Останнє літо

Розділ двадцять третій

У той самий день капітана медичної служби Овсянникову поранило під час виконання службових обов’язків.

Усе сталося так несподівано, що вона не встигла ні здивуватися, ні опам’ятатись, як уже була поранена.

Вона їхала серед білого дня на грузовику з медсанбату. Сиділа в кабіні з водієм, а позаду, в кузові, було вісім поранених і санітар.

Поранений у руку і в обличчя лейтенант, якого Таня хотіла посадити замість себе в кабіну, відмовився і їхав разом з іншими пораненими в кузові. Якби він не вперся, Таню, певно, вбило б замість нього. І взагалі все могло б вийти інакше. Хто знає як? А в житті все вийшло дуже просто й безглуздо. Так, у всякому разі, здалося їй самій у перші хвилини після того.

У грузовика спустив скат, а запасного не було. Водій уже побував у обох кінцях — снаряди туди, поранених назад — і не мав часу його змонтувати. Йому довелося знімати колесо, латати камеру і вдвох із санітаром ставити колесо на місце. Лейтенант, поранений у руку і в обличчя, сидів на задньому борту грузовика і, висуваючись з-під брезенту, давав поради. Всі інші поранені сиділи й лежали в кузові під брезентом, не вилазили звідти.

Таня підійшла до водія й санітара. Санітар з веселим круглощоким обличчям допомагав водієві монтувати скат, і виявилося, що це давній знайомий. Ще під Сталінградом, коли відбили в німців табір наших військовополонених, Таня разом з цим санітаром подавала першу допомогу тим, хто лишився живий, і відтоді запам’ятала його прізвище: Христофоров.

Таня стояла на дорозі й дивилась, як водій і Христофоров монтують скат, але потім, почуваючи себе зайвою, — водій і так злився на докучливі поради лейтенанта, — сіла на приступку грузовика біля відчинених дверцят кабіни.

День був жаркий, дверцята нагрілись од сонця, і Таня, притулившись до них плечем, відчувала, які вони теплі.

Сиділа й думала про те, що тепер уже треба порвати листа, який лежав у неї в кишені. Навіщо він після того, як уже все сказала? Вона пригадала обличчя Синцова і як він затулився від її слів своєю покаліченою рукою в чорній рукавичці і, хоч недавно перед цим курила, знову скрутила цигарку. І тільки-но скрутила, як одразу пролунало кілька гучних пострілів, що злилися в один.

Водій лежав плиском на дорозі біля заднього колеса з гайковим ключем у руці, а з лісу на дорогу виходили німці з гвинтівками.

Може, тому, що в неї просто перед очима лежав на дорозі водій, Таня, побачивши, як з лісу виходять німці, згадала не про маленький трофейний «вальтер» у себе на поясі, а про німецький автомат, що лежав позад неї в кабіні грузовика. Водієва гвинтівка була акуратно прилаштована в гніздах саморобними пружинками так, що її одразу можна було вихопити з тих гнізд над вітровим склом.

А цей трофейний автомат, що лежав на підлозі кабіни, поки їхали, кілька разів потрапляв Тані під ноги, і водій казав їй, що й для автомата зробить зручне гніздо, тільки не так, як для гвинтівки — попереду, а праворуч, на дверцятах.

Згадавши про той автомат, що лежав у неї за спиною, вона смиконула його до себе за ремінь і, так і не вставши, чомусь усе ще сидячи на приступці грузовика, притисла автомат до живота й дала з нього чергу по німцях.

Спершу довгу — по всіх, а потім встигла ще одну, коротку, по німцю, що підбіг зовсім близько до машини й замахнувся гранатою. Не їхньою, німецькою — довгою, а якоюсь іншою, може, нашою. Коли Таня дала по ньому другу коротку чергу, німець уже кинув гранату. Їй так здалося. Спочатку кинув, а вже потім упав. А може, це було й не так, може, в нього спершу влучила її черга, потім він уже не кинув, а впустив гранату під колеса машини.

Під машиною гримнув вибух. Таню труснуло й скинуло з приступки. Вона боляче вдарилась об щось головою і, підводячись з землі, ще не зрозуміла, куди поранена: їй здавалося, що в голову. А насправді вона просто вдарилась головою і подряпала лоб і щоку об борт грузовика, а поранена була осколком гранати. Осколок вилетів знизу з-під машини, пробив приступку і застряв у неї під ребром, вище від нирки й нижче від легені.

