Останнє літо

Розділ двадцятий

Коли наприкінці п’ятої доби білоруської битви командуючого групою армій «Центр» генерала-фельдмаршала Буша було знято з його поста, призначений замість нього фельдмаршал Модель одразу ж вилетів до Бобруйська, в штаб оточеної дев’ятої німецької армії, ще сподіваючись відвернути катастрофу.

За іронією долі рівно за три роки до цього, двадцять восьмого червня тисяча дев’ятсот сорок першого року, тоді ще не фельдмаршал, а генерал-лейтенант Модель, командир третьої танкової дивізії, прорвавши російський фронт, перший увірвався в той-таки Бобруйськ.

Тепер, через три роки, здійснивши свій ризикований політ до Бобруйська і насилу вибравшись звідти, Модель змушений був розпочати свою діяльність з наказів відступати, залишати міста і будь-якою ціною вириватися з оточення.

У наших військах того ранку, двадцять восьмого червня, ще не знали ні про заміну генерал-фельдмаршала Буша генерал-фельдмаршалом Моделем, ні про перші накази нового німецького командуючого.

Зате знали інше, цілком очевидне, що, прорвавши оборону німця, вже п’яту добу йдемо вперед по дванадцять-п’ятнадцять кілометрів на день і що німцеві доводиться скрутно. І оце почуття, що німцеві скрутно, поступово ставало загальним, згори донизу.

Серпілін, виїхавши вранці з командного пункту у війська, не лише пфділяв це почуття, яке в нього, як у командуючого армією, спиралося до того ж на величезну кількість різної інформації, а й був щасливий ним і відчував приплив упевненості, що й надалі все має піти якнайкраще. Треба тільки ні в якому разі не дати німцям відірватися. Це — найважливіше, навіть важливіше, ніж те, за скільки саме годин визволимо Могильов.

Учора ввечері одрізані в Могильові німці відхилили нашу пропозицію — здатися. Відповіли мовчанкою. А слідом за цим двічі пробували прорватися з Могильова спочатку Мінським, а потім Бобруйським шосе, які сідлала з заходу рухома група. Сьогодні можна було чекати й нових спроб вирватись, і дальшого затятого опору в самому місті.

Хоч командування фронтом і вимагало якнайшвидше скінчити з Могильовом, Серпілін міркував собі: якщо німці там, у Могильові, битимуться до кінця, то хоч би як ми старалися повністю ліквідувати їх у вуличних боях, може піти і день, і два. Місто є місто, а Могильов — місто губернське, і в ньому, особливо в центрі, багато й міцних старих будинків з товстими стінами, й підвалів, і всяких інших можливостей, щоб битися, — якби тільки була рішучість!

Лівофланговий корпус армії, сьогодні зранку продовжуючи наступати на Могильов, воював уже на околицях.

Там учора півдня сидів Серпілін, там залишався Захаров, туди ж таки зранку поїхав і Кузьмич. А Серпілін на світанку поїхав у свої два правофлангові корпуси, які після оточення Могильова поспішали тепер прямо на захід, на Друть і Березіну, слідом за відступаючими німецькими частинами, що залишились поза могильовським котлом.

Дуже хотілося швидше скінчити з Могильовом, але, якщо всю свою увагу приділимо цьому, а переслідувати німецькі частини на відході будемо мляво, можемо зробити послугу німцям, дамо їм сісти на такий зручний для оборони рубіж, як Березіна.

Могильов був для Серпіліна першим великим містом, яке вони визволяли в цій операції. Там оточені німці, і там їх треба буде брати в полон. Там успіх набирав відчутних обрисів, він начебто вже існував! Та хоч і кортіло побачити на власні очі зі спостережного пункту однієї з дивізій, як вриваємось у той самий Могильов, де ти починав війну, Серпілін усе-таки поїхав туди, де вважав себе потрібнішим — у корпуси до Миронова та Кирпичникова. Їхати туди треба було просто зранку, не гаючи часу.

Треба, бо йде шостий день важкої і трудомісткої операції, з форсуванням чотирьох річок. А попереду ще одна — Друть, а за нею ще одна — Березіна… І, незважаючи на весь свій порив і піднесений настрій, люди в отакій операції з кожним днем усе дужче стомлюються і недосипають. Не так уже й просто щоранку, як розвидніє, заводити ще на одну добу всю цю машину, котру при будь-якій кількості техніки все одно рухає вперед людська воля. Коли позаду вже кілька днів наступу, армії, як стомленій людині, важко одразу, зранку, ставати до роботи, їй треба заново розкачатися, розійтись, щоб поступово набрати швидкості…

Серпілін свідомо виїхав сьогодні дуже рано, звечора попередивши командирів обох корпусів. Хотів своєю присутністю вплинути на них, щоб раніше почали розкручувати машину наступу.

Трохи схитрував при цьому — сказав обом, що буде на п’яту ранку, а потім, приїхавши до першого, до Кирпичникова, подзвонив від нього Миронову, що буде пізніше.

Але й у Миронова тим часом машина була заведена, і він, вважаючи, що до нього з самого ранку приїде командуючий, діяв відповідно до цього.

Серпілін не перебільшував значення своєї присутності; за всім скрізь і всюди не простежиш — і не можна, і не треба, бо втома втомою, а сумлінних людей усе ж таки набагато більше, ніж несумлінних. А проте для користі справи не знехтував цього разу маленькою хитрістю.

А почав не з Миронова, а з Кирпичникова — і тому, що той, як і раніше, йшов швидше за всіх і міг перший вирватися до Друті, і тому, що уявляв собі настрій цього молодого й честолюбного командира корпусу, який першим завоював плацдарм за Дніпром, першим навів міст і пропустив через себе рухому групу, що відрізала Могильов. Усе це його успіхи, їх у нього не відбереш! Але загальний хід подій і загальна користь невблаганно вимагали спочатку забрати саме в цього командира корпусу, який діяв найкраще, одну дивізію для сусідньої армії, а потім змусили, не повертаючи в обхід Могильова, без перепочинку штовхати його корпус уперед, на захід. І якщо дивитися по карті, виходило, що він начебто вже непричетний до визволення Могильова, хоч напочатку зіграв у цьому першу скрипку!

Серпілін відчував не лише необхідність, а й особисту потребу побувати в Кирпичникова, переконати його, що тепер нам найважливіше форсувати Друть і, не спиняючись, іти до Березіни, — Могильов у нас і так у кишені!

Німець, котрий у Могильові, тепер не втече, а ось той, що просто перед ним, Кирпичниковим, може втекти. І якщо корпус сьогодні, на хвості в німця, вийде до Друті, то Кирпичников знову зробить цим основне діло, як зробив його два дні тому, коли перший вийшов до Дніпра.

Що наказано, Кирпичников і так виконає! Але треба, щоб він до кінця зрозумів свою роль в операції: як був, так і лишається на головкому напрямі. Так і є, коли не думати, що кінчаємо війну в Могильові.

Ми на цьому не кінчаємо воювати, а якраз починаємо!

Саме так і висловився Серпілін, коли говорив з Кирпичниковим. Була в цій розмові, як і потім з Мироновим, ще одна тонкість. Запроваджене як правило після Курської дуги найменування частин за назвами міст, які вони визволяли, задовольняло законне бажання слави. Але тут була й своя складність. Оперативне мистецтво, яке зросло за час війни, здебільшого вимагало не брати міст у лоб, а обходити, оточувати, змушувати німця кидати їх.

І часом виходило, що саме той, хто відіграв основну роль — змусив німця квапливо кинути місто, — не потрапляв до наказу. А діставали найменування лише ті, що перші ввірвалися!

Формулювання: «Такі-то при сприянні таких-то…» — теж не завжди відповідало мірі зусиль. Бувало й так, що «сприяючі» виконували якраз найважчу роботу війни.

Правда й інше: на війні сьогодні — одному насіння, другому коріння, а завтра — навпаки! Та це не кожного втішить. І добре, що ці накази з найменуванням частин тепер дедалі докладніше опрацьовувались, якнайточнішо узгоджувалися з дійсним ходом справ і мірою праці.

Звичайно, в свідомості жителів — їхній визволитель той, кого першого зустріли! Та на війні добре знають, як часто бувають у міста й інші визволителі, які навіть не заходили до нього, навіть ні вулиць, ні околиць його не бачили, а без їхніх зусиль воно ніколи б не було визволене!

Серпілін не раз думав про це, інколи знаходячи в наказах похибки, а інколи радіючи з їх справедливості. Все це він виклав Кирпичникову, вже віддавши всі розпорядження, перед від’їздом, за склянкою чаю. Не хотів відкривати торгівлі, прямо обіцяти, що будуть твої дивізії могильовськими, хоч ти й опинився далеко від Могильова. Але міркування своє Кирпичникову висловив. І, тільки висловивши, відчув, як це до речі.

