Останнє літо

Розділ дванадцятий

Сьогодні о першій мала бути медична комісія, а на завтра на ранок Серпілін заздалегідь призначив від’їзд до армії.

Одержавши привезеного Синцовим листа, Бойко, крім віліса, прислав до Москви про всяк випадок ще й «додж-3/4» з водієм і техніком-лейтенантом з армійського автобату.

Хоч Серпілін і сказав учора зопалу цьому технікові-лейтенанту, що даремно приїхали, без вас добрався б, але зробили правильно. Їхати однією машиною, ризикуючи застряти через якусь несправність, командуючому армією не слід. І можливості інші, як досі, та й час, як ніколи, дорогий.

Перед від’їздом набралася чимало справ відкладених і тих, що відкладалися самі собою.

Після обіду мала приїхати дружина Геннадія Миколайовича Пікіна, якої Серпілін ніколи досі не бачив та й не дуже хотів бачити, але вона надіслала два листи — і довелось дати згоду.

Взагалі виходило, що в нього сьогодні якийсь жіночий день. Після обіду — Пікіна, а зараз, зранку, мав побачитися з синовою дружиною. Вона двічі присилала до нього онуку, а сама товче, мов той дятел: «Соромлюся вас бачити». Але вчора, коли строк від’їзду підійшов дуже близько, він велів Євстигнєєву переказати їй: щоб вона або приїздила, або він її знати не хоче. Довго говорити нема про що, а побачитись треба. І хай не боїться — не з’їм!

Чекаючи на її приїзд, він прогулювався по алеї, якої їй все одно не минути, коли йтиме від головного входу.

В тому, що на цей раз вона приїде, був певен.

Він побачив її ще здалеку, в кінці алеї. Вона йшла так, наче боялася зустріти його, хоч для цього й приїхала. Але, побачивши, поспішила назустріч, а останні кілька кроків не пройшла, а пробігла й уткнулася йому в груди обличчям.

— Пробачте мені! — не сказала, а видихнула.

Через силу напруги, що скувала її, цей шепіт був схожий на зойк.

Серпілін погладив рукою її солом’яне, шорстке волосся, спалене на кінцях перманентом, і, не думаючи, сказав перші, що спали йому на думку, слова:

— Годі плакати! Яка в тебе провина переді мною? А того, хто помер, уже не повернеш; отже, й перед ним — без вини.

Синова дружина підвела голову, витерла рукою свої заплакані й переплакані очі, в яких уже й сліз не було, — мабуть, плакала і вдома, і дорогою, — і стояла перед ним тепер, як винувата дівчинка, безпорадно шморгаючи носом і по-солдатському, виструнчившись, опустила руки.

Стояла гінка, худа, з випнутими з-під плетеної кофточки ключицями, змучена, бліда, з покусаними широкими губами і з синцями під очима від сліз, чи від безсоння, чи від усього разом.

— На кого ти схожа! — вихопилось у Серпіліна. — Навіщо й заради чого так себе караєш? Намагаєшся показати йому, що старша за нього на шість років?

— А я, думаєте, мовчала? Я йому не раз про це казала.

— Скільки б не казала, а видно, не переконала, — всміхнувся з її запальності Серпіліп. — Вродлива жінка, все в тебе є, що треба. Можна в нас при вході замість отієї, гіпсової з веслом, поставити, навіть краща за неї будеш. Він тобою милуватися має. А ти до чого себе довела?

— Не про це я думаю, — сказала вона напівздивовано-напівображено.

— Як не про це, коли заміж за нього виходиш? Саме про це і повинна думати. Про що ж іще? Ходім до хати, поговоримо. Чого ми тут стоїмо?

— Краще тут сядемо. — Не дожидаючись Серпіліна, вона перша стомлено сіла на лаву.

— Поспішаєш, чи що? — спитав Серпілін, сідаючи на другий кінець лави.

Вона кивнула, здивувавши його цим.

— І куди ж поспішаєш?

— Ми йдемо з ним у загс розписуватись. Він наполіг, щоб сьогодні.

— І правильно зробив. Завтра вдосвіта в дорогу. Чого ж ти іншого від нього чекала?

— Хотіла перед цим поговорити з вами.

— Давно могла б.

— Не могла я… раніше. — Вона закусила губу. — Соромно було перед вами, бо сама йому на шию кинулась. Він перед вами ні в чому не винен. Тільки я одна.

— Слухай-но, Аню. — Хоч були в неї покусані губи й попід очима синці, але її обличчя, в цю мить сповнене душевної самовідданості, все одно здавалося Серпіліну прекрасним. — Не ображайся, якщо спитаю тебе про одну річ.

— Питайте про що хочете, — сказала вона, з тією ж готовністю до самовідданості.

— Коли ти за мого Вадима виходила, перед ним у тебе нікого не було?

Вона зашарілась і подивилась йому в очі.

— Ні… — І раптом зойкнула від власного здогаду. — Не міг він вам цього сказати про мене!

— А він нічого й не казав. Я сам тебе питаю, — мовив Серпілін, певний після цього спалаху, що вона сказала й казатиме йому правду. — І за той час, поки з Анатолієм не зустрілась, теж нікого не мала?

