Останнє літо

Розділ шостий

Командир 332-го стрілецького полку Герой Радянського Союзу підполковник Ільїн повертався до себе в штаб разом з майором оперативного відділу армії, з яким вони цілий день, з самого ранку, лазили по передньому краю полку, що проходив вздовж болотяної заплави річки Проні, за п’ятдесят кілометрів од Могильова. Це — якщо лічити по прямій; коли почнемо наступ, вийде, звичайно, довше…

Цілий день ходили пішки, а тепер поверталися верхи.

Ільїн звелів прислати надвечір двоє коней з коноводом; лівофланговий батальйон стояв у лісі, і дороги звідти до штабу полка не було видно.

Правда, німці кілька разів на добу відкривали однією-двома гарматами вогонь. Та, простоявши місяць в обороні, в полку вже знали, о котрій годині й по яких квадратах вони б’ють найчастіше. А все інше — діло випадку.

Погода була хмарна, але тепла, пилюку на шляху прибив дощик, що пройшов надвечір, і, натомившись за цілий день, було приємно їхати додому, в штаб, на прудкому, об’їждженому коні. Взимку, коли Ільїн став командиром полку, зразу ж звелів замінити шкапу, що була в його попередника. Коли вже по закону належить мати коня, то він повинен бути гарний. А їздити верхи Ільїн і любив, і вмів. Він взагалі не любив чогось не вміти.

Зранку, як подзвонили, що в полк їде офіцер з оперативного відділу штабу армії, в Ільїна буїв поганий настрій.

Звідки б не приїхав офіцер оперативного відділу — з корпусу чи з армії, — чомусь вважалося, що він може допомогти тобі командувати полком. На війні всі тільки те й роблять, що одне одному допомагають. Навіть коли заважають, і то думають, що допомагають.

А в Ільїна був гріх — не любив, щоб йому допомагали.

Командир полку і так не сам — у нього є штаб, заступники, вся та допомога, що за штатом належить. А коли, крім неї, та ще йому й згори безперестанку допомагатимуть, — справа кепська!

Так думав Ільїн, котрий у свої двадцять чотири роїш вже п’ятий місяць командував стрілецьким полком.

Думав не від молодечого запалу, — бо після трьох років війни молодим себе не відчував, — а просто знав з досвіду: командир полку не паркан; коли сам на ногах не стоїш, нічим тебе не підіпруть — марні намагання!

Тиждень тому в полку сталася неприємність. Полк вважали зразковим не тільки в дивізії, але і в армії і ось раптом спіткнулися на рівному місці. І зразу ж у полк почали вчащати перевіряльники. Звідкіля тільки не їхали! Навіть заступник командуючого по тилу приїздив. Ільїн замучився од цих перевірок, однак, побачивши сьогодні майора, зрадів і забув про заздалегідь приготовлену в душі недоброзичливість. З оперативного відділу армії цього разу приїхав товариш Ільїна по службі, по сталінградських боях, колишній його комбат Синцов. Ільїн чув про Синцова, що той, повернувшись після поранення, працює в штабі армії, але в своєму полку за весь цей час ні разу його не бачив. І думав про нього, що через протез на лівій руці його тримають, мабуть, лише на паперах.

Та виявилось, навпаки, Синцов часто їздив. Але тільки в інші дивізії. І коли б не захворів на жовтуху майор Заварзін, який завжди їздив до них, не зустрілися б вони й сьогодні.

— Хоч одне добре діло зробив — вчасно захворів, — сказав Ільїн про Заварзіна.

— Бачу, не любиш його? — спитав Синцов.

— Взагалі вашого брата, спостерігачів, не люблю.

— Зрозуміло, — всміхнувся Синцов. — Усі, хто в строю, — ангели, а всі, хто в штабах, — баби-яги, тільки в штанях. Облишмо цю вічну тему. Розкажи краще про полк, кого немає і хто є з тих, кого я знаю.

Розмова ця, що почалася вранці, не закінчилася ще й тепер, коли їхали назад у штаб полку. Звичайно, цілий день не тільки були спогади. Ільїн показував передній край полку, а Синцов дивився — перевіряв. Як ведеться спостереження за переднім ворожим краєм, що там спостерігається і як фіксується? І як виконують суворий наказ, виданий два тижні тому, про стабільний режим вогню й пересування в зоні, за якою стежать німці, — щоб скільки людей з’являлося вчора, стільки ж і завтра, тоді ж і на тому самому місці. І стріляти не рідше й не частіше, ніж учора й позавчора.

Такий суворий наказ означав, що незабаром почнеться наступ. У тилу готуються, а передовій наказано жити не тихіше й не голосніше, ніж досі, щоб німці не помітили перемін. Виконуючи наказ щонайретельніше, як тільки міг, Ільїн ще зранку сподівався, що Синцов ніяких порушень не знайде. Так воно й вийшло, і це дало їм змогу поговорити на інші теми: і там, у батальйонах, і тепер, коли їхали назад. Коновод їхав підтюпцем кроків за двадцять позаду, а навколо запала надвечірня тиша.