Про все це їй сказали вже згодом, у госпіталі, після операції, пояснюючи, що вона в сорочці народилась!

І, певно, мали слушність, коли не зважати на все інше, що в неї було в житті і про що вона знала, а вони ні.

Уже підвівшись з землі, Таня згадала про автомат і, нахиляючись по нього, відчула біль у спині, від якого мало не впала, але все-таки підняла автомат. Один німець лежав зовсім близько, головою до неї, той, що кинув гранату. Два інших, у яких вона стріляла першою довгою чергою, лежали поряд біля пня, при самій дорозі. І ще один, трохи далі, і ще далі, в лісі, хтось напівсидів-напівлежав долілиць.

Водій, як і перед цим, лежав з гайковим ключем у руці, тільки тепер під головою в нього натекла калюжа крові. Тоді не було, а тепер натекла. І з грузовика з-під борту теж капотіла кров. А борт був розщеплений — стирчали відбиті білі тріски.

Ззаду, з-за грузовика, пролунав постріл. І Таня, ще притискаючи до живота автомат, про який вона не знала, що він уже порожній, ступила крок уперед, подивилась праворуч і побачила, що це, притулившись до заднього борту грузовика, стріляє кудись у ліс із своєї гвинтівки Христофоров. «Мабуть, навздогін німцям», — зміркувала вона. І пішла до нього.

Він побачив її, опустив гвинтівку й сказав:

— Утекли!

У Тані було закривавлене обличчя; Христофоров подумав, що вона поранена в голову, і, квапливо поставивши гвинтівку до борту грузовика, поліз по індивідуальний пакет. Але Таня, знову відчувши сильний біль у спині, сіла навпочіпки над водієм, що лежав біля машини, і, трохи підвівши йому голову, зрозуміла, що він мертвий; куля влучила йому ззаду, просто в мозочок. Вона опустила його голову і, все ще сидячи навпочіпки, обернулась до Христофорова, що розривав зубами обгортку індивідуального пакета.

— Подивіться, що там, у кузові?

І в цю мить позад них загальмував «студебекер», до якого була причеплена протитанкова гармата.

Потім на цьому ж таки «студебекері», що тягнув гармату на ремонт, вони й дісталися до госпіталю. У їхнього грузовика від вибуху гранати, виявляється, було розколото картер. Якби граната не влучила туди, під картер, взагалі невідомо, що було б. А так тільки Таню поранило одним осколком, та ще іншим, який пробив знизу кузов, убило тяжкопораненого, що лежав біля цього борту непритомний. Так непритомного й добило!

А всі інші поранені, що їхали в кузові, лишилися живі. Крім того лейтенанта, пораненого в руку і в обличчя, що сидів на задньому борту й дивився, як монтують скат.

Його німці застрелили.

А в Христофорова не влучили. І він, схопивши гвинтівку, що стояла в нього напохваті, прихилена до кузова, почав стріляти в німців і вбив першим пострілом, як потім виявилось, офіцера, капітана. І Таня вбила трьох. І Христофоров застрелив ще одного, уже в спину, коли німці тікали назад.

У передовому госпіталі, куди Таня й так збиралася потрапити в службових справах, а тепер потрапила поранена, хвалили обох: і її, й Христофорова. Окрім того, що вони справді не розгубились, вони ще були обоє свої, медики. А своїх у таких випадках особливо хвалять. Наче їм і воювати не треба за штатом, а от довелось — і не розгубилися!

Поки Таню готували до операції, зайшов начальник госпіталю, старший військовий лікар, який служив ще в ту світову війну. Вона давно знала його, проте побоювалась і насилу переборювала себе, коли доводилося сперечатись з ним по службі через евакуацію поранених.

Завжди сердитий, цього разу він прийшов такий добрий, просто як дід-мороз, тільки бороди бракувало. Питав, чи не хоче вона перед операцією ковтнути коньячку, — в нього є! Але вона не схотіла.

А потім сказав, що сьогодні ж напише реляцію і на Христофорова, і на неї.

— Один Червоний Прапор маєш, буде й другий! І поранених захистила, і трьох німців сама власноручно з автомата поклала! Навіть трофейну зброю освоїла, не розгубилася, відкрила з неї вогонь!

