Останнє літо

Розділ п’ятий

Після того як Захаров пішов, Львов іще з хвилинку нерухомо просидів біля столу, дивлячись перед себе на стіну, туди, де щойно стояв Захаров.

Потім витяг з кишені бриджів ключ від вогнетривкого ящика, вийшов з-за столу, нагнувся, відімкнув ящик, витяг звідти книжку з бланками шифротелеграм, знову замкнув ящик, сховав ключ у кишеню й сів до столу, скривившись од головного болю.

Він рідко лягав спати раніше п’ятої ранку. Але сьогодні о четвертій годині ночі відчув себе втомленим більше, ніж будь-коли.

Розмова з упертим Захаровим була лише кінцем довгого й важкого, вісімнадцятигодинного робочого дня, протягом якого він витратив особисто на себе лише двадцять хвилин: десять на обід і десять на вечерю. Сніданку, вважай, не було: дві склянки міцного вранішнього чаю він, як завжди, випив, переглядаючи з олівцем у руці чергові номери фронтової, армійських і дивізійних газет.

Потім поїхав у другий ешелон, вислухав там повідомлення заступника командуючого по тилу, записав у блокнот ці дані й до пізнього вечора їздив по фронтових тилах, перевіряючи, як насправді йде діло.

Він побував на двох артилерійських складах, потім на складі пального, потім перевірив, як надходять авіаційні заправки на одному з аеродромів, звідти зазирнув у госпіталь, який, усупереч повідомленню, ще й досі не передислокувався вперед, і, нарешті, поїхав спочатку на одну, потім на другу станцію постачання, куди залізницею прибувала основна маса тих вантажів, без яких не можна було починати наступ.

Власне кажучи, за розподілом обов’язків основний контроль над усім, що стосувалося тилів і постачання, лежав не на ньому, а на другому членові Військової ради.

Проте Львов, вважаючи, що той не впорається, діяв через його голову.

Звичка думати, що майже всі, хто з ним працював, не досить сильні для того діла, на яке їх поставили, завжди спонукала його усвідомлювати свою власну необхідність.

Коли б він думав інакше, то дивувався б: навіщо він тут і чому його сюди послали?

Усвідомлення, що він — людина, покликана виправляти чужі хиби, так увійшло в його плоть і кров, що він, ще їдучи на нове місце служби, вже заздалегідь вважав, що ті, з ким він має зустрітися, не зробили до його приїзду всього того, що повинні зробити.

Сьогодні він повернувся з поїздки по тилах і невдоволений, і заразом вдоволений. Невдоволення діяльністю інших людей викликало в ньому почуття вдоволення своєю власною діяльністю.

Не можна сказати, щоб справа постачання їхнього фронту перед майбутнім наступом ішла погано. Але картина не була така вже й безхмарна, як у вранішньому повідомленні заступника командуючого по тилу.

Всупереч графікові, не підійшло кілька ешелонів, на одній станції простоювали порожні вагони, а на іншій вантажі першої черги загнав хтось на дальні колії, і вони приймали їх пізніше від вантажів другої черги.

Крім того, були підстави думати, що принаймні два ешелони, які ще не підійшли, хтось затримав по дорозі й переадресував на сусідній фронт.

Про все це, крім внутрішніх заходів, треба було написати три гострі шифровки до Москви: в НКШС, у Генштаб і в штаб тилу.

Це він зараз і робив, поклавши перед собою блокнот із записами й книжку з бланками шифротелеграм.

Написавши всі три шифровки, Львов покликав крізь двері: «Шлейов!» І коли той зі своїм заспаним обличчям став на порозі, звелів йому покликати шифрувальника.

Шлейов вийшов. Львов підвівся з-за столу, щоб сховати книжку з бланками шифротелеграм назад у вогнетривкий ящик, і потім знову сів до столу. Долаючи втому й бажання відкласти на завтра написання того найголовнішого документа, що його він мав послати на адресу Сталіна, він усе-таки вирішив зробити це сьогодні, не зволікаючи. Треба було тільки ще раз обміркувати справу всебічно, а головне, подумати про ясність і стислість своїх аргументів.

