Останнє літо

Розділ дев’ятий

— Вручиш командуючому. А крім листа, сам дай відчути, що ждемо його. Можеш це зробити? Гадаю, що можеш, — сказав Захаров, віддаючи листа Синцову. — Подумали — буде радий тебе побачити. Він розповідав, як ти з ним у тяжку годину не з службового обов’язку, а з своєї волі зостався. В оцих самих краях. Було таке?

— Було.

— Отже, коли схоче, є що згадати разом з тобою там, на відпочинку. — Захаров усміхнувся. — Настане час — тільки те й робитимемо, що війну будемо згадувати… — І знову сказав серйозно: — Нам звідси не видно, яке в нього здоров’я. Діло делікатне — і підганяти не маємо права, і поквапити виникло бажання. От і орієнтуйся між тим і тим.

Більше Захаров нічого не сказав і послав Синцова до начальника штабу.

Генерал Бойко теж передав свою записку для Серпіліна в запечатаному конверті. Конверт був тоненький — мабуть, один аркушик.

— Дізнайтесь в оперативному відділі, яка була вранці обстановка і доповісте її командуючому. Карту взяти дозволяю, але без обстановки. Доповідатимете напам’ять.

Крім того, до відома командуючого… — Бойко стишив голос, хоч у хаті нікого й не було, окрім них двох, і наказав розповісти Серпіліну ту саму останню армійську новину, котра ще не була нанесена на штабні карти.

Синцов чекав, що за цим піде звичайне «виконуйте», але Бойко мовчки подивився на нього й додав:

— На запитання командуючого відповідайте правдиво. Без прикрас і домислів: у межах власної обізнаності.

Сказав так, немов наперед дав уже догану. Мав він таку звичку заглядати в майбутнє.

А після всього цього була дорога до Москви, на яку витратили більше часу, ніж думали спочатку. І гума виявилась лиса, і запаска теж стара; довелося тричі накачувати й клеїти; і одна ресора по дорозі полетіла, а під кінець сів акумулятор; їхали на буксирі, поки не завівся мотор.

Синцов думав, що коли він везе листа командуючому, то машину дадуть добру, можна не перевіряючи сісти і їхати. Але він помилився. По дорозі од водія дізнався, що командир армійського автобату мав свій намір: послав до Москви власного віліса, що вже бував у бувальцях, на якому давно треба було замінити і гуму, й акумулятор, і задній міст, і ще щось. І дав водієві записку в Москву до свого фронтового друга, начальника ремзаводу. За цією запискою протягом того часу, що віліс пробуде в Москві, на ньому мають замінити все, що тільки можна, і повернути на фронт новеньким. А до Москви, він гадав, і на такому, як є, можна добратися: майор з оперативного відділу невелика птиця!

Це, звичайно, правильно, але все-таки, зважаючи на доручення, з яким їхав Синцов, командир їхнього армійського автобату був нахаба і виходив з потрійного розрахунку: може, доїде, а не доїде — може, не доповідатиме, а якщо й доповідатиме — може, обійдеться!

Синцов непокоївся, що вони не встигнуть до Москви навіть на восьму ранку, коли встають там, у Архангельському, як і наказано прибути до Серпіліна. Та зрештою вони, хоч і знемагали від утоми, все-таки серед ночі добралися до останнього перед Москвою контрольного пропускного пункту і на прохання водія звернули з дороги в лісок і як мертві проспали там три години в машині.

Зате в’їхали в Москву ясного, сонячного ранку; на Великій Полянці поливали бруківку, як у мирний час; тільки двірниками були тепер самі жінки.

А потім побачили з Кам’яного мосту Кремль, що стояв, як і завжди.

І хоч Синцов не раз чув, що за всю війну на Кремль так і не дали впасти жодній німецькій бомбі, все-таки вигляд Кремля, що височів цілий і неушкоджений, змусив його пригадати, як Сьомого листопада сорок першого року він востаннє був тут, у Москві; стояв у строю на Красній площі і крізь густий лапатий сніг дивився на Мавзолей і на Сталіна, а після параду йшов униз, мимо Спаських воріт, а потім по набережній, а потім по Великій Полянці і далі через Серпуховську площу на фронт, назустріч німцям, що наступали на Москву.

…На вулиці Горького вже не поливали, закінчили.

Асфальт був дуже побитий за війну, але від непросохлої води все одно здавався свіжим.

Синцов зупинив віліса на розі, навпроти Центрального телеграфу, перейшов вулицю.

На телеграфі було небагато людей, але в цю ранню пору відкриті були не всі віконечка, і Синцову довелося переждати кількох чоловік, перш ніж черга дійшла до нього.

За віконцем сиділа худенька дівчина з такою тонкою, мов у курчати, шийкою, що боляче було на неї дивитись, вона довго, немов спросоння, думала, перед тим як відповісти на його запитання: за скільки годин може дійти до Ташкента телеграма-«блискавка»? Потім сказала, що за шість годин має бути там.

— Має бути чи дійде? — спитав Синцов.

Вона стражденно знизала плечима, наче не розуміла, навіщо він мучить її такими запитаннями, і знову ж не зразу відповіла, що, мабуть, таки має бути.

— А ви з оплаченою відповіддю «блискавки» приймаєте?

— Приймаємо.

— А за скільки вона звідти дійде, якщо дати адресу сюди, до вас, до запитання?

Дівчина знову подумала й сказала, що коли до запитання, то «блискавка» повинна дійти звідти швидше, ніж туди: не треба буде часу на доставку.

Синцов узяв у неї бланк, підійшов до столу і, чекаючи, коли звільниться єдина тут ручка, ще раз почав лічити, як це все може вийти, якщо він пробуде добу в Москві, а «блискавка» справді дійде туди за шість годин і зразу ж застане вдома Таню чи її маму, і вони зразу ж підуть на телеграф і пошлють йому відповідь. Виходило, що він тоді одержить від них відповідь завтра вранці, а може, навіть сьогодні ввечері. Але якщо його «блискавка» не застане їх удома, якщо Таня ще в лікарні, а мати на денній зміїні й повернеться лише вночі, — виходило, що він не одержить від них відповіді за цю добу і, коли не затримається в Москві, поїде, так нічого й не дізнавшись.

