Останнє літо

Розділ третій

Жінка, до якої Серпілін збирався йти пити чай, сиділа сама в своїй кімнаті й чекала на нього. Чайник, накритий зверху серветкою, а потім ще й вушанкою, стояв у неї під рукою. І, крім цього чайника, цукерниці й тарілки з печивом, на столі нічого не було. Вона заварила чай заздалегідь, бо не любила господарювати.

Кімната, де вона сиділа, була казенна, але жінка любила її за чистоту і за те, що не було в ній зайвих речей, у яких тепер, під час війни й розлуки з рідними, є щось безглузде. Вона сиділа, поклавши на стіл свої з довгими пальцями й коротко обрізаними нігтями гарні руки, які так подобались Серпіліну, сиділа й думала, що їй сьогодні сорок років і добре, що в цей день до неї прийде чоловік, якого вона хоче бачити.

Вона не мала наміру говорити Серпіліну, що їй сьогодні сорок років, бо це могло б повернути їхню розмову якось по-іншому, не так, як вона хотіла. Він міг би, мабуть, вернутися до себе в кімнату по пляшку коньяку, що стояла в нього на столі біля коробки з цигарками, як він кепкував: щоб долати спокуси. А їй хотілося, щоб їхня розмова сьогодні стала продовженням тієї, вчорашньої, після якої вона, здається, почала розуміти, чому її так вабить до цього некрасивого й немолодого чоловіка, старшого за неї на десять років.

Вона знала Серпіліна вже давно, відтоді як вісім років тому її, тепер уже вбитий, чоловік познайомив їх на вокзалі; і чоловік її, й Серпілін від’їжджали тоді з академії на великі маневри до Білорусії. Потім вона ще двічі бачила Серпіліна й дивилась на нього тоді, до війни, з інтересом і неприязню, бо він сам неприязно ставився до її чоловіка. Так їй казав чоловік, і вона йому вірила.

Але всіх тих зустрічей вона майже не запам’ятала, а запам’ятала ту, останню, в час війни, в грудні сорок першого, як її чоловіка вже було вбито, коли він пробирався з оточення, і вона заходила до Серпіліна, який тільки-йо повернувся з госпіталю і знову від’їжджав на фронт, заходила, щоб дізнатись, як це було.

Ця зустріч змусила її багато думати про Серпіліна і тоді, зразу, а ще більше потім, через рік.

Серпілін, коли вона прийшла до нього, збрехав їй, що її чоловік загинув смертю хоробрих, хоч насправді все було інакше. Як згодом пояснив їй інший товариш, її чоловік не загинув смертю хоробрих: його, без документів, переодягненого, вони зустріли в лісі, і, виходячи після цього разом з ними з оточення, він десь по дорозі застрелився, не витримавши тяжких фізичних і моральних випробувань.

Може, вона так і не дізналася б про всю правду від того товариша, коли б не напросилась на неї сама, сказавши, що Серпілін до війни погано ставився до її чоловіка і що її гризе думка, чи дійсно було все так, як сказав їй Серпілін.

Ця думка гризла її, бо тоді, в розмові з Серпіліним, їй здалося, що він чогось недоговорив, затнувся в дивній паузі перед тим, як сказати, що її чоловік загинув смертю хоробрих. Немовби завагався, що їй відповісти.

І тоді той товариш, який, певне, любив Серпіліна, образився за нього й відповів, що, навпаки, Серпілін надто добре поставився тоді до її чоловіка, бо, як той товариш вважає, її чоловіка у тій обстановці за його боягузтво треба було розстріляти, і коли б це вирішував він сам без Серпіліна, так і зробив би.

Вона не заплакала й не зойкнула від такої жорстокості, але вимагала від того товариша, коли зважився він їй про це сказати, пояснити докладно, як усе було.

Товариш той пояснив, і вона, розуміючи, що все це правда, і мовчки вислухавши цю правду, тільки спитала: «Це все?» — і, почувши: «Так, це все», — пішла не попрощавшись.

Відтоді в ній жевріло почуття провини перед Серпіліним.

Вона якось навіть хотіла написати йому. Це було після Сталінграда, коли прочитала його прізвище серед інших прізвищ генералів, нагороджених орденами. Але потім подумала, що це буде нерозумно. А три тижні тому тут, у Архангельському, в списку тих, що прибули напередодні ввечері, вона побачила прізвище Серпіліна і вранці, на медичній летучці, лишила його за собою, хоч він міг бути під наглядом інших хірургів. Зробила так, бо хотіла ближче пізнати людину, про яку багато думала.

Потім їй уже не хотілося писати йому, але вона стежила за його прізвищем у газетах і раділа, що він живий і командує армією. І для такої радості в неї були свої особисті причини.

Гострота їх була пов’язана зі спогадами про власного чоловіка. За кілька років до війни чоловік, якого вона привчила розповідати про його службові справи більше, ніж це було заведено у військових, переказував їй свої сутички з Серпіліним, котрий з дивовижною для такої розумної людини впертістю не хоче зрозуміти, що не слід виховувати слухачів академії на військових прикладах, які підкреслюють сильні сторони діяльності німецького генерального штабу. «Це наш майбутній противник, і слухачів академії не слід розмагнічувати перебільшеними уявленнями про його силу».

Сердячись на Серпіліна, а може, й ревнуючи до його авторитету в слухачів, її чоловік розповідав тоді про всякі інші речі, яких вона вже й не пам’ятала. Лишився тільки їхній загальний зміст, з яким вона була тоді згодна, бо дивилась на майбутню війну очима свого чоловіка.

