Останнє літо

Розділ двадцять шостий

До Москви Синцов не полетів. Бойко вночі прийняв інше рішення. Згадав, чому Серпілін розстався з Євстигнєєвим — тому, що родич, — і вирішив: коли родич, його й послати до Москви на похорон; і довше, ніж Синцов, був ад’ютантом, і краще за нього знає сімейні справи небіжчика.

Уранці, йдучи до Захарова і побачивши на лавочці біля хати Євстигнєєва, що сидів похнюпившись, Синцов подумав, що полетять разом. Та Захаров пояснив йому, чому вирішили послати до Москви не його, а Євстигнєєва.

— Усе, що мав сам везти, передай йому, а до літака проведи. Поки злетять… Коли повернешся, одразу з’явись до командуючого. Сказав мені, що сам, особисто, визначить твою дальшу долю. «Сам, особистої Чому сам, особисто?» — подумав Синцов.

— Проведи, поки злетять, — повторив Захаров. — А ми з командуючим у війська. Таке наше діло, — сказав так, ніби, незважаючи на необхідність цього діла, відчував незручність перед небіжчиком, що не зможе провести його до літака.

Захаров назвав Бойка командуючим з таким ледь помітним, але все-таки помітним відтінком у голосі, з якого Синцов зрозумів: призначення Бойка — справа вирішена.

Так воно й було. Ще вночі і Батюк, і представник Ставки, генерал-лейтенант, що перебував у штабі фронту, дзвонили в Москву й висловили єдину думку: призначити командуючим армією генерал-лейтенанта Бойка, і чим швидше, тим краще, зважаючи на те, що зміна командуючого відбувається в розпалі операції.

Це було ще тоді, вночі, доведено до відома Сталіна, і він затвердив.

— Ходімо, передам тобі все… що в Москву зібрали… — вийшовши з хати, сказав Синцов Євстигнєєву, котрий підвівся назустріч.

Повз них із ганку спустився Захаров, сів у віліса й під’їхав до хати Бойка. Тієї ж миті з’явилася довга постать Бойка. Новий командуючий, не вітаючись із Захаровим, — певно, вже бачилися сьогодні, — ступив крок до свого віліса, що стояв перший, сів у нього, і обидві машини рвонули з місця.

Синцов і Євстигнєєв мовчки дивилися вслід машинам, що поїхали сільською вулицею. Місяць тому, приймаючи від Євстигнєєва нескладну ад’ютантську канцелярію, Синцов, хоч і не був ні в чому винен, все-таки почував незручність, займаючи його місце. Але тепер цього місця вже не існувало. І людини, при якій вони з Євстигнєєвим перебували, більше немає, і їй уже не потрібні ні помічники, ні ад’ютанти, ні ординарці, взагалі нікого не треба.

Обличчя Євстигнєєва опухло від сліз, та голова працювала нормально, й руки теж; відзначив за списком усе, що слід, забрав у Синцова чемодан, який треба було везти в Москву, і портфель з орденами, які понесуть на подушечках перед труною. Чемодан примостив біля ноги і, не випускаючи портфеля з рук, сів у віліса на заднє сидіння разом з Гудковим, що попросився провести тіло командуючого до літака. Синцов сів поруч з водієм. Та коли під’їхали до хати, де ночував Кузьмич, той вийшов і сказав, щоб Синцов пересів до нього. Хотів розпитати.

Поки їхали, Кузьмич, обернувшись до Синцова і трубкою приклавши руку до вуха, раз у раз здивовано сіпав головою, ніби ніяк не міг погодитися з тим, як усе це сталось. Потім сказав сердито:

— Війна, війна, розтуди її… І що вона тільки придумує, щоб людині життя вкоротити, навіть і не збагнеш! Хтось, як от я, вже з ярмарку їде, і все байдуже, ніякий дідько його не бере. Недавно в дивізії був, уже вдруге за тиждень, полонених дорогою знову, вважай, цілий взвод узяв. Поки вишикуватись їм наказав, якийсь їхній хрін з-за куща на мене, на генерала, з автоматом. За три метри бив — решето з мене зробив би! Так осьдечки вам, маєте, автомат у нього заїло — перекіс патрона. Потім, коли застрелили його, наказав подивитись. Так і є. Перекіс!