Вона нічого не відповіла на це, тільки сльози навернулися їй на очі, і вона сердито витерла їх долонею.

— От бачиш. Вадим у тебе був перший у житті. Анатолій — другий. А ти в нього, як я зрозумів, взагалі перша. Про що ж ти говориш? Про які свої провини? От уже істинно солдатська жінка, якої тільки побажати можна. Коли б у мене був другий син, кращої для нього й не шукав би. І Анатолій твій може вважати, що в сорочці народився.

Серпілін сказав усе це, бо хотів підняти її у її власних очах, зовсім не думаючи, що саме від цих слів вона й заплаче.

Він дивився на неї, чекав, коли вона перестане плакати, і думав про себе, що, мабуть, так гаряче доводив її правоту ще й тому, що це було самовиправданням для нього самого, для нього, котрий у свої п’ятдесят років, після довгого й добре прожитого життя з хорошою дружиною, виявляється, не має сили жити сам-один і всього лише через півтора року після її смерті може не тільки покохати іншу жінку, але й погано собі уявляє, як існуватиме без неї.

В тому, що відбувалося між Анею, яка з полегкістю плакала зараз біля нього на лаві, та її двадцятилітнім Анатолієм і між двома вже немолодими людьми — між ним та Барановою, — при всій відмінності була й подібність. І полягала вона в тому, що людям погано жити самотою, що вони не вміють і не хочуть цього робити, хоч інколи вдають перед іншими й перед самими собою, що і вміють, і хочуть…

— Як у тебе справи на роботі? — опитав Серпілін у Ані, коли вона відплакала своє і затихла.

— Без змін. Дівчата гарні, звикли одна до одної. Мене поважають… Що бригадиром стала, я вам ще взимку писала…

Вона помовчала, пригадуючи, що йому ще розповісти, потім зітхнула:

— Одній нашій минулого тижня про брата з Криму прислали: пропав без вісті. Коли б, як раніше, відступали, а то ж наступали, як же так — без вісті?

Пояснювати їй, чому й при наступі люди теж пропадають без вісті, було б довго. Та й чи потрібні їй були зараз ці пояснення?

Серпілін промовчав і спитав:

— А що шиєте?

— Як і раніше, гімнастерки-гімнастерочки. «Так, гімнастерки-гімнастерочки, — в тон її словам, у яких було щось пісенно-журливе, — подумав Серпілін. — Досі шили з відкладними комірами, а тепер із стоячими…

В них і воюють, в них і в землі лежать. І ті, на кого похоронні прийшли, і ті, про кого пишуть поки що: «Без вісті»…»

— Я тепер за атестатом не зможу від вас одержувати, — сказала Аня. — Ви скасуйте з першого числа.

— Сама над цим думала чи разом з Анатолієм?

— Сама. А що, це, може, неправильно?

— Якщо й правильно, — тільки наполовину. — Хоч плечі в старшого лейтенанта Євстигнєєва, згоден, широкі, але все-таки перекладати на них турботи, як прогодувати мою онуку, не бачу причин. Про тебе нехай старший лейтенант Євстигнєєв піклується, а про неї — дозволь мені.

— А коли він її вдочерити хоче? — спитала Аня навіть з якимось викликом.

— Бажання зрозуміле, коли любить тебе. Але розум підказує — онуку залишити на моєму утриманні. Потерпіти з цим, поки не відвоюємось.

Вона сказала «спасибі» самими губами, без голосу.

Слова «поки не відвоюємось» нагадали їй, що люди смертні і чи не рано старшому лейтенантові Євстигнєєву вдочеряти дівчинку, коли в нього попереду ще не закінчена війна. Вона стримувала себе, але любов і страх так заволали в ній, що таки вихопилися в словах:

— Ви тільки не одсилайте його від себе. Якщо можна.

Нехай з вами й далі буде. — І знову повторила: — Якщо можна! «Можна-то можна, — подумав Серпілін. — Та от чомусь не можна. Все-таки зважилась, заговорила про це! Все інше, мабуть, заздалегідь обміркували вдвох. А цього — ні! Це взяла на себе».

— Тільки йому не кажіть, що я вас просила! — мовила вона, підтверджуючи здогад Серпіліна.

— Ад’ютантом йому в мене вже не бути, — сказав Серпілін. — Незручно й не можна для нас обох. А на смерть його посилати ніхто не має наміру. Через два тижні напише тобі і де він, і ким він, і як життям задоволений.

Синова дружина зітхнула. Серпілін усе ще подумки називав її так. Зітхнула, хитнула головою, ніби сама собі відповіла на якесь запитання, і, звівши очі на Серпіліна, сказала:

— Мені їхати пора, а то не встигнемо сьогодні.

— А де ж твій наречений? — підводячись, спитав Серпілін. — Мабуть, біля машини чекає? Проведу тебе до нього.

— Ні, він у загсі. Чергу зайняв.

— Яка ж там тепер черга? — ідучи поруч з нею стежкою, спитав Серпілін.

— А там усе разом — одна черга, — пояснила вона.

