Останнє літо

Розділ сьомий

Перший, кого побачив Синцов, залишившись вечеряти й ночувати в полку, був Іван Овдійович, його сталінградський ординарець.

Іван Овдійович зовні майже не змінився; людей літніх війна взагалі міняє менше, ніж молодих. Тільки розбагатів за цей час ще на діві медалі та відійшов од рідної своєї хати, від Олександрового Гаю, де жила його родина, ще на тисячу верст.

— Хоч і далі, а пошта все-таки справніше йде, — сказав він, коли Синцов умивався перед вечерею. — Тоді, при вас, жодного листа не одержав, а тепер пишуть і пишуть.

— А що пишуть?

— Та все те саме — щоб мерщій з перемогою!

Поспішають війну закінчити, думають, ми не поспішаємо!

— Як з підполковником живете? — спитав Синцов про Ільїна, пам’ятаючи, що Іван Овдійович недолюблював його.

Іван Овдійович глянув з докором: хіба можна тепер, при нинішній його солдатській посаді, запитувати в нього, які вони були і які є, його начальники на війні? Ось відслужить, прийде додому, тоді й питай!

Але, глянувши з докором, усе-таки не промовчав — коли спитали, відповів:

— Надто гонористий, а так усе ніби гаразд. — І, вважаючи за потрібне пояснити свої стосунки з Ільїним, додав: — Лишатися при ньому не напрошувався й тікати від нього не збирався. Отак і живемо.

Синцов, перед тим як умитися, зняв з лівої руки протез, і Іван Овдійович, зливаючи йому воду, дивився на чорну рукавицю, що лежала на пеньку, і на скалічену руку Синцова. Потім спитав, чи не болить, чи не намулює, і Синцов відповів цьому старому, прихильному до нього чоловікові те, чого не сказав би комусь іншому: що спершу й боліло, й муляло, а зараз менше, тільки взимку мерзне кукса.

— Що ж у нас за медицина така, — мовив Іван Овдійович, поки Синцов приладнував рукавицю. — З таким пораненням — і знову воювати!

Синцов зрозумів, що Іван Овдійович сказав це не про медицину, а про нього самого: чого пнешся на фронт з такою рукою? Можна було б, звичайно, відповісти, як на медичній комісії, — мовляв, як виняток… Але Іван Овдійович любив порядок і винятків не визнавав.

— Як гадаєте, Іване Овдійовичу, — спитав Синцов, надіваючи гімнастерку, — підполковник з нагоди зустрічі фляжку поставить?

— Аякже. Він ще вдень дзвонив, щоб підготували.

— Це добре, — сказав Синцов. — А то я вже подумав, що у вас сухий закон. Удень в батальйоні й натяку не було.

— А він удень забороняє всьому полку, — схвально мовив Іван Овдійович. — Дозволяє тільки ввечері, після всього…

Штаб полку розмістився за тильним схилом пагорба, у веселому, молодому й густому сосновому лісочку. Тут, як і скрізь у полку, відчувались ті незвичайні чистота й порядок, що бувають лише тоді, коли війська надовго стають в оборону.

До лісочка з виярку підходила всього лише одна автомобільна колія, зайвих вензелів довкола не було наїжджено. В лісочку протоптали тільки потрібні стежки, а щілини коло штабних землянок і наметів були обкладені дерном.

— Як, сухо тут? — спитав Синцов, ідучи разом з Іваном Овдійовичем по схилу від джерельця, до якого ходили вмиватись.

— Не скрізь, мабуть. Але вогкувато. Чи то весна така, чи в них завжди так, хто їх знає, — сказав Іван Овдійович про Могильовщину, ніби ця земля була бозна-яка далека від його звичок та розуміння.

Будиночок командира полку, де Синцов побував перед тим, як іти вмиватись, однією стіною врізався в схил пагорба, а трьома виходив назовні. Були в ньому і двері, й двоє вікон, як у справжньому будинку, а всі колоди — по-теслярському нумеровані.

— Невже за собою возите? — спитав Синцов у Івана Овдійовича. — Сапери понумерували?

— Та ні, зруб отут, недалечко, в лісі знайшли, коли позицію займали. Видно, ще до війни господарі хату розібрали і на нове місце перевезли. А підполковник побачив.

Синцов увійшов у будиночок, а Іван Овдійович не пішов, лишився надворі. Синцов знав цю його звичку: поки виконував, що наказано, чи те, що вимагали обов’язки, — охоче розмовляв і навіть міг здатися балакучою людиною.

Але, виконавши свій обов’язок, зразу ж зникав, а коли не було куди йти, замовкав, мовби його тут і не було, аж до наступного наказу.

Ільїна в будиночку він не застав. Той, як тільки приїхали, зразу ж пішов до штабу.

Обабіч дверей, під вікнами, стояли два столи на хрестовинах, один менший, а другий більший, і біля них — по дві лави. На великому столі — вечеря, прикрита газетами.

Другу половину будинку відділили перегородкою, збитою з чистеньких обаполків, там стояли два застелені тапчани. «З ким він тут живе, з замполітом?» — подумав Синцов про Ільїна. І, обернувшись, побачив Завалишина, що саме входив до будиночка, він так розповнів за цей рік, що його важко було впізнати.

— Ільїн зараз прийде, — сказав Завалишин після того, як вони обнялись. — Затримався, щоб потім уже нікуди не йти.

— Зрозуміло. — Синцов дивився на Завалишина й усміхався від несподіванки, від зміни, що з ним сталася.

Від одних людей можна чекати, що вони зміняться, а інші, здається, назавжди повинні лишитися такими, якими ти їх запам’ятав. Саме такою людиною лишався в пам’яті Синцова Завалишин.

Але він змінився, та ще й як! Навіть його округлі окуляри., що раніше, на худорлявому обличчі, здавалися великими, тепер, на опасистому, видавалися маленькими.