Якось її чоловік повернувся з академії пізно ввечері — вона добре запам’ятала, як це було. І, збуджений, сказав, що сьогодні Серпілін зловив його на самоті і намагався знайти з ним спільну мову, навернути до своєї віри: «Тверезе усвідомлення сили передбачуваного противника — запорука власної сили», «Краще переоцінити, ніж недооцінити», «Недоозброїти наших слухачів знанням ворога — означає роззброїти їх» і все інше з його репертуару. І все це згорда, навіть не допускаючи думки, що я веду свій курс, теж не забуваючи про користь для армії.

Довелося дати відсіч. Розійшлись не попрощавшись.

Вона запам’ятала цю розмову не тільки тому, що її чоловік дуже хвилювався, а й тому, що через тиждень після цього Серпіліна заарештували. Вона не подумала, що її чоловік, полковник Баранов, міг кудись написати про свою розмову з комбригом Серпіліним, не думала тоді й не думала зараз. Вона просто жахнулась: тільки-но говорили, сперечалися, тільки-но її чоловік гнівався на Серпіліна, обурювався — і ось його вже немає…

Дізнавшись про арешт, її чоловік розвів, руками й сказав: «Догрався», — так, наче тільки цим усе й могло скінчитися.

Потім, заднім числом, згадуючи оте «догрався», вона запевняла себе, що її чоловік не міг бути причетним до того; якби був причетний, не наважився б сказати при ній того слова.

Вона думала так, але Серпілін міг думати інакше.

А може, й думав.

Та незабаром усе те відсунулось кудись далеко, бо сталося нещастя в їхній власній родині, і її чоловік перед лицем того нещастя повівся так, як, їй здавалося, не міг і не повинен поводитись мужчина.

Забравши з собою молодшого сина, вона поїхала до своєї матері в Саратов і вже другий рік жила й працювала там, майже привчивши себе до самотності, коли Баранов приїхав по неї і вмовив її повернутись.

У день його приїзду туди, в Саратов, вона гостріше, ніж будь-коли, відчула, як дуже він її кохає. Нелегко усвідомити, коли в тебе самої на той час лишилося саме тільки почуття жалю сильного до слабкого та звична потреба близькості, від якої вже не зазнаєш того щастя, що було раніше.

Є жінки, які навіть відчувають потребу бути сильнішими від чоловіка. Вона знала жінок, для котрих якраз це становило основну гостроту щастя, але сама вона не належала до них. Життя на правах сильнішого виснажувало її безглуздістю душевної нерівноправності.

А потім почалася фінська війна, і полковник Баранов поїхав на ту війну. Він три місяці воював там у оперативному відділі однієї з армій, а вона й діти боялися за його життя й чекали від нього листів.

І він повернувся, і не просто так, а з орденом на грудях.

А коли після перших радощів такої зустрічі вони лишилися на цілу ніч, до ранку, вдвох, без дітей, та ніч була жахливою, бо в нього сплохували нерви і він на правах слабкішого, на яких уже звик жити біля неї, почав, захлинаючись, говорити, говорити без угаву, майже в істериці від усього, що він бачив на фронті.

Він потрапив не на Карельський перешийок, де після безладдя перших тижнів, почавши заново, хоч і дорогою ціною, все-таки зробили все, що треба було зробити. Він потрапив на північ, у Карелію, в ту найнещасливішу з усіх армій, на яку спочатку дуже покладались, але яка так і не встигла зробити нічого значного, а зазнала втрат більше від інших.

Те, що він розповідав про велику кров — досі вона від нього завжди чула тільки про малу, — не так уже й здивувало її, бо вона була хірургом у госпіталі й знала, скільки поранених надходило з тієї війни. Але те, як він говорив про наше невміння воювати, з яким самоопльовуванням і зневагою не тільки до інших, а й до самого себе розповідав про це, вразило її. Вона відчула не тільки силу потрясіння, яке він пережив, і його власну слабкість перед цим потрясінням.

Вона слухала його й мовчки згадувала все те, зовсім не схоже, що він розповідав їй про майбутню війну за рік, і за два, і за три перед тим.

Виговорившись і знесилившись, чоловік тихо й страшно шепотів про те, що згодом ще кілька разів повторював їй у хвилини відвертості, які збігалися в нього з хвилинами слабкості:

— Боюся німців. Якщо нападуть на нас у нашому нинішньому становищі, то навіть не знаю, що вони з нами зроблять!

Так, це було тієї ночі. І вона пам’ятала про це в сорок першому році, коли проводжала його на війну. Її охоплював не тільки страх жінки, матері двох його синів, а й інший страх: який він буде там, на цій, мабуть, справді-таки страшній війні? Адже він так боїться її, хоч, від’їжджаючи, поводився, як і всі інші люди!

І ось минуло три роки війни, і вона, втративши чоловіка, вирядивши на фронт старшого сина й сама пробувши там два роки з трьох, зустріла свої сорок років тут самотня, в цій казенній кімнаті, і, крім своїх синів, котрі не могли приїхати, бо один був на фронті, а другий у військовому училищі, хотіла бачити сьогодні тільки одну людину — Серпіліна. Людину, яку вона заново пізнала тут усього лише двадцять днів тому. «Ні, дев’ятнадцять», — полічила вона й згадала, як він сидів перед нею першого дня в операційній, відпочиваючи од болю після того, як вона зняла з нього нерухому пов’язку й оглянула ключицю. Всміхнувшись крізь біль, який ще не минув, він сказав, що в нього терпнуть пальці, й уважно подивився на неї.

