Останнє літо

Розділ четвертий

Того дня, коли Серпілін з Батюком далеко від фронту, в Архангельському, згадували про члена Військової ради франту генерал-лейтенанта Львова, Львов теж згадав про Серпіліна і, подзвонивши членові Військової ради армії Захарову, викликав його до себе.

— Коли прибути? — спитав Захаров.

— Зараз, — тоном відповіді Львов підкреслив недоречність запитання. — Скільки вам треба на дорогу?

— Дві години.

— Чекаю вас.

З того, що викликав проти ночі, навіть не спитавши при цьому — чи можете зараз виїхати? — дивуватися не доводилось. У Львова свій розпорядок дня — полюбляв працювати ночами, а який розпорядок у інших і коли вони «встигають спати, його не цікавить.

Чортихнувшись, Захаров надів шинель і, перед тим як виїхати, зайшов до виконуючого обов’язки командарма, до начальника штабу Бойка.

— Повечеряємо? — спитав Бойко.

Завжди вони — так це завію іще Серпілін? — закінчивши всі справи й підписавши всі папери, накреслювали плани наступного дня й разом вечеряли.

— Не можу, — сказав Захаров. — Навіщось потрібен товаришеві Львову.

— Зараз?

— Особисто, негайно! Навіть поцікавився, за скільки доїду. Чогось надзвичайного в штабі фронту сьогодні не відчув?

— Навпаки. За цілий день лише двічі дзвонили.

— Значить, він у сьогоднішньому номері нашої армійської газети щось проти ночі знайшов. Або передова не така, або зверстали не так. Або свіжа ідея прийшла, з якою підождати до завтра сили немає… Міг би й по телефону, але, певно, вирішив зайвий раз підняти по тривозі, перевірити мою бойову готовність!.. Бувай здоров.

— А як же з поїздкою в сімдесят перший корпус? — спитав Бойко.

— Поїдемо о сьомій, як умовились. Коли прокинешся — подзвони, розбуди. А якщо надовго затримає, прямо там і з’їдемося, по дорозі посплю.

Захаров зітхнув, стомлено погладив круглу сиву голову і вийшов.

Водій куняв, схилившись на кермо.

— Поїхали, Миколо, — сказав Захаров, торгаючи його за плече й сідаючи поруч. — Якщо засну, знай: за годину п’ятдесят хвилин мусиш довезти до місця.

Але, незважаючи на втому, понад усяке сподівання спати не хотілося.

— Товаришу генерал, — помітивши, що Захаров не спить, спитав водій, який їздив з ним ще до війни, коли Захаров служив у Московському військовому окрузі, — не чули, коли командуючий армією повернеться?

— Хто його знає. Писав, що видужує, але останнє слово не за нами, а за медиками. Чого це ти спитав? Просто так чи солдатська пошта щось на хвості принесла?

— Просто так. Бачу, ви без нього нудьгуєте…

Захаров справді скучав за Серпіліним, хоч і скучати було ніколи. Армія поповнювалась людьми й технікою, готувалася до боїв і до форсування водяних перешкод.

Щодня то навчання й тренування, то збори командного й політичного складу, то перевірки. Називається затишшям, а насправді ні сну, ні відпочинку. «Нудьгувати» — це слова! Це найпростіше. А суть справи — щоб і без Серпіліна все йшло своїм звичаєм. «Бойко молодий, ще рік тому — полковник, а тут — один у двох лицях: на плечах і те, що сам раніше тягнув, і те, що — Серпілін. Розривається, а робить, і навіть не можна сказати про нього, що розривається. Спітнів увесь, а мила не видно», — з повагою згадав про Бойка Захаров, який не любив людей, що везуть свого воза крекчучи, всім напоказ. «Навіщо він мене викликав?» — думав Захаров про Львова.

Минулого разу так само проти ночі викликав і наказав зробити в армійській газеті сторінку про досвід снайперського руху і цілу годину пояснював, як саме треба скласти цю сторінку. Пояснював, знаючи справу, але не зрозуміло: чому вночі? І чому викликав тебе?

Хоч і важлива така сторінка в газеті, все-таки не членові Військової ради її верстати, а тому, кому належить, — редакторові. Коли за все зразу хапатися — можна й головного не встигнути!

Правда, можна міркувати й інакше: як же так? Я, член Військової ради фронту, у все вникаю, все встигаю, а в тебе, в члена Військової ради армії, часу на це нема?

Здавалося б, що заперечиш? Та заперечити можна. Все, що я прогавив чи не встиг, — це тобі згори видно, чи вважається, що видно, і якщо тобі там, нагорі, стукнуло в голову самому втрутитися в якусь дрібницю, то я, звісно, повинен від цього прийти в захоплення! Це зрозуміло!

