Останнє літо

Розділ сімнадцятий

Відпустку для побачення з дружиною Синцов дістав, коли вже й не сподівався, — майже напередодні наступу.

Вони поверталися з Серпіліним увечері після поїздки у війська. Мрячив дощик. Серпілін, як виїхали з передової, за всю дорогу не сказав жодного слова. Сидів спереду й думав; і Синцов непомітно для себе задрімав на задньому сидінні віліса, тримаючись здоровою рукою за перечку тенту. Два тижні незвичної ад’ютантської служби виснажили його понад усяке сподівання. Він і крізь сон усвідомлював, що вони продовжують їхати, і щось плутане, уривчасте миготіло в думках разом з дорогою.

— Як дружина? Невже все ще не прибула? — пролунав з переднього сидіння голос Серпіліна.

— Прибула, — стрепенувшись і прокинувшись, сказав Синцов.

— Коли ж? Пригадую, тиждень тому тебе питав.

— На другий день після того й прибула.

— Довго добиралась. Казав, що літаком обіцяла.

Синцову довелося пояснити, що Тані не пощастило вилетіти з Ташкента літаком. Їхала поїздом до Москви, потім до Смоленська, потім на попутних автомашинах до штабу фронту, і звідти до армії.

— Мусиш доповісти, що дружина приїхала.

— Не до моїх доповідей вам було, товаришу командуючий.

— Чи зустрічались за ці дні?

Навіщо питати, коли Синцов щодня, з підйому до відбою, був невідступно з ним, та й уночі не дозволив би собі відлучитися не доповівши. Але хто знає, може, Серпілін подумав інакше.

— Поки що ні, — сказав Синцов. — Тільки по телефону.

— А де ж вона тепер?

— Як і раніше, в еваковідділенні. Їздить по госпіталях, готується до прийому поранених.

— Хоч і їздить, але ж ночувати кудись повертається? Як тільки принесеш мені метеозведення, бери запасний віліс і поїдь до неї. Пізніше часу не буде зовсім. Дозволяю повернутись рівно о дев’ятій.

Останнє метеозведення належало приносити о двадцять третій годині. Отже, відпустка на цілих десять годин!

Але Синцов, хоч і вражений був такою щедрістю, все-таки нагадав:

— Ви завтра о пів на шосту призначили виїзд у війська.

— Що я собі призначив — моє діло, — сказав Серпілін. — Треба буде виїхати — виїду без тебе.

Коли о двадцять третій Синцов приніс метеозведення і, виструнчившись перед Серпіліним, спитав: «Дозвольте відбути?» — Серпілін, підвівши на нього очі від карти, кілька секунд мовчки дивився так, ніби нараз йому позаздрив, і, нічого не сказавши, махнув рукою — відпустив.

Синцов сів у віліс, що вже стояв напоготові, й поїхав. Їхати було недалеко. Санвідділ армії разом з іншими відділами штабу тилу перейшов три доби тому туди, де стояв досі штаб армії. Синцов не тільки знав, куди їхати, але й знав, де там шукати Таню. Санвідділ розташувався в селі, в будинках, що ближче до лісу, — раніше там, недалеко від свого закопаного на узліссі вузла зв’язку, жили зв’язківці.

Де Таня, він уже довідався, а коли пощастить її побачити, до сьогоднішньої ночі так і не знав.

Спершу вона через свого начальника додзвонилась до чергового в оперативному відділі, переказала, що приїхала. Потім Синцов через дві доби — раніше не пощастило, — повернувшись уночі з передової, видзвонив її там, у санітарному відділі, чекав, приклавши трубку до вуха, поки сходять, розбудять, приведуть до телефону, і боявся, щоб хтось не перервав, не зайняв лінії. Потім трапилась нагода, і вона передала записку. Писала, що туди, де тепер перебуває він, її, мабуть, не пустять, і як важко вирватись йому до неї, теж розуміє…

Коли жінка розуміє, що ти й через мінне поле перебіг би — тільки б її побачити, але все одно не можеш, бо служба не дає, — таке розуміння на війні вже саме собою половина щастя. А коли ти все-таки вириваєшся до неї, до цієї жінки, і лічиш хвилини, що лишились до зустрічі, то якого тобі ще треба щастя?

Скільки б не думав досі Синцов про горе, яке спіткало Таню, побоюючись тих зовнішніх і внутрішніх змін, які могли в ній статися, все це зараз вилетіло в нього з голови, і він їхав до неї зовсім щасливий.

Він сподівався, що проскочить ці п’ятнадцять кілометрів за тридцять хвилин, щонайбільше за сорок. Але на дорогу він згаяв годину. В одному місці чекали, поки танки пройдуть, в іншому довелось об’їжджати, бо на тій ділянці, ще з минулої ночі, встановили односторонній рух у напрямі до фронту. Він знав про це, але, заклопотаний своїми думками, забув попередити водія.

Доїхавши до Аверовки, колишнього штабного села, і зупинивши віліс біля шлагбаума, — штаб тилу також установив тут свій шлагбаум, — Синцов пішов до третього від краю будинку. Тут, у самій хаті чи в прибудові, як написала вона в записці, жила тепер Таня.

Подумав: куди ж податись? Але пощастило! В темряві його з ганку покликав жіночий голос:

— Чи не Синцов?

— Я, — озвався Синцов, вдивляючись у темінь.

На сходинках ганку сиділа Зінаїда Сергіївна, чи просто Зінаїда, з якою Таня завжди старалась жити разом у будь-якому закутку, але вдвох, шануючи її чоловічу товариську вдачу й готовність, коли треба, виручити, піти кудись переночувати.

— Зразу побачила тебе, — сказала Зінаїда. — Довгий, тебе ні з ким не сплутаєш. Сідай, покуримо…

Синцов сів коло неї і в темряві потиснув її шорстку й широку чоловічу руку.

— Де Таня? — спитав він, уже розуміючи, що Тані тут нема; інакше Зінаїда не сказала б йому: «Сідай, покуримо». І тривожно подумав: «А раптом, як на зло, саме сьогодні заночувала в госпіталі…»

— Тут вона, — сказала Зінаїда. — Чергує по відділу.

О двадцять четвертій зміниться — прийде.

— Уже двадцять четверта.

— Почекаєш. Ти довше до неї не з’являвся.

Зінаїда давно звикла і до Тані, й до Синцова, і до того, що повинна допомагати їм своєю відсутністю.

Синцова вона звала на «ти» і розмовляла з ним поблажливо, як старша, хоч була молодша за нього.

— Кинув курити чи тютюну нема?

— Є. — Синцов витяг з планшета цигарку й прикурив.

Зінаїда перед тим, як дати йому прикурити, затяглась цигаркою, і при світлі цієї затяжки він побачив її обличчя з великими гарними губами й трохи приплющеним носом. Зінаїда була росіянка, але Таня за цей приплющений ніс називала її калмичкою.

— Чому не приїздив? — спитала Зінаїда. — Ми, жінки, цього не любимо. Тим більше після пологів… Як тільки дізнався, що повернулась, повинен був рачки прилізти!

— Коли б міг, приліз би.