З Мироновим щодо цього було простіше. Менше було в ньому того честолюбного вогню, яким горів Кирпичников. І взагалі менше, ніж потрібно. Воював Миронов сумлінно, виконував накази беззастережно, з ним було простіше, ніж з Кирпичниковим. Та простіше — ще не завжди краще! Якщо будеш сам собі вважати, що з ким простіше, з тим і краще, — прогавиш… У Миронова при всіх його знаннях і сумлінності ретельність — лише на довжину одержаного наказу. А від Кирпичникова, при всіх його вадах, можна сподіватися, що, дійшовши до кінця наказу, не зупиниться, на свій риск піде далі.

Пробувши до полудня в корпусах Кирпичникова й Миронова і залишивши там командуючого артилерією армії довершувати розпочате, прискорювати просування артилерії до Березіни, Серпілін повернувся на південь і їхав тепер тим шляхом, яким ішла вчора, в обхід Могильова, рухома група армії.

Буває так, що, як командарм, відповідаючи за все, разом з тим за якусь частину цілого почував на собі подвійну відповідальність. Так було для Серпіліна і з цією рухомою групою. Він сам, на свій риск, наполіг створити її за незвичайно короткий час, уже в розпалі бою відкинувши побоювання, що вона не досить потужна своїм складом, — коли б чого не сталося! Сформував так, що на ділі, а не на папері була рухомою — вся до одного солдата — на колесах і гусеницях. Вірив, що в таких випадках — великий, як ломака, а дурний, як собака, малий червінчик, та дорогий! Сам учора вранці приїхав на плацдарм ввести її в прорив, ревно стежив за кожним її кроком, а тепер хотів особисто впевнитись, як виконано накази, які віддав учора ввечері, одержавши донесення про те, що німці намагаються прорватись.

Дізнавшись про ці спроби, він не завагався й не відмінив свого розпорядження корпусам Миронова та Кирпичникова — просуватись, як і просувалися, на захід, до Березіни. Не піддався і першому бажанню повернути ліворуч, у тил Могильова, хоча б одну з дивізій Миронова.

Не став плутати карти командирові корпусу, роздвоювати його увагу.

Але сто одинадцятій дивізії, яка залишилась у резерві армії й яку ще раніше, вдень, зрушив з плацдарму слідом за танкістами, наказав пришвидшити просування, стати позаду рухомої групи обличчям до Могильова і в разі чого теж вступити в бій.

Чуття підказувало, що німці не зіпхнуть танкістів ні з Мінського, ні з Бобруйського шосе. Та чуття чуттям, а береженого бог береже. Те, що візьмемо Могильов на кілька годин пізніше, ніж наказано, тільки-но візьмемо — спишеться. Тим більше, що, судячи з останньої розмови з Бойком перед від’їздом від Миронова, вже третина міста в наших руках. А от якщо дозволимо хоча б частині німців вирватися з Могильова, тут і сорому не збудешся, і сам собі не простиш!

Дивлячись на дорогу, якою вчора пройшла рухома група, можна було візуально перевіряти по ній учорашні донесення полковника Галчонка. Одне за одним на шляху поставало те, що було в них перелічено. Спочатку в око впало кілька спалених німецьких бронетранспортерів і три розбиті штурмові гармати «фердинанд» — перший німецький заслін, по якому вдарив Галчонок після того, як рвонув з плацдарму.

Потім на схилі пагорба з’явилась розбита, розтрощена танками позиція німецької протитанкової батареї. Одна покинута гармата стирчала хоботом догори, мов зенітка, інші були розкидані, перевернуті догори колесами. За ними простяглося поле, яким, не всидівши в окопах, почав відступати німецький піхотний заслін, що його застали танки просто на полі.

Ніхто нічого, звісна річ, ще не прибирав, усе так і лишилось, як було вчора вдень…

Далі, через проміжок на кілька кілометрів, дорогу захарастило те, що лишилося від німецької артилерійської колони, яку застигнуто на марші.

Ще через два кілометри доїхали до перехрестя з польовою дорогою, якою просувалися вчора на захід німецькі тили. Як доповідав Галчонок — близько ста машин, так вони й стояли на цілий кілометр уздовж цієї польової дороги — і до роздоріжжя, і після нього. Танки, мабуть, вийшли сюди віялом і разом ударили по всій колоні. Відкриті й криті грузовики, штабні автобуси й легкові машини — все згоріле й понівечене.

Колона була довга, але на роздоріжжі танки розчистили в пій прохід, розкидавши на боки рештки розбитих машин.

— Чи це не їхня похідна друкарня? — спитав Серпілін у Синцова, дивлячись на перевернений автобус, біля якого були розкидані ящики з свинцевими пластинками, що тьмяно поблискували.

— Так, набір валяється, — підтвердив Синцов.

— Запиши й подзвони потім до політвідділу, — може, їм згодиться. А то пропадає добро! — сказав Серпілін і знову скоса глянув на дорогу: на одному з грузовиків німці везли продовольство — в пилюці було розсипано рис, схожий на нерозталий град.

За роздоріжжям, на пагорбку, стояла розтрощена зенітна батарея. Тут німці встигли приготуватися, вели вогонь по танках прямою наводкою. Шлях рухомої групи і раніше був позначений нашими згорілими машинами.

Але їх було небагато, давалася взнаки раптовість удару.

А тут на якісь хвилини перевага раптовості, мабуть, виявилась за німецькими зенітками, — вони не розгубилися, — й ось результат: одразу чотири згорілі танки, скупчено, недалеко один від одного.

Усього, судячи з донесення Галчонка, до самого виходу на Бобруйське шосе рухома група втратила одинадцять машин. Не так багато, як зіставити з наслідками.

Але чотири з них укупі тут, перед цими зенітками!

Галчонок доповідав тільки про згорілі. Про пошкоджені поки що не доповідав. У таких випадках певний себе командир поспіху не виявляє. Вдасться відновити своїми силами — відновить, не вдасться — ще встигне повідомити.

Трапляються й, навпаки, любителі якнайшвидше і якнайголосніше послатися на свої втрати, щоб потім, у разі невдачі, лишився документ: зазнаю втрат, прошу допомоги, доповідав, не допомогли — от і зазнав невдачі! Та Галчонок до таких не належав.

Невдовзі мало показатись і шосе Могильов — Мінськ.

Зв’язавшись по рації з командиром сто одинадцятої дивізії, Серпілін наказав йому чекати себе на роздоріжжі, хотів вислухати особисте донесення. По радіо командир дивізії вже доповів, що вийшов у призначений район, але зіткнення з німцями ще не має.

Туди ж, до шосе Могильов — Мінськ, куди їхав Серпілін, просувалися різні господарства другого ешелону сто одинадцятої дивізії. Щойно поминули її медсанбат, а зараз випереджали колону грузовиків із снарядними ящиками. Коли везуть снаряди, то артилерія вже на позиціях.

Минувши розбитий міст, переїхали по руслу струмок, видерлись на розкришений гусеницями схил, проїхали ще метрів зі сто, і Серпілін наказав Гудкову спинитися.

Бронетранспортера з автоматниками не видно було.

— Поглянь, де вони там застряли, — з досадою сказав Серпілін.

Синцов вискочив з віліса й пішов дізнаватися.

Серпілін теж вийшов розім’яти затерплі ноги. Їздити з бронетранспортером він не любив, але після випадку з Тализіним доводилося брати.

Увечері того дня було одразу дві неприємні розмови на цю тему — і з Бойком, і з Захаровим.

Першу догану дістав від Бойка. За формою все було в межах припустимого при їхніх службових взаєминах, — Бойко взагалі ніколи не виходив за ці рамки, — а по суті все-таки догана від підлеглого.

— Товаришу командуючий, вважаю за свій обов’язок звернути вашу увагу на те, що сталося. Вважаю неправильним, що ви самі іноді ризикуєте своїм життям, хоч і немає тепер на те необхідності. Їздите з дивізії до дивізії через небезпечні ділянки за не досить ясної обстановки. А практичний результат не такий великий. Адже вам і в корпусі доповіли б про все те, що ви в дивізіях дізналися, без того, щоб ви наражали на небезпеку своє життя…

Говорив довго, це навіть було не схоже на нього.

Певно, нервував — начальству догани висловлювати не так уже й просто.

Слухаючи все це, Серпілін злився на Бойка, але поважав у ньому те, що стояло за його словами — рішучість виконати свій обов’язок хоч і ціною зіпсованих взаємин.

— Двічі за день зв’язок з вами втрачав, — додав Бойко.

— Щодо зв’язку — винен, виправлюсь.

— І дозвольте повторити, що на невиправданий риск ви не маєте права…

— Права мої мені відомі, — розізлений словами Бойка, різко почав Серпілін. Але, знову згадавши, як нелегко Бойку в його становищі висловлюватися з такою прямотою на таку слизьку тему, закінчив м’якше, ніж почав: — Права відомі, а от свої обов’язки якнайкраще виконати хочеться, як я звик їх розуміти. — І, потиснувши руку Бойку, додав — За прямоту вдячний, і на тому скінчимо.

Говорячи так, знав, що річ не лише в нещасті з Тализіним, а в тій внутрішній суперечці, яка існувала між ними. Бойко вважав, що командармові взагалі треба менше їздити й більше сидіти на командному пункті. Тоді й штабові буде легше працювати.

