Останнє літо

Розділ одинадцятий

Бог не оборонив Синцова од лиха.

Прокинувшись о п’ятій ранку, вік пішки прийшов з гуртожитку при комендатурі на телеграф, сподіваючись повернутися до того, як водій прижене відремонтованого віліса.

У віконце «До запитання» простяг посвідчення дівчині, що спала, впавши обличчям на стіл. Не тій, що була в перші рази, коли він заходив учора вдень, і не тій, що була останнього разу, коли він зайшов уже пізно ввечері від Наді, а новій, третій. Вона важко прокинулась і, взявши в нього посвідчення, почала перебирати пачку листів і телеграм. Перебрала всю її від початку до кінця, зажмурилась, протерла очі й стала перебирати знову. На цей раз знайшла. Остання телеграма в пачці, виявляється, була для нього. Все-таки він домігся свого, діждався своєї біди!

Він стояв біля віконця і вже вкотре перечитував телеграму, поки хтось не торкнув його за плече:

— Відступіть од віконця, товаришу військовий.

Синцов відступив, ще двічі перечитав телеграму, не те щоб не розумів її — що ж тут незрозумілого — а не міг звикнути до того, що вона існує.

У телеграмі після адреси стояло: «Пологи передчасні Вірочка померла листи одержали Таня двадцять шостого виписалась двадцять восьмого вилетіла армію заборонила писати хотіла сказати сама Овсянникова».

Він одійшов від стойки і, пошукавши очима, де можна б сісти, мало нб впав на лаву і почав думати, що ж йому робити тепер після цієї телеграми. «Вірочка померла…» Якось узимку, готуючись до свого від’їзду, Таня спитала, як звали його покійну маму. Не сказала, навіщо питає, а, виходить, ще тоді вирішила: якщо буде дівчинка, назвати її ім’ям матері. І назвала.

Виявляється, лише для того, щоб згадувати, що Вірочка померла. Скільки років тепер буде згадувати про це — рік, два, чи п’ять, чи поки не народить другої дитини, якщо народить? На все це зараз ніхто не відповість. І вона сама теж.

Тільки ненадовго назвали дочку Вірочкою. Все так і вийшло, як він боявся. Не доїхала. Народила дівчинку там, у Арисі, десь наприкінці першого тижня квітня, народила й поховала. А сама, виходить, виписалася з лікарні тільки через п’ятдесят днів після пологів. Отже, тяжко хворіла. І могла вмерти.

Тоді, весною сорок третього, захворівши на тиф, вона була вже при смерті і вижила тільки чудом, як згодом, сміючись, сказала йому: «Твоїми молитвами!» А тепер, якщо цілих п’ятдесят днів у лікарні, значить, було так погано, що не хотіла ні брехати, ні писати правди, бо ж його до неї з війни все одно ніхто не відпустив би.

Він любив її такою, яка вона була, — невеличкою, худенькою, легкою, мов дитина. Такою, що, поки вона не завагітніла, її легко можна було підняти на руки. Він відчував і жагу, і ніжність до її тіла — саме до такого, а не до іншого. Але зараз згадав це тіло з тривогою — і його легкість, і його худорбу, бо в усьому цьому була небезпека для неї. Хоч у телеграмі й сказано, що вона виписалася з лікарні, але ще невідомо, як виписалась і в якому стані. Вирішила не повідомляти про смерть дитини, сама хотіла сказати. І не повідомляла. Вирішила, що годі вже бути в лікарні, і виписалась. І мало того, що виписалась, — вирвалася на фронт першим же літаком, на який потрапила.

А чому народила в Арисі? Чому передчасно? Чому?..

Та необачно хтось штовхнув — і все! Хіба довго її штовхнути? А може, посковзнулась, упала десь із підніжки.

Його пересмикнуло, коли він уявив собі, як усе це могло бути. А може, нічого такого й не було, просто їй не можна було родити. І не можна буде взагалі. І це для неї самої ще страшніше, ніж коли б вона впала.

Двадцять восьмого — це позавчора. Отже, поки він їхав сюди, вона вже вилетіла з Ташкента. Напевне, влаштувалася на один з літаків, які звідти переганяють. Так і тоді летіла з Ташкента під Сталінград.