І через цей перекіс знову — живу. А тут чоловік у повному розквіті своїх сил — і на тобі — осколком, за п’ять верстов дістали! Хіба це справедливо? — спитав Кузьмич з такою силою співчуття до Серпіліна, ніби десь у душі зважував, кому з них двох справедливіше було б загинути.

Коли приїхали до штабу тилу й поставили труну в автобус, Кузьмич поліз туди й махнув рукою Синцову та Євстигнєєву, щоб лізли за ним. Сів збоку на відкидну лавку, що звичайно правила в цьому штабному автобусі за ліжко, скинув з голови кашкета й, тримаючи його в руках, опустивши між колін руки і низько похиливши голову, так і просидів усю дорогу до Могильова.

Синцов сидів поруч. Якщо їхати, спустивши очі, — перед очима оббита кумачем труна. В штабі тилу, в хаті, вона стояла відкрита, але перед тим, як виносити, її накрили віком і трохи закріпили в ногах і узголів’ї цвяхами. Щільно не забивали, ще там, у Москві, відкриватимуть.

Якби дивитись на дорогу, можна було б пригадати, де і що на ній було за ці дні. Де стріляли з лісу німці, де зустріли колону полонених, де застряли під час об’їзду.

І де зупинились і розмовляли з регулювальником, і де й кому була догана, і де подяка, і де за наказом Серпіліна записані до ад’ютантського блокнота нагадування, щоб подати на ордени. І де Серпілін сказав про одного чоловіка, котрий не сподобався йому, що ревізори з таких, як він, — кращих не знайдеш, а поставити його начальником служби тяги — ні чорта не потягає! Щодня після того, як узяли Могильов, сідали й їхали цією дорогою все далі й далі на захід… «А тепер повертаємось ногами вперед», — гірко подумав Синцов і, підвівши голову, дивився вже у вікно автобуса.

Вікно високо, і, якщо дивитись сидячи, крізь нього видно не дорогу, а тільки ліс і небо…

Все одно ніде від себе не дінешся, і того, що сказала Таня, не викинеш з пам’яті. І хоч загинув Серпілін, а в голову лізуть думки про власне життя, в якому одне воскресло, а друге не хоче вмирати, і невідомо, як далі жити…

Аеродром у Могильові вже підправили після наших недавніх бомбардувань. Затрамбували вирви й повитягали з поля недогарки німецьких літаків. За краєм льотного поля стриміли їх крила і фюзеляжі.

У Могильові базувались ІЛи; автобус під’їздив до «дугласа», що стояв край поля, під ревіння штурмовиків на зльоті.

Синцов подумав, що не сьогодні-завтра наступ змусить штурмовиків пересісти кудись далі на захід. Відстань до цілей дедалі збільшується…

Біля «дугласа» виникла та неминуча метушня, що буває, коли вантажать непередбачені габарити. Спочатку гадали — труна пройде так, а потім виявилось — треба заносити інакше. Потім почали виймати з автобуса тимчасові стояки, на яких було закріплено труну в дорозі.

Вирішили прилаштувати їх і в літаку. Тим більше, що льотчики обіцяли бовтанку: синоптики попередили про грозовий фронт між Смоленськом і Москвою.

Метушня не стосувалась ні минулого, ні майбутнього.

В минулому було життя, в майбутньому — похорон. А це все таке собі — перевалка від одного до другого.

Кузьмич, щоб не звертались раз у раз: «Дозвольте пройти, товаришу генерал?» — відійшов убік і ходив туди й сюди, все так само похиливши голову і тримаючи кашкета в руці, як їхав у автобусі.

До смерті — чи до чужої, чи до своєї — він ставився досить просто, та й не вважав, що до неї можна ставитись якось інакше. Жартував, що смерть — річ військова, все за статутом, до пори, до часу був живий, а настала пора — помер. Та хоч як кепкуй із смерті, а глибоко в душі людина не може з нею примиритись.

Серпілін був дорогий Кузьмичу й тим, що тоді, в Сталінграді, заступивсь, умовив не везти його до госпіталю, поки не скінчиться битва, і тим, що потім не заперечував узяти до себе заступником, не побоявся похилого віку.

