Останнє літо

Розділ двадцять восьмий

Синцов їхав до місця призначення попутними.

Спершу в штаб корпусу — приєднався до свого ж товариша з оперативного відділу. А в дивізію — проголосував на дорозі.

Туманян був у полках, а Насонов, новий начальник штабу дивізії, змусив чекати. Чекав його довго, а розмова вийшла коротка.

— Коли як начальник штабу полка почнете працювати з підполковником Ільїним, раджу пам’ятати не лише про свої обов’язки, а й про свої права.

— Я Ільїна знаю, — сказав Синцов.

— Знаєте, коли він був ваш підлеглий! А тепер ви будете його підлеглий.

Цим Насонов і обмежився. Утримався, не розвинув своїх поглядів на Ільїна.

— Вечірнє зведення подасте о вісімнадцятій годині. Хоч, самі знаєте, порядок загальний.

Може, Насонов вважав, що призначення в полк влаштував Синцову Артем’єв. Насправді Артем’єв до цього не був причетний, усе сталося само собою. Бойко дав розпорядження призначити, як тільки буде вільне місце; місце звільнилось у полку Ільїна, а розпоряджень генерала Бойка в армії не звикли забувати.

А з Артем’євим розмовляли зовсім про інше. Коли він прийшов учора до оперативного відділу знайомитися з новими підлеглими, Синцов звернувся офіційно:

— Товаришу генерал, прошу прийняти з особистого питання.

Артем’єв подивився на нього докірливо, але сказав:

— Знайду час — викличу.

І викликав тієї ж ночі, зустрівши докором:

— Сам би здогадався! Не відправив би в полк, не побачивши. Навіщо така пожежа, при всіх? І себе, й мене поставив у ніякове становище.

Синцов пояснив, чому така пожежа, сказав йому про Машу.

Артем’єв спочатку ошелешено мовчав, звикаючи до думки, що давно похована в думках сестра може виявитись живою, потім, схаменувшись, почав розпитувати Синцова про Таню, про її поранення, про яке вже чув від інших, — чи правда, що не серйозне? І, почувши, що справді не серйозне, раптом згадав про щойно одержане зведення, за яким війська сусіда вже підходили до Гродно, де тоді в сорок першому, разом з дочкою Маші та Синцова залишилась його мати.

— Якщо й вони живі — знову всі разом будемо!

І вже після того, як це вихопилося з уст, побачив обличчя Синцова, що думав про ту, якій не було місця в цьому «всі разом». Побачив, але нічого не сказав, зрозумівши, що тут таке, в чому людині треба розбиратися самій.

І правильно зрозумів. Синцов вдячний був йому, що він не розводився про Таню. Бувають у житті хвилини, коли найвища делікатність саме й є в такій, здавалося б, нечулості.

Коли вважати, що найгірше — це смерть, — а люди завжди так і вважають, — усе не таке страшне. Навпаки, добре! І колишня дружина твоя, можливо, жива, і Таню тільки поранено, хоч могло вбити. І ти сам на четвертому році війни після шести поранень живий і, як висловлюються медики, практично здоровий. Проте кілька разів спадало на думку, що смерть — не найстрашніше! І знову спало по дорозі на передову, коли їхали через те місце, де вбито Серпіліна. Хочеш чи не хочеш, а дорога до дивізії лежала через цей ліс.

Про те, як ховали Серпіліна, Синцову розповів генерал Кузьмич. Прилетівши з Москви, прийшов уранці до оперативного відділу знайомитися з обстановкою, побачив Синцова і сказав:

— Зайди до мене в хату, коли пошабашиш.

Синцов зайшов на початку першої години ночі.

Кузьмич сидів удвох зі своїм ад’ютантом баяністом Віктором.

— Щойно з військ повернулися… Чай п’ємо. Сідай з нами.

Поки пили чай, говорив про свою поїздку у війська.

— Коли весь час упритул, не так видно. А трохи відійдеш, очам не віриш, що ми з німцями зробили!

Про Серпіліна заговорив, допивши чай і відіславши спати ад’ютанта.

Посунув по лавці баян, що лишився лежати на ній, розтягнув, звів і защепнув. Потім знову відсунув. Баян видихнув із себе тягучий, сумний звук і замовк.

— Отак і ми, — сказав Кузьмич про баян, ніби він був не річ, а замкнута на замок і відсунута вбік людина, і після цього заговорив про похорон, що там, у Москві, було все як і належить: і труну везли на лафеті, і прощальні слова казали, і вінки поклали, і залп дали — тільки проводжаючих було обмаль. Товариші по службі на фронтах зайняті, а рідних — кого бог, кого війна прибрала…

— Невістка його була, котра тепер за Євстигнєєвим. З нагоди похорону з роботи відпустили. І батька привезли. З-під Рязані. З дружиною. Спершу подумав про неї — невже мати? А потім, як заголосила на все кладовище, зрозумів: мачуха! Мати так не голоситиме. Старий як за руку смикнув, одразу на півслові змовкла. Не думав, що у Федора Федоровича ще батько живий, жодного разу про нього не чув. Коли з кладовища йшли до машини, під руку батька взяв, а він руку випручав і каже: «Нічого, трьох зятів і сина поховав, і куди мені зосталося дійти — сам дійду!»

Сказавши це, Кузьмич замовк. Мабуть, подумав про себе.

Після тієї нічної розмови Синцов більше не бачив Кузьмича, тільки знав про нього, що, понад усі припущення, він залишається у Бойка заступником.

З доріг наступу вже багато днів підряд стягали трофейну техніку, а справну гнали в тил своїм ходом, та все одно навколо залишалося стільки слідів катастрофи, якої зазнала німецька армія, що люди, проїжджаючи там, хоч-не-хоч думали про неї. Думав і Синцов.

Нормальна чутливість притуплюється на війні і не може не притуплюватись: було б ненормально, коли б вона залишалася такою самою, як і в звичайному житті.

