Останнє літо

Розділ перший

Сорок четвертий рік так само, як і минулий сорок третій, розпочався під гуркіт гармат у розпалі нашого зимового наступу. Але тоді, рік тому, війна йшла ще в глибині Росії, в межиріччі Волги й Дону, а тепер сягнула далеко на захід, за Дніпро, на Правобережну Україну. Наприкінці січня остаточно розірвано кільце блокади навколо Ленінграда, у лютому в котлі під Корсунем-Шевченківським загинуло десять німецьких дивізій. У березні й квітні німцям довелося залишити майже всю Україну — Умань, Херсон, Вінницю, Проскурів, Кам’янець-Подільський, Чернівці, Миколаїв, Одесу. Наші війська вступили в північну Румунію, визволили Крим і на початку травня штурмом взяли Севастополь.

Але навіть усе це разом узяте було тільки початком тих величезних подій, які ще мали розгорнутись до кінця цього бурхливого року.

З половини квітня наступ почав помалу стихати.

Завершивши свої операції, фронти один за одним зупинялись на рубежах, зайнятих до початку весни. Після того як узяли Севастополь, настала загальна глибока й довга пауза, і це означало, що почалась підготовка до нового наступу.

Задоволення від того, що зроблено, поєднувалось у свідомості людей з передчуттям того, що має відбутись. І від цього передчуття, від ще більшої впевненості в нашій, тепер уже безповоротній воєнній перевазі над німцями дедалі частіше здавалося, що наступне, четверте літо війни буде останнім. Принаймні хотілося так думати…

Тільки переживши це, можна зрозуміти всю міру досади й тривоги військової людини, яку раптом в оцей самий час через випадкові обставини вирвано з гущі війни і яка опинилася спочатку на операційному столі, а потім на ліжку в лікарні. Розбившись на вілісі, Серпілін потрапив у госпіталь з переломом ключиці й легким струсом мозку і ось тепер третій тиждень лікувався в підмосковному військовому санаторії Архангельське. Травень уже наближався до кінця, а попереду лишалося ще аж десять днів до медичної комісії й повернення в армію, якщо відпустять.

Аварія сталась недалеко від містечка Студенця, на добре пам’ятній із сорок першого року битій дорозі, що виходила до залізниці. Тоді, прориваючись до своїх з-під Могильова, він уночі з рештками дивізії перетинав цю залізницю Кричев — Орша, а тепер, через три роки, його армія після зимових боїв зосереджувалась у тих самих місцях перед Могильовом, усе ще зайнятим німцями.

Об’їздивши знайомі місця, Серпілін уже повертався до себе в штаб, як раптом віліс, що їхав попереду з офіцером розвідвідділу, забуксувавши на узбіччі, зачепив колесом міну, що бозна відколи лежала там.

Водій Серпіліна круто вивернув машину і врізався в дерево. Приїхавши тепер до Москви, щоб бути під рукою в командуючого, він і досі ходив, як у воду опущений, хоч зробив усе правильно, а врізався в дерево тому, що була ніч і його осліпило вибухом. Мабуть, ще правильніше було б не вивертати, а загальмувати. Але цього Серпілін не сказав, не хотів добивати людину. Лише подумав сам собі: чи не замінити його, коли повернемось на фронт?

А то ще стане після цього аж занадто обачним.

Серпіліна ятрила досада на те, що сталося, з тієї самої хвилини, як він по дорозі до госпіталю, ще в машині, опритомнів. Армія без нього вийшла на новий напрям, без нього поповнилась, без нього вивчала оборону ворога і готувалась до літніх боїв, а він усе лікувався. Ще була скована в рухах ліва рука, і доводилось щодня робити гімнастику з лікарем. Лікували тут серйозно — такий наказ.

В Архангельському панувала атмосфера очікування й нетерпіння. Всі чекали літа. Минулого року в цю пору теж чекали літа, але чекали з тривогою: чи не посунуть німці на нас іще раз?

А цього літа чекали з твердою вірою, що з самого початку будемо наступати ми.

Крім військових, у санаторії лікувалися ще й усякі інші люди. Серед них — знайомий Серпіліну ще з тридцятих років директор уральського артилерійського заводу.