Він не відчував до Серпіліна жалюгідної вдячності людей, які знають про себе, що вони не на своєму місці, та через слабкість душі ладні любити того, хто їх терпить.

Маючи власний погляд на роль заступника як людини, завжди готової їхати, куди треба, і робити все, що треба.

Кузьмич вважав себе на місці; і радів, що не обманив віри Серпіліна — старий віл борозни не зіпсує.

Але тепер цієї людини, що вірила в нього, не стало.

А заново доводити комусь іншому, хоч би й тому ж Бойкові, те, що одного разу вже доведено, важко. І цей тягар на душі нагадував про вік і давні рани. Відлітаючи до Москви, він розумів, що в розпалі операції од війни відривають того, про кого думають, що він менше за інших при ділі, — приховувати це від себе було марно.

Після того, як закріпили труну в літаку, Євстигнєєв залишився всередині, а Синцов зіскочив на землю.

Командир екіпажу підійшов до Кузьмича доповісти.

— Товаришу генерал-лейтенант, до вильоту готові.

Кузьмич обернувся й допитливо подививсь йому в обличчя:

— Незадоволений, що з нами летиш?

— Чому незадоволений, товаришу генерал-лейтенант?

Виконуємо, як нам наказано.

— Мало що наказано. Знаю, ви цього не любите. Не бійся — долетимо.

І, сказавши це, згадав, як познайомилися з Серпіліним, коли летіли в січні сорок третього з Москви в Сталінград. Теж на «дугласі» і теж разом, тільки обидва живі.

Біля трапа стояв Синцов.

— Прощавай, — сказав Кузьмич і, вже ступивши на першу сходинку, обернувся — Що робитимеш?

— Якщо дозволять, у стрій піду.

Кузьмич подивився на Синцова, думаючи і про нього, і про себе самого, кивнув і поліз у літак.

Бортмеханік затягнув слідом за ним алюмінієву драбинку і зачинив зсередини люк. Повітряні струмені від гвинтів виклали траву й погнали її назад так, наче зараз одірвуть від землі. «Дуглас» вирулив краєм льотного поля, злетів і пішов понад Дніпром на північ.

Синцов витяг годинника й прикинув час — якщо Бойко із Захаровим поїхали на початку восьмої у війська, раніш як о п’ятнадцятій навряд чи повернуться, а зараз — пів на одинадцяту. Час дозволяв заїхати в санвідділ, хоча б залишити Тані записку. Що вона серед дня на місці, надії мало.

— Поїхали?

— Поїдемо.

Гудков дивився вслід літакові і невдоволено одірвався, немовби щось іще бачив там, у небі, а йому перебили.

— Як рука? Не розтрусило?

— В автобусі трохи забив об лавку, а так нічого.

Військлікар, коли рану обробляв, сказав: «Нерви не перебиті, а кісточки зростуться. Баранку вдержиш».

Синцов пішов був до машини, але Гудков затримав його: хотів звернутися з проханням, поки вдвох…

— Командир автобату співчуває, пообіцяв залишити в себе. «Аби тільки, — каже, — медицина тебе кудись від нас не загнала. Про це вже сам подбай!» А як я можу подбати? Може, ви скажете в санчастині штабу, щоб мені до них дозволили на перев’язки ходити? А я тим часом у нас в автобаті, на ремонті, прилаштуюся. Хоч і з однією рукою, а діло собі знайду.

Що Гудков знайде собі діло, сумніватись не доводилось. Без діла сидіти він не вміє. А от яку відповідь дадуть у санчастині штабу — невідомо. Гудкову все ще здається, що ти ад’ютант командуючого. А ти вже не ад’ютант!

— Поговорю, — пообіцяв Синцов. — Може, що й вийде.

І автобус, і віліс Кузьмича поїхали, а другий віліс стояв на місці, чекав.

Синцов перед дорогою витяг пачку «Біломору» і подав Гудкову та Сергієві, водію зв’язківців, — той як учора в хвилину загибелі заступив Гудкова, так і досі їздив на цьому вілісі.

— Заїдемо по дорозі назад до санвідділу. Хочу дружині записку залишити, — сказав Синцов, коли закурили.

