Останнє літо

Розділ двадцять перший

Надвечір Могильов було взято і остаточно очищено від німців. Та Серпіліну довелось і після цього працювати ще багато годин, плануючи майбутнє — все те, що виникало й вимагало негайних рішень у зв’язку з новою, додатковою директивою Ставки. Їхньому фронтові було наказано, розвиваючи успіх, з ходу форсувати Березіну і разом із сусідніми фронтами навально наступати на Мінськ.

Внаслідок цього робочий день розтягся майже на добу — з четвертої години ранку, коли встав, щоб їхати у війська, до третьої години ночі, коли, попрощавшись з начальником штабу, пішов до себе в хату спати.

І хоч нарешті міг собі це дозволити, все одно не спалося — всупереч природі й здоровому глузду.

Уже й ординарцеві сказав, щоб розбудив о шостій ранку. І гімнастерку стягнув, залишалось тільки скинути чоботи, роздягтись, лягти на послане ліжко й вимкнути лампочку, що світила від движка. Уже двічі збирався це зробити, але щось заважало.

Як сів до столу, вже без гімнастерки, на хвилину, щоб випити на ніч склянку голого чаю, так і сидів, не відпочиваючи, а думаючи, наче не можна про все це подумати згодом, колись, а не сьогодні. Та, мабуть, не можна, мабуть, думки приходять не за розкладом. Події дня змінювали одна одну в пам’яті і плутались у часі. Що було раніше, пригадував потім, і навпаки. А то й взагалі згадував речі, які зовсім не стосувалися цього дня. Та виходить, стосувалися, коли згадував…

Кажуть, на новому місці не спиться. Але ця приказка не для війни, за нею взагалі спати розучишся. Тільки за шість днів наступу третє місце. Річ не в новому місці, а в нових думках, що лізуть у безсонну голову впереміж із спогадами про минуле.

І хоч завтра продовження того самого, що було сьогодні, того самого наступу, а все-таки в твоєму власному житті визволення Могильова щось одне завершує, а щось інше починає. Мабуть, тому й не спиться! Вгадуючи наперед дальше завдання, вони ще вчора вночі намітили з Бойком це, щойно взяте тоді село при дорозі Могильов — Мінськ як зручне місце для майбутнього командного пункту. Вчора, в цей час, з ходу взяли — тим-то й село ціле, — а сьогодні вже ночуємо в ньому, за сімнадцять кілометрів на Північний захід від Могильова.

А Могильов, про який останніми днями стільки говорилося, що здавалось, саме це слово висить перед тобою в повітрі, залишився позаду, в минулому. І за новою розмежувальною лінією, навіть не в смузі твоєї армії, а в сусіда ліворуч. І його дивізія там залишиться, і його комендант! А тебе націлили прямо на Мінськ.

Хоча шосе Могильов — Мінськ звідси, від краю села, за два кілометри, все одно чути, як ревуть на об’їздах грузовики. Цілу ніч ідуть і війська, й техніка, й тили.

А шосе — тільки назва! Власне, поліпшений путівець, який німці при відступі й розгрузляли, й загатили своєю розбитою з повітря та з землі технікою; вся дорога — від початку до кінця самі об’їзди…

Генералів у Могильові взяли тільки двох — командуючого укріпленим районом і командира дивізії. Кажуть на допитах, що вчора, коли замкнули кільце оточення, генералів було п’ять. Одного пораненого вночі вивезли «шторхом» з могильовського аеродрому до Мінська. Долетів чи ні — невідомо. Другого наші штурмовики спалили на дорозі в машині. А ще про одного самі не знають, де він подівся. Вважають, що загинув десь під містом.

Можна повірити! Бувало, що й ми не знали.

Досадно, певна річ, що обох генералів узяв не ти, а сусід ліворуч. Коли вдень розітнули місто навпіл, а потім ще раз переполовинили, генерали виявилися в тих кварталах, які брав сусід.

Коли потім зустрілись у Могильові, сусід сказав про командира німецької дивізії, що той свого часу, командуючи полком, брав участь у взятті Могильова, признався в цьому розвідникові.

— Який полк? — запитав Серпілін.

Сусід покликав свого розвідника, щоб назвав полк.

— Правильно, — сказав Серпілін, — брав участь. У мене перші за війну полонені були з того полку.

Така подія, як перші полонені, западає в пам’ять надовго.

— Отже, саме з тобою бився, — сказав сусід. — Я їх ще до штабу фронту не відправив, — може, поговориш з давнім знайомим?

Серпілін відмовився. Була спокуса, та була й незручність. Чого ж допитувати чужих полонених? А чуда ніякого немає: був німецьким полковником, командував полком, брав Могильов. Потім став генералом — командував дивізією на цьому самому напрямі. Спочатку йшов уперед, потім назад.

Коли й є чудо, то в нас самих. Як усе-таки витримали, знесли їхній перший удар? Як не дали їм увійти в Москву? А все подальше — закономірне! Хоч є, звісно, й процент випадковості — що тобі випало на долю визволяти саме Могильов, який тоді залишив. А щодо іншого, у всіх, хто живий з сорок першого року, хоч як їх перетасовувала війна, почуття однакове: кожний згадує тепер, наступаючи, де він був тоді й що залишав…

Сусід заквапився до комендатури, перевірити, як там розгортається комендант міста, якого він призначив, а Серпілін зустрів Батюка, що приїхав подивитись, яке воно є, взяте військами його фронту місто Могильов.

Розмова з Батюком підтвердила припущення Серпіліна про подальший рух армій на Мінськ.

І раніш, і сьогодні, коли ще на кілька годин відсунулись строки взяття Могильова, Батюк натискав лише на це. Не злазив з цієї теми і по телефонах, і коли приїздив. А тепер, коли Серпілін доповів йому останні дані щодо просування Кирпичникова, який за день уже пройшов двадцять верст і дав слово до ночі передовими загонами форсувати річку Друть на півдорозі до Березіни, Батюк не повертався до колишніх докорів за Могильов, не лічив, скільки кварталів узяв ти і скільки сусід…

Про це мови вже не було. Було мовчазне визнання того, що ти правильно діяв і сьогодні зранку, і до цього, коли натискав на просування своїх правофлангових корпусів на захід, до Березіни.

Документа ще не було, його очікували з години на годину. Але Батюк, який не любив напускати туману, тим більше зі своїми командирами, одразу, коли зустрілись у Могильові, сказав Серпіліну, що його вже попереджено по ВЧ, — їхньому фронту у взаємодії з сусідами передбачено розвивати успіх прямо на Мінськ!

— Як ти й передчував, — сказав Батюк. — Думаєш, я не бачив? Бачив. Я з нього стружку знімаю, що затягнув з Могильовом, а він собі й оком не моргне, вже про Мінськ думає.

— А ви самі хіба не думали, товаришу командуючий? — спитав Серпілін.

— Моє становище простіше. Мені хоч яка армія візьме Могильов, обидві мої! А ти характер у цьому ділі показав — не перенервувався! За Могильов лаяв тебе, а за те, що про завтрашній день встигав думати, хвалю!

Львов приїхав у Могильов пізніше від Батюка, приєднався, коли зайшли випити чаю, до командира дивізії, що брала останні будинки, в тому числі й вокзал. Командир дивізії з такої нагоди, як визволення Могильова, мав на думці, звісно, не чай, але Батюк од іншого відмовився:

— Запрошував на чай — чай і питимемо. До ночі роботи багато. Ти своє на сьогодні закінчив, а я лише починаю. — І обернувся до Серпіліна: — Правильно чи ні, командарме?