— Я вас добре пам’ятаю, ви були в мене дома в грудні, сорок першого.

— Була, — сказала вона.

— Тільки в першу мить засумнівався, бо у вас тепер інше прізвище. Вийшли заміж?

— Ні, — відповіла вона. — У мене завжди було інше прізвище. Коли я вискочила в двадцять другому році за військового, то не захотіла смішити своїх батьків, взявши прізвище чоловіка. Вони в мене обоє із земських лікарів, люди вільних поглядів, самі розписалися тільки в тридцять другому році, коли треба було одержувати паспорти.

Так і живу з дівочим прізвищем. А вам тоді назвалась Барановою, щоб ви зразу зрозуміли, хто я.

— Де ваш син? Воює?

Виявляється, він пам’ятав про те, що вона сказала йому тоді про старшого сина. Вона відповіла, що її син тепер старший лейтенант і воює на Третьому Українському фронті, в протитанковій артилерії. І його ні разу ще не поранено.

— Бачили з того часу?

— Один раз.

— А молодший?

Виявляється, він запам’ятав і це, про молодшого. Вона відповіла, що молодшому сповнилося сімнадцять років і він вступив до артилерійського училища.

— Взагалі правильно. Добре було б, коли б війна скінчилася до того, як їх випустять. А самі ви, пригадую, служили тоді в якомусь московському госпіталі. На фронт не потрапили?

— Потрапила. Наш госпіталь тоді ж послали на Західний. А тут опинилась, як і ви, після поранення, — додала вона. — А потім тут і залишили.

— Куди вас поранило?

— У груди, в плече і в обличчя, коли бомбували госпіталь.

Він скривився.

— Чого ви скривились?

— Не можу звикнути, що вбивають і ранять жінок.

Хоч пора б уже. У мене в армії їх ні мало ні багато… — Він не договорив, подивився в її обличчя і, здається, тільки тепер побачив той досить помітний шрам над бровою, про який вона пам’ятала, вважаючи, що цей шрам псує її. Оце і вся їхня перша розмова, після якої було багато інших, інколи зовсім коротких — коли він приходив до неї на огляд чи на лікувальну гімнастику, — а інколи довгих, коли вони кілька разів гуляли після вечері в парку.

Вчора, коли вона вперше покликала його до себе, їхня розмова почалася з запитання, яке все одно рано чи пізно довелося б поставити йому:

— Чому ви мені тоді сказали неправду про Баранова?

— Неправду? — не заперечуючи й не стверджуючи, перепитав він. — А хто сказав вам правду? З ким розмовляли після мене?

— Зі Шмаковим, з вашим комісаром.

— Коли з ним розмовляли?

— У сорок другому році.

— Давно не чув про нього. — Він нічого більше не сказав, ніби вважав це вичерпаним.

Але вона так не вважала й знову спитала в нього про те саме: чому він сказав їй тоді неправду?

— А ви що, неодмінно тоді хотіли від мене правди?

В його очах промайнув відблиск чогось жорстокого, що часом і раніше прохоплювалось у нього в розмовах з нею, нагадуючи, що цей чоловік здатний не тільки жаліти людей, а й посилати їх на смерть.

— Так, я хотіла правди, хоч і боялась її. Принаймні брехня мені була не потрібна.

— А мені здалося — потрібна. Бодай для сина. Після того як дізналися від Шмакова, написали синові про все, як було насправді?

— Ні, не написала. Але згодом, коли зустрілася з ним, сказала. Він найрідніша мені людина, і я не могла змусити його думати інше, ніж думала я.

— Не пожаліли його.

— Я його люблю, а не жалію.

— Може, й правильно ви зробили, — сказав він. — Мене дружина лаяла тоді, що я вам збрехав.

Він не сказав: «Моя покійна дружина», — але вона знала, що дружина його померла. І знала коли. Про таке в госпіталях і санаторіях знають з першого дня.

Вона ніколи не бачила покійної дружини Серпіліна і зараз не хотіла уявляти, якою вона була, його жінка, і яка була на вигляд. Але, почувши відповідь Серпіліна, подумала про неї, що, мабуть, це була сильна жінка, йому до пари. Подумала про неї, як про саму себе, а про нього, як про людину, котру добре знає. Вона розуміла, що до кінця оцінити моральну силу такої людини, як Серпілін, можна тільки там, на фронті, де він воює, а не тут, де він лікується, але все одно відчувала в ньому цю силу. Їй подобалось, як він ходить по алеях Архангельського швидкою, негенеральською ходою, в своєму старому синьому лижному костюмі, про який чи то серйозно, чи то кепкуючи каже, що колись здавав у ньому норми на значок «Готовий до праці й оборони». І в його ході, і в його мускулястій, широкоплечій постаті відчувалась неабияка витримка, пов’язана в таких людей, як він, не так з фізичним здоров’ям, як із силою духу.

Подобалось їй і його довгасте, зовсім не гарне, але мужнє й розумне обличчя, і очі, в яких десь углибині стояла печаль, і коли він усміхався, і коли гнівався, як це було вчора, коли вона сказала, що там, на фронті, бували в неї приступи гніву на них, на генералів, коли в госпіталь день у день, ніч у ніч надходили й надходили, немов по конвейєру, пошматовані, порубані осколками, посинілі від контузії, понівечені людські тіла, що всім своїм виглядом благали врятувати їх. І так кожен наступ…

— Невже ви не можете воювати якось інакше, якось краще, щоб усього цього було хоч трошки менше? — спитала вона, подумавши в цю хвилину не тільки про тих тяжкопоранених, котрі найчастіше потрапляли до неї, як до провідного хірурга, а й про тих двох, які ще жодного разу не лежали ось так ні на чиєму операційному столі, про власних своїх синів.

