Синi етюди

VIII

Комуна пережила й осiнь.

Прийшла зима.

…Мороз бадьорий, мов молода кропива, крiпкий, як спирт.

…Уночi пiшов перший снiг - посивiли вулицi.

…Здрастуйте, мої веселi снiжинки!

…Здрастуй, моя юнiсть-метелице!

Пружисте тiло, пружиста думка.

Мороз.

Хо-ро-ше.

А в кiмнатi холоднувато. Комбiдками не напалиш, та й палива мало.

Вiкна злегка помережало лiдяшками.

За вiкном летять снiжинки, i ковзять першi сани. Весело бiжить селянський коник по пухкiй снiговiй дорозi.

- Ей, братва, гайда розчищати снiг.

Шум. Гам. Крик.

I дзвенить мороз весiллям молодих голосiв.

…Але -

- другий снiг принiс iз собою й сум. Узнали, що Валентина завагiтнiла, а Валентину вiдкликають у центр на дуже вiдповiдальну роботу. Валентина телеграфувала: "приїду через тиждень".

I рiшила робити операцiю.

Але це так противно. Валентина згадувала яму, що бiля комуни, i черниць. Iще було так противно.

Пiдходила Варвара й питала:

- Вiд кого ж ти, голубонько? Невже вiд Iвана? А може, вiд Андрiя?

Валентина:

- Ах, як вам не со-о-оромно!

А Же прийшла й сказала:

- Нiчого, Валько, то не вбивство, коли цього вимагають iнтереси суспiльства.

Валентина:

- Не те, Же, ннне те. Ммменi ннне того…

…Ну-с… Iще два тижнi:

Туп! Туп!

…Стояв мороз бадьорий, мов молода кропива, крiпкий, як спирт.

…На сани сiли всi, вся комуна. Сiв i Гордiєнко - "пунктуальна педантичнiсть".

Мороз кричав:

- Ан-дре.

I хилила Мура свою пухку голiвку на обiдране плече поетове.

А Андрiй розсипав у степ:

- Передавайте по лiнiї: Чумакiвська комуна салютує в мороз: хай живе свiтова революцiя.

I одкликався мороз:

- Слава. Слава. Слава.

…А втiм, Варвара так i не поїхала (одвозили Валентину). Одяг усi мали дуже легкий, а Варвара до того була ще й стара. До саней її не пустила сама Валентина.

…Селянський коник весело бiжить по пухкiй снiговiй дорозi.

Одступає манастир усе далi й далi - назад, їдемо в снiгову даль.

Ця комуна й зараз iснує - вона на Слобожанщинi. НА ОЗЕРА

…Коли твiй човен покинув осоння й захлюпотiв пiд парасолями старої лапастої верби (верба самотньо маячить серед глухої дичавини комишiв), тодi ти помiчаєш раптом, що небо нiколи не буває таке хрустально-голубе, як у серпнi. I саме в цей момент життя запахне вранiшнiм запахом i ти думаєш: чи не повертається буря твоєї молодости?

Колись, мiльйони рокiв тому (чи то був сон?), тебе тривожили очi якоїсь романтизованої дiвчини, i ти йшов у бiлий сад, iшов похитуючись, мов п'яний,- така солодка путь була перед тобою. Ти падав на землю й безумствував, бо ти згоряв у пожарi першого неповторного кохання.

Але хiба ти думав, що все це нiколи не повернеться, i тiльки раптом (пiд парасолями лапастої верби) перед очима твоїми вiтром помчаться спогади? Хiба ти думав?

Так уклонись же цьому хрустально-голубому небу, що зробило бурю в твоїй душi i хоч на мить вивело на загубленi дорiжки твоєї юности.

А втiм, життя таке барвисте, що кожному своя путь. Один сидить у б'єргальцi й нюхає тютюновий дим за чашкою пива, другий флiртує десь з радянськими "мадам", третiй млiє бiля самовара й радiо-рупора останньої конструкцiї.

