Останнє літо

Розділ дев’ятнадцятий

Четверту добу наступу Серпілін зустрів на новому командному пункті, в лісі, де ще три дні тому був один із спостережних пунктів німців. У лісі стояв густий дух живиці, що йшов від обрубаних і посічених осколками сосен.

Але й цей новий командний пункт сьогодні мали змінити, поспішаючи за військами, що продовжували наступ.

Повернувшись сюди вночі і мертвим сном проспавши чотири години, Серпілін одержав донесення, що один з кинутих до Дніпра передових загонів переправився і захопив плацдарм.

Уночі командир корпусу й командир дивізії клялись і божилися, що на ранок зроблять це. І от зачепилися, виконали свою обіцянку.

Немає нічого кращого, як дізнатися від підлеглих, що виконали обіцяне. Коли б завжди так, війна була б легким ділом, тільки встигай дивитися на годинника. Та, на жаль, на війні далеко не все виходить за годинником і в інших, і в тебе самого!

Ті, хто перший стрибає через річку, завжди стрибають легко споряджені. Тепер усе і в німців, і в нас буде побудоване на виграші в часі. Підкинемо все потрібне, зуміємо підтримати вогнем — протримаються, не зуміємо — зіпхнуть.

Серпілін подзвонив командуючому повітряною армією і попросив узяти плацдарм під захист штурмової авіації.

Не підпускати до нього німців, особливо танків і самохідок. Авіатор пообіцяв послати штурмовики, але пізніше: місцевість поки що погано проглядається, над Дніпром ще висить нічний туман… «От вони в цьому тумані й перелізли», — схвально подумав Серпілін про тих перших, хто вже був там, попереду, за Дніпром. — Вони своє діло зробили, все інше залежить від нас…»

Він подзвонив Кирпичникову, командирові корпусу, зажадав, щоб той якнайскоріше йшов своїми головними силами вперед, до Дніпра, і сказав, що зараз сам приїде в корпус.

— Де ви? Там, де й учора?

— Поки що там, — сказав командир корпусу. «Шкода, що там», — хотілося сказати Серпіліну, та він стримався. Хоч воно й шкода, але завдання не в тому, щоб командир корпусу після твоїх докорів зірвався з місця. Суть у просуванні військ, а не в тому, щоб кожні п’ять хвилин стрибати зі своїм командним пунктом усе вперед і вперед. Інший іноді так далеко забереться, що без риску для життя до нього й не доїдеш. Але сам попереду, а війська його тупцюють на місці. Яка з того користь? А за твоїм власним планом дій, що затверджений нагорі і після цього став для тебе законом, передбачається захопити Могильов на кінець п’ятого дня операції. І, незважаючи на всі труднощі й затримки, особливо в перший день, ця можливість залишається ще реальною. Якщо не дозволимо скинути себе з перших плацдармів, а, навпаки, захопимо нові, за день підійдемо до Дніпра головними силами, а за ніч переправимось, — завтра надвечір можна бути в Могильові!

Серпілін узявся за трубку — дати перед від’їздом останні розпорядження Бойкові, але в цей час на дверях будиночка з’явився сам Бойко, вдягнений у дорогу; на плащі в нього були краплі дощу.

— Все ще мрячить?

— Не вщухає. Прийшов доповісти, що, згідно з планом, їду на нове місце. Зв’язок перевірено: начальник оперативного відділу вже там.

— А Захаров? — спитав Серпілін.

— О п’ятій годині поїхав до Вороніна. Все ще тупцюємо на місці.

Серпілін скривився. Він звечора знав, що на лівому фланзі, де наступав корпус Вороніна, сильний опір і, знав, що тупцюємо, та, хоч і скривився, тепер уже менше переживав за цю затримку. «Те, що німці затято б’ються на лівому фланзі, прямо навпроти Могильова, на ділі може бути навіть на краще, — подумав він. — Виходить, вони недооцінили можливості нашого удару на півночі, на правому фланзі. Тому ми там і вийшли вже до Дніпра. І саме там і вирішиться справа, якщо самі не зіпсуємо її зволіканням».

— Коли прибудеш на нове місце? — спитав Серпілін, глянувши на годинника, бо від цього залежав час його власного від’їзду. І за писаним, і за неписаним законом їм з начальником штабу одночасно перебувати в дорозі не слід було.

— За сорок п’ять хвилин буду там.

— Подзвони, як прибудеш. Попрацюю поки що з командуючим артилерією і прямо звідси поїду до Кирпичникова.

Бойко кивнув. Він так і думав, що командуючий поїде на правий фланг, де вже зачепилися за Дніпро.

— А ти, Григорію Герасимовичу, як прибудеш на новий КП, займайся собі рухомою групою. За день наведемо там, у Кирпичникова, переправу, на ранок перекинемо за Дніпро рухому групу — і нехай виривається на простір, обходить Могильов, перетинає позад нього і Мінське, і Бобруйське шосе. Якщо за день ще плацдарми захопимо, створимо загрозу форсування на великому проміжку, німцям доведеться затикати дірки. Тут затримають, там затримають, а зупинити нашу рухому групу вже силоньки не стане.

— Будемо готувати, — сказав Бойко.

Розмова про рухому групу виникла в них учора, коли Серпілін повернувся з передової. Спочатку, в масштабах фронту, її не запланували, і Серпілін вирішив зібрати її сам і дістав на це «добро» тільки в розпалі наступу, коли стало ясно, що армія заходить до Дніпра правим плечем набагато далі на північ від Могильова і переправлені там за Дніпро рухомі частини зможуть швидко й глибоко обійти Могильов.

— Де зараз танкісти? — спитав Серпілін, маючи на думці ту танкову бригаду, яка ще не воювала і яка мала ввійти до складу рухомої групи як головна її сила.

— Поки що не рушили, все ще на східному березі Басі.

— А чому не перейшли?

— Я дозволив відкласти, — сказав Бойко. — Бояться посадити танки в заплаві. Хочуть вступити в бій у повному складі. Я поділяю це їхнє бажання. — Він розстебнув планшета й показав на карті. — З ночі працюють разом з саперами — поліпшують переправу. Зосередитися на вихідних ще встигнуть, навіщо ж поспішати, ризикуючи технікою.

— З цим згоден, — сказав Серпілін. — Добре було б компактно зосередити на середину дня в одному районі всі частини, які включимо до рухомої групи.

— Так і буде зроблено.

— Скільки піхоти, вважаєш, зможемо посадити на машини? — спитав Серпілін.

— Начальник тилу обіцяв до трьох батальйонів. Сам підгрібає машини, взяв це на себе.

— Вважатимемо — полк. Тимчасово відберемо його в Артем’єва. Почнемо наслідувати поганий приклад командирів корпусів, витрачати резерви раніше, ніж збиралися, — всміхнувся Серпілін.

— А який полк? — спитав Бойко.

— Нехай сам командир дивізії скаже, який у нього полк найкращий. Більш ніж певен, дасть Ільїна.

— А кого на групу? — знову спитав Бойко.

Він запитав про це ще вчора, одразу ж, бо любив якомога раніше одержувати розпорядження на майбутнє.

Чим раніше одержиш, тим більше залишиться часу, щоб у ході розробки підправити й поліпшити початкове рішення командарма. Але Серпілін учора не відповів, сказав, що обміркує. Не одразу відповів і тепер.

Кого призначити командувати рухомою групою, що складалася з танкової бригади, самохідного артилерійського полку, стрілецького полку і саперного батальйону?

Питання не таке просте. Можна дати їм начальника згори, а можна знайти всередині. Можна послати заступника командуючого армією, як це часто роблять, і в цьому є переваги — звання, посада, права. Та є й вади: група складається з різних частин, а командувати нею ставлять людину, нову для кожної з них.

— Думаю все-таки призначити командира танкової бригади. Для своїх він — знайомий, а всіх інших за собою потягне. Коли покладаємо надії на мотори, на швидкість — нехай танкісти й грають першу скрипку. Якщо до середини дня обстановка не внесе поправок, подзвоню тобі від Кирпичникова, підтверджу.

Бойко кивнув. Він досить добре знав Серпіліна, щоб не надавати значення слову «думаю». Питання було розв’язане.

— Головне завдання авіаторам на весь сьогоднішній день — захист плацдармів. Якщо штурмовики діятимуть, як учора, — ніякий чорт нас із плацдармів не зіпхне, — сказав Серпілін, прощаючись з Бойком.

Коли через годину, попрацювавши з командуючим артилерією над тим самим — над забезпеченням плацдармів, — він сів у віліс і поїхав у війська, до його віліса приєдналися ще два. На одному — рація і зв’язківці, на другому — автоматники. Згідно з наказом, за командармом під час виїздів на передову мав іти бронетранспортер.

Але бронетранспортер позавчора застряв у болотистій заплаві річки Проні, і, хоч його витягли, Серпілін не хотів після цього з ним зв’язуватися.

Віліси один за одним вискочили з лісу й пішли на північ, уздовж річки Проні.

Дощ перестав, але ранок все одно був сірий. Над головою низько висіли хмари. Заплава, яку було добре видно згори, з рокадної дороги, що йшла вздовж колишніх німецьких позицій, болотиста й широка, майже на півтора кілометра, нагадувала про ті зусилля, яких довелося докласти, щоб подолати її в перший день наступу. Скрізь було видно сліди цих зусиль — не так бою, як саме зусиль. Вирв було багато, але майже всі старі, зарослі осокою, — сліди торішніх осінніх боїв, коли фронт спинився тут, на Проні. Свіжих вирв у заплаві майже не було: артилеристи не хибили, били без недольотів, просто по траншеях німців на узвишші. А німці, приголомшені нашою артпідготовкою, під час атаки майже не стріляли. Тільки згодом, коли піхота вже захопила й другу, й третю лінії траншей, німці почали бити окремими гарматами з глибини. А пізніше, надвечір, невдало бомбили переправу.

Ці сліди були свіжі, а все інше — старе. Зате слідів того, як тягли через заплаву артилерію, самохідки, танки, як вони грузли і як їх витягали, щитів і настилів, розтрощених на друзки колод і дощок — усього цього було предосить.

Тепер усе вже повитягали, всі колеса й гусениці пішли й поповзли далі. А в перший день, коли в поті й милі до самої ночі долали заплаву, хвилинами здавалося, що не встигнуть витягти, що техніка безнадійно відстане, так і не наздожене піхоти, яка рвонулася вперед.

Запізнення надолужували ще два дні, а точніше, два дні й дві ночі. В розпалі наступу люди, можна сказати, не живуть, лише воюють. Їдять і сплять — усе на ходу, коли прийдеться і де прийдеться.

Труднощі хоч-не-хоч, а змушують думати: чи правильне було від самого початку твоє рішення? Чи там ударив, де найкраще було вдарити?

Коли в перший день затримались на Проні, Серпілін теж думав про це. Труднощів подолання заплави повністю не врахували, але все інше оцінили правильно: напрям головного удару був для німців несподіваним — чекали на нього ближче до Могильова й тримали там щільнішу оборону. Далекобійний полк також випросили в Батюка недаремно. Влучили в точку — по штабу німецького корпусу. Серпілін, як тільки захопили той гай, послав туди разом з розвідником свого ад’ютанта — вдвох перевірити, стояв чи не стояв там штаб. Доповіли: стояв і відходив звідти поспіхом, навіть покинув деякі папери, хоч і не важливі. Прямі влучання і в бліндажі, і в штабні будиночки.

— Їдучи назад, зустріли машину з розвідвідділу фронту. Уточнювали в нас, як туди проїхати, — сказав Синцов.