Мертва людина, що лежить на узбіччі в чужій військовій формі, вже не може сприйматися як просто мертва людина, раптова і насильна смерть якої, за нормальними людськими уявленнями, — нещастя. Смерть людини, одягненої в чужу військову форму, не може сприйматись на війні як нещастя. І понівечені вибухами чи пожежею, потрощені, поврізавшись одна в одну, машини з чужими розпізнавальними знаками не можуть сприйматися як наслідок катастрофи, про яку в звичайному житті думають із жахом. Ці мертві чужі машини, так само як і мертві чужі люди, не можуть сприйматись на війні як нещастя хоч би тому, що вони є прямим чи непрямим наслідком твоїх власних зусиль, докладаючи яких і ти міг би полягти мертвим.

І все-таки, хоч ви й переможець, важкий трупний сморід, яким тягне понад дорогою від розкиданих по лісах мертвих тіл у чужій військовій формі, — це дух нещастя. І цей супутний війні дух нещастя не чужий свідомості людей, що спостерігають видовище чужої воєнної катастрофи. Не чужий, незважаючи на всю їхню віру в справедливість тієї помсти, яку вони звершують.

З дивізії в полк Синцов їхав теж попутною машиною, що везла снаряди туди, на вогневі.

Тільки-но сів і поїхав, як попереду знову почулися звуки бою. Стріляли й міномети, й артилерія, і, здається, танкові гармати. Дорога спочатку петляла лісом, а потім вивела до широкої просіки. На просіці було розкидано півтора десятка розбитих німецьких танків, штурмових гармат і бронетранспортерів, а далі, вглибині, стояла ціла колона спалених машин.

Біля самої дороги було видно сколупані танками позиції артилерії, і просто з землі стриміло дуло нашої втиснутої в окоп гармати.

— Тут позавчора був запеклий бій, — сказав водій і, матюкнувшись, зупинив машину. — Знову цвях, приїхали!

Але то був не цвях, а осколок снаряда. Трикутний, розігнутий гострими кінцями на всі три боки, наче його навмисне зробили, щоб кидати під машини.

Поки водій заміняв скат, Синцов ходив навколо його машини, прислухаючись до звуків бою, що тривав удалині. Треба б допомогти водієві, щоб швидше, та знімати й ставити скат — саме така робота, де від тебе з твоїм протезом мало користі.

На узбіччі стояла полуторка, а полем між німецькими машинами ходило кілька чоловік. «Трофейники», — подумав Синцов і, повернувшись, знову побачив гармату, що чудно, мов палець, стриміла з землі. Сам того не знаючи, він стояв за два кроки від того місця, де загинув його колишній комроти три Василь Олексійович Чугунов, якого сподівався сьогодні побачити.

Коли знову сіли в машину, звуки бою вдалині так само раптово урвались, як і почалися. «Отак і з Танею, — вже сівши в машину, згадав Синцов розповідь Зінаїди про те, як поранено Таню. — Прокололо скат якимсь цвяхом чи осколком і, поки накачали, як сніг на голову — німці…»

Та зараз не було поблизу ніяких німців, крім мертвих, що лежали, скільки сягало око, на всю глибину просіки…

Він знову згадав про Таню, коли, повернувши з однієї лісової дороги на іншу, побачив прибиту до дерева фанеру з написом хімічним олівцем: «Господарство Ільїна», — і кількох поранених, що лежали на траві, а біля них медсестру. Медсестра замахала, а водій крутнув у відповідь рукою: показав, що забере поранених, їдучи назад. «Колись хотіла отак, у санроті, працювати, — подумав Синцов про Таню. — Але не дозволили. А коли б дозволили, може, все було б зовсім інакше…»

Водій повернув до вогневих позицій артилерії. Синцов зійшов і за десять хвилин ходу був уже на командному пункті, стояв перед капітаном Дудкіним, помічником начальника штабу триста тридцять другого полку, котрий говорив по телефону.

Договоривши по телефону, Дудкін ввічливо, але по-хазяйському спитав:

— Слухаю вас, товаришу майор…

Це означало: що ти майор — бачу, а чого завітав у полк — поки що не знаю.

Прочитавши і повернувши документи, Дудкін доповів, що командир полку перебуває за півтора кілометра звідси, на своєму спостережному пункті, і приймає там після бою капітуляцію групи німців, що виявили намір здатися. Так і сказав: «Виявили намір».

Синцов, у душі всміхнувшись, подивився на старанного молодого капітана, що тепер мав бути тут, у штабі полку, його правою рукою. «Може, ти й хороший хлопець, але надто вже науково висловлюєшся».

— А наслідки бою?

— Знищено два танки, самохідку, близько батальйону піхоти, — не спиняючись доповів Дудкін. — Паші втрати підраховуються…

Сказав, наче на машинці надрукував. «Так, тепер усе наше, — подумав Синцов. — Наше господарство, наш пункт збору поранених, наші втрати, паші успіхи, штаб нашого полку…»

І було в цій простій думці щось дуже важливе для нього. Таке важливе, що, здається, вперше за останні дні захотілося не тільки воювати, а й жити. Жити й дожити аж до кінця війни, саме в цьому, нашому полку, вже нікуди з нього не вирушаючи.

Капітуляція німців вийшла не такою, як мріяв Ільїн, впевнений, що на чолі цієї групи, яка так відчайдушно проривалась, неодмінно буде генерал.

Учора Ільїну розповіли, як капітулював той німецький генерал, що не схотів здатися йому, а вийшов до сусідів: спершу послав офіцера-парламентера з білим прапором і сурмачем, а потім, діставши вказівку, куди вийти, вишикував на узліссі дві шеренги з оркестром; оркестр заграв, і обидві шеренги поклали біля ніг зброю.

Ільїну хотілося, щоб сьогодні і йому саме так здався інший німецький генерал. Було таке хлоп’яче бажання.

Та нічого схожого не вийшло. Просто німець з комітету «Вільна Німеччина» і лейтенант сьомого відділення повернулися з лісу з зарослим сивою бородою літнім німецьким майором. І цей майор сказав, що хоче дізнатися про умови капітуляції для всіх підлеглих йому офіцерів і солдатів.

