліна: «Гаразд, собі дорожче, об’їдемо». Слова, які, коли він їх тепер повторив уголос, стали зовсім іншими, ніж тоді, коли Серпілін усміхаючись сказав їх командирові корпусу. Тоді це були одні слова, а тепер зовсім інші, хоч вони й були ті самі.

А іншими вони стали тому, що, коли б Серпілін не сказав цих слів, і не всміхнувся, і не послухався командира корпусу, а поїхав би назад, як їхав туди, нічого б цього не сталося. І тепер, після його смерті, це було настільки ж ясно, наскільки тоді, за його життя, було нікому не відомо.

Синцов розповів, як вони зупинились на відкритому місці на безлісій висотці і як Серпілін виліз покурити, а радистам звелів спробувати ще раз спіймати німців.

І вони спіймали, — німці знову передавали (відкритим текстом напрям, у якому треба виходити з котла.

Затримались на тій висотці всього три хвилини. І знов-таки тепер було ясно, що саме через цю затримку все й вийшло: коли б не затрималися — встигли б проїхати те місце, де розірвався снаряд.

Синцов розповідав, і йому одне за одним приходило в голову все те, про що звичайно не думає хоч трохи звикла до війни людина. Тому що, коли весь час думати про це, воювати неможливо. Все це спадає на думку тільки після чиєїсь раптової загибелі, коли зіставляєш усі випадковості війни зі смертю саме цієї людини, яка через зв’язок усіх попередніх обставин зустрілась зі своєю смертю саме в тому місці й тієї хвилини.

Хоч у всіх цих обставинах, узятих окремо, не було нічого особливого, нічого такого, що віщувало б загибель Серпіліна чи штовхало б до неї. Навпаки. Саме сьогодні їздили аж надто обережно.

Захаров, який ще жодного разу не перебив Синцова, раптом спитав:

— Ну, а в останню, в найостаннішу хвилину перед цим що було?

Синцов не одразу зрозумів запитання; йому здавалося, що він уже все пояснив. І раптом згадав те, що чомусь пропускав до цього, — як в останню хвилину Серпілін обернувся з переднього сидіння до нього з Прокудіним і сказав: «А все-таки, Прокудін, пом’яни моє слово, і з радіоперехоплень, і з полонених видно, що в цьому мішку, який зав’язуємо, в них усе-таки двоє ядер, два великі штаби йдуть. І ніяк не можуть з’єднатися — заважаємо їм, не даємо…» І наказав Синцову подивитись на карті — якщо взяти напрям, який дають німці по радіо, від Буди на Матвєєвку, куди він далі вийде, за азимутом, на які населені пункти.

Синцов розгорнув карту, почав дивитись, і в цей момент усе й сталося…

— Товаришу член Військової ради… — виструнчився перед Захаровим Кирпичников, який щойно під’їхав і зіскочив з віліса.

Та Захаров тільки сказав:

— Іди, прощайся, там… — і махнув рукою на намет.

Кирпичников пройшов до операційної, і одразу слідом за цим заскреготіла гальмами полуторка — нарешті при летів головний хірург армії і також потягнув руку до козирка, щоб доповісти. Але Захаров і йому не дав:

— Прибули все-таки. Ідіть там, робіть, що від вас вимагається…

І головний хірург, який не знав, що Серпілін уже мертвий, і, певно, зрозумів ці слова: «Робіть, що від вас вимагається», — так, що він має робити операцію, не пішов, а побіг туди, до намету.

Захаров витяг хустинку з кишені, дуже міцно, ніби хотів щось здерти з себе, витер тією хустинкою обличчя й круглу сиву голову і, все ще тримаючи хустинку в руці, задумався. І, згадавши, що він без кашкета — як зняв, так і залишив його в хірургічній, — обернувся до Синцова:

— А кашкет там лишився…

Синцов пішов у намет і, ще раз побачивши на столі голе до пояса тіло Серпіліна, над яким схилився головний хірург армії, щось говорячи другому хірургові, почав шукати, де кашкет. Він лежав під столом; ніхто не помітив, як Захаров, знявши, впустив його.

— Дякую, — сказав Захаров, коли Синцов приніс йому кашкета, але, взявши, не надів, так і тримав у руці.

Поки Синцов ходив до намету, повернувся Прокудін, і Захаров розпитував його про те, як він зв’язувався по рації.

— Повідомив, не називаючи: прошу передати Третьому, лікарі констатували стан смерті.

— А того разу, коли радирував, що тяжко поранений, називав, що Перший? — спитав Захаров.

— Називав.

— Якщо німці спіймали й зіставлять, можуть зрозуміти, що командарма в нас убили, — сказав Захаров. І махнув рукою — А втім, тепер їм не до цього!

