Останнє літо

Розділ двадцять сьомий

І п’ятого липня, коли до передової докотилася звістка про загибель командарма, і ще кілька діб по тому полк Ільїна воював у лісах, на схід від Мінська. Столиця Білорусії була вже визволена, а тут, у лісах, усе ще домолочували рештки німецьких армій, що так і не прорвалися на захід.

В оперативних зведеннях писали про успішні бої і щоранку повідомляли прізвища взятих у полон німецьких генералів. Та хоч як добре виходило загалом, а полк є полк, — працювали вдень і вночі, і щодня втрачали людей, і не тільки наступали, а й контратаки відбивали.

І одного разу на смерть стояли, але не дали німцям прорватись на ділянці полку. Кілька протитанкових гармат було розтрощено просто на позиціях, і заступник командира полку Василь Олексійович Чугунов загинув під танком на командному пункті батальйону. Все висіло на волосинці і в нас, і в німців. Та наша волосинка виявилась міцнішою.

Полонених за ці дні лісових боїв здали в тил під розписку більше, ніж особового складу в полку. А особового складу залишилось негусто, зокрема в ротах. Перші дні наступу йшли в другому ешелоні за чужою спиною, по готовому, а останні п’ятнадцять діб весь час самі — грудьми.

Настрій у Ільїна був добрий, але втома велика, і є від чого. Якби посадити його за стіл і змусити, поки не забув, записати підряд усе, що робив, не вистачило б найтовщого загального зошита.

Роботящий Ільїн міг працювати без упину і вважав це за звичайну річ: непрацьовитій людині на посаді командира полку робити нічого! Але й таку випробувану на війні, безвідмовну машину, як він, інколи, здавалось, от-от заїсть. Одного разу під час розмови по телефону з комбатом у нього випала з рук трубка. Чи то заснув серед розмови, чи то впав у забуття. Через дві години відлежався, підвівся й так і не міг пригадати, як усе вийшло.

Німці — противник такий, що його, коли й конає вже, шапками не закидаєш!

Наступаючи, по суті, не ночували, щоночі — вперед і вперед. Почнеш пригадувати — не пригадаєш, коли спали. Спали, звичайно. Якось на світанку просто в житі заснули; а іншим разом — серед дня, як то кажуть, у паузі. Жарко було, і місце відкрите, житнє поле — в Білорусії взагалі багато жита. Ільїн ліг у старий окоп, що залишився ще з сорок першого року. Ординарець притяг почорнілої соломи з торішньої скирти, і на дно підклав, і зверху впоперек окопу прикрив; щоб не палило. І, як на гріх, тільки Ільїн замаскувався й заснув, наказавши через годину збудити, з’явився майор із штабу корпусу вточнювати розташування полку. Замість години — п’ять хвилин сну, і вигляд не скажеш, що розумний, коли з-під тієї соломи виліз.

А взагалі що таке пауза в полку під час наступу?

Один бій скінчився, а наступний от-от розпочнеться. З цієї паузи на сон багато не викроїш. І вночі також; уночі — час перевірки: що підвезли і чого немає? Вранці пізно за це хапатися.

Командир полку, як господарка, — завжди в турботах.

У кого боєприпасів немає, одразу заволають. А як з харчами, не так очевидно. Буває, в гарячці і змовчать, що недодали їм. Ільїн узяв за правило: харчувався там, де опинявся. Одного разу при цьому мало не лишився й без обіду, й без голови. Підвезли в роту кухню конячкою, пішов подивитися, що в казані, а німці накрили з шестиствольного. Кинуло вибуховою хвилею на землю; підводячись, не міг зрозуміти, що сталося: наче не вбитий, а весь у кишках якихось. Підвівшись, знайшов у собі силу пожартувати, гукнув командирові роти:

— Лейтенанте, подивись, живий я чи мертвий!

— Живий, товаришу підполковник.

У коня пряме влучення, і все це — на Ільїна.

Довелося переодягтись у солдатське обмундирування, поки прали. Проте жодної подряпини не дістав, хоч подумав сам собі: «Краще б уже подряпину», — боявся здатися смішним.

Втрати в полку і вбитими, й пораненими, рахуючи все разом, сорок-п’ятдесят чоловік на добу. Та коли день у день п’ятнадцять діб підряд — це вже відчутно. А наступати треба! Отож іще один клопіт: вигрібати людей з тилів у роти. Попереду без тих, хто здатний зброю носити, не обійдешся. І це всім має бути зрозуміло. А кому не зрозуміло, доводилось пояснювати!

Навіть з похоронної команди кількох чоловік забрали. Заступник по госпчастині, майор Батюня, дідок сорока восьми років, заперечував: сам же Ільїн від нього вимагав, щоб жодного вбитого в полку без поховання, а тепер з похоронної команди людей забирає!