Ільїн назвав умови капітуляції: збереження життя, допомога пораненим, харчування, — і запитав, скільки чоловік у групі, готовій капітулювати.

Майор відповів, що не може після бою назвати точної цифри, але близько шестисот чоловік. Він говорив так повільно, ніби примушував себе вимовити кожне слово, що Ільїн майже все зрозумів сам, хоч лейтенант сьомого відділення перекладав.

Ільїн запитав, хто в них старший за званням? Він усе ще не втрачав надії взяти в полон генерала. Майор відповів, що бойовою групою командує він, Фрідріх Хаммерштейн, начальник штабу двісті чотирнадцятого піхотного полку. І всі офіцери й солдати з інших частин, що входять у групу, підлеглі йому.

Ільїн, весь час пам’ятаючи про тих двох «фердинандів», що встигли втекти в глибину лісу, запитав майора, де вони тепер і чи перебувають під його началом. Майор сказав, що так — штурмові гармати підпорядковані йому, але в них скінчилося пальне, і вони стоять у лісі.

Ільїн не уточнював далі питання, подумав, що нехай здасться особовий склад, а там візьмемо й «фердинанди».

Він показав на місцевості, куди мають вийти німці, — пехай вишикуються на узліссі з двома білими прапорами і, склавши біля ніг зброю, чекають подальших команд.

І, поглянувши на годинника, спитав, чи вистачить на все це однієї години.

Німецький майор відповів, що години йому вистачить, і пішов назад, до лісу.

Представника з комітету «Вільна Німеччина» Ільїн не пустив назад у ліс, наказав залишитися. Сказав: «Знову стрельне який-небудь псих, а потім відповідай за вас».

Представник знизав плечима й залишився.

Ільїн наказав комбатові підтягти станкові кулемети і тримати їх напоготові до відкриття вогню, про всяк випадок узяти на приціл усю ділянку, куди вийдуть із зброєю німці.

Після цього почали чекати.

Завалишин, що зранку перебував у другому батальйоні, з’явився тільки тепер, коли почалась морока з капітуляцією, і, відвівши вбік представника з комітету «Вільна Німеччина», розмовляв з ним про щось по-німецькому. До Ільїна долинали їхні голоси.

Пославши комбата розпорядитися щодо кулеметів, Ільїн стояв один і вагався, як йому тепер зробити: чи самому піти приймати у німців капітуляцію, чи досить і того, що поговорив з Їхнім майором, нехай тепер іде й приймає в них капітуляцію комбат — теж, як і німець, майор.

Коли комбат повернувся й доповів, що розпорядження віддано, Ільїн вирішив доручити прийняття полонених йому. Вів бій його батальйон — нехай він і приймає полонених.

— А ви? — спитав комбат.

— Звідси подивлюсь. Більше розмовляти немає про що. Повинні скласти зброю — і край!

Комбат узяв автоматників і пішов, а Ільїн, наостанку наказавши, щоб комбата супроводив лейтенант із сьомого відділення, підійшов до Завалишина й представника комітету «Вільна Німеччина».

Розмовляючи із Завалишиним, представник стояв вільно, та коли підійшов Ільїн, по-німецькому клацнув закаблуками й притис до боків лікті.

— Яке звання ви мали в німецькій армії? — спитав його Ільїн німецькою мовою. До цього, і в попередні дні, і сьогодні, розмовляв з ним по-російському, не переходив на німецьку, а тепер перейшов.

Представник комітету відповів по-російському, що останнє його звання в німецькій армії було обер-лейтенант.

— А коли й де попали до нас у полон? — знову по-німецькому спитав Ільїн.

Той знову по-російському відповів, що попав у полон у вересні сорок першого року під Прилуками.

— З вами не попрактикуєшся, — невдоволено сказав Ільїн.

І тоді німець, уважно подивившись на Ільїна і ніби прийнявши виклик, а може, просто тому, що йому легше й зручніше було сказати це по-німецькому, коротко пояснив, як саме він попав у полон. В одному місці Ільїн хотів перепитати Завалишина, чи правильно він зрозумів німця, та з самолюбства стримався. Сам же напросився на розмову по-німецькому! І, здається, зрозумів правильно. Та й чого тут було не зрозуміти! Німець командував ротою розвідки в танкових військах, і після того, як вони замкнули під Прилуками кільце навколо Києва, їхня рота, а може, взагалі їхня частина — цього Ільїн не вловив — вирушила в розвідку на схід від Прилук і там потрапила під вогонь російської артилерії, його було тяжко поранено і взято в полон.

І коли цей німець, до якого досі в душі так добре ставився Ільїн, раптом заговорив по-німецькому і в тій німецькій мові з’явилися російські слова з німецькою вимовою — «рінге ум Кієф», «небен дем Прілюккі», Ільїн, хоч і сам викликав німця на розмову по-німецькому, відчув спалах гніву. Було в тих словах, сказаних по-німецькому, щось таке, що раптом нагадало, яким він був, цей німець, тоді, в сорок першому році. Ніби, коли він почав розповідати по-німецькому про те, як воював під Прилуками, щось теперішнє одлетіло від нього, а щось тодішнє повернулося. Тодішнє для нього радісне й переможне, а для Ільїна гірке й страхітливе, бо це навколо нього, Ільїна, замкнув тоді кільце під Прилуками оцей німець! І хоч Ільїн прорвався тоді крізь те кільце, повз цього німця й вийшов, але інші не вийшли і залишились лежати мертві там, у тому кільці, замкненому оцим німцем під Прилуками.

Ільїн знав, що німець після всього цього був у антифашистській школі й ризикував життям, рятуючи від марної загибелі інших німців, і залишився в строю, незважаючи на поранення, та, почувши раптом німецькою мовою його спогади про сорок перший рік, усе одно не зміг утриматись від спалаху люті. І цілу хвилину дивився в землю, долаючи цей спалах, про який не думав зараз, чи справедливий він, чи несправедливий, а знав тільки одне, що для цього не час і не місце і він, командир полку, до якого прислано цього німця, не має права на такий спалах.