Синцов не розсердився на Зінаїду за її слова: знав, хоч би як вона сварилась, однак завжди все ладна зробити для нього, коли він з Танею. А була б Таня не з ним, а з кимось іншим, зробила б усе для іншого…

— Я їй так і пояснила, — сказала Зінаїда, — добре, коли не брешеш.

— Як Таня?

— Прийде — побачиш. Стільки терпів, ще потерпи.

Движок у нас після двадцять третьої лише штабові дав енергію. А свічку маємо. При свічці й побачиш яка.

— Піду водія відпущу, — встаючи, сказав Синцов.

— Переночувати можеш?

— Можу. Сьогодні дозволили.

— До котрої?

— О дев’ятій мушу повернутися.

— Ти диви! — Зінаїда зітхнула. — А в Тетяни підйом о шостій: о сьомій по нас машина вже прибуде, поїдемо в евакогоспіталь.

— Гаразд, знатиму.

Сказавши водієві, щоб їхав ночувати до себе в автороту і прибув сюди завтра о сьомій, Синцов повернувся, але Зінаїди на ганку вже не застав. «Мабуть, пішла в хату, метикує, як лишити нас удвох» — з вдячністю подумав він про Зінаїду, котра сама була жінка заміжня, але, як Таня казала, гнівалась за невірність на свого чоловіка? начальника госпіталю десь на іншому фронті, і хоч досі кохала його, але часом на зло йому крутила нещасливі романи. Свідком тих романів Синцов не був, а що всі вони нещасливі, чув від Тані — їй краще знати.

Він сидів на лавці й прислухався. В хаті панувала тиша. І на дорозі, там, звідки мала прийти Таня, теж нічого не було чути, лише десь далеко стукотів движок.

Йому захотілося поспішити їй назустріч, але він стримався. Після чергування могли вийти всі гуртом, а йому хотілося побачити Таню одну. Він був радий, що Зінаїда не сидить тут і не курить коло нього на ганку, а десь у хаті.

Як підійшла Таня, він не побачив, а почув. І навіть сам не зрозумів, що почув: чи незвичайну легкість її кроків по прибитій дощем пилюці, чи її швидке дихання на ходу. Невідомо, як усе це можна розпізнати здалеку, але він розпізнав. І коли вона підійшла ближче, був уже певен, що це вона.

Піднявши руки, міцно й боляче обхопивши його за шию, вона повисла на ньому всією своєю легкою вагою, знайомою і водночас забутою. Спочатку повисла, одірвавши ноги від землі, а потім, ставши навшпиньки, тяглась до нього і, нагнувши до себе голову, довго цілувала б губи.

Нарешті сказала перше за весь час слово «сядьмо» і стала штовхати його в груди, щоб він сів. Коли він сів, сама сіла поруч, не торкаючись до нього і затуливши обличчя долонями, раптом так жалібно заплакала, що в нього все перевернулось.

А коли він обняв її, скинула його руку й знов, уткнувшись обличчям у долоні, плакала. Потім схлипнула, перестала плакати і, знайшовши в темряві своєю рукою його руку, міцно стисла й сказала: «Не сердься».

Він не сердився і не міг сердитись. Він просто не знав, що з нею робити.

Усе ще міцно тримаючи його за руку, вона раптом сказала іншим, щасливим голосом, ніби й не плакала щойно:

— Яка радість, що ти на цілу ніч! Мені Зінаїда сказала. Я її зустріла. Побачила в неї ковдру через плече — і одразу зрозуміла, що ти приїхав.

Він сидів і чекав, може, вона все-таки спитає: чому не приїздив до неї раніше? Далеко від неї, там, у них на КП, можна було це пояснити і собі, і їй. А тут не поясниш. Але вона, напевно, сама це розуміла й сиділа мовчки, все ще тримаючи його за руку. А потім сказала не про нього, а про себе:

— Я розумію, ти сердишся на мене, що так довго не писала, так довго тебе мучила…

Він хотів перебити її, сказати, що не сердиться, але вона не дала йому нічого вимовити, а говорила сама:

— Я просто не могла тобі написати про це, не мала сил, так вірила, що вона житиме, що все минеться… Мені лікарі обіцяли. Обіцяли-обіцяли, обманювали, потім почали говорити, що якась інфекція в неї, тому не можна принести її до мене… А я все не здогадувалась, що вони дурять, тільки потім зрозуміла, що бояться за мене і тому брешуть. Ти не сердься, я сама довго не знала. А потім, коли дізналася, стало раптом так усе байдуже — подумала: вже не повернусь до тебе! Навіщо? А потім самій погіршало, мало не вмерла. А коли зосталася жити, то захотілось тебе побачити й пояснити, як усе було. Нехай навіть ти розсердишся, що не писала, нехай навіть поб’єш мене, тільки самій побачити б і все сказати…

Він знову спробував її спинити, говорив, що все розуміє… Але вона знов не дозволила, перебила:

— А потім, коли літак не вилетів, я навіть маму не сповістила, так і сиділа там на аеродромі, чекала ще п’ять днів. Спочатку погоди не було, потім людей багато — так і не взяли. Поки їхала поїздом, так хотіла тебе бачити, що навіть перехотіла десь по дорозі й знов захотіла…

Вона в темряві всміхнулась, ще міцніше стиснула пальцями його руку й злегенька смикнула:

— Ходімо туди, до нас…

І вони пішли туди, до них. Через сіни, через кімнату, де спали й дихали уві сні, в якусь літню комірчину з другого боку хати, схожу на ті, які прибудовують інколи в селянських хатах для дачників. Це він побачив, уже коли вона засвітила ту саму свічку, про яку говорила Зінаїда.

Комірчина була малесенька, дощана, вся в щілинах, з вікном, запненим мішковиною.

На підлозі лежали речові мішки й стояли один на одному два знайомі чемодани — Танин і Зінаїдин. На чемоданах стояло дзеркальце — от і все жіноче багатство.

Під стіною тулився нашвидкуруч збитий тапчан, а на ньому — сінник, наполовину вкритий ковдрою, а наполовину нічим не вкритий, — мабуть, там лежала ковдра, яку забрала Зінаїда. Отже, вони спали вдвох на цьому сіннику.

Не обертаючись до Синцова, дивлячись у дзеркало й поправляючи волосся, Таня винувато сказала:

— Пробач, що такий свинушник, у нас ніколи такого не було. Три дні, як приїхали, — з ранку до ночі, з ранку до ночі… Тільки спали тут. Навіть нічого не прибрали.

Все ще не обертаючись до Синцова, вона підійшла до тапчана, відкинула з сінника ковдру, витягла з-під неї простирадло й підбила подушку. Ніби все це конче треба було зробити, перш ніж обернутись до нього.

— Зовсім себе занедбали, — сказала вона, нарешті обернувшись до Синцова.

Сказала про їхню неохайну комірчину, а не про себе, але вийшло так сумно, ніби й про себе також.