— А то, певна річ, тривожиться за вас, — поспівчував Гудков, хоч сам Синцов якраз про це найменше думав.

У сапвідділі знають подробиці смерті командуючого, що тільки він один загинув, а всі інші цілі.

— Невдаха я все-таки. Одне на одне… — затягнувшись кілька разів підряд, гірко сказав про себе Гудков.

— А що ви могли?

— Не міг, а все думаєш: не догадався, як їхати!

Коли б трохи натиснув — і не наздогнав би осколок. Ходжу, наче винний.

І Синцов, дивлячись на засмучене обличчя Гудкова, подумав: «Хоч і не винен, та ще не відомо, чи захоче хтось у штабі їздити з ним після цього. Вголос у такому марновірстві не зізнаються, а їздити, цілком можливо, не захочуть».

— Що, рушили?

Гудков незграбно поліз на заднє сидіння — не звик бути пасажиром. Синцов сів спереду. Хвилину постояли, дивлячись на ІЛи, що злітали напереріз, і рушили.

Того ранку, коли Синцов їздив на аеродром, Зінаїда не відправляла, як учора, поранених, а сиділа в санвідділі і за наказом свого начальника Рослякова готувала відомості для Військової ради армії.

Армія все далі, вперед, одходила від станції постачання, і, хоч поранених було не так уже й багато, з летючками виникали труднощі через дедалі напруженіший потік вантажів. Треба було вирішити, як бути; може, додатково сформувати свою санітарну колону з трофейних німецьких грузовиків і нею подавати частину поранених не на станцію постачання, а глибше в тил, просто до сортувальних госпіталів?

Росляков зранку поїхав доводити фактами, що таку колону можна зібрати. Замість Зінаїди на станцію послав іншого лікаря, а її засадив підсумувати факти затримки летючок.

Поки Росляков ще не поїхав, вона попросила його допомогти зв’язатися з Синцовим, — сказати про Таню.

Росляков з’єднав її з оперативним черговим і тієї ж миті вскочив у машину й поїхав. Уже без нього почувши від чергового, що Синцова немає, — поїхав проводжати тіло командуючого, — Зінаїда попросила переказати Синцову, коли повернеться, що його дружина поранена, евакуйована й залишила для нього листа.

— Перекажемо, — пообіцяв оперативний черговий і поклав трубку.

Зінаїда передала все це через оперативного чергового, щоб там, у штабі, знали, що дружину Синцова поранено.

Така звістка полегшувала йому можливість вирватись і приїхати. А приїхати було необхідно. Зінаїда, повернувшись зі станції, все-таки прочитала Таниного листа.

Першого разу, коли Таня накинула їй цього листа, Зінаїда протримала добу й віддала. А тепер прочитала.

І не шкодувала про це. «Нехай хоч з кулаками кидається, — думала Зінаїда про Синцова, — а скажу йому, що прочитала! Заклеїла знову так, що не помітить, а все одно скажу! Бо без цього не можна пояснити йому, що він повинен затримати Таню, хоч вона й поїхала». Їй здавалося, що вона може його навчити, як це зробити. Хоч насправді вона зовсім не знала, що їй треба казати Синцову, бо не знала найголовнішого — як він сам поставиться до того, що може бути жива його дружина, — яку вважали загиблою. А що, як він кохав її більше, ніж Таню? І досі кохає?

Дотепер у Зінаїдиних очах, в очах жінки з невдалим сімейним життям, Таня, незважаючи на всі свої знегоди, була щасливою. І через те, що Таня, виявляється, теж нещаслива, Зінаїда тепер ще дужче любила її й хотіла допомогти їй. Чим допомогти, вона сама не знала, проте, як властиво людям сильної вдачі, вважала, що все це має статися само собою, бо це правильно.

Коли Синцов увійшов до хати, де сиділа за столом Зінаїда і писала якийсь папірець, вона, звівши на нього очі, здивувалась, як швидко він з’явився.

— Здрастуй. Уже переказали тобі? — Вона підвелась назустріч Синцову.

— Що переказали? Нічого мені не переказували. Їздив на аеродром, супроводив, у Москві ховатимуть. По дорозі назад заїхав… Знаєш, звичайно, що в нас?