Та довелося засмутити Батюню, — цього начальника всіх убитих, як звав його Ільїн за те, що в нього під началом похоронна команда, — забрати все-таки кількох чоловік. Похоронна команда — величина непостійна. Тепер, хвалити бога, такий час, що можна й скоротити.

За ці дні все було, чого тільки не було! І командир штурмового авіаційного полку в одній ямці поруч з Ільїним сидів кілька днів підряд; куди Ільїн, туди й він, разом наводили штурмовики на цілі. І самохідки полку додавали й забирали, перекидали на допомогу іншим.

Зате артилерія весь час працювала невідступно. І додана, і та, що підтримувала.

Якось артилеристи доданого полку, якими весь час не міг нарадуватися, раптом похоронній команді дали роботу; коли батальйон німців оточували, через них по своїх ударили. Стояли потім перед Ільїним, похиливши голови, мов зів’яле листя: самим боляче, самі собі не раді.

А іншим разом боялися, що затримає глибока, з багнистими берегами річка. Розвідники спробували — з головою, а на дні — мул. Уже почали готуватись до переправи. А потім виявили схований у заростях партизанський міст, причалений до берега вздовж річки. Один кінець закріплений, а другий вільний. Вивели його на середину, а там сама течія повернула його — і готова переправа! Пощастило.

Було кілька зустрічей з партизанами. І молоко в полк привозили з хащів, куди худобу вигнали. І зі своєї партизанської пекарні печеним хлібом наділяли. Колись, у сорок третьому, на межі Брянщини вийшли в такий партизанський район, де німці партизанів од усіх баз відрізали, змусили кору на хліб товкти. Тоді самі з партизанами хлібом ділились, а тут навпаки. Навіть квашену капусту в партизанських землянках куштували. З душком — мінеральними добривами посолена, — солі в партизанів не вистачало, та частували цією капустою від душі.

Одного дня сподівалися по карті знайти село, навіть збиралися в ньому переночувати; Березінка називалося село, недалеко від Березіни. На карті було, а на місцевості не виявилось. Лише кілька погребів і один з них набитий скелетами розстріляних!

Проте бувало й таке: і населений пункт як нанесено на карту, так і є насправді, і, за донесенням сусіда, ще вчора ввечері взятий. А ти вранці до нього виходиш — він знов у німців.

Не обійшлося й без доган. Якось Туманян по телефону кричав:

— Якщо на двадцяту годину завдання не виконаєш, ти вже не Ільїн!

— А хто ж я? — огризнувся Ільїн, який вважав, що з ним повелися неправильно. Самі там, у дивізії, проволоводили з прийняттям рішення, а тепер не дають йому часу підготуватися…

— Не буду казати, хто ти, а коли відмовляєшся наступати, значить, ти вже не Ільїн! — кричав у телефон Туманян, який взагалі рідко кричав.

А іноді так швидко просувалися, що в дивізії і в корпусі, дивлячись на карту, очам не вірили. Перевіряли по телефону:

— Розгорни карту.

— Розгорнув.

— Де перебуваєш?

— Отут перебуваю.

— Не може бути!

З такою недовірою можна й примиритись!

Усього бувало за ці дні, не було тільки одного — хоч маленького відпочинку, в якому, незважаючи на свою молодість і звичку, Ільїн усе-таки відчував необхідність.

Учора ввечері, вперше за час операції, полку не поставили активного наступального завдання. Уточнили досягнуті рубежі й наказали використати ніч для опорядження та відпочинку. Що просто вирішили дати відпочинок, Ільїн не припускав. Пояснював іншим: німецький котел так звузили, що під час подальшого, тим більше нічного, наступу наші частини, зблизившись між собою, можуть завдати шкоди самим собі.

Одержавши наказ використати обстановку для відпочинку, Ільїн цілий вечір і половину ночі працював у поті чола над тим, щоб відпочинок не приніс нещастя. Всім і кожному хотілось і виспатись, і відпочити, але всі на всіх покладатися не можуть, треба знати: коли, хто і на кого! І тільки опівночі, повернувшись на командний пункт, де в наметі був приготовлений сінник із свіжим сіном, Ільїн, навіть не попоївши, впав і заснув, звелівши збудити себе рівно о сьомій. А якщо подзвонять до цього — доповідати, що командир полку спить і наказав без крайньої потреби не будити.

Прокинувся Ільїн сам за півгодини до того, як його мали збудити. Людині, коли вона дуже стомлена, здається, що проспить хтозна-скільки і ніяка сила її не розбудить. А виходить, ні. Ільїн накрутив годинника і з подивом глянув на свої босі ноги.

Він добре пам’ятав, як хотів роззутись і стягти гімнастерку, але впав, так і не знайшовши сили зробити це.

А тепер виходило, що спав у трусах і натільній сорочці. Виходить, хтось пожалів його, роздяг. А він і не почув.

