Останнє літо

Розділ десятий

Коли Синцов, попрощавшись з Гурським, ще раз зайшов на телеграф, у віконечку «До запитання» сиділа інша дівчина, але відповідь була та сама: телеграми немає. Лишалося їхати ночувати в гуртожиток при комендатурі.

Виходячи з телеграфу, він для очистки совісті подзвонив Наді й після першого ж гудка почув:

— Алло!

— Надію Олексіївну!

— Це ти, Ваню? — квапливо спитав жіночий голос.

— Я.

— Я щойно повернулася й прочитала листа. Павло пише, що ти зайдеш. Приходь зразу ж. Де ти?

— Не так далеко.

— Прийдеш, еге ж? — повторила Надя тривожно, ніби боялася, що він чомусь не прийде.

— Зараз прийду.

— Ти знаєш адресу? Та ти ж листа приніс! Швидше приходь.

Коли він піднявся на четвертий поверх, двері квартири були прочинені. Але він все-таки подзвонив.

— Заходь, заходь, — пролунав жіночий голос з глибини квартири. — Я на кухні, зараз…

Надя вийшла йому назустріч. Через плече в неї був перекинутий рушник. Ставши навшпиньки, вона розцілувалася з ним як з родичем. Потім потягла його за руку з напівтемного передпокою до їдальні, де вже світилося, і пильно вдивлялася в нього.

— Он ти який став! Майор…

Полічила очима нашивки за поранення.

— Скільки ж тебе?!

І, метнувши погляд на шкіряну рукавицю, опитала:

— Болить?

— Взагалі — ні.

Надя стояла і все ще дивилася на Синцова немовби звідкись здалеку, порівнюючи його, нинішнього, з тим, якого востаннє бачила на випускному вечорі в школі.

І він теж стояв і дивився на неї. Таня говорила про неї, що вона красуня. Може, й красуня. Тоді, в школі, і Надя, і краса її, що впадала в очі, здавалися йому якимись нахабними. А зараз у її очах була розгубленість, невідомо чому. Може, не знала, що з ним тепер робити, хоч сама ж підганяла, щоб швидше прийшов.

Він хотів сказати їй, що трошки посидить і піде, але вона знов потягла його за руку, тепер уже до столу.

— Сядемо, поговоримо, як усе буде. Почала готувати тобі вечерю, та не встигла. Звідки ти дзвонив?

— З телеграфу.

— Коли їдеш назад?

— Завтра вранці.

— Тоді я зараз приготую на стіл, повечеряємо й поговоримо. А потім помиєшся з дороги та й ляжеш спати. Постелю тобі тут, на дивані. За ніч напишу листа, а вранці поснідаєш і поїдеш. Згода? Павло написав, щоб я, коли захочеш, дала тобі ключ від старої квартири. Але, по-моєму, це дурниці. Ночувати там самому, в порожній квартирі… Хоч я й поприбирала там місяць тому, навіть підлогу помила, але все одно. Нема чого тобі там робити. Хіба я не правду кажу?

— Правду.

— Отже, ти згоден?

— Ні. — Він пояснив, що вже влаштувався в гуртожитку при комендатурі, вранці туди приїде водій і розшукуватиме його.

Здається, Надю засмутило, що він не ночуватиме.

Може, хотіла, щоб розповів потім Павлові, що вона приймала його, як рідного. Але не суперечила. Тільки сказала:

— То хоч помийся. До комендантської години ще далеко.

Він подумав і кивнув.

— Спасибі.

Та й справді, навіщо йому поспішати звідси до комендатури? Чого він там не бачив? Шкода тільки, що пакунок з чистою білизною, мочалкою та милом залишив у вілісі. Думав, коїли їхатиме назад, як буде тепла погода, помитися десь у річці.

— Ти помиєшся, а я накрию стіл, — сказала Надя.

— Послухай, — не зовсім упевнено звертаючись до неї на «ти», сказав Синцов. — Може, зробимо інакше? Посидимо, поговоримо, потім помиюсь, а тоді вже повечеряємо. Правду кажучи, я недавно обідав.

— Як хочеш, — сказала Надя. — Мені ще краще! Я тебе зразу ж почну розпитувати.

Вона пересіла так, щоб дивитися йому прямо в очі, і поклала на стіл перед собою обидві руки. Синцов тільки тепер помітив, як вона одягнена. У чорній шерстяній сукні з довгими рукавами до кистей і глухим коміром, з-під якого виднів ся ще один, вузенький білий комірець. «Як черниця», — чомусь пожалів він її в цю хвилину.

Вона стала його розпитувати, як усе це було, коли він позавчора вночі бачив там, на фронті, Павла.

Розпитувала про такі дрібниці, що він зрештою всміхнувся.

— Їй-богу, не пригадую, що й де в нього стоїть і лежить, тим більше, що був уночі й думав зовсім про інше.

Хата як хата!