— Мабуть, не можемо, не здатні, — сердито відповів Серпілін. — І ніколи не будемо здатні зробити так, щоб ви не мали роботи, — додав він ще лютіше, — хоч би як намагались. А коли гадаєте, що мало стараємось, робимо хоч на копійку менше того, на що здатні, то візьміть і плюньте мені в пику, ніж ось так розмовляти. Яка може бути зі мною розмова, коли ви так думаєте? — сказав він нещадно, а в очах, десь у самій глибині, так само бриніла печаль.

— Я так не думаю.

— А коли не думаєте, то не базікайте на такі теми, що від них і без вас три роки душа болить. І болітиме до останнього дня війни. Або хоч тримайтеся від них подалі, доки обстановка дозволяє.

Її вразило не те, що він урвав її й сказав «не базікайте», а ці останні слова — про обстановку. Вона почула в них незаслужений докір собі, що вона зараз тут, у Архангельському, а не на фронті.

— До вашого відома, — сказала вона зло й спокійно, — я тиждень тому пройшла медичну комісію й написала рапорт: прошу відправити мене знову в армійський госпіталь. Ще якісь запитання є?

— Пробачте. — Він відчув глибину її образи. — Може, я висловився по-дурному, але й ви мої слова теж не так уже й розумно сприйняли. Як ви могли подумати, що я вам, жінці, кину такий докір? Не знаю, як хто, а я особисто вважаю, що довіку завдячуватиму кожній жінці, котра пішла на фронт. І був би радий обійтися без цього.

Просто хотів сказати вам, щоб намагалися про таке не думати. Це закон війни, не можна весь час про це думати.

— Гаразд, — сказала вона, повіривши, що він не відступив перед її образою, а й справді думає так, як сказав, і примирливо поклала руку на його важкий кулак, що лежав на столі. — Не образилась. Зрозуміла, питання вичерпано… І нема чого на мене кулаки стискати!

Він розтулив кулак і всміхнувся.

— Це не на вас. Мабуть, на війну. — І лагідно, іншим голосом додав про те саме, про що говорили перед цим: — От ви про те, що ми женемо їх до вас на стіл. Справді, женемо. Але скільки ж перед кожною операцією сушимо голову, яка вже вона не є — розумна чи дурна, над тим, як зробити, щоб він до вас на стіл не потрапив! Гріш ціна тому, хто ці слова: «Берегти людей», — виголошує тільки задля того, щоб потрясти повітря! їх не промовляти, а закладати в план операції треба! Так у нас, та й у вас, напевне. Хіба у вас за доброго лікаря мають того, хто голосніше за всіх над хворим охкає?

Після цього якось сама собою зайшла мова про те, чому вона стала хірургом. Вона сказала, що тепер, коли давно вже вважає це своїм покликанням, нелегко збагнути, як усе це було напочатку.

— Я дружила з батьками, а наш дім жив медициною.

Мабуть, зіграла роль віра в них, у те, що ці двоє найкращих у світі людей роблять найкраще в світі діло. Та й студенти від нас не виходили. Батько був з тих професорів, до яких вчащають додому…

Він перепинив її, спитав, чи живі ще її батьки? Вона відповіла, що немає, померли обоє, одне за одним, в останній передвоєнний рік. І розповідала далі про себе залюбки, це навіть її саму здивувало.

Коли почала згадувати про свої два роки на фронті, раптом сказала:

— Хоч і розхвасталася тут перед вами, але не думайте, що я людина, в якої все рівнесенько-гладесенько. Це зовсім не так. 6 до чого причепитися. Навіть минулої осені, не сороковому році життя, був роман з одним підполковником, який уже видужував.

— Ну й що, він видужав? — якось незрозуміло, ніби жартуючи, але з серйозним обличчям, спитав Серпілін.

— Видужав.

— А ви? — спитав він так, що вона відчула: ні, не вірить у цей легкий тон, який вона взяла, і розуміє; що їй чомусь треба йому сказати про це.

— Поставила точний діагноз і видужала, — відповіла вона в тому ж легкому тоні, якого не могла позбутись. — Я ж хірург, у мене все має бути просто й ясно.

— Не вірю тому, що ви розповідаєте про себе, — сердито сказав він.

І правильно зробив, що не повірив. Усе це було зовсім не просто, і ніякий вона не хірург у ставленні до самої себе…

Після того як він їй сказав «не вірю тому, що ви розповідаєте про себе», вони довго обоє мовчали. Потім він звернувся до неї:

— Те, про що ви розповіли, було й минулось. Чи не так вас зрозумів?

— Зрозуміли правильно.

— А навіщо розповіли? — строго спитав він.

«А й справді, навіщо?» — знов подумала вона і, розгубившись, спробувала відбутися жартом:

— Таке вже, мабуть, найшло на мене, — розповідаю вам усе підряд, як на сповіді.

— Даремно, — мовив він, — а то ще й я можу розбалакатись. Багато чого зайвого наслухаєтесь.

І перш ніж вона встигла відповісти, що не боїться цього, він підвівся й став прощатись, а вона так і лишилась украй здивована, не розуміючи, що він хотів цим сказати: може, погрожував розповісти у відповідь про щось своє, а може, згадав про те, що стосувалося до неї та її чоловіка, чого не хотів зачіпати.

Зараз, коли вона згадала про це, їй знову стало ніяково і навіть здалося, що він може не прийти до неї сьогодні.