— Он як! — усміхнувся Серпілін.

І коли Батюк, приїхавши в армію, мимохідь кинув: «Не обдурив мене, справді по штабу корпусу в перший день бив, а не по порожньому місцю», — не втримався, ущипливо відповів: «Так точно, товаришу командуючий. Найперше, як зайняли, перевірив це». — «А чому одразу не доповів?» — «Дізнався, що ви свого перевіряючого туди послали, не хотів позбавляти його приємності порадувати вас особистим повідомленням». — «Ох і лукавий у тебе характер, командарме», — сказав Батюк. Сказав без особливого зла; сам не любив, щоб йому наступали на ноги, і шанував це в підлеглих. Учора все глибше загрібали правою рукою. Там, на правому фланзі, до ранку першими форсували на широкому фронті другу річку — Басю, там-таки вчора надвечір вийшли до третьої — Рести і, в кількох місцях перескочивши її з ходу, пішли до Дніпра.

Кирпичников діяв особливо наполегливо, не затримувався. Де протаранював — там і йшов напролом своїми передовими загонами, водночас воюючи в себе в тилу з німцями, які ще не відступили. Один полк, котрий трохи застряв, сьогодні зранку був у нього ще на Басі, а передові загони вже на Дніпрі.

Рік тому Серпілін, мабуть, у такий день, як сьогодні, поїхав би не на правий фланг до Кирпичникова, де найглибше рвонулись уперед, а в лівофланговий корпус, що трохи відстав порівняно з іншим. Підганяв би, щоб вирівнювали фронт, не відставали. Це, звичайно, теж робилося.

А все-таки головним для Серпіліна було зараз інше: щоб Кирпичников вийшов за Дніпро, розширив плацдарми й дав можливість перекинути туди рухому групу, а за нею й інші війська.

Не обов’язково кожному корпусу наводити свої переправи. Якщо захопимо надійні плацдарми на півночі, можна потім перекантувати туди частину військ із півдня і пропустити їх на той берег через уже наведені переправи. І швидше, й без зайвих утрат.

Щодо цього справи поки непогані; за донесенням перших трьох днів, утрати не йдуть у порівняння з тими, що їх мали в попередні роки за подібних обставин і з меншими успіхами. А йде все не так гладко тому, що війна взагалі палиця на два кінці: і ти за неї вхопився, і противник з рук не випускає. А противник сильний, чіпкий, на цьому напрямі від зими сорок першого року як слід не битий.

Серпілін думав про все це дорогою, принагідно звичним оком зіставляючи різні прикмети загального ходу справ. Ці прикмети засвідчували, що справа посувається, і створювали той настрій поступового розвитку успіху, котрий володів і Серпіліним, і тими, хто їхав з ним, і тими, хто робив своє діло тут, на дорогах наступу.

З просіки на дорогу витягали тракторами гармати — важка артилерія змінювала позиції і йшла вперед. Два танки, мабуть, після ремонту в пересувній майстерні, з одкритими люками наздоганяли своїх. Майже безперервним потоком ішли машини з снарядними ящиками, в полі виднілися прапорці, що огороджували мінні поля.

Якийсь капітан з трофейної команди з кількома шоферами оглядали колону німецьких машин, що їх наші штурмовики застигли на виїзді з лісу. На початку і в кінці колони все було спалене, а всередині застряли цілі машини, їх пробували завести.

Хмари трохи піднялись, і в небі невисоко з ревінням пройшла спершу одна шістка штурмовиків, потім ще три і над ними — винищувачі. «Туди, до плацдармів», — спокійно подумав Серпілін.

І обернувся до Синцова, що сидів позаду.

— Люблю штурмовики! — сказав так, як говорять люди про щось, що в їхньому житті вже назавжди: «Люблю степи», «Люблю берези»… — Німці називають їх «чорна смерть», а для нас це життя. Щоразу дивишся й думаєш: скільком солдатам вони врятують життя за цей виліт.

У напрямі фронту пішла ще одна шістка. Серпілін, висунувшись із віліса, провів її очима.

— Розгодинюється. Якщо після червневих дощиків тепло постоїть, такий ранній гриб-колосовик піде — тільки кошики готуй. Коли в тридцять першому році в Бобруйську полком командував, теж таке саме літо випало, грибів набирали — щось неймовірне. Особливо на стрільбищах, куди ніхто не ходить.

Синцов з подивом слухав цей відступ про гриби.

Вперше за три доби командуючий заговорив про щось стороннє; дав собі перепочинок хоч у думках.

Синцову, котрий чотири рази лежав у госпіталях, Серпілін у ці дні наступу чимось нагадував хірурга.

Наступ був схожий на операцію, коли хірург стоїть у гумових рукавичках, у масці, зі скальпелем у руці і підгонить: «Тампон! Затискач! Тампон! Шовк! Перевірте пульс!» Командує людьми, які допомагають, а сам не має часу ні на що стороннє, хіба лише один раз за весь час затягнеться цигаркою, та й ту встромлять йому просто в рот, і запалять, і виймуть після того, як затягнувся.

Схоже чи не схоже, але Синцову здавалося, що схоже.

І сьогодні, хоч три доби й недосипав, Серпілін так і не здрімнув дорогою. То дивився на карту й про щось сам із собою сперечався: видно було, як крутить там, попереду, головою; то зупиняв людей, розпитував, і давав накази, і знову їхав, роздивляючись на всі боки, немов боявся пропустити щось важливе для майбутніх своїх рішень.

Уздовж дороги простягся провід на жердинах.

Серпілін спитав заступника начальника оперативного відділу, що сидів позаду з Синцовим:

— Прокудін, куди, на твою думку, зв’язок? Чи не до Тализіна? — і тицьнув пальцем у планшет, що лежав на колінах. — Через п’ятсот метрів буде поворот ліворуч, до хутора. Вчора о двадцять третій годині він був ще там, якщо не перемістився за ніч.

— Жердини ведуть туди, більше немає куди, товаришу командуючий, — сказав Прокудін.

Та Серпілін уже побачив зв’язківця, що йшов уздовж лінії зв’язку.

— Зупиніть, — звелів Гудкову. — Синцов, спитай, куди зв’язок.

Синцов вискочив з віліса, підбіг до зв’язківця і, повернувшись, доповів, що зв’язок іде до штабу дивізії.

Точніше, йшов, а тепер його наказано змотати.

— Це в них із своїм тилом зв’язок, його й змотують, — сказав Серпілін, — а самі — відчуваю — ще на місці! Заїдемо.

Звернувши з дороги, заїхали на хутір, що притулився до гайка. Крайню хату рознесло прямим влучанням, а біля сусідньої — цілої — стояв віліс; за кермом сидів водій, а під деревами тупцяли автоматники.

Серпілін зайшов до хати. Командир дивізії Тализін сидів за столом, неголений, у натільній сорочці, в підтяжках, і сьорбав суп з казанка.

— Пробачте, товаришу командуючий, — підхопився він. — Приїхав трохи перепочити, зараз назад, — і, схопивши з лавки гімнастерку, почав натягувати її на голову.

— Не поспішай, Андрію Андрійовичу. — Серпілін сів. — Одягайся. Солдатові й то дається дві хвилини на вдягання.

Але Тализіну, незважаючи на миролюбний тон командарма, було незручно, що його о восьмій ранку застали в такому вигляді, за сніданком, і не попереду, на спостережному пункті, а тут, у штабі дивізії. І він, підперізуючись і застібаючи гудзики, став пояснювати, що цілу ніч був у полках і вперше за три доби заїхав поспати. Звелів через дві години розбудити, а прокинутись не зміг — поки суп сьорбав, прокидався.

— Даремно пояснюєш, — мовив Серпілін. — Це мені зрозуміло. Краще поясни те, що мені не зрозуміло. Чому й досі дивізія Тализіна, як я вважав, найкраща в корпусі, йде не попереду сусідів, а ззаду?

Тализін повторив, що вночі побував у всіх полках, штовхав уперед, і почав пояснювати, що й учора, й позавчора опір був сильний; там, де пройшла дивізія, противник залишив на полі бою сім самохідок і понад двадцять гармат.

— І не в донесеннях, а в натурі — перевірено!

— Що ти сумлінний, не маю сумніву, — сказав Серпілін. — А от як пояснити, що з трьох дивізій вашого корпусу найповільніше йдеш? Правий фланг корпусу вже за Дніпром, а ти все ще на Ресті длубаєшся.

— Зате на всьому масиві до неї вийшов, товаришу командуючий. Німців позад себе не лишив.

— От і погано, що на всьому масиві! Я тобі поясню, чому ти длубаєшся, — тому що проміжків не шукаєш.

Витяг полки в одну лінію і преш грудьми. А в німців немає перед тобою суцільного фронту, вони лиш імітують його перехресним вогнем, намагаються створити в тебе таке уявлення. А ти й повірив! Проміжки треба вміти знаходити. Знайшов — і рушив туди! Знайшов — і рушив! Пройшов уперед, швидко згорнувся, в похідних колонах порожній проміжок подолав і знову розгорнувся — для бою… На вечір жду від тебе іншого повідомлення. В сорок третьому за Дніпро Героя одержав. І де? В середній течії, де він могутній. А тут, у верхоріччі, де його можна мало не вбрід перейти, ніяк до нього не дотягнешся. Не впізнаю вас! — сердито, на «ви», закінчив Серпілін. Але вслід за цим хоч і похмуро, а потиснув командирові дивізії руку. — Бажаю успіху.

Від’їжджаючи, почув, як майже слідом за ними рушив і Тализінів віліс.

Синцову завжди бувало шкода людей, що потрапляли в незручне становище. А на посаді ад’ютанта часто бачиш, як люди почувають себе незручно. Правда, Синцов устиг помітити, що й сам Серпілін не любив, коли підлеглі опинялись перед ним у незручному становищі. Почувши неправдиве повідомлення чи марнослівну обіцянку — враз усе виправити! — він кривився від цього і хитав головою, мов кінь, якому ліз у ніздрі гедзь, і на лобі в нього набухала жила, іншим часом непомітна.

Поки добиралися від Тализіна до Кирпичникова, над головами знову пройшли штурмовики. Серпілін висунувся, і Синцов лічив разом з ним: одна шістка «горбилів» поверталася в повному складі, а в другій не вистачало двох літаків.

Кирпичникова на його колишньому командному пункті не застали. Він нещодавно виїхав на новий, щойно підготовлений йому вже за річкою Рестою, як доповів Серпіліну капітан-сапер, який залишався на попередньому командному пункті.

— Дорогу вперед знаєте? — спитав Серпілін.

— Командир корпусу залишив, щоб привести вас туди, коли поїдете.

— А що він, сумнівається, чи що? — всміхнувся Серпілін. — Куди-куди, а до командира корпусу добратися нам за законом належить. Потісніться там, — кинув він через плече і, наказавши офіцерові лізти у віліс, почав по дорозі розпитувати його, як у них відбувалося форсування річок, що затримувало. Заради цього розпитування і посадив сапера до себе.

Капітан відповідав чесно, що Проня й Бася далися важко, а через Ресту, там, де він був, навіть самі не помітили, як перескочили. Мабуть, випередили в межиріччі німців, що відходили од Басі, й потрапили під їхній вогонь тільки на тому березі.

— Ну, це вони вже з глибини резерви підтягли, — сказав Серпілін. — Ось у тому й суть, що ви німців випередили. А ті, хто промарнував час, — ті й утретє під вогнем переправлятимуться! Понтонно-мостового батальйону не бачили, ще не підійшов до вас?

— Особисто я не бачив, товаришу командуючий. Може, пропустив, не помітив.