— А як, по-твоєму, є в нього хто-небудь?

— Кого маєш на увазі? — глузливо спитав Синцов.

— Не говори зі мною, як з дурненькою.

— А як з тобою говорити? Невже, коли опитала, сподівалась, що скажу: є?

— Ні, не сподівалась. Правильно. Ну, а все-таки? Мабуть, трудно без цього?

— Мабуть, трудно. — Він подумав про себе, що інколи буває трудно, але частіше не до того. Не тільки кажуть так, а й справді не лишається сил ні на що, крім війни.

— Може, й зрозуміла б його, та все одно казилася б страшенно! — сказала Надя, і, певно, то була правда: навіть од самої цієї думки її обличчя стало злим.

— А що тут розуміти? По-моєму, і розуміти поки що нема чого.

— Та хіба я хочу про це думати! — з раптовим притиском сказала вона. — Не хочу, а думаю. Таку вже погану вдачу маю. — І, помовчавши, спитала іншим, лагідним голосом: — А коли ти його ще, перед тим, бачив?

— Майже так само давно, як і ти, в листопаді.

— Та ви хоч по телефону розмовляєте?

— Двічі за цей час розмовляли, коли я оперативним черговим був.

— Лише двічі? — В її голосі був такий подив, ніби вона досі думала, що вони з Павлом тільки те й роблять, що розмовляють один з одним по телефону.

— Ти все-таки, мабуть, погано уявляєш реальну обстановку, в якій працює командир дивізії, та й взагалі всі ми, грішні, — не стримався він, щоб не всміхнутись.

— А я не винна, що погано це уявляю, — визивно сказала вона. — Я то хотіла!.. Він не захотів. Ти це знаєш? Про це він тобі казав?

І хоч Синцов кивнув, дав їй зрозуміти, що вже знає про це, але вона все одно стала розповідати йому, який Павло впертий і дивний чоловік, не розуміє, що там, на фронті, вона не принесла б йому нічого, крім щастя, а все інше — дурниці.

В її голосі відчувалось, що вона відступила, але не скорилась.

— Хіба коли людина щаслива, то гірше воює? — раптом спитала вона. — Тобі це краще знати!

Вона спитала прямо, а що відповісти? Сказати їй: тобі не можна бути на фронті з Павлом! А Тані зі мною — можна. Ти не вмієш там поводитись, не вмієш і не зумієш! А Таня вміє. Як це сказати їй у вічі? Як узяти на себе таку сміливість — судити чуже життя, та ще й ставити при цьому за приклад своє власне?

— Чого мовчиш? — спитала Надя. — Думаєш, як викрутитись, щоб не образити мене і Павла не підвести?

— Саме так. Про це й думаю.

— Ну й до чого додумався?

— Ні до чого не додумався. Ви з ним живете, вам з ним і вирішувати.

— А ти сміливий! — Надя глянула на нього так, піби він сказав їй щось дивовижне. — Інші зі мною бояться так розмовляти.

— А от я чомусь не злякався. Ти вже пробач.

— Навпаки, люблю, коли не бояться мене. Звикла, що чоловіки переді мною хвостами крутять на першу вимогу. Бережись, коли будеш і далі такий хоробрий, гляди, щоб не закохалась!

Легенька усмішка промайнула на її обличчі, і вона подумала: нездійсненне це тільки тому, що зараз сама не допускає такої можливості, і знову спитала про Павла:

— Розкажи мені, як ти його в передостанній раз бачив.

Синцов знизав плечима:

— Та коли це вже було, мало не півроку тому, та й бачились одну мить.

— А я його ще довше не бачила. Ні одну мить, ніяк. Одну мить, не одну мить, все одно розкажи мені, як це було.

Синцов розповів, як це було. Як його послали до командира дивізії з пакетом, де був наказ про передислокацію. Пакет треба було вручити командирові дивізії особисто. Та Артем’єва в штабі дивізії не застав: зранку поїхав у один із своїх полків на навчання.

— Яке навчання? — спитала Надя.

— Ну яке навчання? На цей раз прийшло поповнення, і вчили його наступати за вогневим валом.

— Що означає «за вогневим валом»? — знову спитала Надя.

— За вогневим валом — означає: ведуть вогонь кількома батареями і наступають так, щоб піхота йшла вслід за цими розривами на відстані двісті-двісті п’ятдесят метрів, не відстаючи.

— А коли навчання, як стріляють, холостими?

— Чому холостими? Звичайними, бойовими.

— А коли раптом щось… Коли не долетить?

— Уб’є людей. Не повинно бути недольотів. На цьому все й побудовано.

— Ну, добре, — скривилася Надя. — Як же ти його побачив?

— Побачив у полі. Він ішов у цепу, разом з солдатами. Я пішов слідом за ними і, коли наздогнав, вручив йому пакет. В ту хвилину саме дали відбій.

— А який він був?