Ільїн зранку придивлявся, як Синцов орудує своєю інвалідною рукою. Від великого пальця лишилась тільки нижня фаланга, а чотирьох — зовсім немає. Замість них — залізні, тверді, затягнені в чорну рукавицю. Може, й не залізні, та якось незручно спитати — з чого? Притискує обрубком великого пальця до рукавиці виделку і їсть.

І планшет цим обрубком відкриває, коли дістає карти.

Уранці Ільїн спитав, маючи на увазі руку:

— Як, на коні можеш?

— Звичайно, — відповів Синцов.

Ільїн придивлявся, придивлявся і нарешті перестав про це думати. Лише зараз, коли під’їхали до броду, глянув на Синцова — як упорається? Нічого, впорався, погнав коня переходити річку. «Так, мабуть, звик», — подумав Ільїн про Синцова, хоч не міг уявити собі, як би він сам звикав до такої ось чужої кисті. А Синцов звик, ніби так і треба. А як же інакше на фронті жити з такою рукою? Інакше не можна.

— Звик? Не заважає вона тобі? — спитав Ільїн уголос, коли перейшли річку. Відчув, що зараз можна про це опитати.

— Не скажу, що звик… Але працювати начебто не заважає. Хоча, коли на вимогу командуючого взяли мене в оперативний відділ, були не раді. В перший же день, коли я невчасно зайшов, то почув: «Нав’язали на шию, рватиме тепер карти своєю клешнею». Відтоді стараюсь, не рву.

— А як сама ваша робота? По тобі чи ні?

— А мені іншої не пропонували, — сказав Синцов. — Цілий місяць од білого білета відбивався, місяць благав, щоб на фронт пустили. Після цього куди призначили — за те й спасибі! А ти що, гадаєш, оперативний відділ — діло десяте, можна й без нього? Наказав — і пішли?

— Без вас хіба підеш! Без вас тепер, коли й захочеш, — кроку не ступиш! Дякую, що нагадав.

— Аякже! Коли вже сиджу тепер на цьому ділі, змушений доводити, що потрібен!

— Та ви то потрібні. Тільки одне запитання: де, коли й скільки? А то, буває, сидите над душею, коли цього зовсім не треба.

— Скільки накажуть, стільки й сидимо. Думаєш, у такого, як ти, над душею сидіти — легкий хліб? А бувають ще й гірші за тебе.

— А чим же я поганий? — засміявся Ільїн.

— А тим, що, мабуть, любиш так: наказали, виконав, доповів. А щоб ми були присутні, коли ти наказ виконуєш, цього не любиш. І щоб без тебе доповідали, як там твої справи, теж, звичайно, не любиш. Тому й поганий. Що ж у тобі хорошого, з нашого погляду?

Синцов почав так серйозно, що Ільїн не зразу вловив іронію. Але потім зрозумів і всміхнувся:

— А хороші трапляються?

— Трапляються й хороші, — в тому ж тоні сказав Синцов. — Як тільки дістане наказ, так і дивиться — де ж ті, що допомагають, дух підносять, становище виправляють?

Де вони, а якщо нема — коли ж прибудуть? Оце для нашого брата — хороша людина! Тут ми можемо й порадити, і свої оперативні здібності розгорнути, і доповісти потім, що допомогли й забезпечили. З такою людиною нам є де похизуватись. А з тобою що? Чорта лисого?

— Невже у вас і справді так на це дивляться?

— Дивляться по-різному, різні люди. Але й ви теж різні. Є між вами й такі, що, не дай йому милиць, кульгатиме. Не перевір його донесення — набреше. Не буває?

— Начальником штабу пішов би до мене? — раптом спитав Ільїн.

— Досі я вважав, що він у тебе є.

— Є. Але ти мені скажи. Якби було вільне місце?

— Якби та якби, — буркнув Синцов. — Коли буде, тоді й поговоримо.

— Тоді пізно буде. Я тут буду, а ти там…

— Ну пішов би. — Синцов зупинив коня. — А що далі? Чому спитав?

— Хотів би з тобою служити.

— Припустімо, і я хотів би. Давно пішов би з оперативного відділу, та нав’язуватися до когось із своєю рукою ніяково. Тільки не розумію, для чого ця розмова.

Починати її при живому начальникові штабу негарно.

— Чому негарно? Що я його, під кулю підводжу? Він сам рапорт подав, хоче йти від нас, мені комдив казав.

— А чому хоче йти? — спитав Синцов. — Кадровий офіцер, на перший погляд людина розумна і в літах. Може, ти свій характер на ньому показуєш?

— Я характеру не показую, — мовив Ільїн, — але вдачу маю, це правда. А тут бачиш, як склалося: коли Туманян з полку начальником штабу в дивізію пішов, лишились я і цей Насонов. Я — заступник по стройовій, він — начальник штабу. Він кадровий, звання в нього вже підполковник, я майор і офіцер доморослий, у полку виріс. Він сподівався, що призначать командиром полка його, а призначили мене. Я йому ями не копав, та коли вже мене призначили, то мені й командувати, а йому бути підлеглим. Людина з досвідом, але млява. Та ще вбив собі в голову: чому Ільїн, а не я? Через це ні про що інше й думати не може. Тепер це вже вирішено — піде від нас.