Львов не став пити чаю. Зайшов до прибраної нашвидкуруч кімнати з повибиваними шибками, глянув на кухлі, з яких пили чай, — може, йому кухлі не сподобались, здалося, що гігієни не дотримано, а може, й справді не хотілося пити — сів осторонь на край стільця й так і сидів окремо, чекав, коли звільниться Батюк. Коли сідав, скривився. Як перед наступом розтягнув ногу, так і не одійшла; перетерплював.

Виявляється, Львов, — Серпілін цього не знав, якось вийшло так, що в поспіху не доповіли, — був сьогодні вдень там же, де він сам. Зробив повне коло, доїхав до стику з сусідньою армією і повернувся до Могильова через сусіда ліворуч.

— Як мені доповіли, роз’їхався з вами на двадцять хвилин, — сказав Львов.

— Виходить, усього не набагато бою не застали, — сказав Серпілін. — Я одразу після бою поїхав. А наслідки бачили?

— І наслідки бачив, і бій застав. Тільки в різних місцях з вами.

— Так, — устряв у розмову Батюк. — Коли мені вранці доповіли, що командарма на місці нема, перебуває там, де йому не слід, хотів був витягти тебе звідти й прочухана дати. А тут, майже водночас, доповідають, що й член Військової ради фронту вже там, дзвонить звідти начальникові штабу, щоб звернули увагу на роботу трофейних команд. Вимагає, щоб начальник трофейної служби фронту особисто, невідкладно, негайно прибув туди, на поле бою! Виручив тебе Ілля Борисович, — кивнув Батюк на Львова. — Коли тебе лаяти, треба й члена Військової ради фронту критикувати. А його критикувати — собі дорожче. А критикувати самого тебе несправедливо…

Львов слухав, і оком не моргнувши, наче все це його не обходило. І сказав про те єдине, що його цікавило:

— Давно вважаю, що начальник трофейної служби або має бути сміливою людиною, здатною навести лад з трофеями по гарячих слідах, під вогнем, або ж він взагалі не годиться. Цвинтарні сторожі на цій посаді нам не потрібні!

Батюк не відповів. Чи то мав свою думку про начальника трофейної служби фронту, але не хотів сперечатися при Серпіліні, чи то взагалі не надавав значення цій розмові.

— Хочу знати вашу думку, товаришу Серпілін, про заступника начальника політвідділу вашої армії Бастрюкова, — несподівано для Серпіліна спитав Львов. — Стикалися з ним?

— А які в мене з ним можуть бути зіткнення?

Мабуть, Львов ужив слово «стикалися» в іншому його значенні, але Серпілін вважав за потрібне вточнити.

— Я не в тому розумінні, — нетерпляче сказав Львов.

— Служу з ним в одній армії давно, а повсякденно й безпосередньо справи з ним не маю. Гадаю, член Військової ради армії грунтовніше за мене може доповісти вам про його службові якості.

Ухилившись од відповіді, Серпілін не брав великого гріха на душу: що скаже Захаров про Бастрюкова — відомо!

— Це мав на увазі, — сказав Львов. З його обличчя не можна було зрозуміти, задоволений чи не задоволений він відповіддю Серпіліна. — А вашу думку хотів знати лише з одного питання. Проявів боягузтва в нього не спостерігали?

— З вашого дозволу, сформулював би інакше: проявів хоробрості з його боку не спостерігав.

Батюк зареготав з такої атестації, а Львов, не добачивши в ній нічого смішного, сприйняв її як відповідь по суті і, швидко кивнувши, спитав Батюка, чи збирається той їхати назад до штабу фронту. Почувши, що командуючий затримається в Могильові, дав усім своїм виглядом зрозуміти, що хоче залишитися з ним удвох. Серпілін вийшов, як ведеться в таких випадках, попросивши в Батюка дозволу піти розпорядитись…

Розпоряджатися в даний момент не було чим; вийшовши з будинку, Серпілін сказав командирові дивізії, який підійшов до нього, щоб той продовжував своє діло, а сам, стоячи біля ганку, на сколупаному тротуарі, все дивився на цю вулицю, що вела на південно-західну околицю Могильова і якою в сорок першому, ще до боїв з німцями, коли готували оборону, не раз їздив з полку до штабу дивізії. І вулиця тоді була ціла, і люди ще жили на ній десь між миром і війною, не одвикнувши від одного й не звикнувши до другої. Не лише в цивільних і у військових — у тебе самого в голові ще не вкладалося, що тут цілих три роки можуть пробути німці, що через два будинки навскоси звідси буде їхня німецька комендатура, від якої залишилась тепер тільки купа руїн: підпільники затягли до підвалу пекельну машину; висадили в повітря і комендатуру, й коменданта.

Люди в місті й тепер живуть. І зустрічали, і червоні прапори, виявляється, зберегли. Група партизанів пройшла вулицями зі зброєю й червоним стягом. І жінки вилізли з підвалів, і діти. І сльози були, і обійми. І вбогий хліб-сіль звідкись узявся — спекли паляницю з борошна з лободою. Командир дивізії розплакався і від цього хліба-солі, й від жіночих сліз, коли передавали йому ту паляницю на рушнику. Такі сльози — як зараза. Серпілін і сам це відчув, коли худа, мов жердина, бабуся плачучи обняла його і, незважаючи на те що він поспішав, тричі повільно поцілувала, повертаючи за голову до себе, наче він не генерал, а заблудлий син.

Стоячи біля ганку, Серпілін обернувся на скрипіння гальм. З віліса вискочив Батюків ад’ютант Барабанов, що їздив кудись за його наказом. Серпілін мимохідь бачив його багато разів, але отак, упритул, зіткнувся вперше.

І вперше помітив, як постарів і схуд Барабанов; шкіра так туго натягнута на вилицях, ніби її вже не вистачало. Барабанов козирнув, хотів пройти повз нього до командуючого, а Серпілін зупинив його:

— Що з тобою, Барабанов, хворієш?

— Хворію. Виразка відкрилась.

— Треба в госпіталь.

— Поки можу — терплю. Запити боюсь, якщо через цю виразку знов до госпіталю.

— Чому ж запити?

— Я себе знаю, товаришу генерал, — сказав Барабанов.

Серпілін раптом відчув себе не те щоб винним перед ним, — ні, винним він себе не вважав, та, коли звела нагода, хотів, щоб між ними не лишалось такого, чого не повинно лишатися між людьми на війні.

— Не хочу, щоб ти ображався на мене, Барабанов.

Барабанов звів очі, до цього дивився собі під ноги.

— Атестат його вдові, як вам обіцяв, надсилаю. Якби вважав, що ви не праві, не робив би цього. — І попросив: — Дозвольте пройти?

З ганку, накульгуючи, спустився Львов, кивнув Серпіліну, сів у свою високу, незграбну емку з двома ведучими осями й поїхав.

Коли Серпілін повернувся, Батюк ще сидів за столом, а Барабанов доповідав йому, — виявляється, їздив за його наказом по ордени. Батюк хотів тут-таки, в Могильові, вручити ордени й медалі тим солдатам і офіцерам, котрі взяли в полон двох німецьких генералів.