Ільїн сидів на сіннику і вдоволено ворушив пальцями; набридло жити, не скидаючи чобіт. Дивлячись на свої босі ноги, він подумав, що добре б викупатись, коли закінчимо з німцями. Кілька днів тому він устругнув хлоп’ячу витівку: з’явився в третій батальйон, колишній свій, саме як підійшли до річки. Розвідники вже перемахнули, а всі інші загаялись, почали збирати підручні засоби.

Ільїн на очах у солдатів роздягся, залишився в самих трусах, перев’язав ременем чоботи і обмундирування, засунув туди кобуру з пістолетом, узяв ще й автомат, зайшов у воду, почав гребти однією рукою, і переплив річку, не замочивши зброї. Правда, річка була не така, перед якою зупиняються, плисти — усього двадцять змахів, але все ж зробив це на очах у батальйону, виліз і одягся. А поки командир полку одягався — півбатальйону було вже на тому березі.

Кончої потреби подавати особистий приклад не було, просто повівся, як хлопчисько, радіючи своїй силі й спритності. Але плисти отак, на очах у батальйону, це, звичайно, не купання. Викупатися треба буде на дозвіллі та посидіти потім на сонечку, не вдягаючись.

Думаючи про все це, Ільїн почув, як Дудкін, помічник начальника штабу полку, взяв трубку й відповідає комусь по телефону, що командир полку спить.

На тому кінці проводу, певно, сказали, щоб не будив, бо Дудкін відповів: «Єсть, не будити! Зрозуміло, єсть, не будити!» І ще раз повторив: «Єсть, не будити!» — мов дятел. Любить тричі повторювати те саме. Є в нього така погана звичка гаяти час. «Ну й полежу до сьомої, — подумав Ільїн. — Коли згори не велять будити, отже, не горить. А якби внизу горі ло, давно б підняли».

Ільїн повернувся з боку на спину і почав з досадою пригадувати: як же все-таки вийшло, що німецький генерал піхоти — коли переводити на наші звання, вважай, генерал-полковник, командир німецького армійського корпусу, — не попав у полон до нього, до Ільїна. Спочатку йшов прямо на Ільїна, та, коли не дали прорватись, перетнув хащі, вийшов на ділянку другої дивізії й там — паразит! — білий прапор підняв.

Звичайно, від цього генерала тепер не вимагатимеш звіту: чому не схотів здатися Ільїну, а здався комусь іншому? Проте Ільїн відчував це як несправедливість щодо себе, і щодо полку, і щодо загиблого в бою Василя Олексійовича Чугунова, якого поважав і болісно переживав його втрату.

А що це був саме той генерал, котрий тут проривався, стало відомо. На полі бою захопили в полон пораненого в ноги ад’ютанта. Він і розповів, хто проривався, який генерал і що цей генерал останнім часом виконував обов’язки командуючого армією.

Ільїн згадав, як пронесли повз нього на плащ-палатці скалічене тіло Чугунова, а він навіть не міг тоді слідом за ним п’яти кроків пройти, попрощатися: тривав бій!

Та уявити собі, що немає Чугунова, було й досі важко.

Поки сам був на батальйоні, звик, що на третій роті — Чугунові Пішов заступником командира полку, Чугунова — на батальйон. Став командиром полку, Чугунова — заступником. Як же далі без Чугунова?

Коли ріжуть рану під місцевим наркозом, кажуть, не боляче, тільки чутно, як тіло під ножем тріщить. А потім, коли наркоз відходить, рану починає тягти. Сам Ільїн так і не був жодного разу поранений, але чув від інших.

Тоді, в запалі бою, все як під тим наркозом: загинув, то й загинув, що вдієш! А тепер одійшло в минуле й болить.

Для Ільїна близька смерть Чугунова, що тут-таки поруч сталася, заслонила смерть набагато дальшої від нього по службі людини — Серпіліна. Те, що втрачаєш сам, особисто, більше болить.

Що загинув командуючий, повідомляти не поспішають, тим більше в розпалі боїв. Ільїн дізнався про це лише другої доби, коли й дивізія, й полк виконували завдання, поставлене ще Серпіліним, хоч накази йшли вже за підписом нового командарма, генерал-лейтенанта Бойка.

Недавня загибель командуючого армією не те щоб встигла забутись, а наче перетворилась із загибелі на заміну, немовби просто один вибув, а другий прибув і продовжує те саме, що робив до нього той. хто вибув. І важливість зробленого Серпіліним за життя визначалася не тим, як часто згадували про його смерть, а тими порядками, які він залишив після себе в армії, де на багатьох і різних посадах працювали люди, які разом з ним проходили школу війни і завдячували йому тією чи іншою часткою свого військового виховання, незалежно від того, чи часто вони згадували його після смерті, як Бойко, чи рідко, як Ільїн.

Лежачи на спині й відчуваючи тепло сонця, що жовтіло крізь брезент намету, Ільїн раптом згадав, як Чугунов напередодні своєї смерті, коли їм обом нашвидку приготували вечерю в батальйоні, раптом попросив у комбата горілки: «Треба прийняти трохи, щоб їжу в горло проштовхнути, поки воно від горілки обгоріле, бо від утоми зовсім апетиту немає».