А от чи не прогавив ти сам там, нагорі, за всіма цими дрібницями чогось важливішого — про це мені запитувати не належить. Хоч цілком можливо, що так воно й є. І хоч спатимеш ти по дві години на добу, однаково всього сам не переробиш. А коли так виходить, все-таки треба розподіляти: одне робиш сам, а друге — інші. Якщо вони, звісна річ, на своїх місцях сидять. А подбати, щоб вони на своїх місцях сиділи, це і є найголовніше, без чого, хоч би в які ти дрібниці втручався, далеко не заїдеш. «Цікаво, навіщо все-таки викликав? — ще раз подумав Захаров. — Може, після того як знайомився з армією, вирішив когось, хто йому сподобався, до себе в Політуправління фронту забрати?.. От коли б забрав од мене Бастрюкова. Здається, сподобався йому, серед ночі дві години з ним розмовляв. І вийшов такий щасливий, мовби яєчко зніс. Віддам — не охну…»

Він аж засміявся, подумавши, який дарунок, сам того не відаючи, зробив би йому Львов, забравши нарешті від нього Бастрюкова.

— Що, товаришу генерал? — спитав водій.

— Анекдот згадав. Як фріци начальника військторгу в полон узяли. Командуючому доповіли й питають: «Накажете відбити?» А командуючий і каже: «Не треба, ми з ним уже два роки мучимось, нехай тепер вони помучаться…» Подумав про одного працівника. І згадав. Не чув?

— Чув. Ви колись уже розповідали.

— То чому ж ти вдруге смієшся? Виходить, пам’ять у мене вже не та, не сміятися, а тільки плакати лишається…

Приїхали в штаб фронту й зупинилися коло хати, де жив Львов, не запізнившись, рівно о першій годині ночі.

Захаров зняв шинель і кинув її на сидіння віліса.

— Спатимеш — укрийся.

Він потер лівою рукою праву, бо змерзла, поки всю дорогу тримався на вітрі за передній стояк віліса, показав документи автоматникові, зійшов на ганок і відчинив двері.

За столом, прихилившись до стіни, підклавши під товсту щоку товсту руку, спав товстий полковник, який уже давно був при Львові водночас і ад’ютантом, і офіцером для доручень, і, як хвіст, їздив за ним з фронту на фронт. «І як він тільки зберігся такий огрядний при такому неспокійному начальстві? Інший на його місці став би як тріска», — подумав Захаров про полковника, що спав, і пустотливо гаркнув так, що той підскочив на стільці:

— З’явився за наказом генерал-лейтенанта! Прошу доповісти…

Підскочивши на стільці й прокинувшись, полковник неохоче встав і, кліпаючи, сказав незадоволеним голосом, що товариш Львов іще не повернувся від командуючого.

Сказав, звертаючись до свого начальника не за званням і не за посадою, як заведено в армії, а саме «товариш Львов», за звичкою вкладаючи в ці слова особливий зміст: те, що його начальник був тепер генерал-лейтенантом, важило менше, ніж те, що він був і лишався «товаришем Львовим».

Полковник постояв якусь мить за столом навпроти Захарова і нарешті, немов роблячи йому послугу, кивнув на двері:

— Заходьте, почекайте там.

Захаров увійшов до сусідньої кімнати, лишивши двері прочиненими. Його змусило зробити це якесь ледь відчутне вагання в тоні полковника.

Він оглянув кімнату. Минулого разу Львов приймав його не тут, а в сусідньому селі, в Політуправлінні фронту: там, де раптом згадав про ту сторінку в газеті, туди й викликав.

Кімната була величенька, з тесаними, чистими, може, навіть навмисне вимитими стінами. На стінах нічого не висіло: ні старого, що лишилося від хазяїв, ні нового.

Один куток кімнати завішено від підлоги до самої стелі зшитими в два ряди плащ-палатками, а в другій половині стояли тільки стіл, стілець та вогнетривкий ящик і навпроти столу під другою стіною — чотири стільці. Та й більш нічого.

На столі лежали: великий чистий блокноту товстий олівець — з одного кінця синій, з другого червоний — і окулярник. Ні паперів, ні карт — нічого.

Правда, стіл був канцелярський, з шухлядами, і, мабуть, і папери, й карти — все, без чого не обійдешся, лежало там і у вогнетривкому ящику. Але зараз, коли в кімнаті не було господаря, нічого цього на видноті теж не було.

Захаров походив по кімнаті, сів і раптом відчув себе не членом Військової ради армії, а відвідувачем, що сидів на стільці під стіною.

Стілець був твердий, жовтий, фарбований, канцелярський. Такий самий, як і чотири інші стільці — ще три під стіною і один там, по той бік, за столом. І стіл був точнісінько такий — жовтий, фарбований.

Захаров подумав, що, мабуть, усе це він возить за собою — з фронту на фронт. Про Львова знали, що він досі довго ніде не затримувався.

І цю занавіску на колечках, зшиту з шістьох плащпалаток, видно, теж возили з собою. Що там, за нею?

Мабуть, всього-на-всього складане ліжко та один чемодан.

Чомусь коли згадав про Львова, то здалося, що він таки може возити за собою оцей канцелярський стіл і стільці, але що в нього більше як один чемодан, на думку не спадало. Та й цей свій чемодан і ліжко він одгородив занавіскою від чужого ока, щоб, крий боже, не подумали, що й він, як і всі люди, і спить на ліжку, і чисту білизну в чемодані тримає.