— Чого смієшся? — Завалишин осміхнувся, але й усмішка в нього теж була не така, як раніше: колись, на худющому обличчі, вона була жвава й сором’язлива, а зараз, на округлому, — повільна.

— Признатись, не чекав, тим паче від такої неспокійної людини, як ти, — сказав Синцов.

— Сам не чекав, — усміхнувся Завалишин. — Заспокоївся після Сталінграда, що перемога буде за нами, і ось маєш результат… їздив минулого місяця в армійський госпіталь, — промовив він уже серйозно. — Один каже: серце погано качає. Другий каже: обмін речовин. Третій взагалі нісенітницю плете: треба на обстеження класти… Загадка природи: ходжу стільки ж, їм і сплю стільки ж, працюю більше, психую не менше, а наслідок — як бачиш.

— А може, таки серце?

— Все можливо, — згодився Завалишин. — А може, сама природа так запроектувала: половину війни продержати мене худющим, як неукомплектовану частину, а потім довести до комплекту. Ті, з ким разом живу, вже перестали помічати. Ільїн не розповідав тобі, як мене мало не загарбали від нього для верзякання з фріцами?

— Розповідав.

— А знаєш, як я відкараскався? Коли рапорт по-команді подав, що не хочу, — мене зразу у фронт, до самого товариша Львова. З’явився, раб божий, стою перед ним. «Чому відмовляєтесь іти в сьомий відділ? Важливість цієї роботи розумієте?» — «Так точно, розумію». — «Мовою володієте?» — «Так точно, володію». — «То в чому ж справа? Які мотиви?» Відповідаю: «Прошу залишити мене на передовій. Інших мотивів нема». Він мені на це з іронією: «Не така вже це передова, якщо ви замполіт полку!» — «А от у цьому я вже не винен, — кажу. — На війну пішов рядовим і, щоб присвоїли мені звання, прохань не подавав. Якщо вважаєте, що опинився далеко від передової, готовий повернутись до того, з чого почав».

— Так і сказав?

— Слово в слово. Так образився на нього, що в ту хвилину все було байдуже.

— А що ж він?

— Сказав після цього одне тільки слово: «Ідіть». Я через ліве плече кругом, у двері, — і в полк! Я вже згодом дізнався, врятував себе лише тим, що розлютився. В нього, виявляється, слабка струнка: полюбляє відсилати на передову. І вважає: хто перед ним тремтить, той цього боїться. А я, навпаки, голос підняв! Навіть потім, коли приїздив, давав нам тут хлосту, все-таки не зняв мене. Лише для перевірки потяг за собою на передній край. Божевільний чоловік! Як йому тільки досі голови не одірвало!

Синцов слухав Завалишина і розумів, що він змінився тільки зовні. Він змужнів на війні, і в ньому зникла колишня лагідність. Зникла разом з тією колишньою жвавою і сором’язливою усмішкою, яку вже нелегко уявити на його обличчі.

— А коли по щирості, чому ти, знаючи мову, не захотів стати працівником сьомого відділу?

Запитуючи вголос Завалишина, Синцов мовчки запитував і самого себе: чому захотілося сюди, в полк? Хіба тобі погано там, де ти є?

— Воно, бачиш як, — сказав Завалишин. — Щодо мови. Німецька мова для мене — мова дитинства, мова наївної й доброї книжки з малюнками, за якою вчила мене мама ще до школи. І хоч у мене мати росіянка, але тому, що ми жили вдвох і вона змалку вчила мене німецької мови, для мене це не тільки мова дитинства, але й мова мами, котра потім померла з голоду там же, в Ленінграді, бо я не зміг вивезти її звідти, а не зміг її вивезти тому, що був у той час на війні, а був на війні тому, що… Мені не легше, а важче розмовляти з цими нинішніми німцями, бо знаю їхню мову з дитинства. Та й не їхня це мова для мене! Та мова, яку я знаю з дитинства, для мене зовсім інша мова зовсім інших німців… Звичайно, коли б примусили, пішов би і в сьомий відділ. Але бажання до цього не маю. Наше діло їх у полон брати. І — якнайбільше.

А всі бесіди про їхнє минуле і майбутнє — нехай з ними інші ведуть. Словом, далі від надбудови, ближче до базису, — невесело всміхнувся Завалишин. — Був у нашому батальйоні?

Синцов кивнув мовчки. І Завалишин зрозумів його мовчання. Саме їхній батальйон тоді, на Курській дузі, під командою Ільїна, зачепився й не вийшов з-під танків, а потім, коли вночі одвели звідти, від усього батальйону зосталось лише дев’ятнадцять чоловік. А після цього — ще майже рік війни…

— Так, третій батальйон, третій батальйон, — задумливо мовив Завалишин. — Тоді, на Курській дузі, я вже був замполітом полку, — додав він, ніби виправдовуючись, що лишився живий. Потім спитав: — Капітана Харченка бачив?

Спитав про єдину людину з їхнього колишнього батальйону, яку Синцов міг тепер там побачити й справді побачив.

— Даруйте, що затримався, — увійшов Ільїн і, перепинивши Завалишина, сказав: — Чому не за столом?

— Ждемо ваших розпоряджень, — відповів Завалишин.

— Сідайте. — Ільїн скинув газети, якими був накритий стіл, і сів перший.

На столі лежала фляга, стояв чималий графин для води з налитою в нього темною рідиною, чотири кухлі, тарілка з купою нарізаного шматками хліба, тарілка з м’ятими великими солоними огірками, дві банки з американським ковбасним фаршем і накритий казанок.

Ільїн, як тільки сів, зразу ж зняв кришку з казанка й зазирнув туди.

— Картопля ще гаряча, в мундирах. Беріть. Котлети й чай принесуть. Чугунова не будемо чекати. — Ільїн кивнув на четвертий кухоль. — У батальйоні затримався.

Прийде — наздожене. Ну що ж, кожному за потребою.

Він узяв графин з темною рідиною й налив собі повен кухоль.

— Що це в нього? — спитав Синцов.