Синцов засміявся:

— Насамперед брудний. Сніг випав і розтав, і наступали в грязюці по самі вуха. Який був у нього вигляд? У комбінезоні, весь грязюкою заляпаний. Я підійшов, доповів, він обернувся, хустиною втерся. Потім з фляги руки помив, перш ніж узяти пакет. Мабуть, поки йшло навчання, спіткнувся десь і впав на руки.

— А що він тобі сказав?

— Узяв пакет, розписався й сказав: «Можете їхати».

— І все?

— Поки розписувався на пакеті, спитав про Таню — чи жива, чи здорова?

— А про мене не сказав тобі, що їздив до мене в Москву?

— Видно, не встиг. Лише тепер я про це від нього почув. А тоді була така обстановка: вручив пакет — і жени далі, в іншу дивізію!

— І все?

— Усе.

— Набридла тобі своїм розпитуванням?

— Та трохи.

— Ми, жінки, в цьому розумінні дурніші за вас, чоловіків. Вам досить про нас знати, що ми живі-здорові. А нам, коли кохаємо чоловіка, цього мало. Ми все хочемо уявити: який вигляд він має, як встає, як лягає, як ходить, який у нього вираз обличчя, коли згадує про нас. Тому й розпитуємо вас так по-дурному. Таня твоя, думаєш, інша? Така ж сама! Я так зраділа, прочитавши в Павловому листі, що у вас тепер дочка! Таня мені тоді, тієї зими, дуже сподобалась. Просто на диво!

Вона підійшла до великого комода, що стояв під стіною, висунула шухляду й поманила Синцова:

— Іди подивись. Мабуть, ніколи не бачив такої краси.

Синцов підійшов, не розуміючи, навіщо вона його кличе. А коли зрозумів, не знав, що сказати. Та й не було куди вставити слово. Вона говорила, не спиняючись ні на мить:

— Це тепер усе твоїй дочці! Коли я в сороковому році вийшла за Козирєва й ждала дитину, він попросив — його товариші літали за кордон — привезти придане. Так воно все й досі лежить. В мене тоді на сьомому місяці…

Вона різко змахнула рукою, пояснивши цим жестом, що з нею сталося.

— Не люблю цього слова… Лікарі сказали: тому, що зробила підряд кілька абортів… Може, й так, тільки не певна, що це заслужена кара… — Вона всміхнулась — Та й за що, власне? Доброю була, жаліла вашого брата. Сама полюбляла не тямити себе від щастя і вас не примушувала ні про що пам’ятати. А виходить, за це бог карає. По-моєму, несправедливо… Даси мені адресу, і я завтра ж усе це відішлю.

— Спасибі. Поки що не треба. Не накликати б лиха! — не дивлячись на неї, похмуро сказав Синцов.

Вона засовувала шухляду й від несподіванки боляче прищикнула пальці.

— Якого лиха? — спитала вона, прикушуючи забиті пальці, а обличчя її скривилось, ніби вона готова була заплакати чи то від болю, чи від того, що почула.

— Уже другий місяць не маю ніяких вістей, — сказав Синцов. — Не розумію і боюсь.

Він не хотів говорити ні про Таню, ні про дитину, ні про свої тривога. Але тепер довелося сказати. Оця шухляда, в якій уже п’ятий рік лежало повно дитячої білизни, сама по собі була нещастям. І змусила його подумати про нещастя.

— Чому ж мені Павло не написав? — Надя все ще тримала пальці в роті.

— Він не знає.

— Як не знає?

— А звідки йому знати, коли я сам ще нічого не знаю.

— Якісь ви кам’яні всі! — Надя нарешті випустила пальці з рота. — Почекай, піду під кран! Думаєш, кривляюсь, а я бачиш як…

Вона простягла руку, і Синцов побачив, що вона справді дуже прищикнула пальці: на нігтях була синьо-багрова смуга.

— Зараз прийду.

Вона пішла, і він, чуючи, як ллється пущена на всю силу вода, думав про те, що жінки взагалі терплячіше зносять біль, так вони вже створені: «Дужчі від нас у цьому розумінні».

Надя повернулась, стріпуючи рукою.

— Так мені й треба. Бог покарав за тупість. У вас, чоловіків, завжди все на пиці написано. І я повинна була зразу по тобі побачити, як тільки прийшов, що ти місця собі не знаходиш.

Синцов розповів про послану до Ташкента «блискавку». Надя кивнула.

— Може, й справді вранці буде відповідь. А якщо до твого від’їзду так і не прийде, я одержу її за тебе і в той же день повідомлю тобі на фронт.

— Як ти повідомиш?

— Знайду, як повідомити, це вже моя справа.

Сказала так упевнено, ніби добре знала, як це зробити. По воєнному проводу, чи що? Вона може!

І хоч йому не хотілося бути зобов’язаним їй, він повірив, що вона зробить це. Було в її словах щось таке, що змушувало так думати.