І німець щось відчув. Він теж стояв, дивився в землю й мовчав.

— У вас є родичі там, у Німеччині? — пересиливши себе, запитав Ільїн по-німецькому.

— Є, — відповів німець також по-німецькому. — Але після того, як я поставив свій підпис під документами комітету «Вільна Німеччина», я не знаю, що з моїми родичами. Так само як і мої товариші, — додав він.

Так, оце можна було слухати по-німецькому: «майне камераден». А «рінгс ум Кієф» і «небен дем Прілюккі» чомусь не можна було слухати. Це можна, а того не можна!

— Треба було все-таки відправити товариша Шелля до медсанбату, — сказав Завалишин. — Він погано себе почуває, а особливої потреби в ньому, думаю, більше не буде.

Ільїн змусив себе подивитися на німця. Той і справді ледве стояв на ногах. Та Ільїн помітив це лише тепер, після слів Завалишина. Він узагалі не звик помічати таких речей: коли залишився в строю, то залишився!

У глибині лісу пролунав сильний вибух і за ним через кілька секунд другий, такий самий.

— Підірвав, гад! — вигукнув Ільїн, уже розуміючи, що пошився в дурні, не обумовив з німецьким майором, що вони зобов’язані здати непошкодженими обидва свої «фердинанди». А тепер німці підірвали їх; нічого іншого ці вибухи означати не могли.

Ільїн злився на того німецького майора, який у останню мить все-таки обдурив його, Ільїна. Злився, хоч знав, що й він на його місці зробив би саме так. «Гаразд, ми з тобою ще поговоримо», — з незгаслим роздратуванням подумав Ільїн, побачивши німців, що виходили на узлісся з білими прапорами.

Та говорити з німецьким майором уже не довелося.

Комбат доповів, що німців вивів капітулювати й вишикував на узліссі не той майор, а якийсь інший, що залишився командувати після нього, полковник. А майор, який розмовляв з Ільїним, домовившись про капітуляцію своїх підлеглих, наказав підірвати штурмові гармати й сам застрелився в лісі, біля них. «Отак і буває, — згадавши власні переживання в двох оточеннях, подумав Ільїн про цього майора. — Хто сильніший характером, той і йде до кінця…»

Коли Синцов побачив Ільїна, з капітуляцією вже все скінчилося. Зброя смугою лежала вздовж узлісся, а німці, розтягнувшись колоною, йшли під конвоєм кількох автоматників через галявину житом, повз трупи.

Німця з комітету «Вільна Німеччина» щойно відправили полуторкою до медсанбату. Завалишин повернувся назад, у перший батальйон, де перебував зранку, але ще не закінчив однієї делікатної справи.

— Спізнився! — сказав Ільїн, сідаючи на свого трофейного мотоцикла, коли побачив Синцова. Він вважав, що той прибув до полку в своїй колишній ролі офіцера оперативного відділу, — дізналися про нову спробу німців прорватись і негайно послали, може, навіть літаком…

Та Синцов, спинившись за два кроки й приклавши руку до пілотки, відкарбував службовим голосом:

— Товаришу підполковник, дозвольте доповісти: начальник штабу триста тридцять другого стрілецького полку майор Синцов до місця служби прибув!

— Лише трохи не встиг до гарного бою, — сказав Ільїн, вислухавши рапорт Синцова. — Усно вже доповів у дивізію, а письмово ще ні. — І, всміхнувшись, додав — Та це можна виправити, де начальник штабу писучий, там і історія полку після нього залишиться…

Вони сіли там, де Ільїн сидів перед боєм, спустивши ноги в той самий окоп; Ільїн показував на місцевості, що і як було, а Синцов, проставляючи пункти і формулюючи, записував це у вигляді готового донесення.

Так заново почалась їхня спільна служба. Дописавши донесення, Синцов сказав, що тільки тут, у полку, від Дудкіна дізнався, що немає в живих Василя Олексійовича Чугунова.

— Навіть Насонов там, у дивізії, нічого мені не сказав.

— Мабуть, на думку не спало, що ти не знаєш.

Життя швидко йде! Сьогодні живий — завтра вбитий, а післязавтра вважається — вже час звикнути, що немає!

Ввечері, коли ховали його, дивлюсь, лежить у своїй солдатській шинелі. Нижче пояса гусеницею переїхало, а голова ціла, і шинеля як була на два верхні гаплики застебнута, так і лишилася. Його, якщо пам’ятаєш, малярія, бувало, трусила, і того дня теж. Як зранку застебнув шинелю на гаплики, так у ній і помер. Не хотів носити офіцерської шинелі з вилогами. І погони нашивав і перешивав усе на ту саму, солдатську… І капітанські, й майорські. Казав: на гапликах зручніше! Сподівався до кінця війни її доносити…

Ільїн відкашлявся і повернувся до полкових справ; покликав комбата — познайомити з новим начальником штабу.

Познайомивши, спитав:

— Хто у вас полонених повів?

— Гурєєв.

— Про розписку добре йому приказав, не так, як того разу?

— Не повторимо помилки, товаришу підполковник.

— А то вони через запаморочення від успіхів на одну групу полонених розписку взяли, а на другу — ні, і вийшло, що сто чоловік на рахунок полку не записано. Як начальник штабу, запам’ятай на майбутнє! Полонені, як і грошики, лік люблять!

Наказ полкові, після ранкового бою, залишався попередній: перебувати в готовності на зайнятому рубежі.

Знайомлячи Синцова з полковим господарством, Ільїн уважно приглядався до нього. Те, що Синцов пішов на ад’ютанта, внесло в давнє ставлення Ільїна до свого колишнього комбата тінь недовіри: чи не мріяв про легке життя і чи не з’явився тепер у стрій тільки через те, що легке життя за нещасливим збігом обставин урвалося?

Буває з людьми й так: хочуть одного, а погоджуються на інше. Ільїп не довіряв таким.