Ручка нарешті звільнилась, і він на шорсткому, з соломинками папері, дряпаючи пером, що розбризкувало чорнило, похапцем написав уже продуманий текст: «Блискавкою» сповістіть здоров’я Центральний телеграф запитання буду Москві добу цілую Баня».

Що ти ще напишеш у «блискавці»?..

— На скільки слів оплачена відповідь? — спитала дівчина, коли він подав телеграму.

— На тридцять слів.

Дівчина зробила вгорі на телеграмі свої позначки, потім, ворушачи губами, довго лічила, скільки треба заплатити за цю «блискавку», і, коли він заплатив, сказала:

— Ви ввечері зайдіть, товаришу майор, а раптом відповідь швидко прийде. Все-таки це «блискавка».

Синцов почув у її голосі співчуття до своєї тривоги, яку вона вичитала в телеграмі, і, беручи квитанцію й здачу з її тонких, як у дитини, пальців, подумав, що ця дівчина за віконечком так повільно протягує слова й так повільно думає й лічить, мабуть, не тому, що не виспалась, як він спершу сердито подумав про неї, а просто тому, що вона квола, голодна і їй усе важко: і розмовляти, і лічити, і сидіти там, за цим віконцем. «Одержує, певно, службову карточку, та ще й утриманців має…» Він згадав: Таня торік розповідала, як живуть люди в Ташкенті, і новий страх за неї знову пойняв його. Він подумав: «Що ж усе-таки сталося, чому вона не пише?» — і пішов з телеграфного залу на центральну переговорну: вирішив спробувати, крім «блискавки», викликати ще й по телефону, щоб вони теж прийшли там, у Ташкенті, на переговорну.

В переговорній було повно людей; ось де зразу, за одну хвилину, можна, зрозуміти, скільки людей війна прирекла на розлуку! Люди поволі ворушились, проштовхувались уперед, тиснули одне на одного, стояли під стінами, сиділи на стільцях, на лавах, на підвіконнях.

Дехто здригався від кожного виклику в кабіну, що линув з охриплого репродуктора, а деякі, що чекали, мабуть, іще звечора, вже спали, тулячись одне до одного.

У віконечку, до якого він усе-таки протовпився, згаявши на це півгодини, Синцову сказали, що лінія з Ташкентом зараз пошкоджена, а коли її відремонтують, то нові замовлення прийматимуть лише після двадцять четвертої години, тобто о третій ночі за ташкентським часом. А хто їх там, у Ташкенті, шукатиме серед ночі й викликатиме на переговорну?

Його відтіснили ті, що пробивалися вперед, і він, постоявши ще якусь хвилинку біля віконця, подався до виходу.

Великий годинник на стіні переговорної показував без чверті сім. Він витяг з кишені гімнастерки свого годинника і підвів його на дві хвилини. Раніше носив ручного, але тепер якщо носити його на правій руці, то поки зі своїм протезом застебнеш браслетку — ціла історія! А носити на лівій — теж незручно: треба надівати годинника поверх ремінця, на якому тримається протез.

Уже пора було їхати в Архангельське до Серпіліна. На дорогу вистачить сорока хвилин, але треба мати запас.

Кладучи годинника в кишеню, Синцов згадав про лист Артем’єва і, вийнявши його, подивився на адресу: Горького, чотири, квартира шість, та це ж тут, навпроти телеграфу.

На конверті не було прізвища, лише адреса, телефон та ім’я й по батькові: «Надії Олексіївні». Він і раніше дивився на цей конверт, але тільки зараз подумав, чому на ньому немає прізвища.

Мабуть, коли виходила заміж за Артем’єва, не змінила свого колишнього прізвища. Хоч Козирєв давно загинув, але все одно його ім’я всі добре пам’ятають, ще з Іспанії.

От і не змінила. А Павло через самолюбство не захотів писати на конверті не своє прізвище. Дуже просто.

Синцов підійшов до автомата й набрав номер, написаний на конверті: вирішив зразу ж уранці сказати хоч по телефону, що привіз їй листа від чоловіка.

У трубці один за одним лунали довгі гудки. Він полічив до десяти й повісив трубку. Видно, там іще спали.

До Архангельського Синцов доїхав швидше, ніж гадав.

Дізнавшись у реєстратурі, в якому корпусі і в якій палаті генерал-лейтенант Серпілін, він пройшов пішки через парк і без п’ятнадцяти вісім був уже на місці. В штабі армії всім було відомо, що командуючий встає завжди в один і той же самий час — рівно о шостій, але як тут, на лікуванні, хто його знає… Наказано з’явитися на восьму, то й нема чого раніше потикатись.

Синцов сів на лавочку біля виходу з алеї, розстебнув польову сумку, ще раз перевірив усе, що в ній лежало, і знову застебнув її, і подумав, коли проситися знову в стрій, треба сьогодні поговорити про це одверто з командуючим: іншої такої зручної нагоди не буде.

Він подивився на годинника — лишалось чекати ще десять хвилин, а коли поклав годинника назад у кишеню, побачив на ганку корпусу Серпіліна в тапочках і в синьому лижному костюмі.

Вдоволено мружачись проти сонця, Серпілін то розводив руки в сторони, вниз долонями, то стуляв їх у кулаки і зводив до плечей, — мабуть, радів, що може це робити.

Потім розплющив очі й побачив Синцова, який саме підійшов і стояв тепер за п’ять кроків від нього.

— Ти ба… — сказав він, не дуже здивувавшись, і зійшов з ганку.

— Товаришу командуючий… — Синцов відрапортував усе, що належало — хто він є і за чиїм наказом прибув, і став відстібати ремінця на польовій сумці, щоб вийняти листи.

Та Серпілін зупинив його:

— Зажди. Ще віддаси. По-перше, здрастуй. — Він потиснув руку Синцову з такою силою, що в того занили пальці, — пустуючи, хотілося показати, що вже видужав. Потиснув — і сам усміхнувся. — Ходімо сядемо на лавочку. Шкода від сонця тікати. Бачиш, яке воно сьогодні? Ті, що видужують, найщасливіші люди на світі. З усього радіють, аж до дивацтва.