— Може, все-таки залишишся ночувати? — спитала Надя.

Він похитав головою.

— Тоді мийся й будемо вечеряти. Що тобі, ванну чи душ?

— Краще душ. У ванні тільки грязюку розводити.

— Піду запалю газ. — Надя вийшла і довгенько не поверталась. Він чув, як вона грюкала дверима, пускала воду, як потім ходила ще кудись у глибину квартири, щось відчиняла й зачиняла. Квартира була велика. Потім повернулася й сказала:

— Там я тобі поклала білизну. Зовсім чисту, сама Павлові прала, хотіла довести, яка я хороша дружина, що мене треба взяти на фронт. А він не взяв. Надівай, якщо влізеш. Диви, якого вигнало. — Вона окинула його поглядом, в якому було щось звично жіноче, хоч зараз його й не стосувалося.

Потім, коли він був уже коло дверей, непевно спитала:

— Може, тобі допомогти?

Він обернувся, спершу не зрозумів, та, побачивши її очі, зрозумів. Це про руку.

— Дякую. — Він засміявся. — Я до неї вже звик. Все нею роблю. Тільки на роялі не граю.

Він не поспішаючи помився, надів Павлову білизну — білизна була саме по ньому, тільки трохи короткувата, приладнав до руки протез, надів гімнастерку, зачесався.

Лишилося підперезатись. Він повісив ремінь з портупеєю й кобурою на вішалці в передпокої: не хотів брати з собою у вапну. Треба було вийти в передпокій, але туди виходити було незручно, бо кілька хвилин тому виник там якийсь ще не зовсім зрозумілий йому скандал. Хтось, прийшовши в квартиру, галасував там, у передпокої, і Надя відповідала спочатку тихо, а тепер уже голосніше.

— Дай мені спокій, іди звідси! Скільки разів утовкмачувала, щоб не приходив без дзвінка. Яке нахабство!

— До тебе тільки так і треба приходити, — відповів гучний чоловічий голос.

— Зараз же йди звідси, чуєш? — Надя отримувалась, та її, однак, було чути. — І звідки ти на мою голову взявся?

— Я ж тобі сказав, — відповідав чоловічий голос. — Ми повернулися з поїздки раніше, ніж сподівались. І я зразу до тебе. А ти…

— Іди звідси.

— Чому?

— Поговоримо потім. Іди.

— Спочатку скажи: хто в тебе? — Чоловічий голос став вимогливим. — Думаєш, я сліпий, а я не сліпий!

Почувши це, Синцов згадав про свій кашкет і портупею. Він не знав, що гірше: лишатися у ванній і хоч-не-хоч слухати все крізь двері чи вийти в передпокій.

— Іди! Не хочу з тобою розмовляти!

— Взагалі чи зараз?

— Зараз. І взагалі! Підеш ти нарешті чи ні?

Синцов одкинув защіпку і вийшов. У передпокої світилося: біля відчинених навстіж вхідних дверей, притулившись до стіни й заклавши руки за спину, стояла Надя з виразом неприхованої люті на обличчі.

У другому кінці передпокою, при вході до їдальні, впершись руками в одвірки, у визивній позі людини, що почувала себе тут як удома, столів юнак у цивільному, в застебнутому під горло плащі, з якимось дивного кольору вицвілим волоссям.

Обличчя Синцову здалося знайомим, але далі все сталося так швидко, що він не встиг подумати, де ж він бачив цього чоловіка.

— Ось воно, явлення Христа народові! — глянувши на Синцова, п’яним голосом сказав юнак. — Тепер принаймні все зрозуміло.

— Зрозуміло чи не зрозуміло, а ти йди звідси! Іди геть, чуєш! — скрикнула Надя, і обличчя її пересмикнулось.

Видно, вона не хотіла, щоб Синцов виходив. Але тепер було вже пізно.

— Моя допомога не потрібна? — опитав Синцов, обертаючись до Наді й розуміючи, що потрапив у становище, з якого все одно немає ніякого розумного виходу.

— А він що, за викидайла при тобі? — спитав за спиною в Синцова юнак.

Надя відповіла не зразу. Спочатку подивилась туди, за спину Синцова, благальним поглядом, наче сподівалась, що її ще можуть послухатись.

— Зроби що хочеш, Ваню, але хай він іде звідси. Набридло вже його просити!

Синцов обернувся й пішов до юнака із знайомим обличчям; той ще й досі стояв на дверях і дивився вражено на Надю, ніби не міг повірити, що вона сказала ці слова.

— Ви б краще послухались і йшли звідси!

Як кожна нормальна людина, Синцов не уявляв собі, що треба говорити в таких випадках, але знав: тепер цей хлопець будь-що повинен піти геть.

— А ви краще не підходили б до мене, — сказав юнак, дивлячись прямо в очі Синцову, що підступав до нього, і, швидко й зухвало розмахнувшись, ударив його в обличчя.