Синцов відчув відтінок цієї недовіри, але не схотів нічого доводити. З такою людиною, як Ільїн, особисті взаємини — наслідок ділових. Упораєшся з ділом — розтане й крига. А не впораєшся — словами не розтопиш.

Вони побували в двох батальйонах і в мінометників.

Усе інше відклали на завтра. Їздили й німецьким мотоциклом, якого Ільїн хвалив за прохідність, і верхи. Кінь у Ільїна залишився той самий, що був навесні, такий же вгодований і гладкий, незважаючи на знегоди наступу.

Людина, що, як Синцов, була на війні й командиром роти, й комбатом, загалом знає, що таке полкове господарство і до того ж знає знизу. А знизу видніше. Знав він полкове господарство і згори — як офіцер оперативного відділу, бував у полках. Та й «знизу», і «згори», навіть разом узяті, — ще не все. Начальником штабу полка він усе-таки не був. І, не бажаючи схибити в новому для себе становищі, знайомився з полковим господарством, намагаючись нічого не пропустити, записуючи в зошит.

А коли відчув, що Ільїн незадоволений затримками, подивився йому в очі.

— Краще записати, ніж перепитувати. Перший день начальником штабу і не хочу вдавати перед тобою, що все знаю.

Тільки після цих слів Ільїн заговорив про те, про що думав півдня.

— Сам попросився до нас?

— До вас — ні. Так вийшло, що саме до вас. А взагалі попросився.

— Коли? Після його загибелі?

— Ще до того.

Ільїн хотів запитати: як це, ще до того? Але стримався.

Коли повернулися на командний пункт, Дудкін доповів, що змін в обстановці немає, здалися ще три невеликі групи, всього лиш двадцять два чоловіки.

— Заїлися, — сказав Ільїн. — Усього лиш… Було, за одним полоненим ходимо, ходимо, по п’ять ночей підряд… — Він промовив ці останні слова з зусиллям, стримавши позіх. — Засинаю. Вранці вважав, що навіки виспався, а тепер знову тягне. Ляжу на годину. Коли що — будіть!

І пішов у намет.

— Отак завжди, — сказав Дудкін, провівши очима Ільїна. — Доходжується до останнього.

Вони проставили в уже підготовлене Синцовим вечірнє зведення загальну кількість полонених за день: сімсот сім чоловік. Зазначили свої втрати: дванадцять убитих і тридцять сім поранених. Синцов підписав, і Дудкін звелів відвезти зведення посланцю на такому самому, як в Ільїна, трофейному мотоциклі з коляскою.

Поки Ільїн спав, Синцов подзвонив начальникам штабів сусідніх полків, відрекомендувався по телефону і обмінявся відомостями про обстановку. Зразу після цього подзвонив Завалишин. Дізнавшись, що Ільїн спить, а біля телефону Синцов, сказав:

— Здрастуй, Ваню! Уже чув, що ти тут. Радий!

Командира полку не буди, а, як устане, передай: затримаюся ще на півтори години. Причину він знає.

Сказав «радий», а голос був заклопотаний.

Настала пауза, ніхто більше не дзвонив, і самим дзвонити не було потреби. Дудкін сказав, що постіль Синцову приготовано в одному наметі з ним. Чемодан уже віднесли туди.

— Може, й ви відпочинете?

Але Синцову спати не хотілось, та й незручно було, поки не прокинеться командир полку.

Ільїн вийшов з намету рівно через годину.

Прокинувся сам і вигляд мав такий, наче й не спав.

Почувши про дзвінок Завалишина, кивнув, покликав Івана Овдійовича, щоб приготував попоїсти, і сів на телефон. Подзвонив підряд трьом комбатам і кожному повторив те саме: наказ поки що попередній — у глиб лісу не просуватись, але, виконуючи його, треба все-таки послати поперед себе посилену розвідку, щоб до сутінок повернулась і доповіла. Розпорядився, щоб до розвідгрупи включили більше людей з партизанського поповнення: «Погони нові, а вояки старі — кожний кущ у цьому лісі знають!»

Ільїн знемагав од бездіяльності. І він, не переступаючи тієї межі, за якою починається пряме порушення наказу, вносив у нього свої поправки.

Під деревами, за наметом, де спав Ільїн, стояв укопаний у землю столик з двома лавками для всього: і для роботи, і для їжі. За цим столиком і вечеряли вдвох із Синцовим. Їли теплу кашу з м’ясною підливою і пили гарячий чай. Про горілку Ільїн спитав на початку вечері:

— Наркомівську норму будеш?

Але Синцов відповів, що самому нема бажання.

— Тим краще. Навесні, коли був у нас, сказав тобі: попрацюємо над полком, зробимо найкращим у армії. Пам’ятаєш?

— Пам’ятаю.

— Залежить від нас. Інші люблять лазаря співати: то не туди його поставили, то погане поповнення дали… А я не люблю — куди поставили, туди й поставили, кого дали, того й дали; роби, що від тебе самого залежить! Як у давній солдатській пісні: «Бойове завдання треба всім виконувати завжди, і зв’язок тримать по фронту, і дивитися вперед!»

Ільїн уперше за весь час усміхнувся.

— Не чув цієї пісні, — мовив Синцов.

— Мені її возій розповів, дев’яностого року народження. Там у ній і інші добрі повчання є: «Як поранить ненароком, командирові скажи, відповзи од бою трохи, рану сам перев’яжи. Як патрони є в запасі, їх товаришу віддай. А гвинтівку, трьохлінійку, хоч би що не залишай…»

Індивідуальних пакетів на той час не було, я пробував сам у неї вставити про індивідуальний пакет — не вставляється. От якби був у нас із тобою, як у Сталінграді, Рибочкін, одразу вставив би, склав би… — сказав Ільїн.

І, згадавши Рибочкіна, що залишився під Бєлгородом без ноги, раптом спитав — Скажи відверто, тобі з рукою твоєю не буде важко?

— Буде важко — скажу відверто.

— А що з дружиною?

Синцов глянув на нього. Після тієї весняної розмови з Ільїним про Таню стільки всього було, що не знаєш, з чого почати і чим скінчити. Краще не починати.