Серпілін розумів, що в цій суперечці в Бойка була своя правда. Небажання Бойка, щоб військами керували, поминаючи штаб армії, було зрозуміле, і Серпілін значною мірою зважав на це, тим більше, що сам колись у ролі начальника штабу армії спізнав незручності, коли дуже часто відсутній командарм. Та й те, що штаб армії працює злагоджено й роль його стала набагато більшою, ніж на початку війни, все це показує, що воюємо правильніше і вміліше.

Але, зважаючи на все це, він-таки не міг і в глибині душі не хотів переробляти себе. Відчував, що внаслідок його перебування у військах виникають деякі складності в роботі штабу, які він, правда, прагнув зменшити, весь час виходячи на зв’язок з Бойком. А разом з тим у цих поїздках не лише в корпуси, а й у дивізії, а траплялось — і полки, в цій атмосфері бою, у власному знанні всього того, що відбувається й на дорогах, якими їхав, і на передових командних та спостережних пунктах, було щось таке, без чого особисто він не міг би командувати армією, не міг би приймати цілком упевнених рішень.

Мабуть, інші можуть, а він не міг! І хоч де в чому поправляти себе можна, і він поправляв себе, але переробляти пізно. Є такі риси в характері, що їх коли переробиш, то втратиш упевненість у собі, станеш від цього тільки гірший, а не кращий.

Усе це було для нього зрозуміле і давно вирішене, тому він і не став пояснювати цього Бойкові, тим більше, що сам собі вважав: їздить сміливо, але акуратно, тому й живий-здоровий понині.

Розмова із Захаровим відбулася вже вночі, коли, повечерявши, на пропозицію Захарова пішли пройтися лісочком, де стояв КП.

Захаров узяв його під руку і сказав:

— Федоре Федоровичу, після сьогоднішнього подумав про тебе самого, що занадто ризикуєш, коли їздиш.

Серпілін усміхнувся, подумавши сам собі, що все-таки для командарма основний і постійний риск у тому, що він приймає рішення, від яких залежить успіх чи невдача всієї справи, а не в тому, що раптом сам ненароком заїде під кулі.

— Не ризикував і ризикувати не маю наміру, — сказав він уголос. — А взагалі риск на війні виключити неможливо. Тим більше в умовах переслідування противника.

— Неможливо, а хотілося б, — сказав Захаров. — Прошу тебе, зведи риск до мінімуму. Кажу так, бо відповідаю за тебе.

— Що означає — відповідаєш за мене? — неприязно спитав Серпілін.

— А оте й означає. Така вже моя посада! Чи, може, ти за мене відповідаєш? Адже не скажеш цього сам про себе. А я кажу, бо маю право, так воно й є. І по-братньому тебе попереджаю: або дружбі кінець, або від завтра, поки йде наступ і переслідування, без бронетранспортера не виїзди!

— Відстає він. З ним менше за день встигнеш.

— Досить і того, що встигаєш.

— Ти ж його не береш із собою?

— А я на нього не маю права, — сказав Захаров. — А тобі, командармові, за наказом дозволяється. А мені не дозволено! За буквою наказу ти його зобов’язаний з собою брати, а я не зобов’язаний.

— Гаразд. Не будемо про це, навіть безглуздо якось, — мовив Серпілін.

Йому стало ніяково від слів Захарова. Ніби й справді його життя може вважатися дорожчим за життя Захарова чи когось іншого. Ніби це може бути визначено наказом.

І хоч справді може бути визначено наказом, але думати так про себе самого не можна було.

Так з’явився цей бронетранспортер, що тепер нарешті подолав підйом і виїхав на пагорб.

Серпілін зачекав, поки Синцов добіг до віліса, невдоволено озирнувся на бронетранспортер і поїхав далі.

Уздовж дороги Могильов — Мінськ, до якої вони за кілька хвилин доїхали, ліс було вирубано кроків на сто в кожний бік. Причина ясна: партизани! Як німці не старалися тут, у Білорусії, примусити людей жити так, як потрібно було їм, німцям, а виходило навпаки — білоруси змушували німців, незважаючи на всю їхню силу, жити тут, у Білорусії, не так, як вони хотіли, і не так, як звикли. І ця схожа на просіку дорога була одним із слідів нещадної трирічної суперечки.

Серпілін наказав зупинитися. За хвилину поруч зупинився віліс командира сто одинадцятої Артем’єва.

— Пробачте, товаришу командуючий! Чекав, як наказано, а потім бачу, вас немає, з’їздив до другого путівця, на роздоріжжя — і спізнишся.

— Не ти спізнився, а я спізнився, — сказав Серпілін, кивнувши на бронетранспортера. — Оця дурепа затримала!

— Може, до нас у штаб? Ми тут близько, — запропонував Артем’єв.

— Часу обмаль. Тут поговоримо.

Серпілін озирнувся й побачив збиту з молодих берізок альтанку, під нею стіл з березових обаполів і три березові лавки.

— Видно, в них тут зупинка транспорту була, — сказав він з тим почуттям досади, яке охоплювало всіх у армії, від малого до старого, хто бачив різні німецькі витівки з березою.

Артем’єв доповів, що, ставши за рухомою групою, перекрив двома стрілецькими та двома артилерійськими полками обоє шосе — і Мінське, й Бобруйське; основні сили розвернув лицем на схід, до Могильова, а два батальйони — лицем на захід на той випадок, коли німці спробують деблокувати свої оточені в Могильові війська.

Артилерію, якщо буде потрібно, можна всю повернути і на схід, і на захід, залежно від обстановки…

— Усе правильно, — схвалив Серпілін. — Перестрахуватися треба! Правда, авіатори з. ранку повідомляють, що ніяких ознак руху німців до Могильова немає. Але місця тут лісові, сховатися від авіації є де. До речі, — спитав раптом Серпілін, — як у вас із позначенням переднього краю? Ракети, дими й таке інше? Щоб свої штурмовики вас тут не стукнули, як учора в Нестеренка.

Усупереч заведеному порядку, позначати для авіації сигналами з землі лише той рубіж, на якому основні частини, в дивізії у Нестеренка раптом почали давати ракети з другого ешелону. І медсанбат себе позначив, і якась госпрота себе позначила — всім раптом захотілося показати, де вони є. Як наслідок — заплутали шестірку штурмовиків, які, вважаючи за сигналами, що летять уже над німцями, рубонули по своїх. Довелося повторити як найсуворіший наказ по армії: щоб показували авіації своє місцезнаходження лише ті, хто йде попереду!

Артем’єв відповів, що наказ одержано, і доповів, як його виконують.

Серпілін спитав про наказ не тому, що мав сумнів, чи одержано його, а просто скористався своїм перебуванням у військах, щоб іще раз перевірити, як зрозуміли накази. Часом унизу неточно розуміють той чи інший наказ тому, що сам він неточний, — відданий без урахування обставин, очевидних унизу і неочевидних нагорі. Таке теж буває, і доводиться лаяти за це вже не підлеглих, а самого себе. Коли, звісно, вистачає почуття самокритики, яка в армії тим важка, що вимагати її від тебе нікому не дозволено, і, отже, вона цілком на твоєму сумлінні!

Роботи штурмовиків тут, на ділянці рухомої групи, сьогодні зранку не планували. Майже вся авіація фронту працювала на півночі, там, де, переслідуючи німців, ішли до Березіни правофлангові корпуси Кирпичникова і Миронова, а сюди її могли викликати тільки в разі критичного становища. Нічого не вдієш, над кожним солдатом по літаку все одно не буде…

— Як у вас, ще тихо? — спитав Серпілін.

— Тихо. Поки висувалися, чули, вже в темряві, звуки бою, а прийшли— все скінчилося. Самохідки й сапери без нас німця зупинили.

— На Бобруйському шосе проти ночі також намагався прорватися, знаєш про це?

— Знаю. Ільїн там разом з танкістами воював, одразу мені доповів.

— Отже, хоч тимчасово й підпорядкований іншим, тобі доповідати не забуває! З командиром рухомої групи зв’язок маєш?

— І зв’язок маю, і їздив до нього сьогодні. Познайомився й поле бою оглянув. Вони там, на Бобруйському, не менше, ніж тут, навергали.

— Про що з ним домовились?

— Домовились, щоб самохідний полк залишив переді мною тут, на цьому шосе. А там, на Бобруйському, попросив мене, щоб я щільніше підтримав артилерією. Вважає, що німець, мабуть, ще раз на Бобруйськ прориватиметься.

— Можливо! За словами полонених, у них штаб армії був там, у Бобруйську, — сказав Серпілін. — Де командир самохідного полку?

— Попереду, в лісі, кілометр звідси.

— Зв’язок маєш?

— Маю, — сказав Артем’єв. — Тільки треба назад повернутись, до мене на КП.

— Як маємо назад повертатися, краще вперед, — сказав Серпілін. — Тим більше — по телефону все-таки гірше видної Сідай у свого віліса, показуй дорогу, я за тобою. — І, обернувшись до Синцова, наказав — Синцов, сідай до полковника. — Помітив, що Синцов з Артем’євим перезирнулись, як добре знайомі люди, і згадав розмову напередодні наступу, що вони свояки. «Нехай проїдуться разом. При командармі не дуже поговориш!»