Синцов зрозумів, що його вдарять, але не встиг вчасно перехопити руку. Схопив уже після удару і, вклавши всю свою силу, одірвав хлопця од дверей і з хрустом завернув йому руку за спину.

Хлопець спробував був вивернутись, змахнув лівою рукою, навіть зачепив Синцова за протез, але Синцов своєю правою ще вище загнув його руку за спину. І той, застогнавши, зрозумів, що він безпорадний щось зробити.

— Пусти!

— Виведу за двері — пущу, — сказав Синцов. — Іди спокійно, а то зроблю боляче!

Він помітив, що, коди той хлопець застогнав, Надя мало не кинулась до нього, але стрималась і знову притулилась до стіни. Лише тихо, крізь зуби сказала:

— Руки йому не зламай.

— Нічого я йому не зламаю. Тільки нехай іде спокійно.

Хлопець не сказав більше жодного слова ні Синцову, ні Наді, мовчки переступив поріг, пройшов ще два кроки по площадці сходів і спинився.

Синцов відпустив його руку й недвижно стояв у нього за спиною. Повернутися в квартиру й швиденько зачинити за собою двері було чомусь незручно.

Юнак поворушив за спиною рукою, немов пробував, чи вона ціла, потім опустив її, ступив ще крок і обернувся до Синцова. На його обличчі була не злість, а здивування: не сподівався, що його так скрутять. Може, і вдарив тому, що побачив протез. Коли так — сволота! А може, просто сп’яну.

Чи то дивуючись, чи запам’ятовуючи, юнак якусь мить постояв перед Синцовим і пішов сходами вниз.

Коли Синцов повернувся до квартири, Надя ще стояла там, під стіною.

— Отак, — мовив Синцов, не знаючи, що сказати, І помацав рукою обличчя. З носа юшила кров.

— Зніми, — озвалася Надя, одриваючись від стіни й підходячи до нього. — Тобі накапало на гімнастерку. Я заперу, а то потім не одмиєш.

Він не перечив і скинув через голову гімнастерку.

— Я заперу, — повторила Надя. — А ти посидь у їдальні. Відкинь голову назад, швидше пройде.

І він пішов до їдальні й сів. Витяг з бриджів носову хустину, витер кров і так сидів, закинувши голову й думаючи про того хлопця, що пустив йому з носа юшку.

П’яний чи тверезий, все одно ясно: коли немає Павла, в нього тут, у домі, свої права. Тільки б вона не пояснювала, не викручувалась І Хоч би обійшлося без цього…

— Як? — входячи опитала Надя.

— Ніби пройшло.

Синцов підвівся з крісла й поглянув на стіл, накритий за всіма правилами на два прибори. На ньому стояли і горілка, й ковбаса, і ще якась закуска, і навіть (невідомо де роздобуті свіжі огірки.

— Гімнастерка хай тим часом повисить, підсохне, — сказала Надя. — Сідай до столу так. Не дуже він тебе вдарив?

— Як курка лапою. Ніс у мене слабкий. Завжди так було, ще в дитбудинку. Як тільки ніс зачеплять — і готовий. Я навіть відмовлявся битись до першої крові, бо це було невигідно мені, — засміявся Синцов від того, що так раптом згадав про дитинство.

— Він якийсь скажений! Правда? — сказала Надя. — І так завжди, коли вип’є! — Сказала як про людину, котру Синцов повинен був знати й до цієї зустрічі. — Може раптом звідкілясь узятись, навіть не подзвонивши. І взагалі поводиться так, можна бозна-що подумати! Те, чого зовсім немає.

— Слухай, облиш… — сказав Синцов, і в його голосі було щось таке, що змусило її замовкнути.

— Закуску клади собі сам, я не знаю, що тобі подобається. — Надя наливала в чарки горілку. І, поки Синцов накладав собі закуску, розсміялась.

— Чого смієшся?

— Злякалась, що ти йому руку зламаєш. А взагалі смішно! Мабуть, тепер не зможу дивитись на нього без сміху, коли побачу. Тільки бракувало, щоб ти йому руку зламав, ото була б історія! — сказала вона так, ніби цій людині ніяк не можна було ламати руки і Синцов повинен розуміти це.

Синцов знову спробував згадати, де ж він бачив того юнака, але так і не згадав. А питати не хотів.

— Не буду тобі брехати, — сказала Надя. — Я з ним раніше, до Павла, знайома була. І він цього досі ніяк забути це може.

— Я ж просив тебе не говорити про це, — повторив Синцов.

— Гаразд, не буду. Невже ти розкажеш це Павлові, зробиш таку дурницю?

— Не хвилюйся, не зроблю. Досить з нього там турбот і без тебе.

— Саме так — без мене. А якби я була з ним там, не сталося б нічого тут. Думаєш, я хочу цього? Думаєш, коли Павло зі мною, мені хтось ще потрібен? А коли його нема, ось так усе й виходить…

На цей раз вона, здається, була щирою, пояснила, як було насправді, не викручуючись. І Синцов не спинив її.

