Останнє літо

Розділ тринадцятий

Не поспішаючи вбиратись у військову форму, яка набридла їй за цілий день, Баранова ходила з кутка в куток у тапочках на босу ногу, в майці й трикотажних штанях, у яких щоранку робила гімнастику в цій своїй кімнаті.

Була сьома ранку. Серпілін щойно пішов від неї збиратися в дорогу, бо о восьмій тридцять від’їжджав на фронт, а їй ще раніше, на восьму, треба було йти до лікувального корпусу на п’ятихвилинку.

Коли Серпілін ішов від неї, вона, обнявши його на прощання і поглянувши на його лижний синій костюм, засміялась:

— Ми з тобою як двоє стареньких! Навіть згадала зараз, подивившись на тебе, як грала колись у баскетбол за жіночу збірну округу.

Серпілін, як і слід було чекати, відповів, що він таки й справді старий, а вона ще молода.

Хоч який був розумний, ніяк не міг обминути безглуздої теми старості. Все ще не міг повірити, що їй з ним справді добре. Добре, як молодій з молодим або як немолодій з немолодим, — невідомо, як це назвати, головне, що добре.

— Ну, навіщо ти мені потрібний, коли б мені не було з тобою добре? Ну сам подумай, — сказала вона йому сьогодні на світанку.

Це була правда. Хоч вона завжди в житті вважала, що не це найголовніше, але й найголовнішого без цього також не було б. «От і збагни тут, що головне, а що не головне», — подумала вона легко й щасливо, радіючи усвідомленню своєї краси, побаченої його очима. Ніби вона не знала про себе два тижні чи місяць тому, яка на вигляд! Добре знала і місяць тому, а раділа зараз.

— Коли б тебе й мене не потягло одне до одного, — сказала вона йому сьогодні вранці, — хіба ти розповідав би мені все, що розповів про себе? І я теж так похапцем усе виклала, що тепер — хоч придумуй! Усе згадую й ніяк не можу згадати, що б його тобі ще розказати.

Щастя робило її смішливою, їй хотілося жартувати і навіть пустувати, і кілька разів за ці дні вона помічала на його обличчі подив.

Вона казала йому все, що спадало їй на думку, а він найчастіше говорив, уже заздалегідь вирішивши для себе всі «так» і «ні». І це означало, що обом їм доведеться ще звикати до того, що вони по-різному звикли думати й по-різному говорити.

Ось тільки де і коли вони звикатимуть до того, що вони різні люди і в них різні звички…

Він запропонував їй вийти за нього заміж. Вона відповіла, що, коли він через кілька днів поїде на фронт і залишиться там до кінця війни, і вона теж поїде й опиниться на фронті в зовсім іншому місці, їхня поїздка до загсу нікому не потрібна — ні йому, ні їй. Він не новобранець, а вона не дівчина, з якою про всяк випадок треба одружитися, перед тим як іти на дійсну службу. Зовсім інше, коли б вони опинилися разом на фронті; хоч будь-яке родинне життя на фронті все одно несправедливість в очах тих, кому це й приснитися не може, та все-таки люди менше ображаються, коли начальство на фронті живе з законною дружиною.

Тоді він промовчав, нічого не відповів їй.

Відповів на другий вечір. Сказав, що думав над її словами і не може з нею погодитись. Вона повинна сама розуміти, як він хоче бути разом з нею, але він ніколи не вважав це за можливе для себе. Навпаки, вважає, що цього взагалі не повинно бути в армії. Коли б усім, кому тільки можливо, давали короткі відпустки для побачення з родинами, — це було б меншим злом для служби.

— Це в теорії, — сказала вона. — А на практиці не так.

— На практиці не так, — згодився він.

— Невже, пізнавши мене, ти здатний думати, що я не зуміла б там, на фронті, жити поруч, не заважаючи тобі?

— А я не про тебе кажу. Я про себе.

— Що значить про себе?