— Я вже змирилася, що не побачу тебе за ці дні. Ні, неправда. Просто боялася про це думати, не хотіла готуватися, щоб не наврочити. Тому все так…

Вона говорила, а він дивився на неї: навіть не схудла, а, навпаки, ніби встигла трошки поповніти за ці кілька днів на фронті. Дивився на її обличчя, яке майже не змінилось, хоч бринів на ньому якийсь не властивий їй розпач.

У неї було таке обличчя, ніби вона готувалася не до зустрічі з ним, а до прощання, таке обличчя, що він майже скрикнув:

— Та що з тобою?

— Нічого зі мною. — Вона кинулась йому на шию і нічого вже більш не говорила, мовчала.

Усе, що було потім, було мовчки й похапцем. Він відчув її нетерплячу квапливість і якусь безсоромну незвичну відвертість; її гарячковий потяг, що його вона не стримувала й не хотіла стримувати.

Він відчував це тим дужче, що сам, пам’ятаючи все, що з нею було, і знаючи себе й силу своєї туги за нею, наперед зарікся — не дозволить собі бути нетерплячим; думатиме про неї, а не про себе. Але її аж наче сердила та ніжність, з якою він ставився до неї. І коли він, усе ще не поступаючись перед її хапливістю, спитав пошепки: «А тобі все можна?» — вона нічого не відповіла вголос, а, пригортаючись до нього, сердито й швидко закивала, ніби образилась на нього, що він може в цю хвилину ще про щось питати в неї.

І він не зважився більше запитувати. Ні про те, як вона себе почуває, ні про те, що можна і чого не можна, — ні про що. Він зрозумів: вона не хоче ніяких запитань.

Хоче одного: відчувати, що вона жива й здорова і що йому добре з нею. І хоче цього з такою вимогливою силою, ніби старається щось довести собі, чи йому, чи обом разом…

Вона була якась шалена, жадібна, несхожа на себе і, анітрохи не приховуючи цього, поспішала вдовольнити всі свої бажання.

Потім, обнявши його, припала розпашілою щокою до його грудей і лаяла сердитим шепотом за те, що пішов у ад’ютанти до Серпіліна, раптом, з доброго дива, наче цю розмову не можна було відкласти, наче неодмінно зараз вона мусила сказати йому про це.

Він спершу не хотів відповідати. Гладив її по голові і мовчав. А вона, хоч і зрозуміла, що він поривається її зупинити, все-таки шепотіла своє:

— Ну навіщо, навіщо ти погодився?

А коли він відповів, що саме перед цим просився в Серпіліна в стрій і розповів, як їздив у полк до Ільїна, вона зашепотіла:

— Оце й треба було зробити! Я давно відчувала, що тобі це треба, тільки не говорила, бо не знала, чи можна. А коли це можна, як же ти погодився піти в ад’ютанти? Ти повинен був наполягти на своєму…

Він став пояснювати, що все одно наполягатиме на своєму, але зараз цього не можна, бо він потрібний Серпіліну — людині, якій зобов’язаний своїм поверненням до армії.

— Нічим ти нікому не зобов’язаний, — сказала вона і знов зашепотіла своє.:— Ну навіщо, навіщо ти погодився? — з таким докором, ніби його згода піти в ад'ютанти не в’язалася з її уявленнями про нього.

— Як ти не розумієш, — нарешті озвався він, — що я сам не хотів цього?

— Ех ти, христосик! Не хотів, а пішов…

— І ти пішла б, коли б тобі сказали, що ти потрібна.

— Не пішла б, — сердито відповіла Таня.

Він був певен, що пішла б, але сперечатися не став.

— Ти мусиш піти від нього, таки мусиш.

— Я й піду. Настане затишшя після боїв — і піду.

— А коли це буде?

— Не знаю.

— От бачиш, нічого ти не знаєш… — насправді вона добре зрозуміла його, але причепилась до слова. — А ти зроби так, щоб він зараз тебе прогнав.

— Що значить — прогнав? Холуй я, чи що?

— Все одно хочу, щоб він тебе прогнав.

— Не прожене. Коли я роблю і робитиму все, на що здатний, не прожене.

— Невже він не бачить, що це зовсім не для тебе?

— Може, й побачив би в інший час, а зараз навряд. Зараз йому звикати замість мене до іншої людини вже немає коли. Знаєш, яка в нього робота?

— Я знаю, яка в тебе робота. Візьми, подай…

— Не зовсім так, — стримався він.

— Не зовсім, але так. Насправді так, — гірко прошепотіла вона.

І Синцов відчув, що вона ще вірить йому й розуміє, що він не міг у таку хвилину не піти в ад’ютанти до Серпіліна, не до когось взагалі, а саме до Серпіліна. Але вона не може пересилити себе — сердиться, тому що боїться приниження для нього.

Хто знає, може, вони все-таки посварилися б через це ад’ютантство, бо вона наговорила йому багато жахливих дурниць. Але вона шепотіла їх, припадаючи щокою до його грудей. Коли б вони одсунулись одне від одного, може, й посварилися б. А так — не могли. Вона сварилася з ним, а її тіло, що пригорталось до нього, промовляло, що воно не зможе й не захоче бути без нього.

У тому, як вона картала й умовляла його, була якась дивна жорстокість, ніби вона вже ніколи потім не зумів переконати його в тому, в чому не встигне переконати сьогодні.

Він подумав про це мигцем, бо ж безглуздо було про таке думати. Але все-таки подумав…

І раптом вона замовкла, ніби згадала щось інше, куди важливіше.

Замовкла й сказала вже не тим квапливим шепотінням, а тихо й спокійно:

— Ах, це зрештою твоє діло! Ким хочеш, тим і будь.

Словом, однаково.

— Чому однаково?

— А так, однаково, — повторила вона.

Його здивувало, що вона раптом втратила будь-який інтерес до того, що її тільки-но так дратувало. Але був радий, що вона замовкла, бо розмова безглузда: що б вона не казала, він не міг змінити свого рішення. В цьому й була його правота перед нею. Їй здавалося, ніби його може принизиш хтось інший, а для нього найголовнішим приниженням була б його власна неспромога додержати свого слова.

А потім Таня, вперше за всі ці години, відірвавшись од нього, лежачи на спині й заклавши за голову руки, раптом сказала:

— А я там, коли була зовсім слаба, в госпіталі, думала, що після всіх моїх страждань мені вже ніколи нічого не захочеться і ні з ким не буде добре.

— Що значить «ні з ким»? — мимоволі спитав він. Не в самій фразі, а в тому, як вона сказала це, було щось таке, що змусило його спитати.

— Ні з ким, — повторила вона. — Ні з тобою, ні з ким! Коли б ти покинув мене, а мені б довелося бути з кимось іншим… Ні з ким не було б добре.

— Чому ти думаєш про це?

Вона довго мовчала.

— Не знаю.

Він відчував, що вона сказала неправду. Аби тільки щось відповісти. Потім помовчала й сказала, ніби продовжуючи давно, мовчки, в думках своїх почату розповідь:

— І Кольку мого вбили.

Це здалося йому дивним: вона ніколи раніше не називала так яри ньому свого колишнього чоловіка…

— Взимку під Корсунем-Шевченківським… Отак і завжди медиків убивають. Коли німці прориваються з оточення, тоді найчастіше й убивають. Виходять з оточення, на наші госпіталі натрапляють — і вбивають…

— Хто тобі сказав про нього?