— Еге ж, отак усе… — помовчавши, замислено сказала Надя і взялась пальцями за чарку, але не підняла її, а тільки покрутила в руках і поставила знову на стіл. — А їхати до нього на фронт хочу і готова хоч завтра.

— Пробач мені, звичайно, — сказав Синцов, — але виходить, судячи з твоїх же слів, так: або Павло повинен возити тебе за собою, або в тебе тут, у Москві, іншого виходу нема, ніж усе це…

— Авжеж, виходить так. Виходить, іншого виходу нема. А які інші виходи? То в театрах різні виходи: головний, запасний, пожежний і ще якісь там. А в житті з будь-якого становища лише єдиний вихід. Не вмію я одна жити, от і все! Дехто в цьому не признається, а я признаюсь. Тільки в цьому й різниця. І з тобою звела б доля в інший час, і на тебе б, мабуть, оком кинула. А те, що ти Павлові нічого не скажеш, краще для нього. А коли б сказав, усе одно брехала б йому відчайдушно до кінця. Клялась, божилася б, не знаю, чого б тільки не вигадала, тому що боюся без нього лишитись. А боюся лишитись тому, що кохаю. Якщо хочеш знати, навіть коли вже з Козирєвим жила, все одно Павла не забувала. Так уже мене доля йому нарекла. Таку, яка я є, такому, який він є. І ви, чоловіки, повинні розуміти такі речі…

Синцов слухав і думав про те, що поняття «ви, чоловіки», для неї й улюблене, й вороже — все разом. І він для неї теж частка цього поняття, теж чоловік — не зараз, то в інший час, як вона сама сказала. І розмови про те, що він повинен її зрозуміти, можуть дуже далеко завести…

Він підняв чарку:

— Не вдаючись у все інше, випиймо за Павла.

— Тільки коли віриш, що я кохаю його. Коли ні, краще не пити!

Синцов нічого не відповів на це. Мовчки взяв і випив. Усе це слова. Кохає, не кохає! Нехай самі вирішують. «Пашка теж не маленький. Нехай буде здоровий там, на фронті. І далі від усього цього, хоча б поки війна!»

— Спасибі, що все-таки вишив за нього зі мною, — розчулено сказала Надя. Вона теж винила свою чарку до дна і зразу налила другу. — А тепер я за твою Таню! Я так хочу їй добра, що нехай краще зі мною буде якесь нещастя, як із нею! Готова на це. Щиро тобі кажу!

Синцов скривився. «Припустімо, щиро, але ж є в твоїх словах щось таке, чого люди не повинні говорити одне одному, навіть коли їм у ту мить здається, що вони кажуть щиро».

— Не треба так говорити, — промовив він уголос. — Мене війна зробила забобонним.

Він випив свою чарку, і вона теж випила. І, випивши, спитала з цікавістю:

— Невже війна справді зробила тебе забобонним?

— Як тобі сказати? І правда й неправда, щось середнє. На війні є щось таке, що штовхає людей до забобонів.

— А я не забобонна. Коли Козирєв загинув, у мене ніякого передчуття зовсім не було. Навпаки, як проводжала його на війну, думала, що вже з ким, з ким, а з ним нічого не станеться.

Синцов підвів очі від тарілки й подивився на Надю.

Колись у Сталінграді, розповідаючи Павлові, з чого почав війну, він розповів і про те, як тоді загинув Козирєв. Але чи говорив їй про це Павло? Може, й не говорив…

Синцов очікувально дивився на Надю, а вона, втупившись у стінку, задумливо качала по скатерті м’якушку хліба. Потім сказала рівним голосом:

— Розкажи мені докладно все, як це було, як він застрелився. Все хочу тебе спитати про це, та ніяк не зважусь. А зараз оце зважилась. «Виходить, усе-таки сказав їй, за язик його хтось сіпав! — невдоволено подумав Синцов про Артем’єва. — А втім, чого не скажеш жінці, з якою живеш? Настала хвилина і сказав».

Вона просила докладно, а йому здавалося, що саме цього й не треба: куди і як стрілився Козирєв і який вигляд мав після того? Застрелився, то й застрелився. Про таке чим менше розповідати, тим краще.

Розповівши, як вони знайшли Козирєва там, у лісі під Бобруйськом, і як він, гадаючи, що це німці, стріляв по них, а потім вистрелив у себе, Синцов не сказав їй більш ні про які подробиці. Не сказав і про своє поранення. «Мабуть, уже знає про це безглуздя від Павла, а коли не знає, то навіщо їй знати».

Надя мовчала. Потім промовила, дивлячись на стінку:

— В одному лише була перед ним винна: вийшла за нього заміж, кохаючи його менше, ніж він хотів. А більше ні в чому не була винна. І чекала його з війни так, що, коли це правда, як пишуть у віршах, чеканням можна врятувати, врятувала б. Але все це дурниці! — додала вона глухо.