— Пробачте, товаришу член Військової ради, — сказав Прокудін, — сам розумію. Але… розгубились!

Захаров знову махнув рукою і обернувся назустріч командирові корпусу, що вийшов з хірургічного намету.

— Попрощався?

— Попрощався.

З обличчя Кирпичникова було видно, що він тяжко переживає те, що сталося. Може, ще тяжче тому, що все це сталось у смузі його корпусу.

— Ти звідки сюди приїхав? — спитав Захаров.

— З двісті другої, з їхнього КП.

— Яка остання обстановка?

— Остання обстановка — дивізія зімкнулася своїм випнутим флангом із сусідом. Ще один мішок зав’язали, чотири на чотири кілометри. Але німець не змирився — хоче прорватись. Обстановка гостра.

— Ясно, — сказав Захаров. — Я тут головного хірурга послухаю, що скаже. А ти їдь, не чекай, коли обстановка гостра. Будемо повертатись до виконання своїх обов’язків.

Сказав не відомо кому — чи то Кирпичникову, чи то самому собі.

Коли Кирпичников поїхав, Захаров обернувся до Прокудіна:

— Бронетранспортер тут залишимо, а самі з тобою до штабу армії двома вілісами поїдемо. Підганяй їх сюди.

З намету вийшов головний хірург армії в надягненому поверх обмундирування халаті й білій шапочці на голові. Захаров подивився на нього, ніби не розуміючи, навіщо він так убрався, навіщо це потрібно, коли йдеться вже про мертвого.

— Висновок правильний, товаришу член Військової ради, — сказав головний хірург. — Поранення за всіх умов смертельне. Врятувати було неможливо. Можемо підтвердити це з чистим сумлінням.

— От і підтвердіть. Напишіть усе, що потрібно, щоб ніхто винний не був, коли ніхто не винен, — похмуро сказав Захаров. — Усе напишіть, запитають і вас, і нас. Уже, мабуть, дзвонять там з фронту і з Москви… Ідіть пишіть.

І знову залишився вдвох із Синцовим.

Петляючи між дерев, віліси виходили на галявинку до госпітальних наметів.

— Ми поїдемо, — сказав Захаров, — а ти залишайся. Пришлемо по тіло, ще не знаю що, автобус, певно. Бронетранспортер тобі залишимо, супроводити ним будеш. Куди — подзвонимо, поки вони тут усе опишуть — вирішимо. Мабуть, одразу до другого ешелону. На КП куди ж везти, він на колесах… Супроводь, куди буде наказано, таке вже твоє діло.

Захаров ступив крок до віліса, але Синцов затримав його:

— Товаришу член Військової ради, Гудков просив дозволу супроводити покійного до місця.

— Та він же поранений! Його тут, у медсанбаті, й треба залишити.

— Він просив, — повторив Синцов, вкладаючи в ці слова всю силу прохання самого Гудкова.

Захаров обернувся, побачив Гудкова з його білою, підв’язаною на грудях рукою й гукнув:

— Гудков!

Той, незважаючи на поранену руку, не підійшов, а, як завжди, підбіг і зупинився за два кроки від Захарова.

Захаров хотів сам спитати його, як він себе почуває і чи може їхати, та, побачивши Гудкова і заразом пригадавши все, що було за ці роки пов’язане і з Гудковим, і з Серпіліним, і з тим, як їздили в одній машині, і що говорили, і як було все це, те, чого більше вже не буде, ступив крок назустріч і замість того, що збирався сказати, мовив:

— Що ж це таке, Гудков? — хлипнув, махнув рукою, повернувся, пішов до віліса, сів у нього й поїхав, одвернувшись убік, так що було видно лише його потилицю, що здригалася від плачу.

А Синцов, розгублено провівши очима віліси, подумав, що, хоч командуючий цілий день здавався навіть веселішим, ніж звичайно, була сьогодні така мить, коли він звідав передчуття смерті.

Це сталося рано-вранці, коли вони тільки-тільки виїхали з КП, ще до зустрічі з Танею на переправі — до всього. Виїхали і їхали хвилин п’ятнадцять серед лісової тиші, і Серпілін, котрий, скільки пам’ятав Синцов, не дуже любив слухати пісні й сам ніколи нічого не співав, раптом там, на передньому сидінні, замугикав собі під ніс щось протяжне, дивне, з незнайомими словами.

Спершу тихенько наспівував, а потім обернувся і з несхожою на нього, винуватою усмішкою сказав:.

— Від тиші, чи що, згадав нашу татарську колискову, яку мати в дитинстві співала. Всієї не знаю, а два куплети пригадав.

І, знову повернувшись, знизав плечима. Ніби сам собі дивуючись, як це пригадав, і не тільки пригадав, а й заспівав при інших. «Ото й було передчуття смерті», — подумав Синцов.