За прочиненим вікном вона раптом почула його кроки на стежці. Вона виглянула, але там нікого не було.

Сердячись на свою тривогу, вона зачинила вікно, щоб більше не прислухатися, — саме в ту хвилину, коли Серпілін постукав у двері.

— Пробачте, що припізнився. Але я сидів за одним стояом з генерал-полковником Батюком і ніяк не міг скінчити вечері.

— Що, так смачно?

— Не сказав би: сир. Але за сиром міркували, як будемо воювати влітку; і виникла довга суперечка на тему: чи можна нашого брата в тридцять сім років призначати на командуючого фронтом, як це недавно зробили з одним генералом? Чи не занадто ніжний вік для такої посади? І чи можна в такі ще не зрілі роки осягнути всі потрібні для війни науки?

— А ви гадаєте, можна?

— Я гадаю, можна, — відповів Серпілін. — Але генерал Батюк розбив мене вщент по всіх пунктах. Кажу йому: «Нам з тобою вже по п’ятдесят, а всіх наук, які належать нашому братові, все одно ще не осягли». Відповідає: «Може, й не осягли, зате маємо великий досвід». Кажу: «А пригадаймо громадянську війну — були ж на ній командуючі фронтами і по тридцять років, і менше того?» Відповідає: «То — інша річ, тоді ми взагалі всі молоді були». Кажу йому, що Наполеон у тридцять три роки головнокомандуючим був. Відповідає: «Наполеон нам не указ, у нас Суворов і Кутузов є, а вони он в якому віці перемоги здобували…» Словом, хто молодший за нас роками, вище за нас лізти не повинен! Я навіть на авторитет товариша Сталіна спробував послатися. Але й це не допомогло. Каже: «Звичайно, товаришеві Сталіну видніше, але все-таки цю кандидатуру хтось підказав йому.

А він тільки затвердив. І дай боже, щоб не пошкодував!»

Так і не дійшли ми згоди.

— Хоч не дуже гримали один на одного? — спитала вона в тон Серпіліну, радіючи, що він прийшов у доброму настрої.

— В міру. Здоров’ю не нашкодили… Коли б, як у пригодах барона Мюнхгаузена, заморозити всі наші генеральські суперечки тут, у Архангельському, а потім, після війни, розморозити та послухати, багато цікавого почули б і про війну, і один про одного.

— От коли б усю війну щоденник вести, але тільки все підряд, потім було б цікаво прочитати навіть мій, — сказала вона.

— Щоденників нам і законом не дозволено, і часу на них не лишається, — мовив він. — Та все одно війна після себе стільки паперів залишить, що потім сто років читатимеш — не перечитаєш. Бойові донесення, оперзведення, розвідзведення, щоденники бойових дій, та ще в кожному полку, щодоби, коли є втрати, помічник начальника штабу чотири пише свій синодик: з іменами, званнями, адресами рідних, за яких обставин загинув і де поховано. І в кожній роті старшина пише, скільки їдців на постачанні, щоб одержати все за штатом, як належить.

А скільки їх, отаких старшин, у армії! І всі сидять вечорами й пишуть. А ваші медичні рапортички, супровідні листи, історії хвороб? Уся ця ваша паперова карусель від поля бою до команди видужуючих, через усі пепееми, медсанбати, евакогоспіталі, санпоїзди… Мабуть, тільки самими вашими медичними паперами можна буде після війни чотириповерховий будинок напхати.

— Чому чотириповерховий?

— Лічу по одному поверху на рік. Чи хочете п’ятиповерховий?

— Та краще вже чотириповерховий.

— І ви сидітимете там, у тому будинку, перегортатимете ті папери й заднім числом дисертації по них писатимете.

— Щось ви ополчились сьогодні на медицину!

— Навпаки. Думаю про серйозність вашої справи, яка сила в руках у вас, лікарів. З кожних чотирьох поранених трьох повертаєте назад, у стрій. Припустимо на хвилинку, що ви з самого початку війни нікого нам не повернули б, то сьогодні вже й воювати не було б кому!

Я сам, коли б не потрапив у армійський хомут, мабуть, як і ви, став би лікарем. А може, лишився б фельдшером.

Одержав би у зв’язку з війною повістку і по три кубарі на петлиці й служив би під вашим началом у вашому армійському госпіталі. Ви в якій армії були?

— У Сорок дев’ятій.

— Припустімо, в Сорок дев’ятій, напрям: Таруса — Кондрово — Юхнов… Так?

— Так. Але я щось погано уявляю собі вас у ролі фельдшера, — сказала вона.

— І даремно. Бо я саме й був на тій світовій війні фельдшером, поки після Жовтневої революції в комбати не обрали. І мій батько фельдшер. І досі фельдшером, там жег де п’ятдесят років тому був, у Тумі, у Владимирській, по-старому, губернії.

— Скільки ж йому років?

— Сімдесят сім. Ще, може, побачите його. Перепустку добуваю йому, щоб сюди приїхав побачитись. Ад’ютанта по нього пошлю. Учора вас питав, як ви лікарем стали, а згадав про себе — як мріяв про це. І в нашому домі теж був дух медицини, звичайно, не професорської, як у вас, а простої, сільської, але зате на всі руки. Вам, наприклад, пологи випадало приймати?

— Один раз асистувала на п’ятому курсі під час практики.

— Ви були асистентом, а я тричі приймав, і все гаразд. Так що, якби склалося життя по-іншому, міг би й досі там у нас, у мещерській стороні, фельдшерувати.