Таня у відповідь сказала, що вона знає цей автомат, у нього тільки відбій сильний, а так він добрий. Хотіла додати, що в своєму житті багато разів і розбирала, й збирала цей автомат, і стріляла з нього, коли була в партизанській бригаді. Та вже не сказала про це, щоб не вийшло так, ніби вона не просто пояснює про автомат, а хоче й похвалитися своїм минулим, окрім того, що її й так зараз усі хвалять.

Коли почула від начальника госпіталю, що він напише реляцію, задоволено подумала, що, як і справді нагородять, носитиме два ордени Червоного Прапора. Щоб хтось із жінок носив два ордени Червоного Прапора — вона сама ще не бачила. Напевне, в льотчиць є, а так не бачила.

Жінка-хірург, показуючи їй після операції вийнятий осколок, сказала, що в неї просто щасливе поранення: осколок чималий, якби пройшов трохи вище — порвав би легені, а трохи нижче — нирку. А він наче спеціально просунувся, щоб нічого не зачепити. Поранення треба вважати середньої тяжкості, а могло — «сама розумієш, що тобі пояснювати», — сказала жінка-хірург і, тримаючи пінцетом осколок, спитала:

— Залишити тобі на пам’ять?

— Ну його, кинь, — сказала Таня.

Жінка-хірург — та сама, в якої Таня три дні тому була присутня на операції, коли вмер на столі артилерійський капітан, що згадував свою матір.

Тоді плакала над капітаном, а тепер раділа, яке щасливе поранення в Тані.

А Таня, ще не знаючи, яке в неї щасливе поранення, коли її збирались оперувати, згадала про того капітана і вперше за останні дні подумала про свою матір. Їй зробили операцію, а голови не перев’язали. Нижче від скроні просто здерло клапоть шкіри, коли вона вдарилась головою об борт машини. Промили, помазали й заліпили пластирем.

Дали трохи відпочити після операції й разом з іншими відправили санітарною машиною в тил.

За другу половину дня вона разом з іншими пораненими проїхала той шлях, який так добре знала по своїй роботі в Рослякова, той самий шлях, за яким стежила сама, щоб поранені на ньому не затримувались.

Щоб на цьому шляху не було ніяких затримок, у тому, власне, й полягала вся її служба на війні, починаючи від Сталінграда. Але тепер, коли вона їхала цим шляхом поранена, він здавався їй довшим, ніж коли вона була лікарем.

У другому ешелоні армії, куди вона потрапила вже надвечір, добре знайомий їй начальник відділення, прочитавши історію хвороби, яка тепер супроводжувала Таню, сказав їй, що за характером поранення хоч і з натяжкою, але можна зробити так, щоб вона застряла тут, у них, не виходячи за межі армії.

— Не треба, — несподівано для нього сказала Таня. — Нехай як буде, так і буде.

— Май на увазі, через півгодини повеземо вантажити поранених на летючку, і тоді вже… — Він не договорив, було й так зрозуміло: якщо з санітарної летючки потрапиш у фронтовий госпіталь, а звідти вивезуть, як це зветься у медиків, до госпітальних баз внутрішніх районів, то повернешся сюди не скоро, лише після остаточного одужання.

Начальник відділення знав про Таню, що в неї тут, у армії, чоловік. Тому, бажаючи зробити краще, ладен був порушити загальний порядок. І здивувався, коли Таня так рішуче відмовилась від цього. Не зрозумів, що відмовилася саме через те, що в неї тут, у армії, був чоловік.

Спочатку, після поранення, вона думала про інше: раділа, що жива, переживала за вбитих, особливо за водія машини, з яким перед цим так гарно їхали й розмовляли, думала про себе й про те, що з нею сталося тепер, оце щойно. І лише потім, після операції, вже дорогою сюди, почала думати про те, що сталося з нею не тепер, а до цього.

Це й змусило її сказати «нехай буде, як буде». Треба було тільки, сказавши це, так і зробити, не передумати за той час, який ще залишився до від’їзду санітарної летючки. Головне — знайти в собі сили не передумати зараз, а потім, коли вже поїдеш у тил, передумувати буде пізно.