— А це він особисто для себе жене самогонку з сухого компоту, — всміхнувся Завалишин. — Зранку їсть сухофрукти, а з фірмового графина п’є на ніч юшку. А ми з тобою як, по-нормальному? — Він одкрутив накривку й тримав напоготові флягу.

— Давай по-нормальному, — сказав Синцов.

Завалишин налив горілки, і вони цокнулися з Ільїним.

— За нашу зустріч, — мовив Ільїн і одним духом випив цілий кухоль компоту.

— Дозволь тобі відрекомендувати, — випивши горілки, сказав Завалишин і кивнув на Ільїна, який саме закушував компот солоним огірком. — Командир полку, підполковник Ільїн Микола Петрович. Він же Коля. Не курить, не п’є й не матюкається. Зразу ж після війни одішлемо його на виставку.

— На яку виставку? — всміхаючись, спитав Синцов.

— Це я вже не знаю. Буде, мабуть, якась. А куди ж подінеш таке диво? Посяде на ній перше місце як зразковий командир полку, якщо на той час не стане командиром дивізії.

— Картоплю бери, а то пробалакаєш, поки всю з’їмо. — Ільїн підсунув Завалишину казанок з картоплею.

Сам він, поки Завалишин кепкував з нього, встиг упоратися з огірком і, обчистивши й умокнувши в сіль, з’їв три картоплини.

— Про те, що ночуєш у мене, а вранці одвеземо тебе до сусіда, я вже подзвонив. Комдива на місці нема, в корпусі, а начальник штабу дав «добро», — сказав Ільїн, заходившись чистити ще одну картоплину.

— Вчора, коли я роботу розпочинав, комдива теж не було, — згадав Синцов. — Сам Туманян у штабі.

— Все навчання й навчання, — озвався Ільїн. — То навчання, то рекогносцировки. Щось нашій дивізії довго гвардійської не дають. Може, після цієї операції дадуть?

— Після якої операції? — піддражнив його Синцов.

— А що, ціле літо тут стоятимемо? Базікати не слід, але доходити своїм розумом не заборонено! Хоча б до простих істин, що двічі по два — чотири?

— Що двічі по два — чотири, не заборонено.

— На позиціях першого батальйону, недалеко від дороги, в болоті три наші танки БТ-7 бачив?

— Бачив, — відповів Синцов.

— Так із сорок першого року й стоять, бідолашні, нічого всередині нема, самі порожні коробочки. А фарба зелена все ж таки подекуди лишилась. Помітив? Ще один броньовичок бачив, на повороті. Майже щодня я їх бачу, і таке зло за сорок перший рік бере! Коли ж ми за все до кінця відплатимо? Якщо хочеш знати, я за тобою стежив, як були в нашому колишньому батальйоні. На весь батальйон одне знайоме обличчя зустрів. Хіба не так?

— Так. Але після таких жорстоких боїв нічого іншого я й не ждав. Побачив Харченка — і за це спасибі.

— Кажеш, жорстокі бої, — промовив Ільїн. — А я цих слів не визнаю. Які там «жорстокі»? Бої бувають або вдалі, або невдалі. Кожен бій для когось з двох невдалий.

А жорстокий бій — що це за слова? Хто з ким жорстоко повівся? Ми з ними чи вони з нами? Коли ми їх більше поклали — виходить, для них цей бій жорстокий, а коли вони нас — виходить, для нас. Я на всякий бій так дивлюся: більше діла — менше крові. Виходячи з цього й командую. І ще хотілося б: солдатське життя ближче на своїй шкурі пізнати. Це найкраще доводить, що можна і чого не можна на війні. Те, що ти жорстокими боями називаєш, я розумію як вирішальні, коли прийняли правильне рішення й забезпечили себе заздалегідь так, щоб справді домогтися всього, що вирішили. Таких жорстоких боїв я не боюся, вони для німців жорстокі. А для нас жорстокі — це коли тир-пир, тир-пир — і ні з місця; як на Слюдянці в кінці нинішньої зими. Далі наступати вже шли нема, а перейти до оборони наказу ще нема. Надто вже безрадісні бої. А тут ще, як на зло, вашого брата — тих, що тут зараз присутні, — як гороху згори насиплють; одного — з дивізії, другого — з корпусу, третього — з армії. І всі тебе в спину штовхають і кожне твоє донесення перевіряють. Я не проти перевірки. Але тоді вже так, щоб усіх однаково! Гадаєш, нашому братові командиру полка досить сказати про самого себе: я людина делікатна — як є, так і доповідаю, а як доповідають мої сусіди — діло не моє! А що означає доповісти не так, як твої сусіди? І ти сам, і ті, хто ліворуч і праворуч від тебе, припустімо, мали невеликий успіх — сама тільки назва. Але ти доповідаєш про це точно, а сусід з допуском: у тебе противник утратив двадцять чоловік, а в нього — «близько роти». А що означає «близько роти»? Все, що менше за роту, можна вважати «близько роти». І виходить, що за тієї ж самої обстановки і за тих самих дій з сусідом, якщо ти доповів ближче до істини, ти гірший, ніж він. І йдеться не про тебе самого, а весь твій полк нібито гірший од інших!

— І який же ти вихід пропонуєш? Як усе-таки нам, перевіряти чи не перевіряти вас? — усміхнувся Синцов.

— А вихід лише один: краще воювати, щоб справді було про що доповідати, — сердито відповів Ільїн. — А то ж як у нас деякі роблять? Про свої втрати доповість, як вони є, — їх нікуди не дінеш. Своє просування вкаже теж близько до істини, — якщо збреше, то рано чи пізно виявиться. Отже, простір для фантазії, особливо коли невдача, тільки в одному: який страшний ворог перед ним був! Де проти нього два батальйони з різних полків діяли — доповість, що два полки, де роту знищив — скаже «близько батальйону», і якщо повірять, то його вже й не чіпають. Стандарт перебільшень — річ небезпечна!