Кімната була така, що навіть не потрібний був напис: зробив своє діло — йди. І так не-засидишся!

Сидячи на стільці під стіною і чомусь не поклавши за звичкою ногу на ногу, Захаров думав про Львова і про те враження, яке справляла на нього ця людина і яке ще не зовсім зрозуміле йому самому.

Чув про нього дуже багато, і навіть колись був у нього п’ятнадцять хвилин, за викликом на Далекому Сході.

Але не про ту зустріч мова, тоді були інші обставини.

Знайомство, власне, відбулося тут, на фронті, і найбільше за ті три дні, що Львов недавно пробув у їхній армії.

Всяке бачили за ті три дні: і зрозуміле, й малозрозуміле. Були виклики й розмови серед ночі, коли люди, тільки-но заснувши й не чекавши виклику, кліпали сонними очима і відчували себе винуватими під поглядом безсонного начальства. Хоч, мабуть, загалом вони не менше від нього працювали й не більше від нього спали.

Тільки Бастрюков, як видно, заздалегідь розвідавши, які звички у Львова, і добряче виспавшись удень — він це вмів, — проти ночі був як огірочок.

Звичайно, строго кажучи, на війні ночі немає. Мусиш бути як штик — і вдень і вночі. Якщо це справді конче потрібно. Та Львов, як здалося Захарову, полюбляв тримати людей у напрузі — треба чи не треба. Наче їм цього й так бракує на війні!

На передовій Львов часто лазив по передньому краю, і це в різних випадках у Захарова збуджувало різні почуття. В одному полку Львов не тільки по всьому передньому краю пройшов, айв окопчики бойової охорони заліз, у передню яму до переднього солдата. І виявилося потім — не просто так, а мав сигнал, що по дві доби гарячої їжі туди не носять, люди сидять навіть без сухого пайка. І поліз сам, і докопався, і в одній роті, виявилося, справді так і було. Довелося старшину роти — до трибуналу. І замполітові полку перепало, і замполітові дивізії, і самому Захарову довелося червоніти…

Але в інших місцях Львов лазив по передньому краю невідомо для чого. Лазив, наче хотів вибрати ділянку для прориву, оцінити передній край противника. А насправді й не вибирав, і не оцінював, і не ставив запитань, які стосувалися цього. Просто лазив, тягаючи за собою без потреби цілий почет: від замполіта корпусу до замполіта полка, змушуючи їх полотніти від страху не так за своє, як за його життя. Лазив, наче хотів дошкулити їм, бо вони, мовляв, без нього там не бували, а от він приїхав — і їм довелося! А вони й без нього там бували, коли треба.

Розмовляв там, у окопах, з багатьма, часом довго, особливо коли німці, помітивши пожвавлення, відкривали вогонь; немов випробовував цим присутніх. Дізнався, що в солдатів махорка перетирається в кишенях: нема в чому тримати, — і наказав тиловикам негайно пошити кисети. А тим часом жодного теплого людського слова нікому й не сказав, такого не запам’ятали.

Були й дрібниці, котрі завдавали прикростей людям.

Що ночував усі три ночі в них там, у армії, і одну з тих ночей на передовій — це добре. А от що, виявляється, возив з собою скручений валиком матрацик, тоненький, як підстилка, і цей матрацик, і свої простирадла, і ковдру велів застеляти поверх приготовленої постелі — це вже ні до чого. Може, боявся вошей, а може, думав, що йому в армії чистої білизни не знайдуть і не постелять… І горілки жодного разу ні з ким і краплі не випив, ніби відштовхуючи людей від себе. А головне, оцей його Шлейов, полковник, за ним не тільки термос, а й власну склянку возив, і в пергамент загорнуті якісь дієтичні котлетки, і щось там іще, теж своє, окреме. А при всьому тому був вдатний удень, на животі, по грязюці доповзти до бойової охорони…

Захаров, зиркнувши на годинника, — він чекав уже тридцять хвилин, — ще раз оглянув кімнату Львова, яка, здавалося, промовляла за свого господаря, що нічого, крім дорученої йому справи, в його житті не було й не буде, і раптом згадав розповіді свого однокашника по Толмачовці, начальника Політуправління фронту Гавриліна, про дружину Львова: його дружина, вже немолода, навіть літня жінка, виявляється, була начальником аптеки в одному з фронтових госпіталів і за цей час кілька разів приїздила до свого чоловіка. Від цього госпіталю до штабу було кілометрів із сорок, і Гаврилін десь дізнався, що дружина Львова перший раз приїхала й поїхала собі на попутних машинах. Він при нагоді спитав Львова: чому так вийшло? Якщо в нього не було вільної машини, знайшли б іншу! А Львов відповів: «Я для неї особливих умов створювати не буду. Нехай їздить, як усі інші люди». — «Вихід із становища, звичайно, знайшли, — всміхаючись, сказав Гаврилін. — Довелося мені після тієї розмови — серце не камінь! — іншим разом посилати по неї свою машину». А Захаров, почувши про це, подумав тоді І знову подумав зараз, що в такій надзвичайній скрупульозності Львова є щось навмисне, показне, що дає йому змогу з висоти своєї принциповості нещадно прискіпуватись до інших людей за всяку дрібницю…

— Здрастуйте, товаришу Захаров, — озвався за спиною в Захарова голос Львова.