Можливо, в нашу ж дивізію, заступником по тилу. А ми з тобою, коли згоден, над полком попрацюємо, зробимо його найкращим в усій армії!

У Ільїна щиро прохопилося те молоде, завзяте, двадцятичотирьохрічне, що все-таки було ще в ньому, хоч йому й здавалося, що він уже людина зріла.

Синцов усміхнувся:

— А може, коли я в стрій попрошусь, мені посаду вищу дадуть, ніж ти обіцяєш? Усе-таки рік в оперативному відділі пробув!

— Пошлють на більше — йди, я тебе зрозумію.

— Пожартував. Яке там — більше! На війні всього зразу не осягнеш: поки одного досвіду набуваєш, інший втрачаєш. Навпаки, я радий твоїм словам.

— Коли повертатимешся, скажи про нашу розмову комдивові. По-дружньому. Він же тобі свояк.

— Давно було, забуто й поховано, — сказав Синцов.

— Ну то й що ж? Товаришами ви ж з ним лишились? І мова не про те, щоб з передової — в тил, а навпаки.

— Коли обставини дозволять, то скажу, — пообіцяв Синцов.

— Як твоя… — Ільїн, подумавши про Таню, хотів уже сказати «жінка», та затнувся. Чого на війні не буває! Тоді, в Сталінграді, мали намір одружитись, а може, потім склалося по-іншому… — Як твоя Тетяна?

— Ще в березні з фронту вирядив. Дівчинку народила.

— Виходить, ви часу не гаяли! — недоладно сказав Ільїн і, зрозумівши, що сказав невдало, почервонів.

Але Синцов навіть не помітив, як він сказав. Усе, що було і до від’їзду Тані, і тепер, було таким не простим, що, коли б він розпочав про це щиру розмову з Ільїним, довелося б розповідати надто довго.

— А сам ти як?

— Живу вприглядку. На більше часу нема, — сказав Ільїн. — Служба така — полк. Надолужу після війни, за всю війну зразу.

Кілька хвилин вони обидва мовчки їхали вздовж узлісся, яке так рано й рясно зазеленіло. Весна була дощовита й тепла, і ліси забуяли о цій ранній порі рясніше, як завжди.

— Ми отут у липні сорок першого з оточення з Серпіліним виходили. — Синцов усе ще дивився на узлісся. — Коли ми були в тебе у другому батальйоні, там, де струмок у кр тече, мені навіть здалося, що саме цим яром і виходили тоді до битого шляху на Кричев.

— А що у вас про командарма чути, чи повернеться він, чи дозволить здоров’я? — спитав Ільїн. І в його запитанні разом з людським співчуттям Синцов помітив ще й відтінок тієї низової солдатської байдужості до можливих перемін там, нагорі, яка мимоволі, сама собою, народжується і од нечастих зустрічей з великим армійським начальством, і од величини дистанції від тебе до нього.

— Чув, має повернутись. Ніяких інших розмов поки що не було.

— Якщо повернеться, йому тепер у знайомих місцях наступати, це добре, — сказав Ільїн, тамуючи бажання спитати Синцова: як гадаєш, коли все-таки почнеться?

Все одно відповісти на це Синцов йому не міг, якби навіть знав: про такі речі не говорять. А взагалі й так ясно, що наступ не за горами. Ільїн уже багато разів сам собі планував, як це буде. Після тривалого стояння на передовій їхню дивізію, очевидно, мали в останній момент замінити й вивести в другий ешелон. Так уже бувало, але Ільїн не хотів і думати про це. За його планом, — навпаки: фронт ущільнювався праворуч і ліворуч іншими частинами, їхня дивізія опинялась на вістрі прориву, а його полк — у першому ешелоні.

— В ніч на двадцять сьоме вирвалися з Могильова, через Дніпро, а тридцятого всі, хто зостався живий, були вже тут, — знову згадав Синцов про минуле.

— Непогано б і назад — за три дні звідси до Могильова, — сказав Ільїн. — Але поки до Дніпра дійдеш — водні перепони одна за одною. І всі, як на сміх, мають жіночі назви: Проня, Бася, Фрося, Маруся.

Синцов посміхнувся. Фросі й Марусі — таких річок тут не було, а Проня й Бася справді були, і на їх форсування відводилося немало місця в попередніх планах, які так і сяк обговорювалися в оперативному відділі.

Вони їхали поруч і думали один про одного. Ільїн думав про те, чому Синцов не захотів говорити про свою Тетяну. Поїхала й народила. Більше ні слова не сказав.

Може, щось у них не так? Мовчить, характер має. Та хіба ж без характеру з такою рукою назад на фронт потрапив би? Сказав, що послали його в дивізію на три дні, по одному дню на кожен полк. Треба лишити ночувати в себе, а вранці відвезти до сусіда. Заночує, тоді й побалакаємо. Якщо хтось на голову не звалиться, як минулого тижня член Військової ради фронту.

Ільїн згадав той приїзд, що скінчився й для нього, й для полку великими неприємностями, і скривився, мов од зубного болю. Було досадно до сліз, що саме в тебе, в кращому полку не тільки в дивізії, а й у корпусі, в тебе, що звик жити без прочуханок, в одній роті все збіглось як на зло: командир роти занедужав, а старшина накапостив, і солдати в бойовій охороні голодні сиділи.