Він став пояснювати, що це означає: що на його плечах армія і що від кожної його помилки чи недогляду залежатиме життя людей і успіх справи. Що в нього, як і в кожної людини, сили обмежені і він повинен віддавати їх війні і не думати на фронті ні про що інше, в тому числі й про її безпеку…

— Про свою безпеку я й сама подумала б, та гаразд, хай буде так! Не поїду! — спинивши його, вона сказала із спокійною гіркотою.

Він звів на неї очі так, ніби вона винесла йому вирок.

— Чого дивишся на мене? — Вона розсердилась, що він її не зрозумів. — Хіба я щось погане тобі сказала? Не поїду до тебе на фронт, не буду жити з тобою під одним дахом. Почнемо жити під одним дахом, коли скінчиться війна. А зараз поїду на фронт до іншої, не до твоєї армії й писатиму тобі листи. Інколи довгі, а ти можеш відповідати короткими, але щоразу.

Він поцілував її руки й спитав:

— А чому ти все-таки не хочеш…

— Тому що це було б безглуздям — бігти до загсу, ніби не віримо одне одному. Навіщо нам це потрібно, поки ми не разом?

Хоч як це дивно, минуло тільки чотири дні й чотири ночі відтоді, як він уперше зостався в неї, чи відтоді, як вона вперше залишила його в себе. Як це вийшло, зрештою, не так і важливо. Важливо, що це було і що вони обоє цього хотіли і зробили так, як хотіли.

Три ночі з цих чотирьох вони були разом, а одну в неї вкрало чергування по санаторію. І вони вранці зустрілися так, ніби довго не бачились.

Так, усе це буде дуже важко, хоч і з дуже довгими листами — однаково важко.

Все, про що вони говорили в ті дні та ночі, і лежачи в ліжку, і сидячи одне проти одного за столом, і зустрічаючись по дорозі до їдальні чи в лікувальний корпус, уривками, випадково і навмисне, — все це тепер склалося в єдине довге освідчення: хто ти — кожен з вас. І чому ви обоє — кожен з вас — так потрібні одне одному?

Вона, всміхнувшись, згадала, як вони спочатку плутались; то одному, то другому здавалося дивним говорити «ти».

— При тих стосунках, які в нас тепер з тобою склалися… — сказав він того першого ранку, коли прокинувся в неї.

Ця фраза здалася їй якоюсь чудною, і вона його перебила:

— Коли «тепер»? Стосунки не починаються з цього і не кінчаються цим. І, як це не смішно, інколи обходяться без цього. У нас з вами, слава богу, не обійшлось. І я рада. Але при чому тут «тепер»? Тепер так? А до цього як?

Він сказав їй тоді «ти», а вона відповіла «ви». І всміхнулась, захищаючи себе від розмови, до якої не була готова. Лише за хвилину до цього вона сама подумала, що тепер хоче їхати разом з ним на фронт, і це слово «тепер», якого вона не вимовила, а він вимовив уголос, по суті, було її власним словом.

Але він, зупинений тоді її усмішкою, наступного дня все-таки договорив, запропонував їй вийти за нього заміж.

Виявляється, це він і мав намір сказати, почавши з тієї чудної фрази про «стосунки, котрі тепер склалися».

Майже все, про що вони говорили одне з одним за ці дні, все або виходило з війни, або входило у війну.

Вона знала війну. Хірург, який зробив близько тисячі операцій, не може не знати війни. Але якось вона сказала, що він, мабуть, набагато краще від неї знає солдатське життя.

Він зразу кивнув, а потім, ніби не погодився сам із собою, сказав:

— А взагалі як не знати, коли в серпні стукне тридцять років служби. Знати — знаю. Але своїми очима, як живе солдат на війні, тепер бачу не так часто, як раніше.

Армія — це вже не дивізія і не полк. Скільки я бачу його, солдата, до атаки, в якій він або живий лишиться, або вмре, або потрапить до тебе на стіл поранений? Хвилину-дві. Із спостережного пункту, в бінокль або в перископ.