Господи боже мій, звісно ж, їй і не снилося, що все станеться саме сьогодні! І не думала про це. І не хотіла цього. А все-таки вийшло так, ніби подала клопотання самій долі. Генералові тоді не зважилась, не подала клопотання, щоб її перевели звідси до якоїсь іншої армії, а долі подала. І доля розпорядилася так, як треба, і не відібрала в неї при цьому життя, а тільки поранила. «Поранення середньої тяжкості…»

Таня з тугою згадала Синцова і шість нашивок за поранення, що були в нього на гімнастерці, три — червоні, три — золоті. Усього півдня тому, там, біля переправи через Березіну, коли він притягнув її до себе, поцілував і хотів ще раз, а вона відірвалась, сказавши «незручно», вона побачила в нього над правою кишенею гімнастерки, просто перед очима, ті нашивки і навіть чомусь полічила їх тієї миті, хоч добре знала, що їх шість, а не п’ять і не сім, і знала всі його поранення, за які була кожна з цих нашивок. Не лише чула від нього, а й знала сама. Знала на дотик і шрам на боці, вище третього ребра, після першого поранення, і шрам під волоссям на голові — після другого, і шрам від третього, найтяжчого, від якого він мало не вмер, великий, на спині — від хребта до стегна; все це було ще до неї, точніше, до того, як вони стали разом. А його рука — то вже потім, коли вона вже була з ним. «Була з ним, була з ним», — беззвучно, сумно повторювала вона сама собі.

Таня знала, що там, на станції, де формували і відправляли санітарні летючки, весь цей час, усі одинадцять днів наступу працювала Зінаїда. Її через те туди й надіслали, що вона якраз підходила для цього з її гучним, чоловічим голосом і жіночою невідступною турботою про поранених. Там, на станції, нашвидкуруч збивали в состави порожняк, який щойно звільнився від вантажів, що прибули на фронт, вантажили в цей порожняк заздалегідь приготовлені нари, матраци, ковдри, чіпляли до ешелону перев’язочну, кухню, вагон для медперсоналу і гнали не гаючись далі від фронту, для перевантаження до сортувальних евакогоспіталів.

Вантаженням поранених займалася Зінаїда, про яку казали, що вона краще за будь-кого іншого знаходить спільну мову з військовими залізничниками.

Таня знала, що Зінаїда й сьогодні має бути там, на станції постачання, але все-таки перепитала в начальника відділення, чи там лікар Баришева.

— Там, як завжди. Побачиш її.

Зінаїду там, на станції, вона побачила одразу. І гукнула здалеку, але надто тихо, і та не почула й промчала повз неї, лаючись на ходу з якимсь капітаном.

А вдруге побачила Зінаїду лише в останні хвилини, коли лежала вже в теплушці біля дверей на матраці, покладеному на сіні; попросила покласти себе ближче до дверей, щоб, як їхатимуть, бачити дорогу, коли навіть зачинять двері, дивитися хоча б крізь щілини.

Таня боялась, що так і не зустрінеться з Зінаїдою, але цього не могло статись і не сталося, бо Зінаїда обходила одну за одною всі теплушки, починаючи з хвоста, перевіряючи, як розмістили поранених.

Щойно окремою машиною привезли якогось льотчика і, посунувши інших поранених, поклали в теплушку. Таня почула, як Зінаїда ще здалеку, підходячи до їхньої теплушки, запитала:

— Льотчика поклали, як я сказала?

І хтось відповів:

— Усе зроблено, поклали.

— Ну, як? — спитала Зінаїда, підходячи до теплушки й звертаючись до льотчика, що лежав біля Тані.

— Дякую, — сказав льотчик.

— Одужуйте, — сказала Зінаїда й побачила Таню, і обличчя в неї було таке, ніби вона зараз спитає: «А ти що тут робиш?»

Але здивувалась вона, виявляється, не того, що Таня поранена, а того, що лежить вона в цій теплушці. Вона вже все знала про Таню й наказала, щоб її влаштували поряд, у Перший від паровоза вагон, до медиків, але хтось щось наплутав. Зінаїда вилаялась і тільки після цього поцілувала Таню й винувато сказала, що тепер уже пізно» — Мені й так добре, — відповіла Таня.

— Тут плече коротке, на ранок уже будете на місці, — пообіцяла Зінаїда. І раптом спитала: — Чому не залишилась у нас в госпіталі? Тобі дозволили б.

— Не хочу, — сказала Таня.

Коли її прооперували й перев’язали, на неї знову надягли гімнастерку, бо поранення дозволяло це, і її лист, написаний до Синцова, як і раніше, лежав у кишені.