— Знаю, — сказала Зінаїда, подумавши про себе: «Я-то знаю, а ти ось не знаєш». — Сідай. — І, ще не вирішивши, з чого почати про Таню, відтягла час, запитала — Ти з ним був, коли це сталося?

— З ним.

— І тобі нічого?

— Нічого. Тільки його одного… І водієві руку.

— Нам так і казали.

— Так воно й є.

Зінаїда більше не розпитувала, мовчала, і він був радий з того.

— Тані немає?

Синцов розумів, що Таня могла бути тут серед дня тільки випадково, а проте спитав.

— Немає.

— Я напишу їй записку й залишу в тебе.

Синцов потягся до польової сумки.

— Стривай, — зупинила його Зінаїда. — Її вчора поранено. Небезпеки немає. Поранення не тяжке, можна вважати — легке.

Він тупо подивився на неї, ніби все ще не зрозумів, що вона сказала. Потім спитав:

— Де вона?

— Повезли в тил. Сама вчора ввечері повантажила на летючку. Шукала тебе зранку, дзвонила через чергового. Коли ти зайшов, подумала: він переказав…

— Куди? — спитав Синцов, не відповідаючи на неважливе: «дзвонила — не дзвонила», «переказав — не переказав»…

— У спину, — сказала Зінаїда. — Осколок гранати, невеликий. Усередині нічого не зачепив, ні нирки, ні плеври. Увійшов ззаду, знизу і застряв під ребром.

Почувала себе добре, коли я її повантажила, температура невисока. Дуже вдале, можна вважати, легке, — ще раз сказала вона.

— А чому, коли легке, не залишили на лікування в армії? Чому в тил?

Зінаїда знизала плечима:

— Що я, брехатиму тобі? Справді, легке. Вважається середньої тяжкості, бо в такому небезпечному місці. А по суті — легке.

— А чому ж не залишили? — знову спитав Синцов.

— Так вийшло. — Зінаїда помовчала й додала — Вона сама не схотіла.

Відповісти так було найважче, — за цією відповіддю стояло все, про що вона мала розповісти, а він дізнатись.

Та обличчя Синцова лишилося спокійним. Він почув саме те, що й сподівався зараз почути.

— Коли її вчора поранено?

— Близько другої години. — Зінаїда розповіла все, що знала сама. — Наш генерал звелів реляцію написати. На Червоний Прапор!

Але Синцов — це видно було з його обличчя — про орден ніби не дочув. Думав про інше: отже, до її поранення не минуло й шести годин від тієї хвилини, коли вона там, на Березіні, сказані йому про Машу і про те, що їм далі не можна бути разом. Усе в один день!

— У голові не вкладається, — сказав він уголос.

І справді, не вкладалося. Багато разів у житті боявся за неї, а ні вчора, ні сьогодні, після смерті Серпіліна, просто не спадало на думку, що й з нею ще може щось трапитись.

— Вона мені листа для тебе дала, — нарешті зважилась Зінаїда. — Ще раніше, перед наступом, написала, та все з собою носила. А коли прощалася, віддала для тебе…

Посидь прочитай, я зараз повернусь. Мені треба вийти.

Нічого їй не треба було, а просто вийшла, бо не хотіла й боялася бачити його обличчя, коли він читатиме того листа.

Синцов тримав у руках листа й майже напевне знав, що в ньому. Тільки написала раніше, ніж сказала. «З собою носила…» Боялася бути вбитою, чи що?

Він подивився на саморобний, потьмянілий, пожовклий від клею пакетик з її листом і вже хотів розпечатати його, дістати листа, але зупинився, вражений думкою, що її могло вбити. До цього, поки говорив із Зінаїдою, все думав про Таню — як вона поранена, «не тяжке, легке, маленький осколок увійшов, застряв…» — а тепер уявив собі, що могло вбити! І йому оддали б листа від неї, вже не від живої, а від убитої.

Залишилась тут чи не залишилась, і в який госпіталь попаде, і коли пришле звідти номер своєї польової пошти, та й у цьому листі що б там не писала, крім того, що вже сказано, — все одно це дрібниця проти того, що могло вбити!