Що вони там одержали його листи, це добре. Хоч через військову цензуру нічого відверто й не скажеш, але він написав так, щоб вона зрозуміла, куди передислокув'али їхню армію. Написав: «Живу навпроти того місця, звідки ми йшли, коли я вперше тебе зустрів». Навряд, щоб це викреслила цензура. А вона, не дивлячись на карту, могла зрозуміти, що вони тепер стоять навпроти Могильова. Все інше, маючи на руках документи про повернення до своєї частини, могла уточнити дорогою.

Звичайно, вона мала змогу лишитися там, у Ташкенті.

Після невдалих пологів і п’ятдесяти днів лікарні дали б відпустку через хворобу. І мати, видно, вмовляла. Та, мабуть, не вмовила. Коли б жива була дитина, лишилася б. А раз дитини немає — не захотіла.

Може, вона зараз навіть не рада, що зосталася жива.

Хоч йому самому ця думка здавалася безглуздою: буде чи не буде в них дитина, хіба це може для нього стояти поряд з її життям і смертю. «Як усе тепер складеться в нас?» — подумав він. І згадав, як майже рік тому вона повернулася після тифу до армії і, перед тим як з’явитись до себе в санітарний відділ, приїхала прямо до нього, вся з голови до ніг у пилюці злізла з попутної машини. І коли він пішов доповісти начальникові оперативного відділу полковнику Перевозчикову, що до нього після госпіталю приїхала дружина й залишиться до завтра в нього в землянці, Перевозчикав невдоволено сказав: «До завтра дозволяю. А взагалі влаштовувати вам тут, в оперативному відділі, родинне життя не обіцяю». «А хто це може обіцяти в час війни? Хто й кому?

Ніхто й нікому», — подумав Синцов уже не про те, що було рік тому, а про те, як буде тепер, коли вони знов опиняться разом на фронті. І чомусь уявив її, як минулого року після тифу, остриженою, хоч тепер цього не могло бути.

Чому вона має бути стриженою? Правда, вона якось говорила йому, що коли жінки метаються в пологах, збивають собі цілий ковтун на голові, то їм обрізають, вкорочують волосся. «Але я не дам, — сказала вона. — Насилу викохала!» — «Як це не даси?» — «Перехитрю їх. Не охну, поки не народжу».

Так, тепер усе це було позаду…

При виході з телеграфу, на стіні, висіло вчорашнє зведення: німці вели розвідку боєм під Тирасполем, ми потопили у Фінській затоці їхнього підводного човна, партизанський загін, що діяв у Могильовській області, висадив у повітря три німецькі автомашини, а якісь насильно призвані до німецької армії французи з Лотарінгії Жозеф Б. і П’єр В. перейшли до нас, хвалили нас і лаяли німців…

Синцов бачив це зведення ще вчора, але воно й досі висіло, бо нові газети ще не вийшли. І хоч між душевним станом, у якому він дивився на нього вчора й сьогодні, була величезна різниця, зведення лишалось тим самим.

І війна була та сама. І щось змінити на ній могли тільки спільні зусилля мільйонів людей. А твоє власне горе нічого не міняло!..

Лише одне не зрозуміло: чому саме з Танею мало все це статися? Чи на тому світі відплатиться? Дехто вважає, що людям релігійним легше думати про смерть. Легше чи не легше — невідомо, а от що бога нема — це точно!

Усе ще неспроможний думати ні про що інше, він дійшов до комендатури, побачив коло неї віліса, поздоровкався з водієм, спитав його, чи все гаразд, почув у відповідь, що бензину вистачить до місця, зайшов до комендатури, відмітив відрядження, забрав шинель і плащ-палатку, які лишив у гуртожитку, сів у машину і поїхав у Архангельське до Серпіліна. Їдучи, він так задумався, що навіть не помітив, як по дорозі почався дощ; водій, спинивши машину, заходився напинати тент.

Лише в Архангельському, йдучи мокрою алеєю, під лагідне шамотіння вже ущухлого дощу, Синцов остаточно взяв себе в руки, щоб прибути до начальства, як і належить військовій людині, далеким од власних почуттів і здатним виконувати чужі накази.

Серпілін чекав Синцова в себе в кімнаті, він був у чудовому настрої, який не облишав його з учорашнього дня.