Його протитанкові гармати з великою початковою швидкістю добре показали себе на Курській дузі, і тепер їх уже ставлять на танки. Цей чоловік, хоч його недавно насилу відходили після тяжкого серцевого приступу, теж, як зрозумів Серпілін, поговоривши з ним, спав і бачив: швидше б повернутися до себе на Урал, на завод. Усі поспішали! Всім здавалося, що без них не обійдуться ні на фронті, ні в тилу.

На війні весь час у своїй армії — з ким разом воюєш, з тим і бачишся. А тут, у санаторії, — перехрестя, люди з різних фронтів. Серпілін навіть перестав дивуватися з того, як багато знайомих зустрів за три тижні. З одним учився в академії, у другого стажувався, з третім служив…

А сьогодні вранці, після сніданку, гуляючи по архангельському парку, раптом почув за спиною:

— Федоре Федоровичу, ти?

І, обернувшись, побачив свого колишнього командарма Батюка в байковій теплій верблюжого кольору піжамі і в тапочках.

Побачивши знайому бриту голову та чорні вуса, Серпілін, проте, не зразу впізнав його — така була несподівана зустріч, та й не звично було бачити Батюка в цій байковій рудій піжамі.

Коли після боїв у Сталінграді Серпілін, ще не знаючи, як складеться його доля, від’їжджав до Москви за викликом Сталіна і прийшов попрощатися, Батюк стояв біля свого віліса, одягнений по-зимовому — в кожушку, папасі й валянках. Таким його й запам’ятав; більше не бачились.

А тепер оця піжама й тапочки!

— Здрастуй, Іване Капітоновичу! — збагнувши, що це таки Батюк, сказав Серпілін і пішов йому назустріч.

Мабуть, не тільки Серпілін, а й Батюк відчув заминку, що виникла перед тим, як вони обнялися. Та коли вже обнялися, Батюк затримав його довше, ніж можна було сподіватись. Певно, хотів показати, що не ремствує на нього за минуле. «Ну що ж, добре, коли так», — подумав Серпілін і в душі ще раз подякував нельотній погоді за те, що порятувала їх обох тоді од прикрих хвилин: Батюк виїхав до Москви поїздом за добу до того, як Серпілін прилетів змінити його на армії.

— Знав, що ти тут, — сказав Батюк, випускаючи Серпіліна з обіймів. — Учора, прибувши, почав з’ясовувати обстановку: хто в інвалідній команді? Заходив до тебе, але сестра сказала: до лікарки пішов чай пити. Вирішив не заважати. Діло твоє тепер парубоцьке.

Серпілін промовчав. Не відповів. Потім глянув на здорове, засмагле обличчя Батюка й спитав:

— А ти що, не в нашу, інвалідну?

— Бог милував, — сказав Батюк. — Дали після Криму два тижні на відпочинок. Мою гвардійську — в резерв Ставки, а мене — сюди. Замість себе тимчасово лишив начальника штабу Варфоломєєва. Як і ти, академік. Але командної жилки не має, так що не підсидить.

— А я тебе не підсиджував… для ясності, — сказав Серпілін спокійно, але в голосі його була нотка, що застерігала від подальшої розмови на цю тему.

— Я пожартував і про нього, й про тебе! Знаю, що не підсиджував, — мовив Батюк, — а інакше не розшукував би тебе. Стежок у цьому парку багато… Я чув, ще не одружився?

— Не одружився.

— А я свою сюди чекаю. Авіатори обіцяли сьогодні з Омська привезти.

— Давно не бачив?

— Від самого початку війни. Хотів був до неї поїхати, а потім вирішив: нехай у Москву прилетить. Син на фронті, онуків немає.

— Де тепер твій син? — спитав Серпілін, пам’ятаючи, що тоді, в сорок третьому, Батюків син служив у артилерії під Ленінградом.

— Усе там же, на Карельському перешийку. Другу війну там трубить. Усе-таки в нас на південних фронтах веселіше! Нині тут, завтра там.

— Так, — непевно сказав Серпілін, згадавши, як у сорок другому вони з Батюком відступали од Дону до Волги, і подумав: ще невідомо, де тоді було веселіше — в Ленінграді чи там, у них на півдні. — Так… — помовчавши, повторив він. — Тепер на півдні, звичайно, веселіше.

Він подумав не про себе, а про війну, а Багюкові з виразу його обличчя здалося, що про себе і про свого сина, який загинув на Воронезькому фронті.