— Як живеться, Пашо? — спитав Синцов, сівши у віліса позаду Артем’єва.

— Поки що кепсько, — мовив Артем’єв. — Чи будемо діяти, невідомо. Може, й без нас обійдуться. Добре, хоч Ільїн учора повоював! Під чужою командою, а все-таки наш полк! Усе інше — нормально! Від Надії вчора листа одержав. Запитує про тебе — як поживаєш?

Синцов промовчав. Коли після повернення з Москви зустрівся випадково з Артем’євим, що приїздив до штабу армії, нічого, звісно, не сказав йому про те, що бачив у нього вдома. Навіть зрадів, що зустріч така коротка, менше довелося кривити душею.

І тепер, коли Артем’єв заговорив про Надю, Синцов був радий, що вони майже одразу завернули й зупинились у лісі.

Артем’єв вискочив і пішов назустріч Серпіліну.

Командир самохідного полку спав у наметі. Було чути, як його будять: «Вставайте, товаришу підполковник, командуючий прибув». Серпілін стояв перед наметом і чекав. Артем’єв поквапився пояснити, що командир самохідного полку не просто так валяється, а, мабуть, ліг, ослабнувши від втрати крові. Вчора йому осколком цілий клапоть з передпліччя видерло, глибоко, до кістки.

Підполковник вискочив з намету вдягнений і підперезаний, у шкірянці з польовими погонами. Проте гімнастерки під нею, здається, не було: надягнув просто на білизну.

Доповідаючи, насилу тримав руку біля козирка.

— Вільно, опустіть руку. Поранені, а в донесенні командира рухомої групи не читав про це! Ви йому не доповідали чи він мені?

Серпілін з насмішкуватим співчуттям дивився на підполковника: як викрутиться? Як би не відповів, усе одно погано! Сказати «не доповів» — взяти провину на себе.

А сказати «доповів», звалити на іншого — теж недобре!.

— Так точно! — дивлячись в обличчя Серпіліну, після секундного вагання відрубав підполковник.

Серпілін засміявсь і, скинувши вдавану суворість, сказав Артем’єву:

— На вигляд підполковник Гусєв з ніг не валиться, але там, по дорозі, я обігнав, підходить твій медсанбат. Надішли все-таки сюди, просто на позиції, Нікольського Павла Павловича. Він у вас і тепер?

Артем’єв підтвердив, що провідний хірург медсанбату той самий, що був при Серпіліні.

— Нехай огляне підполковника Гусєва і вирішить його долю. Бо в Гусєва за штатом у полку лікар один, і той, мабуть, у жмені в командира. Який висновок накаже йому написати Гусєв, такий і напише. А все інше, крім свого поранення, доповів точно? — не перестаючи усміхатися, запитав Серпілін у Гусєва. Йому подобався цей підполковник у шкірянці, молодий, певне, сміливий та беручкий, і, незважаючи на поранення, щасливий з того, що вчора зробив.

— Усе точно, товаришу командуючий!

— Тоді покажи на місцевості. Їхати було недалеко, до узлісся. Ліс кінчався, переходив у відкрите поле, на якому розігрався вчора ввечері бій з німцями. Сліди бою було видно. Оглядаючи поле, Серпілін налічив на ньому тринадцять підбитих німецьких танків і самохідок.

— А скільки німці у вас вивели з ладу?

— Сім машин, — сказав Гусєв. — П’ять безповоротно, а дві закінчуємо ремонтувати.

Серпілін згадав, як, проїжджаючи лісом, почув стукіт молота по залізу. Самохідники клепали розірвані гусениці.

— Учора попрацювали добре, — сказав Серпілін. — А сьогодні становище ваше ще міцніше. За спиною он яка сила! — Він кивнув на Артем’єва. — Але потрібна пильна увага. На лаврах не спочивати.

— Зовсім ні. Сам не знаю, як заснув, товаришу командуючий. Винен! — зніяковілий Гусєв сприйняв слова «пильна» і «спочивати» на свій особистий рахунок.

— Що поспав, навпаки, правильно. Тим паче після поранення. Я не про це, а про дальше спостереження за противником.

Коли повернулись на роздоріжжя, Артем’єв попросив дозволу супроводити Серпіліна до танкістів, але Серпілін не дозволив, сказав: «Залишся».

Галчонок, зустрівши Серпіліна, доповів про втрати, завдані противникові, про свої втрати, тепер уже відчутні, й підтвердив, що зв’язок і взаємодія з командиром сто одинадцятої стрілецької дивізії налагоджені й на випадок подальших дій усе особисто погоджено.

Наприкінці доповів, що правофланговий батальйон доданого йому стрілецького полку перебуває на південь від шосе Бобруйськ — Могильов, у ліктьовому зв’язку з тисяча сорок четвертим стрілецьким полком сусідньої армії. Тепер кільце навколо Могильова повне.

— Домовилися з сусідом, що стик з ним не лише він, а й ми страхуємо. У нас все-таки коробочки, — сказав Галчонок про свої танки.

За ранок він просунув свої танки й піхоту, і поле вчорашнього бою залишилось у нього позаду. Картина поразки німців і тут була майже та сама, що й на шосе Могильов — Мінськ. Тільки підбитих німецьких танків і самохідок, розкиданих на ширшому просторі, ніж там, не видно було всіх одразу.

— В них, у самому Могильові, вважаємо до двох дивізій, — сказав Серпілін, — одна з них танкова. Крім того, кілька самохідних дивізіонів та інші додані частини.

Що, коли всією цією силою на тебе натиснуть? — для перевірки запитав Серпілін, хоч знав — усією силою німці вже не наваляться: дуже загрузли там, у Могильові.

Галчонок пояснив, що частину танків зарито на позиціях, зручних для ведення вогню, а частина стоїть за лісом, у резерві. Піхота окопується попереду, понад узліссям. Полкові гармати стоять на прямій наводці, а від артилерійського стодвадцятидвохміліметрового полку сидить попереду спостерігач, який зранку вже робив пристрілку по можливих напрямах руху німців.

— Шосе замінували?

— Замінували, товаришу командуючий. Не на передньому краї, а вглибині. Якщо підуть просто по шосе — спершу пропустимо, а потім, коли на міни наскочать, відкриємо вогонь із засідок, з двох боків. У борти битимемо.

Вислухавши все це, Серпілін поїхав лісом, через який петляла від дерева до дерева ледь наїжджена колія.

Три роки тому він їздив цими самими місцями, не вілісом, а конем, — машини, як командир полку, тоді не мав. Бої точилися далі на захід, на Березіні, а їхній дивізії було наказано заздалегідь зайняти оборону навколо Могильова. І вони разом з покійним командиром дивізії Зайчиковим вибирали тут позиції…

Колія вивела до спостережного пункту Галчонка. Між дерев почався спершу мілкий, а далі глибший хід сполучення, яким вийшли на узлісся, до окопу, прикритого дрібним чагарником. Так його й викопали, щоб прикрився цим чагарником. Усе зробили грамотно. Розсунувши кущі, Серпілін оглянув перед себе довге, на дві версти поле, що колосилося тоді житом, а тепер поросло бур’яном, праворуч і ліворуч від нього під кутом сходились до Могильова Бобруйське шосе й залізниця. І коли побачив, як щось темніє вдалині, мабуть, зруйнована будка обхідника, а ще далі до Могильова височить башта елеватора, — спогади з такою силою заволоділи ним, що у відповідь на якесь пояснення, зроблене Галчонком, сказав:

— Стривай… — і ще довго мовчки стояв у окопі.

Справи йшли добре, а в душі переверталося щось важке, ніби все не дожите, не додумане тоді, в сорок першому році, доживало своє життя тепер…

Узявши з рук Синцова бінокль і навівши його на елеватор, він побачив пробоїни від снарядів; вони були вже тоді, в сорок першому, в перший день бою. Артилеристи влаштували на елеваторі спостережний пункт і, незважаючи на прямі влучання, так і сиділи там до кінця.

Він перевів бінокль на будку обхідника, від якої залишилась купа цегли, а потім ще далі праворуч — на бугорни там, на гребені пагорба, де вгадувались козирки старих окопів — його тодішніх окопів, а за ними темнів дубовий гай.

Усе було на цьому полі, майже як тоді. Бракувало тільки спалених німецьких танків та бронетранспортерів, що стояли тоді на ньому, їх німці прибрали. «Своє вони завжди прибирають, — із злістю подумав Серпілін. — Наших коробочок, що їх вони спалили в сорок першому, хоч їм і потрібен залізний брухт, за всю війну так і не прибрали. А свої одразу геть з очей! Ніби ми тоді так нічого в них і не спалили!»

І ще чогось не було на цьому полі. Чогось такого, чого вже не повернеш назад. Тебе самого, яким ти був тоді, і тих, хто був з тобою. Може, вони й є десь, та тільки не тут. Хоч і тут є один. Не твій, але той, хто став тоді твоїм.

Картаючи себе останніми днями за те, що взяв Синцова в ад’ютанти, Серпілін тепер радів з того, що ця людина поруч.