З почуттям готовності до чого завгодно, коли вона жива, розірвав він щільно напханий папером пакетик, одірвав ріжечок одного з аркушиків листа, що прилип до обгортки, й почав читати. «Ваню, я винна перед тобою: твоя дружина, можливо, жива, а я вчора знала, але за цілу ніч не наважилася сказати тобі про це…» — прямо з цього й починався її лист. Далі вона писала подробиці: як саме дізналась про все від Каширіна, пояснювала, що Каширін працює в штабі партизанського руху їхнього фронту, і Синцов, якщо захоче, може сам туди подзвонити й поговорити. Неначе він не повірить її власним словам і почне перевіряти їх у Каширіна чи в когось іншого!

Усе це вмістилося на першому, списаному з обох боків аркушику, а на другому починались пояснення, чому їм не можна тепер бути разом. «Ти сам повинен зрозуміти, — писала Таня, — що я більше не можу залишатися з тобою після того, як я сама тобі сказала, що твоя дружина загинула, і ти зійшовся зі мною як вільна людина. А тепер виходить, що я тобі збрехала. Я, звичайно, цього не хотіла, та все одно, коли так вийшло, я більше не можу бути з тобою, не маю права. Як тільки настане затишшя, попрошу, щоб мене перевели на інший фронт, поясню, що жива твоя дружина, і це для мене зроблять».

Ніде в листі не називала Машу на ім’я, а скрізь писала про неї «твоя дружина», наче цим хотіла наголосити, що вже позбавила себе права називатись його дружиною.

Писала так, ніби все вже навідріз. Викидала себе з його життя геть-чисто, наче заздалегідь не припускала, що можливе й інше: що він не захоче залишити її й повернутись до своєї дружини, навіть коли та знайдеться.

Усе вирішила сама. На його долю залишила тільки згоду не повертатися до цього.

Наприкінці листа так і писала: «Я в усьому винна перед тобою і ні про що не маю права просити! Але все-таки прошу: відмовся від мене й забудь. А то тільки мучитимемо себе…»

Далі стояло ще якесь слово, здається, «марно» і, мабуть, підпис.

Той ріжечок приклеївся до конверта й одірвався.

Та що ж діяти, коли оцю жінку, цю відчайдушну, самовіддану, сповнену страшної для нього зараз рішучості все взяти на себе, саме її, здатну на все це, а не якусь іншу, здатну на щось інше, він і кохає — ось де безвихідь! Вона йде від нього, бо не може повестися інакше. Але саме її, нездатну повестися інакше, він і не міг відпустити від себе! «Виявляється, воскресіння з мертвих не завжди приносить щастя — навіть страшно про це думати, але це так! Дай боже, щоб Маша справді виявилась жива.

Неможливо й підло думати якось інакше! Та що ж робити тобі? Чому ти маєш втратити людину, без якої вже не можеш жити? Чому ця людина має втратити тебе? Чому звістка про те, що ще одна людина жива, має неодмінно вбити вас двох? Чому вона так вирішила? Чому, навіть не питаючи, взяла все на себе?» — із злістю подумав він про Таню.

— Прочитав? Бачиш, що вона надумала? — Зінаїда збиралася сказати зовсім інше, але, увійшовши й побачивши його обличчя, розгубилася й сказала це.

— Що надумала? — перепитав Синцов усе з тим самим дивним, застиглим виразом обличчя, що злякав Зінаїду.

— Піти від тебе надумала, — сказала Зінаїда. — Я прочитала! Розклеїла і заклеїла! Що вона, з глузду з’їхала? На дорозі валяється таке кохання, як у вас з нею, чи що? Шкодую, що раніше нічого від неї не знала. Не дала б їй цього листа залишити!

Синцов мовчав. Йому не хотілося пояснювати Зінаїді, що він уже знав від Тані те найголовніше, через що було написано листа.

— З летючки її витягла б, тут залишила б, не пустила б! — бушувала Зінаїда. — Я їй усе напишу, як тільки одержу від неї номер пошти. А ти дурень будеш, коли відпустиш! Що б не казала, що б не написала, все одно…

— Облишимо це, — сказав Синцов і підвівся.