— А реляції на завтра оформимо, — підводячись, сказав Батюк. І, вже від’їжджаючи, певне, тому, що їхав нагороджувати, заговорив про свого сина, який воював на Ленінградському фронті: — Про сина по ВЧ сьогодні подзвонили. Виявляється, вдруге поранений. Ми з тобою двадцять третього тільки ще починали, а його саме того дня під Мусталахті, вже за Виборгом, осколком у руку. Вдруге в строю залишився і медаль «За відвагу» одержав. Він дужий у мене, штангіст. До війни на третьому курсі у Лесгафта вчився…

І Серпілін відчув з його голосу, що бадьориться, а за сина страшно. Тим страшніше, що знає: трохи покрививши душею, міг би на тій самій війні підшукати синові місце трохи ближче до себе й трохи далі від смерті. А може, й дружина — мати є мати — раз у раз пише про це в листах…

Батюк поїхав до сусіда, а Серпілін залишився в тій частині міста, яку брали його війська, проїхав вулицями, перевірив, як вони знімаються, виходять з міста. Не дуже це й просто: шість днів тільки й думали, як узяти місто, а тепер, коли взяли, одразу, навіть не переночувавши, йти з нього далі. Поздоровив кількох командирів полків, кого ще на відпочинку, кого вже на марші; розпитав про втрати, про які вже склав собі перше уявлення. Найбільше вбитих там, де не одразу протаранили оборону, затупцювали на одному місці, Підставили себе під вогонь якоїсь німецької вогневої точки, яку потім ущент було розбито.

На братських могилах у кращому разі пишуть на дощечці хімічним олівцем імена, а звідки хто — не пишеться. Але й з імен можна здогадатися, хто звідки. На одній такій темно-сірій дощечці, мокрій від дощу, який бризнув надвечір, де поховані не сьогоднішні, а ще вчорашні, — з-поміж одинадцяти прізвищ були не тільки російські, й українські, й білоруські — як завжди і скрізь, — а й казахське, і якесь схоже на іноземне, мабуть, естонське, прізвище, і кавказьке — Джатієв — може, осетин, а може, чеченець. І всі на тій самій дошці, проти того самого розбитого кулеметного гнізда.

Бій у місті, звичайно, дає додаткові переваги тим, хто обороняється. Весь час, поки їх виколупуєш, зазнаєш жертв. Проте сила, яку ми мали тепер у своїх руках, долала й цю перевагу — випалювали німців залпами «катюш», штурмували їхні розтягнені по околицях позиції з повітря, гнізда та опорні пункти в будинках розбивали прямою наводкою, — робили все, що могли, щоб зменшити свої втрати. І, як наслідок, навіть у межах міста втратили менше, ніж німці. Підсумок непоганий.

За попередніми даними, полонених у самому Могильові взяли близько двох тисяч. Якби німці вчора пішли на капітуляцію, ще кілька тисяч залишилися б живі. І ми також сьогоднішніх втрат не зазнали Коли ставиш ультиматум і чекаєш, не воюєш, а потім, не діставши відповіді, знову гатиш, поки не скінчиш, відчуття у військової людини двоїсте. Досада за свої втрати, яких могло не бути, коли б у відповідь на твої умови вийшли з білим прапором. І, звичайно, злість на противника за ці втрати, за те, що він не припинив, як то кажуть, безглуздого опору. Та як не злостись, а безглуздий він, той опір, та й не зовсім! Бо ті, кого він убив у тебе того останнього дня, лежать у землі і вже не підуть за тобою далі, ні на Мінськ, ні на Варшаву, ні на Берлін. І в цьому найгіркіша гіркота!

Німецької техніки набили багато і вчора, й сьогодні.

І в Могильові, й за Могильовом. Особливо по дорозі на Мінськ. Довелось надавати своїй піхоті колонні шляхи ліворуч і праворуч від цієї дороги, бо не пройдеш! А щоб протягти нею артилерію, зараз сапери працюють — розчищають.

Коли проїздив містом, на головній вулиці, серед зруйнованих і напівзруйнованих будинків, побачив уцілілі вивіски. За німців тут, у Могильові, була сяка-така торгівля, тулилися по магазинчиках крамарі, що вилізли з підпілля; виробляли тут і свічки, був і комісійний магазин якогось А. Дуплака, і чиясь, не розбереш чия, бо піввивіски одірвало снарядом, кав’ярня…

Побачив усе це й пригадав двадцятий рік — листопадовий, холодний не по-кримському день, коли після Перекопу, переслідуючи білих, увійшли в Сімферополь і побачили головну вулицю з позабиваними, облупленими, але все-таки багатшими за ці, могильовські, магазинами, крамницями й крамничками зі складами всього того, що жило там за Врангеля і що лишалося ще на вивісках…

Пригадав тодішні свої почуття — молодої, двадцятип’ятирічної людини, яка щойно зруйнувала старий світ і добивала Його там, у Криму. Пригадав і подумав про те, що серед усіх воєнних турбот часом забувалося: ні, не просто — ми і німці! Не тільки це! Є ще й свої таргани, свої блощиці! Дохленькі, вже, здавалося, так присушені часом, що сама шкурка лишилась, а все-таки ожили, зуміли, відкрили свою небагату поганеньку торгівлю. Жили за німців навряд щоб так уже солодко — в страху і навшпиньках. Проте хоч і навшпиньках, а мали надію на повернення старого, зруйнованого в сімнадцятому році…

Хоч сякого-такого, на будь-яких умовах…

Коли біля вокзалу командир дивізії представив солдатів, що відзначилися, взявши в полон найостанніших німців, Серпілін в одному з них, сержантові, за прізвищем і вимовою впізнав касимівського татарина, материного земляка, й заговорив до нього по-татарському. Сержант від несподіванки дивився на Серпіліна так, ніби командуючий армією, що стояв перед ним, — це одне, а говорить усередині в ньому по-татарському хтось інший. Тільки згодом дотямив і озвався. Виявилось, і справді, касимівський.

Відповідав упереміж російською й татарською.

Військове по-російському: «Так точно, товаришу генерал», «Служу Радянському Союзу, товаришу генерал!» А інше, не військове, по-татарському. Розмовляти татарською мовою Серпіліну давно не випадало.

Потім, коли поїхав далі, все думав про матір. А спогадам цим було рівно стільки ж літ, скільки командирові дивізії, котрий брав місто, — тридцять дев’ять років тому востаннє розмовляв з матір’ю по-татарському, перед її смертю. Тридцять дев’ять років! Як для кого — ціле життя.

Отож-то, дитинство далеко. Так далеко, що вже й не видно, де скінчилося…

У щойно взяте місто намагалися знайти привід заїхати майже всі. Не лише ті, кому треба було по службі, а й кому зовсім не треба.

Серпілін зустрічав і тих, других, але зауважень не робив: не було настрою. Ну, зробила людина гак, проїхалась, подивилася на Могильов… Зрозуміти можна! Тільки згодом посміявся з цього, коли з’їхався в місті з Захаровим.

— Кого тільки не бачив! Лиш Бастрюкова не зустрів, навіть дивуюся! Він-бо в тебе любить у міста входити.

І коли останній входить, однаково вигляд такий, ніби перший…

— Бастрюкову сьогодні не до того, — махнув рукою Захаров. — Він сьогодні на Львова так напоровся, що, поки й віку, не забуде.

І розповів історію, з якої Серпілін зрозумів несподіване для нього запитання Львова про Бастрюкова.

Виявляється, Львов, котрий усе ще сватав Бастрюкова на начальника політвідділу, сьогодні зранку забрав його з собою на передову. Як це часто з ним бувало, нікого не повідомив, куди їде і де буде, подивився в оперативному відділі обстановку, сів у свою славнозвісну емку, взяв віліса з автоматниками й поїхав. Не заїжджаючи ні до штабу дивізії, ні до рухомої групи, за власною картою майнув просто на стик двох армій, хотів особисто перевірити, як забезпечений!

Не завжди добре орієнтувався, а цього разу переплутав напрям, повним ходом вискочив з лісу на передній край, праворуч від Бобруйського шосе, і саме попав під вогонь німецької артилерії.