— Хотіли тоді з Захаровим перевести його ближче до тебе, в нашу армію, — сказав Батюк. — Та не встигли. А якби встигли — можливо, жив би й досі. Хоч війна така…

Він не закінчив фрази. Обидва вони дуже добре знали, яка це війна і як важко вгадати, де на ній людина вціліє, а де помре.

— Мого лише раз легко поранено там же, в Ленінграді. Пролежав місяць — і знову в стрій, — мовив Батюк про свого сина. І зразу ж спитав — Про наші кримські діла чув?

Серпілін кивнув. Про кримські діла він чув досить багато, як і всі люди, що жили війною. Визволення Севастополя на порозі четвертого літа війни здавалося йому щасливою прикметою на майбутнє. Він знав, що армія Батюка діяла там, у Криму, на головному напрямі, але в першу хвилину зустрічі, мабуть, через оцю байкову піжаму, забув, що Батюка не тільки нагородили за ці бої Суворовим першого ступеня, а що вперше за війну підвищили його в званні, — він став генерал-полковником. Про це тиждень тому надрукували в усіх газетах.

— Поздоровляю тебе подвійно, — сказав він, тиснучи руку Батюкові.

Батюк радо всміхнувся: після успішних дій у Криму він нарешті зайняв на війні становище, яке вважав для себе давно заслуженим.

Те, що він командував тепер гвардійською армією й мав орден Суворова першого ступеня і звання генерал-полковника, а Серпілін, який був уже після Сталінграда наздогнав його в званні, лишався генерал-лейтенантом, — усе це робило Батюка в його власних очах нібито знову старшим від Серпіліна, незважаючи на їхні однакові посади командармів. Між ними знову встановилась та дистанція, яка дозволяла Батюкові, не силуючи свого самолюбства, згадувати той час, коли вони служили разом і Серпілін був його підлеглим.

— Як твоє господарство? — спитав Батюк. — Багатьох замінив, коли прийшов після мене?

— Я майже нії міняв, війна поміняла. Кого під Харковом, кого на Курській дузі.

Він назвав Батюкові кількох старших офіцерів, убитих чи тяжко поранених, які вже не повернулись до армії.

— Член Військової ради ще й досі Захаров?

— Ще й досі він, — кивнув Серпілін. — А начальника штабу армії з Москви дали — якийсь Бойко, був полковником, тепер генерал-майор.

— Невдаха, чи що? — спитав Батюк, мовби відчувши неприязнь у слові «якийсь».

Але Серпілін ужив це слово не через неприязнь, а за давньою звичкою, що лишилася ще з царської армії.

— Чому невдаха, навпаки, — заперечив він. — А про Пікіна, мабуть, сам знаєш, у наказі було.

— Читав. Підвів він тебе, сучий син. Добре, що так минулось.

— Підвів, — погодився Серпілін. — Хоча в те, що він сучий син, не вірю.

— А чому ж не вірити? В наказі ясно сказано, що попав у полон, маючи при собі карту з обстановкою.

Серпілін скривився. Спершу не хотів згадувати цієї тяжкої історії, що тільки чудом закінчилась для нього самого щасливо. Але потім пересилив себе й сказав те, що думав і писав у своїх поясненнях тоді, в березні сорок третього, під Харковом: знаючи Пікіна, він не вірить, що той, через помилку пілота приземлившись на зв’язковому У-2 в розташуванні німців, міг здатися в полон, не знищивши карти з обстановкою, яка була при ньому. Гадає, що було навпаки: не встиг застрелитись і потрапив у полон тому, що насамперед поспішав знищити ту карту.

— У наказі по-іншому було. Що здався в полон з оперативними документами.

— Було, — згодився Серпілін.

— Самі німці в себе про це писали. Від них ми й дізналися.

— Справді, писали, — сказав Серпілін. — Але могли написати й для дезінформації, щоб сплутати нам плани.

Коли попав у полон начальник оперативного відділу штабу армії, чому ж не написати, що з документами? Хіба ми не користалися з нагоди й не писали таких речей?

— Все може бути, — згодився Батюк. — А ти не припускаєш думки, що не випадково заблудились? Що не кажи, а таки в тридцятому році з кадрів його вичищали — мали на те причини; до самої війни в запасі був…

— Не припускаю. Стільки разів бачив його в боях, що не можу припустити.

— Так чи не так, а підвів він тебе добряче, — сказав Батюк. — Поспішив ти його взяти на оперативний відділ.

— Це правда, поспішив.