Те, про що Захаров їдучи до Львова й лютуючи на нього, думав як про головне, для самого Львова головним не було. І намір перемістити начальника політвідділу армії Черненка, і бажання знайти підтримку своєї ідеї — завчасно замінити Серпіліна — все це, разом узяте, було тільки частиною тих тривог, які охопили Львова перед майбутнім літнім наступом.

Півтора місяця тому, коли той фронт, де Львов досить довго, довше, ніж на інших фронтах, був членом Військової ради, розділили на два, призначивши на обидва фронти нових командуючих, а самого Львова послали сюди, де, власне, все створювалось наново.

І хоч після розподілу на тому, на другому, фронті опинилося вдвічі більше сил, ніж на цьому, Львов не дозволив собі взяти під сумнів, що його призначення на цей другорядний фронт було правильним і потрібним для справи. Мабуть, Сталін вважав, що саме він, Львов, не відступаючи перед труднощами, зробить усе необхідне для майбутньої боєздатності цього щойно створеного фронту. А коли хтось буде заважати, доповість без вагань, хто б то не був.

Думка про те, що його долею, хоч як би вона там склалась, опікується завжди сам Сталін, і не хто інший, ця думка, що мала підстави й давно стала впевненістю, полегшувала Львову найтяжчі години. З цією впевненістю він не роздумуючи брався за доручення, які обіцяли йому трудне життя. З цією впевненістю після невдач ладен був не ремствуючи піти хоч на полк, якщо вважатиме це за потрібне Сталін.

Хто знає, що лишилося б від цієї покірливості, коли б він засумнівався: а чи не причетний до вирішення його долі ще хтось інший? Але саме це йому не спадало на думку, і він під ударами долі лишався самим собою, людиною, яка нещадно доповідала Сталіну про справжні й вигадані помилки та пороки інших людей і яка ніколи в житті не просила поблажливості для самої себе.

Звичайно, коли його раптом призначили на цей фронт, йому довелося змусити себе думати, що так і треба. Але звичка до насильства над самим собою, над природними почуттями прикрості та болю вже давно стала такою невід’ємною часткою його натури, що він навіть пишався своєю здатністю нехтувати власні почуття.

Він був не з тих, хто гладить проти шерсті тільки інших. Він був здатний гладити проти шерсті й самого себе. І саме на цьому жорстокому ставленні до себе обгрунтував своє право на нещадність до інших.

Коли він сьогодні сказав Захарову про Черненка: «Ви ще пошкодуєте!» — він зовсім не хотів настрахати цим Захарова. Він мав на увазі тільки одне — реальний хід подій. Черненко з його хоробрістю, котрої ніхто не відкидає, внаслідок своєї так званої нелюбові до канцелярщини, за якою насправді приховувались ледарство й недисциплінованість, не годиться і не годитиметься їв начальники політвідділу. І це доведе найближче майбутнє. І Захаров все одно змушений буде покаятися в своїй затятості й погодитись уже не переводити, а знімати Черненка, до того ж за обставин гірших, ніж тепер, і для Черненка, і для Захарова, і для справи.

За три дні перебування в армії Львов уже вирішив, що Захаров як член Військової ради на місці, що він досвідчений політпрацівник, який часто буває у військах.

Натякам на поблажливе ставлення Захарова до Черненка, що їх він почув у розмові з заступником начальника політвідділу армії Бастрюковим, Львов не надавав надмірного значення. Викликаючи до себе Захарова, він сподівався, що нехай навіть є в тому часточка істини, але в Захарова стане здорового глузду вирішити справу про переміщення Черненка і тим паче зрозуміти ненормальність становища, коли в армії напередодні наступу четвертий тиждень немає командуючого!