Емка його шурхнула в старий окоп, але вціліла. Віліс з автоматниками, в якого перед цим, на розвилці, спустив скат, відстав, і Львов опинився на полі вчотирьох — із своїм порученцем Шлейовим, Бастрюковим і водієм, якого поранило в голову; тим-то він і не втримав, загнав машину в окоп. Водія Львов сам власноручно перев’язав і, забравши з емки напівавтомат, з яким завжди їздив, і гранати, заліг тут же, в чагарнику, разом з усіма, хто його супроводив, готовий прийняти бій, якщо німці підійдуть ближче.

Німці до них не підійшли, були зайняті іншим. Шлейов, давно вже перебуваючи при Львові, звик до колотнеч і тому лежав поряд з ним, а Бастрюкова, коли бій затих і німецькі танки та бронетранспортери попалили й зупинили, поблизу не було.

— Ти на СП ліворуч від шосе був, — сказав Захаров, скінчивши свою розповідь, — а Львов праворуч, кілометрів за півтора. Поки вони звідти шофера пораненого вивели, самі вибрались, узяли в танкістів іншого водія, витягли емку, — тебе вже не було, ти поїхав, а командир дивізії Артем’єв явився перед ясні очі. Він мені все це й змалював у лицях. Бастрюков, виявляється, на цілий кілометр назад рвонув через ліс, не знаю вже, на що сподівався! Може, зі страху вважав, що всі, крім нього, загинуть — і кінці у воду? Але тільки Львов побачив його на дорозі, біля віліса, — віліс, коли скат замінили, лишився на місці, — автоматники не знали, куди поткнутися, й пішли вперед — шукати Львова. А Бастрюков якраз на цей віліс вибіг чи виповз, не знаю вже як! Але кажуть, коли Львов його біля віліса засік, картина була сильна!

Бастрюков пробує викрутитись, пояснює, що прибіг до віліса за підмогою, щоб на виручку до товариша Львова їхати, а водій заперечує, каже: ніяких наказів від полковника не одержував… Ну, Львов, треба сказати, швидко розібрався. Бастрюков, мабуть, подумав, що крива вивезе, як уже не раз вивозила, вислухав сумирненько все, що на його долю дісталось, і стояв, мов чижик, збоку, поки Львов з командиром дивізії розмовляв. Потім бачить: Львов їхати зібрався. В емку до нього, звісно, не посмів, а на віліса з автоматниками бочком-бочком і поліз… Львов емку зупинив, дверцята відчинив та як гримне на нього: «Геть з машини!» Той у першу мить не зрозумів. Львов йому ще раз: «Геть з машини!» Хряпнув дверцятами так, що шибка тріснула, і поїхав двома машинами, тільки курява з-під коліс!

— Так, не знав я, — сказав Серпілін, — коли там, на спостережному пункті, дивився на цей бік, що член Військової ради фронту в такому критичному становищі. Як це сталося, що під вогонь заїхав? Як пропустили? Все-таки справжнього порядку, виходить, не було! Доведеться спитати за це.

— Тільки не надто суворо, — сказав Захаров, як Серпілін заднім числом не на жарт розгнівався. — Що це з ним, уперше, чи що? Нікого не слухає, ні в кого не питає, любить — як сніг на голову! Правда, треба віддати йому належне, коли попадає в таку халепу, то й винного не шукає. Вважає для себе за звичайну річ: заїхав, то й заїхав, що тут такого? Навіть пишається потім! — засміявся Захаров і спитав, чи не збирається Серпілін повертатися на командний пункт армії. — Може, разом?

Та Серпілін сказав, що в нього ще є справа в Могильові. Яка — пояснювати не став.

Захаров поїхав, а Серпілін, залишивши і бронетранспортер, і радистів у центрі Могильова, наказав їм чекати, взяв з собою лише Синцова й автоматника і поїхав через місто на його південно-західну околицю. Їхав швидко, не вагаючись, не розпитуючи, лише командував, де повертати. Гудков і автоматник не знали, куди їдуть, тільки Синцов догадувавсь…

Коли під’їхали до руїн цегельного заводу, виліз із машини і постояв. Шукав очима ті ями, про які казав Ситін, що німці примусили населення ховати в них убитих.

Подивився й побачив їх за сто кроків. Ями там, де й були.

Тоді й переховувалися в них від бомбування, і ховали вбитих — самі це почали. «Вісімдесят сьомі» так пікірували до самої землі, що тільки прямих влучань у щілини та окопи було по десятку на день…

Постояв біля тих ям і поїхав далі, до дубових насаджень, на третій кілометр Бобруйського шосе, де колись приймав із своїм полком перший бій. Уранці дивився на це поле бою звідти, з того боку, а зараз хотів подивитися звідси. Звідти — одне почуття, звідси — інше!

Залишивши віліс на дорозі, пройшов триста кроків до ярка, де в нього тоді, в перший день, був перший переораний потім бомбами командний пункт.

Тепер тут стояли покалічені німецькі гармати, ті самі, які сьогодні вранці обстрілювали звідси узлісся.

Зенітки, теж потрощені й перекинуті, валялись біля самої дороги, а серед дубових насаджень то тут, то там стояли згорілі й покинуті німецькі танки й самохідки. І коло них, і коло розбитих гармат лежали ще не прибрані трупи німців.

Але він дивився й ніби не бачив усього цього, бачив не те, що зараз, а те, що було тоді. І навіть, здавалося, чув самого себе, свій тодішній голос, свої квапливі накази й радісні повідомлення перших годин бою, коли вперше на власні очі побачив, як зупиняються й горять німецькі танки.

І те, що час було повертатися до штабу і вести далі війну і вже не залишалося часу стояти тут і думати, тільки посилювало його почуття. Сила спогадів загострюється, коли на них мало часу…

Він озирнувся й побачив колону полонених німців, що переходили через дорогу; їх конвоювали партизани.

Спіймали десь тут, у лісах, у районі Могильова, і кудись вели. Мабуть, на нічліг: уже вечоріло, і полонені теж будуть десь і їсти, й ночувати. В хвості колони, підганяючи німців, ішов бородань у вицвілому кашкеті прикордонника, в німецькому офіцерському мундирі з червоною пов’язкою на рукаві і в плямистій трофейній плащ-палатці, що розвівалася за плечима.

— Поїхали, — сказав Серпілін Синцову, що стояв у нього за спиною.

І це «поїхали» було єдине, що він сказав за весь час.

На новому командному пункті армії Серпілін нашвидкуруч підвечеряв разом із Захаровим та Бойком. Із штабу фронту щойно подзвонили, що до них уже виїхав офіцер оперативного управління з наказом на подальші дії.

Звичайно вечеряли пізніше, коли закінчать з основними турботами. А цього разу вирішили порушити порядок, щоб потім уже не відриватись.

Бойко один з них трьох так і не побував сьогодні в Могильові.

— Ну й витримка в тебе, Григорію Герасимовичу! — з подивом перед послідовністю характеру начальника штабу, що виявилась навіть у цьому, сказав Серпілін. — Як це було не подивитися на Могильов?

— Буде нагода — подивлюся, — сказав Бойко. — Потреби не виникло, а сїправ цілий день було по зав’язку. І до всього — штаб фронту з телефонів не злазив, яких тільки даних від нас не вимагав!

— Та ще до того ж я прошпетився перед тобою…

— Я за вас хвилювався сьогодні, — не прийнявши жарту, відповів Бойко.

Слова «хвилювався» Серпілін у лексиконі Бойка не пам’ятав. Почув уперше і навіть подивився на нього.