Я вiдпочиваю на полюваннi, i тому покраса незнаних свiтiв менi також вiдома, як i всякому флямарiону.

В суботу я одягаю ботфорти, перекидаю через плече ремнi, патронташi, ягдташi й рушницi i кличу свою суку Нелi. Собака добре знає, в чому справа, i починає хвилюватись: лiзе до мого обличчя, з вдячнiстю лиже менi руки й верещить. Тодi я одчиняю дверi й дивлюсь на свого iрландського сетера. Але Нелi не пiде без мене. Вона скалить зуби й кокетує тоненьким вереском.

- Що з вами? - запитую я.- На якiй мовi ви говорите? На мовi паризьких кокоток? Дуже приємно! Ви питаєте, чи я розумiю вас? О, безперечно! Сеlа vа sаns dirе!

Нелi робить кiлька плижкiв по кiмнатi. Тодi я рiшуче кiнчаю з цiєю церемонiєю i йду з дому.

На вулицi ми беремо вiзника, i за пiвгодини я вже за городом, на товарнiй станцiї. Сюди подадуть дачний потяг на степовi пiвстанки, i за кiлька хвилин ми розпрощаємось iз шумом мiських вулиць.

I вже тут, на дальньому перонi, я починаю перероджуватись. Я забуваю сiреньке життя сiреньких болiв i турбот i пiзнаю iнший солодкий свiт. Менi так легко на душi, нiбито я нiколи не знав тоски й терзанiй. Дух моїх прадiдiв оживає в менi, i я, безтурботний, дивлюся на землю з висоти птичого польоту. Я їду туди, де мене чекає вiльний степ, тихi задумливi озера, пiснi на чумацьких дорогах i смiх безтурботних селянок.

Коли ми з Нелi приїжджаємо на станцiю, там уже давно бродять ватаги мисливцiв, i давно вже верещать родичi мого сетера. Iз степу летить бадьорий надвечiрнiй вiтерець i хвилює менi нiздрi. Нарештi подають потяг, i я лiзу в мисливський вагон. Нелi махає хвостом i дивиться на мене ласкавими очима. Я розумiю, в чому справа: вона просить допомогти їй зiбратись на верхню полку.

- Добре! - кажу я й пiдiймаю її.

У вагонi стоїть неймовiрний шум. В одному закутку спiвають. старовинних козацьких пiсень, в другому - якийсь мисливець розповiдає анекдоти. Тодi менi прокидається вовчий апетит, i я розгортаю пакунок.

- Ей, держи! Держи її - кричать мисливцi: то пробiгла вагоном якась дiвчина.

Нарештi потяг рушив. Перед очима промайнули кiоски, баби з яблуками (у вагонi страшенно пахне яблуками), промайнув семафор. Потяг вилiтає в степ.

Коли мiсця бiля вiкон зайнято, я виймаю з ягдташу Горацiя й перегортаю сторiнки. Мiй епiкурейський настрiй цiлком вiдповiдає вiршам римського поета. Iнодi я беру з собою тургенєвськi "Нотатки мисливця", але перечитую в них тiльки тi абзаци, де автор малює природу. Дiалоги я обминаю й обминаю все те, що не вiдповiдає моєму настроєвi. Навiть на полюваннi я не прислухаюсь до так званих "серйозних" розмов, i все, що я спостерiгаю там, все воно свiтиться крiзь рожевий димок моєї безтурботної епiкурейської уяви. Сьогоднi субота, завтра день вiдпочинку, i я тiкаю вiд людей.

- Пробачте менi, дорогi друзi,- думаю я.- Але дозвольте забути про вас.

Потяг розриває простори й летить. Нарештi я бачу, що бiля правого вiкна звiльнилось мiсце, i я поспiшаю туди. Я притиснув чоло до скла й дивлюся в степ. Сонце пливе кудись за ярки, i спокiйнi кургани стережуть спокiй безмежности.

