Синi етюди

II

Не одна молодиця спiвала: "Ой, зажурюся, запечалюся, пiду в садок зелений - розвеселюся…" То не хмари нависли над головою, то очiпок придавив вороне волосся.

…Ой, не чути було вже про баску молодицю, та пройшла вже слава про юнака-молодця.

…Гудiла-дзвенiла слава про Стеньку-юнака, червоного повстанця.

Не одна трясилова нiч пройшла, iде, прийде - тисячi, тисячi, тисячi… Похилилася на тин кропива й думає про бурю. Заспiвають, запишуть нащадки: був Приймак i Буденний, i були - тисячi, тисячi, тисячi…

…Палали панськi маєтки, тiкали пани. Iшли червоногвардiйцi - з заводiв, з шахт, з Донеччини, з Криворiжжя. А далi йшли повстанцi - чабани, байстрюки, голодранцi (вiдтiля, де на ставок верби похилилися). Проходили вздовж i впоперек чорнозем, мiста, пiски, лiси, байраки…

Гримали повстання. Лютували повстанцi.

А найбiльш за всiх лютував юнак Стенька. Сама чутка про нього викликала велику тривогу. А де були пани, де були хуторяни (блискучi трактори й череп'янi покрiвлi), там тодi важко ходила сумна розпука.

Казали: прийшов юнак iз степу, з Хортицi, сюди, в лiси, помститися. Казали: тiльки краяни радiють (де верби на ставок похилилися), тiльки чабани й байстрюки радiють, а iншим - смерть.

Тодi вороги тримали владу, панували знов. I тремтiли вороги, коли чули про Стеньку-юнака.

Дивно, хоч де йому з'явитися, там одразу дзвенiли повстання: виходили чоловiки й баби з косами, цiпами, ховали борони - догори зубами - в травi й наганяли на них ворожi кiннi загони. А ще дивно: людей в юнака було дуже замало.

Казали: ватажок Стенька - стрункий юнак i ясний, мов голубе небо, i буйний, неначе буря, i гордий, мов сокiл. Хто слухав Стеньку, той iшов за ним i в огонь, i в воду. Його мова була блискуча, як весняний ранок. Вiн горiв завжди й вабив завжди, наче степовi огнi в темрявi. I як великий пророк, вiн вiщував - так переказували по селах, по заводах:

- Збираймося до гурту! Насувається чорною хмарою час помсти, час розплати. Гей, виходьте на шляхи - чигає воля. Берiть ножi, одрiзи, несiть смерть. Через смерть запанує нам життя. Виходьте з лiсiв, з нетрiв, з темряви. Летiть, як метелики, на свiтло… Послухайте! Послухайте! Невже ви не чуєте, як вiки б'ють на сполох! Невже ви не бачите, що ми видираємося з провалля? Один крок - i ми в голубiй країнi, не буде кроку - знову безодня, темна, слизька, як жаба… Послухайте! Послухайте! Ми кличемо вас огняним повстанським словом: берiть ножi! точiть ножi!..

I брали ножi, i точили ножi, а Стеньчине слово лунало по оселях, виходило з лiсiв, вiдходило далеко-далеко. I знову палали панськi маєтки й череп'янi покрiвлi. Ходила кривава помста, а лiси знову гудiли буйну славу юнаковi.

…I пiднялися тодi вороги, вночi загони пустили на Стеньку, а за юнакову голову пообiцяли пригоршню червiнцiв. А тодi почали вибухати ще частiш повстання. Як вiтер, лiтав юнак по селах та пiдiймав пригноблених, i пригнобленi тягнулися з усiх усюд до нього, i лилася цебрами ворожа кров.

Так чергувалися зорi: була вечiрня, була вранiшня. Iще були днi, i вiдходили нерозгаданi днi, за лiсом зникали.

Вже майже рiк лютує юнак, i нездiбнi вороги зловити його.

…I от проїздив селом молодий юнак. Висипали люди на вулицю, дивляться на нього. А вiн сидить на конi й посмiхається до людей, наче вечiрня зоря до рiчки.