Бойко мовчки витримав погляд; ніби нагадуючи, що й звідси, здалеку, тримав у полі зору все, що діялося там, де був Серпілін, сказав:

— Того капітана, якого при вас у полон взяли, я після допиту в розвідвідділі наказав привести до себе, перед тим як відправити в штаб фронту. Хотів перевірити на ньому їхній стан духу — чого від них можна сподіватися надалі. «Виявляється, і на це час знайшов», — відзначив сам собі Серпілін.

— Тримався сміливо, а пригніченість відчувається.

У відповідь на моє запитання: «Як сталося, що мусив здаватись у полон?» — нервувався й натискав на нашу перевагу в силі: виправдувався тим, що в нас усього набагато більше, ніж у них. Навіть запевняв, що в п’ять разів більше! Довелося запитати його: звідки знає, що саме в п’ять? Може, страх має великі очі?

— Не без того, — сказав Серпілін. — А взагалі, природно, кожен свою поразку намагається чимось виправдати. Тепер німці намагаються, — тим, що в нас усього більше, ніж у них. І кількісну перевагу над ними маємо, і матеріальну створили! Все так. Але їх самих, як військових, це ні на волосину не виправдує. Нападаючий повинен знати, на кого меч підняв. І які будуть відстані, і які дороги, і який клімат, і з якими людьми доведеться мати справу. І загалом, і тут, у Білорусії, зокрема.

Тема була така, на яку тягло поговорити саме сьогодні, коли за спиною залишився щойно визволений Могильов, Та приїхав зі штабу фронту офіцер оперативного управління з наказом, і всі, поспіхом допивши чай, одразу ж пішли працювати, як звичайно, до Бойка.

Хоч цього разу командний пункт був у селі, Бойко й тут наказав поставити той самий великий намет, в якому працював на попередніх командних пунктах. У літній час віддавав йому перевагу перед хатою.

— Думаєш так до осені й возити з собою цю резиденцію? — спитав Серпілін.

Бойко кивнув:

— Для роботи корисно, коли звикаєш до чогось одного.

Наказ, згідно з яким армія мала брати участь у Мінській операції, що продовжувала собою Могильовську, був небагатослівний. Те, про що думали й раніше, особливо вчора й сьогодні, тепер було викладено як пряма вимога: навально переслідувати німців усіма наявними силами, обходячи їхні опорні пункти, ніде не затримуючись, виграючи час і простір, іти вперед, до Березіни, а після її форсування — до Мінська.

З цим найближчим завданням, якнайшвидше дійти до Березіни й форсувати її, й було пов’язане майже все, про що говорили в штабі до пізньої ночі.

Офіцери оперативного відділу з наказами про сплановані на завтра дії поїхали в корпуси. Підписавши накази, серед ночі поїхав уперед, у війська, й Захаров.

А Серпілін з Бойком та з командуючим артилерією все ще працювали над тим, що мало бути далі. Треба було заздалегідь заправити у величезну армійську машину з усіма її штабами та розгалуженнями все, що вона мала за цю ніч і завтрашній ранок перетравити в собі, роздробити на десятки різних документів, наказів, розпоряджень і довести до виконавців, — без цього навіть найкращий наказ залишився б тільки марними словами. І хоч Серпіліну, й Бойку, й усім іншим, хто працював з ними цієї ночі, потрібен був час, щоб думати й вирішувати, вони самообмежували себе, знаючи, що й там, нижче, в штабах корпусів, дивізій і далі вниз, тим, хто на підставі їхніх наказів віддаватиме дальші, свої, теж треба встигнути подумати, перш ніж наказувати. А тим часом операція вже почалася, вже переросла за цей вечір і ніч з однієї в другу…

Не дивно, що після такої роботи почуваєш себе стомленим. Дивно інше: що, незважаючи на втому, вже постеливши постіль, все-таки сидиш і не спиш. Буває в людині таке поєднання душевного піднесення з глибокою втомою, коли вона до останньої секунди не вірить, що засне…

Згадавши, як Батюк говорив йому сьогодні в Могильові про друге поранення свого сина, який служив у протитанковій артилерії, Серпілін подумав про того, іншого, теж старшого лейтенанта, котрий теж служив у протитанковій артилерії, тільки не на Ленінградському, а на Третьому Українському, про сина Баранової, якого знав лише з маленької фотокарточки, надісланої матері з фронту…

На Третьому Українському поки що тихо, але не за горами час, коли й вони почнуть. І його мати, мабуть, думає про це в свої вільні хвилини. Там, де вона тепер, на сусідньому фронті, що найбільше вклинився в Білорусію, в неї, як у хірурга, тепер не менше роботи, ніж у командарма. Кожному своє…

На столі затріскотів телефон, і Серпілін зняв трубку.

Дзвонив Бойко.

— Ви наказали оперативному черговому, якщо Кирпичников подзвонить раніше третьої, доповісти вам.

Серпілін поглянув на годинника: без однієї хвилини третя.

— Що там?

— Доповідає, що дві його розвідувальні групи вийшли на Друть і переправились. Одна дала радіограму й замовкла, більше на зв’язок не вийшла. А друга ще раз підтвердила, що перебуває за Друттю і з’єдналася там з партизанами.

— Добре, навіть чудово! Тепер можна й спати, — мовив Серпілін, якому раптом здалося, що він не міг заснути, не одержавши цього донесення від Кирпичникова. — А ти що робиш?

— Доопрацьовували з Маргіані артилерійські питання. Щойно закінчили.

— Отже, я, вважається, сплю, а ти ще працюєш.

— Закінчили, — повторив Бойко.

— Підете прогулятися? — спитав Серпілін.

Він знав: хоч би там що, Бойко маршируватиме свої п’ятнадцять хвилин перед сном. І Маргіані теж часто ходив разом з ним.

— Коли гулятимете — пройдіть повз мене, я перед сном на лавочці посиджу…

Поклавши телефонну трубку і не вдягаючись, Серпілін, у заправленій у бриджі натільній сорочці, спустився з ганку і сів на лавку, ще трохи вогку після вечірнього дощика.

Автоматник, що чергував біля ганку, відійшов і почав ходити трохи далі.

Серпілін вийняв з бриджів пачку «Казбеку» й закурив. Одразу після Архангельського, як і обіцяв, стримувався, а тепер викурював по півпачки. Закурив і побачив Бойка, що переходив дорогу.

— Сідай, Григорію Герасимовичу.

Бойко сів, випроставши свої довгі ноги, і скоса поглянувши на сорочку Серпіліна, що біліла в темряві, спитав:

— Чи не холоднувато? Глядіть, плече застудите!

— Та ні, наче тепло. Докурю й піду. А Маргіані де? — спитав про командуючого артилерією. — Я думав, що обидва підійдете.

— Пішов до себе, посоромився. Знаєте його вдачу!

Серпілін знав вдачу Маргіані — твердий у ділі, а в особистому спілкуванні з людьми соромливий до відлюдкуватості. Воював гучно, а жив мовчазно, можна сказати, як чернець, нічим не схожий був на такого грузина, якими звичайно їх собі уявляють. Носив у очах якийсь сум, ніби колись десь сталося з ним щось таке, про що він ніяк не може забути.

— Ну що ж, до себе, то й до себе, — сказав Серпілін. — Артилеристам теж іноді спати треба.

Бойко стримано позіхнув і затулив рота рукою.

— Стомився? — спитав Серпілін.

— Часу рівно по годині на день не вистачає!

І, почувши цю сердиту скаргу, що вихопилась у Бойка, Серпілін із спалахом вдячності подумав про нього: «Дає відчути масштаб своєї особи не тим, що якає або лізе перед очі, а тим, що при всій суворості до інших — до самого себе ще суворіший! І щодо витривалості — віл. А до всього того ще й молодий!»