Львов увійшов, причинив за собою двері і, поквапившись подати руку Захарову, що вже підвівся, ступив за стіл і сів.

— Беріть стільця. Поговоримо.

Захаров узяв стільця і сів до столу, навпроти Львова.

— Згадав сьогодні, що ми зустрічалися з вами в Хабаровську, — сказав Львов. «Три дні був у нас в армії й не згадав, а зараз раптом згадав, — подумав Захаров. — Не інакше, як моєю особистою справою цікавився».

І він скоса поглянув на вогнетривкий ящик, що стояв у кутку, ніби його особиста справа мала лежати саме там, у тому ящику.

— Був у вас у Хабаровську, коли мене викликали, в травні тисяча дев’ятсот тридцять восьмого року, — сказав Захаров. — Ви багатьох тоді викликали. Думав — забули.

— Ні, не забув. Питання про вашу долю стояло тоді досить гостро.

Захаров нічого не відповів. «До чого й навіщо такий початок розмови? — подумав він. — Нагадати, що вони давно знайомі, можна було б якось інакше. Чи хоче підкреслити, що від нього тоді залежала моя доля? Ніби й не змовляючись, намагаємося не часто згадувати про те, що болить. А він, бач, згадав. Йому це, видно, не болить».

— Чаю хочете? — спитав Львов.

— Спасибі, з дороги було б непогано.

— Шлейові — високим, різким голосом крізь двері гучно покликав Львов.

І зразу ж одчинилися двері й на порозі став його товстий полковник, з сонним, білим обличчям.

— Треба чаю, — сказав Львов.

Полковник зник, причинивши за собою двері.

Львов присунув до себе блокнота і, взявши зі столу олівця, поставив у блокноті синю цифру «один» і за нею дужку, але більш нічого не написав.

Обличчя в нього було худорляве, трикутником: вузьке підборіддя й широкий лоб, а над ним густа кучма чорного, цупкого, кучерявого волосся.

Зараз, коли він сидів і дивився в блокнот, опустивши важкі повіки, і по цих повіках, і по зморшках під очима було видно, що людина стомлена й немолода. «На дванадцять років старший за мене, але я давно сивий, а він і досі ще чорнявий. — Захаров глянув на охайно, мабуть, тільки сьогодні підстрижені перукарем скроні Львова, в яких ледь помітно мріла сивина. — Ну так що ж буде по-перше?»

Львов підвів очі від блокнота й подивився на Захарова, ніби ще й сам не вирішив, що ж буде по-перше і що по-друге.

Тепер, коли він звів погляд, знову здавався молодшим за свої п’ятдесят вісім. Він дивився не прямо в очі Захарову, а трохи вище, в лоба… Ніби його цікавив не настрій людини, що сиділа перед ним, не вираз обличчя й очей, а думки, що сховані там, за чолом, які треба йому знати.

— Черненко, — сказав Львов своїм уривчастим голосом. Нічого не додавши, втупив очі в блокнот, написав синім олівцем за цифрою «один» і дужкою «Черненко» і лише після цього, звівши очі, спитав — Якої ви про нього думки?

Бригадний комісар, а тепер полковник, Черненко був перед очима в Захарова уже два роки підряд, з того дня, коли прибув до армії. В сорок другому, під час відступу, замінив убитого начальника політвідділу, а на другий день його самого поранило навиліт у шию, але він залишився в строю і потім ще двічі за ці два роки знову лишався в строю, діставши ще два, правда, вже не такі тяжкі поранення.

Захаров знав Черненка як облупленого, знав його достоїнства і його вади: його грубість, і хоробрість, і запальність, його ненависть до писанини, його здатність найпростішими словами підняти людей на подвиг і його нездатність планомірно доводити до їхньої свідомості якусь хитромудру директиву. Черненко був невтомний у боях, лінивий у дні затишшя і мав звичку рятуватись од начальства на передовій.

Захаров вважав, що Черненко — золота людина з великими вадами. Таку людину легко усунути, але важко замінити.

Коли б оце перед Захаровим був не Львов, а хтось інший, здатний зрозуміти, як може поєднуватися в людині — що вона і така золота і така трудна, Захаров, як на свій характер, виклав би все, що думав про Черненка.

Але Львов, Захаров був певен, зрозуміти цього не міг, і тому Захаров насторожився й сухо відповів, що Черненко своїй посаді відповідає.

— Невже цілком? — спитав Львов.