Бачу: сидять в окопах, починають за сигналом вилазити, біжать, падають, зникають у диму, який стоїть після артпідготовки. Перед боями, коли проводимо рекогносцировки, повзаємо на животі по передньому краю, вибираємо місце для прориву, тут, звичайно, бачу солдатів і частіше, й ближче, як в інший час. Побалакаєш з одним, з другим, з третім… Зупинишся, а коли треба, й затримаєшся, посидиш, солдати добре відчувають різницю між тим, хто справді хоче їх розпитати — дізнатись про їхній настрій, їхню думку про місцевість і противника, і тим, хто робить це про людське око. А в розпалі боїв сучасна війна лишає командуючому армією мало можливостей для безпосереднього спілкування з солдатами. Коли сум’яття, оточення, те, що переживали раніше, там, звичайно, інше, там і самі часом опинялися в становищі солдата або молодшого командира. А зараз, коли війна, як то кажуть, увійшла в свої рамки…

Вислів «рамки» здався їй тоді дивним і навіть жорстоким, ніби війна — щось таке, що може ввійти в рамки або вийти з рамок. Але те, як він відповів на її буденні слова про добре знання солдатського життя, змусило її знову подумати про своє кохання до нього, яке дедалі дужчало; він був глибший, ніж здавався їй спочатку.

— А знаєш, — помовчавши, сказав він, — про що солдатові найважливіше почути перед новим наступом, коли в тебе в другому ешелоні стоїть свіжа дивізія і він уже розуміє, для чого стоїть, тільки дня не знає, коли почнеться. Як думаєш, у чому солдат бачить турботу про себе, яких слів жде від тебе? Що й артилерії в нас багато до наступу приготовлено, і важкої, й самохідної, і гвардійських мінометів! І що танки до нас прийдуть! І що авіація штурмова нас підтримуватиме, коли підемо! Головне — штурмова. Солдат насамперед у штурмову авіацію вірить.

Кажеш йому про все, що буде за його плечима, бо перед наступом — багато чи мало буде в нього за плечима — це для нього питання життя і смерті… А ще важливішим від твоїх слів, коли сам почує, як уночі танки гуркочуть, або побачить, як важка артилерія в лісах на закриті позиції стає. Тут безвихідна діалектика: за буквою закону, для збереження таємниці, не треба, щоб солдат усе це бачив і чув, а для його настрою, навпаки, треба. — Він помовчав. — Складаним ножиком небагато наоперуєш… Хоча в газетах читав, що й так доводилось. Отак і ми: коли інструменту нема, які з нас оператори? Хоч бувало, що й доводилось…

Якось несподівано зайшовши до нього, ще давно, два тижні тому, вона застала його над книгою. На столі лежала ще купа інших книг із закладками.

— Чи не забагато читаєте, Федоре Федоровичу? — спитала вона тоді.

— А хіба так буває, щоб людина забагато читала? — Він, знявши окуляри, подивився на неї. — Щоб дуже мало людина читала — бачив таких. А щоб дуже багато… Не зрозумів вас. Мабуть, чогось не збагнув.

— Я кажу конкретно про вас тут, зараз, у санаторії.

— Конкретно — надолужую. Багато чого прогавив. За браком часу і надміром справ.

— А що ви читаєте? — спитала вона. — Що вам зараз найбільше потрібно?

— Що потрібно? Військовій людині в моєму становищі майже все потрібно. Від метеорології до психології. Легше сказати, що нашому братові не потрібно. В ідеалі, звичайно. А на практиці… — Він поклав перед нею книжку в сірій пошарпаній палітурці. — Зараз, наприклад, дочитую якогось Сікорського. Чули про такого?

— Будівник літаків?

— Ні, генерал. Воював з нами в польську війну, а потім був головою першого емігрантського польського уряду в Лондоні. А потім, коли в нас почали польські частини формувати, приїздив до нас домовлятися. А потім загинув над Гібралтаром. Ходять чутки, що англійці його знищили за те, що він нібито надто далеко пішов нам назустріч.

Допускаю таку можливість. Їй у душі не хотілося допускати такої мерзенної можливості, тим більше під час війни, яку ми разом з англійцями вели проти німців. Але вона промовчала. Мабуть, він знає краще, коли говорить.