— Моя мама сказала. А їй дружина його сказала… І старий парторг помер, той, що мене тоді, в сорок третьому, на заводі зустрічав. Теж мама сказала, коли вже я видужувала. Навіть поплакали за ним з мамою — хороший був чоловік!

Вона сказала «старий парторг», як і раніше, не називаючи його на прізвище. І Синцов так і не дізнався, що в Ташкенті, на заводі, де в ливарні працювала Танина мама, прямо там же, на території, в заводському околодку, помер Малинін — людина, яка зробила для нього колись більше, ніж усі інші люди…

Таня сказала про парторга «поплакали за ним з мамою» так, ніби вона часто плакала, ніби це звичайнісінька для неї річ — плакати.

І Синцов подумав, що це, мабуть, зовсім різні для неї сльози: ті сльози, про які вона згадала, — жіночі сльози, їх жінки між собою і за сльози не вважають; а сльози при ньому, при мужчині, це інші — рідкісні, тяжкі сльози…

Синцов розпитував її, як усе з нею було, чому народила передчасно, і як усе вийшло потім. Але вона, видно, так намучилась, що зараз розповідала неохоче. Ніби вже один раз усе це йому говорила, а тепер доводилось повторювати.

І лікарів, і медсестер, і санітарок у родильному будинку — всіх підряд хвалила, хотіла підкреслити, що ніхто в усьому, що з нею сталося, не винен, крім неї самої.

Навіть про пасажирів у поїзді, коли їхала вагітна туди, до Ташкента, не забула сказати, що всі про неї піклувалися, і по окріп самі бігали, не випускали її з вагона, щоб не посковзнулась і не впала.

А про себе сказала сердито, мов про когось іншого, до кого давно приділялась:

— Бувають же такі нещасні, недоладні жінки… Нічого в них не виходить, усе не гаразд, усе не так, як у людей…

Потім розповіла про дівчинку раптом сама — він не питав, боявся спитати, — сказала, що дівчинка була не така вже й маленька, хоч і недоношена.

— Дівчинка хороша. Чистенька. Коли показали, здалась мені здоровенькою. Тому й повірила їм, що жива, коли потім запевняли, наче не приносять через інфекцію. — І сумно закінчила — Ніхто ні в чому не винен. Я сама винна. Дохла, не могла тобі народити. Вона через мене не вижила. Тому що я дохла така.

Синцов, присунувшись до неї, цілував їй руки, обличчя й голову. Цілував ніжно й довго, старався, щоб вона відчула всю його любов до неї, щоб зрозуміла, як він її кохає.

А вона лежала недвижна й сумна. Лежала й мовчала.

Потім схопилася з місця і щосили пригорнулась до нього сама. І не хотіла відриватися, хотіла, щоб він був з нею.

І навіть говорила пошепки такі речі, яких раніше ніколи не говорила. Потім знову, як минулого разу, поклавши голову йому на груди, стала розповідати, як вона прийшла після повернення до начальника медико-санітарної служби і відчула себе винною, що на три місяці виїжджала з фронту.

— А для чого їздила? Ні для чого! Просто так. А там, у тилу, знаєш, як тяжко живуть… Навіть говорити не хочеться. І перед ними соромно, що приїздила. І тут соромно, коли ні з чим повернулась. Попросила в начмеда, щоб він мене в полк послав.

— Зі мною перед цим поговорила б!

— А що з тобою говорити? Ти ж зі мною не говорив? А мені було соромно, хотілось якось загладити. Все-таки там, вважається, важче. Хоч у нас теж багато роботи. Працювати скрізь однаково, а… — Вона не договорила, але він зрозумів: ішла мова не про те, що робота важча, а про те, що небезпечніша.

— Ну й що він? — спитав Синцов про начмеда, згадавши цього похмурого, бровастого генерал-майора, що приїздив тільки вчора до Серпіліна доповідати.

— Вигнав. Сказав: «Працюй, де працювала, а будеш смикатись, рапорти подавати — я тебе в чисту закатаю. Призначу комісію і визнаю обмежено придатною».

Вийняв з гімнастерки дзеркальце й ткнув мені під самий ніс: «Поглянь, на кого ти схожа». А мені здавалося, що я маю непоганий вигляд.

Синцов почув, як вона всміхнулася, затремтіла її щока в нього на грудях.

— Хіба в мене поганий вигляд?

— Ні, — мовив він. — Хотів навіть тобі сказати, що гарний.

— А чому ж не сказав?

— Побоявся.

— Ну й дурненький, — щасливо сказала вона. — Я така рада, що сьогодні гарний вигляд маю. Я це зразу зрозуміла, коли свічку засвітила, а ти стояв і дивився на мене. Але все одно хотіла від тебе це почути. Я тобі записку написала таку спокійну, бо конверта не було, так просто склала вчетверо. Я, звичайно, не думала, що Росляков може її прочитати, а все-таки незручно, коли не запечатана. Зрозумів, правда ж?

— Звичайно. — Синцов згадав заступника начальника медслужби армії, горбоносого, чепуристого підполковника Рослякова, який завіз йому записку. — Він ніколи до тебе не залицявся?

— Лише один раз, — відповіла Таня. — Коли тебе ще не було. А потім усе збагнув і переключився. Він хороший, тільки схожий на бабія.

Але Синцов думав зараз не про те, хороша чи погана людина Росляков і який у нього вигляд, а про її слова «коли тебе ще не було». Справді, був час, коли його ще не було! Залежно від того, який саме час.

Він розповів їй, як Серпілін, коли вони їхали у війська, згадував про неї і про те, як вони тоді, в сорок першому, всі разом убрід переходили Проню.

— Сказав, що, коли в тебе із здоров’ям буде погано, треба підшукати легшу посаду. «— Нічого мені від нього не треба, — сердито сказала Таня. — Ні від нього, ні від кого. Три місяці протинялася в тилу собі на втіху, а тепер мені ще й легшу посаду шукатимуть!

— Навіщо так говориш про себе?

— Тому, що так і є. Три місяці в тій відпустці пробула, якої на війні нікому не належить.

— Наче ти в цьому винна… Навіщо ти себе мучиш? Адже коли б…

Але Таня не дала йому договорити:

— Що «коли б»? Якби по-іншому — не тут би я тепер була б і не тебе няньчила б. — Вона сказала це майже дражливо і заразом пригорнула чоловікову голову до своїх грудей. Знову відірвавшись од нього, вона напівсиділа, прихилившись до стіни, поклавши за спину подушку. — Оце саме схоплювалася б годувати. У мене знаєш скільки молока було? Коли не треба, то воно буває!

І він згадав, як вона перед від’їздом говорила йому з тривогою: «А що, як у мене молока не буде? Єдине, чого боюся».

— Жінкою була б, з дитиною ночами сиділа б, а не майора, прогнавши подругу, приймала б, — сказала вона, не відпускаючи його голови.

— Що ти плетеш?

— Звісно, плету. Бо до одного себе приготувала, а все вийшло інакше. От і кидаюсь сама на себе. І на тебе теж. Ніби ти в чомусь винен!