Серпілін читав листи без окулярів, тільки відставляв аркушики від очей. А Синцов сидів поряд з ним на лавочці і, скоса поглядаючи на нього, думав, що командуючий наче став тепер молодший, ніж був останнім часом на фронті, і що в цьому своєму синьому лижному костюмі він схожий на якогось тренера з футбола чи з боксу: хоч і худорлявий, але кістка міцна й під курткою вгадуються м’язи.

Лист від Бойка Серпілін прочитав один раз, а лист Захарова — двічі. Коли прочитав удруге, спохмурнів і якусь хвилину про щось думав. Потім обернувся до Синцова й спитав:

— Олівець є?

Синцов подав йому олівця й поклав на коліно польову сумку, щоб командуючому було зручніше розписатися на пакетах.

Серпілін розписався, зазначив день і годину, коли саме все це одержав, і віддав Синцову пакети, а листи все ще тримав у руці.

— Карта з тобою?

— Так точно.

— Тоді ходімо до хати, доповіси обстановку. «Хата» в командуючого була гарна, простора, з великим нікельованим ліжком, з дзеркальною шафою і з меблями в парусинових чохлах. Посеред кімнати стояв круглий стіл, накритий плюшевою скатертиною. На столі — купка книжок і графин з водою.

Серпілін кивнув, показуючи, що тут треба буде розкласти карту для повідомлення, і, взявши купку книжок, сам одніс її на підвіконня. Синцов поставив графин на тумбочку біля ліжка й заходився знімати зі столу плюшеву скатертину. Серпілін, повернувшись до столу, зробив такий жест, ніби хотів йому допомогти, але Синцов сам швидко впорався зі скатертю, згорнув її й повісив на стілець. Те, що збоку здавалося трудним з його покаліченою рукою, насправді не так уже було й трудно для нього, а трудними були саме такі дрібниці, про які ніхто й не думав, — наприклад, застебнути два гудзики на правому обшлазі гімнастерки…

Розклавши карту, Синцов почав доповідати обстановку, роблячи олівцем лише легенькі позначки, які потім можна буде стерти гумкою. Щоб доповідати по чистій карті, де не було позначено ні нашого переднього краю, ні переднього краю противника, ні перших, ні других ешелонів, ні командних пунктів, ні тилів, ні вогневих позицій, треба було напружували пам’ять. Синцову хотілось бути на висоті й не допустити жодної неточності, хоч він розумів, що головне для Серпіліна зараз не самі контури вогневих позицій чи прапорці командних пунктів, зовсім інше — те, що поступово виростало перед ним за всіма цими подробицями. Головне для Серпіліна полягало в тому, що, судячи з вузької смуги, нарізаної для його армії, при якій на передньому краї стояли лише дві дивізії, а чотири лишалися вглибині, можна було передбачати, що саме тут, у смузі його армії, і мають намір завдавати головного фронтового удару. Якби його армію поставили на допоміжний напрям, то навряд чи відвели б їй таку вузьку смугу і так глибоко ешелонували її дивізії.

Перевівши подих і цього разу зовсім не торкаючись карти, Синцов гострим кінчиком олівця обвів над нею в повітрі, приблизно за тридцять кілометрів від лінії фронту, коло, яке захопило лісовий масив і кілька населених пунктів:

— Генерал Бойко наказав доповісти вам, що сюди, в нашу смугу, починає прибувати стрілецький корпус, котрий намічено передати до складу нашої армії.

— З цього й починав би! Який корпус? Хто командир? — весело спитав Серпілін.

По його обличчю було видно, як віл зрадів — згадці про цей корпус: коли дають ще один корпус, значить, армія справді завдаватиме головного удару.

— Не знаю, товаришу командуючий.

— І за це спасибі, — так само весело сказав Серпілін. — Карту склади й лиши мені.

Синцов склав карту і витяг з сумки польову книжку.

— Прошу розписатись, товаришу командуючий.

Серпілін розписався, кинув на стіл олівця й заходив по кімнаті, наче не знав, що йому тепер робити і з самим собою, і з Синцовим, що стояв перед ним.

— Снідав? Тільки не бреши!

І, почувши, що він ще не снідав, сказав, що чогось особливого не обіцяє, а сиром або манною кашею нагодує.

А всі інші питання — потім, на ситий шлунок.

— Ходімо, ось тільки рушника візьму, бо в мене зразу ж після сніданку процедура, а ти почекаєш у парку, зберешся з думками; запитань буде багато!

Він узяв зі спинки ліжка рушника і, перекинувши через плече, спитав:

— А інші, попутні доручення в тебе є в Москві? Не може бути, щоб не дали! Не така людина генерал Бойко…

Синцов не встиг відповісти. Відчинилися двері, і до кімнати ввійшла висока жінка в білому халаті — напевне, лікар — і строго, як начальник підлеглого, спитала Серпіліна.

— Чому ви досі не поснідали? Я вас шукала скрізь.

Головний терапевт приїхав… Уже умовилася з ним, що ви зразу ж прийдете, а вас ніде нема…

Вона тільки тепер помітила Синцова, що стояв у іншому кутку кімнати, й незадоволено позирнула на нього.

— Не бачила, що у вас гості.

— Це мій офіцер. Привіз листи й доповів обстановку. А крім усього іншого, товариш по зброї, з оточення з ним виходив… Познайомтесь.

Серпілін почав якось непевно, це навіть було не схоже на нього, він ніби ніяковів перед цією жінкою. Але останні слова сказав посміхаючись і навіть узяв Синцова за плече й підштовхнув до неї.

— А я лікар вашого командуючого, — сказала жінка. — Розумію, що прийшла невчасно, але це конче потрібно!.. Зараз найважливіше для вас — головний терапевт.

Вона сказала це вже не Синцову, а Серпіліну, першою виходячи з кімнати. Так і йшла потім алеєю попереду їх, іноді оберталась, підганяла, щоб ішли швидше.

Ідучи позаду, Синцов помітив те, чого не можна було не помітити, дивлячись їй у спину: що стан у неї — кращого не буває, і коли йде попереду, то їй можна дати двадцять років. «Хоч насправді, мабуть, старша за мене, — подумав Синцов, згадавши вродливе, але не таке вже й молоде обличчя жінки. — Років тридцять п’ять, не менше…»

Серпілін перші сто кроків ішов мовчки, а потім, скоса глянувши на Синцова, що, як і належить, трохи відстав од начальства, запросив його цим поглядом іти поруч з ним і сказав:

— Повернімось до розмови. Як з дорученнями: є чи нема?