І, одірвавши нарешті погляд від стіни, подивилась на Синцова похмурими, вологими очима. «Справді, дурниці», — з якоюсь розсудливою легкістю подумав Синцов. Він спочатку піддався її похмурому тонові, а коли вона сказала про себе «чекала з війни», раптом подумав: «Навіщо вона так? Коли чекала? І скільки?

Адже все це сталося вже на сьомий день війни…» «Справді, дурниці», — подумки повторив він з непримиренністю людини, яка прожила на війні три роки і знала, почім ківш лиха, якщо це справді лихо, а не розмови про нього.

Але Надя не помітила зміни в його настрої і вела далі, вже не до речі, говорила тим же похмурим тоном, який тепер здавався йому фальшивим:

— Коли визволять ті краї, поїду шукати його могилу.

Не заспокоюсь, поки не знайду. Єдиний обов’язок, котрий лишився за мною. Більше я йому нічого не винна. А це винна.

— А хіба тебе не повідомили тоді, де його поховали?

— Ні. Мені тоді подзвонили, що він загинув, і сказали, що вирішено поховати його в Москві, що вже поставили труну на машину, призначили супровід і повезли. А ті виявились такою сволотою, що не довезли, покинули. Я ще їх розшукаю!

— Чому сволотою? Навіщо так говорити? — сказав Синцов. — Можливо, загинули десь по дорозі разом з машиною під бомбами. Ти, видно, не уявляєш, що тоді на дорогах творилося. Люди, мабуть, загинули, а ти їх сволотою обзиваєш. Навіщо так?

Все, що вона тепер говорила, дратувало його, і йому хотілося перечити. Здавалося б, гірші слова вислухав від неї спокійно: і про те, що зраджує Павла, і про те, що дивиться на це, як на неминуче. Слухав і не сперечався: хай вам біс, вирішуйте самі! А от зараз, коли заговорила про того свого Козирєва, який давно загинув, раптом вразила якась неправда в її словах. Стало соромно за неї перед тією загиблою тоді людиною і перед усіма тими, хто загинув тоді, і взагалі перед тим часом. «Сволота, труни не довезли», «Я ще їх розшукаю…»!

Знайшла про що думати, згадуючи той час!

— Гімнастерка моя не висохла?

— Зараз погляну. — Надя вийшла з кімнати й повернулася з його гімнастеркою. — Можеш надівати.

Але перед тим як віддати йому в руки, затримала.

І, вказавши пальцем на його нашивки за поранення, спитала:

— Мені Павло казав про Козирєва, що він поранив тебе, коли ви хотіли його врятувати. Це правда?

Синцов кивнув і взявся за гімнастерку, але Надя все ще тримала її.

— Коли зопалу сказала тобі про ці нашивки, потім відчула, що ляпнула дурне: одна ж через нього, так?

«Нічого ти тоді дурного не сказала, — подумав Синцов. — А зараз от говориш дурниці, щось із себе корчиш».

— Він міг тебе вбити, — задумливо промовила Надя.

— Поговоримо про щось інше! — Синцов забрав гімнастерку. — Міг убити, міг і не вбити! А може, навпаки, врятував? Звідки ти знаєш? Коли б я не потрапив до госпіталю, можливо, мене саме тоді й убили б? Якщо на війні почнеш докопуватись, чому, через кого, від чого, хто живий і хто вмер, психом станеш.

Кажучи все це, він надів гімнастерку, пішов по ремінь і портупею до передпокою і повернувся назад.

— А от про ці нашивки часом думаєш: краще б їх не вводили, щоб і на запитання не відповідати, і самому менше згадувати. Що в цьому хорошого?

— Бачу, ти вже зібрався, — сказала Надя, збита з пантелику його тоном. — Але все-таки, як тепер полюбляють говорити, ми з тобою росіяни. Давай вип’ємо ще по одній, по останній. А то дороги не буде.

— Дорога буде! Далі фронту ніде не дінусь! — усміхнувся Синцов. — Коли б тільки дощ завтра не пішов. Бо тоді й справді останні п’ятдесят кілометрів буде не дорога, а мука.

Він налив чарки собі й Наді і підчепив виделкою де товщий шматочок ковбаси. Вони цокнулись і випили.

— Подзвони мені завтра вранці, якщо не одержиш «блискавки».

— Добре, — сказав Синцов. — Якщо не одержу, подзвоню. — І раптом згадав: — А як же з твоїм листом Павлові?

— Не буду йому писати.

— Як це не будеш?

— Нема настрою. Побачиш — розкажи про мене.

— Можу не зразу побачити.