— Ніхто ні в чому не винен.

— Звичайно, ніхто ні в чому не винен. Так найлегше думати, — сказала вона таким далеким і відчуженим голосом, немов у цю хвилину згадала щось зовсім інше, ніж усе те, про що вони говорили.

І він теж, мабуть, через цей її раптом відчужений голос подумав про інше.

— Коли з Павлом бачився перед від’їздом до Москви, дивилися з ним карту. Можливо, наша армія прямо на Гродно вийде…

— А я чомусь чим далі, то все більше вірю, що ти її знайдеш, — мовила Таня про дочку Синцова якось надто гарячково, ніби повинна була переконати його, що й справді вірить у це. — Знайдеш! Нічого з нею не сталося.

Він заговорив про свою дочку, тому що не боявся цієї теми. В останній раз вони розмовляли про це з Танею незадовго до її від’їзду: «Не бійся, що я тепер сама народжу, — жартувала вона тоді. — Ти не знаєш мене. На всіх вас трьох мене вистачить: і нагодую, і обшию, і на роботу не спізнюсь!»

Але зараз, заговоривши про дочку, він і сам був не радий, бо Таня ніяк не могла спинитися, все навіщось повторювала й повторювала своє: знайдеш, знайдеш! Ніби це її вже не стосувалося, а стосувалося тільки його.

— Не знайдеш, а знайдемо. Якщо знайдемо, — сказав він.

Вона нічого не відповіла.

— Мабуть, я даремно заговорив з тобою про це, — мовив він.

— Мабуть, — мов луна, озвалася вона й знов замовкла.

Він знав цю її звичку вперто мовчати, коли вона раптом отак зупинялась. Це означало, що вона може мовчати скільки завгодно. Потрібних слів не знаходить, а непотрібними відповідати не хоче.

Так і мовчали. Поки Таня не спитала:

— У Наді, там, у Москві, був?

— Був.

— Як у них тепер з Павлом?

— Не знаю. — Він ухилився від розмови. — Мене зустріла добре. Нагодувала і навіть ночувати залишала.

— Чому ж не лишився?

— До комендатури пішов, у мене вже там ліжко було.

— А ти міг би з нею? — раптом несподівано грубо спитала Таня, і це було несхоже на неї.

— При чому тут це?

— Ні при чому. А все-таки міг би?

— Не спадало на думку, — сказав він, збагнувши, що, мабуть, міг би, але це й справді не спадало йому на думку.

І згадав, як Надя прищикнула собі пальці шухлядою комода, коли хотіла дістати білизну для їхньої дівчинки, а він сказав: «Не треба, коли б біди не накликати!»

Те, що спитала Таня, було таке несхоже на неї, що він чекав продовження. Але вона більше про це не говорила. Помовчала й, скоряючись якомусь своєму ходові думок, ніби поминувши кілька запитань і відповідей, спитала:

— А мені ти віриш?

Чи вірить він їй? На неї можна було гніватись або не розуміти її, чому робить саме так, а не інакше, але не вірити їй не можна було. Було в ній щось таке, що виключало цю можливість. Та в них якось і не було таких розмов: вірю, не вірю! Досі принаймні.

— Потрібна відповідь? — сердито спитав він. — Чи обійдешся, що промовчу?

— Обійдусь.

— І за це спасибі.

— Тільки не сердься на мене, — винувато попросила вона.

Але навіть почувши цей тихий, винуватий голос, він усе одно сердивсь на неї, не розуміючи, що діється з нею; хотів спитати, але стримувався. Бо ж, мабуть, не можна запитувати жінку, з якою ти разом уперше після того, як вона втратила дитину, чому вона якась не така, якою була раніше.

— Не сердься на мене, добре? Поспи трошки, — говорила вона так само винувато й тихо. — Тобі так зручно? — Вона знову підіткнула за спиною подушку й переклала в себе на грудях чоловікову голову.

У вікно крізь мішковину цідилося тьмяне ранкове світло. Було вже пів на шосту, але по світлу відчувалося, що надворі немає сонця.

Синцов дрімав, підклавши ліву руку з покаліченою кистю під Танину спину, обнявши її за плече другою, здоровою рукою і приткнувшись головою до її грудей.

А вона напівсиділа-напівлежала, не поворухнувшись, однією рукою притримуючи в себе на грудях його важку голову.

Вона не помітила, як він прокинувся, і Синцов устиг побачити її очі, що дивились на стіну, недвижні й нещасні.

Вийшло так, ніби він підгледів щось таке, чого не мав права підглядати, щось таке, чого вона ще не хотіла чи не могла розділити з ним. І він знову, заплющивши очі, вдав, ніби тільки починає прокидатися.

Вона відчула, як він ворухнувся. Відпустивши його голову й сковзнувши вниз, тісно пригорнулась до нього всім тілом, кваплячи його швидше прокинутись і саме в цю хвилину з жахом розуміючи, що все це буде в останній раз. «Як мужик, — припадаючи до нього, груба в розпачі, подумала вона сама про себе. — Досплю з ним останню ніч до кінця, і все. І сама піду від нього».

Синцов раптом спросоння, побачивши її очі, певно, відчув, що вона не готова розділити з ним усю міру свого нещастя. Але він подумав про те, про що тільки й міг подумати, — про нещастя з дитиною. А нещастя, що сталося з нею, було зовсім інше і таке величезне, що воно ніби поховало в собі все.

Нещастя з дитиною, про яке знали обоє, вони колись могли разом виправити чи разом забути.

А про те, друге, нещастя знала тільки вона, і воно було тільки її нещастям, а не його. Для нього це, навпаки, навіть могло виявитися щастям. А для неї, щоб це нещастя перестало існувати в її житті, мала не існувати інша людина, ні в чому перед нею не винна. І саме в цьому полягав увесь жах її становища.

Нещастя почалося з удачі. Вона добиралась до своєї армії через тил фронту, і в тому селі, де стояло медико-санітарне управління фронту, зустріла на вулиці колишнього командира своєї партизанської бригади Каширіна.

Вже з’ясувавши, що вранці до їхньої армії піде вантажна машина з перев’язувальними матеріалами і можна буде нею поїхати, вона йшла влаштовуватись на нічліг і на сільській вулиці лицем в лице стрілася з Каширіним — поповнілим, веселим, тепер уже не бородатим, як у партизанській бригаді, і не бритим, як при останній їхній зустрічі в Москві, а з чорними, хвацько підкрученими вусами. Та ще з двома орденами на гімнастерці, які одержав, поки вони не бачились.

Каширін, хоч і йшов не сам, а ще з якимись командирами й була на ньому форма полковника, побачивши Таню, спочатку зойкнув від подиву, а потім обняв, розцілував і, крутнувши круг себе в повітрі, поставив знову на землю. Такий уже він був. Таким, виходить, і залишився. Поставив на землю і став розпитувати, як вона тут опинилась. Таня розповіла, як тут опинилась. Сказала все, як було, бо Каширін — з тих людей, яким треба говорити все. Він ненадовго засмутився, навіть зсунув кашкета на лоба й прикро почухав потилицю, але чи не одразу ж і всміхнувся й сказав, що нічого, як тільки війну закінчимо, у всіх усе само собою вийде! Сказав з такою певністю, що й Таня мимоволі всміхнулась. І вперше після всього, що з нею сталося, подумала: якщо війна закінчиться і вони з Синцовим зостануться живі й здорові, то вона зважиться ще раз.