Синцов відповів, що доручення є: наказано зайти в топографічне управління Генштабу й одержати там нові аркуші карт.

— Які аркуші?

Синцов назвав літери аркушів, які він мав одержати, і Серпілін усміхнувся: все одне до одного — аркуші карт, які мав одержати Синцов, теж говорили про майбутній наступ.

— Якщо маєш доручення, — мовчки ступивши кілька кроків, сказав Серпілін, — зробимо так: зараз їдь у своїх справах, а завтра о дев’ятій прибудеш сюди по відповідь на листи, вже готовий у дорогу… Як гадаєте, Ольго Іванівно, на скільки мене зараз головний терапевт затримає?

— Не можу вам цього доповісти, Федоре Федоровичу, — обернувшись, але не вповільнюючи ходи, відповіла жінка. — Гадаю, що вам для головного терапевта часу шкодувати не треба. Скільки протримає — стільки й протримає, аби вам на користь.

Сказала й пішла далі.

— Товаришу командуючий, дозвольте звернутися в особистій справі, — попросив Синцов, зміркувавши, що йти до головного корпусу лишається всього кілька хвилин, а побалакати з Серпіліним краще до того, як він напише листи в армію.

— Ну що ж, звертайся, — весело, як майже все, що він говорив цього ранку, дозволив Серпілін. — Тим більше добрі вісті з діючої армії в стольний град Москву привіз; царі тільки за це кур’єрам хрести давали!

Синцов розповів, що побував недавно в сто одинадцятій, у своєму колишньому полку, в Ільїна, і закортіло знову піти в стрій. До руки за рік звик, сподівається, що і в строю не стане на перешкоді.

— Повернусь — поміркуємо. Можемо послати начальником штабу полка… — В думці Серпілін перебрав щаблі фронтової служби Синцова і мало не сказав: «А може, й командиром». Але стримався: краще обіцяти менше, а зробити більше, ніж навпаки. І замість цього коротко сказав — До початку боїв будеш у строю. Це прохання виконаю. Інших нема?

— Інших нема, товаришу командуючий.

— А про нашу сто одинадцяту завтра вранці мені розкажеш, давно в ній не був… За скільки до Москви доїхав?

Синцов не скаржився, а доповів, як було, — за двадцять одну годину, але додав, що назад поїдуть швидше.

— Довгенько, — сказав Серпілін, мабуть, подумавши про себе й про свою майбутню дорогу на фронт.

Попереду був головний корпус, а ліворуч ворота, за якими Синцов залишив машину.

— Завтра о дев’ятій, якщо погана погода, шукай мене в хаті, — сказав Серпілін, — а якщо гарна, гулятиму тут.

— Зрозуміло, товаришу командуючий.

Серпілін попрощався з ним, і лікарка теж подала йому руку з таким милим обличчям, наче він зробив для неї щось хороше.

— Бажаю, щоб ніколи жодна куля більше вас не зачепила!

І пішла разом з Серпіліним до головного корпусу.

Синцов так і не зрозумів, чому вона раптом так щиро це сказала. Може, побачила його руку і нашивки за шість поранень. А може, ще чомусь, невідомо чому…

Справ у Синцова вистачило на цілий день. Зразу поспішив до Московської комендатури — відмітитись, одержати талони в їдальню й дозвіл на ліжко в офіцерському гуртожитку для приїжджих там же, при комендатурі; потім треба було заїхати з водієм на ремзавод коло Яузького мосту. І не просто заїхати, а на власні вуха почути, що завтра на восьму віліс буде на ходу. Лишивши машину там, добрався трамваєм до центру й годину чекав у бюро перепусток, дзвонячи по телефону начальству, яке могло розпорядитися, щоб йому видали перепустку, а додзвонившись, чекав, коли передадуть заявку. Коли одержав перепустку й піднявся нагору, з’ясував, що дозвіл на видачу комплекту карт залежить не тільки від того начальства, до якого він потрапив, а ще й від іншого — довелося чекати й того іншого. А самий комплект карт, виявилось, мали видати не в цьому, а в іншому відділі, що був у дальньому кінці міста; поки їхав туди, поки знову дзвонив там і знову чекав перепустки, вже наступила шоста година вечора. Щоб забрати карти, веліли з’явитися завтра на десяту ранку. Решту, що належало зробити, він уже, правда, зробив. А те, що карти треба одержувати завтра, теж на краще: як з ними носитися цілий вечір по Москві без машини? Ходитимеш, мов прип’ятий, не випускаючи їх із рук.

Знав, що рано, що відповіді на телеграму ще не могло бути, а все-таки поїхав на Центральний телеграф, протовпився до віконечка «До запитання», просунув у нього посвідчення й почув, що ніяких телеграм на ім’я І. П. Синцова нема.

Після цього ще раз подзвонив з автомата дружині Артем’єва. Дзвонив їй уже втретє за день — ніхто не відповідав. Не відповідали й тепер. «Треба буде про всяк випадок зайти, кинути листа в ящик, а згодом ще подзвонити. Може, вона кудись поїхала, хто її знає… — неуважно подумав Синцов про Надю. — Як не мучила Павла тоді, в школі, коли всі разом училися, як потім не кидало її від нього в різні боки, а, зрештою, кинуло таки до нього. Дождався свого. Тоді всім було по сімнадцять, по вісімнадцять, а тепер їй теж тридцять два, як і Павлові, щонайменше — тридцять один…»

Ніби вдарившись відкритою раною об гострий пруг, він знову згадав Таню й найщасливішу їхню ніч. Згадав, як Таня, видужавши після тифу, повернулась на фронт, і знайшла його там, і цілісіньку ніч не хотіла спати, сміялася й розповідала йому всякі подробиці свого життя, про які раніше, до цього, так і не встигла розповісти.