Був тодi присмерк, стояли жнива, i на майданi пахло полем. Та й пiд'їхав загiн до журавля, i позлазили з коней повстанцi. I юнак злiз. I що ж? Юнак як юнак, але справжнiй Стенька: очi йому, як невиїждженому кониковi, грають…

…Любили люди того юнака, мов буревiсник бурю, неначе чайка синє море. Але ховали люди мiж себе ще й погану думку про нього. Не казали, а тiльки ховали. А була ота думка оця: iшла чутка, що Стенька з лiсовиками валандається, тому й куля його минає. Дехто думав, що це вороги такi чутки пустили, а дехто й iнакше мислив. Що куля минає, то ще й нiчого: єсть такi дiди, на Чорномор'ї були, вiд кулi теж заговорюють, по книгах чорноморських вичитали. А от як iз нечистою силою що - то анцихрист.

…Отож злiз юнак, з цеберки воду п'є. I пiдiйди до нього на той грiх бабуся старенька; їй сина вороги закатували - червоний повстанець був. Пiдiйшла ото ззаду до юнака та й сунула йому в кишеню карбованця паперового й ще й пирiжок маленький. Обернувся юнак: помiтив це. А баба схопила його руку - та до уст своїх, та тужити.

- Голубе ти мiй рiдненький! Синочку ти мiй гарненький! Плаче баба, а юнак, як стовп, стоїть, а громада дивиться на нього…Отут-то й було несподiване: як кинеться юнак перед бабою навколiшки, зблiд, як лист той осiннiй, i змолився юнак:

- Бабусю велика! Молюся тобi за твої страждання, за твої муки. Ти мiй єдиний бог, а iншого не знаю. Молюся всiм людським мукам, молюся помстою, що наводжу її на катiв жорстоких, на силу не нашу. Молюся й тобi, людино вiльна, що взяв нiж i запалив серце грозами.

Сказав це юнак, скочив на коня, i пропав загiн у степу. А люди стояли й думали. I порiшили тодi люди, що Стенька дiйсно зв'язався з нечистою силою.

I пiшла з того часу погана слава про юнака. Тiльки байстрюки та голодранцi пiдтримували його, а iншi люди вiдсахнулися вiд нього. I важко тодi стало юнаковi жити з своїм загоном у лiсi: вовчi загони стежили за кожним його кроком, а люди вже майже не пiдтримували його.

Та й сунулися хмари над тим лiсом, де жив юнак. Сунулися, посувалися, лили воду на сосни, а сосни стурбовано гули. I були тодi неяснi думи й неяснi мрiї, i журба була за далеким, неясним, невимовним…

…Жив у тiм лiсi й дiд Чорноморець сивий. Приходили до нього люди взнавати: куди корова подiлась, хто коня вкрав. Розгортав Чорноморець чорноморськi книги й узнавав по них, куди корова подiлася, хто коня вкрав.

Iще знав дiд Чорноморець, де ховається юнак, i розповiв вiн людям, що наступає кiнець юнаковi, що лютою смертю помре вiн. Але ще гримали повстання i горiли панськi маєтки.

Але вже надходив кiнець.

Тихо, крадькома, мов кiшка, насувалася юнакова загибель. Як осiння журба мiж дерев, м'яко ступала загибель. I прийшла загибель.

…Була темна нiч. Тодi була темна нiч. Зойкали сичi, тривожно гудiли сосни. З трьох кiнцiв палахкотiли заграви. То горiли панськi маєтки, то було дiло юнакове - ясного, мов голубе небо, буйного, неначе буря, i гордого, як сокiл. Тодi загiн його отаборився в Зеленому Ярку. Бiля багаття лежали стрункi постатi, а з боку лежав повстанський пес - здоровий вухатий собака.

I раптом пiдвiвся й завив пес - тихенько й тривожно. I сказав тодi юнак:

- Iде зима. Пiдемо глибше в лiси… Ще помстi не кiнець!

I одгукнулося здалека таємно:

- Ще помстi не кiнець!

I заспiвав один повстанець тихенько, зажурно, наче вода виходить iз заводi в Днiпро:

- Ой, Морозе-Морозенку, ти славний козаче…

I одгукнулось:

- Ой, Морозе-Морозенку…

Та не чули тодi повстанцi, що насувається на них неминуче лихо.