Тодi надходить задума, i передi мною виростає наш посьолок, батько-мисливець i той прекрасний вечiр, коли я в перший раз поїхав з ним на полювання. Пам'ятаю, ми приїхали на луки вночi. Я думав, що це "Бєжин луг". Десь хропли, конi. Наша пiдвода зупинилась в комишах. Кобилу пустили на пашу, а самi лягли на вiз. Я довго не спав. Були мiрiяди зiр, i я довго мрiяв i дивився в небо. Потiм я заснув. Сон був короткий i тривожний. А розбудив мене пострiл. Батько вже стояв в комишах i зустрiчав вранiшнiй перелiт. Парувала рiка, й десь загорявся свiтанок. Пам'ятаю, я хотiв тодi умерти - так прекрасно було й так билось моє молоде серце.

Але все це так давно було! Батько давно вже лежить у могилi, посьолок навiки зник з мого горизонту, i менi залишається тiльки згадувати їх. Та й згадувати менi треба обережно, щоб хтось не помiтив. Моя путь уже теж заламується до могили.

Нарештi потяг затримує ходу: попереду нас перша вiлла й пiвстанок. Я одриваюсь од скла й сiдаю на своє мiсце. Нелi положила лапу на свою голову й уважно дивиться на мене. Метушаться мисливцi й бiжать до дверей. Потяг зупинився.

- Вiлла Стаховського! - кричить кондуктор.

Вилiтають постатi - люди, собаки, вилiтають клунки, i знову свисток. Потяг рушив, i знову бiжать поля, луки й обрiї.

На кожному пiвстанку лишається кiлька мисливцiв. Що далi, то бiльше порожнiє вагон. Я їду на дальнiй пiвстанок, на лиманськi озера.

Напроти мене мовчки сидять селяни (в наш вагон уже заходять i стороннi люди). Тодi я звертаюсь до них, i ми перекидаємось словами. Вони дивляться суворо й похмуро, i я почуваю себе нiяково, бо менi вже здається, що я в їхнiх очах зайва людина, яка зовсiм непотрiбна суспiльству i т. д. i т. iнш. Але я поспiшаю одiгнати вiд себе цi думки й переконую себе, що це зовсiм не так.

I от наближається лиман. Нелi хвилюється, i я здiймаю її з верхньої полки. Сонце ще стоїть на два метри вiд горизонту, i на вечiрнiй перелiт ми, очевидно, встигнемо. Ми зустрiнемо його десь у дорозi, на степових озерах.

- Ви де будете? - питає мене якийсь мисливець.

- На Троватому! - вiдповiдаю я.

Дiалоги коротенькi, бо тепер уже не до розмов. Тiльки маленький робiтник iз старенькою шомполкою ще регоче на ввесь вагон i з захопленням розповiдає, як вiн сварився iз жiнкою перед виїздом. Вона, мовляв, страшенно репетує й завжди не пускає його. Бiля робiтника стоїть його синок i усмiхається. Ця парочка мене завжди зворушує. Але, коли потяг прогримить залiзничним мостом, я вже збираюсь i спiшу на ганок.

Нарештi замаячив i наш пiвстанок. Потяг пiшов поволi й зупинився. Ми висипаємо на перон. За станцiйними будiвлями вже стоять пiдводи, i тихо iржуть конi. Частина мисливцiв почвалала пiшки, частина сiдає на вози й їде на лиман.

Мене завжди зустрiчає бабуся iз мисливської хати.

- Ах ти, моє соколятко! - говорить вона й влаштовує на возi сiно.

Я тисну бабусi руку, розпитую, що, як i сiдаю на воза. Туди ж плигає й Нелi. Ми рушаємо в степ. Рушають i iншi пiдводи - з криком, гамом i пiснями. Потяг заревiв в останнiй раз. Потiм майнув чорним хвостом i зник за поворотом. Станцiя осиротiла. Але я ще поглядаю на неї. Iншi мисливцi, очевидно, не цiкавляться цим забутим степовим пiвстанком. Мене ж вiн завжди тривожить i викликає багато спогадiв. Я взагалi не можу спокiйно дивитись на станцiю, бо по станцiях пройшла вся буря горожанської вiйни. На станцiях так недавно люди вмiли вмирати, i вони вмiли так надзвичайно жити.