Остання розмова була про горілку й апетит! А вранці по-геройському загинув, і дивізія посмертно представила його на Героя. Командиром дивізії ще був Артем’єв.

А сьогодні вже третій день — Туманян.

Артем’єв після взяття Могильова дістав генерал-майора, і Бойко, заїхавши в дивізію, привітав його і довго розмовляв з ним віч-на-віч. Після цього до полку дійшла чутка, що комдив їде від них — начальником штабу армії.

Начальник штабу полка Насонов, який сам третій рік ходив у підполковниках, казав, що Артем’єв ще молодий на таку посаду. А Ільїн, навпаки, вважав, що зовсім не молодий. Якщо гідний висунення, чого чекати? Коли прокисне, чи що?

Так вважав Ільїн, радіючи з власної молодості, яка досі не заважала висуванню його.

Чутка підтвердилась, і Артем’єв поїхав. З двома полками перед від’їздом попрощався, а до Ільїна не добрався. Зв’язок того ранку був лише по рації, обстановка плутана, але Ільїн подумав собі, що на місці Артем’єва і добрався б, і попрощався…

Туманян, як тільки став командиром дивізії, приїхав у полк і сказав, що хоче взяти Насонова до себе начальником штабу. Що скаже на це командир полку?

Ільїн згодився не тому, що так уже поспішав розлучитися з Насоновим; саме в ході боїв, коли всі в одній упряжці тягли, вони краще ставились один до одного, ніж у дні затишшя, відкидали особисте набік. Згодився тому, що вірив у себе і два-три дні побути без начальника штабу вважав випробуванням, яке витримає. Ще раз доведе й іншим, і собі, на що здатний. Але не забув, звичайно, використати обстановку, попросив, щоб нового начальника штабу дали якнайшвидше і підібрали сильнішого.

Про Синцова при цьому подумав, але не згадав уголос. Не сподобалось, що Синцов раптом опинився в ад’ютантах у Серпіліна. Нехай кого дадуть, того й дадуть.

Буде сумлінний і до того ж не боягуз — порозуміються.

Все одно, поки в бою не помацаєш, не дізнаєшся який.

Дівчат і то заочі не сватають, хочуть особисто пересвідчитись.

Ільїн подумав про жінок. За два тижні боїв жодного разу не думав, а зараз подумав. Потягнувся на сіннику й підхопився.

В сусідньому наметі хтось знову дзвонив по телефону. «Зраділи, що зв’язок добре працює», — всміхнувся Ільїн.

Дудкін знову відповів: «Спить». Тричі повторив своє «Єсть, усе зрозуміло!» — і поклав трубку.

Ільїн невдоволено подивився на пропотілу брудну сорочку, в якій спав. Стягнув її через голову і, залишившись у самих трусах, до хрускоту в плечових суглобах кілька разів крутонув руками.

Знову почувся голос Дудкіна. Тепер дзвонив комбат три. Що там у нього? Якби нічого не було, не дзвонив би!

— Зараз, — гукнув Ільїн. Хотів вискочити з намету як був у трусах, але спинився, сів на сінник і почав намотувати онучі; на плащ-палатці, поряд з сінником, лежали й чисті онучі, й випрана сорочка.

Ільїн соромився на людях своїх кощавих голих ніг і взагалі свого голого тіла, хоч і мускулястого, дужого, але по-юнацькому худого. Коли того разу роздягся і поплив через річку, забув про це, бо знав про себе, що добрий плавець. А коли хтось добре щось уміє, люди не зважають на те, який він — здоровий чи худий. Але зараз пам’ятав, що худий, і вийшов з намету, тільки взувши чоботи й заправивши в бриджі брудну натільну сорочку. Чистої не надягнув — це потім, коли помиється.

Комбат три доповідав про подію. Німець з комітету «Вільна Німеччина», який уже кілька днів був у них в полку, а сьогодні на ніч залишився в третьому батальйоні, пішов на світанку в ліс із своїм рупором і з лейтенантом із сьомого відділення, як вони й раніше ходили, закликати здаватися. Їм назустріч вийшли два офіцери — гауптман і обер-лейтенант. Гауптман пішов уперед, а обер-лейтенант затримався. І коли гауптман підійшов зовсім близько, порішив його в спину з парабелума, а німця з «Вільної Німеччини» поранив.

— Це ви прогавили — не прикрили його! — спересердя дорікнув Ільїн.

Комбат три почав із вступу, а коли починають із вступу — справи кепські! Починають з того, що поранений, а кінчають тим, що помер. А того німця наказано було берегти.

— Ми прикривали, — виправдувався комбат. — Троє автоматників пішли з ними. Але вони далеко заглибились…

— Не тягніть. В якому стані поранений?