І серед них раптом про те, як познайомилася з Надею та з її матір’ю, як настрахала в них на квартирі з пістолета спекулянта, коли той ділив з Надиною матір’ю свій спекулянтський цукор. А про Надю казала, що вона хороша жінка. І він тоді не сперечався з нею — які там суперечки, в таку ніч. Це було наприкінці червня, за тиждень до початку Курської битви…

Синцов вийшов з приміщення телеграфу і попрямував униз по вулиці Горького, раз у раз прикладаючи руку до козирка свого кашкета, вітаючи або відповідаючи на привітання військових, які йшли назустріч. Військових у Москві було багато, він помітив це ще зранку. Війна велика, і шляхи її і з фронту в тил, і з фронту на фронт для багатьох ідуть через Москву. Синцов цілий день сьогодні відчував цю величину війни, і коли чекав у бюро перепусток, і коли ходив по всяких відділах та управліннях.

Приїхавши з фронту в службових справах, фронтовий майор відчував себе тут, у Москві, лише піщинкою цієї війни. Ніхто не зволікав з його ділом, навпаки, ставились доброзичливо, навіть з повагою дивились на його чотири бойові ордени, дві медалі, за Москву і Сталінград, і шість нашивок за поранення: три золоті — за тяжкі і три червоні — за легкі. Але справа, в якій він приїхав, була лише однією з багатьох тисяч справ, які оберталися щоденно в цій військовій машині, котра керувала одинадцятьма фронтами, що воювали, і двома, що не воювали, — Закавказьким і Далекосхідним, десятком військових округів, транспортом, зв’язком, тисячами госпіталів і тисячами всяких інших, незліченних і різних установ та відомств.

І сила-силенна військових на вулицях Москви була тільки житейським відображенням могутності й неосяжності всієї цієї воєнної машини.

Спустившись до самого низу вулиці Горького, Синцов перейшов її і піднімався тепер угору. Глянувши на номер, він подумав, що Надя мала жити в другому великому будинку на цьому боці, праворуч.

Він спинився, згадавши це місце, добре знайоме йому, згадав, яким воно було в жовтні сорок першого року.

Востаннє він проходив тут не в жовтні, а вже в листопаді, в строю, на парад, і від того сніговійного листопадового ранку зосталися в пам’яті не будинки, а танки, що стояли один за одним уздовж усієї вулиці Горького. А шістнадцятого жовтня він запам’ятав саме будинки й усякі дрібниці: телефон-автомат з розбитими шибками і шнур, що теліпався без трубки, клапті обгорілого паперу, що їх викинули згори з вікон, закладені до самого верху мішками з піском вітрини магазинів. Зараз мішків не було, вітрини були цілі, вимиті, і за ними юрмилися люди.

Спинившись, він помітив, як пройшов мимо й допитливо глянув на нього невеличкий рудий чоловік у рудому, як волосся, костюмі, з туго зав’язаним вузлом яскравого галстука. Подумавши, що вони десь бачились, Синцов стояв собі й дивився на людей, що юрмилися за вітринами, коли раптом цей чоловік знову виник перед ним.

— Привіт к-к-комбате! — Цей чоловік так заїкнувся на слові «комбат», що Синцов зразу ж згадав, де він бачив цього рудого заїку, — у себе в батальйоні, під Сталінградом, у першу добу зимового січневого наступу, разом з Люсіним.

— Я Гурський, — сказав рудий. — Якщо, з-звичайно, не п-плутаю, був у вас у б-батальйоні на висоті сто тридцять сім і два, як-ку ви взяли зверх н-наказу, як то кажуть, за власним бажанням. Тому й запам’ятав. Не п-помилився?

Він простяг Синцову вкриту рудим волоссям, усю в ластовинні руку.

— Не помилились, я, — сказав Синцов.

— Радий вас бачити на цьому с-світі, п-погано пристосованому для д-довгого проживання на ньому п-піхотних комбатів, — мовив Гурський. — Взагалі радий, коли бачу людей по другому разу. З моєю п-професією — сьогодні тут, а завтра там — це не так часто т-трапляється. Що п-поробляєте в Москві?

— В короткому відрядженні. Завтра знову на фронт.

— На я-який, коли не секрет?

Синцов назвав свій фронт.

— Он вас куди з-занесло. А я о-останні місяці в Москві байдикую. Незважаючи на мою н-незакінчену середню освіту, редактор примусив п-писати п-підвали з історії російського офіцерства. М-може, читали?

— Перші два читав. Тільки не подумав, що це ви, думав, що це якийсь ваш однофамілець із старих офіцерів.

— До оф-фіцерства навіть зараз, на жаль, не н-належу, ч-через ц-цілковиту непридатність до військової с-служби, — Гурський показав пальцем на свої товсті марсіанські окуляри. — І д-досі лишаюсь вільнонайманим н-ненавченим. А за соціальним п-походженням — син шевця, як т-товариш Сталін.

Сстнцов усміхнувся. Пам’ятав, звичайно, з біографії, що Сталін — син шевця, але зараз, після трьох років війни, було якось дивно згадувати про це.

— П-приймалп харч?

— Ще ні, — знов усміхнувся Синцов на ту незвичпу манеру, з якою Гурський розмовляв про звичайнісінькі речі.

— У-у вас є якісь свої п-плани?

— Та взагалі нема. Листа тільки треба вкинути в поштову скриньку, тут в одній квартирі… — Синцов показав рукою на будинок, коло якого вони стояли.

— Ідіть укидайте, — сказав Гурський, — а я п-підожду. З-запрошую вас по-пообідати. Як то кажуть, з-запросто. Т-тет-а-тет.

Сказав це хизуючись, ніби взяв ці слова напрокат із власних статей, присвячених історії російського офіцерства. І Синцов посміхнувся на це.

— Де будемо обідати?

— А це вже на м-мій роз-зсуд. С-сьогодні моя черга частувати — у відповідь на ваш ст-талінградський харч.

— Щось не пригадую, щоб ми вас частували.

— Ви не п-пригадуєте, а я п-пригадую ваш к-кандьор з т-тушонкою й п-подвійну порцію сп-пирту, якою мені поступився замполіт вашого п-полку. Я-як він, ж-живий-здоровий?

— Його вбито.

— Д-дивна річ. Ч-чомусь добрі люди частіш п-поспішають на т-той світ, ніж усяка н-наволоч. Гаразд, ідіть, чекатиму на вас тут, не сходячи з м-місця.