(Тодi байдуже трiщало багаття, а здалека байдуже виблискували заграви).

…А Зелений Ярок оточили вовчi загони. Скрадалися вовки. Тихо насувалося лихо…

Гей, гей! Була тодi темна нiч, як далеке-далеке минуле!….А потiм раптово вибухнули пострiли. Зататакали кулемети - то оточили повстанцiв вороги. Рзiйшлися тодi двi сили: одна сила юнакова, а друга - вовча…

Довго-довго не здавалися повстанцi.

Та тiльки перемогла вовча сила: перебили повстанцiв, тiльки троє лишилося, а мiж ними Стенька-юнак.

Ой, гудiв та й тривожно лiс…

Не розповiдає горлиця про свою дитину милу, що її шулiка забив. Отож важко казати про те, як Стенька-юнак загинув.

…Привели Стеньку на майдан i судили на майданi. I нiхто не прийшов сюди, люди не прийшли сюди.

…Тодi сумнiло на шляху. I сказав юнак:

- Одпустiть моїх товаришiв, i я сам знайду собi найлютiшу смерть.

Найлютiшу смерть? Гей, гей, цього панам i треба. Погомонiли вороги й згодилися; вони хотiли перехитрувати юнака: юнак прийме найлютiшу смерть! А тодi й товаришi його приймуть найлютiшу смерть!

I виблискували ворожi багнети, а за майданом умирало сонце. Та не знали вороги, що їх перехитрував юнак. Говорив вiн:

- Я вигадав собi смерть, як в старовину було: садовили козакiв на палi, i вмирали козаки на гострих палях. Я хочу вмерти на гострiй палi - це найлютiша смерть!

Посмiхнулися вороги - це найлютiша смерть! Тодi загострили палю й вбили її в землю.

Подивився юнак на товариство й теж посмiхнувся, i закипiли йому очi в слив'янцi (пiд вiями наче слив'янка кипiла), i сказав вiн:

- Ой вороги-вороженьки. В старовину було ще й таке: приводили людей до палi й дiвчат молодих приводили. Коли яка дiвчина захотiла одружитися iз злодiєм, що на палю сiдав, то його й одпускали на всi чотири сторони. Менi не треба прощати, але зробiть, як було в старовину,- покличте сюди громаду.

Ще посмiхнулися вороги - хай подивиться громада, як злодiїв катують. I вдарили на сполох. I зiйшлося народу сила-силенна. Але ворожих багнетiв ще бiльш було.

…Тодi вже вмирала й вечiрня зоря, i тихо було на майданi, тiльки шаблюки iнодi цокотiли та здалека гудiв лiс.

I сказав тодi юнак:

- Тепер я буду сiдати на палю… Але слухайте! Слухайте!

I раптом розiрвав юнак свiй одяг повстанський, i побачили люди замiсть юнака буйного голу жiнку - красуню, що погордо дивилася поперед себе. I дзвiнко сказала вона:

- Слухайте! Слухайте! Я вмираю за волю. Але я знову закликаю вас до помсти: гострiть ножi! Дивiться на заграви: вже палає наше визволення, вже йде нова невiдома зоря… Слухайте! Слухайте!..

Але не дали їй говорити вороги, як лютi шакали, накинулися на неї й зав'язали їй рота.

…А народ уже гудiв…

Тодi вовки накинулися на народ i розiгнали його. А Стеньку-юнака закатували: одрiзали носа, одрiзали вуха й наштрикнули на палю.

…Гей, гей! Та й була ж то найлютiша смерть…

Але пройшла тодi про юнака Стеньку, про жiнку молоду, красуню - ясну, мов голубе небо, буйну, неначе буря, i горду, як сокiл, ще бучнiша слава. Ще й досi гудуть їй лiси невмирущу славу.

I от бiля ставка, де верби похилилися, стоїть могила. Це юнакова. Приходять до могили люди й слухають, як шумить вiтер над нею…

…Гей, гей! Гримали повстання…

…I були - тисячi, тисячi, тисячi.