Синi етюди

II

Було тихо i темно. Раптом повiяв вiтер.

I закрутило, зашумiло в деревах.

Був грiм - то прийшла лiтня пахуча громовиця.

Зiрвало її, i помчалась вона на темну просторiнь.

…А потiм зашумiв дощ.

Вона шукала свiтло -

- шукала, найшла, полетiла.

Влетiла.

Було чудове блискуче свiтло i тихо, без дощу.

То була кiмната.

Сiла на шафi - спокiйно, сухо, тепло.

Але хвилювалась.

Її хвилювало звичайне свiтло - електрика.

Тодi вона зiрвалась i знову полетiла.

I от - чотири оксамитових стiни.

Ясно: вдарилась в оксамитову стiну i впала в фарфорову чашу.

Назад!

Назад!

I - в клавiшi!

Пронiсся мелодiйний звук.

А що вона?

…Ще раз у стелю розписану, а там в знемозi впала.

Сидiла. Важко дихала.

А її нiжки обгортав килим - то схiдний оксамитовий килим iз Турцiї.

Певно, кiмната була незвичайна - то була кiмната в моїй уявi.

…А за вiкном носився вiтер, скиглили дерева, тривожно кричали гудки.

Тiльки нiч смiялась тихо, темно i лукаво. ..Так! Вона шукала вiкна - вилетiти у вiкно, у дощ, у нiч.

Але вiкна не було.

А потiм ще довго носилась по кiмнатi. Знову падала в фарфорову чашу й билась у розписну стелю.

Була в розпуцi - її надто тривожило звичайне свiтло - електрика.

…Тодi в дощ заскиглили дерева, потiм у дощ засмiялись дерева.

Чи чула вона, як смiялись дерева?

Нiчого не чула вона.

Нiчого!

Нарештi -

- вдарилась вона в срiбну жирандолю i впала на оксамитовий турецький килим. зiдхаючи востаннє (вона розбилась на смерть), хилила голiвку вiд свiтла й шукала очима -

- вiкно.

Вiкна не було. I вона вмерла.

…А за вiкном стояла нiч i тихо, темно i лукаво усмiхалась.

За десять хвилин свiтало.

За годину я увiйшов у кiмнату.

Вже ночi не було.

Пройшла громовиця, пройшов дощ.

Пiдводилось сонце.

Пахло сонцем, пахло життям.

Я зiдхав глибоко й високо пiдвiв голову.

…Потiм узяв її за крильця, зневажливо подивився на крильця й кинув її в помийну яму, де рились бродячi мiськi пси.

То була ластiвка.