Синцов піднявся на четвертий поверх і про всяк випадок натиснув кнопку дзвінка, потім укинув листа в щілину для пошти і повернувся, Гурський чекав на нього, справді не сходячи з місця і навіть у тій самій позі — стояв і про щось думав.

— Про що замислились? — спитав Сиінцов.

— Про н-недосконалість цього світу, про що ж іще д-думають п-порядні люди, лишаючись на самоті, — мовив Гурський серйозно. — Ходімо туди, т-трохи в-вище, м-мене там іноді г-годують за т-ті самі гроші, щ-що й в інших комерційних рест-торанах, але т-трошки к-краще.

— Чи не прогоримо? — Синцов згадав, що грошей в нього з собою мало.

— Ви не п-прогорите тому, що я вас з-запрошую, а я не п-нрогорю тому, що тільки-но о-одержав гроші, зразу за т-три передові. Б-більше як на п-півлітра, та ще й з п-пристойною закускою.

— Коли я працював у газеті, не любив писати передових, — озвався Синцов. — Хоч у вас у «Красной звезде» бувають непогані — берете бика за роги.

— Спасибі, — серйозно мовив Гурський, так, ніби Синцов хвалив саме його і саме він писав ті передові, де брали бика за роги.

Він притримав Синцова за лікоть:

— Н-не п-попадіть під машину, неп-підходшца с-смерть для фронтовика, н-навіть коли нап-пишуть за звичкою, що з-загинув смертю х-хоробрих. А я люблю писати передові. — Він усе ще тримав за руку Синцова, хоч вони вже перейшли через вулицю і знову простували по тротуару. — Виховав у собі з-звичку відчувати себе б-безімешним героєм. А к-крім того, м-можливо, вам відомий вислів М-мольтке про офіцерів генерального штабу: «Б-більше б-бути, ніж з-здаватися».

— Чув од нашого начальника оперативного відділу, — сказав Синцов. — Любить утішати цим себе.

— А ви тепер в оп-перативному відділі? — спитав Гурський і, перш ніж устиг Синцов відповісти, кивнув на його руку — Д-де це вас?

— Ще там, у Сталінграді, в останній день.

— З-розуміло.

Вони йшли мовчки кілька кроків, та раптом Гурський став, наче його спинило щось невидиме.

— Коли ви сказали про о-останній д-день, я п-подумав про тих, хто з-загине в о-останній д-день війни. Оч-чевидно, родичі жалітимуть їх б-більше, ніж усіх ін-інших. Наче в о-останній д-день війни цього м-могло не статися. Хоч насправді саме т-тому, що це о-останній день в-війни, в цей день мають з-загинути і о-останні кілька сот т-тисяч людей. А те, що війна неодмінно матиме о-останній день, зап-плановано обома сторонами з її п-першого дня. Річ лише в тому, к-коли й де він буде.

— Ну і як, по-вашому, коли чи хоча б де?

— Логіка подій о-останнього часу підказує, що в Берліні, якщо тільки нас не вип-передять наші с-союзники, що н-небажано, виходячи з п-післявоєнних міркувань.

— Післявоєнні міркування! — осміхнувся Синцов. — Чи не рано про них?

— Ч-чому рано? Коли п-післявоєнні м-міркування виникають п-після війни, то вже п-пізио. Вони п-повинні виникати під час війни і виз-значати собою т-тривалість п-пау-зи між двома війнами, цією і н-наступною. А ті міркування, щ-що виникають уже п-після цієї війни, п-перед н-наступною, н-називатимуться вже не п-післявоєнними, а п-передвоєнними мірк-куваннями. На ж-жаль, з історичного погляду це саме т-так.

— Ану вас к чорту з вашим історичним поглядом!

— З-згоден. Але к-куди його п-подіти? Коли він і-існує і ні в з-зуб ногою? Як сказав Маяковський з і-іншого Ппприводу. Втопити його в горілці, чи що? На жаль, не м-можу, нашіть п-після літра на д-двох. Історія взагалі річ для веселощів мало об-бладнана, як зазначив т-той же Маяковський. Кажу вам це з с-сумом, як історик за п-покликанням.

Синцов згадав, як Гурський, коли вони зустрілися, сказав про свою незакінчену середню освіту, і пожартував:

— Хоч і з незакінченою середньою?

— Ц-цілком правильно. Освічена л-людиіна тим і вирізняється з-поміж н-неосівічених, що все-таки вважає свою освіту н-незакінченою. Х-хіба не так?

Синцов нічого на це не відповів, він думав, що різні люди, по-різному намагаються показати свою перевагу над тобою: один квапиться показати, що опускається до тебе з висоти свого службового становища, а другий із шкури лізе, щоб втовкмачити тобі, який він розумний!

І найчастіше це буває від їхніх власних незгод з життям: один нездатний робити те, що йому доручили, а другому не дають того робити, на що він вважає себе здатним.

Мудрування Гурського не розгнівило його, і він навіть з якимось жалем дивився на цього надто розумного рудого чоловіка.

— Чого на мене д-дивитесь? — з якоюсь тваринною вразливістю стрепенувся Гурський під його поглядом.

— Розумна ви людина.

— Уявіть собі, інколи н-навіть сам за с-собою це п-помічаю, — всміхнувся Гурський. «Сам ти помічаєш, — подумав Синцов. — Та інші, мабуть, не завжди поспішають помітити».

Вони ввійшли до ресторану й сіли в кутку за столик, на якому лежав папірець— «зайнято».

— Н-не люблю слова «з-аайнято», є в ньому якась н-несправедливість. — Гурський перевернув папірець і покликав некрасиву й немолоду офіціантку: — Д-діночко, б-будь ласкава, д-дай нам п-півлітра і я-якусь з-закусочку на т-твій розсуд. І п-попроси на к-кухні в Колі дві соляночки на ск-коворідці.

Немолода й некрасива жінка всміхнулася, поставила на стіл попільничку й пішла.

— Часто буваєте тут? — спитав Сипцов.

— Як д-дозволяє бюд-джет. Н-не дуже. Але приплачую до рахунку, щоб не заб-бували. А т-то люди забувають, — сказав Гурський і зразу ж спитав: — Ваш замп-політ полку коли загинув?