- Ну, розказуй, синку, що там у вас у городi,- каже бабуся й тут же, не дочекавшись мого оповiдання, починає виливати свої селянськi болi й радостi.

- Ну, а як же дiд Зiдул? - питаю я про її чоловiка.

Що ж Зiдул? Зiдул, мовляв, шкандибає потроху. Вчора був там-то, сьогоднi їздив по сiно. Приходила сваха, трохи випили. I бабуся регоче. Вона теж любить випити, i особливо в компанiї.

Тодi передi мною виростають милi й далекi постатi Пульхерiї Iванiвни й Афанасiя Iвановича, що так тривожили колись Гоголя. Я думаю, що цi постатi безсмертнi й що Зiдул i бабуся - це тiльки варiацiї одного i того ж типу. Навколо нас фантастичний степ. Гостро пахнуть бур'яни. Бабуся поганяє коника.

Тодi я бачу мертвi краї, "старосвiтських помiщикiв" i гоголiвських старичкiв. Я бачу Пульхерiю Iванiвну, Афанасiя Iвановича i їхнiй домик. Вiн стоїть тепер (чомусь) над кручею. Внизу духмяна рiка, далi пiски, як нова Сахара. Збоку стоять Сорочинцi - тi краї, де блукала колись "червона свитка". Лiворуч - сам славетний Миргород. Коли ясна погода, за кучугурами, крiзь марево, гоголiвський край як на долонi.

Менi здається, що я теж бував у Афанасiя Iвановича. Тут живе тепер його якась троюрiдна правнучка. Вона глуха, столiтня й тихо доживає вiк, i домик теж похилився пiд вагою вiкiв - от-от завалиться. Правнучку не зачепили нашi осiннi мятежi. Тiльки там, у старiй халупцi з химерною вивiскою "Сiльська Рада" та в бур'янах на майданi метушиться чуже життя - то пiонери i якiсь ще комсомольцi тривожать старосвiтську мертвоту. I чути - ще повелись комiсари. Але не з тих часiв, коли в нiч пiд Рiздво чорт сховав мiсяць у кишеню, а зовсiм iншi, незнанi. До Афанасiя Iвановича, власне до його глухої праправнучки (старичка давно-давно нема, тiльки чебрець на могилi пахне), приходить зрiдка десятник. Проте й вiн зветься тепер сiльським виконавцем. Бiжить коник. Бабуся раптом заспiвала. Вона заспiвала своїм старечим голосом:

Ой на горi та женцi жнуть,

А попiд горою, попiд зеленою козаки йдуть…

Тодi передi мною знову виростають забутi постатi й деталi. Я бачу древнi етажерки, що на них пiд густим серпанком пилу лежать старовиннi пожовклi книги, чую, як хрипить годинник своєю старовинною зозулею. Чи не Пульхерiя Iванiвна так тепло глянула на мене? Чи не Афанасiй Iванович киває менi з вогкого кутка?..

- Чиї це динi так запахли менi? - думаю я.

Ми їхали повз баштан. Загавкав собака, i я прокинувся вiд задуми. Моя бабуся аж заливається своєю пiснею. Попереду нас маячать пiдводи.

Ми вже проїхали верстви три, i я прошу бабусю зупинити коня. Вона зупиняє, i ми з Нелi йдемо вбiк. Ми наказали нашiй бабусi зробити нам вечерю й зустрiти нас на порозi своєї хатки. Вiдци до лиману двi верстви, i ми з Нелi дiйдемо пiшки. Зараз ми йдемо на степове озерце, що праворуч, i там постоїмо на вечiрньому перельотi. Ми йдемо на надплесне, що його вже тепер нема. Як i багато степових озер, воно навiки зникло з мого мисливського горизонту. Щороку я гублю радiснi води, а за ними всихають рештки струнких комишiв та пишних осок. I на мою вразливу душу злiтають метелики жури, бо ж так недавно, так недавно все це було.