— А я думала, ви зовсім іншого роду.

— В якому розумінні? — Він у першу мить не зрозумів її.

— Думала, що ви з військової родини, як… — хотіла примусити себе сказати «як мій чоловік», але чомусь не змогла й сказала — Як Баранов.

— От уже такого гріха, що з дворян, у мене не було, — засміявся Серпілін. — Чого не було, того не було. Навіть тоді, коли на мене всяке писали, до цього не додумались.

Так вони дійшли до того, що вона все одно вважала неминучим. Можна було уникнути цієї розмови, але вона все-таки спитала:

— Федоре Федоровичу, що ви думали і що думаєте про Баранова?

Вія поволі звів на неї очі, і вона зрозуміла: не хотів говорити з нею про це, та коли вже вона сама почала розмову, то не відступить і скаже.

— Не знав, що це вам потрібно, та й зараз не певен, — відповів він якимсь не своїм, важким голосом і замовк, ніби все ще очікував, що вона не наполягатиме на цьому.

Але вона наполягала, хоч і відчула небезпеку в його голосі; дивилась йому в очі й мовчала. І він зрозумів, що доведеться договорити.

— Знаєте, — сказав він, — не можу за правилом: «Про мертвих або добре, або нічого». Говорю про мертвих, як про живих, те, що думаю. А думаю про нього і досі погано. — Він замовк, наче до цього нічого було додати, але, поглянувши на неї, все-таки додав — Говорю не про війну. Не він один у перші дні злякався. Знаю й інших, які давно довели, що це пора з них списати. Припускаю: коли б він лишився живий — і з нього списали б. Не певний, але припускаю. А. думаю про нього і досі погано з тих років, про які ви знаєте.

— Думаєте, що він винен перед вами? А я не вірю в це!

— Ви мене не так зрозуміли.

— Як я вас могла не так зрозуміти, господи! — вигукнула вона й зупинилась під його важким поглядом.

— Ольго Іванівно, — сказав він, — я не хочу говорити про це навіть з вами. І не через страх божий, а тому, що вважаю: обов’язок таких, як я, не згадувати про це. Тільки цього нам зараз, у час війни, бракує розмов про все, що маємо нещастя пам’ятати! А щодо вашої віри в чоловіка — лишайтеся при ній. Я бачу, яка ви людина, і мені хочеться розділити її з вами. Хоч це мало що змінює.

— Як це може мало змінювати?..

— Знову не так мене зрозуміли, — ще раз перебив він. — Що там було чи не було особисто зі мною — діло десяте. І не про це сказав вам, що я не змінив своєї думки про Баранова, а про те, який він був у ті роки, в академії, і в тридцять шостому, і в тридцять сьомому, до останнього дня, коли його бачив. Хіба можна було слухачів так готувати, як він готував, до такої війни, яку ми з вами бачимо! І коли б тільки язик у нього добре підвішений! А то ж був справжній знавець! Але знав одне, а говорив інше. Глашатай явних неправд! Та куди б ми прийшли з усім тим, коли б після фінської, хоч і з запізненням, за розум не взялися?

Він підвівся й заходив по кімнаті з кутка в куток, незадоволений тим, що не стримався й наговорив про все це гарній і навіть, може, чудовій жінці, яка ні сном ні духом не винна в тому, за що він не любив її чоловіка.

— А ви з самого початку не вірили в те, що він так і думає, як говорить? — спитала вона.

— Не вірив, — не зупиняючись, на ходу, сказав Серпілін і хитнув головою.

— А я тоді вірила.

— А я не вірив. Були й такі, хто щиро вважав, що одним махом сімох побивахом! Тим бог простить. Якщо живі… А він не міг у це вірити. Був надто розумний і досвідчений.

Стежачи, як він похмуро ходить по її тісній для нього кімнаті, вона вже ладна була розповісти йому про ту давню, страшну для неї розмову з Барановим. Зразу ж після фінської війни.

Але стрималась: ні, не так усе це просто було тоді.

І та її нічна розмова з мертвим тепер Барановим належала тільки їй. А давню суперечку Серпіліна з її чоловіком — хто був правий і хто неправий — давно розв’язала сама війна. Її чоловік тільки вдавав, що не боїться цієї війни, а Серпілін… «Серпілін… Що Серпілін?…» Вона втратила раптом продовження власної думки і, дивлячись на Серпіліна, подумала зовсім про інше: що він все-таки накульгує після того поранення в сорок першому, яке записано в його історії хвороби.

Досі не помічала цього, а зараз, коли він заходив туди й сюди по кімнаті, помітила.

— Федоре Федоровичу…

— Що?

— Сідайте. Прийшли пити чай, то давайте пити. Мабуть, уже прохолонув.

Серпілін сів до столу, зняв з чайника ушанку й серветку, сам налив собі склянку чаю і раптом одсунув від себе.

— Пробачте, але ще кілька слів для ясності.

— Ну що ж, послухаємо, чого ще нам бракує для ясності, — спробувала пожартувати вона.

Він не відповів на її жарт і сидів з серйозним виразом на обличчі.

— Знаю, що наговорив вам багато прикрого. Але при всій моїй глибокій повазі до вас нічого з того, що я сказав, назад забрати не можу.

— І не беріть, — мовила вона. — Почула од вас мало веселого, це правильно. Та на веселе я й не сподівалась.