— На подивись! — відірвався він од бінокля й віддав Синцову.

Синцов довго дивився в бінокль. Надто довго для ад’ютанта, якому командуючий передав бінокль, щоб теж поглянув. Галчонок докірливо зиркнув на Синцова і, знявши зі своїх широких грудей, простягнув Серпіліну власний бінокль.

Та Серпілін зупинив його. Серпіліну не здавалося, що Синцов занадто довго дивиться туди, в бік Могильова, на це поле.

— Як, упізнав? — спитав він, коли Синцов опустив бінокль.

— Упізнав.

— Та сама позиція, лише в перевернутому вигляді.

Могильов не позаду, а попереду, а німці не ввійти в нього хочуть, а вийти з нього!

— Сьогодні, товаришу командуючий, начебто й вийти не хочуть! Чуємо цілий ранок, як там, у Могильові, бій гримить, а тут у нас тихо, — сказав Галчонок. — Дозвольте запропонувати сніданок? Позавчора обіцяли, якщо виконаємо завдання, покуштувати танкістського хліба-солі.

Серпілін поглянув на годинника.

— Відмовитись не можу, але нашвидку. Я до вас і так протизаконний гак зробив.

Він кивнув у бік канонади, що долинала з Могильова, і обернувся до Синцова:

— Збігай повідом по рації, де перебуваємо і що зараз вирушаєм назад, на КП армії. Повідомиш — повертайся.

Запрошую від імені полковника до сніданку.

Вони підійшли до намету, запона якого була піднята, щоб провівало.

— Ну й меткі ви люди, танкісти, — сказав Серпілін, побачивши, що біля намету до сосни прибито умивальника й на цвяху висить рушник.

Він, засукавши рукава, розстебнув комір гімнастерки, помив руки, обличчя й шию і, хлюпнувши за комір дві пригорщі холодної води, з насолодою відчуваючи, як вона цівкою побігла по хребту, подумав про себе: «Отак воно, живий і здоровий повернувся сюди через три роки, і не з полком, а з армією, з такою силою в руках, про яку тоді й мріяти не смів!»

Про метку вдачу танкістів довелося ще раз згадати, коли ввійшли до намету, — на лавах обабіч столу лежали м’які автомобільні сидіння.

— Трофейні?

Галчонок кивнув.

— Трофеїв багато, товаришу командуючий, тільки немає коли ними займатися. Ішли не затримуючись.

— Нічого. Ви не затримувались, інші затримаються.

І розкуркулять все, що ви не встигли, та ще як свої трофеї вдруге запишуть!

— Суп їстимете, товаришу командуючий? — спитав Галчонок. — Учора сухим пайком видали, а сьогодні суп зварили.

— Для себе чи для всього війська?

— Для всього війська.

— Тоді покуштую, чим військо годують. Але спершу наллємо. Хоч сніданок, а не вечеря, та коли хліб-сіль — зробимо виняток.

— Можна вважати, що вечеряємо, товаришу командуючий, — сказав Галчонок. — Учора провоювали, довелось на ранок одкласти.

— Доповів, де перебуваємо? — запитав Серпілін у Синцова, що спинився біля намету.

— Так точно. Повідомив, що зараз вирушаємо.

— Покривимо душею на п’ятнадцять хвилин, не більше, — мовив Серпілін. І, показавши очима на четвертий прибор, спитав Галчонка — А це для кого?

— Командир стрілецького полку має повернутися.

Поїхав на стик із сусідом, погодити взаємодії, та чомусь затримався.

— А може, він там на радощах, що дві армії з’єднались, як ми з тобою, погоджує? — кивнув на флягу Серпілін.

— Не схоже на нього, товаришу командуючий.

— А на нас схоже? — всміхнувся Серпілін. — Гаразд, більше копи лиха не буде, налий по півсклянки! — І, обернувшись до Синцова, кивнув — Сідай.

Галчонок налив рівно по півсклянки, не перелив. Як сказано, так і зроблено. Серпілін хотів був сказати, що є подвійна причина випити: і те, що рухома частина виконала завдання, і те, що він сам повернувся туди, де починав війну. Але говорити про це не став. Кожний десь починав війну і пам’ятає свій початок.

Він випив за успіх рухомої групи і, обчистивши круте яйце і вмокнувши його в крупну сіль, закусив. Од випитої горілки захотілось потягтися. А ще краще б лягти під сосною, видивляючись крізь віти в небо і забувши, хто ти і що тобі треба за хвилину робити.

— Щойно привітав командира рухомої групи з виконанням завдання, — сказав Серпілін, коли, спізнившись, з’явився Ільїн. — Сідай! По другій не будемо, а першу, якщо до цього не приймав, прийми.

— Дякую, товаришу командуючий, не п’ю. Обіцянку дав.

— Кому?

— Сам собі.

— Як там, на стику? А ти не доповідай — за столом сидимо. Просто розкажи.

Проте Ільїн, за своєю звичкою, не міг не доповісти.

Доповів і номер дивізії, й номер того полку сусідньої армії, з яким зійшовся, і прізвище та звання командира дивізії й командира полку, і точні координати, — де саме проходить стик, і які заходи спільно вжиті, щоб стик був надійний, оскільки напрям усе-таки танконебезпечний, і як перекрили цю польову дорогу вогнем з двох боків, унакладку.

— Отже, силами двох армій цей путівець обороняєте, — всміхнувся Серпілін. — Тим-то й затримався!

— Не люблю стиків, товаришу командуючий, — сказав Ільїн. — Половина неприємностей на стиках. «Ось вони, молоді командири полків, — подумав Серпілін, із приємністю дивлячись на Ільїна. — Швидко посуває людей війна. Добре, якби довоював і нічим не зачепило. Багатообіцяючий!»

— Уже не пригадую, ти був поранений? — спитав Серпілін Ільїна.

— Жодного разу не був, товаришу командуючий.

— От правильно, оце я й згадав. Щось у тобі таке незвичайне, про що мені казали. Четвертий рік воюєш і жодного разу не поранений. З якого ти року?

— З дев’ятнадцятого, товаришу командуючий, — невдоволено сказав Ільїн.

У душі пишаючись своєю молодістю, він не любив, коли про неї говорили інші, йому здавалося, що це ніби дає підставу для сумніву щодо його воєнної досвідченості.

Здалось і тепер, коли Серпілін, почувши його відповідь, про щось задумався.

Та Серпілін задумався зовсім не про воєнну досвідченість Ільїна. А згадав про свого сина, котрий був старший за Ільїна і, коли б він був живий, йому було б тепер не двадцять п’ять, як Ільїну, а двадцять дев’ять.

— А ви з якого? — спитав він, обернувшись до Галчонка.

Щось заважало йому, щойно дізнавшись про вік Ільїна, запитувати про це саме на «ти» вже немолодого чоловіка.

— З четвертого.

— Де війну почали?

— На Південно-Західному, від кордону, від Володимира-Волинського до Прип’яті відходили з боями, — сказав Галчонок з відтінком гордості: не відступали, а відходили з боями… «Так воно й було», — пригадав Серпілін. Йому довелося чути від тих, хто воював там, на північній ділянці Південно-Західного фронту, що вони до самої Прип’яті відходили тільки за наказом.

— У складі П’ятої армії? — спитав він.

— У П’ятій.

— А родом звідки?

— А тут недалеко, — мотнув головою Галчонок, наче народився десь у цьому лісі. — Сьогодні зведення передавали, що вчора на Мінському напрямі взяли станцію Бобр… Я саме звідти. Між Бобром і Крупками на роз’їзді народився. Батько колійним обхідником був. Там і жили. Спершу на роз’їзді, а потім у Крупках.

— А де тепер батьки? — спитав Серпілін.

— Не знаю. Коли війна почалась, у Крупках залишались…

Галчонок сказав це спокійно, наче не хотів дати волю почуттям, які вже нічому не могли ні зарадити, ні зашкодити. Випустити чи не випустити німців з Могильова — залежало від нього. А чи залишаться живими там, у Крупках, його батько й мати, не залежало.

— Нам же як, — після мовчанки з ноткою самоосуду в голосі мовив Галчонок. — Один рік відпустки не дали, другий — не дали, а на третій — куди путівку одержав, туди і гайнув. Так усе й одкладав. З тридцять шостого року батьків не бачив. Учора, коли через німців ішли, одного хлопця — він розвідникам дорогу показував — узяв до себе в машину. Тринадцять років хлопцеві. Чого тільки від нього не наслухався, що тут німці коїли…

Він зітхнув. Незважаючи на його спокій, відчувалося, що тривога за батька й матір невідступно гризе цього сильного й упевненого в собі чоловіка. Їм на той час принесли по півказанка супу.

— Добрий суп зварили, — сказав Серпілін.

— Охолов трохи, — куштуючи суп, сказав Галчонок.

Серпілін глянув на годинника. П’ятнадцять хвилин, які він призначив собі на сніданок, промайнули вже. Чай пити немає коли, а суп хоч і прохолов, але смачний — доведеться попрацювати над казанком, поки дно побачиш.