І Серпілін згадав, що загс — це ж не самі одруження й народження, а ще й розлучення та смерті… Головне тепер, у час війни, — смерть. Довідки про одноразову допомогу. Довідки для пенсій. Так, звичайно, там багато людей. І, подумавши, що не дуже весело реєструватися в тій загальній черзі, сказав їй:

— Завтра, коли через Москву їхатиму, заїду чарку за вас випити. Коньяк мій, а ти картоплі з цибулею підсмаж. Тут не снідатиму, сподіваюсь на тебе. Знайдеться?

— Знайдеться. У мене й консерви є. Ви коли приїдете?

— А ти коли з нічної зміни повернешся?

Вона почервоніла.

— Мене сьогодні відпустили. Я не йду. Помінялася з подругою, потім відроблю за неї.

— Рівно о дев’ятій буду. — Серпілін подумав, що сьогодні в них остання ніч з Євстигнєєвим, коли буде наступна, невідомо, і додав: — Анатолію скажи, щоб не їхав сюди, по мене. Хай машину пришле на вісім тридцять, щоб прямо до корпусу під’їхала, а сам нехай чекає там, у тебе. Ясно?

— Добре.

— Послухай-но, — згадав Серпілін, коли вони вже підходили до воріт. — Маю до тебе прохання.

— Яке? — спитала вона з готовністю. Зраділа, що в нього й тепер може бути до неї якесь прохання.

— Анатолій тобі про мого батька пояснив?

— Казав.

— Тепер, виходить, батько мене вже тут не застане. Нехай у тебе зупиниться, коли приїде.

— Я знаю. Анатолій попереджав.

— Кілька днів доглянь його, як тобі робота дозволить. Все-таки він немолодий. Сімдесят сім.

— Добре. Анатолій казав. Я все зроблю.

— Ну, а коли що, думаю, тобі сусідка допоможе. Як з нею живете?

— Нічого, — не зразу, запнувшись, сказала вона.

— Бачу, не все сказала? Не миритесь, може?

— Ні, миримось. — Мабуть, їй не хотілося говорити про те, що мала сказати. — Миримось, коли не випиває.

— Як це — випиває? — У Серпіліна не в’язалося в думці одне з одним: спогад про сусідку Марію Олександрівну, якою він її бачив, коли приїздив ховати дружину, і думка, що ця жінка почала випивати. — Чого це раптом і за які гроші?

Синова дружина знизала плечима:

— На евакопункті через добу вона працює, чергує. А потім добу вдома. Не завжди, звичайне, але випиває. За хліб вимінює, речі одну за одною продає.

— І давно це в неї?

— Як син восени на фронт поїхав.

Те, що сусідчин син, Гриша, поїхав на фронт, Серпілін знав. Не тільки знав, а й готовий був допомогти йому поїхати. Але допомагати не довелось. Новий командир тієї гвардійської дивізії, якою раніше командував його батько, все зробив сам. Задовольнив прохання й зачислив хлопця в музикантську команду. Гриша тоді написав Серпіліну, що в музикантську команду — це тільки за штатом, а насправді його беруть у дивізійну розвідку.

Обіцяв писати ще, але більш не написав. Як видно, побіжна прихильність його до Серпіліна тут, у Москві, замінилась тепер там, на фронті, іншими, сильнішими. Так і повинно бути. Тим більше, коли опинився між добрими людьми. А чому між поганими? Звичайно, між добрими. А от мати, лишившись сама, виявляється, схибила. Хто б міг подумати?

— Поговорю з нею завтра вранці, — сказав Серпілін.

— Не поговорите. Вона сьогодні після обіду на добу чергувати піде. Вже не побачите її. «Що ж зробити? Як вплинути на жінку? — подумав Серпілін. — Написати їй? Усовістити? Пригрозити, що напишу синові? Але в кого рука підніметься написати в армію хлопцеві, що його мати з горя п’є, через те, що загинув чоловік, а син на фронті?»

— Ти хоч наглядала б за нею, — непевно сказав Серпілін.

— А що я, не наглядаю? І на роботу до неї ходила в свій вихідний, просила, щоб на неї вплинули. А як удержиш, коли вона через добу дома, а я щодня на роботі?

— Ага, ось іще що, — згадав Серпілін. — Там у шафі лежать товар і доклад на чоботи й відріз на шинель…

— Лежать, я нафталіном пересипала, — сказала Апя.

— Віддай їх батькові, коли приїде. Анатолій каже, вони там зовсім обносились.

Аня мовчки кивнула.

— Добре, до завтра, — мовив Серпілін, коли вони дійшли до воріт.

Синова дружина зупинилась, ніби чекала від нього ще якихось слів перед тим, як поїде до загсу. Але говорити вже не було чого.

Вона поїхала, а він, прийшовши до кімнати, сів за стіл, витяг з польової сумки блокнот і поклав його перед собою. Треба було, якщо батько приїде, залишити йому листа. Але що писати після багатьох років розлуки?