Невідомо, що більше вплинуло вчора на головного терапевта: відвертість, з якою Серпілін пояснив, чому саме треба йому швидше повернутися на фронт, чи історія хвороби разом з аналізами, що їх показала головному терапевтові Баранова, чи самий медичний огляд, після якого, поплескавши Серпіліна по голому плечу великою білою рукою, головний терапевт з веселим подивом сказав: «А ви міцний, на диво!» Зрештою все вийшло якнайкраще.

Головний терапевт звелів прискорити комісію аж на три дні і, прощаючись, кивнув на Баранову:

— Інші страхуються, намагаються продержати свого хворого зайвий тиждень, а вона, навпаки, тільки й думає, як би вас швидше на фронт випхати! Ваше щастя, з лікарем вам повезло!

Пожартувавши, сам не знав, як правильно сказав.

Справді, щастя! Як не дивно, Серпілін остаточно зрозумів, що вона кохає його, саме там, у головного терапевта, коли відчув, — з якою силою вона зичить йому того ж, чого хоче він сам.

А ввечері вона захотіла, щоб він лишився в неї, і він лишився, і зрозумів, що їй добре й буде добре з ним.

І сьогодні весь ранок після всього перебував у тому, мабуть, коли подивитися збоку, навіть смішному, одверто щасливому настрої, який особливо гостро відчувають немолоді люди.

Коли Синцов постукав і ввійшов, Серпілін був одягнений уже не по-санаторному, а, як завжди, в гімнастерці, тільки без пістолета на ремені.

— Не пощастило погуляти: дощ не пустив, — сказав він. — Їхати готовий? Карти одержав?

Синцов відповів, що й сам він, і машина готові, але карти одержить тільки після десятої години.

Серпілін подивився на годинника.

— Почнемо з листів. — Він узяв зі столу два конверти й віддав їх Синцову. — Якщо приїдеш уночі, нікого не турбуй. Повідом оперативного чергового, що з’явився, а вранці доповіси обом — і Захарову, і Бойкові. Коли поцікавляться, можеш висловити особисті враження.

Серпілін сказав «можеш», але Синцов відчув з його тону, що саме цього він і хоче.

— Я їм там, у листах, пишу, що через п’ять днів буду на місці. Сьогодні зранку, як бачиш, одягся; домовився поїхати в Генштаб, нагадати про себе. А після обіду зніму, походжу ще в санаторному. Тут, коли наш брат, не діждавшись виписки, форму надіває, дивляться з підозрою: було так, що й тікали.

Серпілін вдоволено повів плечима і, по-солдатському засунувши під ремінь великі пальці, перевірив заправочку, сів до столу.

— Є особиста розмова. Сідай, Іване Петровичу.

Синцов сів. Серпілін давно не звертався до нього так, з того дня, як після госпіталю викликав до армії й узяв до оперативного відділу.

— Ти мені потрібен, — помовчавши, ніби востаннє приміряючись, сказав Серпілін.

Синцов ждав, що буде далі: коли потрібен, то потрібен. Але все-таки навіщо?

— Учора, коли ти був, я обіцяв виконати твоє прохання — повернути в стрій. А вже без тебе подумав: можливо, запропоную тобі інше, коли ти вже йдеш з оперативного відділу. Поки я тут лікувався, дружина мого сина вийшла за Євстигнєєва, одружилася вдруге. Тепер маю родича, але втрачаю ад’ютанта. До фронту доїдемо, і відпущу. А про тебе вчора згадав, як у мене був за ад’ютанта, коли з оточення виходили. І подумав, чи не повторити. Потрібна твоя згода. Для ясності уточнюю: перетворювати ад’ютанта в денщика, як робить дехто, звички такої не маю. А тепер, коли є запитання, прошу.

Насправді ж він запитань не чекав; йому здавалося, що Синцов охоче залишиться при ньому. Чим далі йшла війна, тим більше він вірив, що підлеглі люблять служити під його началом, крім тих, кого він сам вважав за непридатних до служби. І звичка думати саме так згодом стала впевненістю, почасти самовдоволеною, хоч сам він за собою цього не помічав.

Синцов зовсім не був готовий до пропозиції стати ад’ютантом Серпіліна. Але слова «ти мені потрібен» не давали йому права відмовити людині, без допомоги якої він взагалі не повернувся б до армії. Сказати «ні» не можна було, а про все інше ще буде час подумати.

— Якщо потрібен вам, запитань нема.