Дізнавшись, куди їде Таня, Каширін забрав у неї чемодан — вона йшла з чемоданом, — повів її до своєї емки, що стояла за будинками, й сказав, щоб чекала його в машині: зараз він піде, поговорить з медиками про ту справу, заради якої сюди приїхав, а за півгодини повезе її до сусіднього села, до них у штаб партизанського руху, і вже звідти, вранці, вирядить її до армії.

У Каширіна завжди все виходило добре й просто і при тому так, що здавалось, інакше й бути не могло.

Повернувся він од медиків не за півгодини, а за десять хвилин, і Таню, що сиділа попереду з шофером, так і лишив там: «Сиди, щоб тебе менше трусило після всього». І водієві зразу ж наказав, щоб на той випадок, коли інші машини не йтимуть, завтра о восьмій був напоготові відвезти капітана медичної служби. А приїхавши на місце, підняв палець, як учитель у школі, й спитав:

— Як ми з тобою повечеряємо — з горілкою чи без неї?

І коли вона сказала «без», погодився:

— Тоді і я без. Відпочину від неї, клятої.

Викликавши немолоду симпатичну жінку, друкарку Надію Фролівну, і познайомивши її з Танею, попросив:

— Заберіть її до себе переночувати, щоб зайвих розмов не було!

Та, незважаючи на те що не хотів зайвих розмов, таки повечеряв з Танею вдвох у своїй хаті, бо зрадів, зустрівши її, і хотів побалакати з нею сам на сам.

І хоч, вечеряючи, згадав про невеселе — про загибель кількох товаришів, яких вони знали обоє, — навіть ці спогади пом’якшила знайома Тані його звичка говорити про все тяжке, як про давноминуле, а про майбутнє як про щось таке, де вже не буде нічого тяжкого. Він говорив про майбутнє так, ніби, щоб закінчити війну, лишилося тільки набратися духу і проскочити під обстрілом ще один шмат дороги, а там уже й кінець! І хоч Таня знала, що це не так і що сам Каширін краще від неї розуміє це, але його звичка веселої й сильної людини весело й безстрашно дивитися в майбутнє захопила її.

Усе було добре до тієї хвилини, коли Каширін раптом наморщив лоба і, згадавши, всміхнувся:

— Яких тільки чудес не буває з людьми! Вероніку пам’ятаєш? — і, побачивши застигле Танине обличчя, подумав, що вона не згадала, і повторив — Ну, Веронічка наша, твоя подруга, замість якої ти потім у Смоленськ на явку пішла. Пам’ятаєш?

— Звичайно, пам’ятаю, — з тим самим, закам’янілим, виразом обличчя мовила Таня.

— То вона, цілком можливо, жива. Ще минулої осені, коли визволили Смоленськ, знайомлячись там з людьми і документами, одержав такі відомості. Одна жінка після визволення Смоленська розповіла, що бачила її живу. «Живу!» — мало не скрикнула Таня. Але не скрикнула, навпаки, промовчала.

— А потім перевірили, виявилося, справді-таки підмінили її документи, — пояснив Каширін. — У групу, яку тоді мали розстріляти, включили за її документом дівчину, котра вмерла тієї ночі в тюрмі. А її з документами тієї померлої ввіткнули в ту групу, що гнали до Німеччини. Жінка, яка розповідала мені це, бачила її, вже коли їх везли в телячому вагоні на Варшаву… От які справи! Думали з тобою: розстріляли її, а вона, цілком можливо, жива! Остаточно про це дізнаємось, коли в Німеччину ввійдемо, раніше — навряд. Вони тих, кого на роботу до себе погнали, навіть у Східній Пруссії, в прикордонній смузі, тепер не тримають — відсилають далі на захід. Працює там, цілком можливо, як інші, на виробництві чи арбайтерін — батракує в якогось їхнього поміщика. Життя, звісно… — Каширін зітхнув. — Але все-таки не мертва, а жива.

Він подивився на Таню й побачив її бліде, без кровинки, обличчя. У Тані все тремтіло від зусилля взяти себе в руки. Але Каширін цього не зрозумів; йому здалося, вона стримує себе, щоб не заплакати.

— Чого ти? Чи не плакати надумалась? Чого б то? Людина, мабуть, жива. Не плакати, а радіти треба.

— Я радію, — все ще тремтячи всім тілом, сказала Таня і, підвівшись з-за столу, зчепивши руки, кілька разів пройшла туди-сюди по кімнаті і тільки після цього сіла, тримаючи тепер зчеплені руки перед собою, на столі.

— Іване Івановичу, це я сказала її чоловікові, що вона загинула. — Таня дивилася в очі Каширіну, не усвідомлюючи, що, по суті, ще нічого не сказала.

— Ну й що ж тут такого? — знизав плечима Каширін. — Хіба мало ми людей за війну спершу поховали, а потім знову оживили. Гірше, коли навпаки: гадаємо, ще живий, а він уже мертвий. А що ж ти ще могла йому сказати? Сказала, що знала. Припустімо, коли навіть він, вважаючи себе за холостого, знайшов собі когось за цей час, коли з живою жінкою знов зустрінуться, все, що було, спишеться! Вже маємо такі випадки.

Він говорив ці слова, зайві, непотрібні, які не мали ніякої ваги; говорив про якихось людей, котрі зустрінуться чи не зустрінуться, з якими щось може, а чогось не може бути, а Таня, пойнята жахом, сиділа навпроти нього й чекала, коли він замовкне. Їй навіть не хотілося його перебивати, бо й це — чи він говоритиме, чи спиниться й замовкне — теж було тепер для неї не так важливо.

— Я за нього заміж вийшла, — сказала Таня, коли Каширін замовк.

— За її чоловіка? — остовпів Каширін.

— Атож! За її чоловіка.

— Оце так… — зронив Каширін і довго мовчав. Потім спитав про чоловіка, хто він і де тепер.

Таня пояснила. Сказала, що чоловік працює в оперативному відділі їхньої армії. Про те, що Синцов став ад’ютантом у Серпіліна, вона тоді ще не знала.

Каширін мовчав, міркуючи, що їй тепер порадити, і, обміркувавши, став запевняти, що вона до кінця війни нічого не повинна говорити про все це своєму чоловікові.

— Не знаю, який він у тебе, — промовив Каширін, — але хоч би який він був — не треба! Тільки своє життя з ним зруйнуєш. А може, ще й даремно. Кажемо про неї: жива. А хто за це може поручитись? Тим більше, що її загнали до Німеччини. Скільки з них живими повернеться, цього ніхто не знає. — Він подумав і виклав ще один доказ, що здався йому важливим — А коли й жива, то за три роки життя там, може, з кимось із наших, з таким же, як вона, вивезеним туди арбайтером теж зустрілась, не гірша ж вона за тебе, що тоді?