Хвилину, а може, й дві вони ще йшли поруч і мовчали, якісь відчужені, Батюк, з роздратуванням згадуючи про минуле, подумав, що Серпілін, як завжди, надто високої думки про себе: «знаю», «бачив», «не припускаю»… все «я» та «я». Вважає й досі, що розумніший за всіх.

А Серпілін ішов і думав про себе й про Пікіна: «Що вірив йому і досі вірю — це правильно. А що, одержавши армію, зразу ж узяв до себе Пікіна начальником оперативного відділу — тут справді поспішив. Начальник штабу був новий, незнайомий, захотів мати біля нього свою людину, виявив упередженість, певніше, слабкість, у якій потім каявся. В дивізії Пікін був на місці, а на оперативному відділі розгубився від масштабів, тим більше в несподівано скрутній обстановці під Харковом. Сам був винен, що спізнився довести до двох дивізій наказ про відступ, а потім, коли зовсім втратили зв’язок, напросився полетіти туди: особисто виправляти становище». І Серпілін на свою голову дозволив.

Потім йому хотіли поставити це в провину. А закінчилося навіть без догани в наказі. Серпілін і досі всього не знав, чому так сталося. Звичайно, подіяло те, що Захаров, як член Військової ради, написав у фронт, що думав, і, як завжди, не намагався вгадувати, який гам у кого настрій. Та тільки цього замало. Мабуть — Серпілін уже не раз думав про це, — коли доповіли на самому верху, в Москві, Сталін, тільки недавно висунувши тебе в командарми, не відступився й не дозволив зразу ж зняти. А що зняти пропонували, сумніву немає. Відповідальність на плечах лежала важка. Самою тільки вірою в Пікіна її не знімеш, а інших доказів, крім віри, нема.

— Барабанова пам’ятаєш? — раптом спитав Батюк.

— Пам’ятаю, — відповів Серпілін, підводячи на нього очі.

У запитанні Батюка йому вчувся виклик. І даремно: Батюк просто згадав про Барабанова, який колись теж, хоч і по-іншому, підвів його, як Пікін Серпіліна.

— Написав мені минулого літа, після госпіталю, просив пробачення за те, що накоїв. Знав мою душу, що візьму його знову.

— І взяв?

— Узяв. Прибув до мене на фронт тихше води, нижче трави, старшим лейтенантом — за те, що хотів покінчити життя самогубством, двох звань як не було. А тепер знову майор.

— Ад’ютантом?

— Ад’ютантом. Просився в розвідку, та я лишив у себе. Звик. Повір, сумував без нього, ад’ютант він чудовий.

— Напевне, — сказав Серпілін. — Коли б не нав’язав мені його тоді командиром полку, і ти без нього не сумував би, і він не стрілявся б.

Батюк пильно глянув на Серпіліна, ніби раптом побачив у ньому щось таке, про що вже забув:

— Так, бачу, з тобою не похристосуєшся. Думаєш, не знаю ваших розмов про мене, що гарячий, не чіпай, а то можу так перехрестити, що й сам потім не радий? Але я гарячий, та відхідливий. А ти м’яко стелеш, та твердо спати. Коли вже хто став тобі поперек горла, то прощення не жди.

— Не мені він став поперек горла, Іване Капітоновичу, а справі, — мовив Серпілін тим самим, знайомим Батюкові, небезпечно рівним голосом, що його Батюк мав на увазі, коли казав «м’яко стелеш». — Невже й тепер не згоден, що не міг він полком командувати?

— Міг, не міг! Якби не пив, то зміг би. Вже десять місяців у рот не бере.

— Ну що ж, коли так, то тепер можна хоч на дивізію. — Серпілін засміявся, пом’якшивши сміхом сказане.

— А ти як, усе ще вживаєш, — спитав Батюк, — чи вже здоров’я не дозволяє?

— Після аварії стримуюсь. Все-таки, кажуть, струс мозку був. А до цього від колишньої норми не відхилявся. Підпишу ввечері останній папір — і півсклянки на сон грядущий.

— А трусонуло добре?

— Не пам’ятаю. Кажуть, метрів з п’ять летів, поки приземлився.

— Не люблю я тих вілісів, — сказав Батюк. — Без них не обійдешся, але все одно не люблю. Небезпечна машина.

Чув, як мій попередник вілісом на передній край до фріців заїхав — з кулемета в упор!

— Віліс тут, правда, ні при чому, — заперечив Серпілін.