І не думайте, що зробили для мене якісь особливі відкриття. До більшості з них я сама прийшла. Не зразу, правда. І заговорила з вами про все це не через жіночу слабкість, а теж, як ви кажете, «для ясності». Так от «для ясності»: я вже давно існую сама по собі. «Самотнє дерево», як кажуть топографи. Зрозуміло вам? І коли ви відсунули од себе склянку з таким виглядом, ніби хотіли сказати мені щось таке, після чого нам з вами й чаювати не можна, мені захотілося відповісти: ну гаразд, пийте.

Вони пили чай і мовчали, відчуваючи водночас і полегшення, і втому. Зараз, коли ця розмова лишилась позаду, здавалося, що вона не могла бути іншою, ніж вийшла.

А насправді вона могла бути й іншою, як усяка інша розмова, в котрій досить було лише в одному місці не зуміти або не наважитися зрозуміти одне одного, щоб далі все пішло колесом, якого вже не повернеш назад, Навіть спільними зусиллями.

— Чого це вам спало на думку, що я дворянського роду? — допивши чай, спитав Серпілін.

— Є у вас щось справді військове, ніби ви, крім усього, ще і з дитинства в цьому виховані.

— «Крім усього», — всміхнувся Серпілін.

— Чого смієтесь?

— Подумав: невже на тридцятому році моєї власної військової служби щось потрібно ще й «крім усього», щоб я став ще більш військовою людиною, як є? Відтоді як запровадили погони, іноді помічаю в розмовах зайву розчуленість перед нашим старим російським офіцерством. Не поділяю. Воно різне було. І злаки, і плевели. Уже хто-хто, а я, як фельдшер, усякого надивився… Недавно почув від одного розумника про командуючого тим фронтом, де я раніше був, що, мовляв, він дуже інтелігентна людина — чого не заперечую, — але чому? Бо він, бачте, ще в царській армії прапорщиком був! Виявляється, те, що він після цього нашу Академію Фрунзе закінчив, у Червоній Армії ще в мирний час дивізією й корпусом командував, а на цій війні — армією й фронтом і таку операцію провів, як у Сталінграді, — все це ще не доводить, що він інтелігентна людина! А ось те, що прапорщиком у царській армії був, — оце воно! Ну нехай би я від якогось лейтенанта це почув, а то ж від людини зрілого віку!

— До речі, — засміялась вона і раптом вирішила сказати йому про це, — від сьогодні я теж людина зрілого віку. Рівно сорок.

Він подивився на неї так, ніби вона пожартувала, надто вже несподіваними здались йому її слова.

— Це серйозно. Навіть од синів тиждень тому два листи одержала. Написали заздалегідь, щоб не запізнитись. Як пошта йде, відомо. І не біжіть по свій коньяк, знаю, що він у вас є, але сьогодні я не хочу. Іншим разом і з іншого приводу.

— Дуже вдячний вам, що покликали в такий день, — помовчавши, сказав Серпілін. — Поздоровляю вас.

Вона думала, що він зараз поцілує їй руку, але він чомусь не поцілував.

— Це не мені, а вам спасибі, що прийшли, — сказала вона. — Крім вас, нікого не хотіла сьогодні бачити, нікому і не сказала. Синів, звичайно, хочу бачити ще більше, ніж вас, але це неможливо. Напишу тепер їм, як вас приймала у себе і напувала чаєм з печивом!

Вона вирішила перевести всю цю розмову про свій день народження на жарт, а вийшло навпаки; Серпілін несподівано для неї спитав:

— Напишете синам, що я у вас був?

І вона зрозуміла з виразу його обличчя, що він подивився на те ж саме зовсім з іншого боку, ніж вона.

— Напишу, — відповіла вона так само серйозно, як він спитав. — Я їм завжди пишу про все важливе в моєму житті.

— Для мене це теж важливо, — сказав Серпілін.

— А я зрозуміла це, — мовила вона. І після цього так довго мовчала, ніби вийшла з кімнати, ніби її тут і не було.

Згадавши про її молодшого сина, який нещодавно вступив до артилерійського училища, Серпілін заговорив про те, про що вже розмовляв сьогодні з Батюком, — про введення роздільного навчання для хлопчиків і дівчаток.

Спитав, що вона думає: чи це багато дасть з погляду фізичного виховання.

— З погляду фізичного виховання, може, це й добре, — відповіла вона, — а з усіх інших мені не подобається.

— Чому?

— А вам подобається?

— Мені подобається.

— Тоді перший і скажіть: чому?

Він сказав, що в школах, де вчитимуться самі хлопці, встановиться більш спартанський дух, в армію після війни почне приходити загартованіше для військової служби покоління.

— А навіщо воно вам? Та ще й загартоване, як ви кажете. Після війни знов збираєтесь воювати? Для цього?

— Щодо «збираємось» — сильно сказано, але думати про це доведеться. Така вже наша доля.

— Ну, припустімо, я поставила нерозумне запитання, припустімо, ви вже зараз мусите про це думати. Але при чому тут дівчата? Чим вони вам, наприклад, заважали?

— Коли я вчився, їх, правда, не було. Тим паче у фельдшерській школі.

— Гаразд, не ловіть мене на слові. Спитаю вас інакше: чим жінки вам у житті заважали, коли поруч з вами були? Заважали вам бути військовим, бути хоробрим, обов'язок виконувати вам заважали? Чи, може, вони тепер вам на війні заважають? Окрему армію з них, може, сформувати? Ні, ні, — вона помітила, що він осміхнувся. — Я дуже серйозно. От була у вас дружина, багато років ділила з вами все, що б не випало на вашу долю.

Невже її присутність коли-небудь заважала вам стати тим, ким ви стали? А може, навпаки, допомагала?