Помовчавши, він відповів, що Таня шість днів тому поранена осколком ручної гранати і тепер — у тиловому госпіталі. Де — поки що невідомо.

— Тяжко?

— Ні, не тяжко.

— Тоді ще терпимо. Вперше?

— Ні, вдруге.

Ільїн похитав головою і сказав про німців:

— От беремо, беремо їх у полон. А вони жінку ручною гранатою…

І в цих його словах, майже вигуку, було все, що накипіло, поки йшов назад, на захід, серед повсюдного руйнування й незмірного людського горя, яке все одно залишалося горем, незважаючи на всі наші перемоги і всі німецькі поразки.

Завалишин з’явився якось нечутно. Підійшов і стояв мовчки.

— Іноді не можу про них спокійно, — першим озирнувшись і помітивши його, сказав Ільїн так, ніби чекав заперечень.

Та Завалишин не заперечив. Зітхнув і сказав:

— Сам, буває, не можу… — І, обнявшись із Синцовим, сів до столу.

— Повечеряй, — сказав Ільїн.

— Не хочу. Немає настрою.

— Тоді чай випий. Закінчили?

— Закінчили.

— Підтвердилось те, що старий казав?

— Цілком.

— Чому ви так довго? — спитав Ільїн.

— А вони тоді, в сорок першому, коли закопували, документи з тіла зняли. Спочатку хотіли в себе залишити, а потім побоялись і теж закопали там-таки, поблизу, в солдатському казанку. Та одна річ — тіло знайти, інша — казанок.

— А тіло як збереглося?

— Ну як воно могло за три роки зберегтися?.. — зітхнув Завалишин. — Одяг місцями цілий лишився — кітель, кашкет, частина околички. А руки, як старий тоді йому на грудях по-православному склав, так і лежать поверх кітеля. Кістки, звичайно.

Ільїн обернувся до Синцова, котрий не міг збагнути, про що мова:

— Я тобі ще не сказав, вважав, навіщо, поки не підтвердиться. Він тут, — Ільїн кивнув на Завалишина, — півдня однією особливою справою займався разом з Євграфовим. Учора ввечері прийшов до нас дід, лісник, не сам лісник, самого лісника німці на сосні повісили, а його батько, який ще до війни на пенсію пішов, зовсім старий.

Розповів, що на початку війни, коли тут бої точилися, вбитого генерала в лісі знайшов. Самого. За триста кроків од танка КВ, що на узліссі згорів. Ноги до колін обпечені, а вище — цілий. Чи то його бійці відтягли в гущавину і ще живого там сховали, чи то всі загинули, а він сам заповз, та тільки німці його так і не знайшли, а старий поховав і сказав нам, що могилу покаже. Так я кажу? — перепитав Ільїн у Завалишина. — Ти з ним більше за мене розмовляв, краще знаєш.

— Так, — підтвердив Завалишин.

— От він разом з уповноваженим і займався, — кивнув Ільїн на Завалишина. — Ніхто цього не знав, а дід вийшов з лісу і сказав. Нам першим.

— Я вже питав його, коли копали, — сказав Завалишин: «Чому ж ви, діду Антось, партизанів про це не повідомили?»

— Як він пояснив? — спитав Ільїн.

— Каже: «Син покійний сам до партизанів пішов, а мені наказав: «Нікому нічого не повідомляй, поки все наше військо назад не прийде. Коли все військо прийде, тоді й відкриєш».

— Довго йому чекати довелося, — сказав Ільїн. — Генерал-майор?

— Так. Одна петлиця зотліла, а на другій зірочки лишилися, тільки поіржавіли. А на ордені Червоного Прапора навіть емаль не облупилась.

— І документи знайшли? — спитав Ільїн.

— У тім-то й річ, що знайшли, — сказав Завалишин.

Сказав якось незрозуміло, ніби краще було не знаходити тих документів. І, стишивши голос, назвав прізвище генерала, яке по сорок першому пам’ятали й Ільїн, і Синцов.

Прізвище те було тоді в одному пам’ятному всім наказові, де зазначалося, що той генерал, покинувши свої війська, перейшов до німців. А поговір додавав, що не просто перейшов, а поїхав до них танком.

Виявляється, в чутках про танк була частка правди.

А решта — вигадка чиясь, хто втік і врятувався, можливо, покинувши інших у біді; вигадка, що обернулася потім через необізнаність наказом і зганьбила ім’я загиблого.

— Помер, очевидно, від рани в груди. Ноги спалені і в грудях рана, — сказав Завалишин. — Так старий пояснює, бачив усе це, коли ховав. Лікарі розберуться. З медсанбату і з госпіталю комісію лікарів прислали. З корпусу начальник Євграфова приїхав. Бережний з’явився, п’ять машин — справжнє весілля!

— А де Євграфов? — спитав Ільїн.

— Поїхав супроводити, — похмуро сказав Завалишин. — Склали все в машину і старого запросили з собою. Думав, і мене візьмуть, та обминула чаша сія. Обійшлись Євграфовим.

— А чого ти так, — звівши очі на Завалишина, спитав Ільїн, — ніби щось погане відкрилось. Я, наприклад, вважаю, що тут нічого поганого, крім доброго. Мали про нього відомості, що до німців перейшов, а виявляється — вбитий у бою. Все як слід.

— Усе воно так, — сказав Завалишин, — тільки не знаю, що тепер з тим наказом буде. Може, не захочуть його переглядати, повертатись, — не припускаєш такої думки?

Такої думки не хотілося припускати ні Ільїну, ні Синцову, але обидва вони, почувши це запитання, мовчали, бо відповісти, що не припускають, не могли.

— Наша роль у цій справі закінчена, — сказав Завалишин. — І особисто я в розмови — хто, що, які документи і на чиє ім’я знайшли — ні з ким заходити не маю наміру. Тільки вам двом сказав. Знайшли, то й знайшли, здали, то й здали, а далі — не мого розуму діло.

— Дивно це від тебе чути. Звичайно про що б не заговорили, вважаєш, що твого розуму діло.