І заходився перелічувати Черненкові гріхи: байдужий до того, як виходить у їхній армії газета, не розуміє її значення; дуже багато перекладає на плечі заступника, навіть останню нараду політпрацівників за наказом проводив не сам: доручив заступникові, а сам тим часом вештався десь у тилах армії. Політдонесення підписує як заманеться — то підмахує, не читаючи, то викреслює з них негативні факти, котрі, на його думку, не варті уваги, а насправді показові.

Слухаючи все це, Захаров подумав, що тоді, вночі, просидівши дві години у Львова, Бастрюков часу марно не гаяв: не тільки виклав йому гріхи свого начальника, а й устиг познайомити зі своїми простирадлами — з чернетками політдонесень, які потім скорочував Черненко.

— Про вади в роботі — правильно, товаришу генерал-лейтенант, — сказав Захаров, добре знаючи, що Львов полюбляє, коли його називають не генерал-лейтенантом, а «товаришем Львовим», але не хотів робити йому такої приємності. — А про вештання по тилах — неточно: не вештався по тилах, а з відома Військової ради відвідував заняття, коли ми людей у тилу до танків привчали. І сам з ними в окопах сидів, показував, що це не так і страшно… Лишаюся при своїй думці. Про хиби в його роботі говоритиму з ним, а в цілому вважаю — посаді своїй відповідає.

— Мати свою думку — це добре, — сказав Львов. — Людей, які швидко міняють свою думку, не поважаю. Але думка має грунтуватись не на впертості, а на фактах. А з наведених фактів ви поки що спростували тільки один.

— Є й інші факти, товаришу генерал-лейтенант. Три ордени Червоного Прапора, три поранення, не залишаючи переднього краю. Якщо досі ще не Герой Радянського Союзу, то тільки тому, що політпрацівникам присвоюють звання не густо, самі знаєте. А то вже був би! Армія подавала. У бойовій обстановці — завжди в частинах, де найнебезпечніші ділянки. Факти промовляють за нього.

Сказавши все це, він думав, що Львову, який цінить особисту хоробрість і не терпить боягузів, трудно буде заперечити. Але Львов заперечив:

— Буває й так, товаришу Захаров, що, здавалося б, усі факти за людину, а посаді ця людина все-таки не відповідає. І ті самі факти матимуть іншу ціну, якщо перемістити цю людину на іншу посаду. От і подумайте: чи не краще перевести Черненка на посаду замполіта корпусу? Буде й ближче до передової, і далі від тої сфери діяльності, з якою в повному обсязі не справляється. А на його місце висунемо іншого. Або ми вам дамо, або у вас пошукаємо — знайдемо.

Щодо «вам дамо» — це так собі, слова. А щодо «у вас пошукаємо — знайдемо» — було зрозуміло, і де пошукаємо, і кого знайдемо. Пошукаємо й знайдемо Бастрюкова.

Звичайно, якщо Черненка перевести в замполіти корпусу, він од цього не заплаче. І добре воюватиме, і в душі нічого не затаїть. Але ж Бастрюкова замість нього на політвідділ — на це рука не піднімається! «Чого-чого, а цього не буде! — вирішив Захаров. — Кістками ляжу, а не дам! Ач який, устиг уже, наскрипів!» — згадав він про рівний, скрипучий голос Бастрюкова й сказав:

— Товаришу генерал-лейтенант, заступників командирів корпусу у нас два, і обидва на своєму місці. І начальник політвідділу армії, як я вважаю, на своєму місці. Переміщувати його не бачу підстав.

Кажучи це, добре розумів, що загострює стосунки, розумів, що, коли б Львов міг зняти зараз начальника політвідділу армії, не питаючи твоєї думки, коли б у Черненка були не просто недоліки, а виявився б такий факт, після якого можна — раз! — і за петельки, тоді й розмова склалася б інакше. Але поки що цього нема! Якби ти був згоден, можна б і зняти. А коли ти, член Військової ради армії, не тільки не згоден, а, навпаки, заперечуєш, нагорі можуть не зрозуміти й не підтримати Львова. А посада у Львова не колишня, не та, що давніше була, і він змушений на це зважати! «А там хто його знає, може, й напролом піде!» — подумав Захаров, дивлячись у вічі Львову, який і зараз втупився поверх його очей, у лоба.

— Гаразд, поки що відкладемо, — сказав Львов спокійним голосом, ніби не надавав цій розмові особливого значення. — Хоч певен, що ви потім пожалкуєте.

І знову голосно гукнув крізь двері:

— Шлейов!

На поріг ступив полковник.

— Як там чай?

— Готовий. — Шлейов, не зачиняючи дверей, знову зник.

Було чути, як у тій кімнаті наливають чай, і Захаров ждав, що зараз чай принесе ординарець, але з’явився знову-таки Шлейов, тримаючи на блюдечках дві склянки.

Увійшов, поставив на стіл і вийшов, зачинивши за собою двері. «Обличчя в нього брезкле, — мабуть, такий крихкотілий тому, що серце хворе. А спати не дають!» — з несподіваним співчуттям подумав про нього Захаров.

— Пийте, — Львов, узявши з блюдечка ложку, почав розмішувати в склянці цукор.

Захаров так і не зрозумів, навіщо було гукати вдруге «Шлейов!» після того, як уже звелів принести чай.