Ганьба не тільки для полку, а й для всієї дивізії. Треба ж було члену Військової ради фронту приїхати, щоб усе це розкопати!

Ільїн скоса блимнув на Синцова й подумав: «Цікаво, знає він чи не знає?»

— Чув, що в нас тут було?

— Чув.

— А я думав, не чув, коли не питаєш.

— Та про що ж питати? Коли в хорошого командира полку така осічка, — це все одно, що сліпа куля. Навіщо ж питати, звідки й чому? На те й сліпа.

— Щодо хорошого командира полку тепер ще подумають, — з прикрістю мовив Ільїн. — Була раніше думка, що хороший, та можуть і змінити.

— Коли б змінили, не лишили б на полку. Вважають, що хороший, якщо лишили.

— Повір, — сказав Ільїн, — коли все це сталося, дві ночі зовсім не спав. Думав: як же це так?

— Та вірю ж! Коли дізнався, що солдати голодні лишились, то й годиться не поспати. Тим паче не сам, гляди, маявся! Підлеглим теж, мабуть, спати не дав?

— Не дав.

— Так я й знав, — сказав Синцов. — Думаєш, я тебе не пам’ятаю? Я тебе пам’ятаю.

Ільїн кивнув. Він знав, що підлеглим служити з ним нелегко, деякі навіть були певні — важко. І пишався такою думкою про себе, маючи це за похвалу своїй строгості.

Слова Синцова хоч і вдряпнули його самолюбство, але сподобались одвертістю. Добре, коли Синцов справді прийде в полк начальником штабу. Норовистих підлеглих, таких, що не гнуться, Ільїн не боявся. Боявся тих, що гнуться. Хто перед тобою гнеться, той і перед бідою зігнеться. Найупертішого серед комбатів — Чугунова — Ільїн, коли став командиром полку, зразу ж висунув на своє місце заступником по стройовій. Бо хоч і сварився з ним ще в Сталінграді, коли той був командиром роти, але знав, що Чугунов перед німцями ще впертіший, ніж перед начальством. «Цікаво, за що йому четвертий орден дали? — поглядаючи на Синцова, думав Ільїн, котрий завжди помічав, скільки в кого орденів. — Під Сталінградом прийшов у батальйон з двома. Третій орден у наказі був за те, що взяв у полон генерала. А четвертий звідки?»

— Коли «Зірочку» одержав?

— Узимку, — сказав Синцов і чомусь посміхнувся.

— Чого смієшся? — спитав Ільїн.

— Та просто так. Навіть і не світила, а потім сама з неба впала. Пам’ятаєш, у лютому на Слюдяяці плацдарм захопили, а розширити не змогли?

— Пам’ятаю.

— Послали мене в двісті другу дивізію — вважалось, що вона вже третій день наступає, — особисто перевірити, де передній край. Я на животі перевірив. І зразу ж доповідати нашому Бойку, начальникові штабу. За моїм донесенням, де були, там і лишились. А в нього — за всіма іншими даними — просунулись, скільки їм наказано. В таких випадках відомо, кому вірити, — хто по карті далі пішов! А ще раз перевірити не вдається.

Хурделиця, рацій не чути, телефонний зв’язок порвало. Бойко до мене: «Усуваю вас! Не вірю, що були на передньому краї! За неправдиве донесення — до трибуналу!» І по телефону наказує: «З’єднайте з прокурором». Підходить комендант штабу: «Ідіть зі мною». Приводить мене в караульне приміщення, наказує здати наган і садовить мене тут же, в кутку, під охороною червоноармійця.

Сиджу годину, сиджу дві. Приходить комендант, відмикає стіл, повертає наган: «Ідіть». — «Куди»? — «Наказано віддати вам зброю й сказати, щоб ішли до себе в оперативний відділ». А через місяць у черговому списку серед інших і мені орден. Сам Бойко подання про нагороду написав.

— Попросив пробачення цим орденом, — буркнув Ільїн.

— Вважаю так. Інших перепрошень від цього не чув.

— Виходить, у вас обставини теж бувають лихі, — зауважив Ільїн. — Про начальника штабу, я чув, командир дивізії казав, що з перцем.

— Хоч із перцем, але з серцем. Словом, сильний начальник штабу. Справедливий і працьовитий. І дужий, як віл. Це теж важливо. І молодий. Старший од мене тільки на три роки. З дев’ятого. В тридцять п’ять років генерал.

— Оце рвонув! — з якоюсь радісною заздрістю мовив Ільїн, мабуть, подумавши зараз про самого себе і про те, коли та як він зможе стати генералом.

Вони все ще їхали поруч, грива до гриви. Синцов скоса поглядав на Ільїна, непоказного, худорлявенького, довгоносого, що міцно сидів на своєму кряжистому гнідому жеребці, про якого вранці сказав, що взяв його в розвідників. Як вони йому не замотували морду, все одно жеребець іржав — непридатний був для розвідки!