Але тепер, після того як вона була поранена, їй уже не хотілося порвати цього листа! Тепер їй здавалося, що там, на переправі, все вийшло так швидко, що Синцов міг не до кінця зрозуміти її. А треба, щоб він зрозумів усе до кінця, інакше йому буде ще важче. Нехай краще прочитає ще й цього листа, коли його написано…

— Мені вже дзвонили з госпіталю про тебе, в мене з ними телефон, — сказала Зінаїда, ніби пояснюючи, чому нічого не розпитує в Тані про її поранення. — Даремно не залишилась у них. Одразу ж напиши мені звідти, куди попадеш.

— Гаразд, — сказала Таня.

І, відстебнувши гудзика на кишені гімнастерки, вийняла листа і з того, як раптом важко виявилося це зробити, відчула, яка вона стала слаба.

— Віддай Синцову.

— Той самий? — спитала Зінаїда, хоч уже побачила, що це той самий лист. Її вразило, що Таня хоче зараз відправити Синцову листа, якого написано давним-давно, коли все було інакше, коли вона ще не була поранена.

— Віддай Синцову, — повторила Таня.

— А що ще? Може, допишеш хоч на конверті? Я дам тобі олівця. — Зінаїда почала шукати в планшетці.

— Не треба, — сказала Таня. — Додай на словах, що нічого серйозного, він тобі повірить.

Зінаїда, хоч їй дуже не подобалось, що доведеться віддавати Синцову цього давно написаного листа, взяла його, не сказавши більше ні слова. Тільки зітхнула й ще раз поцілувала Таню. Вже було дано команду відправляти состав, і санітари, що супроводжували теплушки, почали зсередини зачиняти двері.

— Гей, дядьку, не зовсім, — сказав льотчик.

— Так треба.

— Мало що треба. Душно буде.

І вусатий санітар послухався молоденького льотчика, бо це був льотчик, і не зовсім причинив двері теплушки, і тому, коли теплушка рушила, Таня ще раз побачила Зінаїду.

Зінаїда розмовляла з Танею так, наче нічого не сталось, а тепер, не знаючи, що Таня бачить її, стояла й плакала.

Прочинені двері теплушки протяглися повз Зінаїду, повз санітарів і залізничників, повз штабелі снарядів, щойно вивантажених із цих самих теплушок, повз зруйновану водокачку і так само зруйновану цегляну будку з напівстертим написом: «кип’яток».

Таня їхала в тил після того, як з нею проробили все, що зветься в медичних документах «попередньою обробкою». Їхала разом з іншими такими самими, як і вона, пораненими, що лежали праворуч і ліворуч від неї.

Так вона ще ніколи не їздила. Колись, після першого поранення, коли її вивозили на Велику землю, вона летіла. І не санітарним У-2, а звичайним, скорчившись у кабіні за льотчиком. А тепер уперше в житті їхала летючкою і так само поруч з льотчиком, тільки пораненим.

Таня лежала на животі — лежати так було зручніше, менше боліло в сїшні — і дивилася крізь прочинені двері теплушки на землю, що нешвидко пробігала повз неї.

Земля ця була то жива, то мертва, то знову жива. То вирви й кілки з іржавим дротом, то зелені поля й далекий ліс, і над лісом, аж до верху теплушки, на весь отвір темно-синє небо, що вже починало чорніти. То скинуті з колій згорілі, понівечені вагони, зруйновані шляхові будки із зірваними дахами, димарі від згорілого житла, то кучеряві березові гаї, що вибігали до самої залізниці, такі, наче немає й не було на світі ніякої війни…

Усе це чимось скидалося на її власне життя, точніше, на її відчуття свого власного життя. Вона згадала, як Зінаїда з сумнівом брала в неї того давно написаного і заклеєного листа, і подумала, що Зінаїда може розклеїти й прочитати його не тому що цікава, навпаки, вона не цікава, а тому, що вважає: завжди все робить так, як краще. І якщо прочитає, може вирішити, що краще не віддавати листа, і не віддасть, не знаючи, що він усе одно вже знає.

Таня раптом уявила собі, що вона знову поруч із Синцовим, що її не поранено, і вона ще в армії, і вони знову побачились. І він говорить їй тим добре знайомим їй, дуже спокійним голосом, яким розмовляє, коли через силу тримає себе в руках: «Навіщо ти мені все це сказала? Не могла почекати хоча б, поки ми закінчимо наступати?» — «А коли ми закінчимо?» — «Не знаю коли, та колись закінчимо. Не вічно ж ми наступатимемо…» — «А як же я могла тобі цього не сказати? Я повинна була сказати!» — «Чому?» — «А чому я повинна знати все це одна? Чому я повинна, а ти ні?» — подумки відповіла вона на його уявне запитання, але відповіла вже не в розмові з ним, а в думці, бо навіть в уявній розмові не могла йому так відповісти. Могла тільки подумати. «Отже, вирішила поїхати від мене. І що ж ти робитимеш?» — спитав він. Спитав знову вголос у тій уявній розмові.