Бувало, думав про це із заздрістю, а тепер раптом з іншим почуттям — з полегкістю, чи що? — що от є в свої тридцять п’ять років такі, як Бойко! Подумав у цю хвилину не про себе і про нього, а про щось набагато важливіше, що стосувалося не старості й молодості, не тебе і його, а війни, армії, часу, в який живемо і ще житимемо. А вголос сказав лише:

— Спати, чи що?

Не тому, що захотілося спати, а тому, що відчув: Бойко сидить поруч вимушено, поспішає походити перед сном. Чого ж його на лавці біля себе тримати?

— Походжу, — сказав Бойко. — На добраніч!

Серпілін, лишившись сам, загасив недокурок і подивився перед себе в темряву.

Хмарно. Ніч — хоч в око стрель. І десь там, за тридцять кілометрів звідси, за річкою Друттю, люди, котрі перші переправились через неї на чому трапилось, лежать мокрі на тому березі. А може, не просто лежать, а відбиваються зараз від німців. Або загинули. Одна група підтвердила вдруге по радіо, що переправилась і перебуває там, а друга спочатку передала, але чомусь не підтвердила…

Із сорока чоловік тієї розвідгрупи, яка, переправившись через Друть, один раз сповістила про себе по рації і більше не виходила на зв’язок, за три години, що минули після переправи, лишилося в строю трохи більше половини. А інших за цей час убито або поранено.

Поранених ніде було діти, і вони разом з усіма теж лежали тут, на п’ятачку, під німецьким мінометним обстрілом. І декого поранило вже вдруге.

Незважаючи на втрати, непослабний німецький вогонь і чекання, що німці, тільки-но розвидніє, знову, втретє, полізуть в атаку, солдати, перебравшись на західний берег Друті, вже вважали його своїм і вірили, що не відійдуть. Хоч це не заважало їм з тугою й нетерпінням чекати допомоги й лаятись, що її досі немає.

Батальйонну рацію, яку надали групі, розбито Прямим влучанням міни невдовзі після переправи, та лейтенант, командир групи, тоді ще живий, одразу послав двох радистів, що залишились без діла, щоб дісталися до своїх і повідомили про обстановку. Пожартував, коли заходили знов у воду:

— Мали позивний «Олень», тож повинні — одна нога тут, друга там!

Старшину, котрий заступив командира групи, годину тому поранено, він лежав у забутті, і після нього команду над рештою людей прийняв сержант Нікулін, що останні три дні був зв’язковим при командирі групи. Вже під його командою відбили другу атаку німців, коли вони, припинивши мінометний обстріл, спустилися з двох боків і пішли низом, по берегу.

Зустріли їх вогнем з трьох ручних кулеметів — станковий, як і рацію, розбило міною, — наводили за спалахами їхніх автоматних черг, і німці, як і під час першої атаки, не пішли далі. В темряві всюди було чути, як вони відтягають назад своїх поранених.

Спочатку все йшло навіть легше, ніж сподівався Нікулін. Вихід до заплави річки перетинала смуга лісу.

Групу підкинули на двох вантажних манганах. Машини прикривав танк. До лісу проскочили без перешкод, лише раз удалині, в ярку, танкісти помітили скупчення німців і обстріляли їх, розігнали. На узліссі машини розвернулися й пішли назад, і танк теж.

Розвідгрупа, поминувши ліс, підійшла до Друті без жодного пострілу з того боку. Хоч середину річки довелося долати плавом, переправилися швидко. Вже стрибали до цього через чотири річки, і щоразу першими, мали при собі на такий випадок різні підручні засоби; навіть дві порожні бочки тягли, щоб, пустивши їх ставма вплав, скласти всередину гранати, диски, коробки з патронами, малі саперні лопатки і всяке інше знаряддя. А тут, у лісі, край заплави, ще, на щастя, стояв старий сарайчик; розкидали його й пов’язали плотики, витратили на це моток трофейного телефонного проводу. Дехто понабивав сухим торішнім сіном з цього сарайчика гімнастерки, шаровари, плащ-палатки, застебнули, зав’язали і з ними, як з поплавцями, — в річку. Медсестра, що йшла з групою, не пошкодувала бинтів, подерла на клапті, щоб солдати зачепили за вушка чобіт, — і на шию… Досвід мали, не розгубилися…

А бій розпочався, коли вже опинились на західному березі. І самі перепливли, і «максим», і два 82-міліметрові міномети на плотиках переправили. І раптом, переправившись, уже в сутінках побачили, як ззаду, вище за течією, з лісу густо висипали на той, на східний, берег німці, мало не батальйон, — виходить, майже одночасно поспішали через той ліс до Друті, але трохи відстали.

Побачивши німців, командир групи, незважаючи на їхню перевагу в силі, наказав відкрити по східному берегу вогонь з обох мінометів. Було видно, як вибухали перші міни — і на березі, і в воді, поміж німців, що переправлялися через річку. Не припиняли вогню по них і в темряві, навмання, до останньої міни, а мін з собою було небагато.

Німці спочатку розгубилися, та незабаром відкрили у відповідь мінометний вогонь з того берега, а потім і з цього, з глибини. Клали міни густо і звідти, і звідси, а коли переправились, певно, дістали наказ знищити росіян, поки не пізно, і, не чекаючи світанку, двічі ходили в атаку.

А після всього того кожні дві-три хвилини — міна, коли не поряд, то близько. І від мін туга бере, і поранені стогнуть… Медсестра, яка рвала бинти, щоб чоботи зв’язали за вушка, давно лежить мертва на піску…

Нікуліну чомусь здавалося, що саме світання принесе порятунок. Ось ніч скінчиться, розвидніє — і на допомогу підійдуть наші! Хоч світанок міг, навпаки, принести загибель, бо німці, мабуть, коли розвидніє, й підуть у нову атаку.

Та після пережитого за ніч про цю ранкову атаку Нікулін думав якось незворушно: хоч побачиш німців у вічі!

Вночі моторошніше: б’єш по них, а не бачиш, зупинив чи ні. Може не зупинив? Може, котрийсь із них через хвилину поруч опиниться! А коли розвидніє — всі як на долоні!

Нікулін уже двічі обповз усіх, хто лежав у круговій обороні: перевіряв, як окопуються. Дуже підганяти не доводилося: самі розуміли, що в одному порятунок — залізти якнайглибше в землю. Копали й саперними лопатками, хто мав, і кинджалами, казанками, пряжками від ременів, своїми й знятими з убитих касками, добре, що хоч грунт піддатливий — пісок.

Нікулін скомандував викопати в піску траншейки і для поранених — для тих, хто не міг для себе зробити; а пораненому старшині сам викопав окопчик поряд себе.

І тепер лежав, перепочиваючи, на спині, знявши для зручності ремінь, і протирав подолом гімнастерки затвор автомата, в який набився пісок. Робив те саме, що наказав і всім іншим, — перевіряв зброю.

Лежав, шкодуючи, що в них не лишилося в запасі жодної міни. Один з мінометів цілий, а міни жодної.

А якби мати хоч кілька і, як німці рушать, вдарити по них, коли вони вже вважатимуть, що в нас нічого нема, — інша річ!

Провоювавши більшу частину війни мінометником, Нікулін вірив у свою зброю і шкодував, що лейтенант, командир групи, коли був живий, дозволив витратити всі до однієї міни. Коли б він, Нікулін, розпоряджався ще тоді, як розпоряджається тепер, лишившись за старшого, він хоч кілька мін, а залишив би про запас.