А тепер Синцов подумав, що Ільїн вибрав собі цього коня, видно, ще й за його зріст: сам собі здається вищим, коли сидить на ньому. Ще й досі переживає, що ростом не вдався.

Він дивився на Ільїна й думав, що вони не так і довго прослужили разом. Прийшов у батальйон після госпіталю, дев’ятого січня ввечері, напередодні наступу, а здав Ільїну батальйон після свого поранення, другого лютого вранці. Все знайомство — двадцять п’ять діб. Але за ті двадцять п’ять діб дізнався про Ільїна чимало.

Найбільше запам’яталась перша щира розмова, коли Ільїн розповів, чому, відчуваючи в собі військове покликання, не вступив після семирічки до військової школи. Саме тієї весни помер його батько, і йому вже не можна було поїхати до іншого міста, залишити матір з трьома молодшими сестрами. Довелося вступити там же, в себе в районному центрі, до педучилища, а вечорами підробляти на сім’ю. Та коли закінчив і почав учителювати, все одно знав, що через три роки, як тільки призвуть до. армії, він залишиться в ній назавжди. І життя саме поспішило назустріч: у серпні тридцять дев’ятого вийшов закон призивати не в двадцять два, а в дев’ятнадцять, і Ільїн пішов до армії, і застала його війна під Тирасполем старшим сержантом, писарем у штабі дивізії. А далі вже сама війна не давала гаяти часу.

Йшла велика війна, а маленький Ільїн пер і пер на ній уперед. Замінивши вбитого, явочним порядком з писарів став начальником штабу батальйону, раніше, ніж дістав звання лейтенанта. Згодом замінив пораненого Синцова на батальйоні. І також, як і перед тим, спершу тільки виконував обов’язки, а потім затвердили: після молодшого лейтенанта зразу дали старшого, сягнувши через одне подання, що десь залежалось. Курську дуту зустрів комбатом. У перший день боїв пропустив через себе німецькі танки, а піхоти не пропустив. Як не повертались, як не утюжили, а не виліз і не побіг, лишився. І коли знову посунула німецька піхота, знов: по піхоті — вогонь!

І гак чотири рази. До ночі, поки не приповзли з полку з наказом: якщо живі — відійти.

Про це потім писали і в армійській, і в фронтовій газетах. І в батальйоні дали Героя зразу чотирьом: трьом мертвим і одному живому — Ільїну. Зразу і Героя, й капітана. А через три місяці Туманян узяв його до себе в заступники по стройовій. А потім, узимку, лишився за командира полку замість Туманила — майор! А в останньому, травневому наказі — підполковник.

Ішов хутко, але навряд чи йому щось дали більше того, що заслуговував. Звичайно, те, що Герой, певну роль відіграло, коли висували. Але ж на війні як? Коли сам по собі Герой, а як командир слабкий, то лише за те, що Герой, тепер просувати не стануть. Покарати — іноді замисляться. А просувати — ні! Собі дорожче.

Синцов думав про Ільїна не заздрячи. Таке він пройшов за війну, що не шкода для нього ні полку, ні звання підполковника, ні Зірки на груди. Все дали, і правильно зробили. Як у чомусь і пощастило на війні Ільїну, то в одному: що не тільки живий, але й ні разу не поранений. За всю війну жодного разу ні на що, крім війни, часу не гаяв. Ні на переформування, ні на тилові сидіння, ні на госпіталі. Так і пройшов усі три роки без подряпини, не те що ти. Тьху, щоб не наврочити!

Війна йде. І люди на ній або вмирають, або ростуть, як ось Ільїн. «Хоч буває й так, що війна йде, а люди на ній стоять. Вона їх за собою вперед тягне, а вони все одно потилицею вперед, а поглядом назад, у минуле», — усміхнувшись, подумав Синцов і раптом спитав:

— Двадцять п’ять іще не стукнуло?

— Як для кого, — сказав Ільїн. — Інші вважають: якщо з дев’ятнадцятого року — двадцять п’ять. А я для себе поки що лічу — двадцять чотири. Хочу ще п’ять місяців молодим пожити!

Він усміхнувся, але за сказаним відчувалося щось серйозне. Мабуть, вів сам собі лік, що він устиг і чого ще не встиг. А може, й ревниво міркував: чи нема в їхній армії командира полку ще молодшого, ніж він? Хоч тепер, здається, такого не було. Був один у 202-й дивізії, та вбили взимку, в тих зимових боях на Слюдянці. «Ціну собі добре знає», — подумав Синцов і згадав один випадок у Сталінграді, здавалося б, незначний, але він багато чого відкрив йому в Ільїні.

Якось уже під кінець боїв, коли вони зайняли для КП підвал, де раніше був штаб німецької дивізії, він увійшов туди й почув, як Ільїн читає вголос сам собі один з тих паперів, які лишались після німців скрізь: і на столах, і під столами. І, як міг зрозуміти Синцов, читав Ільїн цей папір досить вільно, не калічив мови.

— Виходить, ти німецьку знаєш? — спитав Синцов. — Чому ж ти приховував досі?

— Хіба це називається знаю? Просто поцікавився, чи можу прочитати. Там у нас, у Балашові, багато німців Поволжя жило, а я в педучилищі разом з ними вчишся.