На жаль, у своїх поглядах на Черненка Захаров виявився не досить зрілою людиною. А в питанні з Серпіліним показав себе ще гірше. Працюючи з ним два роки, так зрісся з командуючим і звик до того легкого життя, яким можна жити в таких випадках, що навіть на шкоду справі намагався зберегти все, як було досі. Нехай армія терпить без командуючого, аби тільки не прислали їм когось іншого, незвичного.

Словом, член Військової ради армії Захаров виявивсд зпачно гіршим, ніж можна було передбачити, і Львову не спадало й не могло спасти на думку, що Захаров, навпаки, виявився набагато кращим, ніж він думав про нього.

Когось іншого могла б роздратувати сама гострота відсічі, яку дав йому підлеглий, на цей раз Захаров. Але для Львова було це скоріш на користь Захарову. Людина, яка здатна так відповідати тобі, мабуть, за інших обставин здатна так само наполегливо відстоювати свою думку і в суперечці з командуючим армією, що від нього й вимагалось! Але при цьому він, як видно, з тих людей, котрі втрачають здатність гостро ставити питання, коли надто довго працюють на одному місці й починають дивитися на все очима тих, з ким працюють, а не своїми власними. Щоб така людина, як Захаров, знову стала на своє місце, треба роз’єднати її з тими, до кого вона звикла, і з’єднати з тими, до кого не звикла. Створити для неї інші обставини, і виявиться, що вона ще не втрачена для політроботи.

Якщо командарм після лікування все-таки повернеться на армію, доведеться міняти члена Військової ради. А якщо прийде новий командарм, тоді побачимо. Питання залишається відкритим, хоч це й погано, коли дуже багато питань надто довго залишаються відкритими!

Захаров помилявся, коли думав, що Львов уже погодив з командуючим фропту питання про Серпіліна.

Навпаки, коли йшов розмовляти з командуючим, Львов передбачав, що їхні погляди розійдуться. І все ж таки пішов, бо хотів з’ясувати.

Він почав розмову про заміну Серпіліна іншим командармом одверто й наполегливо, як звик порушувати такі питання, але командуючий франтом не став на ту різко негативну позицію, якої ждав від нього Львов.

Чекав і навіть віддав би перевагу їй, бо різко негативна позиція давала більшу можливість перенести суперечку нагору й боротися там за свою точку зору. Зараз, а не потім, коли буде пізно.

Командуючий чинив опір наполяганню Львова, не розмовляючи з баса. Замість одвертого «ні!» ухильно сказав, що Львов рано б’є тривогу. Бойко поки що бездоганно, навіть понад усякі сподівання виконує обов’язки командарма, і це дає змогу зачекати, спитати ще раз про реальні строки повернення Серпіліна. Казав, що армію Серпіліна вія поставив на майбутній напрям головного удару, бо вона єдина з трьох армій фронту має вже за плечима досвід наступальних операцій на велику глибину, а дві інші армії та їх командарми такого досвіду ще не мають. І хоч йому самому прикро, що Серпілін тимчасово відсутній у період підготовки операції, але все-таки це менше зло поряд з тим, якого може завдати поспішне призначення на ударну армію нової людини, котра ще не спрацювалася з штабом і не знає військ.

— А якщо він повернеться не тільки з запізненням, а ще й у неповноцінному фізичному стані після тієї аварії та струсу мозку? — спитав Львов.

— Не будемо підміняти лікарів, — відповів на це командуючий. — Вони, а не ми відповідають за те, в якому стані виписують людину. І, очевидно, до того ж знають, що виписують її на фронт, а не в інвалідну команду. Зачекаємо! Не поспішайте з висновками.

Так і скінчилося — мов у подушку!