— Як це ні при чому? — вигукнув Батюк. — Ганяв на ньому так, що охорона не встигала. Розумний, кажуть, був чоловік, але в цьому одчайдушний. Дали задній хід, та вже було пізно! Дванадцять куль у грудях. От і вибув як то кажуть. А я прибув. І операцію почав з усіма тими хто від нього лишився. Жодного не замінив… Там, і в Таврії, і в Криму, кефір добрий. Ще з громадянської його запам’ятав. Як прибув на армію, зразу ж звелів, щоб давали кефір уранці і ввечері.

Серпілін усміхнувся. Згадав, як у їдальні Військової ради для Батюка, хоч би там що, завжди ставили молоко на кисляк. Горілку він пив нечасто, лише під настрій.

Але все одно потім сьорбав на ніч свій кисляк.

Скільком людям за війну, коли Батюк паленів од гніву, здавалося, що це не просто так, що є на це добре відома причина. А насправді причини тієї в Батюка не було, а галасував він і давав волю своєму норову, бо давно й твердо був переконаний, що все це потрібне в інтересах справи. «Так, — подумав Серпілін, — подивитися б на нього на фронті, який він тепер. Як і в чому змінився? Звичка лаяти людей на всі заставки виходила з моди. Та й менше причин, бо ж більше порядку, і люди дужчі, ніж були досі, чинять опір цьому, бо чим далі, тим менше в них за душею провини й більше гордості. А зрештою все зводиться до того, що краще воюємо».

І, немовби відповідаючи на його думки, Батюк сказав, власне, про те ж саме:

— Коли йшли по Криму, бувало, дивишся у степ і бачиш: непоховані кістки біліють — з сорок першого.

Згадаєш усе, що пережили, і дивуєшся людям: як усе-таки вистояли тоді? І самому собі: як же ти живий лишився після всього, що з тобою було? Дивишся на ті білі кісточки та й думаєш: хто тільки не лаяв тоді і їх, бідолашних, і самого себе за те, що тут відступили, там не втримали!..

А тепер, здається, і воскресив би, і обійняв би, та нема кого… Я в Москві вчора був, мені там пояснили про нове навчання: що з цієї осені в школах хлопців окремо вчитимуть. Не чув?

— Ніби так, — сказав Серпілін.

Він уже чув про це роздільне навчання, і йому здавалося, що коли хлопці вчитимуться окремо від дівчат, то це буде краще для допризовної підготовки, а значить, і для армії. Біль сорок першого року ще й досі ятрив пам’ять: скільки ж їх було тоді, призваних одразу після шкільної лави, готових віддати своє життя, але таких ненавчених, до сліз невмілих, що аж зло на них брало!

— Що ти про це думаєш? — спитав Батюк.

— Радий, що так вирішили — Ех, молоді, — сказав Батюк. — Набралися ми з ними горя на початку війни.

— А не вони з нами? — несподівано для себе спитав Серпілін, який, здавалося, тільки що думав так само, як і Батюк.

— Товаришу генерал-полковник, вам на рентген пора, запізнитесь!

Вони обидва обернулись.

Перед ними стояла зніяковіла медсестра, бо, наздоганяючи, мало не наскочила на них з розгону. Вона була молода, висока, з рожевим обличчям і рожевою шиєю.

— Справді, пора вже йти, — мовив Батюк, відкотивши обшлаг піжами. — Наскочила, скажу тобі, як танк…

Він подивився на її молоде огрядне тіло, яке щільно облягав білий халатик, і сказав з якимось дивним, водночас добрим і грубим зачудуванням:

— Ач яка! І де ми тільки вас після війни подінемо?

Очі в медсестри налилися слізьми. І тому, що обличчя її не встигло змінитися і на ньому все ще лишалася та сполохана усмішка, з якою вона спинилася перед Батюком і Серпіліним, ці сльози були такими несподіваними, як удар у серце, як нагадування про те, що стосувалося їх усіх і чого краще не чіпати словами.

Хто її знає, може, раптом подумала про себе і про те, кого лишить для неї війна.

— Ходімо, — не дивлячись їй у вічі, сказав Батюк. І на ходу обернувся до Серпіліна — Якщо дружина сьогодні не приїде, після вечері ще походимо.

Серпілін кивнув.