Прислухався до їхньої мови…

У цьому був увесь Ільїн, весь його характер. Рибочкін, той, знаючи п’ятдесят слів, уже й полонених перекладати брався. А Ільїн — ні! Знав куди більше за Рибочкіна, але про це ніколи не казав. Не хотів червоніти, що не досить добре знає мову, ні перед німцями, ні перед своїми.

А нишком читав німецькі документи, перевіряв свої знання.

— Як, поки ми з тобою не бачились, у німецькій мові далі просунувся? — згадавши це, спитав Синцов.

— Ніх зо гут, — сказав Ільїн, — абер айн бісхен бессер, альс ін дер альтен цайт нах Сталінград! — сказав досить жваво й сам засміявся од цієї жвавості. — В Німеччину ввійдемо — знадобиться. Відтоді, як знов мене доля звела з Завалишиним, потроху вчуся в нього, знаходимо час.

— Замість чого, замість сну, чи що? — всміхнувся Синцов.

Ільїн кивнув. Можна було й не питати. Замість сну, звісно. Замість чого ж іще можуть знайти час командир полку і замполіт? На цих посадах у порядних людей вільного часу обмаль.

Згадавши Завалишина, Ільїн сказав, що замполіта знову мало не відкликали в сьомий відділ Політуправління фронту, як тоді, після Сталінграда. Насилу відкараскався.

Цієї новини про Завалишина Синцов іще не знав. Тоді, після капітуляції німців, Завалишина на два місяці брали для роботи з полоненими, але він домігся повернення в стрій. І вийшло навіть, що з підвищенням. Пішов у сьомий відділ з замполітів батальйону, а повернувся замполітом полку.

— Потерпав, що заберуть його в мене, — сказав Ільїн про Завалишина, як про щось власне, чого забрати в людини аж ніяк не можна. — Намагаюсь ні до кого не ставитись надто прихильно, а до нього ставлюсь.

Що Ільїн намагається ні до кого не ставитись надто прихильно, Синцов уже помітив. У своїй ролі офіцера оперативного відділу він досить часто бував у різних частинах, у різних командирів і вмів відрізнити показну афектацію, якою втішають слабких і неспостережливих начальників, — усі оті наспіх гаркнуті: «єсть», «зрозуміло», «буде зроблено», — від тієї справжньої напруженості, що з’являється в підлеглих у спілкуванні із справді строгим командиром, що тонко знає своє діло.

У Ільїна в полку не просто виструнчувались. У нього робили те, що їм наказували. І двічі тих самих розпоряджень не звикли ні повторювати, ні вислуховувати. Це відчувалося і в поведінці самого Ільїна, і в поведінці підлеглих йому людей, навіть і (в тому, як зараз коновод, узявши дистанцію двадцять кроків, за всю дорогу так і не порушив її. «А літ тобі двадцять чотири…» — подумав Синцов про Ільїна і раптом спитав:

— Скільки зараз сестрам?

— Старшій — дев’ятнадцять, середній — сімнадцять, молодшій — шістнадцять. Сестри в мене вродливі. Я в батька вдався, а вони в матір. Тільки боюсь, женихів війна забере. Після такої війни всіх трьох сестер заміж не віддаси.

— Еге ж, навряд, — погодився Синцов.

— А моїй матері знаєш скільки зараз? — сказав Ільїн. — Сорок три роки. Вона мене в дев’ятнадцять років народила. А в тридцять п’ять удовою зосталась. У сорок першому мені на військову службу в Тирасполь листа прислала — просила мого благословення вдруге заміж вийти.

— Що означає — благословення? — спитав Синцов.

— Коли б дав їй зрозуміти, що я проти, не вийшла б.

— Благословив?

— Звичайно. Їй усього сорок було. І чоловіка того знав… У травні своїй матері щастя в новому шлюбі побажав, а у вересні, коли написав їй, що вийшли з оточення, відповідь одержав: «Спасибі, хоч ти знайшовся. А Федір Іванович загинув, похоронна прийшла». В тридцять дев’ятому, коли я на військову службу йшов, була ще молода й гарна. Відтоді не бачив її. Хоч у Сталінграді близько від неї були. Двісті верст.

— Не казав мені тоді.

— Навіщо марно душу ятрити? Хто б мені тоді відпустку дав? Написав минулого тижня старшій сестрі, вона працює на пошті: коли по закону не беруть, добровільно йди в армію, зв’язківцем. Приїдеш на фронт — заміж віддам. Тільки тут і можна… Чого смієшся? Думаєш, мало таких, котрі за цим на фронт пориваються?

І нічого поганого не бачу, якщо при всьому тому служать чесно.

— Послухай, Миколо. Невже в тебе й справді так-таки на фронті нічого й не було?

— Що було, те сплило, — сказав Ільїн. — А зараз нема й не було, з минулого літа, як знову воювати почали.

А ти так і хотів — дочку? Чи сина?

— Вона хотіла дочку.

— Чому дочку?

— Не знаю, — знизав плечима Синцов. — Не казала чому.

— А по-моєму, краще сина, — мовив Ільїн. — Жінок і так після війни більше ніж треба зостанеться.