Своїми «рано» й «поки що» командуючий поставив Львова в скрутне становище для тих негайних дій, які йому кортіло розпочати. В цьому бажанні не було нічого особистого. Його тривожила суть справи: в період підготовки до наступу майже місяць без командарма саме та армія, яка має завдати головного удару. А що, як нового командарма все-таки доведеться призначити, і не зараз, а перед самим наступом — що тоді? А коли призначити його зараз, навіщо заздалегідь думати, що він виявиться гіршим за Серпіліна? І чому він за той час, котрий іще лишився, не встигне освоїтися в армії й спрацюватися з штабом? Що це за незамінність? Незамінних людей нема!

Замінили ж його, Львова, на тому фронті іншою людиною, і працює та інша людина. І готує той фронт до наступу.

А він, Львов, приїхав на цей, заново створений фронт і робить своє діло тут. І немає чого розводити шаманство навколо слова «спрацюватися»! На війні де наказано, там і працюють.

Якби зараз отой Серпілін був живий та здоровий тут, на місці, мабуть, про нього не постало б питання. А коли його немає на місці — постало!

Після розмови з командуючим Львов думав про Серпіліна з роздратуванням, як про перешкоду, що заважала створити цілковиту ясність, якої він так прагнув. Та коли Захарову спало на думку, що Львова до того ж може не задовольнити ще й біографія Серпіліна, він був не такий уже й далекий від істини.

Не можна сказати, щоб Львов не довіряв Серпіліну чи мав підстави погано думати про нього як про командарма. До цього не давали приводу ні стан армії, ні особисте враження від єдиної зустрічі. А тим часом з першого ж дня, коли його призначили на цей фронт, Львов з невиразним відчуттям невдоволення завжди пам’ятав, що однією з трьох підлеглих йому армій командує людина, яка чотири роки перед війною просиділа в таборах.

Львов знав про Серпіліна все, що належало знати.

Знав, що Серпілін писав Сталіну, знав, що Сталіну сподобався його лист і що він висунув його в командарми. Знав навіть більше — те, про що сам Серпілін лише здогадувався. Коли німці випустили листівку, що в їхньому розташуванні сів і здався їм у полон начальник оперативного відділу армії Пікін, і Серпіліна, який дозволив особисто цей політ, що так погано закінчився, хотіли вже зняти й доповіли про це Сталіну, Сталін не згодився, він сказав: «Я йому довіряю».

Усе це Львов добре знав. І все-таки був невдоволений — і тим, що Серпілін опинився на його фронті, і тим, що саме до цієї людини так некритично ставиться член Військової ради армії і що саме його надзвичайно високо цінить командуючий фронтом, раз по раз говорить про його досвід.

І хоч саме зараз була цілковита можливість позбутися його з розумних, ділових причин, усі, паче змовившись, намагалися не допустити цього.

Сам Львов був людиною твердих переконань, йому завдавала клопоту потреба спілкуватися на війні з людьми, що повернулися звідти, звідки, як він гадав раніше, вони вже ніколи не повернуться. Він не міг ставитися до них так, ніби з ними нічого не сталося, ніби в них нічого не змінилося, ніби вони й після цього лишалися такими ж, якими були перед тим. Їхнє нинішнє службове становище на війні змушувало його згнітивши серце миритися з тим, що деякі з них командують десятками тисяч людей і до того ж чим далі йде війна, тим більше мають нагорі довір’я нарівні з тими, в чиїх біографіях не було нічого схожого.

Але там, де все це залежало тільки від нього, він ніколи не брав собі в безпосередню підлеглість не лише таких, як Серпілін, а й взагалі нікого, в чиїй біографії вбачав будь-які вади: ні того, хто сам виходив з оточення, ні того, хто будь-коли в минулі роки їздив за кордон. Віл хотів бути якнайдалі од усіх цих людей і щоб вони були десь далі від нього.

Він любив ясність, а в них для нього завжди лишалася якась неясність.

Сталін брав таких людей на роботу, навіть доручав їм командувати фронтами. А він на місці Сталіна не брав би.