Снаряд розірвався близько, в лісі, з тріском і гулом.

Перший снаряд від несподіванки завжди гучніший за інші, і здається, що вибухнув ближче, ніж це є насправді.

Наступні три чи чотири вибухнули вже далі. А коли й не набагато далі, все одно тихіше, бо вже не так несподівано.

Як це буває з людьми, в яких раптом виникає одразу кілька обов’язків і які пам’ятають про кожний з них, сталася коротка заминка.

Початок обстрілу означав нову спробу німців прорватися, і Галчонкові треба було негайно вживати заходів.

Але поруч у наметі перебував командарм, і треба було потурбуватися про його безпеку. Вибухи віддалялись, але могли й знову наблизитись.

— Товаришу командуючий, пропоную, поки обстріл, сховатися в моєму танку. Він за сто метрів.

— Аякже! — сказав Серпілін. — Ходімо на СП!

Серпілін ішов швидко, але Синцов через кілька кроків оббіг його і пішов попереду. Безглузде бажання, з яким часто стикаєшся на війні, — хочуть у хвилину небезпеки затулити собою старшого начальника, опинитися між ним і противником, забуваючи, що міна чи снаряд з таким самим успіхом можуть вибухнути позаду. Та про це згадують потім, а інстинкт діє одразу.

— Синцов! — невдоволено гукнув Серпілін. — Не крутись під ногами! Не в атаку йдемо!

Але Синцов, наче не почувши, йшов усе попереду нього аж до самого ходу сполучення, що виводив до окопу спостережного пункту.

Звідси було добре видно все, що відбувалося попереду.

Точніше, початок того, що мало розгорнутися на цьому полі, між дубовим гаєм, що темнів там, на пологому пагорку, і цим лісом. Зараз, під прикриттям артилерійського вогню, що перекочувався вздовж узлісся, звідти, і просто з дубового гаю, і ліворуч від нього, за насипом залізниці, і праворуч на шосе розверталися німецькі танки й штурмові гармати. Позаду них з’явились бронетранспортери і лави піхоти.

З однієї точки, навіть такої вигідної, як ця, не побачиш усього. Частину панорами закривали зліва й справа складки місцевості, але в трикутнику між шосе і залізницею, що розширювався сюди і звужувався до Могильова, в полі зору одразу опинилося близько двадцяти танків і самохідок.

Мабуть, не менше їх було і ліворуч, і праворуч, за пагорбами. Деякі з них то з’являлися, то зникали з очей.

Судячи з інтенсивності артилерійського вогню, німці не шкодували снарядів.

Розриви знову почали наближатися. Кілька снарядів пройшли над головою. Ззаду в лісі пролупав гучний вибух.

— Чи не твій танк, куди мене запрошував? — з деяким зусиллям, бо над головою знову просвистіло, пожартував Серпілін.

— Не мій, — похмуро сказав Галчонок. — Мій там, ліворуч, стоїть.

— Доповідайте по рації в армію. І штурмову авіацію викличте. Авіатор з вами?

— Зі мною.

— В усьому іншому дійте за розробленим вами планом, від мене додаткових наказів не чекайте, — сказав Серпілін, прагнучи швидше порушити ту скутість, що була викликана його присутністю і побоюванням за його життя. — Працюйте, — вже сердито додав він. Не сказав, а гримнув, бо саме це й треба було зробити! І, не звертаючи більше уваги ні на Галчонка, ні на Ільїна, ретельно навів бінокль і дивився туди, де, чимраз збільшуючись, посувалися німецькі танки й штурмові гармати.

Йому було не чуже почуття небезпеки, яке з особливою гостротою далося взнаки, коли позаду вдарило прямим влучанням чи то в танк, чи то в машину. Це почуття небезпеки й почуття розпочатого бою завжди вимагали від нього дій. Але та дія, до якої саме тепер, у ці перші хвилини, він повинен був вдатися, полягала саме в бездіяльності, в тому, щоб своєю присутністю не перешкодити людям якнайшвидше почати робити все те, що вени мали зробити. Подолавши в собі потребу самому розпоряджатися, що інстинктивно виникає в таку мить у людини, яка звикла командувати, він спостерігав, не втручаючись у наперед обмірковані дії своїх підлеглих.

Він стояв у окопі, розставивши ноги, вперши лікті в бруствер, відчуваючи ними прохолоду вогкуватої, тільки недавно, вночі, викиданої землі, і стежив у бінокль за німцями, а люди, звільнені від потреби питати й чекати його наказів, швидко й старанно робили своє діло, до якого вони досить добре підготувались, хоча, як би ти не приготувався, перші хвилини бою, перші близькі розриви все одно збуджують нерви, і ця нервозність переборюється лише діяльністю, лише низкою передбачених і не передбачених заздалегідь, проте необхідних вчинків.

Ця діяльність уже давала перші наслідки. Праворуч, з узлісся, по німецьких танках вели вогонь дві полкові гармати, а ще далі праворуч — ціла батарея.

Ззаду, з глибини, вже почали пристрілку по німецьких батареях наші стодвадцятидвохміліметрові гармати.

Вчора під час нічного бою в німців ішли тільки танки й самохідки, німецька артилерія не виказала себе, і тому її не засікли. Засікали тепер. Били не по танках, а саме по вогневих позиціях німців, щоб задушити німецьку артилерію, залишити танки без підтримки.

Розриви там, у глибині в німців, іноді було видно, а іноді лише чутно. Снаряди падали за дубовим гаєм.

Колись у Серпіліна стояв там на вогневих позиціях один дивізіон. Певне, й німці обрали саме це місце. І тепер їх там шукають, намагаються накрити.

А двома гарматами ведуть вогонь по елеватору, запідозрили, що там німецькі спостерігачі. Цілком можливо, що й так! Але поки що снаряди лягають то ліворуч, то праворуч, знову ліворуч, знову праворуч. Ось нарешті один влучив у башту і ще один — униз, під корінь. «Непогано», — схвально подумав Серпілін.

А полкові гармати все б’ють по танках, але дистанція ще велика, і хоч, мабуть, є і влучання, та поки що безрезультатні. Задимів тільки один танк. А німецька артилерія, хоч тепер уже засікли її вогневі позиції й б’ють по них, ще й досі веде вогонь, обробляє наш передній край. Правильно відчуває, що десь тут і піхота закопалась, і танки стоять. Хоче приголомшити, підготувати грунт для прориву, який своїм вістрям піде, очевидно, по дорозі.

— Синцов, — одірвався від бінокля Серпілін, — біжи до вілісів. Скажи, щоб не сиділи по машинах у готовності номер один, а сховалися. Бо стукне дурний снаряд — і тільки їх і бачили! Але дуже далеко хай теж не розповзаються. Тільки-но тут проясниться, поїдемо.

— Може, по рації повідомити, товаришу командуючий? — спитав Синцов.

— Кого і про що? Що бій зав’язався, вже доповіли.

А що ми з тобою тут перебуваємо — рятуйте наші душі! — поки що немає причин! Біжи й повертайся.

Серпілін провів очима Синцова, що побіг ходом сполучення, і всміхнувся. Йому самому спало на думку додатково, ще й по своїй рації, зв’язатися з авіаторами. Але подумав і відмовився від цієї думки. Було в ній щось неприємне йому: «Побачив, як повзуть на тебе німецькі танки й штурмові гармати, попав під вогонь артилерії — і дублюєш уже зроблене, квапишся скоріше побачити над головою штурмовиків, щоб вони тебе прикрили!»

А там, попереду, німецькі танки й штурмові гармати все наближались і наближались не стріляючи. Колись, було, починали стріляти раніше, поспішали ще здалеку примусити нас здригнутися!

А тепер поки що не стріляли, давали викладатися артилерії; а самі берегли снаряди для близької дистанції, щоб під прикриттям вогню артилерії підійти впритул і розтрощити все живе.

Але й наші також з танків, поставлених у лісі в засідках, вогню поки що не ведуть, не виказують себе. Теж витримують характер, хочуть підпустити ближче.

А артилерія лупцює по німецьких позиціях щосили — два дивізіони б’ють! Третього поки що не чути, а два б’ють! І німецький вогонь слабшає. Або розбили їх батареї, або змусили міняти позиції.

— Товаришу командуючий! Дозвольте доповісти!

Серпілін опустив бінокль і обернувся до Галчонка.

Галчонок доповів, що артилеристи стріляють двома дивізіонами по вогневих позиціях німців, а третій дивізіон переміщується. Зважаючи на те, що німці все ж таки кинули в бій чимало техніки, командир сто одинадцятої дивізії наказав цьому дивізіону негайно стати на пряму наводку за спиною в танкістів на шосе Могильов — Бобруйськ, на випадок, якщо частина німецьких танків і самохідок прорветься далі. І дивізіон «ересів» перекидає — бити по живій силі.

— Отже, не покладається на тебе, що ти німців стримаєш?

Галчонок ледь помітно знизав під шкірянкою плечима. Хоч і сподівався сам стримати німців, але дії командира дивізії теж вважав правильними. Не став запевняти командуючого, що стримає сам, як зробив би на його місці інший, а доповідав далі. Доповів, що рубіж за шістсот метрів звідси пристріляно сьогодні перед світанком двома дивізіонами і, тільки-но німці підійдуть до нього, артилерія перенесе свій вогонь туди.