Звикнути недовго, а спробуй потім вискоч з нього! Добре ще, чим далі, тим менше таким горлопанам вірять. Раніше, бувало, доповів — і добре. А тепер вимагають: доведи!

Ільїн обернувся до Завалишина:

— Розкажи йому про той випадок.

Завалишин усміхнувся своєю повільною усмішкою.

— Навесні в політвідділі корпусу розглядали одне політдонесення з полку сусідньої дивізії, — сказав Завалишин. — г Бої були, як Ільїн висловлюється, безрадісні, успіхи — ледь-ледь, а політдонесення один мудрець склав так, що, мовляв, ворог утратив близько двохсот чоловік тільки вбитими і втік у паніці. Якщо паніка, то вже не доженеш і підтвердження не зажадаєш. А от де ж ті двісті вбитих? Поїхали, перевірили, справді, коли узлісся зайняли, двадцять дев’ять німецьких трупів на своєму передньому краї закопали. Підтвердилось. А де ж решта? Ну, цей мудрець, коли його спитали, не розгубився. «Решту, — каже, — з собою забрали. Вони завжди намагаються трупи забирати!» Що намагаються забирати — це правильно, але як же це так усе зразу вийшло, що і в паніці втекли і сто сімдесят трупів при цьому за собою тягли? Сміх сміхом, а автора донесення зняли. Сам начальник політвідділу армії Черненко приїздив, розслідував це. Він такої брехні ні від кого не потерпить.

— Ще мало в нас за таке знімають, — сказав Ільїн. — А то часом підписуєш донесення, в якому все щира правда, а сам собі думаєш: лопух ти, лопух!

— Щось не второпаю: лаєш себе чи хвалиш? — спитав Завалишин.

— Хвалю, — огризнувся Ільїн.

— Ну, коли хвалиш, не забудь, що ти не один такий лопух. Є й інші. І доповідати по правді не гірше за тебе вміють…

— Чого ж, починай, — сказав Ільїн. — А то давно мене за якання не шпетив!

— Авжеж, — сказав Завалишин. — Між іншим, у російській мові для займенника «я» навіть спеціальні пастки є. От скажи, наприклад: як буде від дієслова «побеждать» майбутній час першої особи однини? «Я победю»? «Я побежду»? Або: «Я побежу?.. Як же це? «Побегу» — є, а «победю» — нема. Чому? Мабуть, тому, щоб вживали це дієслово в множині. А там, дивись, воно й ближче до істини буде.

— Коли ти цю байку вигадав? — опитав Ільїн. — Ще не чув її від тебе.

— Сьогодні. Повертався з батальйону, йшов сам. Подумав про тебе і вигадав.

— Зранку діло робимо, а проти ночі — себе критикуємо, — мовив Ільїн, кивнувши на Завали шина. — Певен, що не дає мені спуску.

Синцов сподівався, що Ільїн розповість зараз Завалишину про свою пропозицію щодо начальника штабу. Але Ільїн так і не сказав про це нічого, поки воли сиділи разом. Лише спитав, чи давно Синцов бачив Артем’єва.

— Півроку тому, — сказав Синцов.

— А я думав, що ти свого шурина все-таки частіше. бачиш.

— Двічі за весь час.

— Спершу, коли після Кузьмича на дивізію прийшов, він мені не показався, — мовив Ільїн. — Надто формально всіх ганяв, фасон держав. А потім, у червні, перед Курською дугою, дружина до нього приїхала. На позиції лазила, гармату за шнурок сіпала, — вважається, стріляла, — на коні їздила, віліс водила, навіть розбила… Хоч і кажуть, що дружина, а…

— Ну, вилайся, чого мучишся, — сказав Синцов.

— Е, ні! Вже дев’ятнадцять місяців, як зарікся. Під танками лежав, і то не матюкнувся… Поки тут жила, як тільки могла, підірвала в дивізії його авторитет. Але потім, коли розпочались бої, нічого поганого про нього не скажу, командував дивізією твердо. І сам грамотний та й ініціативу командирів полків не затискує. Коли воюємо, нервів нам не псує, не дзвонить через кожні п’ять хвилин: що, як і чому? Це, я вважаю, добре. А коли самі зберемося, все одно Кузьмича згадуємо.

І Ільїн, передражнюючи Кузьмича, вигукнув тонким, бистрим голосом:

— Молодець, молодець! Двадцять годків тобі вже є?

Є!.. Ну, тоді йди вперед без мамці, та йди хутчіш, туди, де ввечері будеш, туди до тебе й прийду… Тутечки вам, будь ласка!

Він так вдало скопіював, що Синцов засміявся:

— Добре запам’ятав!

— А що тут запам'ятовувати? — сказав Завалишин. — Відтоді, як він до армії повернувся, вже три рази був у дивізії, з них два рази в полку. Де ти зараз сидиш, тиждень тому він сидів, пив чай і картав за той випадок, коли в бойовій охороні люди голодні лишились. Не знаю, як у мене, а в Ільїна вуха були червоні.

— У тебе теж, — озвався Ільїн. — Так совість заговорила, що навіть окуляри спітніли.

— Соромив, соромив нас, — Завалишин зняв і протер окуляри, — а потім питає Ільїна: «Хто ти є насамперед?»

Ільїн, звісно, каже йому, що вія насамперед командир полку. «Ні, це ти в другу чергу, а хто ти є в першу?»

Ільїн мовчить. Не знає. «А в першу чергу ти, — каже він, — є солдат революції, і якщо в твоєму полку старшина бійцям пайок затримує, ти, як солдат революції, мусиш чути це за три версти вдалину і бачити на три сажні вглиб. Так у нас, — каже, — в громадянську війну водилось.

А що ти підполковник, а я генерал-лейтенант, так це все, — каже, — вже потім… Війна, — каже, — наділяє людей усякими чинами. І ангельськими — теж. Живемо, сподіваючись на підвищення, а війна, гляди, бах! — і мимо всіх інших чинів зразу — в ангельський! А потойбічного світу немає. І на ньому гріхів, що за життя накоїв, не спокутуєш. Мертвого не воскресиш і голодного не нагодуєш.