І вона відповіла йому теж уголос, зухвало й навіть грубо: «Що робитиму? Заміж вийду. Законного чоловіка в мене вбито, а тебе тепер усе одно що немає. — І ще раз повторила: — Заміж вийду».

І найдивніше, що не лише з викликом сказала це в тій, уявній розмові, а й справді подумала зараз про це.

Подумала серйозно і відчайдушно, як про те, що раптом ставило нездоланну перешкоду між нею й Синцовим, рятуючи не тільки її від нього, а й його від неї. І після цього кілька хвилин лежала, вже не дивлячись у двері теплушки, заплющивши очі.

А коли знов розплющила їх і побачила знов зелене узлісся, що вибігло до самої залізниці, подумала про себе, що все це неправда, все те, про що вона оце зараз подумала, як про порятунок. Нічого цього не буде, і ніякий це не порятунок. «Я все одно в душі сподіватимусь, що коли вона не знайдеться, ми будемо знову з ним. Так, сподіватимусь.

Ну и що? І кому яке до цього діло? Якщо я одразу, коли випишусь, попрошуся на інший фронт, до іншої армії, й буду окремо від нього до кінця війни, зовсім у іншому місці, ніхто вже не матиме права вимагати від мене ще чогось. Мало на що я можу в душі сподіватися… Коли не буду з ним, коли сама відмовляюсь бути з ним — це вже буде моє діло!»

Вона згадала, що її могли сьогодні вбити, а вона лишилася жива, і не тільки лишилася жива, а вдвох із Христофоровим врятувала від смерті інших людей. І зворушено подумала про себе як про людину, яка щойно зробила щось дуже хороше і в якої самої через це все мав бути добре. Інакше буде несправедливо.

І в цілковитій суперечності з важкими думами, які щойно нею володіли, безглуздо подумала, що в неї з Синцовим кінець кінцем усе буде гаразд. Як і чому буде гаразд і що має статися, щоб їм було добре, вона тепер уже не думала. Відкинула ці запитання так, ніби хтось раптом дав їй на це право…

Вона лежала стомлена й притихла, ослабла від втрати крові, готова от-от заснути. У вагонному отворі стало темно, санітар зачинив двері і, пройшовши в куток теплушки, сів і закурив там, у кутку. А льотчик, що лежав поруч з Танею, після того як санітар одійшов від них, тихо сказав їй:

— А я вас пам’ятаю. Я вас возив одного разу.

І Таня теж пригадала, як вона летіла з цим льотчиком минулого року взимку на У-2, коли треба було негайно привезти кров, медикаменти й перев’язний матеріал до одного з медсанбатів, що опинився тоді на кілька днів одрізаним разом з усією дивізією. Не вдавалося туди проїхати, можна було тільки летіти. І вона зголосилася й полетіла з цим льотчиком.

Але тоді він був одягнений по-зимовому, тому вона його не одразу впізнала.

— Що з вами, лікарю? — спитав льотчик.

— Німець напав на санітарну машину на дорозі, — сказала Таня. І більше нічого не додала; її хилило на сон.

— А мені з землі ногу прострелили, — сказав льотчик. — Повертався з офіцером зв’язку. Ледве машину дотягнув. Тільки сів, підбігають, кажуть: «Не вимикай мотора, члена Військової ради повезеш». А я на вигляд ніби нічого, сиджу, а чобіт повний крові! — Він посунувся на своєму матраці ближче до Тані й додав тихо: — Командуючого вбито. Член Військової ради туди, на місце, полетів, де його вбили. Хотів зі мною, а я не зміг.

— Як командуючого? — Таня навіть не одразу зрозуміла. — Якого командуючого? — повторила вона, подумавши, що, може, загинув командуючий повітряною армією, про якого — невідомо, правда чи ні, — розповідали, що він сам бере участь у бойових вильотах. «Може, він загинув?» — Подумала вона. — Якого командуючого?

— Якого? Серпіліна. Кого ж іще. Їхав машиною, а німці з засідки вбили, — все так само тихо сказав льотчик.