— Такого господарства не помітити важко. Отже, ще на підході. — Серпілін звелів Прокудіну пересісти в задній віліс, зв’язатися по рації з штабом армії і з’ясувати, де зараз перебуває понтонно-мостовий батальйон, який наказано послати в розпорядження Кирпичникова. — З’ясуєш — доженеш нас.

Прокудін виліз, а Гудков погнав віліса далі.

Синцов, коли Серпілін відіслав Прокудіна, подумав, що вони скоро будуть у Кирпичникова, — там телефон — чому не подзвонити звідти? Але потім зрозумів, що Серпілін хоче перевірити, як справа з понтонно-мостовим батальйоном, раніше, ніж доїде до командира корпусу.

Серпілін взагалі любив радіо; і сам їздив завжди, маючи на другому вілісі рацію, і привчав усіх, до кого їздив, користуватися радіо. Знаходив приводи нагадувати про його існування.

Жартома називав начальника штабу армії Бойка фанатиком зв’язку, але сам був таким самим, як він. А якось, згадавши при Синцові про сорок перший рік, сказав: «Коли б нам тоді в усіх ланках надійний радіозв’язок та до того радіозв’язку — звичку ним користуватися, — набагато б важче німцям довелося з їхніми кліщами і клинами.

Половину пообрубували б, знаючи один про одного, де хто перебуває. І хто тепер, маючи радіозв’язок, погано його використовує, той сам себе обкрадає».

Серпілін сидів попереду і пригадував, як Тализіи зніяковів, що він його випадково застав далеко від передової. «Цікава все-таки наша психологія: чим далі добиратися до нас начальству, тим сміливіше дивимось йому в очі! Застанеш якогось командира дивізії на найвищому місці в окопчику на передньому краї, і хоч воює невдало і треба б дати йому прочуханки — заслужив! — а щось стримує: от він де, виявляється, сидить! Поки до нього добирався, сам страху натерпівся!»

Серпілін помітив, що їх наздоганяє другий віліс, і сказав Гудкову:

— Зупиніться.

Прокудін пересів і доповів:

— Відповіли, що понтонно-мостовий батальйон іде за графіком.

— Хто відповів?

— Начальник інженерних військ.

— Тоді справа надійна.

Командний пункт Кирпичникова був на пагорбі, на тому боці річки, за півкілометра від нового мосту, через Ресту, який нещодавно закінчили сапери і яким ішли зараз важкі артилерійські системи на гусеничному ходу.

Вийшовши з віліса, Серпілін побачив на пагорбі повернені в наш бік окопи. Кирпичников, виявляється, використав під командний пункт один із захоплених з ходу вузлів німецької оборони, куди німці так і не встигли сісти.

На новому командному пункті все було вже влаштовано; в одному укритті для машин стояв знайомий штабний автобус Кирпичникова, змонтований на «студебекері» і пофарбований маскувальними плямами; була й зенітна оборона: зчетверені установки на вантажних машинах та ерлікони. Саме приміщення командного пункту було обладнане, як завжди у Кирпичникова, винахідливо й розумно.

Тут був німецький бліндаж, але його розширили, зверху накрили брезентом і маскувальною сіткою, а всередині поставили стіл і складані табуретки.

Коли Серпілін увійшов, Кирпичников сидів спиною до нього й лаяв когось на тому кінці проводу, грюкаючи кулаком по столу так, що підскакував телефон. «Прикладав», як він сам любив висловлюватися.

— А я на місці командуючого інакше з вами поговорив би. І самі ззаду сидите, і війська вперед не йдуть!

Ганьба! З ночі всього на два кілометри просунулись. Де у вас сором і совість? Я вас питаю, хоч крапля совісті у вас залишилась?

Кирпичников обернувся і підвівся назустріч, все ще тримаючи трубку. Хотів покласти її, збираючись доповідати, та Серпілін махнув рукою:

— Закінчуйте.

— Ще раз повторюю: ганьба вам! — не знижуючи тону в присутності командарма, голосно й люто крикнув у трубку Кирпичников. — Якщо до вечора не виконаєте завдання дня, порушу питання про усунення від командування дивізією. В мене все!

Він ледве стримався, щоб не кинути трубки. Серпілін мовчки дивився на нього, на його зле обличчя з червоними плямами на вилицях, потім повільно обернувся. Прокудін і Синцов, що переступили були поріг, зрозуміли й вийшли.

— Кого це ти усувати зібрався? Чи не Тализіна?

— Усувати чи не усувати, а пристрашити довелося.

Другий день препогано діють!

На обличчі в Кирпичникова ще й досі був злий вираз, з яким він говорив по телефону.

— Усю справу псує, від усіх одстав, — додав він збудженим голосом, не намагаючись погамувати свого роздратування, а може, й не вважаючи за потрібне.

— А ти не припускаєш, що один швидше від іншого йде не завжди лише за рахунок власної доблесті? — спитав Серпілін. — Може, в німця там, навпроти Тализіна, ближче до Могильова, більше силоньки, ніж проти інших твоїх дивізій. Але суцільної оборони в німця й там немає. Проміжки є! І Тализін діє невинахідливо. Про що йому й сказано. Був у нього по дорозі. Не прямо з тебе почав.

— А він саме на свій спостережний пункт приїхав і доповідав мені, за що ви його лаяли.

— От бачиш — доповідав, — сказав Серпілін. — Інший на його місці не квапився б. Виходить, чесна людина. Навіщо ж ти його отак, з маху: «Сором, ганьба…»? Коли б я не ввійшов, ще й дошкульніше щось додав би. Звідки в тебе такий терористичний стиль керівництва, скажи, будь ласка? Невже без цих слів не маєш сили домогтися належних результатів?

— Лайка не бійка, в боці не болить, товаришу командуючий. Чого в запалі не скажеш. І сам не ображався, коли чув, і в інших образ на це не визнаю! — похмуро, з певністю в своїй правоті відповів Кирпичников.

— Не знаю, від кого ти сам таке чув, — сказав Серпілін, і в нього заходили жовна на вилицях. — Від мене не чув і, поки поважаю тебе, не почуєш. А ти, командир найкращого в армії корпусу, судячи з твоєї розмови, командирів своїх дивізій не поважаєш.

— Чому не поважаю? Я Тализіна якраз поважаю, — сказав Кирпичников.

— Як же так, поважаєш, а ганьбиш?

— Не щодня так, товаришу командуючий.

— А коли не щодня, виходить, можна терпіти? Видно, не розумієм один одного. — Серпілін сів до столу. — Доповідай новини, ти сьогодні герой дня.

Кирпичников розгорнув карту й почав доповідати.

— Якщо не брати до уваги відставання Тализіна, справи в корпусі йшли добре. Вже закріпилися за Дніпром на другому плацдармі і щойно захопили третій.

— Авіаторів повідомили про цей третій плацдарм? — одразу спитав Серпілін.

Кирпичников на мить затнувся, але доповів, як було.

Виявляється, не він повідомив авіаторів про цей третій плацдарм, а авіатори його. Повертаючись після штурмування, побачили, як наші ще в одному місці переправляються через Дніпро, і одразу радирували своєму командуванню. А командир штурмової дивізії повідомив у корпус.

— Молодці! — схвалив Серпілін. — А чи набагато розширив ти перший свій плацдарм, північний, за ці години?

Кирпичников показав по карті — на скільки.

— Поки що не густо!

— Німці дуже тиснуть. Якби не штурмовики — зіпхнули б.

З подальшого повідомлення з’ясувалося, що один з офіцерів штабу авіаційної дивізії ще вранці дістався до плацдарму, сидить там, за Дніпром, із своєю рацією і наводить літаки на цілі.

— Молодці, — повторив Серпілін, почувши це. — А ти, Олексію Михайловичу, там, на плацдармах, на штурмовиків, звісна річ, надійся, але й сам пильнуй.

— Ми пильнуємо, — сказав Кирпичников. — Важка артилерія — два полки, — він назвав номери полків, — з цього берега підтримує, дві батареї протитанкових гармат на понтонах туди, за Дніпро, доставили і роту танків переправляємо. Поки що не підтвердили, але, гадаю, й вони вже там.

— Синцов, — тукнув Серпілін, — візьми віліса, їдь назад до повороту на Гусєвку. Понтонно-мостовий батальйон уже має витягтись на ту дорогу. Як головні машини зустрінеш — шукай командира! Батальйон нехай іде до Рести, а командира — до мене… Окремий понтонно-мостовий батальйон, що його обіцяв уранці, через півгодини надійде в твоє розпорядження, — сказав Серпілін Кирпичникову, коли Синцов вийшов. — Що збираєшся з ним робити?

— Уже продумали, — відповів Кирпичников. — За сім кілометрів від Рести, де в нас починаються перемежування з німцями, тримаю напоготові роту танків, дивізіон протитанкових гармат і роту автоматників на «студебекерах». Дам усе це понтонерам як прикриття, і нехай пруть прямо по дорозі до плацдарму.

— А це правильно, — сказав Серпілін. — З повітря прикриття передбачаєш?

— Передбачаю, але з авіаторами ще не уточнював, поки не маю в руках цього мостового батальйону.

— Рішення правильне, — схвалив Серпілін. — Батальйон сильний, до ночі повинен навести перший міст через Дніпро. А завтра до полудня — другий. Твоє завдання — за ніч переправити щонайменше чотири полки. До сьомої ранку забезпечиш, щоб через міст і через твої порядки пройшла армійська рухома група, ми її саме закінчуємо формувати. Хочемо різонути по німецьких тилах в обхід Могильова. Дивись на карту. Ось рубіж за Дніпром, на який ти зобов’язаний вийти рівно на сьому. В рухомої групи жодна волосинка не повинна упасти до цього рубежу. Сюди щоб прийшла за твоєю спиною, пороху не понюхавши! А далі — її справа! А ти всіма трьома дивізіями підеш просто на Березіну. Твоє діло — Березіна. Якщо в Тализіна знову затримка вийде, нехай плацдармів не завойовує, перекидай його вже захопленими переправами. І поквапся! Якщо твій сусід ліворуч смерком не вийде до Дніпра, попереджаю — і його почнемо перекидати через твої плацдарми. І армійський резерв теж через твої мости пущу…

— Так… — Кирпичников навіть почухав голову.

— Потилицю чухаєш? — усміхнувся Серпілін. — Кому багато дано, з того багато й вимагається. В чому тобі відмовили? Ні в чому. Мостовий батальйон дали. Танковий батальйон долучили, самохідний полк з резерву — тобі!

Ціла штурмова дивізія на тебе працює — більше ні на кого. Маємо право й від тебе вимагати…

— А я полегкості не прошу, товаришу командуючий, — гонористо заперечив Кирпичников. — Думаю, як краще виконати.

— Що ж, думай, це корисно, — сказав Серпілін. — І нехай штаб твій подумає й графік складе, щоб усякий мотлох, який поки що на тому березі не потрібний, дороги не захарастив. А я тим часом у штаб подзвоню.

— Дозвольте вийти, товаришу командуючий? — спитав Кирпичников.

Серпілін кивнув. Розумів, що командир корпусу поспішає дати термінові розпорядження.

Кирпичников вийшов, а Серпілін з’єднався з Бойком.

Бойко доповів обстановку. В ній були неясності: між Басею, Рестою і Дніпром німці на одних напрямах відступали, на інших затято билися. Позаду наших частин, що прорвались, утворилося черезсмужжя. Проте навіть ця плутанина свідчила, що наступ набирає ходу.

Від своїх справ Бойко перейшов до сусідніх армій.