— Ти повинен наполягати, поки вона в госпіталі, поки нікуди не перевелась! До начмеда сходи, і я до нього піду! Попереджу, щоб не відпускали… Не гнівайся на мене, що я прочитала! — раптом спалахнула Зінаїда.

— Прочитала, то й прочитала, — байдуже сказав Синцов.

І вона зрозуміла: він не гнівається на неї, а просто не може зараз з нею розмовляти. Вона говорить, а він не чує або все одно, що не чує. Бо з ним діється зараз щось таке, до чого їй немає доступу. І, хвилину тому впевнена, що допоможе і йому, і Тані, пояснить обом, як усе має бути, вона раптом зрозуміла: ніхто нічого їм уже не пояснить, і допомогти чи нашкодити собі можуть тільки вони самі.

— Поїду, — сказав Синцов.

— Я тобі, як тільки вона напише, одразу повідомлю її адресу. Якщо заборонить, усе одно повідомлю.

— Так і зроби. Я саме хотів тебе про це попросити.

Синцов розстебнув кишеню гімнастерки і, поклавши туди Таниного листа, потис руку Зінаїді — не сильно й не слабо, звичайно — і подивився їй у вічі так само звичайно, наче нічого не сталося. Вийшов з хати і поїхав.

Зінаїда ще чула з ганку, як він рівним, звичайним голосом сказав водієві:

— Тепер додому…

— А як з вашою дружиною, товаришу майор, усе гаразд? — спитав Гудков, коли віліс рушив.

— Не зовсім, — відповів Синцов. — Поранено вчора. — І пояснив, що поранення не тяжке, могло бути гірше.

— Тоді треба вважати, що пощастило їй. — Гудкову після вчорашнього все інше здавалося легким.

— Так, вважайте, що пощастило.

Синцов, узявшись рукою за борт віліса, відкинувся на сидіння й заплющив очі. Удав, ніби спить. Не хотілося ні про що більше говорити.

Бувають думки, що їх, наче якийсь таємний документ, хочеться швидше спалити. Щоб від них і сліду не лишилося. Саме такими були зараз його думки про те, що сталося з ним і з Танею, бо ці думки були пов’язані з життям іншої людини, його колишньої дружини, і не можна було думати окремо про одне й окремо про друге, треба було думати про все одразу. Якщо його дружина виявиться жива, це означає, що не повинно бути Тані. Він розумів: є логіка, за якою, коли Маша жива, саме це зробить немовби недійсним усе, що було з ним після неї.

Але ж усе це — недійсне — було. Було, і вже піде його подіти!

Що жива його колишня дружина, він міг собі уявити.

А що Тані через це не повинно більше бути, не міг. «Ну, й що буде, коли я насправді знов побачу її?» — подумав він. І спробував реально уявити собі, що бачить свою колишню дружину після закінчення війни. Вона стоїть перед ним, а він перед нею, і вони — обоє живі — бачать одне одного…

Ні, він не міг думати тепер про неї як про жінку, яку він хоче знову побачити, щоб знову бути з нею.

Принаймні зараз це не вміщувалось у його свідомості. «А раптом, коли я її побачу, в мені щось зміниться, стане іншим, колишнім?» — подумав він не з надією, а з острахом, бо теперішнє залишалося для нього сильнішим за минуле. І насильство над собою, на яке зважилась Таня, було насильством і над ним.

Він уже давно розплющив очі і, нічого не бачачи, дивився прямо перед себе у вітрове скло. Їхав і мовчав як убитий.

Під’їхали до хати, де раніше стояв Серпілін, а тепер ніхто не жив. Тільки автоматник усе ще ходив сюди й туди. Комендант штабу чомусь не зняв цього поста.

Сільською вулицею проплив віліс і загальмував біля хати Бойка. Бойко пішов до себе, перед тим струснувши на ганку запорошену плащ-палатку.

Пам’ятаючи, що до Бойка наказано з’явитись одразу, як повернешся, Синцов доповів ад’ютантові.

— Не знаю, щойно приїхав…

Ад’ютант знизав плечима. Йому здавалося, що доповідати невчасно, та, коли Бойко наказав, розмірковувати було небезпечно.

Ад’ютант пішов і за хвилину покликав Синцова.