Так він думав у глибині душі, — ні, не брав би! І без них провоювали б.

Усе, що робиться в житті, має робитися раз і назавжди! Він вважав, що цього навчив його сам Сталін. І цінив це в Сталіні, і бачив саме в цьому найсильнішу його рису як політика. А коли вже робити щось раз і назавжди, то краще без винятків.

Відданість Сталіну була змістом існування Львова, всього, чим жив і що робив. Але, можливо, саме усвідомлюючи свою величезну й безкорисливу відданість, він вважав, що має право в думках не схвалювати деяких вчинків Сталіна. І насамперед тих, які бодай у чомусь порушували його уявлення про Сталіна, що давно склалося, про те який він був, є й повинен бути.

Те, що Сталін повернув до армії багатьох таких, як Серпілін, повернув і наказав їм самим і всім іншим забути про все, що з ними було, здавалося Львову якоюсь майже нез’ясовною слабкістю Сталіна. Принаймні йому хотілося б, щоб Сталін обійшовся без цього.

Коли б на місці Серпіліна був хтось інший, Львов однаково вважав би за потрібне завчасно замінити хворого командарма. Та коли цим командармом виявилась людина з біографією Серпіліна, Львов тим більше поспішав замінити його і був роздратований опором, з яким зіткнувся.

Шифрувальник, що прибув на його виклик, узяв зі столу три заповнені бланки телеграм і запитливо глянув на Львова.

— На сьогодні все, — сказав Львов.

Шифрувальник обернувся й вийшов, гупаючи важкими чобітьми. Це раптове гупання вдарило у вуха Львову. По ньому, а не по світлу, що цідилося крізь замасковані вікна, він відчув, як уже пізно.

Але записку Сталіну однаково треба було писати зараз, щоб уранці надіслати до Москви фельдзв’язком.

За всіма іншими тривогами, що були пов’язані з труднощами існування заново створеного фронту, стояла єдина, основна. Чим далі, тим більше у Львова складалася певність, що командуючий фронтом уже зараз не справляється, а надалі тим паче не справиться з усім, що ляже на його плечі. Занадто вже невимогливий, м’якотілий і довірливий. Сказати, що мало готується до майбутньої операції, було б неправдою. Готується. Але як? Надто впевнений, що коли він сказав, то все так і зроблять. Дуже рідко перевіряє, як зробили. Навіть в одній розмові прохопилась нотка: мовляв, раз у раз нагадувати людям, що ти не покладаєшся на їхню совість, — означає позбавляти їх почуття власної гідності, підривати їхню віру в самих себе.

Взагалі надто багато розмов про совість і про власну гідність і мало конкретної, чорнової роботи з метою перевірки геть-чисто всіх.

Зараз, у період підготовки, нехай так, можна й почекати, що і які наслідки дасть. Та коли так буде й потім, у боях, це може стати небезпечним, навіть згубним. Там чекати ніколи!

У роботі апарату штабу фронту, в апараті зв’язку, взагалі в усьому, що пов’язано з управлінням військами, було чимало неполадок. І не дивно: фронт щойно сформувався.

Але командуючий, на думку Львова, надто терпляче ставився до цих неполадок. А головне, до людей, які були в тому винні. Все в нього рука не піднімалася — ні зняти, ні перемістити навіть тих, кого, за переконанням Львова, вже не можна було терпіти.

На шкоду справі не любить псувати стосунків? Тільки-но сьогодні, коли Львов сказав йому про розбіжність між повідомленням заступника по тилу й фактичними даними за день, — що зробив командуючий? Коли Львов назвав заступника по тилу «липачем», він спинив його жестом руки і сказав: «Ну, це вже ви занадто, зопалу!»