Сусід праворуч веде розвідку боєм, але німець перед ним поки що стоїть як укопаний, не відходить. Сусід ліворуч успішно наступає. Командуючий фронтом дзвонив звідти, питав Серпіліна, а дізнавшись, що він у дорозі, задовольнився розмовою з Бойком. Наказав передати командармові, що хоч головного удару завдає він, та коли б не вийшло так, що Могильов візьме сусід.

— Лаявся чи піддрочував? — спитав Серпілін.

— Як на мене, поки що друге. Та якщо не виконаємо завдання дня, буде й перше.

— Постараємося не дати йому цієї можливості, — усміхнувся в трубку Серпілін. І запитав, як справи з рухомою групою.

Бойко, який ніколи не пропускав нагоди дати зрозуміти, що про деякі речі йому зайве нагадувати, відповів, що все в русі й на шосту годину, як наказано, будуть там, де наказано. Із 111-ї дивізії взято полк Ільїна. Він також у русі.

— Віддайте письмовий наказ на ім’я танкістів, — сказав Серпілін.

— Уже готовий.

— Зазначте одразу не лише найближче, а й подальше завдання.

— Зазначено і найближче, й подальше.

— Поставте час введення в прорив завтра рівно о сьомій. І пошліть туди до них з цим наказом Дурдиєва.

Дурдиєв був заступником начальника розвідвідділу армії.

— Нехай чекає на мене там, приїду не пізніше вісімнадцятої й сам поговорю з виконавцями.

— Ясно, — сказав Бойко. — Де будете й коли повернетесь?

— Звідси до Миронова. Потім у рухому групу, до двадцятої години повернусь. Попередь, щоб і артилерист, і інженер були на місці. Одразу почнемо працювати йад завтрашнім днем. Де Захаров?

— У Миронова.

— Подзвонить — передай, що й я там буду. Нехай сам вирішує: чекати на мене чи далі їхати.

Кирпичников, як тільки розмова скінчилась, увійшов і запропонував пообідати: обід привезли.

— Рано. У Миронова пообідаю.

День випогодився, і Серпілін, вийшовши на повітря, раптом помітив, що для командного пункту обрано напрочуд гарне місце: за ним у зеленій заплаві тече річка, а на зритому окопами жовтому піщаному пагорбі, мов свічки, — молоді, стрункі сосни.

— Навіть шкода, що такий командний пункт незабаром кидати доведеться! — сказав Серпілін Кирпичникову й осміхнувся. — Коли обіцяєш, що вранці далеко за Дніпро підеш, мабуть, завтра і сам туди переїдеш?

Кирпичников поки що не обіцяв піти завтра вранці далеко за Дніпро, та що відповіси командармові?

— Так точно, товаришу командуючий. Приїздіть, зустрічатимемо вас за Дніпром.

Серпілін ще раз глибоко вдихнув запах сосен, і йому захотілося затриматись тут, пообідати, як запропонував Кирпичников. Але поява Синцова і майора з саперними сокирками на погонах стримала від спокуси.

— А ось і мостовик! — сказав він.

Маленький, чорнявий очкастий сапер гаркавою скоромовкою доповів, що він командир окремого двадцять дев’ятого понтонно-мостового батальйону майор Горелик, за наказом командуючого прибув.

— Що сам прибув — добре. З чим і вітаю, — мовив Серпілін, потискуючи руку саперові. — А от де ваш батальйон плентається? Сам-один, особисто, без нього мостів через Дніпро нам не наведеш?

— Ні, товаришу командуючий, не плентаємося, а рухаємось, як наказано. На рубіж Рести наказано вийти рівно на тринадцяту, маємо ще двадцять хвилин. — Майор одкотив рукав на порослій чорним волоссям руці й так сердито стукнув по скельцю пальцем, ніби вичитував Серпіліну за його несправедливість. — А он моя головна машина, — радісно додав він, показуючи рукою на вантажну машину з понтоном, що виповзала з-за повороту дороги.

— Виходить, навпаки, з випередженням, — сказав Серпілін. Йому сподобалось, як сміливо розмовляв з ним майор.

— Так точно, з випередженням, товаришу командуючий.

— Ну що ж, Олексію Миколайовичу, — звернувся Серпілін до Кирпичникова, — значить, надходить у твоє розпорядження майор Горелик зі своїм батальйоном.

Начальства, як бачу, не боїться, сподіваємося, що й Дніпра не злякається. І німецького вогню також. — І вже без усмішки, серйозно сказав саперові:— Командир корпусу віддасть вам усі необхідні накази, а від мене таку напутню пораду передайте вашим саперам: у найближчий час повинні бути на Дніпрі, до смерку — один міст, уранці — другий. Зробите — вся армія буде вдячна, не зробите — всю армію підведете!

— Зрозуміло, товаришу командуючий.

— А тепер поїхали, — сказав Серпілін.

— Дозвольте дізнатися про ваш маршрут, як поїдете? — спитав Кирпичников, підходячи до віліса.

— Поїду до Миронова. В його смузі — не твоя турбота, а в твоїй смузі — поїдемо, враховуючи твоє повідомлення про своє просування. Командирові корпусу звик вірити; ад’ютант на карті позначив, де ти, а де німець.

Путівець, яким поїхали від Кирпичникова до Миронова, петляв уздовж Рести і за півгодини вивів до другої переправи. Міст тут був меншої вантажопідйомності і кректав під колесами гармат.

Серпілін затримався біля переправи, підкликав командира артилерійського полку, з’ясував у нього, коли, з якого пункту вирушили і де наказано бути, і, задоволений відповіддю, поїхав далі.

Дорога, що спершу йшла вздовж берега, дедалі збочувала на захід, обгинаючи лісовий масив. Вдалині, праворуч, теж темнів ліс. Як за картою, лишалось уже небагато до того битого шляху, котрим, перейшовши Ресту, мала рухатись тализінська дивізія.

А дорога завертала дедалі праворуч, до лісу, що ледь мрів. Досі з півдня й з заходу чувся лише віддалений гуркіт артилерії. Аж ось долинули близькі й часті постріли з танкових гармат. Потім кілька ударів із «сорокоп’яток», ще кілька пострілів з танкових гармат і недружний, нарізно, гуркіт «ересів». Минуло кілька хвилин, і там, попереду, ваговито, з відтяжкою, почали бити наші стодвадцятидвохміліметрові гармати.

— Товаришу командуючий, — сказав Прокудін, дивлячись на карту, — може, повернемо? Тут ліворуч ще одна польова дорога…

— Треба буде, і повний назад дамо, — сказав Серпілін. — Воювати з німцями в такому складі не будемо. Немає чим! — І у відповідь на запитальний погляд Гудкова кивнув, щоб їхав далі. — Певно, епізод якийсь відбувся. Зараз на битий шлях вискочимо, стане ясно.

Проте їхав тепер, уважно вдивляючись удалину і прислухаючись до пострілів.

Польова дорога вперлася в зруйнований місточок через струмок. Довелось поморочитися хвилин десять, перш ніж усі три віліси переїхали на той бік. І майже одразу вискочили на битий шлях.

Поблизу вже не стріляли, знову чути було лише віддалений гуркіт. Битим шляхом на захід сунула важка артилерія.

— Спитай їх, скільки вони від річки од’їхали? — наказав Серпілін.

Синцов вискочив з віліса спитати й заразом уточнив, яка це частина. Він уже звик: де й кого б вони не зупиняли, треба було позначити в себе, чиє господарство, місце і час зустрічі з ним. Потім, увечері, повернувшись на командний пункт, Серпілін сам переглядав ці ад’ютантові нотатки: де, коли і з ким зустрічалися протягом дня.

І борони боже того, за чиїм донесенням виходило, що його частини в такий-то час перебували не там, де були насправді. На папері — одне, а на ділі — інше! Цього Серпілін нікому не прощав і, навіть коли справи йшли добре, все одно нещадно вичитував за неправдиве або неточне повідомлення. А втім, він не розрізняв цих двох слів.

Казав: те, що неточне, те й неправдиве! Приблизність у донесеннях — першопричина безглуздих рішень. Якщо не знаєш справжнього розташування своїх частин, май сміливість доповісти: «Не знаю, але вживу заходів, щоб знати!» А коли, не знаючи, вдаєш, ніби знаєш, невідомо, де кінець твоєї брехні. Бо всі, хто візьме на віру твою брехню, потім по висхідній вводитимуть в оману один одного, самі того не відаючи.

Синцов повернувся й доповів, що до річки шість кілометрів, і додав номер полку.

Серпілін задоволено кивнув: полк перебував там, де йому й належало бути, — і сказав Гудкову, щоб їхав до переправи.

Тільки-но розвернулись і поїхали на схід, як назустріч вискочив віліс, що обганяв артилеристів. Водій гнав його так, що мало не зіткнулися бампер у бампер.

Побачивши командарма, з віліса вискочив полковник.

Виявляється, він сам сидів за кермом і почав доповідати Серпіліну так плутаючись, наче був п’яний.

— Відставити, — перебив Серпілін, упізнавши в ньому Земськова — начальника штабу тализінської дивізії, людину загалом урівноважену. — Чому самі за кермом? Для вас що, наказ не писаний?

— Товаришу командуючий, сам сів за кермо, хотів заспокоїтись, поки доїду… — майже викрикнув Земськов, що було не схоже на нього.

— Приведіть себе в порядок, тоді доповісте, що сталося, — сказав Серпілін і виліз з віліса на дорогу.

Земськов поправив на лисій голові кашкета, відсунув назад пістолет, що з’їхав на живіт, і вже розтулив рота, щоб доповісти, а Серпілін знову зупинив його:

— Гудзик…

Земськов навпомацки потягнувся пальцями і застебнув гудзика на комірі.

— Тепер доповідайте…

— Товаришу командуючий, командира дивізії вбито… — і, проковтнувши слину, додав: — Щойно…

— Там? — ткнувши пальцем назад, на дорогу, спитав Серпілін. Його вже насторожило, коли він почув, як недоладно, нарізно стріляли «ереси». І цей безлад, що зачепився в свідомості, примусив зараз подумати, що одне до одного — командира дивізії вбито саме там.

— Просто на дорозі, товаришу командуючий. «Фердинанди» з лісу вискочили… Доповіли, що прямим влучанням снаряда. Їду туди.

— Командирові корпусу доповіли?

— Так точно, доповів. Дістав наказ тимчасово виконувати обов’язки командира дивізії.

— Скільки звідси? — спитав Серпілін. — Два з половиною?

— Так точно.

— Поїдемо разом. Гудков, повертайте. — Серпілін обернувся до Синцова: — Ось саме це ми й чули.

Посуньтеся, пустіть полковника. — Карта з собою? — спитав він Земськова, коли віліс уже рушив.

— З собою.

— Доповісти обстановку можете?

— Можу. Всю останню обстановку маю.

— Обстановку маєте, а командира дивізії у вас просто на дорозі вбивають… Доповідайте! — Серпілін розгорнув планшета.

Та від його слів, що командира дивізії вбивають просто на дорозі, Земськов схаменувся, куди він везе командарма, і замість того, щоб доповідати, сказав:

— Товаришу командуючий, обстановка неясна, прошу зупинитися. Я вам тут доповім. І сам поїду.

— То все ясно, то все неясно, — сердито сказав Серпілін. — Що неясно, доїдемо — з’ясуємо. А поки що доповідайте про те, що вам ясно.

Земськов, як належало, став доповідати обстановку, починаючи з правого флангу, від цієї звичної механічності дедалі опановуючи себе. З його повідомлення виходило, що обстановка в дивізії від ранку змінилася на краще, триває просування до Дніпра трьома дорогами одразу.

