Синi етюди

VIII

Отже, iшла весна, прилетiли солов'ї. Я кiлька разiв була в театрi, але частiше я блукала по -городу, як бродячий пес. Легенька тривога нiколи не покидала мене. Як i ранiш, я ходила безтурботною пейзанкою, посвистуючи. В цi днi я з'їла стiльки шоколаду, скiльки не з'їла його за весь свiй вiк.

Уже надходило свято першого травня. Напередоднi я зробила ванну, вимила й надушила своє тiло. Все це так ретельно робила, нiби й справдi збиралась до шлюбної ночi. Я надiла сорочку з рожевими стьожками й лягла спати.

Прокинулась щось о восьмiй годинi, i менi на душi було як нiколи, радiсно й дзвiнко. Стояв добрий весняний ранок. На вулицях уже грали оркестри й носились автомобiлi до загороднього поля. Я хутко одяглась i побiгла до установи. Там ми мусiли зiбратись i вiдтiля йти на iподром. Менi мiсцком дав роль органiзатора, i я перев'язала руку червоною хусткою. В першому коридорi мене зустрiв дiловод. Я поклонилась, вiн менi не вiдповiв. З останньої нашої розмови вiн став уникати мене й завжди сухо звертався до мого столика. Проте поводився вiн зi мною досить чемно. Я це з'ясовую не так його поряднiстю, як тим, що до мене гарно ставився мiсцевий комгурток (я проводила в установi досить-таки велику громадську роботу), Кук страшенно боявся комунiстiв i завжди ходив перед ними на заднiх лапках.

Ми вийшли органiзованими шеренгами на майдан Ляссаля й вiдтiля пiшли на iподром.

Всi вулицi ломилися вiд городян, i я подумала, що свято Першого травня стало вже нашим нацiональним святом, бо навiть буржуазiя святкує його. Я згадала Париж, Францiю, тамтешнє всенародне свято й подумала, що мiж нами й французами є багато спiльного. Цю думку я сказала однiй машинiстцi, що йшла поруч мене. Вона менi нiчого розумного не вiдповiла, бо вона була страшенно нерозвинена. Тодi почула нашу розмову сiроока журналiстка й пiдiйшла до мене.

- Ти гадаєш, що мiж нами й Францiєю можна провести паралелю? - спитала вона.

- Так!

- В якому сенсi? - i вона чомусь зло подивилась на мене.

Я сказала. Я говорила, що велика французька революцiя страшенно нагадує нашу, що… i т. д.

- Ти говориш, як Цiцерон! - iронiчно сказала вона.

- При чому тут Цiцерон? - спитала я.

- А при тому,- раптом занервувалась вона,- що не тобi тикатись iз своїм носом… в полiтику!

- Припустiм, я помиляюсь,- спокiйно сказала я.- Але хiба я не маю права думати?

Сiроока журналiстка мовчки подивилась на мене й пiшла вбiк. В цей момент нашу групу зупинили: ми вже пiдiйшли до iподрому.

Було море квiтiв на величезному майданi, i стояв грохот десятка оркестрiв. На головному плацi пiонери й комсомольцi робили фiзичнi вправи. На кiлькох трибунах оратори виступали з доповiдями. Ревли сирени, метушились автомобiлi. За пiвгодини великi групи почали розбиватись на невеличкi гуртки. потiм уже блукали й одиночки. Тодi передвижнi трупи розкинули передвижнi сцени, i на майданi виросло кiлька мiнiатюрних театрiв.

Я покинула своїх i пiшла блукати. Десь тут я мусiла зустрiти Чаргара, бо я не припускала, щоб вiн не вийшов сюди.

Пам'ятаю, зупинилась бiля ларка N 4. Взяла пляшку квасу й пожадливо випила. Потiм пiшла до екрану малярiв. Там художники за п'ять хвилин малювали карикатури дiячiв революцiї. Там я й зустрiлась iз Чаргаром.

Вiн був веселий i весело стиснув менi руку.