— Товаришу командуючий! — після короткої паузи сказав Галчонок, і повіка в нього помітно сіпнулась!

Здавалося, не може на такому обличчі сіпнутися повіка, а сіпнулась! Як видно, його все-таки нервувала присутність тут, в окопі, командуючого армією. — Ми наказ виконаємо. А вас усе ж таки прошу сісти в мій танк і поїхати на командний пункт сто одинадцятої дивізії.

І командир дивізії теж вас просить! Там усе: і засоби зв’язку, і видно також… — невпевнено додав Галчонок, усвідомлюючи, що каже неправду і що командуючий розуміє це.

— Діда лисого звідти видно! — заперечив Серпілін. — Танк мені твій не потрібен, у мене свій бронетранспортер є. Якщо драпати почнете й нічого іншого не залишиться, знайду на чому. А якщо драпати не думаєте, куди ж я від такого бою поїду? Окоп у тебе добрячий, наказ обіцяєш виконати, куди ж мені від тебе їхати?

Навіщо? — спитав Серпілін. І додав серйозно й спокійно: — Не можу зараз від тебе поїхати, сам повинен розуміти. Як тільки зламаєш бій на свою користь, одразу поїду. Доробляй без мене!

— Вважаю, впораємося, — сказав Галчонок. — Авіацію викликали й дістали підтвердження.

— Усе правильно, — погодився Серпілін. — Одне неправильно: що суп я не досьорбав, злякався.

— Можна сюди?..

— А ось і почали! — не дослухавши запитання, вигукнув Серпілін.

Високо над їхніми головами просвистіла випущена з німецької танкової гармати болванка і, зачепившись десь ззаду, в лісі, за дерево, заскімлила, ніби там, за спиною, вдарили по якомусь велетенському ксилофону.

Слідом за цією болванкою, вже не над головами, а праворуч, ближче до шосе, почали вибухати осколкові снаряди.

— І тим, і сим гатить, — сказав Серпілін. — А ви коли почнете?

— Як тільки перетнуть, — Галчонок показав на невисоку смужку чи то чагарника, чи то бур’яну на старій межі, — почнемо одразу з усіх видів зброї. А праворуч залишимо їм коридор, нехай втягнуться, дійдуть до наших мін. А як зупиняться, кинджальним вогнем з двох боків.

— Іди командуй, — сказав Серпілін, подумавши: «Подивимось, як ти все це розіграєш, на скільки в тебе нервів вистачить. Справа не проста!»

Галчонок пішов, а Серпілін знову дививсь на німецькі танки й самохідки, що наближалися.

Досі вони маневрували, повзали по місцевості, очікуючи піхоту, боячись, щоб її не одрубали від них вогнем.

А тепер, коли й бронетранспортери, й піхота, що лавами йшла між ними, підтяглись, танки просувалися швидкими короткими ривками, зупинялись, стріляли, робили ривок уперед і знову стріляли.

Спершу здавалося, що основна маса їх прямує просто в лоб, між шосе і залізницею, а тепер вони скупчувалися до Бобруйського шосе, праворуч від спостережного пункту, на якому перебував Серпілін. «Усе-таки близько, — подумав він і ще раз повторив подумки — Близько вже!»

І в цьому подумки сказаному «вже», хоч-не-хоч бриніло почуття страху.

Перебуваючи на війні в різній обстановці і на різних посадах, до чогось звикаєш, а від чогось одвикаєш. І від того, свідком чого ставав зараз Серпілін, він останнім часом усе-таки одвик. Так близько від себе бачити німецькі танки йому не доводилося з Курської дуги. Тоді атака застала його на спостережному пункті дивізії, і він теж не поїхав звідти. Командуючий не шукає для себе небезпеки, це було б безглуздо й шкідливо для справи! Та майже щоденні поїздки у війська допомагають розуміти підлеглих. То тут, то там нагадують тобі самому, що таке небезпека.

Людина, яка не знає або вважає, що вона не знає страху смерті, не може розумно керувати військами. Не відчуваючи страху смерті сама, вона не знатиме, що можна й чого не можна вимагати від підлеглого. А коли наказуєш, треба знати, яке місце має страх при виконанні твого наказу.

Перебільшуючи значення цього страху, мирячись з ним у підлеглому, не вимагатимеш від нього того, що зобов’язаний і можеш вимагати. А применшуючи, вимагатимеш зайвого, нездійсненного і, отже, марного.

Приблизно такий вигляд мали б думки Серпіліна, що охопили його в останні дві чи три хвилини, поки він спостерігав дедалі швидший рух німецьких танків, якби можна було вишикувати їх, ті думки.

Але вишикувати їх у такій послідовності не було змоги, бо його думки про те, що можна й чого не можна вимагати від людини на війні, переривалися власним відчуттям дедалі більшої небезпеки, що його, заглушаючи в собі, зазнав Серпілін, побачивши, як наближаються й наближаються танки й самохідки.

— Товаришу командуючий, ваш наказ виконав.

Це повернувся ходом сполучення Синцов.

— Рація ціла?

— Усе гаразд.

— А люди?

— Теж.

Синцов відповідав, а сам напружено дивився вперед, на німецькі танки.

— Товаришу командуючий, — раптом сказав Синцов, — вам принесли…

Серпілін спершу не зрозумів — виявляється, за спиною в Синцова стояв Галчонків ординарець з казанком.

Казанок було накрито перевернутою кришкою, на кришці лежали ложка й хліб. Ординарець стояв, тримаючи в руках казанок, і обличчя в нього було таке саме напружене, як і в Синцова. А очі хоч і дивились на Серпіліна, але все одно насправді дивилися крізь нього, туди, в поле, на німецькі танки…

— Поставте, — сказав Серпілін, подумки вилаявши Галчонка за те, що не зрозумів жарту.

Ординарець поставив казанок в утрамбовану земляну пічурку.

— Дякую, йдіть, — сказав Серпілін.

І той повернувся кругом, пішов, але пішов так, ніби й тепер, ідучи ходом сполучення, спиною до німецьких танків, усе ще дивиться на них туди, в поле…

Цієї хвилини між німецькими танками і впритул за ними, відсікаючи бронетранспортери та піхоту, що йшли слідом, лягла ціла серія вибухів стодвадцятидвохміліметрових снарядів. Ударили одразу двома дивізіонами. Уже не били по німецьких батареях, а перенесли весь вогонь сюди. Один залп, потім другий, потім третій… Кілька бронетранспортерів з піхотою вирвалися слідом за передніми танками на дорогу і зникли з поля зору Серпіліна за вигином узлісся.

Два бронетранспортери загорілись, загорівся танк, піхота почала залягати, хтось побіг назад.

І раптом праворуч, близько, — Серпілін раніше не помітив, що один з наших танків стоїть у засідці так близько, — вдарила танкова гармата. Різко, з віддачею, потім ще одна й ще…

Танкові гармати заговорили вздовж усього узлісся — і ліворуч, і праворуч. Одні німецькі танки затупцювали на місці, інші на великій швидкості рвонулись уперед по дорозі, стріляючи на ходу. Болванка, що вдарила в наш танк, відскочила рикошетом і з вищанням пішла низько над землею.

Якась ще не задушена німецька батарея все ще била по лісу.

Три чи чотири хвилини здавалося, що там, попереду, на полі, перед узліссям, у німців якась каша — незрозуміло, куди ж вони рухаються. Та поступово ця каша розповзлася. Піхота побігла назад. Два бронетранспортери поспішали назад, вихляючи між вибухами й вирвами. Сім чи вісім танків і самохідок горіли просто на узліссі, а з десяток машин на різних швидкостях відповзали назад.

Стіна артилерійського вогню немовби розірвала німців на дві частини, і тих танків, що проскочили крізь неї, Серпіліну тепер не видно було, але добре чутно. Вони просувались і стріляли десь недалеко, праворуч, за лісом, там, де їм була влаштована засідка і де наші — це відчувалось за звуками бою — розстрілювали їх з двох боків зустрічним вогнем.

З глухим сильним стуком били танкові гармати — і наші, й німецькі. Потім повітря сколихнув важкий вибух протитанкової міни. І раптом з усього цього мішаного гуркоту долинуло надсадне, задихане ревіння мотора. З лісу вихопився німецький важкий танк і на граничній для нього швидкості помчав полем, наздоганяючи піхоту, що відстала, і вцілілі штурмові гармати й танки, які вже відійшли туди до Могильова. Він проскочив крізь густу мережу вибухів і пішов далі. Один снаряд навскоси вдарив його в кормову броню, другий влучив просто в башту; навіть видно було, як танк схитнувся, але знову пішов уперед.

— Утік усе-таки, — з досадою сказав Серпілін. І подивився на поблідлого від збудження Синцова.

Одна німецька батарея все ще била по лісу. Ззаду долинуло кілька пострілів з танкових гармат, потім ще один.