Сказав і сам усміхнувся своїм словам.

— За звичкою все війною міряємо, щоб чоловіків більше було… А на той час, коли ваша дочка виросте, все так на так буде, як до війни…

Синцов нічого не відповів, лише кивнув головою у відповідь і згадав, як вони з Танею прощалися коло армійської автомайстерні. Звідти за годину чи за дві мав іти грузовик у Москву по запчастини. Її обіцяли взяти в кабіну, але Синцов не міг чекати, поки вона поїде, йому треба було повертатися до своїх обов’язків. Вона лишилась чекати вантажної машини, а він сів у віліс і поїхав. Вона хотіла дочку, а йому було однаково — хто буде, тільки б сама була здорова. Він непокоївся за неї, а найбільше, коли вона стала затягуватись, щоб не помітили, що вагітна.

Дивно все це було: як — вона спершу ні за що не хотіла й сердилась на нього, коли їй раптом здавалося, що він необережний. А потім, після того як місяць не бачились, раптом сказала спокійно: коли так вийшло, родитиму!

І коли він став винуватити себе й виправдуватись, що не вберіг її, вона тільки похитала головою: «Який же ти дурненький, навіть не розумієш, яка я тобі вдячна за це! Хочу бути жінкою, як усі… Невже ти цього не розумієш?» І потім уночі, яку їм пощастило провести разом, бо все склалося добре — один з двох сусідів Синцова по землянці поїхав на передову, а другий пішов ночувати в інше місце, — до ранку шепотіла йому дурниці: «Я ж ніжна, я ж добра, я жінка», — наче він не знав цього, що вона жінка і що вона ніжна і добра. Шепотіла йому на вухо, як щось найпотаємніше: «Я тепер, як дізналась, більше ні крапелинки горілки не вип’ю, ні одної цигарки в житті не скурю. Ти що думаєш, я не помічаю, який голос у мене став сиплий, яка груба я стала, як матюкнутись можу?»

А потім сказала, відповідаючи на те запитання, що було в неї в душі від самого початку: «Народжу, виняньчу і мамі залишу, а сама до тебе повернуся!» — «Народи спершу, — сказав Синцов. — Може, й війна вже закінчиться». — «Не закінчиться, — мовила вона. — А я себе знаю, я не зможу, щоб ти тут, а я там. Коли б ми обоє опинилися там — інша річ…» — «Навіщо дурниці молоти, — розсердився він. — Як це ми можемо обоє там опинитися? А ти тепер можеш. Хто ж від немовляти йде на фронт? Про це в жодному законі не сказано». — «Мовчав би краще, що сказано, чого не сказано», — розгнівалась вона.

І він зрозумів, що це про його руку. І ще зрозумів, що вона так стомилась од війни, що була б щаслива, якби він зараз теж міг поїхати разом з нею. Але сказати цього не скаже та й про саму себе думає, що в неї лише відпустка з фронту.

Він довго не міг отямитись від несподіваного її ставлення до всього цього. Ніби враз сталося щось таке, що все в ній перевернуло догори дном. Досі вона ні за що не хотіла дитини, без упину твердила: не хочу! Говорила грубощі, згадуючи свою торішню поїздку до Ташкента, казала, що в тилу тепер жінок хоч греблю гати, а чоловіків можна на пальцях полічити: «Як же ти хочеш, щоб я від тебе відлипла! Гадаєш, що між нами немає таких бідолашних, котрі мріють бодай тут, на фронті, жінкою бути? Тут хоч хто-небудь на неї подивиться. А там і подивитись нікому!» Говорила про те ж саме, про що сьогодні почав розмову Ільїн, згадавши своїх сестер.

Коли в червні минулого року повернулась після тифу, після госпіталю й чотиримісячного життя в тилу, худюща й коротко підстрижена, і сиділа, не випускаючи самокрутки, і говорила якось інакше, ніж колись, грубіше, одвертіше, з надривом, щоб не показати своєї слабкості, йому здалося, ніби вся вона незагоєна рана, а на рані струп.

Тут, на фронті, надивилась на людське горе, притерпілась, звикла. А там, у тилу, не могла знести того, як тяжко живуть люди. Жаліла їх, лютувала, що не може допомогти, і тому грубила. Йому — першому.

Гнівалась, що бачаться вони дуже зрідка: то їй у нього не можна лишитись, то йому до неї не можна приїхати.

І хоч вона робила для цього все, що могла, все одно жили, як у різних містах. Без того, щоб не забути про інших, на фронті щастя нема. Навіть на одну ніч. На франті щастя завжди коротке, завжди заплющивши очі на все інше, бо в багатьох і цього немає! А решту часу доводиться думати, що вам можна і чого не можна, коли хочете лишитися людьми перед усіма.

Якось, злякавшись, що завагітніла, вона наговорила на себе, що це буде втеча з війни, і ще бозна-чого… І не можна було її переконати, поки сама не зрозуміла, що все минулось. А коли зрозуміла, стомлено й гірко, крізь сльози, шепотіла йому: «Це, мабуть, мені мій тиф допоміг, що нічого не вийшло. Така дохляча стала, що тепер взагалі народити не зможу».