Понад усякі сподівання, виявилося, що поранений у доброму стані. Поранення в голову, але дотичне, вже наклали пов’язку. А річ у тому, що німець відмовляється йти до медсанбату, хоче провадити й далі свою роботу.

— Нехай провадить, — дозволив Ільїн і, поклавши трубку, подумав про німця, що робота в нього — не дай боже! Тільки й чекай, коли застрелять. Сьогодні — дотичне, а коли б хоч трохи схитнув головою — дірка в лобі.

Злість, яку під час війни Ільїн відчував до всіх німців узагалі, суперечила його вихованню в дитинстві й за юних літ. З цього виховання випливало, що добрих чи поганих народів не буває; всі народи однаково добрі. А логіка війни засвідчувала інше: всі німці погані, і кожен з них, якщо ти його не вб’єш, сам уб’є тебе. Війна штовхала на злість до всіх німців підряд.

Та, незважаючи на всю злість, яку давно й звично відчував до німців Ільїн, щось усередині в нього чинило опір цьому почуттю, шукало виходу. І подив перед безстрашністю цього німця з комітету «Вільна Німеччина» був для Ільїна немовби раптовою нагодою знайти вихід з глухого кута. Він радів з того, що є отакий добрий німець, якого він бачить на власні очі й який підтверджує для нього щось важливе, напівзабуте за війну, але всетаки існуюче.

Поговоривши з комбатом три, Ільїн спитав Дудкіна, хто дзвонив, поки він спав.

Перший дзвінок, виявляється, був із штабу армії.

Дзвонив начальник штабу.

— За його дорученням чи сам? — перепитав Ільїн.

— Сам.

Ільїн хотів був вилаяти Дудкіна за те, що не збудив, але стримався від несправедливості. Дудкін діяв, як наказано: доповідав, що спить, і питав: будити чи ні?

А що робити, коли подзвонить начальник штабу армії, не могло бути передбачене. Нема за що й лаяти!

— Не наказував подзвонити йому? — спитав Ільїн.

— Нічого не наказував. Сказав: нехай спить. А командир дивізії наказав, щоб ви йому подзвонили о сьомій п’ятнадцять. «Щедрий чогось сьогодні наш Туманян, — здивувався Ільїн. — Дав усе-таки п’ятнадцять хвилин на побудку й туалет!»

Встигнувши помитись і навіть випити склянку чаю з окрайцем хліба, посипаним цукром-піском — улюблені з дитинства ласощі, Ільїн подзвонив Туманяну.

Туманян почав з того, що завдання поки що залишається попереднє: опоряджатися, лишаючись у тому самому розташуванні.

— Перевірте ще раз усю систему вогню. Які можливості для його швидкого перенесення на різні напрями перед вашим переднім краєм. Вам усе ясно?

— Ясно. — Ільїн добре зрозумів, що стояло за сказаними з притиском словами: «Вам усе ясно?»

— Учора ввечері нагадував відділові кадрів, — вів далі Туманян, — обіцяли сьогодні прислати вам заміну Насонову. Очевидно, вже в дорозі. «Отже, будемо знову з начальником штабу», — подумав Ільїн, поклавши трубку. Та головні його думки були звернені зараз на інше — на те, що стояло за словами Туманяна про систему вогню.

Досі кілька днів підряд чекали оточених німців на всьому фронті дивізії, заганяли їх у глибину лісів, у дедалі вужчий котел. А сьогодні, виходить, ухвалено рішення чекати їх з іншого боку — за лісовим масивом.

І можна сподіватися, що надвечір німці почнуть виходити на нас — де їм подітися? А якими їх побачимо — з білими прапорами чи з «фердинандами», — цього про німців наперед ніколи не знаєш. Звідси й вимога — бути насторожі.

Усю наступну годину Ільїн розмовляв по телефону з комбатами, а потім уточнював з командиром доданого артилерійського полку та зі своїм начальником артилерії різні варіанти організації вогню на тих ділянках, де німці найпевніше можуть вискочити з глибини лісу.

Командир артилерійського полку поїхав після цього на вогневі позиції: непокоївся, як з боєприпасами; обіцяли подати на ранок, але ще не подали. А свій полковий артилерист майор Веселов, що майже завжди був разом з Ільїним, під рукою, й тепер залишився з ним.

Першочергові справи було зроблено, і Ільїн вагався, але цього ніяк не видно було з його обличчя. Його тягло обійти батальйони, подивитись, як там у них. Зв’язок зв’язком, а особисте спілкування з підлеглими теж вид зв’язку, якого нічим не заміниш. Проте одразу ж після телефонних розмов з усіма комбатами йти перевіряти їх було зарано. Він і сам не любив, коли начальство, тільки-но віддавши йому наказ по телефону, одразу ж сипалося на голову: ну як, чи зробив усе, що наказано? Називав це «нуканням».

Високо над головами в повітрі пройшла пара ЯКів.

Пройшли і зникли над лісом з тонким далеким звуком.