А коли так, поки живий, пам’ятай, що війна — діло святе і жити на ній треба без гріха». Прочитав нам цю лекцію, потім звертається до свого ад’ютанта: «Баян!» Ад’ютант у нього баяніст і у вілісі баян возить. Звелів принести баян і зіграти «Розкинулось море широке». Послухав сам, зажурився, нагадав нам, що всі люди смертні, встав і, не зронивши й слова, поїхав. А ми, як бачиш, запам’ятали.

— А командарма я після Сталінграда один лише раз у полку бачив, — сказав Ільїн. — Торік, у березні, коли від Харкова одступали. Приїхав, звелів, щоб рубіж до ночі тримали, вночі дасть наказ відвести, а до того — ні кроку.

— Одвів? — спитав Синцов.

— Одвів. Та й ми зробили, як обіцяли. І він — теж.

І відтоді в полку не був, — мовив Ільїн і, ніби звинувативши себе в несправедливості, додав: — А навіщо йому в полки сунутись, коли обстановка нормальна? Ти там у штабі його частіше бачиш. Як-не-як ближчий до нього.

Синцов нічого не відповів, лише сам собі всміхнувся.

Кілька разів як черговий офіцер доповідав Серпіліну обстановку. Чотири рази супроводжував, їздив з ним у війська. Частіше — це так. А щодо «ближчий»… За цілий рік одна розмова не по службі, коли Таня після тифу повернулась. Розпитував про неї й вітання їй передавав. І все.

Так воно й має бути. А то багато охочих знайдеться: один, як ти, разом з командуючим з оточення виходив, другий у госпіталі лежав, третій в академії вчився… Недавно розповідали, що в штабі тилу служить дідок-ополченець — капітан старої армії, в ту німецьку війну комбатом був, а командуючий у нього — фельдшером. Що ж тепер з ним робити? Чаювати до нього туди в штаб тилу їздити?

— Захарова, члена Військової ради, частіше в себе бачили, — сказав Ільїн, не дочекавшись відповіді од Синцова. — Черненка, начальника політвідділу, ще частіше — разів з десять був. Полюбляє їздити. Та його ж діло таке — їздити. Коли не їздити — що робити?

— Знову зачіпаєш політпрацівників, — озвався Завалишин.

— Знову зачіпаю. Погодився б на сьомий відділ, мав би діло не зі мною, а з фріцами.

— А що, може, ще й подумаю, з ким легше?

Ільїн розпитував Синцова, як вийшло, що Кузьмич, майже рік пробувши на лікуванні, знов опинився в їхній армії, та ще й на посаді заступника командуючого.

Але Синцов і сам до пуття не знав, як це сталося.

В оперативному відділі ходили чутки, що нібито Кузьмич написав Серпіліну, просив знайти йому місце в армії, а потім уже сам Серпілін запропонував йому цю посаду.

— Старуватий усе-таки для такої роботи, — сказав Ільїн. — П’ятдесят вісім років.

— От коли б ваші з ним роки з’єднати і переполовинити, — сказав Завалишин. — Якраз і вийде зрілий для війни вік.

— Та ну тебе, — одмахнувся Ільїн. — Я серйозно. Коли така посада потрібна, тоді він старий для неї. А коли не потрібна — навіщо вона?

— І чого ти до нього причепився? — сказав Завалишин. — Сам же говорив, коли він дивізією командував, що людина золота.

— А я й зараз не кажу, що він мідний. Я кажу, що старий. Коли він од нас Їхав, бачив, як він з лави вставав?

— Бачив. Ну й що?

— Коли «ну й що», то не бачив. А я бачив. Він же за три війни весь з клаптів зшитий.

Ільїн сказав це з великою симпатією до Кузьмича, на яку тільки був здатний при своїй твердій натурі. Але поряд з цією симпатією в ньому жила молода непримиренність до того, що людина, яка вже, на його думку, витратила всі свої головні сили, знов повернулась на фронт, та ще й на таку посаду. Невже в усій армії не знайшли на неї когось молодшого?..

— От скінчиться війна. — Завалишин наперед усміхнувся і цим дав зрозуміти, що все, про що він зараз скаже, — жарт. — Чи довго, чи недовго, а дослужиться наш Колія до командарма або ще й вище і зразу ж усіх своїх підлеглих, хто виявиться старшим за нього, звільнить у запас. Залишить тільки тих, хто молодший за нього.

А що я, коли командармом стану, більше розуму наберусь, як зараз маю, ти цього не допускаєш? — усміхнувся Ільїн.

— Розуму — не знаю, — все ще всміхався Завалишин. — Ти й зараз розумний. А що присвоєння звань все таки впливає на психологію, мабуть, правильно…

В цей момент принесли котлети й чай. Приніс усе це і поставив на стіл не Іван Овдійович, а інший солдат, молодий, здоровенний, у натягненій поверх обмундирування білій кухарській куртці.

— Надто дужий для такої служби, — зауважив Синцов, коли солдат вийшов. — Такому б «дегтярьова» на плече!

Сказав про це тому, що з давньою неприязню ставився до того, коли в штабах біля начальства паслися вгодовані молоді ординарці. Інша річ — у батальйоні чи в роті: там зараз ординарець, а через хвилину автоматник.

— Потрібно буде, підгребемо на передову, — сказав Ільїн. — Чому ж це немає Чугунова? Не схоже на нього.

Покрутивши ручку телефону, Ільїн заходився розшукувати через зв’язківців Чугунова. В тому батальйоні, де він мав бути, його не було. Виявляється, пішов у інший.

— Якщо й там немає, то десь у дорозі, — мовив Ільїн, не кладучи трубки.

Та Чутунов був не в дорозі, а саме в тому, іншому, батальйоні.