Але згодом все одно не забувала про це й нагадувала йому. Казала сердито: «Ти що, хочеш мене з війни прогнати?»

А йому часом і справді хотілося прогнати її з війни.

Щоб тільки вона боялась за нього, а він за неї — не боявся.

Коли він починав розмову про дитину, вона гнівно уривала: «Мовчи! Якщо не зможу народити, візьмемо після війни на виховання». Або, згадавши, що може, ще знайдеться його дочка, починала пояснювати, якою вона стане доброю мачухою. «Тобі свою дитину треба мати», — заперечував він. «Треба, треба, звісно, — раптом згоджувалась воїна. — Нехай тільки війна скінчиться. Житимемо десь разом і щоночі старатимемося».

Лютуючи на війну, навмисне дратувала його своєю грубістю. Але ніжність, бувало, світилася крізь цю грубість з такою силою, що він кохав її за це, здається, ще більше. «Досить смалити, годі, покинь!» — лаяв він її, дивлячись, як вона знов і знав слинить свої самокрутки. «Покину… Як тільки війна скінчиться, наступного ж дня покину. А хочеш, у той самий день покину?!» — казала вона затягуючись. «Димом від тебе тхне». — «Не цілуй, коли гидко». — «Та ні, мені не гидко. Але ти покинь, на кого ти схожа! Покинь, благаю. В тебе ж…» — «Не перелічуй моїх хвороб, набридло! Сама знаю, що гнилятина! Покинь мене к бісу, навіщо тобі така дохла!» — сердилась вона.

Сердилась і сміялась над своїми власними словами, над власного злістю та все цмолила свої самокрутки.

А бувало, раптом говорила: «Ну яке з нас подружжя? Ми з тобою тільки так, приходимо одне до одного…»

Її мучила неприродність становища жінки на війні.

Вона знала, що він покохав і кохає її таку, якою зробила її війна, але все одно хотіла стати знову просто жінкою: взяти й народити йому й собі дитину. І чим більше одрікалась від цього, як від неможливого, і чим більше старалась, щоб цього не було, тим більше хотіла. Мабуть, того все так і перевернулося за один день. Перевернулося не тому, що вона стала іншою, ніж була, а тому, що з нею раптом сталося таки те, чого вона хотіла, але чого не дозволяла собі. І коли це сталося, вона скорилась цьому.

За календарем виходило, що народила вона раніше, ніж гадалось. Тільки доїхала — і народила. А може, й не доїхала. Його тривожив штамп на її листі: «Арись».

Чому не Ташкент, а ця Арись, не доїжджаючи до Ташкента?

І почерк, яким написано листа, і те, що після цього листа від неї більш нічого не було. «Може, коли повернуся в штаб армії — одержу», — подумав він і, поглянувши на дорогу, що попереду обминала гострий виступ лісу, спитав Ільїна:

— Наче наближаємося до твого штабу. Хіба не там, за отим виступом?

— А ти звідки знаєш? Ти ж до мене не з цього боку, а з дивізії під’їздив?

— Коли другий місяць на місці стоїмо, — сказав Синцов, — і щодня відзначаємо на карті ту саму обстановку, нашому братові карта й ночами сниться. Заплющу очі — і бачу на карті і цей виступ, і за ним крила яру, і кружечок з хрестиком — твій штаб. Хіба не так?

— Так точно, — мовив Ільїн. — Ще п’ять хвилин — і приїхали. — І раптом спитав: — А все-таки підеш до мене начальником штабу, якщо буде вільне місце?

Синцов здивовано подивився на нього. Після всього, про що говорив з Ільїним, не чекав такого запитання.

— Чого це ти пішов другим заходом?

— Почув, як тобі карти ночами сняться, і подумав: усе-таки робота у вас чиста. Може, не захочеш залишити?

— Робота в нас усяка. Можу докладніше пояснити, коли не знаєш. Хоч мусив би знати. Все ж як-не-як командир полку!

— Прости мене, якщо тебе образив, я цього не хотів, — сказав Ільїн.

— Бог простить. Я не з тих, що ображаються.

— А твоя Тетяна як подивилася б на це діло, коли б тут була? — спитав Ільїн, котрий ще й досі почував себе ніяково, бо так недоладно обернулась розмова з Синцовим.

— Коли б тут була? Не знаю, — відмовив Синцов. — Тривожусь за неї. — Вісточку, що народила, одержав швидко, на шістнадцятий день. А з того часу — двадцять шоста доба — жодного слова немає. Здоров’я їв неї не богатирське: тиф був тяжкий, мало не вмерла. Перед цим поранення теж тяжке — в живіт, і теж мало не вмерла…

— Нічого, — сказав Ільїн, — ми, невеличкі, жилаві. Скільки в мені тієї ваги — кістки та хрящі. А двопудову гирю вранці разів з десять підкидаю й ловлю.

— Дякую, заспокоїв… Усе вже зрозумів. Більше запитань нема, — всміхнувся Синцов тій солдатській дотепності, з якою Ільїн без вагань заговорив для прикладу про себе.

— Козьмін, приймайте коней! — гукнув Ільїн до коновода й легко зіскочив на землю.