— У тридцять четвертому році, вже у відставці, він написав книгу «Майбутня війна». Оцю. Генерали, коли вони у відставці, залюбки пишуть книги. Може, і ми, коли будемо у відставці, теж почнемо, — всміхнувся він. — Книга не дурна, навіть розумна. Десять років тому писав у ній, що майбутня війна буде несхожа на війну чотирнадцятого року, бо виникли нові фактори: більшовизм і його антитеза — фашизм. І тому зіткнення націй набуває в цій війні політико-соціального характеру, свідками чого є ми з вами четвертий рік… Ну і багато чого іншого, — він погортав і закрив книгу, — вже безпосередньо по нашій спеціальності. Про відродження маневру, про темпи наступу, про дії механізованих військ… Писав, між іншим, що для Польщі зближення з Німеччиною було б не політичною помилкою, а самогубством. Цікаво читати, як люди звідти, з минулого, думають про цю війну, що йде перед твоїми очима… Тут у вас, у Архангельському, хороша бібліотека. Навіть на диво. Таке збереглося, що й уявити собі не міг!

Вона потім кілька разів згадувала цей стіл з книжками, за яким він сидів, як дуже зголодніла людина, що зопалу замовила більше, ніж може з’їсти. Досі їй завжди здавалося, що вона багато читає, а тепер, після зустрічі з ним, не здавалось.

Вона призналася в цьому, і він усміхнувсь:

— Нічого, ти молодша за мене на десять років. Ще випередиш. Будемо після війни читати: я книгу — ти дві, я дві — ти три.

— А що ти думаєш робити після війни? — спитала вона.

— Як це — що робити? Служити до граничного віку.

Треба сподіватися, встановимо його після війни. Стане розуму. Як не прикро, але армія старіти не має права.

— Ну, а все-таки ти особисто, чого ти хочеш для себе після війни?

— Мені якось мій колишній командуючий Батюк докоряв: «У тебе, — каже, — дві душі на одне тіло — одна стройова, а друга штабна». Близький до істини, хоч не бачу в цьому біди. Штабна душа хоче після закінчення війни кафедру оперативного мистецтва одержати в академії Генерального штабу, а стройова проситься округом командувати, якщо дадуть. До речі, де подівся Батюк — і сам, і дружина? Ви, медики, все знаєте — і що належить, і чого не належить.

— На цей раз не знаю, — сказала вона. — Знаю тільки, що позавчора його до Москви викликали, повернувся, виписався й поїхав.

— Мабуть, призначення одержав. Цікаво, куди його тепер?..

Сьогодні на світанку, коли прокинулись, вона раптом сказала йому:

— А я знаю вашого начсанарма.

— Генерала Нефедова?

— Тепер генерал, а був професор — патологоанатом. Він у нас на третьому курсі читав. І вже тоді здавався всім нам немолодим.

— А він і є немолодий, мій ровесник, — усміхнувся Серпілін.

— Тебе це не стосується, — засміялась вона й спитала — А от буде в нас дитина — що тоді? Не подумав про це?

— Не подумав.

— А даремно. Я цілком на це здатна, тільки ще сама не знаю: хочу я цього чи не хочу. Здається, все-таки не хочу. Пізно.

Він мовчав.

Вона невиразно, в напівтемряві бачила його обличчя, і їй здалося, що йому дивна сама думка, що в нього ще може бути дочка або син. «І справді, це було б дивно», — подумала вона не про себе й не про нього, а про своїх дорослих синів; подумала й осміхнулась.

— Чого ти? — спитав він.

— Немолодим людям треба менше говорити про свої пристрасті, хоч іноді й хочеться. Мабуть, це смішно, якщо дивитися на нас збоку.

— А кому це треба — дивитись на нас?

— Може, й не треба. — Вона все ще дражнила його. — Але ж не заборониш. Дивляться. Люди не сліпі. А моє життя всі бачать. Сусідка вчора вранці прямо так і спитала: «Що в тебе з ним? Це серйозно?»