А взагалі наша авіація останні три дні майже не діяла над котлом. Усю кинули вперед, на захід. За зведенням уже й Барановичі взяли, і Новогрудок, і у Вільнюсі другий день вуличні бої.

Якщо взяти прямо на захід, просуваючись у такому самому темпі, через два-три дні будемо в Польщі. Там і авіація! А тут, вважається, й без неї доробимо…

Винищувачі пройшли, і знову стало тихо, тільки з того боку котла долинав гуркіт артилерії, якої ні Ільїн, ні Веселов майже не помічали: звикли.

— Ну й деньочок! — сказав Веселов, з-під долоні позираючи на сонце. — І стріляти, й спостерігати добре. А пам’ятаєте, Миколо Івановичу, як узимку наступали, в ту завірюху сімнадцятого-вісімнадцятого?..

Ільїн пам’ятав ту завірюху сімнадцятого і вісімнадцятого. Завірюха була справді незвичайна. За п’ять хвилин — де солдат, там кучугура.

— Ви наказуєте нам посилити вогонь, лаєте за неточну пристрілку, а ми на вогневих мучимося, сніг просто лопатами кидає в стволи мінометів! Уже так приловчилися, що четверо тримають плащ-палатку, а один у цей час міну підносить. Плащ-палатку заберемо, міну в ствол — і постріл! І знову плащ-палатку тримаємо… А за такої погоди, як тепер, чого не стріляти, — сказав Веселов і додав, що вчора звели докупи всі донесення за два тижні боїв; виходить: тільки своя полкова артилерія, не рахуючи доданої, завдала німцям відчутних втрат — до тисячі вбитих і поранених!

Ільїн невдоволено махнув рукою. Не любив таких підрахунків.

— Якщо всі ваші реляції — скільки вбили й скільки поранили — зібрати, — всієї Німеччини не вистачить. А за їхніми реляціями — всієї Росії! На папері все-таки легше вбивати, ніж у натурі. Тим більше вам, артилеристам.

У вас хто на землю ліг, той і помер. А він ще потім устав і воювати пішов. Взяти хоча б мене самого: скільки разів за три роки війни німці, за їхніми реляціями, мене вбили і тим більше поранили. А я все воюю. І не поранений навіть.

— Сплюньте, — сказав Веселов.

— А я не забобонний.

— Анітрохи?

— Анітрохи. Забобонність є прикриття боягузтва.

Боїшся, що тебе вб’ють, — так і скажи! А до чого тут — з якої ноги встав, з лівої чи з правої, — німець все одно цього не знає, коли по тобі б’є.

Розмова про забобони на цьому скінчилась. Коли якась тема йому не подобалась, Ільїн одразу ставив на ній крапку і переходив на інше. Так і тепер перейшов від забобонів до матеріальної частини, сказав, що війна з матеріальною частиною робить те саме, що з людьми. Те, що вважалося придатним, а на ділі не виправдало себе, відсувається на другий план, а справді добре висувається на перший. Скажімо, взяти ротні міномети: раніше без них, вважалось, ані кроку, а тепер відмовились од них — не виправдали себе, слабкі. Граната кращий наслідок дає, ніж ця міна! А батальйонні міномети, вже не кажучи про полкові, ті справді показали себе зброєю, з якою сміливо йдеш скрізь і всюди…

Вони чимало днів працювали без відпочинку, а тепер от сиділи, відпочивали, але при цьому все одно говорили про свою роботу, бо зброя була невід’ємною частиною цієї роботи, їх знаряддям. Без нього можна зробити одне, а з ним — зовсім інше. Та в знарядді, яким вони користувались, була одна особливість: від того, яке воно і скільки його, залежали не тільки наслідки роботи, а й життя.

— Все-таки у вас, у артилеристів, особовий склад довше зберігається, — сказав Ільїн, згадавши, що разом з Веселовим воює вже другий рік, а командири стрілецьких батальйонів у полку за цей час усі до одного змінились.

Так вийшла назовні та думка про ціну людського життя, яка з самого початку незримо була наявна в їхній розмові про свою зброю.

Розмову цю перервав дзвінок.

— Чекайте біля трубки, будете розмовляти, — сказав телефоніст на проміжній, і Ільїн почув далекий голос Артем’єва.

— Здрастуйте, Ільїн. Як справи?

— Доброго здоров’я. Виконуємо наказ!

— Прошу пробачення у вас і у вашого господарства ва те, що, їдучи на нове місце служби, не встиг попрощатися. Бажаю бойового щастя.

Сказав і зробив паузу, ніби чекав, що відповість Ільїн.

— І вам того самого, — побажав Ільїн.

— У мене все, — сказав Артем’єв. — Привіт Завалишину.

— Начальник штабу армії дзвонив, — пояснив Ільїн Веселову. — Вибачався, що не попрощався з полком.