— Тоді спасибі. — Серпілін вважав, що з цієї хвилини справу вирішено, але, згадавши вчорашнє прохання Синцова, для годиться додав: — Якщо погано себе почуватимеш у цій ролі, прийдеш і скажеш. Тримати не стану, відпущу зразу, як знайду іншого. «Знайду іншого… Коли буду хороший для тебе, шукати іншого не станеш. А коли сам вважаю, що не буду хороший для тебе, навіщо йти?» — подумав Синцов.

Відповідати: «Поживемо — побачимо», — не годилося, а відповідати якось інакше не хотілось.

Ним іще володіла якась дивна байдужість. Він з такою тривогою думав про Таню, що все інше кудись відсунулось і на якийсь час йому здавалося не дуже важливим.

— Ну що ж! — Серпілін сприйняв його мовчання за згоду послужити в ад’ютантах і не думати ні про що інше. — Готуйся до виконання нових обов’язків. А тим часом працюй, як і досі, в оперативному. Як там у вас, що думають про майбутнє?

— У нас в оперативному відділі, товаришу командуючий, поки не одержать наказу «думати», не думають, тим більше про майбутнє. — Синцов уперше за весь час усміхнувся.

— Не викручуйся. — Серпілін теж усміхнувся. — Коли і що почнеться, будемо вважати, як завжди: нікому, крім Ставки, невідомо. І нам з Захаровим і з Бойком — також. А от коли ви особисто, товариші офіцери оперативного відділу, маєте намір наступати? Що у вас молодотурки про це думають?

Молодотурками, кепкуючи з них, Серпілін називав тих задерикуватих молодих операторів, котрі в розмовах між собою все планували по-своєму і в душі мали себе за людей, які мислять щонайменше нарівні з командуючим армією, а то й вище.

— Чого мовчиш? Говори. Нікому не скажу.

— У нас в оперативному відділі більшість схильна до того, що почнемо в половині червня.

— А точніше?

— Точніше — єдиної думки не склалося.

— А що в половині червня — думка склалася?

— Склалася. Навіть нашому метеорологові дорікали, що поганий прогноз дає про опади в половині червня.

— А такої думки, що німець і цього літа, як на Курській дузі, першим почне наступати, не припускають у вас в оперативному відділі?

— Про це не думають. Жодне розвідзведення не дає для цього підстав. Усе, що стояло проти нас і на фронті, і вглибині, так і стоїть без ніяких змін.

Серпілін поглянув на годинника:

— Десять хвилин ще маємо. Розкажи хоч коротко, як живе наша з тобою сто одинадцята?

Синцов почав розповідати про сто одинадцяту, як вона живе і кого там бачив. Коли дійшов до Ільїна, Серпілін похитав головою, ніби сам собі здивувався:

— Давно не бачив Ільїна. З Курської дуги, з присвоєння Героя. Ні, ще раз бачив, узимку, коли командирів полків збирав. Тепер на війні порядок, кожному — своє, — сказав Серпілін з несподіваним для Синцова відтінком смутку. — Надто велике господарство під руками. І хотів би, як раніш, дотягтися до командира полку, та не завжди дотягнешся. То де, кажеш, штаб Ільїна стоїть?

— У лісі, три кілометри на південь од Селищі.

Серпілін наморщив лоба й замислився. Потім сказав:

— Коли так, то в нього на правому фланзі великий яр проходить, недалеко від Кричевського шляху. Ми в тому яру в ніч на тридцяте липня збиралися, а потім до шляху поповзли. Так чи ні?

— Так, — відповів Синцов.

— Зараз згадав?

— Ні, там. Як побачив, зразу згадав.

— Згадав, а мені не розповідаєш.

— Усього не розкажеш, товаришу командуючий. Там де не ступиш — то про одне згадаєш, то про друге…

— Так, це правильно, що там де не ступиш — і згадка, — замислено мовив Серпілін.

І, мабуть, тому, що згадав сорок перший рік, вийшов із стану веселого збудження, в якому був цілий ранок, і помітив змарніле обличчя Синцова.

— Чомусь ти невеселий? Учора веселіший був.

Коли б Серпілін помітив це раніше, Синцов не став би сповідатися перед ним, знайшов би в собі силу сказати, що все нормально. Але згадка про той яр, де вони тоді вночі причаївшись лежали за кілька кроків один від одного, — і Серпілін, і він, і Таня, — змусила Синцова сказати, що сталося.