Особливої близькості з батьком у Серпіліна ніколи не було. Батько, людина груба й весела, змолоду був завзятий, одчайдушний. Коли взяв матір — змусив її хреститися і як міг захищав її і од пересудів, і од чужої грубості.

А сам, бувало, і сварився, і замірявся на неї, хоч Серпілін не пам’ятає, щоб коли вдарив її. А як померла, сумував і пив, та не минуло й року — одружився. І одружився так, що про матір більше в домі й згадки не було. Так себе зразу ж поставила нова молода жінка Паня — Пелагея Степанівна, яка й поза очі, і в очі називала пасинка татарином. Не тому, що він був схожий на татарина, а тому, що хотіла відгородити його цією назвою від себе і від своїх трьох дочок, що народились одна за одною. Але він і без того відчував, що чужий у новій сім’ї, і вперто звав її не матір’ю, а тіткою Панею, а потім, коли виріс, — Пелагеєю Степанівною. Вона була жінка працьовита й скупа, не щадила ні себе, ні інших і все в житті міряла тим: чи принесе це щось у дім, чи забере з дому. Не заважаючи батькові хизуватися на людях своєю відчайдушністю, вона потай підкоряла його собі, хоч і вдавала, наче той живе по своїй волі.

Будь-який душевний зв’язок з батьківським домом Серпілін утратив ще до першої світової війни, коли виїхав з Туми в Рязань, до фельдшерської школи. Після смерті матері дитинство було затінене чимось печальним і чорним, і Серпілін згадував його так, ніби дивився на затемнення сонця крізь закопчене скло. Від дитинства лишилася тільки пам’ять про матір, як про довічне добре начало, та гостре відчуття будь-якої несправедливості, а вся його вдача склалась потім, на німецькій і громадянській війнах. У батьківському домі Серпілін об’явився лише через багато літ, двадцять третього року, їдучи з Царицина — де він здав полк — до Москви, на курси вдосконалення комскладу. Стояла зима, і він заїхав додому у всій красі тодішньої форми; в будьонівці-богатирці, в шинелі з червоними «ластовицями», з нашивкою комполка на лівому рукаві — зірка й чотири кубарі.

Батько жив тоді добре. Знав і своє фельдшерське діло, і всю ту користь, яку воно могло дати вмілій людині у сільській місцевості. Мав хату, і господарство при хаті, і садок, і город, і пасіку. Старшу з дочок віддали за кооператора. Жили ситно й хотіли жити ще ситніше. І, судячи з розмов батька та мачухи, ні про що інше й не думали.

Здивувалися, коли почули від Серпіліна, як мало грошей він одержує, хоч і носить такі нашивки, батько навіть спитав, чи не думає він демобілізуватися й піти знов у фельдшери. І коли Серпілін відповів, що ні, не має такого наміру, він не схвалив: «Тобі видніше…»

Дізнавшись, що син одружився з удовою товариша, та ще й узяв її з дитиною, теж не схвалив: «Молодий іще, міг оженитися й без дитини».

Після багатьох літ розлуки прожили поруч три дні, не зрозумівши й не позаздривши один одному.

Потім побачились іще через тринадцять років, у тридцять шостому. Тоді Серпілін прибув не сам, а на виклик мачухи. Вона писала про батька, що той занедужав «і добре б вам, Федю, до нього приїхати». Написала на «ви».

А згадала про нього чи не тому, що в газетах надрукували списки комскладу, який дістав військові звання. Він тоді вже служив у Москві, викладав у академії, і йому присвоїли звання комбрига.

Він узяв відпустку й поїхав. Сам. Валентини Єгорівни, дружини, з собою не взяв. Вважав, що ця поїздка не принесе їй радості.

Батько справді занедужав, але богові душу віддавати не збирався і, коли Серпілін приїхав, уже походжав у валянках по хаті, збирався йти на роботу. Хоч йому вже тоді було під сімдесят, про пенсію ще не думав.

Видно, батько піддався умовлянням мачухи: закинути вудку на майбутнє — чи не стане син допомагати? Літа вже дозволяли заговорити про це. Усі три дочки повиходили заміж і жили тепер окремо. Дві тут жили, у Тумі, одна за кооператором, друга за директором школи, а третя за якимось залізничником, у від’їзді. З натяків мачухи Серпілін зрозумів: дочки допомагати не збираються.

Може, тому, що знають достаток батьків, а може, не так виховані.

Серпілін, недовго думаючи, пообіцяв щомісяця висилати невеличку суму з зарплати. «Не поспішай, з дружиною порадься», — зауважив на це батько.

І знов не зрозуміли один одного. Батько, знаючи свою Пелагею Степанівну, не розумів, як можна таке зробити, не порадившись. А Серпілін, знаючи свою дружину, вважав, що тут нема про що запитувати.

Після того як він почав переказувати гроші, з Туми раз по раз надходили листи від батька, які підтверджували, що перекази одержано, і повідомляли про домашні новини. Ці листи не наблизили його до рідних, та й листування тривало недовго…

Потім, у сорок третьому році, в своєму першому листі, після шестилітньої перерви, батько пояснив Серпіліну, що не писав тоді Валентині Єгорівні, щоб не ятрити її горя: словами не зарадиш.