Батюк і медсестра йшли поруч по стежці, віддаляючись од нього. Зараз, коли він дивився їм у спину, поруч з кремезним Батюком, що ступав важкою ходою, медсестра здавалася ще вищою й молодшою. «А й справді, що робитимемо з ними по війні?» — подумав Серпілін і згадав, що треба буде від обіду залишити солодке для онуки. У синової дружини сьогодні вихідний, і ад’ютант привезе її з онукою після мертвої години сюди, в Архангельське.

Пообідавши, перед тим як іти до себе відпочивати, Серпілін зупинився у вестибюлі санаторію біля великої, на всю стіну, карти, на якій прапорцями було позначено лінію фронту, в одному місці, на півдні, в Румунії, вона вже кілометрів на сто виступила вперед за державний кордон.

Останніми днями прапорців на карті не пересували: становище лишалося без змін.

Коли й де почнеться наш літній наступ, поки що знала тільки Ставка, але, судячи з деяких ознак, наміри на літо були рішучі. В травневому наказі Сталіна, який Серпілін прочитав ще в госпіталі, були цілком зрозумілі для військової людини відтінки: мова йшла не тільки про те, щоб очистити від ворога всю нашу землю, а й про визволення з неволі братів — поляків і чехословаків. Досить було після цього поглянути на карту, щоб зрозуміти: завдання в майбутніх наступах, кажучи військовою мовою, були поставлені на дуже велику глибину. А коли б не ставили їх, навряд чи Сталін згадав би про поляків і чехословаків.

Серпілін стояв перед картою і, в котрий раз оцінюючи поглядом загальну конфігурацію лінії фронту на Західному напрямі, думав про майбутнє літо.

Німці все ще тримали в своїх руках більшу частину Білорусії і величезним виступом заходили в наше розташування між Полоцьком на півночі і Ковелем на півдні.

Нещодавно утворений за рахунок сусідів новий фронт, до якого ввійшла армія Серпіліна, займав ділянку навпроти Орші, Могильова й Бихова, саме там, де німецький виступ найглибше заходив у паш бік. «Напевне, головних ударів завдаватимуть сусідні фронти, праворуч і ліворуч від нас, а ми опинимося на допоміжному напрямі, — подумав Серпілін. — Припустити щось інше, дивлячись на карту, важко».

Карта була від підлоги до стелі, і той клаптик її, на який уже без Серпіліна вийшла й стала його армія, був дуже маленький — завбільшки з півсірника. Штабні робочі карти брати з собою в госпіталі й санаторії, строго кажучи, не дозволяли навіть командармові. Можна б, звичайно, попросити в Генштабі або посадити на віліс і погнати до себе в армію ад’ютанта й змусити привезти звідти відповідний чистий аркуш, без нанесення на нього обстановки… А втім, невелика біда. Той аркуш карти й дальші за нею два аркуші на схід, у напрямі до Єльні, та ще один аркуш на захід, що захоплював Могильов, — усе те міцно засіло в пам’яті з сорок першого року. Серпілін міг ще й тепер з заплющеними очима згадати, яка була на вигляд склеєна з тих аркушів карта, що по ній він спочатку воював, а потім виводив з оточення рештки дивізії.

Він навіть знав напам’ять, які населені пункти були на її перегинах, так дуже потертих, що нелегко було читати написи.

Він у думці бачив перед собою ту карту-двоверстку і на ній, на другому її аркуші, ту ділянку фронту під Могильовом, на яку тепер без нього вийшла його армія.

Коли вони тоді, в липні сорок першого, вирвалися з Могильова, то спочатку пішли лісами, прямо на Благовичі, але не змогли пробитися й повернули на північний схід, на Щекотово, Дрибін, Студенець, Татарськ, ішли саме через цей район.

У його пам’яті все прожите й пережите за три роки війни було нанесене на карти. Потім колись, мабуть, і війни не згадаєш без тих карт, що лишились од неї.

А зараз, навіть коли їх немає, вони все одно в тебе перед очима: і ті могильовські, і підмосковні — сорок першого, і літні — сорок другого, коли відступали од Дінця до Волги, і зимові — сталінградські, і весняні — під Харковом та Бєлгородом, і нові — початі в обороні на Курській дузі, а потім аркуш за аркушем підклеєні все далі й далі на захід, до верхів’я Дніпра.

Тепер замість них незабаром будуть інші, нові, заздалегідь надруковані топографічним управлінням Генштабу.

