Синi етюди

V

Живе редактор Карк близько мiського парку, на тiм краю, де сонце сходить i блимає в скалках смiття,- там вигiн, там собаки, а вночi пострiли на сполох - вартовi. Мiж iншим, вiдповiдальности за газету жодної, вiдповiдальний iнший.

На кватиру прийшов випусковий.

- Еntrez!

Редактор Карк завжди: еntrez! Випусковий товариш Шкiц i суворий, i булий член ЦК есерiв. Був на судi - виправдали, тепер щось знає. Поклав останню коректу до пiдпису.

Редактор Карк:

- Сiдайте, прошу.

Шкiц дивиться на всiх трiшки з презирством. I на Карка. Безумовно: однi не знають, що є ЦК, а другi - що вiн булий. Дивився поверх Каркової голови й стояв: Карковi з ним приємно, а коли згадував - неприємно: вiд ЦК дмухало чимсь величним, мов генерал-губернаторство. I прийшло чомусь в голову про величнiсть. Хтось скаржився - їхати далеко: триста верстов. Не мiг уявити: сьогоднi за фунт хлiба заплатив сто тисяч карбованцiв. За маленький шматок. Що ж триста? Мовчав. I Шкiц.

Потiм Шкiц запохмурнiв.

- Україна… Да… Прогавили - i пiшла вiд нас. Україна пiшла. А все тому, що ми поети, що ми не комерцiйної вдачi. I ще суворiш:

- Ми не полiтики. Ми поети. Нема в нас i пiвнiчної жорстокости. Ми романтики.

Редактор Карк:

- Велику французьку революцiю поети робили.

Iз злiстю:

- Французи - нацiя. А ми без мiста, в мiстi ми музлаї, роззявивши рота ходимо, а в установах революцiя i на селi революцiя. А втiм, ми не французької вдачi, ми до нiмцiв скорiш. Може, вам дивно, а я кажу не дивно. Це ж у нас нiмець картопельку садить. Недарма нашi культурники до Нiмеччини їздять. А нiмецької комерцiйностi в нас i нема. I в цiм наше лихо. Ми i короткозорi… А що наш народ? Був по лiсах, а тепер в оселi повертається i плює на нас. Вiн теж романтик. Наш народ.

Редактор Карк слухав, i було боляче й тоскно. Дивився на той стiл, де лежав бравнiнг, i було сiро, як у 1905 чи в 1906 роцi. Було:

- Центральна рада. Трудовий конгрес.

Випусковий взяв пiдписану коректу i в'яло промовив:

- До збачення.

Потiм хвилину розглядав бiля дверей статуетку - бюст якогось римського полководця. I Карк дивився на статуетку. Вiн принiс її з редакцiї: старовиною вiяло. В його редакцiї виходила колись велика газета сiмнадцятого року. Розповсюджувалось її по всiй Українi… Ну, i вiд статуетки вiяло.

Шкiц, зачиняючи дверi, сказав:

- Римський полководець… Дивно.

А за дверима зiдхнув.

Приходила ще хазяйка i покликала до себе. Iз хазяйчиної кiмнати видно дорогу й зоологiчний сад. Дорога ховається на краю мiста, i на нiй пасуться по-провiнцiяльному гуси. Хазяйка пiдфарбовує щоки, дарма що стара. Унизу її спiдницi - шмаття, а все-таки вона лермонтiвська панi, з гусарiв. У неї квартирує декiлька чоловiка. Вона завжди незадоволена з будинкового податку. Говорить:

- З мене беруть податок, а я нiчим не торгую. А тепер усi торгують. Або можна прожити не торгуючи?

I ще каже:

- У мене дочка хора, а їй не дають пайки. А тепер усi хорi мають одержувати пайки, бо тепер комунiзм.

Це вона каже досить щиро. Редактор Карк п'є в неї чай. За чаєм вона оповiдає йому, як ховала фарфоровi чашки вiд реквiзицiй - вони лежали у вiдомого лiкаря внутрiшнiх хворiб, а в нього реквiзицiй не було.

Потiм вона згадувала минуле. Iз станцiї бiгли степовi гудки, i хазяйка ще говорила:

- Колись їздила в Крим… Вiлла була. Горняшки були - багато. Пiд'їдемо фаетоном, а потяг уже шипить. Сядемо - гу! - i поїхали. Так гарно в купе колисає. їдем, їдем - i так без кiнця. На вiллу в Крим. Все за тобою бiжить, як у кiнематографi. А тебе колисає…

Думав: все це порожньо, а гарно; спогади за єгипетськi сфiнкси - для чого? А теж гарно.

Потiм вiн пiдвiвся - iти треба. Похитала головою:

- Ах, редакторе! Працюєте ви багато. Матвiй Самiйлович…

I замислилась. Матвiй Самiйлович її чоловiк. Розстрiляли за контрреволюцiю. Це було три роки тому. Висiв його портрет над її лiжком, а в рядок - Михайловський. Купила на базарi, казали, що Михайловський теж не з комунiстами.

Коли Карк проходив вiтальнею, бiля вiкна сидiла Нюся. На качалцi: не ходить, ревматизм. Качалка iз старими вiзерунками. Придивишся - щось подiбне до вiзантiйських малюнкiв, а то взагалi по фарбопису якогось минуло столiття. Столiття - вiки. А то нагадує чомусь якогось гетьмана.

Нюся покликала. Коли пiдiйшов, подивилась ясно.

- Драстуйте! - i подала руку.

Рука тепла й м'яка, як його маленька подушка з лебединого пуху, що подарувала мама. Мама вмерла, а подушка нагадувала маму.

Налетiла на вiкно сiра хмара, i стало волохато. Замрiялось. Нюся казала:

- Чому це в головi два днi одбиває: губ-трамот! губ-трамот! Чому це слово? Ну, я не знаю. Чому це слово? Навiть уночi тривожить: знаєте - гупає й утрамбовує. I боляче. Навiщо?

Вечорiло.

Слухав, як десь прокричав пiвень.

Нюся:

- А на тiм тижнi думала про степи. Про махновщину. Довго-довго думала. I думала, що махновщина - то є трагедiя iнтелiгенцiї Лiвобережної України. Як ви гадаєте?

Подумав.

- Може.

Потiм сiв бiля неї, а вона не говорила. Вона говорила краще, як Шкiц: тепло, по-жiночому. I хотiлось погладити її руку. За вiкном гудiло мiсто. Десь ще прокричав пiвень.