За кілька хвилин доїхали до місця події. Дорога втягувалася в ліс. Спершу обабіч з’явилися гайки, потім відкрився порослий чагарником виярок, за яким починався великий ліс. Тут усе й сталося.

У кюветі лежала перекинута сорокап’ятиміліметрова гармата. Друга гармата, постріли якої, мабуть, і чули здалеку, стояла на узбіччі. На ній було збито щит.

Посеред дороги зяяла вирва. На грузовик, що стояв біля вирви, закінчували класти поранених. Тут-таки, на дорозі, тупцяли молодший лейтенант-артилерист і піхотний капітан, що перший підскочив до віліса, коли з нього виліз Серпілін.

Капітан доповів, що він командир батальйону.

— А де командир дивізії? — озираючись, як про живу людину, спитав Серпілін.

— Поки що ось… — промовив капітан і показав рукою вбік.

Там, у зарослому травою кюветі, скорчившись сидів якийсь чоловік, а поруч нього лежав згорток. Короткий.

Щось загорнуте в почорнілу, промоклу плащ-палатку.

— Зібрали… — сказав капітан, коли Серпілін перейшов через дорогу і втупив погляд у ту плащ-палатку.

Чоловік, що сидів поруч із згортком, підвівся на ноги й повільно виструнчився. То був немолодий, років сорока, лейтенант із неживим, байдужим обличчям. Синцов упізнав Тализінового ад’ютанта, з яким вони колись разом узимку на Слюдянці підбирали після бою в снігу поранених.

— Пряме влучання, — сказав капітан.

Серпілін кивнув і озирнувся на дорогу. Він уже помітив на ній сліди крові. Але тепер озирнувся й подивився ще раз. Потім обернувся до того, що було загорнуте в плащ-палатку, і сказав лейтенантові:

— Розгорніть…

Той нахилився і, взявшись за кінці плащ-палатки, відкинув їх на різні боки.

Тализіна просто не було. Була пам’ять про нього, а нічого, що могло б нагадати про його існування на землі, вже не було.

Серпілін зняв з голови кашкета і з півхвилини постояв мовчки, дивлячись на цей відкритий перед ним згорток.

Потім промовив:

— Загорніть… — Надів кашкета й повернувся до капітана: — Були присутні, коли сталося?

— Так точно, був присутній, товаришу командуючий.

— Доповідайте!

З повідомлення і доповнень полковника Земськова з’ясувалося те, що й можна було передбачити.

Тализін після зустрічі з Серпіліним їздив з місця на місце, підганяючи наступаючі частини. Він і так відзначався добре всім відомою хоробрістю, але зустріч з Серпіліним і прикра розмова з командиром корпусу, певне, підкрутили його ще дужче. До обіду він робив усе, що міг, аби прискорити просування дивізії, — і прискорив.

Задоволений цим, вирішив ще прискорити: наказав полку, що йшов слідом за передовим загоном, рухатися просто в похідній колоні.

Так і просувалися. Командир полку, якби не було поруч начальства, мабуть, сам ужив би заходів охорони, але командир дивізії не лише натискав на швидкість руху, він при цьому ще й сам особисто йшов з колоною. Через те достатніх заходів охорони так і не вжили.

Спочатку Тализін ішов з першим батальйоном, підбадьорював і квапив солдатів. Це не було новиною. В нього була звичка в поході йти пішки то з однією, то з іншою колоною. Потім перейшов у другий батальйон, а тоді в третій, в оцей. Крокував у голові батальйонної колони і розмовляв з командиром батальйону, коли між узліссям і гаєм раптом вивернулися з заростей три «фердинанди» й відкрили вогонь. Батальйон заліг. Тализін наказав розвернути гармати, що йшли в колоні. Одну, перш ніж вона розвернулась, «фердинанд» розбив прямим влучанням, а друга встигла кілька разів вистрілити. Тализін сам підскочив до неї і керував вогнем — німецький снаряд ударив прямо в щит.

Обслуги «катюш», які рухались позаду батальйону, побачили все це і відкрили вогонь по «фердинандах».

Стріляли нарізно, бо йшли з інтервалами. Залпи «катюш» поразки не завдали, проте злякали німців. «Фердинанди» сховалися в лісі.

Артилерія, що йшла за «катюшами», била вже навздогін.

Як наслідок — сім поранених і один убитий на місці — командир дивізії.

А «фердинандів» треба буде ще ловити й добивати з землі чи з повітря.

Земськов доповів, що, від’їжджаючи сюди, зв’язався з танковим батальйоном, який пішов уперед, дав йому координати «фердинандів», а також сповістив їх авіаторам. Почувши це, Серпілін уважно подивився на нього: незважаючи на пережите потрясіння, Земськов не забув у першу ж хвилину зробити все необхідне. Така людина, певно, зуміє командувати дивізією.

— Доганяйте свій батальйон, — сказав Серпілін капітанові.

— Єсть, товаришу командуючий. Я тільки чекав… — Капітан відчув себе винним, але Серпілін перебив його:

— Доганяйте батальйон і негайно вживайте заходів охорони.

— Уже вжито, товаришу командуючий…

— Уже… Дорого доводиться платити за такі «вже»… Ідіть! — Серпілін обернувся до Земськова — Що думаєте робити… — хотів сказати «з тілом», а сказав: — З прахом командира дивізії?

— Не думав ще, товаришу командуючий…

— Виділіть вантажну машину й дайте супровід. Нехай зроблять усе, що вимагає медицина, всі їхні формальності, а потім з’являться до начальника тилу армії, в нього вже будуть вказівки. А вам треба йти вперед, Могильов брати. Завдання на сьогодні відоме?

— Так точно, відоме.

Серпілін зробив паузу. Вона означала: мало сказати «відоме», треба ще й повторити завдання на сьогодні.

Земськов повторив.

— Правильно, — сказав Серпілін. — І зробити лишилося ще багато, інакше до смерку на Дніпро не вийдете. Беріть дивізію в свої руки. Покажіть, на що здатні!

Сказавши це, подивився на Земськова, що безрадісно відповів: «Зрозумів вас!» — і поклав руку йому на плече.

— І я вас зрозумів. Не в таку хвилину вступати б у командування дивізією, та ми над цим не владні, вступаємо, коли війна накаже!

Серпілін сів у віліса й поїхав назад до Рести, назустріч артилерії, що все ще сунула звідти.

Синцов, сидячи ззаду, бачив його широку, зсутулену спину.

Загорнувшись у плащ-палатку і. зчепивши під нею руки, Серпілін їхав і думав про те, про що не мав ні часу, ні права думати там, на шосе. Точніше, подумав і там, але відкинув ті думки як несвоєчасні, не дотичні до того головного, що він зобов’язаний був зробити. І сама ця вихована в собі за довгі роки здатність відкласти, відтиснути вбік настирливі, але несвоєчасні думки, які можна залишити «на потім», була однією з головних рис його суто військової вдачі, рис, значно важливіших від жвавості чи виправки, які найперше впадають в око у військових людей.

Перше потрясіння від несподіваної загибелі Тализіна звично відтиснули невідкладні думки: дивізія набрала темпи й мала посуватися далі. Те, на що спрямував свої останні зусилля Тализін, не повинно було урватися з його смертю, навпаки! Інакше сама його смерть ставала ще безглуздішою. Навіть розпорядження відправити прах Тализіна прямо в тил армії було викликане бажанням підштовхнути вперед дивізію та її нового командира, змусити їх думати над тим, що далі, а не над наслідками того, що сталося. Позбавити їх необхідності думати зараз про це. Потім подумають!

Тализін, вовкуватий вдачею і на перший погляд малоосвічений, насправді був добре начитаний, знав службу й командував своєю дивізією хоч і не безпомилково, але чесно: не роздмухував успіхів і не приховував невдач.

І взагалі, на думку Серпіліна, був людиною дуже порядною.

Сьогодні вранці у Серпіліна і в думці не було, що Тализін кривить душею, відсиджується. Просто застав його в такий невдалий момент — кожній людині дві години на добу відпочити треба, нехай це й командир дивізії!

Тепер, коли Тализін загинув, Серпілін згадував ранкову розмову з ним: чи не сказав йому чогось несправедливого, такого, що штовхав людей на загибель. Ні, не сказав! Та й Кирпичников, хоч і в своєму крикливому стилі, по суті, вимагав від нього діла.

Ну, не вилаяв би його Кирпичников, то що він, уперед не поліз би? Все одно поліз би. Не через лайку, а від совісті! І не вперше це, в чортзна-яке пекло лазив, а живий лишався…

— Синцов!

Серпілін так довго мовчав, що здавалося, мовчатиме всю дорогу. Синцов навіть здригнувся.

— Слухаю вас, товаришу командуючий!

— Коли в оперативному відділі працював, бував у Тализіна?

— Дуже часто. — Синцов подумав, що Серпілін хоче щось спитати про Тализіна.

А Серпілін нічого не спитав. Помовчав і сказав:

— Шкода втратити командира дивізії. Та коли взяти його самого, така смерть для військової людини, можна вважати, хороша! Думав у останню секунду, як би німцеві в бортову броню снаряд вліпити! А те, що бачили з тобою, що в могилу кладемо, сама людина цього вже не знає. Гірше, коли війна людині залишає час подумати, що вона помирає… — І тепер, коли Синцов уже не чекав, раптом запитав: — Кажеш, добре знав Тализіна? Ну й який він, по-твоєму, був?

— З усіх командирів дивізій, до яких мені доводилось їздити, найбезстрашніший.

— Безстрашністю відзначався, це правда, — сказав Серпілін і знову замовк.

Він знав про Тализіна те, чого не знав і не повинен був знати Синцов, і це знання змушувало його бачити безстрашність Тализіна в іншому світлі, ніж бачив Синцов.

Ніхто, крім Серпіліна і ще трьох-чотирьох чоловік у армії, не знав про командира дивізії Андрія Андрійовича Тализіна, що це той самий, якого в липні сорок першого року разом з кількома іншими генералами було віддано на Західному фронті до трибуналу. Тализіна звинувачено в боягузтві і в тому, що не зміг керувати дивізією. За це його засуджено до розстрілу, який замінено десятьма роками позбавлення волі. З табору писав листи, просився на фронт, улітку сорок другого його звільнено, послано воювати заступником командира полку і за півтора року він знову став генерал-майором, командиром дивізії і навіть Героєм Радянського Союзу.

Відбита в особовій справі швидкість, з якою все це сталося, навіть насторожила Серпіліна. Та, побачивши Тализіна в бою, він зрозумів, що це людина, яка нездатна одержувати задарма нагороди або звання. Хто його знає, як у нього там було насправді в сорок першому році, чому не зміг керувати дивізією. Але та наполегливість, з якою Тализін показував на особистому прикладі, що означає не боятися смерті, та скрупульозність, з якою він доповідав про свої невдачі, і та гіркота, з якою переживав їх, — про це двічі повідомляв Захарову замполіт Тализіна, турбуючись за життя комдива, — все це змушувало Серпіліна думати, що частка вини тоді, в сорок першому році, за Тализіним усе-таки була. І він її пам’ятав і не прощав собі. Інші забули, а він пам’ятав.

Один раз злякатись чи розгубитися може навіть найхоробріша людина. Хто думає інакше, той війни не знає.

Що ж, ніхто на всьому Західному фронті так і не був тоді винен у тому, що сталося? Всі були ні в чому не винні?

А якби ти сам тоді там, під Могильовом, не встояв, відступив, покинув позиції, — що тоді?