— Хіба я про це кажу? — Серпіліна приголомшила простота, з якою вона почала розмову про його покійну дружину. — Я кажу про школу, про хлопчиків та дівчаток.

— А що ж, ви хочете, щоб вісімнадцятилітній хлопець, вийшовши зі школи, дивився на дівчат як баран на нові ворота? Вважаєте, що це мужності йому додасть?

Не знаю, як у кого, а мої сини росли коло моєї материнської спідниці, і поки що нічого поганого з цього не вийшло. Хоч я військовою строгістю у вихованні не відзначалась. Просто вміла казати їм чотири слова: «так», «ні», «добре» і «погано».

Серпілін мовчав. Мовчав і думав не про роздільне навчання і не про синів цієї жінки, яка йому дедалі дужче подобалась, а про своє життя і про свого сина, про те, про що вже не раз, зустрічаючи різних людей, з прикрістю думав на фронті: яке далеке від істини буває прислів’я «Яблучко від яблуні…».

— Чого ж ви мовчите й не сперечаєтесь? — спитала вона.

— Не хочеться. Згадав, як сам до дванадцяти років, доки не вмерла мати, ходив, як ви висловлюєтесь, коло її спідниці. Вона була в мене татарка, втекла з дому і охрестилась, щоб вийти за батька. І в неї не було ні родичів, нікого, все це було відрізано, тільки батько і я. Двоє братів, старші за мене, померли, я єдиний, у мені все.

Як вона мене тільки не балувала! Часом думаю, на все життя вперед набалувала, скільки встигла.

Вона відчула в його словах біль і щось потаємне, ніжне, що, мабуть, за його трудне життя йому не раз доводилось гамувати в собі, а воно все одно жило в ньому, як відгук щасливого дитинства, що так рано обірвалося.

— Від чого вона вмерла?

— Її бугай убив. Вибігла мене врятувати. — Його обличчя навіть зараз, через багато років, здригнулося від спогаду про те, як це було. — Добу промучилась, поки вмерла, марила по-татарському, ніхто не розумів, тільки я один. Тропіки знав від неї по-татарському і досі знаю.

— Ваш батько, видно, дуже любив її? — спитала вона про те, що, мабуть, і повинна була спитати жінка.

Та Серпілін лише мовчки кивнув, не відповів. У чому ж річ, що сталося? Що вона таке зробила, оця жінка, що сиділа перед ним, щоб раптом змусити його розповідати ось тут, при ній, про себе стільки, скільки він, здається, вік нікому не розповідав? Якого біса його потягло на цю сповідь і як взагалі можна заново розповідати комусь своє життя, коли тобі п’ятдесят років? І який воно має вигляд у її очах, оце твоє життя? Що вона про нього думає?

І чи треба, щоб вона взагалі щось думала про твоє життя? При чому тут вона?

Він замовк і затявся, сам собі опираючись. І на його обличчі в цій боротьбі з самим собою з’явився той жорстокий вираз, який вона зразу ж помітила. Він умів бути жорстоким до. самого себе, таким він був і зараз. Але вона не зрозуміла цього; їй здалося, що він зараз мовчки картає не себе, а її.

— Не гнівайтесь, що я проголосувала на дорозі і скочила до вас на підніжку. Я можу й зіскочити… Але мені не хочеться.

І в цю мить — не раніше, коли вона чекала цього, а зараз, коли вона не чекала, — він схилився над столом і поцілував її руки, що лежали на столі: одну й другу.

А потім, розігнувшись і відкинувшись на стільці, сказав:

— Це не ви проголосували, а я. Так що коли когось і зіпхнути з підніжки, то мене!

Це було сильно сказано. Навіть надто сильно, так, ніби після цього вже й не було про що говорити.

Коли хочете, то це було освідчення в тому, що ти конче потрібна йому, і в устах такої людини воно звучало набагато серйозніше від звичайнісіньких чоловічих слів про те, яка ти гарна і як ти подобаєшся. Те, що вона все ще вродлива жінка, вона знала, те, що подобається, не раз чула і теж знала. Знала й зараз. А от з якою силою, виявляється, він здатний сказати їй, що вона йому необхідна, — цього не знала. І ні здоровий глузд, який нагадував про тисячу речей — про війну, про роки, про синів, ні її схильний до іронії розум — ніщо не змогло перешкодити народженню простої і до безглуздя щасливої думки: «Отак і зводить людей доля!» Хоча доля ще не звела їх і могла не звести.

Нічого не відповівши на його слова про підніжку, лише сказавши очима, що нікуди вони обоє не зіскочать, вона заговорила про справи. Сьогодні — вона знала це від начальника санаторію — в Москву дзвонили по ВЧ зі штабу фронту і нетерпляче цікавилися здоров’ям Серпіліна. Розповідати йому про це вона не хотіла, щоб марно не тривожити його, але деяких заходів вважала за потрібне вжити.

— Цими днями в нас тут буде на консультаціях головний терапевт армії, я вас до нього приведу, а ви вже постарайтеся справити на нього гарне враження своїм станом здоров’я і виглядом, щоб раптом не застряти потім на комісії. Не хочу, щоб комісія закінчилась не так, як ви сподіваєтесь. Якщо вас затримають, все одно душею вже будете не тут, а там… А нам таких не треба.

Вона всміхнулась, а він подумав, що коли зайшла мова про його лікування, то, мабуть, пора вже йти.

— Ідіть, вам і справді вже пора, — сказала вона, зустрівши його очікувальний погляд.

Сказала так, бо зараз, після того, що вони сказали обоє, їм лишалось одне з двох: або це, або «залишіться».