Німці заготували до Москви й далі, і в нас, треба гадати, заготовані до Берліна. А що і як у ході боїв нанесе на ті карти життя, — побачимо. Це залежить багато від чого, а також і від тебе самого. Відділена од сусідів праворуч і ліворуч розмежувальними лініями, проляже по тих картах твоя смуга життя, шлях тієї армії, якою командуєш ти, а не хтось інший… Зараз цю смугу перетнуто на схід від Могильова суцільною синьою змійкою німецьких позицій. На карті зітри гумкою — та й усе. А в житті доведеться попрацювати…

Серпіліна трохи хвилювало, що доля привела його саме в ті місця, де він починав війну. Здавалося б, військовій людині однаково, де розраховуватися з німцями, аби тільки розрахуватись! Де поставили, там і розраховуйся, а, виходить, ні, не однаково!

— Що, Федоре Федоровичу, на карту дивитесь? Все одно раніше ніж належить не випишемо, — пролунав у нього за спиною знайомий жіночий голос, і він відчув, що жінка не пройшла мимо, а зупинилась у нього за спиною, чекаючи, що він обернеться.

Він обернувся од карти, глянув на неї й знову, вкотре вже за ці дні, подумав, що вона вродлива і що все це добром не скінчиться.

— Дозвольте вам доповісти, Ольго Іванівно… — сказав він, дивлячись жінці у вічі.

— Якщо «доповісти», тоді вже за званням, — усміхнувшись, перебила вона.

— Дозвольте доповісти, товаришу підполковник медичної служби, що думав зараз не так про майбутнє, як про минуле. А в майбутньому сподіваюся на ваш здоровий глузд. Навряд чи ви триматимете тут зайвий час незайву для війни людину.

— Спасибі, що хоч у здоровому глузді не відмовляєте.

Не від кожного хворого це почуєш, — сказала жінка і, поглянувши на великий чоловічий годинник на зап’ясті гарної руки, додала — І цей здоровий глузд зараз підказує, що вам пора йти відпочивати.

— Слухаюсь.

Серпілін трохи схилив голову і, теж глянувши на її гарну руку з великим чоловічим годинником, мовив:

— А от кажуть, що в хірургів руки якісь особливі.

— В одній долото, в другій молоток? — спитала вона без усмішки. — Скільки хірургів, стільки й рук. Тільки миємо їх частіше й довше, ніж інші люди. І гарячою водою з милом, і щіткою, й спиртом, і від цього вони не завжди такі на вигляд, як хотілося б. Проте зараз, здається, нічого собі, — усміхнулась вона і подивилась на свої руки з коротко обрізаними нігтями на довгих пальцях. — Бо я тут не так хірург, як нянька при вас, генералах.

Навіть обридло вже. От розпрощаюсь з цим підмосковним раєм і попрошусь до вас в армійський госпіталь провідним хірургом. Що на це скажете?

— Не знаю, чи це серйозно.

— Це правда. Я й сама ще не знаю, чи це серйозно.

Ходімо. А може, ще чогось не додивились? — кивнула вона на карту.

— Зараз, — сказав Серпілін. — Ще п’ять хвилин — і піду відпочивати. По-чесному.

— Спробую повірити. А ввечері приходьте до мене чай пити. Запрошую заздалегідь: до вечора не побачу.

— Дякую. Та чи не занадто я став до вас учащати?

— Як хочете, — сказала вона після невеличкої паузи.

— Мені дуже хочеться, — просто сказав він.

— Ну то й не гамуйте своїх бажань. Кажуть, це шкодить. — Жінка засміялась і вийшла з вестибюля, а він, знаючи, що вона піде зараз до себе в лікувальний корпус, підійшов до вікна й побачив, як вона йде по стежці, мабуть, уже не думаючи про нього. Іде швидкою, діловою ходою і похитує з боку на бік гарною головою в білій накрохмаленій лікарській шапочці, немов на ходу розмовляє сама з собою, про щось запитує себе чи про щось сперечається. І здалеку здасться зовсім молодою, ще молодшою, ніж зблизька.

Учора між іншим вона сказала, що їй незабаром сорок.

Виходить, коли він бачив її в сорок першому році взимку, їй було тридцять сім… Але тоді вона здавалася старшою, ніж тепер.

Він дивився, поки жінка не зникла за рогом будинку, і не зразу примусив себе не думати про неї, коли, відійшовши од вікна, повернувся до карти.