Може, тут заведено такий порядок, що без виклику не входити навіть з чаєм?

Уже звернуло на третю годину ночі. «Коли п’ємо чай, виходить, ще щось почуємо», — подумав Захаров.

Львов хоч сьорбав помалу, але швидко випив свій чай, витяг з кишені бриджів білу носову хустинку, так старанно витер нею губи, ніби не чай пив, а їв кашу, і сказав просто в очі, без передмов:

— Ваша армія майже місяць без командарма. Я сьогодні дзвонив до Москви й питав. Не можуть точно відповісти, коли саме він прибуде назад на місце служби.

Залежить від медичних показань. Це створює нестерпне становище. Начальника штабу армії, в якого мало командного досвіду, в період підготовки до наступальної операції на посаду командарма висувати не можемо. Події наближаються, а командарм невідомо коли повернеться.

А як і встигне повернутись, — так само твердо говорив Львов, — здоров’я він ще до війни підірвав, і на початку війни зазнав тяжкого поранення, а тепер, після аварії, мав струс мозку… Якщо його й повернуть лікарі в стрій, це ще питання, чи зможе така хвороблива людина командувати армією на повну силу. Постає питання: чи не краще використати його на іншій роботі?

Висловивши все це, Львов замовк. Так, ніби сам уже все вирішив і питати нема в кого й нема про що.

Однак, помовчавши, таки спитав:

— Ви згодні з цим?

— Не згоден, товаришу генерал-лейтенант, — не згаявши ні секунди на роздуми, відрубав Захаров.

— Чому не згодні і з чим саме? — швидко спитав Львов.

— Не згоден я, що хворобливий, — відповів Захаров і, поглянувши на Львова, подумав: при всьому, що випало на долю Серпіліна, він, на щастя, був іще таким креімезним чоловіком, що якби треба було, схопив би отакого, як ти, на оберемок. Ти й не писнув би!

Але своєї шаленої думки, звісно, вголос не висловив, а лише додав, що сам не раз був свідком, як молоді висолоплювали язики від утоми, а командарм працював собі, як машина, хоч би що йому.

— Тепер лікарі, очевидно, іншої думки, ніж ви, — сухо зауважив Львов, — якщо й досі не можуть сказати, коли повернуть його в стрій. А тим часом становище в армії дедалі стає зовсім нестерпним.

— Не знаю, чому ви дійшли такого висновку, товаришу генерал-лейтенант. Як член Військової ради армії, доповідаю вам, що генерал Бойко обов’язки командарма за цей період виконував нормально. А щодо мене, то хоч я й допускав якісь недогляди, але про те, що в армії створилося нестерпне становище, досі не чув ні од вас, ні од когось іншого.

— Не «створилось», а «створюється», — озвався Львов. — І йдеться не про ваші недогляди: вони є, і їх треба виправити. Але не кивайте на себе. Мова йде про надто тривалу відсутність командарма. Це зараз головне.

— Не мені це вирішувати, товаришу генерал-лейтенант. Але думку свою, якщо буде потрібно, скрізь, де треба, викладу, — сказав Захаров, даючи зрозуміти, що свої права пам’ятає і якщо не згоден зі Львовим, то все, що зможе зробити всупереч, зробить. Інша річ, чим це скінчиться, але зробити — зробить.

Сказав твердо, хоч з тривогою подумав, що аж надто впевнено тримається Львов. Характер характером, але ж, крім характеру, для такої певності потрібні ще й підстави! Може, він розмовляв уже з командуючим фронтом і переконав його? Щойно від нього повернувся…

А втім, чому все-таки звернувся з цим до мене? Отже, все-таки йому потрібна моя підтримка? Щоб камінь з гори покотити, іноді бракує одного поштовху. Штовхнеш… і пішов І Він скоса глянув на блокнот, що лежав перед Львовим, і побачив, що там уже синіла проставлена олівцем цифра «2» і за нею дужка й слово «командуючий» — без прізвища, із знаком запитання.

Львов простяг руку до телефону, поставленого край столу, наче хотів подзвонити комусь, хто зразу все це розв’яже і зробить дальшу розмову непотрібною. Але не дотягся, передумав і, взявши склянку, допив ковток холодного вже чаю. «Зараз відпустить, — подумав Захаров. — Про що нам ще говорити?» Та Львов не відпустив його.

— Як член Військової ради армії, викладіть мені свою власну думку про командуючого, — сказав Льовов спокійно, наголосивши, проте, на слові «власну» так, ніби заздалегідь не обіцяв брати її до уваги.

Захаров почав з того, що Серпілін командував у їхній армії дивізією, а потім став начальником штабу. Не забув згадати, що висунули його на посаду командарма після виклику в Москву, до товариша Сталіна.

Львов слухав не перебиваючи і записував щось у блокноті. Писав тим самим синім олівцем, але тепер уже дрібно, і Захаров не бачив, що він пише.