Я любив зустрiчати вечiрнi прельоти на цьому озерi. Коли на дальню рiку спадали липкi тумани i води тихо парували на захiд, тодi вогняна куля прекрасного сонця пливла за лiси - туди, за Атлантiку, за океан. Надходив вечiр. Моя старосвiтська бабуся годувала мене кавунами. Я брав рушницю i йшов у степ. Дорога бiгла повз табiр вiтрякiв, минала цвинтар i пересiкала даль бiля багаття, що раптом спалахувало серед степу. Тодi на глухому пiвстанку кричав паровик, i пролiтала стьожка огнiв. Нарештi надходило надплесне. Я стягував на ботфортах ременi й брiв у болото. Сторожова стоянка була на сходi, так що передi мною стояло все озеро, i було воно в багрянцях вечорової зорi. Над озером пливла м'яка й тендiтна тиша. I тодi в селi дзвонили до Вечiрнi. На небi вже булькали зорi, i iз степу йшов легкий димок пожарища. Починався перелiт. Таємними кажанами носились над водою чирята. Моя "бельгiйка" раз у раз розривала пострiлом матовий присмерк…

Це були чудовi вечори, i я їх нiколи не забуду. Але надплесне вже давно висохло. Вже давно там, де пахли осоки й своїм запахом викликали химернi асоцiацiї, вже давно там рiже землю прозаїчний i могутнiй трактор. I тiльки я, як невгамовний дон Квiзадо, все шукаю нових iлюзiй до нових невiдомих берегiв.

…Нелi захвилювалась i раптом зробила стiйку. Зiрвався перепел. Я вистрiлив i промазав. Нелi повернула голову й докiрливо подивилась на мене. Вона так докiрливо дивиться на мене, що я мимоволi перевожу очi в iнший бiк: менi соромно. О, Нелi вмiє присоромити свого двоногого товариша!.. Тодi ми йдемо до озера мовчки. Я нiяк не наважусь поласкати свою суку, а вона теж почуває себе нiяково. I тiльки другий вдалий пострiл остаточно помирить нас.

Сонце вже лежить на горизонтi грандiозною червоною трояндою i збирається на ночiвлю. По степу метушаться маленькi вiтерцi. З далекого села зрiдка долiтають парубочi й дiвочi вигуки.

- Бац! Бац! - чую навкруги.

Потiм сонце ховається, i тiльки ледве помiтний слiд його залишається на заходi. Я ще кiлька разiв "промазав", але я вже не бачу очей моєї Нелi, i до того ж на ягдташi менi висить двоє чирят. I потiм я давно вже не стежу за перельотом - я слухаю степ. Пострiли рiдiють, i нарештi їх не чути. Перельот скiнчився. Надi мною стоїть зоряне небо, i десь блимають степовi огнi.

- Нелi! - кличу я суку, i ми поволi йдемо до лиману - туди, де нар зустрiне бабуся i її пахуча вечеря.

Двi верстви ми проходимо скоро. От уже ми дiйшли оселi й бредемо глухою вулицею. Гавкають собаки, по хатах жеврiють каганцi. Ми обминаємо старовинну козацьку церкву. Десь кахикають парубки й верещать пiд повiтками дiвчата.

Нарештi ми бачимо хату старосвiтських друзiв. Бiля хвiртки нас зустрiчає дiдусь Зiдул.

- Здрастуйте! - каже вiн.- 3 качками вас… Чи, може, не пощастило?.

Я передаю йому двох чирят. Але вiн хитає головою i скаржиться: ранiш, бувало, як зробиш один пострiл - то й десять качок, а тепер тiльки порох переводиш. Це - традицiйна зустрiч, i я на неї, як завжди, "пiдтакую".