Старшини, який лежав непритомний і стогнав, Нікулін не встиг вивчити, що він за людина, і жалів його не більше за будь-кого іншого — всіх шкода! А особливо жаль медсестру за те, що вона, не така вже молода жінка, на вигляд ровесниця його, Нікуліна, дружини, безвідмовно йшла з ними всі ці дні, як солдат, і пов’язки, й шини накладала, і поранених на собі тягала не гірше за санітара, і жодного разу не поранено… А тут, на березі, від німецької міни враз як і не було жінки! Вбитого лейтенанта Нікулін теж дуже жалів: лейтенант був ще молодий, але війну пройшов усю наскрізь — туди й сюди. І Нікуліна, котрий прибув до нього три дні тому з поповненням, одразу добре зрозумів. І хоч Нікулін не приховав, що був у штрафбаті, лейтенант не зважив на це, а одразу ж, як досвідченого солдата, взяв до себе в зв’язкові. Зважив не на те, що Нікулін потрапив до штрафбату, а на те, що після штрафбату з команди одужуючих поспішив у бій.

Розмова про минуле зайшла з трьох нашивок за поранення. Дізнавшись, що Нікулін до штрафбату був сержантом, лейтенант так і звав його — не на прізвище, а «сержант», і сміявся: «Вважай, що тобі вже знову присвоїли, ще тиждень повоюємо, так і буде!» Взагалі був сміхотливий, веселий. Але при цьому не забував, що Нікулін набагато старший. Сам був швидкий і вимагав, щоб усі — швидко! Проте даремно не квапив. Та й причин не мав при тій старанності, яку звик виявляти на війні Нікулін. «Через цю старанність і вскочив у халепу», — думав Нікулін про себе тепер, коли кров — на щастя, невелика, — яку він пролив у атаці першого ж дня наступу, і власне бажання піти назад у стрій з команди одужуючих зняли з нього ту провину, яку він мав і яку після всього цього він сам вважав уже не провиною, а лихом.

Він лежав під німецькими мінами разом з іншими солдатами на західному березі Друті, попереду всіх у цілій армії, чого сам, звісно, не знав: знав тільки, що попереду всіх у батальйоні, — і сумував через те, що нічим не може послабити цього німецького вогню. Він не хотів бути вбитим, так само як і всі інші, що лежали разом з ним, і чекав допомоги ще нетерплячіше, ніж вони. Не тому, що більше за них хотів жити — жити хотіли всі, — а тому, що, ставши командиром цих двох десятків людей, почував себе не лише відповідальним за їхнє життя, а й ніби почасти винним перед ними за те, що досі не надійшла допомога.

Війна, на якій Нікулін тепер уже чотири рази був поранений і бачив стільки повсякденних небезпек, скільки випадав лише на долю солдата, більше ні на чию, — змусила його звикнути і до вигляду чужої смерті, й до думки про власну.

Але та ж таки війна, зробивши жорстокішими його почуття, привчила його не журитися, привчила, що солдати залишаються живі, коли й самі не чекають, і виходять з безвихідного становища, і дістають допомогу, коли їй уже немає звідки взятися.

Нікулін лежав і думав про тих двох радистів, яких послано до наших, що вони вже мали б дійти. Він добре знав, що на війні буває всяке: можуть і заблудити, і після двох переправ туди й назад не здолати втоми й нічного страху і перележати десь до ранку, поки обстановка проясниться. Знав, що й таке буває. Та, маючи віру в людей і сам не звикши зраджувати цієї віри, вважав у душі, що обидва посланці, якщо тільки живі, дійшли й повідомили.

А чому наші досі не йдуть — теж не тому, що не хочуть, а тому, що не встигли ще: може, наскочили дорогою на німців — стрілянина точиться не тільки тут, а й там, на східному березі Друті. І якщо навіть посланці не дійшли, загинули, те, що німці все б’ють і б’ють з мінометів і вже кілька разів світили ракетами, має підказати нашим, що ми тут не вмерли, ведемо бій, німці над безлюдним берегом не світитимуть. Та й мінні вибухи чутно, звук над водою далеко біжить, особливо серед ночі…

Одразу після переправи, коли передали по рації свої координати, лейтенант радісно сказав Нікуліну: «Все в ажурі, вже знають про нас — де!» Нікулін разом з ним радів: яка хороша річ — радіо. Майже все він знав на війні і майже все вмів, а от з радіозв’язком стикатися не випало — так уже вийшло. Інша річ — проводовий!.. Тоді, напочатку, радів разом з лейтенантом, а тепер, коли й рація розбита, й лейтенанта немає, під вибухи німецьких мін з тугою згадав за проводовий зв’язок. Згадав, як у сорок третьому році на Україні, на Пслі, теж брав участь у переправі — і солдата, котрий плив поруч з ним, посеред річки поранило, хотіли допомогти тому солдатові допливти назад, а він просив, навпаки, допомогти дістатись уперед, на західний берег. І його, як на поплавці, прилаштували на лямці між двома порожніми снарядними ящиками, підтримали й витягли, хоч біля самого берега його ще раз поранило, вже на смерть. І лише, коли витягли, побачили, що він телефоніст — кінець проводу обмотаний навколо пояса. «Хотів з цим кінцем допливти, доставити зв’язок — і доставив І» — подумав Нікулін з повагою до того давно загиблого чоловіка і до проводового зв’язку, що для нього, як і раніше, лишався найнадійнішим з усіх.

Для тих, хто, як Серпілін чи Бойко, командував армією, керував усім її великим механізмом, переконаність у нашій перевазі над німцями грунтувалася на загальному успішному ході операції, на кількості захоплених полонених і трофеїв і на тих цифрах, якими виражалося дедалі гірше для німців співвідношення сил: п’ять до одного — в авіації, три до одного — в артилерії, два до одного — в танках… У цих загальних масштабах той неповного складу німецький мінометний дивізіон, який цілу ніч вів вогонь по п’ятачку за Друттю, де сидів Нікулін та його товариші, був мізерною часткою цілого — всього сім чи вісім стволів з кількох сотень, які ще залишались у німців перед фронтом армії.

Але на тій смужці низького піщаного берега, де лежав Нікулін з товаришами, німецьких мінометів було вісім проти одного. І той один мовчав, бо скінчилися міни, а ті вісім не вгаваючи стріляли цілу ніч, добиваючи поранених і притискуючи до землі вцілілих, породжуючи в них те усвідомлення несправедливості всього, що відбувається, яке виникає в солдата в хвилини важкого бою, особливо якщо він виявився важким несподівано.

І якби Нікулін та його товариші піддалися цьому небезпечному почуттю несправедливості, яке — тільки-но піддайся йому — навпростець веде, до відчаю, вони не втрималися б цієї ночі там, за Друттю, а кинулись би назад, через річку, не знаючи, загинуть чи залишаться при цьому живі. Бо загострений відчаєм інстинкт самозбереження далеко не завжди рятує людину, іноді, навпаки, веде до загибелі якраз тієї миті, коли вона сама вже вважає, що врятувалась.

Та Нікулін, незважаючи на це почуття несправедливості, не піддався йому, і, хоч знав, що німці тут, на цьому березі Друті, зараз сильніші за нього, робив усе так, ніби він залишався сильнішим від німців.

За шість діб наступу він уже пройшов сто кілометрів.

І більшу частину шляху цього йшов, усвідомлюючи, що його бережуть, хоч по кілька разів на день над ним нависала то та, то інша небезпека, яких, хоч би як швидко наступали, все одно не минеш, коли йдеш попереду.