— Дивно чи не дивно, а отак. Звичайно — одне, а в даному разі — інше.

Запала довга мовчанка.

— А я, коли б моя воля, наказ у цій його частині, навіть і не думаючи, скасував би, — сказав Ільїн. — Кому від цього погано було б?

Завалишин нічого не відповів, а Синцов подумав, що Ільїн правильно каже. Так воно й повинно бути. І раптом пригадав Серпіліна тоді, в сорок першому, під час прориву з оточення, коли його, тяжкопораненого, все-таки винесли з бою солдати. І він лежав на шинелі з ромбами в петлицях, одним поколупаним, а другим вирізаним з околички кашкета, і з орденом Червоного Прапора, як у цього генерала, якого знайшли сьогодні… Чому одне на війні виходить, а інше не виходить, хоч люди щоразу майже однаково докладають зусиль, щоб усе вийшло?

Загадок на війні багато, про деякі навіть уявлення не маємо, як з оцим генералом, тіло якого відкопали. Такі загадки, як міни уповільненої дії, закопані глибоко, і невідомо, коли виявлять себе… «І чи всі правильно потім розгадають, теж невідомо», — подумав Синцов, непомітно для себе перейшов від думок про теперішнє до думки про майбутнє. В тому майбутньому займуть своє місце й люди, яких уже не було.

Та хоч їх уже не було, щось, зберігшись від них, переходило в майбутнє. Якась частина їх прижиттєвої сили й морального значення, виявляється, не вмерла разом з ними, а все ще існувала і впливала оце тепер на думки Синцова про його власне майбутнє і про майбутнє взагалі, про те, що після війни все має бути добре й справедливо.

І, навпаки, все, що бентежило його душу на початку війни, всього цього після війни не повинно бути й не буде.

Твердо вірив у це. І частиною цієї віри в майбутнє була невмируща віра в померлу людину — в Серпіліна.

Усі троє, як і раніше, мовчали. Ільїн налив собі ще півкухля чаю.

— Перейшов на чай, — кивнув на Ільїна Завалишин. — Допив тиждень тому весь свій компот.

Та Ільїн нічого не відповів. Не мав настрою жартувати.

— Товаришу підполковник, — гукнув здалеку Дудкін, — біля телефону комбат два, просить особисто вас.

Ільїн пішов до телефону. Було чути, як він каже:

— Ясно. Мені все ясно.

Його тихий голос долинав так чітко, що через це раптом з особливою силою відчулась тиша. Ніде, навіть далеко, не стріляли.

Уперше за багато часу Синцову раптом здалося, що він колись ще напише про цю війну. Сам напише. Навіть невідомо, що наштовхнуло на ці думки, може, те, що зустрів сьогодні в полку кореспондента з армійської газети, котрий приїхав невдовзі після бою і, мабуть, ще й зараз десь у темряві ходив і розпитував людей, як вони воювали…

У чорноті ночі, над лісом, там, де вдень був бій, злетівши в небо, спалахнула далека сліпучо-біла освітлювальна ракета. Спалахнула, як і в ту першу для нього ніч війни біля Мінського шосе. Тоді вона висіла просто над Синцовим, тримаючи його розпластаним на землі під своїм млосним білим світлом. А тепер горіла вдалині, над лісом, над загиблими німцями. Та все одно в цьому її далекому горінні було й тепер щось млосне, що нагадувало про всю довжину шляху звідти, з сорок першого, сюди — в сорок четвертий…

Синцов дивився вдалину, на ту ракету доти, поки вона не згасла, відгорівши свій млосний термін.

— Якщо німці пустили — не зрозуміло навіщо, — сказав Завалишин. — Скоріше хтось із наших пальнув трофейною…

Ільїн повернувся, але до столу не сів, од збудження був весь мов на гвинтах.

— Курнаков доповідає, що його посилена розвідка, пройшовши півтора кілометра, зустрілася з передовими частинами шістдесят сьомого корпусу. Прочесали ліс і ввійшли зуб у зуб. Виходить — кінець! Німців у котлі більше немає. А ми були на фронті — опинились у тилу. В останній день з останнім котлом закінчили. Знов, як у Сталінграді! Не чув перед від’їздом там у вас, в оперативному відділі, хоч би краєм вуха, куди нас далі думають?

— Не чув, — сказав Синцов. — Про такі речі в оперативному відділі вголос не думають…

Багато людей ставили собі те саме запитання, яке Ільїн поставив Синцову. Ставили, та поки що не могли відповісти. Тільки двоє в усій армії — Бойко і Захаров, що поверталися цієї ночі зі штабу фронту, — вже знали відповідь.

Батюк викликав їх, щоб повідомити: після ліквідації котла армію перекидають на сусідній фронт. На перекидання дається дуже мало часу, дорога кожна година, тому й викликав уночі, а не вранці. Віддавати свою армію, та ще ту, якою колись сам командував, у інший фронт Батюкові було шкода, і він так прямо й сказав про це, висловився навіть: «У чужий фронт».

Провівши нову розмежувальну лінію між фронтами, йому замість узятої давали іншу армію. Але Батюк, звичайно, хотів би й іншу одержати і цієї не віддавати.

Прощаючись, сказав:

— Тут у мене показали себе добре. Побачимо, як покажете там, у сусіда.

Не втримався від цього — ревнував! їхати від Батюка до себе додому було недалеко: дві інші армії, що входили у фронт, наступали вже за Мінськом, і штаб фронту тепер був за сімдесят кілометрів на захід від штабу їхньої армії, що воювала з оточенням у котлі з німцями. Завершення цієї операції останнім часом вважалося — питання днів і годин, і Батюк, хоч і поздоровив на прощання, що довели діло до кінця, особливо на цьому не затримувався. Вся його увага тепер була не там, де добивали котел, а там, де дві його армії йшли далі на захід.

Закінчити закінчили, а особливих поздоровлень не почули» — всміхнувся Захаров, коли вони з Бойком підходили до машин. Їхали кожний своєю.