Тепер є такі, що, пригадуючи сорок перший рік, кажуть: от, мовляв, генерал Самсонов у Східній Пруссії в чотирнадцятому році зазнав поразки, взяв на себе за це відповідальність — і кулю в лоба! А в наших у багатьох відповідальність була тяжча, а на те, щоб кулю в лоба, — не вистачало! Заднім числом легко говорити! На той світ себе відпровадити не так довго, якщо рука тверда. Та хіба в цьому була тоді суть? Суть була в тому, як німців зупинити! На цьому світі, а не на тому.

Поки Тализін був живий, Серпіліну не спадало на думку запитати його: що було з ним тоді, в сорок першому році? Чи був він у чомусь винен і як сам дивиться на це? А тепер, коли він помер, захотілося спитати.

Та що він міг би на це відповісти — вже ніколи не дізнаєшся…

Генерала Миронова на командному пункті корпусу не застали. Він виїхав у одну з дивізій разом з членом Військової ради армії і мав от-от повернутись.

— Коли скоро буде, зачекаємо, — сказав Серпілін.

Начальник оперативного відділу доповів обстановку.

Мироновський корпус також пробився передовими загонами на Дніпро й тепер ішов до нього основними силами.

— А самі до завтра тут сидітимете? — спитав Серпілін, окинувши поглядом довгий барак, що стояв просто при дорозі, — в ньому розташувався командний пункт корпусу. Тут були торфорозробки, і барак, мабуть, правив раніше за гуртожиток.

Начальник оперативного відділу відповів, що новий командний пункт підготовлено за сім кілометрів звідси, за Рестою, чекають повернення командира корпусу, щоб дістати «добро» на переміщення.

— Ну це ще сяк-так, — сказав Серпілін. — А то вибрали під командний пункт якусь халупу. Взимку воно б ще байдуже, а то влітку, — кращого місця не знайшли? Як у вас зв’язок з армією?

— Усе гаразд. О шістнадцятій доповідали генералові Бойку обстановку.

— От і я з ним поговорю, поки Миронов не повернувся. — Серпілін пішов слідом за начальником оперативного відділу.

Барак усередині мав кращий вигляд, ніж зовні. Та коли Серпілін сів на лавку і стомлено притулився до засипної стіни барака, там за дошками зашурхотіла і посипалась земля.

— Григорію Герасимовичу, — сказав Серпілін, коли його з’єднали з Бойком, — обстановка в Кирпичникова і Миронова мені відома. Доповідай, як у Вороніна.

Бойко доповідав обстановку на лівому фланзі, а Серпілін сидів, як і перше, прихилившись до стіни, і відчував біль у ключиці. «Біс її знає, не боліла, не боліла, а сьогодні раптом заболіла. Від їзди, чи що?»

Вислухавши обстановку і спитавши, як підтягують уперед артилерію, Серпілін сказав:

— Запитання всі. Тепер слухай мене…

Та Бойко перервав його:

— Дозвольте спершу доповісти — командуючий фронтом знову дзвонив від сусіда зліва о п’ятнадцятій десять. Наказав, як тільки вас знайду, зв’язати з вами.

— Чекатиму тут, — сказав Серпілін. — А тепер слухай мене. Від Кирпичникова вже знаєш, що сталося?

— Знаю, — сказав Бойко. — Про Земськова вже віддав наказ.

— Що віддав — добре, — схвалив Серпілін, — а от другий наказ негайно готувати треба. Дай заголовок «Про заходи охорони в період переслідування противника» й суворо нагадай: не знижуючи вимог до швидкості просування, залишаємо в силі всі вимоги щодо розвідки та охорони. Щоб такого руху на відчай душі, як Тализін, ніхто більше собі не дозволяв. До кінця дня розішлемо наказ, а поки що від мого імені — усної — Тализін сам винен, — сказав Бойко. — Скільки разів попереджали!

У голосі його прозвучала непримиренність. Свого часу, після боїв на Слюдянці, він пропонував усунути Тализіна від командування дивізією.

Серпілін скривився:

— Усе так, Григорію Герасимовичу, але тягти його з того світу не будемо. Висновки висновками, вони будуть у наказі, а сформулюємо як належить, що загинув смертю хоробрих. Я наказав його прах до штабу тилу вивезти. Вибери хвилину, подзвони начальникові тилу.

— Зараз зв’яжуся, — відповів Бойко. І раптом радісно сказав: — Кирпичников щойно доповів: понтонно-мостовий батальйон уже на Дніпрі, приступив до наведення першого мосту.

— Чудово, — сказав Серпілін і стурбовано додав: — Подзвони до авіаторів, постав завдання прикрити цю переправу, як ніщо інше. І зеніток туди підкинь! Це нам тепер найважливіше! Цю переправу і для інших корпусів використаємо.

— Зрозуміло, — підтвердив Бойко. — Якщо у вас все, зв’язуватиму вас з командуючим фронтом.

— І просто з ходу доповідай йому про міст, щоб мене про це вже не питав! — Серпілін поклав трубку, згадав, що не обідав, але обідати вже не хотілось.

У барак ввійшли командир корпусу Миронов і Захаров, обидва заляпані грязюкою.

— Де це вас так? Чи машину самі штовхали?

Захаров розсміявся:

— Ішли, там у нього до спостережного пункту дивізії — торфовище, стежка вузенька, а німець міну гухнув.

Як увійшла в болото — аж хлюпнула! Осколками не зачепила, а багнюкою — з голови до ніг!

— «Хлюпнула», — сердито повторив Серпілін. — Тализіна півтори години тому на шляху, біля Веденєєвки, прямим влучанням так хлюпнуло, — все, що залишилось, у плащ-палатку ув’язали! «Хлюпнула»… — ще сердитіше передражнив він Захарова і, обернувшись до Миронова, повторив те, що вже казав Бойку про додержання правил охорони під час переслідування німців.

Потім спитав Захарова:

— Як у дивізії?

— Між передовими частинами й основними силами, не доходячи до Дніпра, ще тиняються групи німців із танками та бронетранспортерами. Але із СП уже бачили Дніпро своїми очима, за чотири кілометри.

— Якщо дозволите, товаришу командуючий, — сказав Миронов, — я зараз при вас іншим командирам дивізій подзвоню, заслухаю їхні повідомлення… Чи самі хочете заслухати?

— Чого ж я буду через вашу голову… Обстановка не вимагає. А ми поки що з членом Військової ради вийдемо повітрям подихаємо!

Коли вийшли, Захаров став розпитувати про подробиці загибелі Тализіна.

— Сам не був присутній, тільки наслідки бачив. — Серпілін поглянув у вічі Захарову. — Не знаєш, як це буває? Убитий — значить убитий! — І смикнув Захарова за рукав гімнастерки: — Почисть!

— Чекав, коли підсохне. Зараз почищу.

Захаров пішов до свого віліса. А Серпілін, провівши його очима, знову тривожно подумав про ту міну в торфовому болоті! «Хлюпнула…» І невдоволено потягнув носом:

— Дідько його знає, Миронова, влаштував собі КП посеред болота! Літо одне на всіх. У Кирпичникова глицею пахне, а в цього — гнилизною.

Він озирнувся й поманив до себе Синцова, що стояв, як завжди, напоготові, не дуже близько і не дуже далеко, за десять кроків.

— Слухаю вас, товаришу командуючий.

— По-моєму, у нас з тобою там ще чай у термосі залишився? їсти не хочеться, а попити треба. Принеси.

Синцов приніс із віліса термос. Лівою рукою в рукавичці притис його до тіла, відкрутив кришку, витяг корок, перехопив термос у праву руку, а кришку, знову ж таки вправно, притис до тіла лівою рукою і, наливши в неї чаю, подав Серпіліну. Зробив усе це хутко, та Серпілін уже не вперше відчував незручність — чи то хотілося допомогти, чи то зробити самому.

Він випив кілька ковтків уже трохи охололого чаю, простяг порожню кришку Синцову і, поки той ішов назад до віліса, подумав про нього: «Ад’ютант є ад’ютант. Хоч, коли брав, обіцяв, що на денщика не перетворюватиму, а на практиці без «принеси, подай» не обходиться. Все-таки, коли брав, достатньо не зважив на його каліцтво. Сам того не хочеш, а ставиш себе з ним у незручне становище».

Захаров повернувся почищений, навіть чоботи блищали.

— Тепер інша річ, — усміхнувся Серпілін. — Як новенький! Ти куди звідси?

— Додому. Хочу викликати до себе тиловиків, перевірити, як з подачею боєприпасів. Сьогодні цим питанням ще не займався. А ти?

— Зачекаю тут. Батюк наказав чекати його дзвінка.

А після цього по дорозі додому заїду до рухомої групи — вона в лісі, на схід від Замошшя, — Серпілін подивився на годинника, — вже зосередилась. — І, взявши Захарова під руку, ще далі відійшов з ним убік і спитав: — Костянтине Прокоповичу, яка в тебе думка про Миронова складається?

Ти й першого дня в нього був, і сьогодні. Чи правильно ми зробили, що після перших невдач не усунули його?

— Гадаю, правильно, — сказав Захаров. — Якось він першого дня надто ідеально підійшов: вважав, що коли все так добре розписано — стільки залпів туди, стільки залпів сюди, — то все само собою й зробиться. І коли загруз у заплаві, розгубився. А тепер у нього вже матеріалістичний погляд на речі: на план надійся, але й сам пильнуй!

— А як з підлеглими? — спитав Серпілін. — Чи досить вимогливий?

— Вимагати вимагає, але тон професорський.

— Тон ще нічого, — сказав Серпілін. — А що першого дня, як ти висловлюєшся, «надто ідеально підійшов» і вважав, що все піде, як за розкладом, — оце мене в ньому налякало…

— Ти сам професор, тобі видніше, — всміхнувся Захаров.

— Це коли було! — сказав Серпілін. — А за нього боявся: тільки на третьому році війни з академії на фронт випросився…

З барака вийшов командир корпусу й попрямував до них.

— Товаришу командуючий, можу доповісти останню обстановку…

Обличчя Миронова з запалими щоками, з щіточкою вусів над тонкими, неусмішливими губами й раніше здавалося худим. А зараз комір генеральського кітеля так одстав від шиї, що здавалося: кітель з чужого плеча. «Ох і дісталося за ці дні професорові! Скільки ж це йому років? Пригадується, молодший за мене…»

Миронов усе ще стояв, чекаючи відповіді. І Серпілін раптом помітив у нього сліди від дужок пенсне. Відтоді, як Миронов прийшов із своїм корпусом в армію, за всі три тижні жодного разу не бачив його в пенсне. Виходить, раніше носив, а тепер не носить. Чому? Професорського вигляду не хоче мати, чи що?

— Доповідайте, Віталію Вікторовичу.

— Краще б на карті.

— Ходімо, — сказав Серпілін. — Надто вже КП у вас непривабливий. І хто його вибирав!

Вони ввійшли в барак. Миронов, стоячи над картою, підняв гостро заструганий олівець кінцем угору й затримав його в повітрі так, наче хотів привернути загальну увагу до того, що зараз говоритиме й показуватиме. І цим одразу нагадав Серпіліну того колишнього Миронова, молодшого ад’юнкта академії, який подавав надії. Він читав їм, слухачам, лекції з історії воєнного мистецтва.

Волосся він ще тоді, у двадцять дев’ятому, носив на прямий проділ, під Шапошникова. І нещодавно випущена книжка Шапошникова про Генеральний штаб — «Мозок армії» — була його євангелієм.

— Обстановка по сто сорок третій дивізії… — почав Миронов і націлився олівцем на карту.

Та в цю мить затріскотів телефон, і Прокудін подав Серпіліну трубку з таким обличчям, що не лишилося сумніву, хто дзвонить.