Нікулін сам був легко поранений у першу ж годину наступу, але він пам’ятав, як мало було інших поранених поблизу нього і взагалі як мало було в нас втрат після того, як авіація й артилерія переорали німцям весь їхній передній край. Він пам’ятав, як, випереджаючи його, вже пораненого, йшли вперед самохідки й танки, і як били через голову «ереси», і як попереду й на другій і на третій німецьких позиціях знову дибом здіймалася земля…

А коли, перебувши два дні в медсанбаті, повернувся в стрій і пішов знову вперед під командою вбитого сьогодні лейтенанта, то знову відчув, як його бережуть, як збивають перед ним німців з позицій щільним артилерійським вогнем, як подавляють опір танками, як німці припиняють стріляти по ньому після того, як у їхній бік пройшли над головою наші «горбилі» й влаштували там свою карусель.

Усе, що так довго й з великим трудом готували перед початком операції, хоч і не було позбавлене осічок та промахів, однак спрацювало й продовжувало працювати, підпираючи Нікуліна й допомагаючи йому йти вперед.

Та настав час, без якого на війні не обходиться, і німець, про котрого Нікулін уже звик думати в ці дні наступу, що він слабкіший, раптом виявився тепер і тут сильнішим. І хоч Нікулін вірив, що це ненадовго, але треба було на цей час зібрати всі сили, які тільки є в запасі в людини, щоб німець не встиг відчути себе сильнішим, щоб не дати йому відчути це!

Сьогодні на світанку полковий агітатор дістався до їхнього батальйону, нашвидку переказав учорашнє зведення й сповістив, що взято Вітебськ, а тут, як він висловився, «повсюдно» наші війська вийшли на східний берег Дніпра й ведуть бої за Могильов.

Цілий день після того рухались уперед, і, взято чи не взято Могильов, Нікулін так і не дізнався, хоч у Москві вже кілька годин тому було дано на честь цієї події двадцять артилерійських залпів з двохсот двадцяти чотирьох гармат. Але, не знаючи багатьох важливих подій, — і минулих, і тих, що зараз відбувалися на фронті, — Нікулін відчував значення цих подій з тією внутрішньою силою, яка дається особистою причетністю до них.

Коли вранці агітатор сказав, що за зведенням «повсюдно вийшли на східний берег Дніпра», то говорилося це вже за Дніпром, на його західному березі. І те «повсюдно» для Нікуліна було вже десь позаду, а не попереду. А коли він сам ще два дні тому переправився через Дніпро, то це було не «повсюдно», а саме ж вони перші й переправлялись!

Ще не знаючи, що Могильов визволений, але власними ногами відмірявши всі сто кілометрів, які за шість діб пронаступала їхня армія, Нікулін розумів, що визволив і залишив у себе за спиною цілу землю, яка три роки лежала під німцем, — дванадцять сіл — «вйосок»! — як по-тутешньому називав їх лейтенант, сам теж тутешній, з-під Мінська. Нікулін рахував лише ті села, що їх сам пройшов за ці дні, ніяких інших не рахував, тільки їх — і геть спалені німцем, і напівспалені, й цілі, — й до них до всіх уже повертаються і повертатимуться жителі.

Він спитав полкового агітатора, чи не чути чого про Псковщину, як там ідуть справи. І відповідь не порадувала його: агітатор сказав, що Пскова поки що не визволили і, як там іде наступ, у зведеннях немає. І хоч відповідь агітатора засмутила Нікуліна, вигляд тих визволених сіл, через які він ішов зі своїми товаришами, від думок про свою сім’ю, що залишилась там, на Псковщині, набув для нього надто глибокого, можна сказати, особливого значення.

В одержаній сьогодні додатковій директиві Ставки вже передбачались і оточення всіх німецьких військ, що відступали тут, і строк узяття Мінська.

Жменька людей, що воювала разом з Нікуліним на п’ятачку за річкою Друттю, зрозуміло, нічого не могла знати про цей таємний документ, який надійшов глибокої ночі до штабів фронтів. Але прямий зв’язок одного з другим полягав у тому, що сама ця додаткова директива Ставки була наслідком того, як воював Нікулін та інші такі самі, як він, люди тут і в багатьох інших місцях, на всіх чотирьох фронтах, що наступали в Білорусії.

І той, хто не зрозумів чи не схотів би зрозуміти цього, нічого б не зрозумів у тому, чому виявляється, що одні накази на війні можна виконати, а інших — ні. А тим самим не зрозумів би, й що таке війна в її кінцевій солдатській реальності — водночас і найвищій, і найнижчій.

Найнижчій, бо директиви спускають згори вниз, і коли вони доходять до самого низу, — це й означає, що вони дійшли до солдата. А найвищій, бо в директив, хоч би з якої височини вони йшли, немає вищого виконавця, ніж солдат. І вони стають реальністю лише після того, як він візьме задумане до виконання і, незважаючи на небезпеку й страх смерті, зрештою виконає. І начебто казенне, суконне слово «виконавці», яке вживається в армії щодо тих, кому належить виконати одержаний згори наказ, насправді в словом, сповненим високого значення й поваги до людини, котра робить на війні своє діло. «Виконавець» — той, від кого залежить виконання. І коли він не виконає, то нічого не буде виконано.

Один з цих виконавців — Нікулін Петро Федорович, тридцяти дев’яти років від народження, сімейний, багатодітний, був засуджений, змив провину кров’ю і тепер поранений уже вчетверте — лежав на західному березі Друті, змерзши від вогкості в своєму обмундируванні, що не встигло просохнути після переправи, і, очолюючи двадцять інших солдатів, виконував свій обов’язок, який полягав у тому, щоб утриматися тут, на захопленому клаптику берега, доки надійде підмога, або вмерти в бою.

Тиждень тому Серпілін за своєю посадою командарма і за правом, наданим цією посадою, не затвердив надто суворого вироку Нікуліну і тим самим, власне, врятував йому життя. Але ці слова «врятував життя», які, коли про них думають, а тим паче, коли вимовляють уголос, пов’язуються з уявленням про якусь благодійність, зроблену людині, не спадали на думку ні Серпіліну, коли йому під час однієї з поїздок у війська здалося, що в строю батальйону майнуло знайоме обличчя сержанта Нікуліна, ні самому Нікуліну, коли там, на дорозі, солдати раптом заговорили, що повз них проїхав командуючий.

Тоді, перед початком наступу, Серпілін просто виявив щодо сержанта, котрий попав до трибуналу, ту справедливість, яку Нікулін день у день підтверджував у боях кожним своїм вчинком, не думаючи при цьому про минуле, бо думати про нього означало б думати про себе, а він усі ці дні найменше думав про себе.

І тільки тепер, коли почало сіріти, звідти, із східного берега, пролунали постріли наших гармат і над головами Нікуліна й інших, хто лежав на п’ятачку за Друттю, обрамлюючи їх вогнем, пройшли і вибухнули в глибині у німців перші снаряди, — тільки цієї миті він уперше за всі дні виразно пригадав той чудний залізний гофрований будиночок, в якому без ременя й сержантських погонів стояв перед командуючим армією. Згадав, певно, тому, що саме цієї миті подумав про двох посильних, що недаремно вірив у них, і про самого себе, що тепер, мабуть, залишиться живий…

Командирові корпусу генералу Кирпичникову доповіли, що передова група, яка переправилась через Друть і з якою було втрачено радіозв’язок, продовжує бій на тому березі, їй уже подано допомогу вогнем артилерії, а незабаром слідом за нею переправиться головний батальйон, що пробився за ніч до річки.

Та генерал Кирпичников, який сам не спав цієї ночі, кваплячи свої війська до Друті, й не давав спати своїм командирам дивізій, натискаючи й покрикуючи на них по телефону, все-таки не доповів о четвертій годині ранку в штаб армії про один цей факт, залишив його для ранкового донесення, тим більше, що в смузі його корпусу переправилися через Друть ще три групи, війська підходили до річки на широкому фронті, і вагоміше було о шостій ранку доповісти про все одразу…