А потім подзвонив тому своєму заступникові і, замість того щоб всипати йому, сказав з докором, називаючи його на ім’я та по батькові, що не чекав од нього таких неточностей і сподівається, що це ніколи не повториться…

Так проснодіватись можна й до початку наступу! А потім виявиться, що на ім’я та по батькові один орного величали, один на одного покладались, а боєкомплектів та бензозаправок недобрали.

Намагаючись пояснити собі цю лагідність, цю розмагніченість командуючого, яка, здавалося б, не поєднувалася з деякими сторінками його колишнього бойового досвіду, коли він, командуючий армією, вславився завзятістю в тяжких оборонних боях, Львов пояснював це частково тим, що командуючий зараз нездужає. У нього було загострення цукрової хвороби, мабуть, почувався через неї невпевнено. Навіть у війська їздив, посадивши позад себе, на віліс, лікарку: вона двічі на день робила йому уколи.

Львов відверто сказав йому сьогодні, що, коли потрібні уколи, краще все-таки їздити в частини з кимось іншим. Можна навіть і когось з офіцерів оперативного відділу, які завжди супроводжують його, навчити цього; уколи інсуліну — справа нескладна.

Командуючий тільки сердито крякнув:

— Ех, хоч би в це ви не лізли…

А як же не лізти в це, коли є сигнали знизу: ходять чутки що, мовляв, командуючий їздить на передову з лікарем. У чому ж річ? Що з ним сталося? Уже не кажучи про все інше…

Так, нездужає і, може, тому не досить певний щодо себе і не вимогливий до інших. Це одне з одним майже завжди пов’язане.

І ще одно — також тривожне: за плечима в цієї людини немає досвіду великих наступів. Досвід оборони, головним чином у масштабах армії, є. А досвіду в наступі немає. Тому так і чіпляється за Серпіліна і поставив його армію в напрямі головного удару. В Серпіліна є досвід наступу, а сам він його не має.

Особисто він — людина хоробра, це доведено. Коли знав: або ні кроку назад, або скинуть у море! — непогано вирішував своє важке, але просте завдання.

А ось як він наступатиме, командуючи цілим фронтом?

Як буде день за днем просувати вперед війська, коли бракує досвіду, потрібної твердості й вимогливості?

Десь на дні душі, приміряючи все, що думав про інших, до самого себе, Львов вважав, що жорстокість і вимогливість можуть замінити брак досвіду й знань. А коли немає ні досвіду, ні вимогливості, що тоді?

Його тривожив майбутній наступ. Те, що Сталін послав його на цей заново створений фронт, вимагало від нього, щоб він на перших кроках виявив твердість, якої від нього чекали: написати Сталіну, що командуючий фронтом не справиться, що тут потрібна інша людина, більш вольова, більш вимоглива.

На другий рік війни, в дні найтяжчої для нього життєвої катастрофи, Львов опікся, взявши всю владу в свої руки, підім’явши під себе хоч і досвідченого, але нерішучого командуючого. Тоді, до самого початку катастрофи, Львова цілком задовольняло становище, коли він, власне, командував сам, а нерішуча людина, забувши про свої права, була при ньому в ролі радника. А тепер, коли пам’ять про цю катастрофу вже два роки, мов тінь, ходила за Львовим по всіх фронтах, куди б його не посилали, він, навпаки, побоювався, що поряд з ним воюватиме людина не досить вимоглива, нездатна проявити вольове начало і довести до кінця операцію. Саме такою людиною йому й здавався командуючий фронтом.

Так, були часи, коли Львов за своїм становищем і самопочуттям міг наважитись відтиснути набік командуючого і взяти все до своїх рук. Ті часи в армії минулися, і нема ознак, що вони можуть повернутись. Але все-таки Сталін послав його сюди, отже, він на нього ще покладається. Тривога, що командуючий не справиться з фронтом у майбутньому наступі, а він, Львов, буде при цьому присутній, але вже пізно буде виправляти становище, пригнічувала його всі останні дні.