— До історії можете не вдаватись, — перший і єдиний раз за всю розмову перепинив його Львов, коли він заходився перелічувати операції, в яких брала участь їхня армія. — Мене цікавить не хід подій, а ваші оцінки.

Як їх відділиш на війні, одне від одного, оцінки — від ходу подій? Та коли доповідаєш начальству, часу маєш не стільки, скільки тобі треба, а скільки тобі дадуть.

І, знаючи свою звичку, захопившись, виходити за межі військової стислості, Захаров спинився і запитав:

— Ще п’ять хвилин маю?

І коли Львов мовчки йому кивнув, він сказав за ці п’ять хвилин про Серпіліна все добре, що знав; сказав як належить і про все, про що має говорити політпрацівник, даючи характеристику командирові, з яким давно пліч-опліч вОіЮє. Додав і те, чого за буквою не вимагалось: що з трьох командуючих, з якими він працював, Серпілін найсильніший і найперспективніший.

На цьому й закінчив.

— Перспектива поки що неясна, чи зможе він і далі командувати, — зауважив Львов так, наче пропустив повз вуха все інше. — У вас усе?

— Все.

— Про негативні риси сказати нема чого?

— Такого, що варте уваги, нема.

— Дивна позиція для члена Військової ради. Замість того щоб дивитися на командарма партійним оком, складається таке враження, що, навпаки, на все дивитесь його очима і за межі цього не виходите.

— На оперативну обстановку справді завжди дивлюсь його очима, — сказав Захаров. — Учуся й багато чого навчився в нього. Не заперечую. А в усьому іншому маю власні очі, ними й дивлюся.

Він ліз на рожен, але вже не міг спинитись. Знав, добре знав, що Львова колись понизили в званні, він став з армійських комісарів корпусним саме тому, що, підім’явши під себе командуючого, сам наважився вирішувати оперативні питання й такого накрутив, що й досі про це всі пам’ятають.

Та Львов, понад усяке сподівання, і виду не подав, що ці слова прикро вразили його, тільки помовчав якусь хвилинку та хруснув олівцем, що тримав у руці, і тим самим тоном, сухим і спокійним, яким розмовляв досі, заговорив:

— Ідеться не про те, що він поганий, а про те, що ви в ньому не бачите нічого, крім хорошого, отже, взагалі нічого не бачите. В чому він справді на висоті, а в чому ні, з ваших захоплених слів зробити висновок нелегко.

А висновок, що самі ви не на висоті становища, як член Військової ради, починає складатись. Принаймні партійністю ваші слова і не пахнуть.

— Не знаю, — Захаров підвівся, — мабуть, самого себе погано видно! Партія на це місце поставила, партія, коли треба, й зніме.

— Коли треба, зніме, — так і не піднявши голосу, мов луна, повторив Львов.

Захаров обернувся, взяв стільця, на якому сидів, поніс його через кімнату, поставив біля стіни, там, де він раніше стояв, посунув на одну лінієчку з іншими, і, в цих розмірених, неквапливих рухах подолавши хвилювання, повернувся і, ставши струнко, спитав:

— Дозвольте йти?

— Ідіть, — сказав Львов, але, поки Захаров устиг обернутись, додав — Сторінку про досвід снайперського руху бачив. Заголовки невиразні, а загалом оцінюю як задовільну. Заплануйте солдатські відгуки.

— Запланували, — сказав Захаров, стоячи ще й досі струнко.

— Ідіть.

Зійшовши з ганку, Захаров поглянув на годинника.

Вже четверта, — пора їхати прямо в корпус. Їхати туди годин зо дві з половиною. «Тим часом у дорозі можна й виспатись, тільки дідька лисого заснеш після такої розмови…»

Звикаючи до темряви, Захаров пошукав очима свою машину. Але машини не було ні перед будинком, ні праворуч, ні ліворуч від нього.

— Де моя машина? — спитав Захаров у автоматника.

— За восьмим будинком ліворуч, товаришу генерал, у провулку. Велено туди машини відганяти. Ваш водій уже приходив сюди, чекав на вас і знову до машини повернувся.

Захаров. пішов ліворуч по довгій сільській вулиці, рахуючи будинки.

Все було правильно. Машини належало відганяти. Але зараз, після розмови зі Львовим, його розлютило навіть і це. «Небо в хмарах, можна б у таку ніч і не відганяти, ніхто їх з неба не побачить…»

Ніч була не така вже й холодна, а він і взимку звик ходити розхристаний, але зараз, вийшовши од Львова, став хапати дрижаки. «Що це? Так налякався, що й мороз по спині? — сердитий на себе, всміхнувшись, подумав Захаров. — Ні, дзуськи! Хоч і дошкулив, але не злякав. З Черненком — зрозуміло, спасибі товаришеві Бастрюкові за інформацію. А з Серпіліним? Чого це він раптом поліз командарма знімати? Майже не бачивши його! Звідки таке нетерпіння! Треба Федору Федоровичу листа туди, в Архангельське, написати. Так, щоб він зрозумів, що не тільки він там, а й ми тут дні лічимо. І з листом когось послати з оперативного відділу. Побачимося в корпусі, порадимося з Бойком…»

Поринувши в думки, Захаров помилився, пройшов повз восьмий будинок, звернув не туди, не побачив своєї машини, повернув назад і почув голос водія:

— Я тут, товаришу генерал. Сюди, праворуч!