Словами, справді, не зарадиш, але міг би зробити й по-іншому — покликати її: приїжджай, мовляв, поживи в нас. Та коли б навіть батькові й спало це на думку, Пелагея Степанівна все одно не дозволила б.

Батько написав Серпіліну в сорок третьому році, в березні, після того як прочитав у газеті про нагородження генералів орденами Кутузова за Сталінград.

Адресований у Наркомат оборони, батьків лист зигзагом, через Москву, дійшов до Серпіліна лише в травні, вже на Центральний фронт. У листі були вітання дружині й синові. Серпілін відповів, що їх обох уже нема на світі, і дав розпорядження начфіну армії переказувати на батькову адресу частину своїх польових грошей.

Тоді в нього не було бажання побачитися з батьком.

Воно виникло недавно, коли вже тут, в Архангельському, одержав пересланий з фронту батьків лист, з якого дізнався, що прийшла похоронна на другого зятя. Згадав, як сам недавно ледве не потрапив на той світ, згадав, що батькові вже сімдесят восьмий, виклопотав йому перепустку для поїздки в Москву і послав по нього Євстигнєєва на вілісі.

Але батько чомусь з Євстигнєєвим не приїхав. Чому так зробив, важко зрозуміти. Євстигнєєв пояснити не міг; увечері старий сказав, що вранці поїде, а вранці, коли вже треба було їхати, заявив, що нездужає, та й час потрібен, щоб зібратися; приїде потім сам, поїздом, через Рязань.

Коли послухати Євстигнєєва, старі, як на воєнний час, жили непогано. Ввечері нагодували його яєчнею з салом, а вранці напоїли чаєм з молоком: у них була коза.

— Чому ж він, гадаєш, все-таки не поїхав? — розпитував Серпілін, але Євстигнєєв тільки знизував плечима, чи не розумів, чи не хотів розповідати. «Що ж, нехай як хоче, так і їде, не слати ж по нього гінців удруге, — подумав Серпілін. — Досить і того, що один раз віліс ганяв по нього. Віліс, водія, ад’ютанта. Так, можливостей у нас, звичайно, стало більше і по-всякому ними користуємось. Буває, що й не так, як слід!»

Думаючи так, він, однак, не мав на увазі себе, бо вважав, що до старого батька в його віці віліс послати мав право.

Написати батькові треба, бо й він уже в літах, та й ти не молодий; і всі люди смертні. А що написати, так і не придумав; замість цього згадав, що треба ще не забути лишити Ані приготовлені для батька гроші…

На порозі кімнати з’явилась нянечка:

— Товаришу генерал, до вас якась жінка проситься.

Серпілін ледве встиг підвестися з-за столу, як двері позаду нянечки відчинились і в кімнату, делікатно відсторонивши сухорляву бабусю, зі словами «Федоре Федоровичу, пробачте великодушно, це я, Пікіна» ввійшла огрядна немолода жінка з повним добрим обличчям.

Серпілін привітався, запросив її сісти й прибрав зі столу блокнот.

— Пробачте, ради бога, що я невчасно!

— Нічого, будь ласка. Тільки за півгодини маю йти на медичну комісію. А коли б приїхали до мене, як умовились, після обіду, я не поспішав би.

— Нічого, нічого, — сказала вона, швидко й радісно всміхаючись. — Я вас не затримаю. Машина трапилась, підвезли мене сюди. Ви вже пробачте!

Дивлячись на неї, Серпілін згадав, як Пікін, бувало, говорив про її листи: «Пише мені моя дурепа». Може, й справді дурна, але, мабуть, добра. Доброта була не тільки написана на її опасистому, колись гарному обличчі.

Доброта була і в спокійних рухах, якими вона поправляла накинуту на плечі теплу хустку, і в її руках, товстих і м’яких, з добрими пухкими подушечками на пальцях.

І сивувате волосся було добре й статечно зачесане на прямий проділ і закладене ззаду великим спокійним вузлом. «А от уже діамантові сережки в вухах, мабуть, з дурості, — подумав Серпілін. — Чого це вона, їдучи до мене, начепила свої сережки?»

— Дуже рада вас побачити, Федоре Федоровичу, — промовила Пікіна, кілька разів глибоко зітхнувши перед цим, не від туги, а щоб віддихатись. — Я вас зразу ж упізнала. Мені Геннадій Миколайович фотографію присилав, де ви разом зняті. Але зараз у вас кращий вигляд. І молодші. Як ваше здоров’я? Зовсім одужали після аварії?

Виявляється, вона знала, чому він тут.

— Видужав, — сказав Серпілін. — Ще раз лікарі оглянуть — і на фронт!

Вона зрозуміла це як нагадування й заспішила:

— Я не затримаю вас, не турбуйтесь, — і, витягши з сумки конверт, посунула його по столу своєю м’якою рукою з подушечками на пальцях. — Повертаю вам з великою вдячністю суму, яку ви мені після того, що сталося, надіслали. Обставини дозволили не торкатись до неї, але не зважилась послати її вам назад, бо ви могли не так мене зрозуміти. Чекала нагоди особисто подякувати вам за виявлене милосердя.