— Василю Олексійовичу, де ж ти запропав? — сказав Ільїн, коли його з’єднали з Чугуновим, але сказане Чутуновим на тому кінці проводу зразу ж змінило вираз його обличчя. — Слухаю вас, — сказав вія. — Коли?.. Винесли?..

Він кілька разів повторив: «Правильно», — схвалюючи якісь дії Чугунова там, у батальйоні, і, сказавши: «Лишайтесь, дозволяю», — поклав трубку і з тим самим виразом обличчя глянув на Синцова, немов тільки зараз побачив його тут.

— Пробач, забув йому від тебе привіт передати. — Потім обернувся до Завалишина й сказав: — Максименка вбили.

— Коли?

— Як тільки смерклось. Чугунов каже: десь близько двадцять першої години чули постріл, а о двадцять першій сорок п’ять, коли підповзли змінити, лежав убитий. Увійшла куля в ліве око, вийшла за правим вухом.

З подальшої розмови Синцов зрозумів, що мова йшла про снайпера, про якого вже розповідав сьогодні, Ільїн.

За останні два тижні він не тільки вбив кількох німців, а й помітив у їхній обороні деякі подробиці, що досі випадали з нашої уваги. Коли Синцов був у батальйоні, Ільїн шкодував, що немає змоги розпитати самого Максименка, бо він до зміни лишатиметься на своїй точці.

А тепер цього Максименка вбив німецький снайпер, і Чугунов хоче за ніч нишком висунути на передній край спостерігачів і вранці з кількох точок засікти німця.

Ільїн виклав Завалишину все те ділове, що було пов’язане з цією смертю і для чого Чутунов лишився там, у батальйоні, — виклав і замовк.

Із справами скінчили, а смерть лишилась.

І вона, та смерть, була присутня зараз тут, за столом, серед трьох живих людей, з яких двоє знали вбитого, а третій не знав. Та річ була но в тому, хто знав, а хто не знав, а в іншому — в самій хвилині, коли вбили ту людину.

На війні є всякі дні. Є такі дні, коли від багатьох смертей підряд люди дерев’яніють і втрачають чутливість до такої міри, що тільки згодом, отямившись, поволі починають усвідомлювати все, що з ними сталося, і заново по одному згадувати всіх, кого вже немає.

Є дні, коли, в чеканні наступу, як і кожного разу, сподіваючись втратити в ньому якнайменше людей, в той же час наперед знають, що багатьох неминуче вб’ють. Та, незважаючи на це, не хочуть і не просять відсунути те, що все одно має статися.

Але є на війні дні такої тиші, коли майже до всіх людей на якийсь час повертається первісне, нормальне людське почуття, і, немовби заново почувши слова «вбили людину», вони знов починають усвідомлювати, що це означає, що ось раптом узяли і вбили людину! Було все тихо, і людина була жива, а потім її раптом убили, і треба тепер закопувати її в землю, людину, яка ще годину чи дві тому була зовсім жива і не хотіла й не збиралася вмирати…

Ільїн, Завалишин і Синцов не говорили зараз один з одним про це. Але саме це почуття, викликане несподіваною присутністю смерті, породило те мовчання за столом, в якому вони сиділи дві чи три хвилини.

— Скільки днів похоронних не писали? — спитав Синцов.

— Шість днів жодної похоронної, — відповів Завалишин. — Поранення були, а похоронної жодної не написали. Хоча ні, один, з господарської роти, од гнійного апендициту вмер. Терпів, не казав, а поки довезли — перитоніт.

— А що в похоронній написали?

— Написали «вмер», — сказав Ільїн. — Якщо вмер при виконанні службових обов’язків у діючій армії, пенсію все одно призначають. Законом цс передбачено. «Еге ж, багато все-таки людей помирають на війні не од війни… Так і Таня могла тоді від тифу…»

Синцов знову з тривогою подумав, чому на трикутнику її листа стояв цей штамп: «Арись»…

Ільїн і Завалишин тим часом говорили, що треба подзвонити в дивізію, ще раз підтвердити подання Максименкові на «Вітчизняну війну першого ступеня», хоч посмертно! А потім послати орден — спецпакетом — за місцем проживання, щоб його через військкомат — родині…

— А втім, — раптом висловив сумнів Ільїн, — він же з Західної України, його краю ніби ще й не визволили, щось я не пригадую.

— Він не з Західної, — озвався Завалишин, — він з-під Кам’янця-Подільського, ті краї визволили ще на початку весни. Він звідти вже й листа одержав, казав мені тиждень тому.

— Якщо визволили, значить, і військкомат знову на своєму місці, — мовив Ільїн. — Тирасполь, де я війну починав, давно визволили. Вони там, на півдні, он де! А тут, перед нами, ще вся Білорусія!

— Не вся, — сказав Завалишин. — А, вважай, пів-Білорусії. Півтериторії під німцями, а на половині Радянська влада — партизанські краї.

— Бачу я, ви, політпрацівники, в таких підрахунках маєте розмах, — промовив Ільїн. — Та хіба можна на війні вважати, що половина території — це половина країни. За все те головне, що їм для війни потрібно — міста, вузлові станції, магістралі, — німці ще й тепер майже по всій Білорусії нігтями й зубами тримаються! Навіщо ж так розмахуватись — пів-Білорусії! Наче нам лише півділа зосталося зробити. А в партизанів ніхто не відбирає. Партизани тут… Коли б таке, як тут, повсюди… — Ільїн не закінчив і всміхнувся. — Тут ми два тижні тому «язика» взяли. Перед тим як розвідникам здати, сам побалакав з ним, для практики. Унтер-офіцер, немолодий уже. Так він знаєш як високо цінить тутешніх партизанів! Цілу зиму й весну між Мінськом і Барановичами на охороні залізниці був, а потім чимось проштрафився — і на передову! Так йому тут, на передовій, після партизанів знаєш як сподобалось! Тиша! Зо гут, зо руіг, зо айне штіле! А там, каже, в тилу, погано — шлехт! Зер шлехт! Єде нахт шпренгунген, юберфеле, шюсе… Словом, щоночі — надзвичайна подія! А на фронті, каже, тиша! Тільки не пощастило, невчасно й не під той кущ оправлятися сів! У нас, звичайно, тут не така вже й тиша. П’ять днів тому, мабуть, читав, ми доповідали, — засікли вночі у німців, прямо проти себе, сильний вибух; на торф’яних болотах, на вузькоколійці міст — капут! А хто? Партизани, більше нікому! І де? Просто коло передової! Як же їм не віддати належне? — ще раз сказав Ільїн і дав цим зрозуміти, що засперечався з Завалишиним зовсім не для того, щоб применшити заслуги партизанів.