- Сьогоднi надзвичайно чудовий ранок! - сказав вiн Я притиснулась до нього, i ми пiшли. З годину ми блукали по iподрому, потiм рушили в степ. Менi прийшла мисль повартувати.

- Ти знаєш,- кинула я,- сьогоднi ти йдеш зовсiм не з дiвчиною, а з молодичкою!

- Що ти цим хочеш сказати? - спитав вiн.

Я зареготала й сказала йому, що я вже вийшла замiж. Вiн почервонiв чомусь i, галантно вклонившись, поцiкавився:

- Так, я його знаю. Здається… прекрасна людина!

Я певна була, що вiн не вiрить менi й жартує, i тому перейшла на iншу тему, не думаючи робити спростування.

Ми йшли в морi безсмертникiв. Праворуч нас летiв у небо величезний спис радiо. Пам'ятаю, менi раптом здалося чомусь, що Чаргар пiд невеличким "градусом".

- Ти сьогоднi наче трохи пiдвипивши? - спитала я.

- Я сьогоднi трохи вiдвипивши,- усмiхнувся вiн. Я спитала, чому так рано. Вiн сказав, що вiн уже кiлька тижнiв починає днi горiлкою. Вiн горiлку не дуже любить, але не може не визнати, що "горiлчанi" днi безтурботнiшi й веселiшi. "Невже вiн серйозно плакав тодi в лiсi?" - подумала я й сказала:

- Чому тобi такий безнадiйний погляд на життя?

- Вiдкiля це ти взяла? - усмiхнувся Чаргар.

Потiм запевняв мене, що вiн на життя дивиться дуже весело. Вiн у той день багато реготав, реготала й я. В такому безтурботному реготi i в таких розмовах ми проблукали до вечора. Нарештi Чаргар сказав:

- Ну, пора вже й додому… Ти не думаєш зайти до мене? Я погодилась, i ми пiшли до нього. З пiвгодини ми блукали по переулках, поки нарештi не вийшли на майдан Трьох комунарiв. Бiля Чаргарової квартири ми були, коли вже почало темнiти. Раптом до нас пiдiйшла циганка. Я погодилась, щоб вона погадала менi. Чаргар занервувався й сказав, що це некультурно фанфаронствувати своєю некультурнiстю.

- Це - резонерство! - сказала я.

Потiм говорила, що вiн теж деколи впадає в мiстику, натякаючи на iсторiю в лiсi. Чаргар занервувався. Але я вперто стояла на своєму. Тодi вiн порадив менi вiдiйти вбiк, щоб мене хоч не бачили в клубi радторгслужбовцiв. Я нарештi зрозумiла його й сказала циганцi, що гадати не буду. Коли ми сходили на ганок, я звернулась до Чаргара:

- Скажи менi, коли б циганка пiдiйшла до нас десь у безлюдному мiсцi… ти дозволив би їй гадати?

Чаргар мовчав. Ада я вже без нього знала, як би вiн зробив у цьому випадку, i негарне почуття знову прокинулось у менi до художника.

В кiмнатi ми сiли на лiжко. Я взяла в руки якусь книгу. Чаргар теж. Так - мовчки - ми просидiли кiлька хвилин. Тодi на небо налетiла темна хмара, i в кiмнатi майже зовсiм стемнiло. Десь замирали Першотравневi оркестри. Город стихав. Потiм за вiкном закрапало, i пiшов дрiбний дощ. Легенький вiтер увiрвався в кiмнату, i запахло якимись польовими квiтами.

Хоч Чаргар i зiпсував менi трохи настрiй, але я ще переповнена була враженнями дня, i тому, коли вiн положив свою руку менi на колiно, я iз вдячнiстю подивилась йому в обличчя: в очах йому стояв тихий блиск i нагадував менi нашу першу зустрiч. Очi його знову вабили мене своєю неяснiстю. Що далi, то бiльше мене хвилювало тiло художника. Нарештi вiн узяв мене за руку й промовив:

- Б'янко. Ти й сьогоднi скажеш, що говорила колись?

- Що саме? - спитала я й здригнула.