— Он яке у вас із нею горе. А я навіть не спитав, вилетіло з голови… Соромно перед такою, як вона, жінкою… Кажеш, назад до армії вилетіла? — ще раз спитав Серпілін.

— У телеграмі так.

— Звичайно, — сказав Серпілін, — якби народила, на гарматний постріл не підпустив би назад до війни. А коли таке діло, зрозуміти її, звісна річ, можна. — І, похитавши головою, повторив: — Як же це так, навіть не спитав тебе про неї! Чи мозок при тій аварії так трусонуло, що памороки забило? Так ні, начебто лікарі не підтверджують цього, кажуть, навпаки, щасливо обійшлося.

Він підвівся з-за столу і вперше за всю розмову затримав погляд на руці Синцова в чорній рукавиці.

Синцову здалося, що Серпілін зараз щось скаже про його руку. А Серпілін сказав зовсім про інше. Постояв, помовчав і спитав:

— Я пригадую, ти казав, що рано сиротою зостався, через дитячий будинок пройшов? Так? Не брешу?

— Все правильно, товаришу командуючий…

— Що ж тут правильного? — несподівано для Синцова заперечив Серпілін. — Навпаки, неправильно, коли людина змалку росте без батька, без матері. А скільки їх тепер після війни буде таких… — І так само несподівано сказав про себе: — А мені ось уже півсотні. І живого батька маю. Чекаю сьогодні до себе. Євстигнєєва по нього в Рязанську область послав. Перепустку оформив, щоб до Москви пустили… А ти їдь. Скоро побачимось.

Коло воріт санаторію поряд зі своїм вілісом Синцов побачив інший, знайомий віліс Серпіліна і знайомого серпілінського водія Гудкова, з яким командуючий потрапив у аварію. Синцов не думав, що Серпілін після такої аварії залишить його в себе водієм. Виявляється, залишив.

Водії розмовляли, а по майданчику, на якому стояли віліси, заклавши руки за спину, ходив ад’ютант Серпіліна Толя Євстигнєєв.

— Здрастуй, Толю! — привітався Синцов.

В оперативному відділі вони всі називали його Толею і тому, що був ще дуже молодий, і тому, що добре ставилися до нього, бо він, приходячи до оперативного відділу з усякими дорученнями командуючого, ніколи не намагався підкреслити своє ад’ютантське становище.

— А я саме вас чекав, коли ви від командуючого повернетесь, — сказав Євстигнєєв.

Синцов спочатку подумав, що Євстигнєєв догадується про розмову, яку мав з ним Серпілін, і хоче дізнатись, чим ця розмова скінчилась. Але Євстигнєєв поцікавився іншим: що нового там, у штабі армії. А Синцову теж хотілося спитати Євстигнвєва, що являла собою його ад’ютантська служба. Одне діло — здалеку, а інше — зблизька. Але стримався. Поки людина ще виконує свої обов’язки, дізнаватись у неї про такі речі незручно. Замість цього, поглянувши на забризканий грязюкою віліс з прикрученими до нього запасними каністрами, спитав:

— Чув сьогодні, що ти по батька командуючого їздив. Привіз?

— Не привіз. — Євстигнєєв ухилився від подробиць. — Піду доповідати.

Вони попрощались, і Синцов, сідаючи у віліс і дивлячись услід Євстигнєєву, відчув себе без вини винуватим перед ним. А якби й не погодився зайняти його місце, нічим йому не допоміг би. Коли Серпілін вирішив замінити ад’ютанта — то й так замінить.

— Знову на дощ збирається, — поглянувши на небо, сказав водій. — А в дощ з тією швидкістю не поїдеш.

— Дощ чи не дощ, а наказано, поки прокинеться начальство, прибути на місце. І хоча б дві години в запасі треба мати. Отже, на четверту ранку. З цього й виходьте, — мовив Синцов.

І раптом, коли машина вже рушила, подумав не про те, про що думав цілий ранок, а про те, що все-таки найстрашнішого не сталося: Таня — жива! І якщо вона обігнала його, то завтра вдень чи ввечері він побачить її там, на фронті. Просто побачить, як бачать одне одного люди, не колись там, через рік чи після війни, а завтра! Можна буде підійти до неї і доторкнутися, до живої…