— Яке там милосердя! — не беручи пакета, що лежав на столі, сердито сказав Серпілін. — Зробив, як вважав за краще, думав, згодяться. Невже вам зовсім не потрібні гроші, що й витратити не змогли?

— Зараз я вам все поясню.

Вона склала перед собою долоньками всередину свої пухлі руки таким жестом, ніби хотіла пояснювати все це дитині. Серпілін навіть усміхнувся, але вона не помітила, її обличчя було серйозне.

— Як ви знаєте, в двадцять п’ятому році Геннадію Михайловичу довелось демобілізуватися з армії через мого брата Сергія Петровича.

Серпілін усе ще згадував, як же її звуть. Пікін говорив, а він забув. Тепер згадав. Її звали Надія Петрівна.

— Сергій Петрович був у мирському житті багатою, як на ту пору, людиною, мав велику фірму. Сам був інженером і підприємцем, тоді це було в дусі часу. Але потім виявилось…

Вона спинилась, підшукуючи вираз, а Серпілін механічно відзначив її дивні слова — «у мирському житті». «У мирському, у мирському. Що б це могло означати — в мирському?»

— Після того як забрали коштовності, бо Сергій Петрович відмовився їх добровільно здати, і його вислали на Соловки, це, як ви знаєте, відбилось і на моїй з Геннадієм Михайловичем долі; йому на цивільну службу довелося перейти рахівником.

— Знаю. Він мені пояснював.

— Але зовсім не піклуватися про брата я, звісно, не могла; я й на Соловки до нього їздила, і в Томськ на вільне поселення. Він облишив там, у Сибіру, мирські справи й прийняв духовний сан. А перед війною його висвятили на воронезьку єпархію, і він залишив Воронеж уже під бомбами на вимогу свого духовного керівництва. «Он, виявляється, де її братик був улітку сорок другого! — подумав Серпілін. — Недалеко від нас, грішних, у тих самих краях. Тільки та різниця, що він на вимогу свого керівництва залишив ті краї під бомбами, а ми, грішні, на вимогу свого керівництва хоч і під бомбами, але не залишали їх до останньої можливості».

А про те, що його шурин став чи то архієреєм, чи навіть митрополитом, Пікін не говорив. Або соромився, або ж побоювався, що Бережний кепкуватиме з нього.

— Брат у миру був Сергієм, а як прийняв сан, — став Никодимом, — сказала Пікіна так, ніби, почувши це ім’я, Серпілін зразу повинен зрозуміти, хто її брат.

Він справді пам’ятав це ім’я з газет. Цей Никодим був чи то членом комісії по розслідуванню фашистських злочинів і підписував її документи, чи то підпис його стояв під закликами про участь віруючих у збиранні коштів на танки й літаки для Червоної Армії.

— Відтоді як він переїхав до Москви, я веду його господарство. Ну, яке господарство! — Пікіна розвела руками, ніби хотіла пояснити цим жестом: яке може бути господарство в духовної особи. — Але про хліб насущний думати не доводиться. До того ж, — трохи повагавшись, додала вона, — у мене від нашої мами дещо збереглося. Два її кулони й брошку я на початку війни пожертвувала. Але все-таки трохи лишила й на чорний день.

Вона ледь помітним рухом руки показала на сережки у вухах. «Ось навіщо ти їх наділа, — подумав Серпілін. — Щоб довести мені, що не бідуєш».

Тим часом Пікіна тією самою рукою, якою перед цим показувала на сережки, делікатно посунула по столу конверт.

— Гаразд, не треба, то й не треба.

Серпілін узяв конверт і увіпхнув його в польову сумку, що лежала на столі, вирішив додати ці несподівані гроші до тих, що збирався лишити батькові.

— Ви не знаєте нічого нового про Геннадія Миколайовича? — спитала Пікіна, якій давно кортіло спитати про це, головне для неї, але не розпочинала цієї розмови, поки не позбулася незручності з грошима, яка хвилювала її.

— На жаль, не знаю, — сказав Серпілін, — нам таких відомостей не сповіщають. Та, мабуть, і самі не мають.

Він справді нічого не знав про Пікіна. Зовсім нічого.

Восени минулого року, коли історія з Пікіним лишилась позаду і без наслідків, після Курської дуги і нових нагород, які одержали за неї, Серпілін написав у інтендантське управління запит: які права на одержання одноразової допомоги й пенсії мають жінки тих генералів, які потрапили в полон?

Пікін буквально напередодні полону дістав звання генерала, але в розпалі боїв, так і не встиг переобмундируватись і в повідомленнях німців пройшов як полковник.

А в наших інтендантських документах був уже генералом.

Відповідь прийшла досить швидко. Інтендантське управління повідомляло, що сім’ї генералів, які потрапили в полон, забезпечуються пенсією і одноразовою допомогою лише в тому разі, коли про цих генералів є дані, що вони не зрадники.

Думку, що дружина Пікіна могла б одержувати пенсію, довелося облишити. І зараз не було потреби розповідати їй про все це.