Почувши звертання на ім’я та по батькові й запитання: «Як себе почуваєш?» — Серпілін відповів також на ім’я та по батькові.

— Дякую, Іване Капітоновичу, почуваю себе добре.

— А я на твоєму місці якраз почував би себе погано, — сказав у трубку Батюк. — Твій сусід ліворуч на шістнадцяту годину вийшов ближче за тебе до Могильова!

— Вживаю всіх заходів, щоб протягом завтрашнього дня бути в Могильові, — сказав Серпілін.

— Доповідай, які заходи.

Серпілін доповів. Батюк там, у себе, дивлячись на карту, двічі уточнив становище. Потім запитав:

— Що міст розпочали будувати, вже чув від твого начальника штабу. А коли буде готовий, хотів би почути від тебе самого.

— Сподіваюся не пізніше двадцять другої години доповісти, що міст готовий.

— Так і запишемо. — В голосі Батюка почулося прояснення — «барометр пішов угору», як висловлювався в таких випадках Бойко.

— Товаришу командуючий, — сказав Серпілін, — доповідаю: просуваючись у похідних порядках своєї дивізії, загинув смертю хоробрих…

Але Батюк перебив:

— Що загинув смертю хоробрих, уже зрозумів з усіх повідомлень. А чому і як — поки що не з’ясував. Бомблять вас, чи що? Тоді чому не доповідаєш?

Серпілін пояснив, чому і як, і додав, що вжито заходів на майбутнє. Наказ по армії за ніч буде доведено аж до командирів полків.

— Наказу по армії мало з такого приводу. Що це вам, розумієш, сорок перший чи сорок другий рік?! Наказом по фронту віддамо і тобі в ньому зауважимо! А тепер слухай останню новину: твій сусід праворуч перейшов до переслідування — німець перед ним відходить, а йому доганяти німця немає чим! На дев’яту ранку, як тільки в тебе Кирпичников основними силами перейде за Дніпро, наказую: взяти в нього сто другу дивізію й передати її твоєму сусідові праворуч. А з тебе вистачить і того, що залишиться, — мабуть, чекаючи від Серпіліна спроби заперечити, додав Батюк: Та Серпілін не заперечив — вважав, що все правильно, хоч віддавати дивізію — невелика радість.

— Буде виконано. Рівно на дев’яту годину передамо дивізію.

— Тільки гляди не розкуркуль її перед тим, — сказав Батюк. — А то іноді в такому вигляді сусідові передають, що й приймати нічого! Все, що оце зараз, на сімнадцяту годину, при ній є, щоб при ній і було! Попереджаю.

— А чому ви мене попереджаєте, товаришу командуючий? Совісті поки що не втрачав. Чи вийшов у вас із довіри?

— Кинь це, — сердито сказав Батюк. — Коли б вийшов з довіри, я не так з тобою розмовляв би. Де б я не був, особисто мені доповіси, як тільки міст наведете. І не просто наведете, а першу колону техніки по ньому пропустите. Тоді, значить, справді навели. А то… — хотів сказати щось іще, та, певно, стримався. — У мене все…

Серпілін поклав трубку. Стомлено потер обличчя руками й знову взяв трубку, наказавши з’єднати себе з Кирпичниковим. І, чекаючи, поки з’єднають, усміхнувся до Захарова.

— Навіщо дражниш? — тихо спитав Захаров, озирнувшись на Миронова, який під час розмови з командуючим фронтом делікатно відійшов убік.

— Не дражню. — Серпілін перестав усміхатись. — Навпаки, набагато глибше шаную, ніж раніше. Але нехай не забуває, що я командарм, і мені про порядність нагадувати не треба. Нехай нагадує тим, кому треба, якщо в нього є такі…

— Усе воно так, — сказав Захаров. — Та не хотілося б, щоб взаємини зіпсував.

— Будемо добре воювати — не зіпсуємо. А провалимо справу — про які взаємини мова? — сказав Серпілін і, почувши в трубці голос Кирпичникова, почав пояснювати йому про дивізію, яку — нічого не вдієш — доведеться віддати сусідові!

Потім поклав трубку і покликав Миронова.

— Пробачте, Віталію Вікторовичу, що перервав вас.

Доповідайте далі. Мабуть, щось хороше від вас почуємо, коли самі поспішаєте доповісти.

— Не зовсім так, товаришу командуючий, — сказав Миронов.

Виявилося, що його лівофлангова дивізія знову застряла, відбиваючи контратаки німецької піхоти з самохідками.

— Хочу сам туди виїхати, — сказав Миронов. — Прошу дозволу.

— Коли правильно вас зрозумів, поспішаєте нас вирядити? Заважаємо виїхати?

Миронов мовчав, але в очах у нього можна було прочитати: «Так, заважаєте. Коли б не було вас тут, уже поїхав би в дивізію».

— Правильно, треба й нам з членом Військової ради рушати, — сказав Серпілін.

Та Захаров несподівано для нього раптом звернувся до Миронова:

— А я, мабуть, теж у дивізію поїду. Разом подивимося: чому там німці не за законом діють? Щось самохідок у них надто густо стало! Що не донесення — самохідки! Коли починали, розвідка нам так багато самохідок не показувала…

Почувши, що Захаров знову збирається їхати разом з командиром корпусу, Серпілін спершу подумав несхвально: чи не надто багато опіки! Але потім вирішив — Захарову видніше. І першого дня, під час невдалих дій Миронова, не вилазив від нього, і сьогодні зранку в нього.

І, може, краще від тебе знає зараз, чим підтримати його дух. Захаров взагалі знає, що робить.

— З тобою ввечері зустрінемося, — кивнув Серпілін Захарову. — А вам, Віталію Вікторовичу, — потискуючи руку Миронову, сказав він, — на прощання порада: не забувайте про бога війни! Добре, звісно, самому комкорові в дивізію приїхати, та коли в нього при цьому ще в запасі, в кулаці, два-три артилерійські полки затиснуті, якими він без зайвих розмов здатний допомогти, — ще краще.

І набагато! Боюся, що ваших підлеглих німець успішно контратакує не тому, що такий уже сильний, а тому, що артилерія у вас ще й досі їде до переднього краю. А час би доїхати!

Попрощався, сів у віліса й, як тільки рушили, спитав у Прокудіна, що сидів позаду:

— Учора ви в оперативному відділі проектували, що німець проти нашого правого сусіда сьогодні зранку відхід почне. Так?

— Так точно, — мовив Прокудін.

— А він зранку не почав. Міркував, певне, як і ви, але наказу ще не мав. А тепер одержав.

— Кирпичников усе-таки за ранок дуже заглибився, — сказав Прокудін. — Їм нічого іншого й не лишалось робити, як починати відхід, коли Кирпичников до Дніпра вийшов…

Думати так, як думав зараз Прокудін, було приємно: що саме ми, наші успіхи — причина того, що німець почав відступати не тільки перед нами, а й праворуч від нас.

Але хоч як солодко так думати, головна причина все-таки інша: обидва сусідні фронти, що завдавали головні удари, пройшли так далеко вперед, що німець відчув загрозу мішка. Звідси і його наказ на відхід!

Серпілін з тривогою згадав про Могильов, що німець і звідти може почати відхід за наказом раніше, ніж ми переріжемо у нього в тилу і Мінське, і Бобруйське шосе.

Ось чого повинна не допустити рухома група! Ось що головне! А чиї раніше за інших полк і дивізія увірвуться в Могильов — твоя чи сусідова, що ліворуч, нехай і хочеться, щоб твоя, — то вже річ другорядна…

Приїхавши до рухомої групи, Серпілін мав змогу пересвідчитися, що Бойко з притаманною йому скрупульозністю простежив за виконанням задуманого. Всі частини рухомої групи були вже зосереджені в лісах, обабіч битого шляху, звідки вони могли швидко вийти до переправи, а командири частин зібрані у командира танкової бригади.

Полковник Галчонок зустрів Серпіліна на узліссі.

Чекав там.

— Дозвольте супроводити до штабу бригади?

— А далеко він у вас?

— Триста кроків звідси, товаришу командуючий.

— Якщо триста кроків — дійдемо. Набридло за день їздити.

Серпілін виліз з машини й пішов наїждженою колією через ліс поруч з командиром бригади.

— Коли Дурдиєв привіз вам наказ?

— Рівно о шістнадцятій.

— А де він тепер?

— У мене в штабі. Знайомимо з наказом командирів і самохідного, й стрілецького полків. Вони пізніше прибули.

— А сапери де?

— Командир саперного батальйону вже був у мене, коли наказ привезли. Відіслав його вперед з моїм помпотехом.

Дав їм два танки, бронетранспортер, два «студебекери» для роти саперів і послав уперед. Нехай самі особисто всю дорогу перевірять на прохідність. Завдання поставив — до самого Дніпра. А якщо, поки доберуться, там уже міст наведуть, нехай і той міст особисто перевірять, переправляться!

— Розумно. Добрий у вас помиотех? — спитав Серпілін, згадавши, якого прочухана дав тому самому помпотехові.

— У нас усі добрі, товаришу командуючий. Поганих не тримаємо.

— У принципі правильно, — всміхнувся Серпілін. — У мене теж усі добрі. А все-таки скільки танків з тих, що мали напередодні наступу, цілком справні? Скільки піде?

— Скільки мали — стільки й маємо. Всі підуть.

— Коли так, згоден, що помпотех добрий.

— Вони вдвох із сапером старанніше від будь-кого іншого все перевірять. Коли щось не так — на їхню ж шию!

— Теж правильно, — сказав Серпілін і, обернувшись, скоса поглянув на полковника, що размашисто, але неквапливо крокував поруч з ним.

У танкіста були голос і манери людини впевненої, що все, що вона робить, вона робить добре, інакше й бути не може.

Танкісти здебільшого хоч і кремезні, але невисокі.

А цей — великий, з довгими руками, що вилазять з обшлагів гімнастерки, з важким довгоносим обличчям, на якому вираз упертості й зосередженості. Суне цим молодим гайком сам чимось схожий на танка.

Минулого разу, коли зустрічалися перед початком наступу, справив враження людини досвідченої. А тепер видався ще й сильним.

Ідучи поруч з танкістом, Серпілін пригадав, як Жуков, коли приїздив у армію перед початком операції, заговорив про одну з невдач на початку війни і висловився про її винуватця: загалом генерал непоганий, але танкових якостей йому бракує!

Що воно таке — танкова якість? Це не просто хоробрість. Хоробрих людей багато. Це свідома рішучість зіткнутися з багатьма невідомими. Загальновійськові начальники все-таки керують наступом, рухають його вперед, самі перебуваючи позаду. Так воно й має бути, якщо не виникло виняткових обставин. А танковий начальник — не позаду, він усередині тієї сили, яку дано йому в руки.

Всередині в ній входить у прорив, всередині в ній просувається по німецьких тилах, керує своїм залізним кулаком, сидячи всередині в ньому! — Скільки вам треба часу, щоб зібрати командирів батальйонів і рот, ваших і самохідників? — спитав уголос Серпілін.

— Десять хвилин, — відповів танкіст. — Передбачав, що ви захочете зібрати їх перед рейдом, — висловився він раптом по-кавалерійському.

— Чи не в кавалерії починали? — спитав Серпілін.

— Ні, товаришу командуючий. З конем не знайомий! Як прийшов у двадцять шостому році на дійсну механіком-водієм на танк «рено», відтоді в танку.

— А зі стрілецького полку, хоча б комбати, за скільки можуть прибути?

— За двадцять хвилин. Вони теж напоготові.