— Чому не спиш? Я ж велів тобі спати. Тепер новевеш, не виспавшись, і брязнеш мене, як Гудков командуючого.

— Я спав, товаришу генерал. Та почув, що йдете, і схопився… Шинель надінете?

— Надіну.

Водій схилився в глибину машини, взяв там шинель і хотів допомогти Захарову надіти її.

— Віддай. Скільки разів тобі казати, що не люблю цього.

— Темно ж, у рукава не попадете, — всміхнувся в темряві водій.

— І справді, темно, — згодився Захаров і, надіваючи шинель, відчув приємне тепло. Мабуть, Микола не збрехав, таки до останньої хвилини спав, накрившись нею.

— Поїхали, — сказав Захаров, сідаючи й прикриваючи коліна полами шинелі.

— Куди? Додому?

— Ні, прямо в сімдесят перший.

Вони пред’явили документи на виїзді коло шлагбаума й вибрались на шлях.

Захаров їхав і довго, майже півгодини, мовчав. Потім, скоса глянувши на водія, подумав: «А щось таки вже просочилося по солдатській пошті. Без цього не спитав би мене, коли поспішали сюди, чи скоро повернеться Серпілін…»

— Дозвольте дізнатися, товаришу генерал… — вловивши погляд Захарова, сказав водій.

— Що, мовчати набридло? — всміхнувся Захаров. — Почекай, ще намовчишся, коли командуючий повернеться. При ньому не те що при мені, за баранкою не побалакаєш.

— Так, коли в нашій машині з ним їдемо, тут уже рот на замок, — мовив водій.

— Нічого, це тобі на користь. Ти й так занадто балакучий. Про що хотів дізнатися?

— Чому це у вас настрій сьогодні поганий, товаришу генерал?

— Не поганий, а, можна сказати, гидкий, — відповів Захаров, — бо вночі спати треба, а спати не дають.

— А ви зараз поспіть. Дорога ж довга.

— Спробую, коли ні про що не питатимеш.

Водій замовк, а Захаров подумав, що, мабуть, даремно розпускає його більше, ніж треба, буває, що Микола тримається аж надто вільно. Але ж котрий рік сидить ліворуч від тебе за баранкою, і вдень і вночі, майже щодня по багато годин, людина, якої спробуй пошукати, ладна все, що тільки може, зробити, і все, на що здатна, віддати, хоч і саме життя. І це не слова, так воно є насправді.

Бо вже перевірено. І після довгої розмови, яка щойно закінчилась там, у тій перетвореній на канцелярію хаті, зараз багато важило, що поруч з тобою їде Микола, з яким ви обидва, кожен по-своєму, любите один одного.

І це, здавалося б, найпростіше, немудряще почуття робило Захарова зараз, у нелегку для нього хвилину, в чомусь дужчим за ту людину, що лишилась там, у хаті, за людину, якої не тільки не любив сам Захаров, але й, як здавалося Захарову, не могли любити й усі інші люди, бо вона сама не могла і не вміла любити їх. «Цікаво, який він був у громадянську війну, коли його послали комісаром до тієї чотирнадцятої Залізної бригади, що починала під Воронежем, а закінчила в Польщі?

Невже й тоді був такий, як зараз? Важко уявити собі.

І чого він причепився до Серпіліна? Виходить, погано, що ми живемо з командуючим душа в душу? А коли інакше не вмію й не хочу? Отже, я, він певен, уже й не політпрацівник. Дав зрозуміти, що «поладнали» ми з командуючим. Мабуть, так дивиться на це. А ми не «поладнали», а спрацювалися. А йому це однаково. Чи спрацювалися, чи поладнали — йому байдуже. А що я, мушу доноси писати, чи що, на добру людину, щоб довести партійність мого ока? Та коли б навіть було про що доносити, все одно я того не робив би. А поставив би питання відкрито і руба. Рука не схибила б. Траплялося в житті й таке…»

І, згадавши, як це бувало в нього в житті, Захаров з радістю подумав, що не відступив сьогодні. Треба було зчепитися — і зчепився! Невже Львов і справді думає про тебе, що, коли б треба було, ти не зчепився б з Серпіліним? З ним, з членом Військової ради фронту, треба було, і зчепився, а із своїм командармом не зчепився б?

Львов мало тямить у людях при всьому своєму розумі!

А Серпілін лікується в санаторії й не знає, які хмари в нього над головою…

Захаров раптом згадав про ту свою давню зустріч з Львовим у Хабаровську і, з прикрим холодком у душі пов’язавши одне з одним, подумав про тодішню долю Серпіліна. «Чого ти так стараєшся? — подумав він про Львова. — Може, тобі це в Серпіліні не подобається, біографія не влаштовує?.. Товариша Сталіна влаштовує, а тебе ні?..»