Бойко стояв на весь свій зріст за великим столом з розгорнутою на ньому картою. Тільки приїхав, а карту вже розгорнув, устиг.

Синцов доповів, о котрій годині з хвилинами піднявся в повітря літак. Бойко кивнув і сказав, що літак приземлився в Москві, вже повідомили. Потім спитав Синцова, чи всі справи, які могли залишитися в нього як ад’ютанта, закінчив і чи все з речей командуючого здав куди слід.

Синцов відповів, що все здав. Оперативні документи — до оперативного відділу, все інше — як наказав Захаров.

Але в блокноті є кілька записів, зроблених учора за наказом Серпіліна. Два про помічені хиби й три про нагороди.

— З собою? Покажіть.

Синцов дістав блокнота й поклав перед Бойком.

Бойко подивився, одне зауваження викреслив червоним олівцем — чи то не погодився, чи вже відпало після його сьогоднішньої поїздки. Проти другого зауваження поставив хрестика й ще три хрестики проти записів про нагородження. Все це не сідаючи. Він взагалі мав звичку — якщо нашвидку — приймати підлеглих стоячи. Коли стоять, говорять менше зайвого.

Поставивши свої хрестики, вирвавши й залишивши в себе аркуш, Бойко випроставсь і подивився на Синцова:

— Тепер про вас. Командуючий мав на думці послати вас на стройову роботу. Три дні тому сказав мені про це.

Вважаю за свій обов’язок виконати його волю, якщо самі не змінили наміру.

— Ні, не змінив, — мовив Синцов, відчуваючи повагу до Бойка і за те, що, як і колись, назвав Серпіліна командуючим, і за те, як сказав про його волю і про свій обов’язок.

— Як тільки буде вільне місце, пошлемо заступником командира стрілецького полку або начальником штабу, — сказав Бойко. — А до цього будете при оперативному відділі.

Зачиняючи за собою двері, Синцов ще встиг почути, як Бойко наказував з’єднати себе по телефону з оперативним відділом. «Мабуть, про мене скаже», — подумав Синцов.

Та, як виявилось, Бойко сказав про нього ще раніше.

Через п’ять хвилин заступник начальника оперативного відділу Прокудін зустрів Синцова запитанням:

— Був у нового командуючого?.

— Був. Послав сюди.

— Він ще зранку, до від’їзду у війська, нашому Перевозчикову, коли той попросив, пообіцяв тебе повернути. Правда, сказав, що тимчасово… — Прокудін запитливо подивився на Синцова.

Та Синцов не став пояснювати, чому тимчасово. Такі речі наперед не пояснюють. Тимчасово чи не тимчасово, а поки що працювати тут.

Він підійшов до карти, на яку Прокудін щойно наніс останню обстановку.

Просування майже по всьому фронту армії було значне, не менше від учорашнього. Але з-за розмежувальної лінії з сусідом через тили Кирпичникова йшла синя стрілка — пунктиром.

— А це що? — спитав Синцов.

— Залишки того угруповання, що вночі галасу наробило. За ніч і ранок сусід з допомогою фронтових резервів у себе в тилах бив його, але не добив. І штовхнув на нас. Було понад три тисячі, тепер вважаємо — півтори-дві… Пообідаєш?

— Поки що не хочеться.

— А я, після вчорашнього, вночі, щоб заснути, склянку горілки хильнув… — сказав Прокудін. — То не обідатимеш?

— А чого ти турбуєшся? — спитав Синцов.

Спільні поїздки з Прокудіним давно здружили їх.

— Та тут наказано послати Саватєєва подивитись на обстановку, — кивнув Прокудін на синю стрілку, — а він десь у дорозі, ще не повернувся. Тому й питаю — думав, цідобідаєш і поїдеш. Якщо, звичайно, до тями прийшов… Загалом не збиралися тебе сьогодні чіпати, думали завтра зранку до роботи залучити…

— Чому завтра? Коли треба, поїду зараз, — сказав Синцов, подумавши про себе, що тут, в оперативному, довго не затримається. Поки бої — вакансії майже щодня, а Бойко слів на вітер не кидає. Після всього, що звалилося на голову, хоч би одне це бажання — піти в стрій — Має все ж здійснитися…