Ільїну було приємно, що колишній командир їхньої дивізії все-таки подзвонив йому і цим дзвінком попрощався з полком. Пам’ятати образи Ільїн пам’ятав, але збирати не любив.

Вони сиділи з Веселовим на сонечку, відпочиваючи від багатоденної роботи, і раптом, як це буває на передовій, усе за одну мить перемінилося. Спочатку здалеку долинули автоматні й кулеметні черги, потім постріл з гармати, і одразу ж пролунав дзвінок від комбата два, що стояв зі своїм батальйоном якраз попереду командного пункту.

Комбат доповів, що послана ним до лісу розвідка відходить, розвідники доповідають, що лісом просуваються німці, близько тисячі чоловік, з танками й самохідками.

— Зустрічайте за першим варіантом, — сказав Ільїн. — Артилерист у вас?

— У мене. Щойно прибув.

Там, де сидів комбат два, був і спостережний пункт полку, і спостережний пункт артилеристів — усе разом.

Ільїн так чи так збирався їхати туди, але тепер квапили події. Добре, що командир артилерійського полку вже на місці…

— Зараз буду, — сказав Ільїн і, наказавши Дудкіну доповісти в дивізію про появу німців, сам не став чекати, поки з’єднають, одразу ж зірвався з місця.

Хоч він останні півтори години тішився відпочинком, щось усередині гнітило його. Було відчуття, ніби щось спинилося недороблене і ось тепер, після цього дзвінка, його треба доробити.

Коли за кілька хвилин Ільїн разом з Веселовим вискочив на своєму плямистому трофейному мотоциклі з коляскою через ліс на КП батальйону, попереду не помітно було нічого особливого. Тільки чулися автоматні черги. Командир батальйону доповів, що це відходить бойова охорона, а німці ще не вийшли; і досі посуваються лісом.

— Готові одкрити вогонь, — доповів командир артилерійського полку.

— Чого ж відкривати, поки не побачили, — сказав Ільїн. — Ще сполохаємо — повернуться назад. Нехай з’являться…

Місцевість тут згориста, а окопи спостережного пункту полку й командного пункту батальйону були викопані на пологому схилі, між старих сосен, що росли по ньому.

Перед соснами, по схилу, проліг поруб, пні, а далі починалась галявина з кілометр завдовжки і метрів сімсот завширшки, на якій хтось посіяв жито. Може, партизани — тут взагалі були партизанські місця. І ліворуч, і праворуч від галявини, і на тому її краю попереду ліс стояв суцільною стіною.

Про рух великої групи німців прямо на нас, на цю галявину, розвідники повідомили спочатку по радіо, а потім прискакав на коні сержант і доповів, що німців багато, з ними «фердинанди» — він сам бачив один — і танки, два танки теж бачив, правда, здалеку… Ідуть прямо сюди.

Ільїн перепитав, його брав сумнів, чому німці надумали йти через цю галявину; коли хочуть прориватися, могли б і лісом…

Та розвідник стояв на своєму: йдуть сюди!

Ільїн усе-таки сказав командирові артилерійського полку, щоб не забув про фланги. Те саме повторив і Веселову.

— Може, німці йдуть без карти, в оточенні всяке буває! Побачать цю лисину і візьмуть ліворуч або праворуч!

Він не поліз в окоп, а сів на землю, тільки спустив ноги вниз. І одразу побачив те, чому до цього ледве вірив.

На узліссі, без будь-якої розвідки, з’явилися німці.

Вони йшли з автоматами в руках і, як тільки одірвались на кілька кроків від узлісся, їх одразу стало добре видно.

Тільки-но на відкрите місце вийшов перший цеп, як за ним, майже без інтервалу, з’явився другий. І Ільїн зрозумів: справді, йдуть сюди, через цю галявину, мов самовбивці. Чому вирішили прориватися через це відкрите місце? Чи думають, що тут нікого немає, чи хочуть залякати, чи хтось їх так у кулак зібрав, щоб не розповзлися по лісах, щоб легше кинути в бій?

Та думати про це довше ніколи було. Німці вийшли трьома цепами на відкрите місце. На флангах, вивалившись із хащів, сунули три «фердинанди» — один ліворуч і два праворуч. У центрі, випередивши цепи, які розступилися, йшли два танки. Один старий Т-3 і один «тигр».

З лісу з’явився ще один цеп, четвертий… І ще до того, як Ільїн дав наказ відкрити вогонь, а точніше, дозволив зробити те, чого від нього всі напружено чекали, німці почали стріляти перші. «Фердинаиди» вдарили осколковими. Пострілом зрізало верхівку сосни, і вона хряснулась гіллям об землю недалеко від Ільїна. «Могла прибити», — подумав Ільїн і, наказавши відкрити вогонь, скочив у окоп.

Слідом за «фердинандом» вистрелив німецький танк, що йшов посеред поля, як здавалося звідси, просто на Ільїна.