Таня похитала головою. Не тому, що не вірила в таку можливість, а тому, що не хотіла шукати для себе виправдань.

— Даремно головою хитаєш! Цілком можлива річ. Що, в тебе з Дегтярем хіба не було тоді?

— Було.

— Ну і в неї так само могло бути, як і в тебе. Що ти, погана, чи що? Навпаки, гарна. А буває ж! Не кажи йому. Не псуй життя ні собі, ні чоловікові, поки, власне, ще нічого не відомо.

Таня сиділа, все ще як німа, й дивилась на нього.

Хіба вона думала, як ішла сюди, до нього, що жде її горе?

Так, горе. Коли вважала, що людина вмерла, а насправді вона жива — хіба це горе? Так, горе. Отаке дивне життя, що це раптом виявляється горем. Як же це може бути?

А отак і може бути.

— Ти ні в чому не винна. — Каширін подумав; коли мовчить, то згодна з ним. — Припустімо, так вийшло, що саме ти розповіла йому про неї. Але ж ти, як і я, справді думала тоді, що її нема. Була в цьому більше ніж упевнена!

Він так і сказав: більше ніж упевнена. Так, більше ніж упевнена! І він був більше ніж упевнений. І ти була більше ніж упевнена. Тільки різниця в тому, що йому, мужчині, якому ти говорила всі ці, може, й правильні слова, не зустрічатися з Синцовим, а тобі, жінці, зустрічатися. Тобі обнімати його, і лягати з ним у ліжко, і з ним бути. «Більше ніж упевнена». Її чомусь найдужче мучили ці слова: «більше ніж упевнена». Була більше ніж упевнена й розповіла йому, як померла його дружина, і він став теж більше ніж упевнений. А тепер, коли він більше ніж упевнений, треба розповісти йому, що його дружина не померла…

Каширін, збентежений, підвівся й сказав, що йому треба йти до себе в штаб. Таня теж устала.

— Слухай, — згадав він, уже надіваючи кашкета, — я ж, мабуть, можу до нього додзвонитися. Не до нього, так до чергового по оперативному відділу. Додзвонюсь і попереджу, що ти завтра на місці будеш.

— Не треба, — злякалась Таня. — Не треба, — повторила вона так, ніби Каширін може все-таки зробити по-своєму.

Коли Каширін запропонував подзвонити Синцову, їй спало на думку: як тільки вона повернеться, піти до начальника медслужби і все пояснити і попросити, щоб її зразу ж, звільнивши від зустрічі з чоловіком, перевели кудись в іншу армію; написати йому про все це вже звідти.

Начальник медслужби, видно, міг би це зробити для неї, а вона сама, виявляється, не могла!

Замість цього, як була в генерала, несподівано для себе попросилася, щоб її послали лікарем у полк, у санроту. Згадала, як минулого року одна лікарка з їхнього відділу наполягла на цьому, й пішла в санроту, і вже через тиждень загинула. Гарячково подумала в ту хвилину: «От і мене хай так уб’ють, і дуже добре, і найкраще!»

Та коли генерал, старий і розумний чоловік, полаяв її й висміяв, вона більше не наполягала, бо все це було лише спалахом відчаю. А вона не любила цього ні в собі, ні в інших людях, коли на війні щось роблять чи хочуть зробити в розпачі.

Увесь цей тиждень вона і чекала, і боялася зустрічі.

То запевняла себе, що скаже йому все зразу — як з мосту в воду! То, втративши рішучість, винувато уявляла собі, як це буде, якщо вона нічого не скаже. Навіть зустрівши Зінаїду з ковдрою через плече, ще не знала, як буде.

І, тільки коли потяглася й пригорнулась до нього в темряві надворі, відчула; що не може відмовитись від цього, зрозуміла, що зараз нічого не скаже.

Вона хотіла, щоб він відчув цієї ночі, як їй добре з ним, і намагалася довести, що і йому краще, як із нею, ніколи й ні з ким не буде.

Так, вона думала про це й намагалася, щоб він це відчув, і не стримувалась у цю ніч від того, від чого раніш себе часто стримувала. Їй хотілося бути такою, щоб він і думати не міг про інших жінок. Тому вона так грубо й спитала його про Надю. Хотіла почути від нього, що ні про кого, крім неї, він не думає й не може думати.

Коли він заговорив про Гродно й про свою дочку, вона зрозуміла, що вже не може думати про його дочку так, як думала досі. Не може, тому що хоч сама ще тут, з ним, але там, за лінією фронту, в нього тепер не тільки дочка, а й дружина. Про них можна думати, що вони померли і що вони живі, але вона повинна сподіватися, що вони живі. Не тільки та його дівчинка, але й мати тієї дівчинки, його дружина. Або його справжня дружина, як вона нещадно подумала про саму себе. «Так, я не винна. Ні в чому не винна, — згадала вона слова Капшріна. — А коли вона там не зосталася в живих, а померла, я справді ні в чому не винна. Ну що ж тоді, мені треба хотіти її смерті? Треба хотіти, щоб вона не врятувалася заради того, щоб я не була винна? А я зараз майже хочу цього. Бо я з ним. І хочу й далі бути з ним.

І тільки коли змушу себе не бути з ним, тільки тоді я, навіть у глибині душі, не хотітиму її смерті. А якщо я лишуся з ним і нічого не скажу йому, то — як це не страшно — я все одно не зможу хотіти, щоб вона врятувалася. Лише умовлятиму себе, що хочу цього. Я не повинна більше бути з ним. І все це, що було сьогодні, все це має бути в останній раз», — подумала вона, і їй стало безмірно жаль себе й свого тіла, яке останній раз торкалось його, яке він в останній раз обнімав, яке тепер буде самотнє, без нього. Якщо вона зробить так, як вирішила.

Так, як вона повинна зробити.

Вона думала про нього, так наче вони цього ранку прощалися назавжди. Може, в неї й не вистачить на це сили. Але все одно це буде тільки відстрочка, все одно вона не зможе з ним жити, поки не скаже. І не зможе, коли скаже. Навіть якби він сам зажадав цього. «А чи зможе він бути зі мною після того, як скажу йому про це?» — подумала вона вже не про себе, а про нього. Їй спало на думку те, чого ніколи раніше не спадало: адже вони зійшлися з ним, гадаючи, що тієї жінки немає на світі; і це зовсім інше, ніж коли б та жінка була жива, а він усе-таки, хоч вона й була жива, покохав би не ту жінку, а тебе!

Вона подумки з жахом поєднувала непоєднуване — себе, що лежала з ним тут, у ліжку, і ту жінку, там, у Німеччині, яка серед того життя, може, тільки й існує силою віри в своє майбутнє. І навіть у думках позбавити її цієї віри — все одно що вбити. Єдине виправдання, що вона нічого не знає. Але чи цього досить?

Вона сама себе жахнулася ще й тому, що все-таки зустрілася з ним і лягла з ним у це ліжко, так нічого й не сказавши йому. Але в наступну секунду пожаліла себе з такою ж силою, з якою щойно засудила. «Що ж, мені не можна було навіть і цього, навіть в останній раз? Чому мені не можна? Що, кому погане я цим зробила?» — з якоюсь майже передсмертною тугою подумала вона про себе саме в ту хвилину, коли Синцов прокинувся й побачив її нещасне обличчя.