— Нічого, сам тебе знайде. Він же знає, що ти в мене був. Знайде, не турбуйся, — повторила Надя, усвідомлюючи свою владу над Павлом. Це покоробило Синцова. — Коли б сіла сьогодні писати, мучилася б, як краще набрехати про себе, щоб спокійно жив, не хвилювався. І перед тобою було б незручно, що ти повезеш такого листа. А на словах що схочеш, те й скажи. Твоя справа. «Ох і зухвала ж ти, — подумав Синцов з якимось навіть здивуванням перед рішучістю цієї жінки звалити все — і правду і неправду — на його плечі. — І зухвала, і обачна — все разом! Майже певна: не скажу її чоловікові нічого про те, чого він не повинен знати. І це так. Справді, не скажу».

— Дзвони про телеграму. Одержиш чи не одержиш, все одно дзвони, — сказала Надя. — Якщо після десятої, подзвони на роботу.

Вона відірвала ріжок від газети, що лежала на столі, написала на ньому телефон і подала Синцову.

— Здивований, що працюю?

— Ні, чому ж? — Синцову стало незручно, що він і справді здивувався з цього.

— Нічого, не ти перший. А я вже давно працюю.

— Ким?

Надя засміялась:

— На це нелегко відповісти. Якщо двома словами, — я «палочка-виручалочка». В театрі працюю, — додала вона серйозно. — Завідувала костюмерною, була адміністратором, ролі на машинці друкувала. Робила все, що просили. Чоловіка вбито, мамочка в евакуації, а я — тварина суспільна. На початку війни пішла туди з нудьги, а потім звикла. Останнім часом перейшла в помрежи.

— Що це означає? — Синцов мало тямив у театральному житті.

— А це той, хто веде виставу. Хіба тебе не дивує, що всі актори завжди вчасно виходять і йдуть зі сцени, і за сценою стріляють вчасно, і вчасно море шумить, і собаки вчасно гавкають… Так от усе це я!

Як тільки Надя почала розповідати про театр, Синцов раптом збагнув, хто був той хлопець, котрого він виставив за двері, про якого вона говорила так, ніби його не можна було не знати.

Ну звичайно ж, він знав цю людину з кількох ролей у кіно ще до війни і тепер, під час війни. То був дуже хороший артист, принаймні Синцову він подобався. А дивне, ніби вицвіле волосся, що заважало зразу впізнати його, мабуть, пофарбоване для зйомок у якомусь новому фільмі. «От накоїв би лиха, коли б йому руку зламав», — з запізнілою тривогою подумав Синцов. Подумав без злоби, бо при своєму доброму ставленні до Артем’єва не міг співчувати йому до кінця. «За що боровся, на те й напоровся». Але одразу ж, виправдовуючи Павла, подумав: «А що ж йому робити, коли кохає її?»

І згадав обличчя артиста, як той стояв на порозі й дивився на Надю. «А може, й цей кохає?»

— Виходить, Павло так і не сказав тобі, що я працюю? — спитала Надя.

— Ні, не казав.

— Бо для нього це байдуже. Він і на фронті сміявся, коли я казала, що піду до нього в друкарки. І даремно. І все інше встигала б, що йому треба, — вона всміхнулась, — і чудовою друкаркою була б. У мене золоті руки. Суща правда! В разі чого, прогодую себе. — Вона знову всміхнулась, кивнувши на обідній стіл: — Хоч це, звісно, не на мою карточку і не на мою зарплату. Але, між іншим, і не на його атестат. Рештки колишньої розкоші. Ще й досі, як Козирєвій, дають щомісяця ліміт по твердих цінах. І від колишньої поліклініки поки що не відкріпили. І мамочку та інших родичів підгодовую, і ліки, коли вони хворіють, дістаю. Павло сердиться на мене, що прізвища не змінила. Даремно. Коли вийшла за нього заміж, десь там не похвалили за це, вважали, що мала б ще у вдовах походити. Але не так і розгнівались, щоб позбавити життєвих благ. Користуюсь поки що. Смачна була ковбаска?

— Непогана.

— Бачиш, як добре. А то б хвіст оселедця або, в кращому разі, вінегрет.

— Обійшлися б і тим.

— Звичайно, обійшлися б. Не дадуть — не повішусь. Тільки мамочка і родичі страшенно на мене за це розсердяться. Гаразд. Пора прощатися. Поцілувати тебе на прощання після всього можна? Хай бог боронить тебе від лиха, як наші театральні бабусі кажуть…

І вона, із серйозним, навіть трагічним обличчям, перехрестила Синцова.

Спускаючись сходами, він чув, як Надя все ще стоїть там, нагорі, в тиші, біля відчинених дверей. У всьому цьому прощанні було щось таке, що знову роздратувало його проти неї. Прощалась так, ніби свічку за тебе в церкві ставила, сама в те не вірячи. «Тепер попам знов добре живеться, знову свічками торгують», — уже виходячи на вулицю, подумав він з ворожістю хлопчиська, що виріс у дитячому будинку.