Знову кілька і знов один. І все! Тільки хтось іще стріляв з кулемета…

Серпілін здригнувся від ревіння. Над узліссям, пікіруючи на поле, промчала шестірка наших штурмовиків.

— Оце вже гірше, — сказав Серпілін. — Коли б по нас не вчистили.

Та з-попід узлісся одразу знялося кілька сигнальних ракет, що позначали передній край. Певно, не лише Серпілін подумав про те, щоб не вчистили по своїх…

А штурмовики спікірували просто над головами німецької піхоти, що відступала вже на тому краю поля, над уцілілими німецькими танками, що вже майже доповзли до дубового гаю. Два з них спалахнули. Загорілося щось іще, звідси не зрозумієш що. Штурмовики розвернулись і знову низько пройшли над німцями, над тим краєм поля.

Часто й виразно застукотіли німецькі ерлікони. Один із штурмовиків розвалився в повітрі, а інші все ще по черзі пікірували над полем… І, тільки витративши боєзапас, пішли навскоси, над лісом, назад…

А німецька батарея, немов прагнучи помститися за те, що сталося, все ще била по лісу. Поки над полем пікірували штурмовики, здавалося, що вона замовкла, а тепер знову було чути вибухи її снарядів за спиною в лісі.

І Серпілін раптом подумав: «От зараз, коли все вже скінчилося, когось неодмінно там, у лісі, вб’є останнім або передостаннім снарядом. Так воно майже завжди й буває, як на зло».

Наші артилеристи, що весь час до цього били по полю, знову перенесли частину вогню вглибину, за дубовий гай, намагаючись вивести з ладу цю останню німецьку батарею.

Серпілін прислухався. Позаду, в лісі, стало тихо. Все скінчилось. Димова запона, одірвавшись від землі, піднімалася над верхівками дерев.

Потім неподалік почувся скрегіт загальмованих гусениць, і в окоп спостережного пункту вскочив Галчонок.

— Товаришу командуючий, зупинили й повністю знищили, — сказав він хрипким, ще не людським, не охололим від бою, уривчастим голосом, таким, наче він не стояв на твердій землі, а його ще трусило й шарпало там, усередині танка.

— Ну, правда, не повністю. Деякі назад утекли, та інакше й бути не могло за умовами бою, — сказав Серпілін, махнувши рукою в бік Могильова.

Він не хотів докоряти Галчонкові. Навпаки, людину можна тільки хвалити за такий бій. Але звичка уточнювати спрацювала навіть і в цю хвилину. Повністю — це значить повністю: скільки з’явилося в полі зору, стільки й залишилось на полі бою.

— Я про тих, що прорвалися на дорогу, товаришу командуючий, сім танків, з них чотири «тигри», чотири штурмові гармати, чотири бронетранспортери, близько роти піхоти — цих усіх повністю. Сорок сім полонених…

— І теж не повністю, — сказав Серпілін. — Один «тигр», на власні очі бачив, утік од вас. І від штурмовиків утік.

— Один утік, правда, — погодився Галчонок. — Забув про нього!

— А може, в тому «тигрі» сам їхній командуючий Могильовським укріпленим районом — чи хто там у них головний — рятувався? — сказав Серпілін. І всміхнувся: — Дарма, тепер уже ніде не дінеться. Вважаю, це було останнє їхнє зусилля!

— Ми спитаємо, хто в тому танку був, — пообіцяв Галчонок. — Сорок сім полонених узяли, з них п’ять офіцерів. Запитаємо в них.

— А скільки разом машин знищили, не тільки на дорозі, а разом, ще не підрахували?

— Ще не підрахували, товаришу командуючий. Зопалу одному здається, що він підбив, іншому — що він! Підрахуємо — повідомимо.

— І сам повоювати встиг? — спитав Серпілін.

Перед тим як підійти до нього, Галчонок витер обличчя, але на шиї в нього залишилась порохова кіптява.

— Трохи, — сказав Галчонок. — Вийшов на танку простежити за боєм. Кілька разів вистрелив.

— Ну що ж, дякую. — Серпілін обняв Галчонка. — За все, включаючи цей бій! Військова рада армії представить вас до високої нагороди. Заслужили її. Передайте подяку всьому особовому складу від імені Військової ради. І доданих вам частин не забудьте, вони теж заслужили!

— Чи не подивитесь, як ми їх там накришили? — спитав Галчонок. Відчувалось, як йому хочеться, щоб Серпілін подивився.

— Пробач, не можу. Треба їхати. Вважаю, що завдяки вашим діям Могильов сьогодні напевне впаде. Отже, сам винен: поспішаю туди!

Але незважаючи на те що сказав «поспішаю», зупинився й, ніби боячись забути, ще раз подивився в бік Могильова, на поле, на дими, що стояли над не догорілими ще танками, — високі, довгі. День був безвітряний…

І тільки після цього разом з Галчонком та Синцовим пішов до лісу, до залишених там машин. З побитих і обпалених осколками сосен стікала живиця. Різко пахло глицею й горілим. Щойно розщеплені снарядами стовбури біліли серед темної зелені, мов голі кістки, що стирчать з відкритого перелому.

Обидва віліси й боєтранспортер були напоготові. Та коли Серпілін уже підійшов до віліса, побачив, що швидкою ходою прямує до нього Ільїн. За ним ішов німецький капітан-танкіст, якого підганяли двоє автоматників.

— Товаришу командуючий, дозвольте доповісти, — залишивши німця позад себе, відрапортував Ільїн, — бійці довіреного мені триста тридцять другого стрілецького полку захопили в полон капітана німецької армії, командира дивізіону штурмових гармат. На допиті після взяття в полон дав важливі показання!

— Які? — спитав Серпілін. Йому не вірилось, що зопалу, одразу після бою, цей капітан міг дати важливі показання.

— Повідомив на допиті, що наказ будь-що Прорватися з Могильова командування Могильовського укріпленого району одержало по радіо, безпосередньо від генерал-фельдмаршала Моделя.

— Щось ти плутаєш.

Сказав «плутаєш», бо знав — Модель ніякого відношення до Могильова не може мати: командує групою армій «Північна Україна». А групою армій «Центр» командує фельдмаршал Буш.

— Хто допитував?

— Я допитував.

— Виходить, наплутав. Підведіть німця.

Німця підвели. Тепер він стояв за два кроки від Серпіліна, між двома автоматниками, обеззброєний, з чорною розстебнутою кобурою парабелума на ремені зліва, з рицарським залізним хрестом на шиї, з обличчям, темним від порохової кіптяви, як у наших; так само ще не охололий, весь перевернутий, перекручений після бою. Плечі й руки сіпаються, ніби йому холодно, але стоїть прямо, навіть голову задер угору. Молодий і з рицарським хрестом.

— Капітане, — повільно добираючи німецькі слова, які добре пам’ятались, але на превелику силу, не одразу тулились одне до одного, сказав Серпілін, — ви після взяття в полон повідомили, що наказ на прорив з Могильова одержано від фельдмаршала Моделя. Очевидно, це помилка?

— Дане генерал, я сказав правду. Нам перед боєм прочитали наказ фельдмаршала Моделя.

— Вами командує не Модель, — сказав Серпілін.

— Не знаю, пане генерал. Нам прочитали наказ фельдмаршала Моделя. Нам сказали, що тепер він командує групою армій «Центр».

Повідомлення було важливе, принаймні заслуговувало на увагу. Коли змінюється командуючий групою армій, це побічно говорить і про те, яка склалася обстановка, і про те, як оцінюють цю обстановку самі німці. Від доброго життя командуючих не змінюють!

— Чому здалися в полон?

— Мій дивізіон перестав існувати, а я був обеззброєний.

— Бився до кінця, нічого про нього не скажеш, — підтвердив Ільїн, котрий, як тепер переконався Серпілін, справді розумів по-німецькому.

— Де почали воювати? — піддавшись не до кінця усвідомленому почуттю, спитав Серпілін: йому раптом чомусь спало на думку, що й цей німець міг теж тоді, в сорок першому, бути тут, під Могильовом…

Але німець вимовив якусь назву, якої Серпілін спершу навіть не зрозумів. Зрозумів, лише перепитавши й пригадавши те, про що часто якось само собою забувалось: війна ж почалася не в сорок першому, а в тридцять дев’ятому році. І німець назвав не паше місто, а Дінан у Бельгії, де німецькі танки прорвали фронт французів.

— Нагодуйте, якщо захоче, і відправте до штабу армії, в розвідвідділ, — наказав Серпілін. — Потрібний буде там сьогодні ж для підтвердження своїх показань. Зрозуміло?

Сказав суворо, нагадуючи Ільїну, що ніяких випадковостей не повинно бути.

— Ясно, товаришу командуючий.

— За успішно проведений бій дякую особовому складові полку. Тих, хто відзначився, представте до нагород, — сказав Серпілін. І, сідаючи у віліса, зупинив Синцова, котрий збирався лізти на заднє сидіння: — Сідай до радистів. Як виїдемо з лісу, буде краща чутність, передаси Бойкові, що справді їдемо, і той факт про Моделя, що полонений повідомив. Нехай доповість у штаб фронту, не чекаючи нашого приїзду.