— Теж в останній день під Сталінградом.

— А я-як?

— Звичайно, як люди гинуть. А за хвилину після того — тиша. Взагалі все скінчилося. Мабуть, ваша правда, що найдужче вболіватимуть за тими, хто загинув у останній день.

— Коли відверто, м-можете мені не вірити, але мені ще т-тоді здалося, що він не житець на цьому с-світі.

— Чому?

— Надто п-пряма людина. К-коли людина іде зигзагом, у неї не так часто к-кулі влучають. З-звісно, в ш-ширшому розумінні с-слова…

Офіціантка принесла горілку й хліб, Гурський налив чарки і, не чекаючи, поки принесуть закуску, відламав скоринку хліба, густо намазав її гірчицею й посолив.

— Раджу з-зробити те ж саме. Б-будьте здорові.

Він вихилив чарку, не підождавши Синцова.

— Нашу от-татейку п-про той день, коли ми б-були там у вас, ч-читали?

— Читав, — сказав Синцов.

— Б-більш-м-менш близько до істини? — спитав Гурський.

Синцову не хотілося відповідати на його запитання, і Гурський це помітив.

— Д-давайте без в-віражів, виходьте на п-пряму.

Синцов сказав, що, звичайно, коли прочитали про себе кореспонденцію в газеті, та ще в «Красной звезде», відчули себе іменинниками. Але бій, мабуть, взагалі нелегко описати близько до істини. Коли б у гущі бою раптом з’явилась якась невразлива людина, здатна спокійно спостерігати все, що діється довкола неї, напевне, лише вона могла б написати потім усе близько до істини. А коли згадуєш себе, яким ти був і що робив у бою, то сам собі не віриш: невже це все так і було з тобою?

— Дур-рниці, — сказав Гурський. — Ваша н-невразлива людина н-ие зрозуміє в бою нічогісінько. Щоб з-зрозуміти щось, с-саме й треба бути бодай т-трошки вразливим. А к-кореспондейція паша, в-ви правильно сказали, в-вийшла н-нижче за середню: м-мій останній досвід к-колективної творчості з вашим п-приятелем Люсіним.

Синцов відчув: Гурський жде, щоб він спитав про Люсіна. Але розпитувати про Люсіна бажання не було. Коли живий — нехай живе. А коли вбили — земля йому пером.

— Т-товариш Люсін тепер в-велика людина — н-начальник відділу, — так і не діждавшись запитання, з тією ж усмішкою сказав Гурський. — Ще р-рік-п-півтора війни — і стане п-полковником і заступником ред-дактора. «А дідько з ним, нехай хоч редактором стане, нехай хоч у якій завгодно газеті стане і редактором, і генералом, і ким завгодно, аби тільки з Танею все було добре», — несподівано подумав Синцов. Подумав і сам зрозумів, яка безглузда ця думка, і все-таки чомусь пов’язуючи одне з одним, ніби мова йшла не про страх за життя дорогої йому людини, а взагалі про боротьбу між добром і злом, і цьому злу треба було дати якийсь викуп за життя й здоров’я Тані.

— Г-гадаєте, даремно сказав п-про рік-п-півтора? — по-своєму витлумачивши мовчання Синцова, спитав Гурський. — Гадаєте, війна за-к-кінчиться раніше?

— Я зовсім про інше зараз думаю, — насилу одриваючись від свого клопоту, сказав Синцов. — А щодо строків — на фронті завжди живеш операцією, яка відбувається або яка має відбутися, — про неї й думаєш, за незначними винятками. Правда, нещодавно, розмовляючи між собою, навіть циркулем виміряли, скільки до чого нам лишилось. І вийшло, що від того лісу, в якому сидимо із своїм оперативним відділом, до Могильова — вісімдесят, до Мінська — двісті п’ятдесят, до кордону — п’ятсот, до Варшави — сімсот, до Берліна — тисяча двісті. При будь-яких темпах наступу відстань ще чималенька. Їм до Москви ще й тепер удвічі ближче, ніж нам до Берліна. Коли по карті.

— Я-як відомо з в-воєнної історії, під час п-першої світової війни Німеччина попросила п-пардону, коли її війська ще були н-на території Франції.

— Це мені теж відомо, — сказав Синцов. — А коли що буде, вгадувати не берусь. Війна привчила конкретно мислити: сидячи в оперативному відділі армії, бачу перед собою на карті Могильов — думаю про Могильов. А повернуся з Москви, перейду на посаду начальника штабу полка, матиму перед собою на передньому краї болото й ліс, а вглибині три висоти й село — про них і думатиму.

— А ч-чому ви… — почав був Гурський, але замовк.

Нарешті до їхнього столика йшла офіціантка. Він уже кілька разів перед тим, нервово випростуючи з комірця порослу рудам волоссям шию, зиркав на двері, що вели в кухню, та й зараз, здається, хотів зауважити офіціантці, а коли побачив у неї на підносі, крім тарілки з кетою і нарізаної кружечками цибулі, судок з гарячою картоплею, сказав:

— К-картопелька! Молодець, Д-діночко! От тепер б-бачу, що ти мене т-таки не забула.

Вони випили ще по чарці горілки, закусили солоною кетою й картоплею з маслом, і Синцов похвалив і кету, й картоплю, бо все це справді було смачно, та ще й тому, що хотів зробити приємне Гурському, котрий аж заяснів, коли побачив цю картоплю.

— М-мисляча людина п-повиина вміти діставати в-велику втіху від д-дрібних радощів життя, — мовив Гурський, пережовуючи картоплю» і вже не вперше за час їхньої розмови ніби вгадуючи думки Синцова. — Б-бо чим б-більше в цієї людини в голові п-путящих думок, тим м-менше в її житті в-великих радощів. Уся н-надія на д-дрібні. Д-давайте вип’ємо ще по одній, щоб їх усе-таки було б-більше. А т-телер поставлю вам запитання, від я-якого відвернула мою увагу к-картопля. Ч-чому з оп-леративного відділу армії в начальники штабу полка?

— Ближче до діла, — сказав Синцов, і Гурський вдовольнився цим, більше не запитував.