— Треба тільки вірити в міцне здоров’я Геннадія Миколайовича, що витримає полон. Тим більше, що до кінця війни тепер уже не так довго. А що поводиться в полоні як належить, особисто я сумніву не маю, — додав Серпілін те головне, що, як він вважав, слід було їй сказати.

— Ну які ж тут можуть бути сумніви? — сказала вона тихо й просто, як про звичайнісіньку річ, в котрій ніхто не міг сумніватись. — Тільки б здоров’я не підвело. У нього ж діабет перед війною починався!

— Щось не помічав за ним, — мовив Серпілін, подумавши, що, мабуть, Пікін не давав цього за собою помічати, був не з тих, хто скаржиться на здоров’я.

— Ще одного побоююсь, — зітхнула Пікіна. — Пишуть, що наші союзники Німеччину бомблять, страшенно бомблять! Коли б він там не постраждав! Адже вони куди попало все це кидають. Я пробувала через Червоний Хрест дізнатися про його долю. Потрапила до самої Пєшкової, Катерини Павлівни. Приємна, вихована жінка. Але вона сказала, що Червоний Хрест нічого не знає. Ми, виявляється, в свій час якоїсь там взаємної конвенції не підписали і тепер нічого не можемо дізнаватися про полонених. Англійці й американці можуть дізнаватись, а ми не можемо.

Серпіліна мало не пересмикнуло від здивування. Так, він знав, звичайно, і навіть добре пам’ятав з тієї світової війни, що був Червоний Хрест і через Червоний Хрест дізнавалися про полонених і навіть посилали посилки полоненим офіцерам. Але співвіднести все це з війною, що відбувалася тепер, не спадало на думку: «Який Червоний Хрест? При чому тут він у цій війні з фашистами? Які конвенції? Яка взаємність?»

Просто неможливо було уявити, що між нами й фашистами тепер могла діяти якась конвенція про Червоний Хрест, щоб можна було дізнатися, що там зараз діється в них у полоні з чоловіком цієї жінки, котра сиділа перед ним, — чи він живий, чи помер і в яких умовах там перебуває.

Думка про це так суперечила всьому, що відбувалось на війні всі ці три роки, що здавалась дикою.

— А Пєшкова — дуже приємна жінка, — повторила дружина Пікіна. — Ви з нею не знайомі?

— Не знайомий.

— І сама так уважно до мене поставилась. І секретар її так уважно до мене поставився. Всі вони в Червоному Хресті були такі уважні… Правда, я до них з листом від брата прийшла, — додала вона. «Так, — подумав Серпілін, — от уже й справді незбагненні шляхи твої, господи! Її чоловік, комуніст, сидить десь у фашистському полоні, а вона приходить у Червоний Хрест із листом від свого брата, який був непманом, десять років просидів на Соловках, а тепер чи то архієрей, чи то митрополит, і її там, у Червоному Хресті, приймають з особливою увагою, бо в неї лист від брата».

Непримиренне ставлення до церкви, яке склалося в Серпіліна ще з громадянської війни, було для нього таким природним почуттям, що він ще ніколи в житті не мав сумніву в своїй правоті. Але, як не дивно, коли прийшла ця добродушна товстуха, життя раптом повернулося до нього ще якимсь одним боком, і в ньому виявився ще якийсь інший, не дуже йому зрозумілий, але реально існуючий світ інших людей, інших сподівань на майбутнє і, напевне, інших поглядів на минуле, ніж у нього.

Він мовчав, охоплений несподіваними для себе думками, а дружина Пікіна зрозуміла його мовчання по-своєму, що розмову закінчено і треба йти.

— Мабуть, вам уже пора. — Вона підвелась.

Він теж підвівся й поглянув на годинник.

— Помаленьку пройдемося з вами по алеї до воріт, і якраз устигну. І будемо сподіватися, що наступного разу побачимось після війни всі разом, з Геннадієм Миколайовичем.

— Тільки б у нього з діабетом не загострилось! У нього вже раз перед війною було загострення, довелось уколи робити… А там, мабуть, це неможливо… «Там уже зроблять уколи!» — подумав Серпілін, але нічого не сказав.

— Завтра знову на фронт? — спитала вона, як вони вийшли в парк.

Він кивнув.

— Коли б ви в бога вірили, наділа б на вас ладанку з Старого Афона. Я Геннадія Миколайовича просила, як від’їжджав, а він одмовився, — сказала вона так гірко, ніби тільки це й було причиною всього, що потім сталося.

Серпілін не знав, що їй відповісти. Він ніколи не міг осягнути, як це хоч трохи освічені люди можуть вірити в бога. Знав, що таке буває, та все одно не уявляв, як це може бути. А жінка, що йшла поруч з ним, мабуть, навпаки, не уявляла, як це людина може не вірити в бога. «І вона — теж Росія, як і я, як і всі інші», — подумав він раптом, згадавши, як на Курській дузі вони ховали сорокап’ятирічного капітана, що прийшов з запасу і по-геройському загинув прямо під танками в себе на артилерійських позиціях, а після похорону доповіли, що разом з усіма документами покійного у відділ кадрів здали натільний хрестик, який був у нього на шиї, і незрозуміло було — чи він просто приховував, що вірить, чи під час війни увірував. Та й не було часу думати над цим.