Передній німецький цеп відкрив густий автоматний вогонь, і в цю мить ударили наші гармати. Кілька снарядів упало з недольотом, а потім розриви почали лягати серед німецьких цепів, що сунули далі.

З флангів стріляли наші кулемети. А німці все бігли вперед, обминаючи вирви і вбитих. Потім загорівся один з «фердинандів», а в «тигра» перебило гусеницю, і з нього почали вистрибувати танкісти.

Німецька піхота все ще наступала. Одні лягали під вогнем, а інші бігли вперед. Старий танк Т-3, випередивши чільний німецький цеп, був уже зовсім близько. Два «фердинанди», що були в німців на лівому фланзі, дали задній хід, спинилися на узліссі й стріляли звідти, з місця. А ми поки що не могли їх влучити.

Німецькі цепи були вже не цепами, а лише рухливими острівцями людей, що все ще бігли вперед, і плямами чи то вбитих, чи тих, що лягли на землю. Острівців ставало дедалі менше, плям щоразу більше, але німецький танк ще йшов уперед. «Коли ж ви його…» — мало не крикнув Ільїн артилеристам. І тільки коли танк був уже всього за сто метрів, наш снаряд влучив йому в лоба, під основу башти, і він спалахнув просто перед Ільїним, заважаючи спостерігати поле бою.

Та ліворуч і праворуч його було добре видно. Німці лежали на землі або ж бігли назад, до лісу. Наші розриви лягали дедалі густіше; німці бігли, й падали, й знову бігли, і вже ніхто в них не стріляв, стріляли тільки два їхні «фердинанди». Випустили ще по кілька снарядів з узлісся й пішли назад у ліс неушкоджені або трохи ушкоджені.

Пахло димом. На полі горіло підпалене снарядами жито, і все воно було в плямах мертвих тіл.

Ільїн виліз з окопу й знову сів, спустивши в нього ноги, як сидів перед боєм. Він витер хустинкою мокре обличчя й шию і, засунувши руки за спину, відчув, що й спина теж мокра від поту. «Злякався все-таки отого танка», — всміхнувся сам собі Ільїн і, підвівшись, покликав командира батальйону й віддав наказ перейти до переслідування німців; через цю лисину не йти, щоб не обстріляли з лісу, а просуватися ліворуч і праворуч від неї, втягуватись у ліс, маючи напоготові гармати — на пряму наводку. І тільки після цього, обсмикнувши на собі гімнастерку і затягши на одну дірку ремінь, подзвонив до штабу дивізії.

Туманян вислухав, схвалив дії і одразу поклав трубку: сам поспішав доповісти нагору, в армію, і Ільїн, одірвавшись від телефону, раптом побачив німця з комітету «Вільна Німеччина», який, виявляється, лежав весь цей час тут-таки, за двадцять кроків од нього, разом з лейтенантом із сьомого відділення.

— Лейтенанте, підійдіть!

Німець підійшов разом з лейтенантом. Лейтенант відкозиряв, а німець ні. В нього не було пілотки; голова забинтована. Підійшовши, рвучко клацнув закаблуками й кинув руки по швах, як це робиться в німецькій армії.

Він був у наших чоботях і обмундируванні, тільки без зброї й погонів. А як інакше бути на передовій, коли не в нашому обмундируванні?

Обличчя в німця було біле мов крейда, — чи після поранення, чи від усього, що тільки-но бачив.

— З дій цієї групи мені здається, що хтось із вищого командування штовхнув їх на це, — сказав Ільїн, не добираючи слів, знаючи, що німець добре навчився російської мови в полоні в антифашистській школі, у Володимирі.

— Ідіотен! — люто сказав німець. І його білі губи на білому обличчі так сіпнулись, що Ільїну здалося: заплаче!

— Треба примусити їх здатися, щоб не повторилось. — Ільїн повів головою в бік мертвого поля.

Німець швидко нахилив голову, виказуючи готовність, і знову випростався.

— Ідіть у ліс, спробуйте викликати там через рупор їхнє командування й умовити… Дам надійне прикриття вам, якщо готові на це.

Німець клацнув закаблуками, знову нахилив голову і випростався. Мовчки підтвердив: готовий зробити те, що від нього вимагається, заради чого, незважаючи на рану, не пішов до медсанбату. Та відчувалося при цьому, що говорити з Ільїним зараз, тут, на цьому полі бою, або не може, або не хоче, або все разом.

— Шість автоматників їм дайте і обслугу з ручним кулеметом для прикриття, — наказав Ільїн командирові батальйону, що саме підійшов до них, і показав на німця й лейтенанта.

Командир батальйону хотів заперечити, що в нього мало людей, та, подивившись у вічі Ільїну, заперечувати не став.

Батальйон, обходячи з двох боків галявину, втягувався в ліс. За кілька хвилин рушили понад узліссям і німець з лейтенантом та автоматниками. «Хоч би не вбили», — дивлячись їм услід, подумав Ільїн про німця.