— Коли так, накажіть зібрати всіх, — сказав Серпілін, задоволений тим, що Галчонок виправив його власний недогляд, — зранку сам хотів розпорядитися, щоб зібрали заздалегідь, а потім, коли вбили Тализіна, вилетіло з голови.

У наметі стояв стіл, збитий із свіжонапиляних дощок.

За цим столом, розіклавши кожен свою карту, працювали четверо офіцерів: Дурдиєв з розвідділу, майор-танкіст — начальник штабу бригади — і два підполковники — командир самохідного артилерійського полку та Ільїн, якого Серпілін так давно не бачив, що не одразу впізнав. Що робили — питати не випадало — готувалися до майбутнього.

Серпілін привітався з офіцерами, останнім — з Ільїним.

— Не впізнав тебе, багатий будеш.

— Постараюся, товаришу командуючий, — весело сказав Ільїн. — Трофеїв не прогавимо.

— Так, можливості для цього відкриваються, — сказав Серпілін і оглянув намет. Крім стола, тут стояло кілька довгих лав. «Усе готове, просто хоч заняття проводь», — подумав Серпілін.

— Де це ви стільки лісу напиляли? Пилораму з собою возите, чи що?

— Пилораму не пилораму, а малу циркулярну пилку в господарстві маємо…

— Синцов, дай карту, — сказав Серпілін. — А ви наказ, — обернувся він до Дурдиєва, який хоч і привіз наказ, підписаний Бойком від імені командарма, і познайомив з ним виконавців, але вручати не вручав, чекав Серпіліна.

Серпілін звелів Дурдиєву ще раз прочитати наказ і сам, поки той читав, стежив по карті. Потім поцікавився: чи є запитання?

Галчонок мав одне запитання: що вважати ймовірнішим, виходячи з загальної обстановки, — яким шосе прориватимуться німці з Могильова — Мінським чи Бобруйським?

— Про це німці поки що не доповідали, — сказав Серпілін. — Але гадаю, що залежить не так від них, як від вас. Якщо в призначений вам час переріжете тільки Мінське шосе і не переріжете Бобруйського, прориватимуться Бобруйським. Якщо переріжете й Бобруйське, але при цьому захопитесь і на Мінському залишите надто слабкий заслін, — прориватимуться Мінським. Як з оточень прориватися, на це німець мастак. Та й досвід має. Дедалі частіше змушуємо його до цього. А коли відчує, що на обох шосе нетвердо стоїте, — і тут, і там пробуватиме. Де намацає слабину, туди й перегрупується. Зрозуміли?

— Так точно, зрозумів, товаришу командуючий, — відповів Галчонок. — Виконаємо завдання повністю.

— Що зрозуміли — добре, а тепер я вам дещо додам, — сказав Серпілін. — Загальна обстановка — прорив сусідніх фронтів у глиб Білорусії — полегшує наше завдання. Німці навряд чи намагатимуться деблокувати Могильов. Мабуть, навпаки, докладуть усіх зусиль, щоб вирватися з нього. На всякий випадок подбайте, щоб прикритись і з заходу, але основна ваша увага — на схід, обличчям до Могильова! Пам’ятайте, що пильнуватимемо за вами з повітря. І пильнуватимемо, й допоможемо, якщо треба! За Дніпром до вас приєднається авіатор зі своєю рацією. Буде йти з вами, а тримати зв’язок із своїми. Так що ввійдете в прорив з усіма вигодами, але це не означає, що не треба працювати. Завдання попереду серйозне, опір — також. До нього, сподіваюся, готові. А від зайвих труднощів звільнимо.

Запитань більше не було. Серпілін уже чув краєм вуха, як там, за брезентом намету, збираються люди.

— Якщо командирів зібрано — нехай заходять.

Так і не перевчився — вже другий рік треба називати офіцерами, але значно частіше говорив по-старому — командири.

Галчонок вийшов, скомандував: «Заходити!» — і намет заповнили офіцери.

— Довго говорити не збирався, та коли приготували лави, сідайте. — Серпілін, зачекавши, поки посідали, взяв зі столу наказ і подав його Галчонкові. — Товариші командири, у вашій присутності вручаю наказ на наступні дії командирові ордена Червоного Прапора, ордена Олександра Невського гвардійської Карачевської танкової бригади полковникові Галчонку, якому довірено очолити вашу рухому групу. Завдання армії: визволити Могильов. Коротко ваше завдання: з того берега Дніпра, з уже захопленого плацдарму трудом і кров’ю інших, уранці ввійти в прорив і на середину дня перерізати Мінське та Бобруйське шосе, закривши противникові вихід з Могильова. До сьогодні воювали інші. А вас ми берегли для цього удару. Чекаємо від вас, що не випустите з Могильова жодного танка, жодного «фердинанда», жодної машини, жодної гармати. Нічого й нікого! Хто з вас від перших днів війни воює? Підніміть руки. — Майже третина офіцерів піднесла руки. — Це добре. І добре, що живі залишились; німці на інше розраховували. Від вас і ваших товаришів завтра вимагається тільки одне: зробити тут, під Могильовом, німцям сорок перший рік навпаки! І не просто навпаки, а ще крутіше! Ви через сорок перший рік пройшли — і живі, і не в полоні, і я теж, як і ви. А німці нехай завтра від вас такий сорок перший рік одержать, щоб, хто не мертвий, той у полоні, а хто не в полоні, той мертвий! Зрозуміло чи щось іще пояснити?

— Не треба, товаришу командуючий!

— Командир самохідного артилерійського полку підполковник Гусєв, так? — Серпіліну закарбувалось у пам’яті це прізвище, ще коли підполковник відрекомендувався. — Де починали воювати, товаришу Гусєв?

— Під Перемишлем, товаришу командуючий.

— А я тут, під Могильовом. І тут же, під Могильовом, познайомився тоді з вашим однофамільцем, теж артилеристом, капітаном Гусєвим, який вийшов сюди з-під Бреста з боями, з останньою гарматою свого дивізіону. І загинув тут. І останні п’ять солдатів його в землю опустили. І до мене прийшли, щоб далі воювати…

Серпілін зупинився й, проковтнувши клубок, що стояв у горлі, дивлячись в обличчя людей, які майже всі були набагато молодші за нього, сказав несподіваним для них тихим голосом:

— Сам навіть не знаю, навіщо згадав. Вам і так усе ясно. Та коли вже спало на пам’ять — де подінеш? Бажаю вам успіху в завтрашньому бою.

— Товаришу командуючий, — сказав Галчонок, — від імені особового складу бригади й доданих їй частин обіцяю: виконаємо присягу до кінця!

Нічого більше не сказав, і це сподобалося Серпіліну.

Коли надто багато сил витрачають на обіцянки — надто мало залишають на виконання.

Відпустивши офіцерів на перекур, Галчонок вийшов провести Серпіліна.

— Може, затримаєтеся, товаришу командуючий, покуштуєте в танкістів хліба-солі?

— Дякую. Покуштуємо, коли завдання виконаєте!

— Тепер доведеться пообідати в них десь за Могильовом, — уже в дорозі сказав Серпілін Синцову. — Коли пообіцяв — брехати незручно. Буває, звичайно, й інший погляд у нашого брата, що тільки підлеглі нам брехати не мають права, а ми їм маємо! Як був до війни журналістом, не помічав цього за людьми? — І, не чекаючи відповіді, спитав у Синцова про те, про що вже не раз думав: — Що, коли, закінчивши операцію, підберемо на твоє місце іншого, а тебе — на стару стезю, до нашої армійської газети?

— Не хотів би цього, товаришу командуючий, — сказав Синцов. — Залишається моє попереднє прохання — в стрій!

— А чому не в газету? Війні вже кінець видно, а при демобілізації — дивлячись правді у вічі — навряд чи з своєю рукою в кадрах затримаєшся. Як і багатьом іншим, доведеться повертатися до довоєнного діла. Рано чи пізно…

— Разом з усіма — згоден, товаришу командуючий, а раніше за всіх — немає бажання!

— Немає, то й немає… А до війни, мабуть, думав, що так усе життя в газеті й сидітимеш, статті друкуватимеш?

— Не зовсім так, товаришу командуючий, до війни — чекали війни. На все життя вперед не думали!

— Теж правильно, звісна річ, — кивнув Серпілін і раптом сказав про себе: — А я от ніколи нічого не писав так, щоб потім надрукували. Тільки курс лекцій з тактики свого часу розмножили на цьому, ну, як його… — Він забув слово і шукав допомоги в Синцова.

— На ротаторі?

— Еге. Не знаю, де воно тепер. А може, на краще, якщо пропало. Після війни багато над чим з того, що до неї писалося, лише головою хитатимем… Ти дивись, який день сьогодні…

День справді після полудня видався на диво. Сонце, навіть схиляючись до заходу, світило так, ніби цьому дню, що почався шістнадцять годин тому, не буде кінця.

День був такий неймовірно довгий і стільки в ньому всього було, що навіть смерть Тализіна, яка в інший день довго здавалася б, що вона ось-ось сталася, вже відсунулась далеко назад, і згадки про неї стільки разів за день були перервані різними міркуваннями, наказами, повідомленнями, що теж здавалися вже давніми. Війна пішла далі й з кожною годиною все більше змушувала думати про інше, а не про те, загорнуте в плащ-палатку, що було раніше Тализіним…

Бойко просто з порога зустрів Серпіліна повідомленням, що міст наведено, а плацдарм за Дніпром Кирпичников дедалі розширює.

Звістка — найважливіша за день. Коли вже у Бойка відверта радість на обличчі — а це буває раз на рік за замовленням, — то й він чекав з нетерпінням! І, щоб якнайраніше одержати це донесення, протягом цілого дня, як безвідмовний насос, перекачував звідси, ззаду, туди, вперед, і техніку, і людей, і транспорт, і накази, й нагадування.

— Міст навів, а техніка пройшла в нього по тому мосту? — спитав Серпілін.

— Про це не доповів.

— Зв’яжися з ним, запитай.

— Навіщо його даремно од діла відвертати, Федоре Федоровичу, — заперечив Бойко. — І так ясно: коли навів міст, то й техніку по ньому переправляє.

— Тобі ясно, мені ясно, а може, комусь і неясно, — сказав Серпілін. — Накажи, щоб з’єднали. — І, поки з’єднували, спитав: — Із штабу фронту багато було дзвінків?

— Не смикали, все в нормі, — сказав Бойко. — Тільки останній дзвінок не дуже приємний. Перепитували, скільки полонених і скільки трофеїв за день. Мабуть, для підсумкового фронтового зведення хотіли б витиснути з нас якнайбільше. Не вистачає для ефекту.

— Що відповів?

— Відповів: скільки є— стільки є. Полонених можемо тільки взяти, народити не можемо.

— Нічого, — сказав Серпілін. — Ще не замкнули їх. Замкнемо — все наше буде!

Бойко взяв трубку. На проводі був Кирпичников.

— Самі говоритимете з ним? — затуливши трубку рукою, спитав Бойко.

— Сам.

На запитання «Що переправлено?» Кирпичников відповів:

— Два дивізіони важкої артилерії вже на тому березі, а третій на мосту.

— Коли так, інших запитань немає, — сказав Серпілін. — Залишилось подякувати тобі за міст. На командира окремого понтонно-мостового батальйону готуй подання до нагороди сьогодні ж. А то заберуть од нас і не дістане належного. Про інших самі не забудемо. Бажаю успіху.

Серпілін поклав трубку, але, перш ніж доповісти командуючому фронтом, наказав з’єднати себе з командиром лівофлангового корпусу Вороніним, у котрого сьогодні не був…