У нього визріла рішучість написати про це Сталіну, заразом поставити питання і про командарма, який ще й досі відсутній. Рішучість була, але все-таки він сидів зараз біля столу, перед ним лежали блокнот і олівець, яким він мав написати цю записку, — сидів і не міг примусити себе це зробити. Заважала думка про можливі наслідки.

А раптом Сталін не зрозуміє його, не захоче зрозуміти?

Ота катастрофа в сорок другому році, коли він спочатку підмінив собою командуючого фронтом, а потім провалив операцію, була трагедією для нього самого.

Коли вона сталася, він зробив усе, що від нього залежало, щоб урятувати всіх, кого ще можна було врятувати. При цьому він так мало думав про своє власне життя, що потім про нього говорили як про людину, яка шукала смерті. То була неправда. Він не шукав смерті, бо не думав ні про себе, ні про те, що з ним буде потім.

Катастрофа була таких розмірів, що він міг чекати для себе будь-яких наслідків. Вони здавалися йому нестрашними в порівнянні з тим, що він не виправдав сподівань Сталіна, підвів його.

І коли його після цього, знявши з посади й понизивши в званні, послали на фронт членом Військової ради армії, — всі ці переміни в службовій долі були для нього нічим поряд з надією, що Сталін усе-таки не викреслив, лишив його серед тих, хто міг бути потрібний.

Йому доручили справу в десять разів меншу, ніж раніш, але цю справу йому довірив особисто Сталін. Бо після всього, що сталося, тільки Сталін міг вирішити, що з ним робити.

Він знав, чого саме від нього чекали ті, хто його не любив і не розумів, — чекали, що тепер він стане тихше води, нижче трави.

Та, всупереч їхнім сподіванням, він лишився самим собою. І, ставши членом Військової ради армії, перебуваючи в дуже невигідному становищі, все-таки майже зразу ж написав прямо Сталіну про непорядки, які побачив на фронті й які були істотні не тільки для їхньої армії, а й загалом для ведення війни. Написав і вніс свої пропозиції. Деякі з них було прийнято.

Сталін не захотів його бачити після тієї катастрофи.

Так і не зміг простити. Але те, що він писав Сталіну, Сталін читав і, коли вважав за потрібне вжити заходів, — вживав. І після того, як він пробув кілька місяців членом Військової ради армії, призначив членом Військової ради фронту.

І раптом у сорок третьому році йому вперше здалося, що Сталін перестає його розуміти. Принаймні так, як розумів досі.

Раніше, спираючись на довір’я Сталіна, він присвоїв собі право не довіряти нікому. В цьому вбачав свою роль і сам на неї напросився. Вважаючи своє власне недовір’я до людей нормою політичного життя, він, не шкодуючи нікого, інформував Сталіна про все, на що слід було звернути увагу, про все, що могло викликати недовіру до тієї чи іншої людини, що вимагало підвищення пильності або посилення контролю.

Він не вигадував негативних фактів, але збирав їх ретельно й невблаганно, вважаючи, що самі по собі факти не діляться на варті уваги і не варті уваги, бо будь-який так званий дрібний факт за певних обставин міг набути величезного значення.

Якщо в людей немає великих, тобто очевидних, вад, то є дрібні, тобто не всім видні. Інакше не буває. І треба шукати й знаходити ці не всім видні вади, котрі також можуть зашкодити.

Ставши на початку сорок третього року членом Військової ради фронту, він поспішив написати Сталіну про вади командуючого фронтом, поки що про так звані «дрібні».

Через два місяці його відкликали з цього фронту і послали на інший. Як він потім дізнався, командуючий фронтом поскаржився Сталіну й попросив його вирішити, хто з них двох, він чи член Військової ради Львов, залишиться на фронті. Разом вони працювати, мабуть, не зможуть.