Захаров наказав водієві їхати за машиною командуючого з інтервалом триста метрів, щоб не ковтати куряви.

Він думав про те саме, про що згадував сьогодні Ільїн серед цієї раптової тиші. Згадав про Сталінград і колишній Донський фронт, про всі сталінградські армії, які примусили тієї зими капітулювати Паулюса. Де вони тепер, після того як пройшли по півтори, по дві тисячі кілометрів від Сталінграда? Про одну вже давно не чути, — схована десь у резерві, а інші — віялом по всіх фронтах: одна армія на Прибалтійському напрямі, дві підходять до кордонів Польщі, дві на півдні, в них попереду — Балкани… А наша звідси, з Білорусії, піде тепер на Литву, а за Литвою — Східна Пруссія…

Перекидання на новий напрям — річ трудомістка, роботи буде багато. Зранку Бойко почне вганяти в піт і штаб армії, і штаб тилу! Ще перед тим, як вирушити назад, подзвонив Артем’єву, щоб завтра на сьому ранку викликав усіх, кого треба.

Захаров стримував себе від марних порівнянь. При твердому характері Бойка охочих порівнювати його з Серпіліним і так вистачає. Та справі такі порівняння мало допомагають.

Для політпрацівника важливіше інше: постаратися зрозуміти людину і, зрозумівши, піти назустріч доброму в ній і стати наперекір поганому. Особливо поганого, чому треба ставати наперекір, у нового командуючого немає.

Але надто офіційний, надто сухий з людьми. А коли людина владна, то її сухість одразу впадає у вічі, а її справедливість залишається в тіні. А добре в Бойкові те, що він живе тільки ділом, і ніхто не може догодити йому нічим, крім добре зробленого діла, і ніякі привхідні обставини не можуть схилити його до людини чи відштовхнути — тільки діло! Тим, у кого діло займає стільки ж місця в житті, скільки в самого Бойка, працювати з ним можна. А тим, у кого менше, важко.

Справи в Бойка йдуть добре, не гірше, ніж за Серпіліна. І це говорить не тільки на користь Бойка, а й на користь Серпіліна. Добре керує людьми і ділом не той, після чийого відходу все одразу розвалюється, а той, після відходу якого все залишається, як було. Тільки дурні думають навпаки!

В’їжджаючи в село, де тепер розташувався КП армії, наздогнав віліса командуючого. Бойко нетерпляче ходив туди й сюди коло нього.

— Чекаю на вас. На цілих п’ять хвилин відстали, — сказав він Захарову. — Хотів вас запитати: чаю поп’ємо? У мене.

Запрошення було незвичайне. Вечеряли разом у їдальні Військової ради, а чи п’є Бойко проти ночі чай, чи не п’є, Захаров навіть і не знав. Та коли вже кличе, погодився.

А як зайшли в хату, чаю пити не стали. Бойко дістав пляшку коньяку, дві склянки, мовчки відкоркував пляшку, налив коньяку Захарову і собі й підвівся за столом на весь свій зріст.

— Пом’янемо Федора Федоровича. Сьогодні з останнім пострілом завершили його операцію.

Бойко одним духом випив коньяк, сів, відкинувся на стільці, і з незвично схвильованого виразу його обличчя Захаров зрозумів, що річ не просто в тому, що він віддає належне Серпіліну, а ще й у тому, що сьогодні закінчив доробляти розпочате іншим і від цього дня далі все буде вже його. За операції, які в них попереду, відповідатиме вже він — від початку й до кінця. Сказавши про Серпіліна, натиснув на слово «його»! «Його операція!» А про наступну подумав: «Моя!»

Зачекавши, поки Захаров доп’є, Бойко потягнувся довгою рукою до портфеля, що стояв біля стіни на підлозі, дістав з нього конверта, а з конверта — аркуш карти-п’ятисотки, за якою воюють командири полків та комбати, — на столі в командуючого армією вона рідкісна гостя. На обрізі карти стояв гриф: «Аркуш 29/31. Домачево. Держкордон».

Захаров подивився на цей аркуш-п’ятисотку з грифом «Домачево» і без пояснень зрозумів, що Бойко починав воювати за цим квадратом карти. Де починав війну Бойко, виконуючи обов’язки командира полку, Захаров знав і раніше; не знав тільки, що возить за собою всю п’ятисотку.

Показавши Захарову карту, Бойко знову сховав її в конверт і поклав у портфель. І тільки після цього сказав:

— Поки воювали тут, на Мінському напрямі, вважав, що потраплю на цей квадрат. А тепер уже не знадобиться! Коли переходимо — в розпорядження сусіда праворуч, напрям буде на Східну Пруссію, іншого не передбачаю. За вчорашнім зведенням, лишилося до неї сто сорок кілометрів, якщо прямо.

— На півдні, відчувається, теж скоро почнемо, — мовив Захаров.

— Логіка підказує, що так. Визволення Росії закінчуємо. Далі Європа, — сказав Бойко і защепнув портфель на замки.

Хоч сам був українець і визволяв Білорусію, але сказав про все вкупі, як про Росію, все разом уклав у це одне поняття, як того часу робили й інші російські й неросійські люди, що воювали на всіх фронтах.

Слово «Європа», що його сказав Бойко одразу ж після слова «Росія», навіть якось вразило Захарова, прозвучало незвично. Казали «народи Європи», казали, «там, у Європі». Зовсім недавно це було ще надто далеко, щоб казати отак, як сказав зараз Бойко, — не все, що самі робимо, одразу доходить до власної свідомості! А насправді так воно й є: визволимо себе, почнемо визволяти від фашистів решту Європи. А як же ще? Якими іншими словами сказати про це?

— Чимраз частіше думаю про те, яким буде життя після війни, — мовив Захаров.

— А я поки що не думав, — сказав Бойко. — Немає коли.

— А я думаю, — повторив Захаров. — Коли ніде в цілому світі не стріляють, мабуть, незвично буде, здаватиметься, що настало вічне життя. Особливо в перші дні…

Москва — Гульріпш

1965–1970