Тодi ми йдемо до хати, i на порозi нас зустрiчає бабуся. В хатi пахне смачним борщем. Я виймаю з ягдташу пляшку з горiлкою, i ми сiдаємо вечеряти. Зiдул iнформує мене, як стоїть справа з лиманськими озерами. Завжди буває так, що "вчора" було страшенно багато дичини, а сьогоднi "щось" мало. Тодi я питаю, скiльки ж Зiдул "вчора взяв". Дiд зiтхає й каже:

- Та одного поганенького куличка.

- В чому ж справа? - питаю я.

А справа, бачите, в тому, що йому вже перестали очi служити. З такими очима, мовляв, багато не вб'єш. Потiм вiн розповiдає менi кiлька мисливських анекдотiв. Цi анекдоти я чув в сотий раз, але я їх вислухав i тепер з охотою. Зiдул завжди розповiдає їх як правду, i менi хочеться йому вiрити. Менi так хочеться вiрити, що я нарештi й вiрю.

- Це ж така наївна брехня, i стiльки в нiй наївної дитячої правди,думаю я парадоксами.

Нарештi пляшка моя порожня. До мене тиснеться Нелi, i я їй кидаю два шматочки м'яса. Вона з подякою дивиться на мене й лягає бiля моїх нiг.

На дзвiницi дзвонар б'є одинадцять. Тодi бабуся вносить у кiмнату солому, i я лягаю на нiй. Завтра, ледве засiрiє, Зiдул пiдiйде до мене й скаже пiдводитись. Ми зберемо рушницi й помандруємо на озера. А сьогоднi я лежу на соломi, i мої мислi пливуть по хатцi моїх старосвiтських друзiв.

- У чому справа? - думаю я.- Чому я з такою свiтлою радiстю їду сюди?

Але вiдповiдi я не найду. В кутку вистукує цвiркун, десь на вулицi спiвають дiвчата - i все це як якась дитяча казка. Мислi мене в'ялiють, i я починаю засипати. I тодi приходить менi мисль, що мої старосвiтськi друзi просто туман фантастики, що вони зовсiм не живi люди, що це тiльки тiнi справжньої людини.

- Цебто? - знову запитую себе.- Виходить, що мiй вiдпочинок - це не що iнше як порожнє й мертве мiсце в моєму коротенькому життi?

Але й тепер я не найду вiдповiдi. Мислi менi зовсiм зiв'яли. Збоку шарудить солома - очевидно, кошеня блукає по хатi. Крiзь сон я бачу клаптик зоряного неба й лежачi силуети моїх старосвiтських друзiв…

…Але на свiтанку я пiдводжуся бадьорий i веселий i з надiєю дивлюся на бабусю й Зiдула.

- Ну, Нелi, сьогоднi пополюємо на славу,- кажу я iрландцi, i ми йдемо за дiдом. Нас випроваджає, як i завжди, наша мила бабуся. Тодi кричать пiвнi й стихають парубочi вигуки.

Зiдхає пiвтемрява. Ми довго йдемо вуличками. Зiдул пахтить люлькою й мовчить. Нас обминають хатки, повiтки. Де-не-де знову жеврiють каганцi. Нарештi ми входимо в степ, i тодi перед нами блищить матове срiбло озер. Ми вже на лиманi. За кiлька хвилин я буду з Нелi рiзати човном тиху поверхню комишуватих вод.

- А ранок добрий! - каже Зiдул.- Качки пiдуть iз сходу. Тодi десь розривається пострiл, i луна бiжить на озера. Ми прискорюємо крок. Свiжий вiтерець ласкає нашi обличчя. Нарештi пiд ногами забулькало. Мiй старосвiтський друг передає менi весло, кладе в човен солому, i за хвилину я на водi.

Десь просвистiли чирята. Десь закричав кулик. Нелi тихо заверещала. Тодi я глибоко, на всi легенi, зiдхаю й починаю свою напiвфантастичну путь.