Майже те ж саме повторилося й на іншому фронті. Він не знайшов спільної мови з командуючим. Не вперше. Він не знаходив її у своєму житті ні з ким. Не шукав, та й не вважав, що пошуки спільної мови — частина справи, яку йому доручено. Просто неухильно повідомляв про всі вади, помилки й порушення, які вбачав у будь-чиїй діяльності. Писав і про користолюбні та морально почесні вчинки тих або інших осіб. Або про те, що вважав за такі вчинки…

І в результаті через п’ять місяців знову опинився на іншому фронті. На цьому, третьому, фронті вони з новим командуючим знову не знайшли спільної мови й одночасно поставили питання перед Сталіним, і цього разу їх зняли зразу обох.

Фронт, який півтора місяця тому розділили на два, був для нього по порядку вже четвертим, а цей — п’ятим.

А сам він лишився тим, ким був. Не давав наступати собі на ногу і не став тим битим, за якого двох небитих дають. Писав Сталіну все, що вважав за свій обов’язок написати, не боячись, які будуть наслідки.

Не міняв ні принципів, ні стосунків з людьми. Скрізь і завжди жив і працював не разом, а окремо від командуючих. Не єднався з ними, не шукав собі спокійного життя. Як тільки прибував, зразу ж давав зрозуміти, що не потуратиме ні собі, ні іншим.

Думав, що поводиться так, як і повинна поводитись людина, яка, незважаючи ні на що, не втратила довір’я Сталіна і мусить виправдати це довір’я скрізь, за всяку ціну.

Та чим далі, тим більше на війні з ним діялося щось не так, він не до кінця розумів, що саме, але гадав, що все це відбувається лише тому, що Сталін перестав його розуміти. А чому перестав? Чому на початку війни, в найтяжчі дні, коли справи йшли гірше, набагато гірше, він нібито був на своєму місці? А зараз, коли при всіх вадах справи йшли куди краще, ніж раніше, він став начебто гіршим, не на своєму місці! Чому? Може, все те, що він робив, що досі було таким потрібним, зараз хоч і потрібне, але вже не так? Чому на ті чи інші його донесення про недогляди й непорядки тепер дедалі частіше не звертали уваги? Коли, де і з чого це почалося?

Згадуючи зараз про все, що відбувалося з ним за останні півтора року, він добре, навіть дуже добре розумів усю міру небезпеки, іцо її могла таїти зараз для нього самого ця записка до Сталіна, в якій висловлено бажання про заміну командуючого фронтом, та ще до того ж — одного з трьох командармів.

Він — людина, яка майже ніколи й нікому до кінця не довіряла, — ніс зараз у своїй власній душі ні з ким не розділену трагедію, не розуміючи, чому Сталін довіряв йому тепер менше, ніж раніше. І, навпаки, більше, ніж будь-коли раніше, вірить людям, які при всіх своїх перемогах і знанні військової справи лишаються дітьми в політиці в порівнянні з ним, Львовим.

Чому? Що змінилося?

Як було б просію зараз відступити! Яку силу спокуси таїть у собі примирення з обставинами, в яких він опинився! Яке легке самовиправдання: не вірить — і не треба, не зважає — і не треба.

Він подумав про це з презирством до людей, для яких такі міркування виявляються важливішими за все інше.

Подумав і, присунувши до себе блокнот, надів окуляри, взяв олівець і своїм різким, крупним почерком написав угорі на аркуші: «Тов. Сталіну».

Так він завжди писав йому — і в двадцяті, і в тридцяті роки, і тепер. «Тов. Сталіну» — без імені та по батькові. Ім’я та по батькові — це все звички інших людей, що прийшли пізніше. А в нього в його ставленні до Сталіна збереглися ще звички тих, двадцятих, років, коли вія тільки-но починав працювати зі Сталіним, тільки вчився в нього працювати, будучи поруч з ним. «Тов. Сталіну», — написав він у заголовку і те ж саме повторив ще раз у тексті. «Тов. Сталін, вважаю за необхідне повідомити Вас…»