— Дозвольте ввійти?

У двері вступив і зачинив їх за собою невисокий капітан, — його обличчя було знайоме Синцову.

— Слухаю вас, — мовив Ільїн після короткої паузи.

— Ви звеліли зразу ж доповісти вам, як тільки з’ясую, — сказав капітан. — Провідний хірург медсанбату не підтвердив висновку. Заперечив рішуче! І запропонував додаткове слідство. Всі інші подробиці можу вранці. Піду спати.

— Не підтвердив? Оце так! — Ільїн здивовано мотнув головою.

— А що, хіба погано? — опитав Завалишин.

— Навпаки, так добре, що навіть не віриться, — Ільїн глянув на капітана. — Чого це спати? Коли зайшов, то випий з нами чаю. От Синцов приїхав, вечерею годуємо.

Капітан нічого не відповів, скинув пілотку й шинель, почепив їх на гвіздок, витяг з кишені гребінця і, перед тим як підійти до столу, причесав скуйовджене ріденьке волосся. І поки він робив усе це, Синцов згадав, хто він.

Цей капітан був уповноважений особливого відділу полка, старший лейтенант Євграфов, якого тоді, під Сталінградом, Синцов зустрів першого ж дня, як прийняв батальйон, і потім часто бачив у себе, а найбільше напочатку.

— Як, вип’єш з такої нагода? — показавши на Синцова, спитав Завалишин, коли Євграфов сів до столу.

Євграфов кивнув, і Завалишин налив у кухоль горілки: йому більше, собі й Синцову менше, бо вдруге.

— З дозволу командира полку, ще раз за твоє здоров’я, — сказав Завалишин і цокнувся з Синцовим. Євграфов кивнув, цокнувся і теж випив. Потім, закусивши, спитав у Синцова:

— В оперативному відділі?

— Так, в оперативному.

— Мене сповістили, — сказав Євграфов, — що до нас з оперативного відділу армії офіцер приїхав, тільки прізвища вашого не назвали.

— Виходить, не довели роботи до кінця твої люди? — всміхнувся Завалишин.

— При чому тут мої люди? — заперечив Євграфов. — Кутуєв, ординарець, сказав, що ви не самі. Вагався: заходити чіи ие заходити. Але ж обіцяв командирові полку зразу ж доповісти, вирішив зайти.

— А він весь час тут, у полку? — спитав Синцов.

— А куди ж він од нас дінеться? — сказав Завалишин. — Так і живемо з ним, як при тобі. Ні ми йому зайвих ускладнень не створюємо, ні він нам. Був уповноважений, а ста» — старший уповноважений. Одну зірочку за півтора року додали — тільки й усього.

— А в нас, поїш нам щось додадуть, ще п’ять разів подумають, — сказав Евграфов. — Коли б мені по загальному закону, як на передовій належить, звання давали, я вже підполковником був би. А раз підполковник — то мене з моїм званням уже в дивізію чи в корпус треба переводити. А хто ж у вас у полку сидітиме?

— А чого ти ремствуєш? Ти ж до нас звик.

— Що звик до вас, уже двічі чув. Не від вас.

— Чого це ти — вісті добрі приніс, а сам невеселий? — спитав Завалишин.

— А що тут веселого, коли людину даремно мало до трибуналу не віддали.

Євграфов поглянув на Ільїна, що сидів мовчки, потім на Синцова: чи розповідати зараз, при ньому, все, що з’ясував, чи лишити до завтра? І розповів історію, яку не щодня почуєш.

Лейтенант, який щойно прибув з училища, на третю добу служби в полку прибіг на світанку в санроту з простреленою лівою кистю. Просив швидше перев’язати й відпустити його назад, казав, що хоче лишитися в строю.

Про своє поранення розповів, як він перед світанком, піднявшись над бруствером окопу, дивився в бік німців, і раптом його вдарило в руку.

Спочатку все здавалося зрозумілим: ліва рука, куля пройшла крізь долоню, по краях рани ореол опіку, — отже, постріл в упор чи майже в упор — самостріл!

Словами, що хоче зостатися в строю, думав одвести від себе підозру, а того, що при будь-якій підозрі на самостріл зразу ж доповідають по команді, не знав.

Незрозумілим було єдине: як міг піти на таку підлість лейтенант, який тільки-но з відзнакою закінчив училище, один з тих, хто, як правило, спить і бачить швидше опинитися на фронті…. боїться запізнитись на війну?

Звідки й чому такий виродок? Відповідаючи на запитання Євграфова, лейтенант до кінця стояв на своєму, плакав від образи, що йому не вірять, і, здавалося, не зрозумів, що його вже заарештували, а все ще просився назад у роту — рана, мовляв, невелика, він її на ногах перебуде.

Його під конвоєм відвезли в медсанбат, на експертизу.

Провідний хірург дуже довго оглядав рану, змусив лейтенанта повторити свої пояснення, як його поранили німці, вислухав не перебиваючи до кінця, а після цього, лишившись удвох з Євграфовим, сказав: усе, що розповів лейтенант, — свята правда. Постріл зроблено не з власної зброї, як написали в санроті, а з гвинтівки, і не в упор, а здалеку, але куля, мабуть, була пристрілювальна, з фосфором на головці, тому біля вхідного отвору є щось схоже на опік, а порошинок і слідів кіптяви, що завжди бувають, коли стріляють в упор, нема.