— К-коли почнете Н-наступ, приїду до вас у п-полк. Д-думаю, що з-знайду. Н-наша редакція добре поінформована. Тільки треба дочитати мою іст-торію російського офіцерства, поки ви ще наступати н-не почали, якої так і не вс-стигли д-дочитати п-перед цим.

— Поки не дочитаємо, не почнемо, — всміхнувся Синцов. — Читають, між іншим, з інтересом. Багато ще буде?

— З-закінчую. Від П-петра Великого до Ск-кобелєва вже д-добрався. А російсько-японська й німецька війни, на жаль, н-не багаті на п-позитивні н-приклада. Цікаво, — трохи помовчавши, опитав Гурський, — що у вас там г-говорять у вашому офіцерському колі про д-другий фронт?

— Говоримо небагато. Набридло товкти воду в ступі, — сказав Синцов.

Гурський усміхнувся.

— У питанні про строки відкриття другого фронту своя д-діалектика, — сказав він. — По-п-перше, кожен день затримки другого фронту — це зайві г-голови, якими накладаємо в б-боях. І це їх ц-цілком влашт-товує. А по-д-друге, ч-чим раніше вони його від-дкриють, тим у них б-більше шансів п-першими ввійти в Берлін. Т-тепер уже скоро відкриють. Після того, як ми н-навесні вийшли до к-кордонів Румунії, для м-мене о-особисто це м-майже очевидно. Вони не м-можуть д-дозволити собі, щоб ми, не ч-чекаючи їх, визволили занадто в-великий ш-шматок Європи.

— А я часом думаю зовсім про інше, — сказав Синцов, — стане чи не стане їм нарешті соромно?

— А к-кому саме, но-вашому, має стати с-соромно? — снитав Гурський. — Ч-черчіллю м-має стати с-соромно? Ч-чому?

— Не знаю, — сказав Синцов. — Але, по-моєму, їм десь у глибині душі все-таки має бути соромно.

— Ну, що ж, м-можливо, комусь із них і соромно, т-тим паче в г-гліибині душі. Але другий фронт вони відкриють не т-тому, що їм с-соромно, а т-тому, що їм це п-потрібно.

— Так думати найпростіше, — мовив Синцов. — Тільки жити при цьому якось не хочеться.

Він сказав не про другий фронт, а про щось далеке й страшне, що стояло за словами Гурського й стосувалося не тільки другого фронту, а всього життя загалом.

— А м-ми взагалі ж-живемо не за своїм власним бажанням, а з-з необ-бхідності, — сказав Гурський. — Я-як вам відомо, ми в н-нормальних умовах не схвалюємо самогубства. З-здавалося б, п-просто: н-не хочеш жити — н-не живи. А н-насправді, від т-тебе вимагають зовсім іншого. Не хочеш жити, а ж-живи. Б-бо в цьому є суспільна п-потреба. Н-навіть коли зіткнешся з т-такою грубою неправдою, від я-якої жити н-не хочеться. Все одно ж-живи.

— А нехай вам біс! — сказав Синцов. — Ви всі думаєте якось навиворіт, узявшись правою рукою за ліве вухо.

— Н-ие завжди, але н-намагаюсь, — осміхнувся Гурський. — К-коли думаєш, потрапивши в таке н-незручне становище, це вивільняє від п-перших-ліпших думок і н-наштовхує на б-більш змістовні.

Нарешті їм подали солянку. Гурський знову зрадів, як тоді, коли побачив картоплю, і тому, що її подали прямо на сковорідці, і тому, що її тільки-но зняли з плити і вона ще шкварчала.

Під цю вогнедишну солянку воїни швиденько й непомітно допили всю горілку.

— Що, с-стомив вас розмовами про абстрактні матерії? — спитав Гурський.

— Та на мою слабку фронтову голову з незвички це забагато, — сказав Синцов серйозно.

— М-молодець, комбате, д-дав мені щигля в носа і навіть н-не всміхнувся. Вважати себе розумнішим за свого співрозмовника — м-моя с-слабість. П-перейдемо на конкретні т-теми. Чи не влаштувати вас на ночівлю?

— Спасибі, вже влаштувався, в комендатурі.

— П-перше питання відпало. Трохи п-пізніше йду в гості до одної д-дами. Гад-даю, що там можуть бути й і-інші. М-можу взяти з с-собою, а решта залежить од вас.

— Нема бажання, — сказав Синцов. — Боюся, щось у мене з дружиною трапилось. Послав їй у Ташкент «блискавку» і чекаю відповіді.

— Д-думаю, що коли ви д-добре п-проведете вечір у М-москві, це не з-завдаеть ніякої прикрості вашій дружині в Т-ташкенті. Т-тим паче на т-такій великій відстані.

Але, звичайно, в-вам видніше, — сказав Гурський і підняв руки. — Н-не гнівайтесь. Часом жартую безглузді-іше, ніж треба. С-сприймайте це як процент нев-влучання!

Він узяв у офіціантки рахунок, щоб оплатити.

— Може, я все-таки пристану? — спитав Синцов.

— Н-наступний обід за вами. У вас у п-полку.

Гурський розрахувався, і вони підвелись.

Коли йшли поміж столиками до виходу, з-за дальнього столу, де сиділо кілька жінок та чоловіків, цивільних і військових, хтось схопився й замахав Гурському руками:

— Борю, йди сюди.

Той відповів жестом, що повернеться до них, вийшов разом з Синцовим у вестибюль ресторану й чекав, поки Синцов брав у гардеробі свого кашкета.

— Ну що ж, — Синцов надів кашкета. — Спасибі за частування й за розмови на абстрактні теми.

— Не б-будьте м-мстиві, — мовив Гурський. — Н-незважаючи на мої намагання п-похизуватися перед вами, я в основному хороший х-хлооіець. Б-будьте щ-щасливі, комбате, н-наскільки це м-можливо. І, р-ради бога, н-нехай з в-вашою дружиною все буде г-гаразд, і с-справді, т-тільки цього вам бракувало!

Він міцно потиснув руку Синцову, і той, уже переступаючи поріг, відчув спиною, що Гурський ще стоїть, дивиться йому вслід і не поспішає йти до своїх московських знайомих, які чекали на нього там, у залі ресторану.