Чаргар зам'явся й мовчав. Тодi я впевнено пiдiйшла до електрики й погасила її. Потiм я знову сiла на лiжко.

- Ти, може, маєш на увазi циганку? - спитала я, свiдомо вiдтягуючи рiшучий момент.

Чаргар мовчав i ласкав мої руки. Потiм вiн цiлував менi пальцi.

- Ну, в чому ж справа? - знову спитала я.

- Я говорю…- замнявся вiн i рiшуче додав,- ти говорила, що кохаєш мене?

- Так. Говорила.

Вiн знову промовчав. Потiм плутано почав запевняти, що й вiн покохав мене, що… i т. д.

- Ти теж говорив менi про це! - усмiхнулась я.

Але - почекайте! - то ж були, мовляв, несерйознi розмови! Словом, вiн тiльки тепер вiдчув, як вiн кохає мене. Я згадала недавнiй свiй жарт про весiлля з Куком i спитала, чи не трапилось iз ним того, що з Онєгiном. Коли Татьяна була вiльна, вiн її вiдштовхував. Як вийшла замiж… Ну, ясно: iсторiя повторюється. Тодi Чаргар став божитись, що нiчого подiбного не трапилось, що це мої вигадки.

Я занервувалась. Невже це говорить славетний художник? I тодi ж менi блиснула жахна мисль. Чи не думає вiн i справдi, що я вийшла замiж за Кука? "Так от чому покохав вiн мене!.. Теж алiменти!" Я обережно стала його випитувати.

- Ну, добре,-'сказала я.- Припустiм, що ти мене кохаєш, i припустiм, що я обдурила тебе.

- Себто як? - не зрозумiв мене Чаргар.

- А так,- спокiйно сказала я.- Я й не думала виходити замiж. Це просто був жарт.

Вiн ураз одхилився вiд мене й захвилювався: мовляв, навiщо цi жарти? I потiм, хто менi дав право так жартувати з ним? (Вiн так i сказав "хто менi дав право"). Тодi я вмить пiдвелася й засвiтила електрику. Я стала напроти Чаргара й рiзко сказала:

- Що значить - "хто дав менi право?" Вiдкiля цей тон?

Вiн сидiв блiдий i мовчав. Менi знову пришила мисль, що я перебiльшую, що я зовсiм не зрозумiла його (вiн, мовляв, просто не любить жартiв у серйознi хвилини), що я зовсiм даремно турбуюсь: Чаргар i не думав мене ображати. Я пiдiйшла до нього й закинула свою руку на його шию.

- Милий мiй,- сказала я,- не гнiвайся! Я, їй-бо проти волi образила тебе.

Вiн довгим i уважним поглядом подивився менi в очi. В цi хвилини менi буквально забивало дух i бракувало повiтря - так хвилювалась я. За один момент менi в головi пронеслось мiльйон думок. Вони летiли, як блискавицi, наздоганяючи одна одну.

- Добре, я на тебе не гнiваюсь! - сказав художник.- Але все-таки ти менi мусиш сказати: ти вийшла замiж чи нi?

Тодi менi блиснула мисль, i я сказала:

- Вийшла, мiй милий! Вийшла!

Вiн рiшуче взяв мене за руку й посадовив на лiжко. "Алiменти", - якось мляво подумала я й вiдчула в усьому тiлi немiч. Чаргар мене ласкав. Свiжий вiтрець летiв у кiмнату, i знову запахло якимись польовими травами. Дрiбний весняний дощик ущух, i в вiкно зазирала темна нiч. Чаргар пiдiйшов до електрики й погасив її. Вiн обережними рухами примусив мене розтягнутись на лiжку. Чаргар хотiв уже брати мене, як у цей момент менi вернулись сили. Я так одштовхнула його, що вiн ледве вдержався на кроватi. Потiм я скочила з лiжка й знову запалила електрику. Я пiдiйшла до Чаргара. Вiн здивовано поставив на мене свої очi. Тодi я красномовно подивилась на нього, плюнула в обличчя й мовчки пiшла до дверей.