Сказав, що один такий випадок за його пам’яті вже був. Отже, може бути й другий. А як куля влучила саме в долоню — це вже безглуздя війни! Може, з надміру молодих сил потягся, руки розвів — ось тобі й куля в долоні. Коли пошукати, може, десь там і куля ця знайдеться.

— Додаткове слідство почали? — вислухавши все це, спитав Ільїн.

Євграфов знизав плечима:

— Що поодинокі постріли трасуючими в ту ніч з німецького боку в районі цієї роти були, це вже додатково з’ясували — підтверджується. Вважаю, що на цьому слідство можна припинити. А кулю шукати — навряд чи знайдемо: не в кімнаті стріляли. Якщо тільки накажете всією ротою лазити…

— Облиште свої жарти! — вловивши іронію в словах Євграфова, сердито сказав Ільїн. — Як не треба — то не треба! А коли б заради честі полку потрібно було — сам лазив би й шукав!

— Це зрозуміло, — мовив Євграфов, — а я все-таки сам собі тепер заднім числом радий, що в це не повірив.

— Ти не повірив, а я повірив, — сказав Ільїн. — Чомусь здавалося: біда біду тягне. Цілий день сьогодні з думки не йшло. Сам би, здавалося, вгатив йому кулю в лоба за таку пляму на полк!

— При чому тут полк, — сказав Завалишин, — коли він усього лише три дні, як до полку прибув.

— Всього лише три дні, як прибув! Цікаво, як би ти в політдонесенні пояснив? Коли б не прибув, а вже твій! Усі розуміють, що іще не твій, а все одно твій. Якщо поповнення прийде, і його першого ж дня — у бій, і все як по маслу — успіх, і люди живі зостались, і ордени їм належать, що ж, може, втримаєшся їх нагороджувати? Ці, скажеш, ще не мої, ще й двох днів нема, як прийшли, рано їм ордени давати! Щось не чув я цього ще ні від кого! І від тебе також.

Ільїн зазирнув у кухоль Євграфова й налив йому чаю.

— Пий! І досі, як згадаю того старшину, руки сверблять. І вдень, і уві сні. А тут, боронь боже, ще й цей прошпетився б.

— Гаразд, — сказав Завалишин. — Годі переживати!

Що було — те було! Зате все життя не забудемо, як ушістьох з членом Військової ради фронту, з членом Військової ради армії, з начальником політвідділу армії, з замполітом дивізії в такому, можна сказати, товаристві, серед білого дня, повземо з тобою на животах у бойову охорону і від страху за начальство, може, тільки богу не молимось! Є що згадати!

Та Ільїн навіть не всміхнувся.

— Не заперечую, хоробрий, — сердито сказав він про Львова. — Але однієї німецької міни на всіх нас тоді цілком вистачило б!

— Дурило він! — зло відрубав Євграфов, що досі сидів мовчки. Його пласке, широке обличчя, що здавалося перед цим Синцову таким спокійним, налилося кров’ю від напруження, з яким він намагався стриматись. Але не стримався — вихопилось.

— Про кого це ти? — всміхнувся Завалишин.

— Про того, про кого треба. Ви цю хоробрість тут уперше побачили, а я її ще на Тамані бачив, коли через нього по всій протоці безкозирки та пілотки… Бачив його там, як він на березі розпоряджався до кінця! На біса мені його хоробрість, коли з усього нашого підрозділу тільки двоє живими на камері випливли! В одному дві кулі, в другому — три. Півроку по госпіталях згадував його хоробрість, поки до вас не потрапив.

— Ніколи не чув від тебе цього, — сказав Завалишин.

— Почув — і забудь.

— І забуду.

Євграфов допив чай і, не мовивши більше ні слова, підвівся.

— Куди ти? — спитав Ільїн.

— Спати піду. Стомився.

Надівши пілотку й шинель, Євграфов не прощаючись вийшов з будиночка.

— Скільки йому років? — спитав Синцов у Ільїна.

Досі він сприймав Євграфова як людину немолоду і ніколи не задумувався, скільки ж йому років.

— Сорок два, — сказав Ільїн.

— А звідки він, де був до армії?

— Ти його не спитав, коли комбатом був? — стрепенувся Ільїн.

— Ні.

— Ну і я не спитав. Що сам про себе скаже — за те й спасибі. Пора вже спати? Зараз Іван Овдійович зі столу прибере, дві лави тобі зсунемо, сінник є, постіль теж є…

Ільїн потяг до вуха телефонну трубку, що затріщала несподіваним зумером.

— Ільїн слухає… Здрастуйте, товаришу перший… У мене… Нічого з ним не робимо, спати збираємось… Єсть!

— Командир дивізії дзвонить, — сказав Ільїн, передаючи трубку Синцову. — Говори, тебе просить.

— Синцов слухає.

— Що, вже зараз лягаєте? — спитав у трубці голос Артем’єва.

— Зібрались.

— Не вийде. Наказано, щоб ти до ранку прибув у штаб армії. На півгодини заїдеш до мене — хочу тебе побачити, — і відправлю далі. А до мене тебе Ільїн доставить. Він і трофейний «опель» прихопив, і водій є…

Дай трубку Ільїну…

— Єсть, — сказав Ільїн у трубку. — Єсть… Буде зроблено…

Говорив усе це спокійним службовим тоном, та коли поклав трубку, обличчя в нього було ображене.

— Недобре це.

— Чому? — спитав Синцов.

— Командир полку запросив до себе в гості, а він забирає. Так не роблять.

— Пояснив, що мене в штаб армії викликають.

— Тоді інша справа. А чого?

— Не сказав.

— Може, підвищення хочуть дати, — напівсерйозно-напівжартома докинув Ільїн і, відчинивши двері, гукнув у темряву — Кутуєв, швидко сюди!..