— А ти що?

— Сказала: «Ще й як!» А чого ж мені відмовлятися? У моєму віці таке й зовсім смішне. Тобі не здається?

— Приховувати нема чого, але й розмовляти про це ні з ким не хочеться.

— Я й не розмовляла. Просто відповіла їй: «Серйозно». А от як своїм синам, двом дорослим людям, написати про це, ще не придумала.

— А ти не придумуй. Напиши, що я просив тебе вийти за мене заміж, а ти відповіла, що вирішиш після війни. Більше ні про що й не пиши.

— Не зумію. Якщо писати, то треба всю правду. І казати теж. Тільки як це зробити, як зважитись?

Все-таки, як зважитись написати про це синам? Один на фронті, другий скоро поїде на фронт, а ти без них тут почуваєш себе щасливою… Як можна це написати? Хоч це й справді так і хоч нічого не відбирає в них… «Ні, неправда. Саме тут і неправда. Відбирає! Хоча б тому, що вже не тільки про них думатимеш і не тільки за їхнє життя боятимешся. Душа та ж сама — одна, але вже не на двох, а на трьох. Тому й треба зважитись, написати їм!»

— Чемодан прийти скласти? — спитала вона. — Вашому братові завжди або жінки складають, або ад’ютанти, або ординарці. Як правило, ви самі не вмієте.

— Я виняток. Умію. Коли зайдеш — буду готовий. Краще десять хвилин посидіти перед дорогою.

Лишившись сама, вона розчинила навстіж вікно. З вікна дув холодний вітер, і вона подумала про те, як він їхатиме на фронт. Чи не розтрясе його на вілісі, бо вже одвик він їздити — все-таки п’ятсот кілометрів та об’їзди…

Вона одягалась, стоячи біля відчиненого вікна, а в голові роїлись думки про нього і про себе.

Треба попросити, щоб не здавав у бібліотеку тієї книжки Сікорського, яку він показав їй, та ще одну книжку, про яку він говорив, — про мещерські ліси між Рязанню і Владимиром, де він народився й виріс… І, поки буде п’ятихвилинка, треба, щоб медсестра приготувала йому аптечку в дорогу.

Вона ще застібала гудзики на гімнастерці, а в двері вже постукала сусідка, з якою вони завжди вранці йшли разом до лікувального корпусу.

— Можна до тебе?

— Заходь.

Ввійшла сусідка, рентгенолог Розалія Павлівна, — худа, невеличка, в окулярах, з сивим перефарбованим волоссям, яке навіщось стала відпускати, хоч раніше, коли вона коротко підстригалась, це їй личило більше.

Розалія Павлівна, яку, незважаючи на вік, ніхто не називав по батькові, а просто Розочкою, стежила за собою, робила манікюр і гімнастику, а тепер ось навіть відпускала волосся, але все одно, коли подивишся на неї, то здається, що вона зовсім не думає про свою зовнішність, така вже була якась недоладна, особливо у військовій формі.

— Ну як? — спитала Розочка.

— Давай для різноманітності помовчимо.

— Чому ти така груба?

— Я не груба. Я небалакуча. Ходімо, а то спізнимося.

Злегенька підштовхнувши її, вона пропустила сусідку вперед.

Молоденька нянечка, яку вони зустріли в алеї, привіталася з нею з таким виразом на обличчі, ніби теж щось таке знала. А може, тільки здалося: на злодії шапка горить!

Зустрівши нянечку, вона всміхнулася тому, що ця та й інші нянечки звали їх із сусідкою: її — молодою лікаркою, а Розочку — старою, хоч Розочка старша від неї не так уже й набагато, лише на сім років.

— Чого пирхаєш? — спитала Розочка.

— Нічого, — сказала вона, подумавши: «От і мені буде через сім років — сорок сім, як Розочці, і я буду старою лікаркою… Ні, я не буду… А взагалі що буде через сім років? Хіба можна зараз уявити собі, що з ким буде через сім років?»

І вона ще раз тривожно згадала про своїх дорослих синів…