Ранок був тихий і сірий. Таня вийшла разом із Синцовим через ту саму кімнату, через яку він проходив уночі; тільки вона спершу виглянула й сказала комусь: «Укрийся». Нари, що стояли в цій кімнаті, були порожні, всі вже повставали і порозходились. Тільки в кутку Синцов мимохідь побачив жіноче обличчя, що висунулося з-під ковдри.

— Прийшла з чергування й спала б собі, — оглянувшись, кинула Таня. — Сказали тобі, а ти навіть з головою не могла вкритися.

Говорила це не сердито, а спокійно, з усмішкою і, коли вийшли з Синцовим на вулицю, все ще усміхаючись, додала:

— Отак і на війні все одно лишаємось жінками.

Машина, якою їй треба було їхати, рушала о сьомій годині. Вони вийшли раніше, і вона запропонувала провести Синцова до його віліса. А коли віліса ще немає, все одно там і попрощається, нехай він залишиться й почекає.

А вона піде.

— Багато тобі їздити сьогодні? — спитав Синцов.

— Багато. В кількох точках будемо. Тепер щодня так.

Ішла з ним сільською вулицею, зовсім не криючись, і навіть взяла його під руку, спитавши при цьому:

— Більше ні разу не забив руки?

Саме незадовго до її від’їзду, в березні, він, потрапивши на передовій під обстріл, вискакуючи з машини, забив свою понівечену кисть об стойку…

— Не забив. Взагалі ніяких пригод не було. Тільки з одного фронту на другий переїхали.

— Я, коли мені мама в госпіталь твого листа принесла, одразу зрозуміла, що ви переїхали. Прочитала, що тепер живеш там, де з тобою познайомились, і все зрозуміла. Тільки не уявляла, що це справді так близько.

Вона говорила про все це, ледь усміхаючись. Була якась тиха й спокійна. Навіть дивно, яка спокійна.

Вночі Синцову здавалося не раз, що з нею все-таки сталося щось, чого він не знає. Зараз, уранці, коли дивився на її спокійне обличчя, він не думав про це. Думав, що вона просто страшенно стомилась, і мовчки вилаяв себе. Навіть коли вона всього цього сама хотіла, він мусив пам’ятати, що вона недавно з лікарні. Якось треба було її хоч трохи, скільки можна, поберегти! Але говорити тепер про це було б безглуздо, і він не сказав, тільки міцніше притиснув ліктем її руку.

— Який я радий, що ти знову тут!

— І я рада. — Вона висмикнула свою руку з-під його ліктя, відкозиряла військлікареві, що йшов назустріч, і знову взяла Синцова під руку. — Поки була в лікарні, одвикла козиряти. А тепер щодня їжджу, козиряю, козиряю… Хоча б війна скінчилась. Та, може, й війна скінчиться, а мене в кадрах залишать…

— Скінчиться — побачимо. — Синцов подумав не про той час, коли скінчиться війна, а про той день, який усе наближався, коли війна, навпаки, з усією силою знову почнеться в них на фронті.

— Залишать у кадрах — знов козирятиму, — так ніби й не чула його, вела далі, поринувши в роздуми про свою, окрему від нього долю.

Коли вони вийшли за шлагбаум, віліс уже стояв на узліссі під деревами. Синцов ще здалеку побачив його.

— Ще трошки пройдемо. — Таня озирнулась на солдата, що стояв коло шлагбаума.

Вони пройшли ще кілька кроків.

— А тепер зупинимось.

Так уже в них склалося за час їхнього життя на фронті: коли вона бувала в нього, він розпоряджався, вирішував, куди її проведе і де з нею попрощається, а коли він бував у неї, вирішувала вона. Так було й зараз.

— До побачення, Ваню! — Вона зітхнула й закинула йому за шию руки.

Він нахилився й міцно поцілував її в губи. Але вона відхилилась, відвела губи, немов чомусь не хотіла цього, і кілька разів поцілувала його в очі неквапними, легкими поцілунками.

Він не говорив їй, коли вони зустрінуться. Було й так ясно, що до початку наступу вже не зустрінуться. І на початку наступу — також. Не зустрінуться, поки не буде зупинки. Коли раптом і зустрінуться раніше, значить, пощастило. Але вони вже звикли не говорити наперед про те, що буде, коли їм раптом пощастить. «Погано себе почуває», — подумав він, побачивши в Тані на тремтливій губі стомлені росинки поту.

— Чого ти? — спитав він. Її очі здалися йому незвично сумними.

Досі, коли він ставив якесь непотрібне, як їй здавалося, запитання, вона відповідала йому всміхаючись: «Сам дурень». Але зараз не всміхнулась і, так нічого й не відповівши, стояла й дивилася йому вслід, поки він ішов до віліса.

Він сів поруч з водієм і, коли розвернулись, помахав їй рукою. Потім ще раз помахав, уже на повороті. А вона стояла так само нерухомо. Стояла й чекала, коли він поїде.

Він затамував у собі почуття тривоги й ще раз подумав про неї, що все це просто від утоми; та й нерви в неї після всього пережитого — на живу нитку. Досить згадати, як накинулась на нього за те, що пішов у ад’ютанти.

Звісно, не про себе при цьому думала, а про нього.

Стривожилась, що йому, мабуть, нелегко звикати до цієї посади. І правильно здогадалась. Будучи ад’ютантом у Серпіліна, він тільки встигав слухати, записувати, передавати, уточнювати, наносити на карти і при цьому ще тримати напоготові в пам’яті не одне, так друге. А вночі таке почуття, ніби цілий день, вісімнадцять годин підряд, ішов слід у слід за начальством, ніколи не знаючи заздалегідь, скільки кроків воно ступить і через скільки зупиниться, де поспішить і де затримається, де встане, де сяде, де знову піде. Все-таки погана це посада навіть при хорошій людині! Ставитимешся до неї по совісті, як до виконання свого обов’язку на війні, значить, ніколи і ні в чому не належатимеш сам собі. А коли ставитимешся до неї, як недбалий раб, то й вийде, що ти і є раб при начальстві, а не солдат на війні.

Згадавши, як розгнівалася на нього Таня, Синцов подумав, що їм усе-таки треба порозумітися між собою.

Треба пояснити їй, що радий чи не радий, але зневажати себе за те, що пішов на цю посаду, не можеш. І не шукав собі легкого хліба, і не знайшов.

Праворуч у ліс пролягли колії машин, виднілися сліди гусениць. Уздовж дороги лежали в’ялі гілки — попадало на узбіччя маскування танків, що проходили тут уночі.

А може, реактивних установок. І ще колії в ліс, і ще.

Покажчик праворуч — у чиєсь господарство, потім покажчик ліворуч — у чибсь інше господарство. І вдалині шлагбаум, де треба буде показувати перепустку. Далі без перепустки вдень не проїдеш.

Був останній ранок затишшя, що тривало два місяці…