Серпілін, дізнавшись тоді, що зняли з покійного той хрестик, навіть накричав на того, хто доповідав: «З чим помер, з тим і треба було ховати!»

Так розсердився, наче над покійником учинили несправедливість. А може, так воно й було?

— Звідки ви дізналися, що я тут, коли не секрет? — спитав Серпілін.

— Одна з наших парафіянок про вас сказала. «Мабуть, якась няня звідси, з Архангельського, а може, й медсестра», — подумав Серпілін, але питати не став.

— Церков мало лишилося, — сказала Пікіна. — Скільки людей день у день ждуть, коли хочуть, щоб не просто в поминання вставили, а окремо панахиду по вбитому воїну відслужили, мов у черзі якій стоять, до сліз жаль буває!

— Зрозуміло. Де війна — там і панахиди, — мовив Серпілін.

Ідучи з ним по алеї, вона все ще розповідала, як багато людей моляться: що тепер і військові, коли з фронту приїжджають, теж іноді до церкви заходять, хоч і зрідка.

Вона говорила про все це так, ніби Серпілін мав неодмінно радіти, що стало більше віруючих.

Серпілін аж ніяк не поділяв її почуттів, але в наївності, з якою висловлювала їх ця добра й нерозумна жінка, була сила переконання. Вона розмовляла з ним так, ніби він іде на фронт захищати не Радянську владу, а її православну церкву, і він відчував, що між тим і другим для неї немає різниці, що їй це здається майже однаковим.

Коли вони підійшли до самих воріт, вона подивилась на Серпіліна й сказала, глибоко зітхнувши:

— Мій Геннадій Миколайович до тридцяти п’яти років був віруючим, тільки до церкви не ходив, коли служив у Червоній Армії. А потім, як учився у вечірньому економічному інституті на бухгалтера, став невіруючим. Але ш не кидати було нам через це одне одного… Як він там зараз? З цим засинаю, з цим і прокидаюсь.

І Серпілін, дивлячись на її обличчя, що стало старим і нещасним, з певністю подумав: «Не тільки засинає й прокидається з цим, а й молиться, щоб її чоловік знову повернувся до бога і врятувався своєю вірою там, у стінах фашистського пекла. Ну що ж, хай молиться. Тим більше, і коли при цьому ще й на танки жертвує. Молитвами — навряд, а силою зброї врятуємо».

Він згадав про своє, про те, що добре було б на час наступу одержати мехкорпус, і, нахилившись, поцілував добру пухленьку руку жінці.

— Разом з вами вірю, що повернеться.

Поцілував, підвів очі й побачив біля воріт машину, а коло неї Баранову.

— Не в аптеку, а прямо в операційну віднеси і старшій хірургічній сестрі віддай, — звеліла вона комусь у машині.

Потім побачила Серпіліна й підійшла — висока, в ловкій, по фігурі пошитій гімнастерці і в таких самих ловких хромових чоботях на невеличкому підборі.

— Анестезуючі засоби їздила до Москви одержувати, щоб мимо носа не проїхали!

Серпілін познайомив жінок, і Баранова, коротко сказавши Пікіній, що чула від Федора Федоровича багато доброго про її чоловіка, приклала руку до пілотки й пішла до лікувального корпусу.

І тільки відійшовши кроків на двадцять, обернулась і гукнула Серпіліну:

— Глядіть, не запізніться на комісію!

Вона була вже далеко, а Серпілін підвів Пікіну до емки, що привезла їТсюди і, виявляється, чекала тут.

За кермом емки сидів немолодий мордатий чоловік у прогумованому плащі та парусиновому кашкеті. «Може, теж парафіянин, — подумав Серпілін, відчиняючи Пікіній дверцята машини. — А може, в її брата своя емка є, хто їх тепер знає».

Пікіна, коли вже машина рушила, помахала йому рукою, і він обернувся й пішов — запізнюватися справді негоже.

У вестибюлі, біля вішалки, стояла Баранова. Стояла й поправляла перед дзеркалом волосся.

За цей час вона могла вже піднятись по сходах на другий поверх. Виходить, чекала його тут, хотіла щось йому сказати.

Коли він увійшов, вона обернулась від дзеркала, швидко пішла назустріч і, зупинившись перед ним, узяла його ва руку, незважаючи на санітарку, що стояла за стойкою гардероба й дивилась на них.

Вона тримала за руку Серпіліна й стояла до нього так близько, що він бачив зверху вниз, майже впритул, її підняті на нього очі, її трохи порожевілі зараз щоки, її губи й підборіддя.

— Я дуже хочу, — як йому здалося, надто голосно, на весь вестибюль, сказала вона своїм ясним, чистим голосом, — щоб вони тебе виписали й дозволили завтра їхати, щоб усе було саме так, як ти хочеш. Я дуже цього хочу…

І вона міцно стиснула йому руку, ніби ще й цим хотіла пояснити, що все це правда.

— Іди, я зараз прийду слідом за тобою…