На Донеччинi - завод.
Уночi над заводом темно й недосяжно думає небо. Проливається на небо золото золотого шлаку - тодi в посьолку сниться…
На нiчнiй змiнi були: Остап, Юрко. Юрко: гори Юри (Швайцарiя), юрта, за юртою тайга - холодна, в снiгах: бори, бори, i нема їм краю.
Був Перекоп; а пiсля Перекопу Юрко сказав:
- Або в завод, або за кордон революцiю робити.
Послали в завод.
Уночi над заводом, мабуть, проходять хмари; коли з пiвночi - вiдходять до моря, коли зi сходу - на запорiзький степ.
…Цех. Вийшли. Пiзно.
Мовчазно шумiли машини в таємнiм напруженнi. Зникали постатi за машинами: носили залiзо. З гасом стояв дух заводської ночi - глибокої, як море бiля японського берега.
Iшли: Юрко, Остап - люди однаковi, люди рiзнi. (Проходили днi - холоднi й теплi, близькi, далекi… люди однаковi, люди рiзнi).
Над посьолком люкс, над заводом нiч. Що думає нiч?
Остап брав великi кроки, Юрко вiдставав. Дивився на саженну постать Остапову…
- …Так, як почнеш шукати правди, то, гляди, i залiзеш у кривду. А чоловiк я темний, хоч i пролетарiат. Ну, а Наталка хай ходить до вас, я нiчого не iмiю. Лиш би не в шалапути, не люблю я їх: по-свинячому шукають правди, богородиць наробляють - один розбрат.
…Одчинить дверi Наталка, трiшки заспана, теплий жiночий дух вiд неї. У неї ноги трiшки колесом i, як у молоденької дiвчини, зiтхання.
- …Був я в партизанах. Ще з Махном ходив, а що до чого й досi не добрав. Така вже вдача: як вип'ю пляшку, то й за власть совiтiв. Бiльшовикiв подавай - i квит.
Юрковi було образливо, а Остап говорив:
- Моє яке дiло; хтось добере - нас чимало. А Наталка хай у ячейку ходить, я нiчого не iмiю.
Болото закумкало нiч. Де болото? То - жаби.
Коли увiйшли в дверi, Наталка в однiй сорочцi зустрiла. Спитала:
- Товаришу Юрко! Що це таке - емiсiя? А потiм: що це таке - девальвацiя?
- Ти краще постiль постели,- сказав Остап. А Наталка постiль стелила й уже з сумом:
- Мабуть, довго вчитися нам: революцiя наша, а слова не нашi…Роздягались, говорили. Потiм Наталка увiйшла в Юркову кiмнату, бiлою плямою стала край столу.
- Я забула зачинити вiкно.
- Зачинiть.
Вона мовчки вийшла. Юрко думав про неї. Болiли плечi, болiла спина - цiлий день носив рейки.
Без революцiї, коли нема творчости, життя тече нудно, одноманiтно (або, або: дух творчости, дух руйнування). Живе в посьолку багато людей. Багато з них творять, багато - так.
Ранком, коли пролетять тьмянi одуди свiтанку, гудок. Один, два, три. Наталка будить i чоловiка, i Юрка. Остап iде ранiш, Юрко - потiм. (Потiм): кидається до дверей. Наталка зупиняє.
- …Що?
- Пiдождiть, я вам снiданок загорну, все одно запiзнились…А то пiдставляє пiд його обличчя дзеркало.
- Гарний?
Вiн знає, що все обличчя в сажi. Йому нiяково: чотири днi лягав не роздягаючись. Не вмивався.
- Ех, Наталю!
Вiн зiтхнув, але зачепити її не вiдважився. Поспiшає через сонний посьолок. Повз Торця парує, а далi парує в степу: тоскно дивитись на степ, де мрiє далина. Наталка дивиться синьо, так буває не часто, так дивляться не всi.
I все-таки Юрко звичайнiсiнька людина, хоч i комунiст (це не Америка, але iстина, здорова логiка). Уже проклинав завод - важко, а коли приходив додому, уперто думав про Наталку.
Тече життєва рiка одноманiтно, глухо перекликаючись в осоках (зелене баговиння в громовицю глибоко сидить у водi, i йому не страшно).
Єсть заводський клуб. Улаштовували вистави - заводська молодь (заводська молодь у футбол i лявн-тенiс грає). Сьогоднi улаштували таку - на диво. Сам робiтник написав: i рай був, i пекло було. Виступали (як треба) промовцi: один доповiдач, а решта - так, свої, заводськi.
Одному кричали:
- Та ти, Юхиме, мабуть, злiзь, не шкандаль нашої фiрми. Юхим не слухав i все-таки договорив. I все-таки закруглив. Були оплески. Закiнчив "урою".
Хтось ударив по халявi й iз задоволенням зазначив:
- Хоч свiйський, та хитрий… Щоб тебе дощем намочило!..
Остап, Юрко, Наталка - теж на виставi. Остап теж сказав:
- От тобi й революцiя: i не видно її, i видно її. Як ота благодать з неба: щось, десь, а в руки не вiзьмеш, мов ужак вислизне.
Наталка сидiла поруч Юрка. Її тiло торкалось його тiла, i йому було гарно. I спитала Наталка:
- А що це таке, що й капiтал Маркса, i "Нива" Маркса: директорша колись виписувала?
Юрко сказав Наталцi, i зрадiла вона:
- А я оце два днi думаю: як же це так, що i в буржуїв був Маркс, i в нас Маркс. Невже одурили Ленiна?
Прийшов… антракт. Пiсля вечора були танки. Юрко позiхав.
Заводський паркан перстенiє мармурове: сiверко, димно, похмуро. Вийдеш за ворота - жовтява безпоряднiсть ланiв. Заглядають, вiдбiгають назад.
Ах, давно це було, за молодости молодої, коли юнi дзвони юнiсть молоду дзвонили…
…Кричали, кричали "кукушки", стукали, стукали молотки за брамою, а назад нема вороття.
…Посьолок забайрачився у вiтах.
До заводу ходять через залiзницю - дорiжка така, вторована, повз Торця - рiка така: фабрично-заводська, ховається в степах.
Ходив Юрко. А до Юрка приходили комiтетчики, секретарi. Казали, що не так лекцiї читає, що доба епiзодичних пройшла. Юрко згоджувався, а десь на сподi своєї душi запитував, а ви звiдки знаєте? Фамiльярно похлопували його по спинi, а йому було чогось неприємно. Таранкуватi, мамулуватi, "типiчнi сурйози", але вони вважали себе за справжнiх представникiв пролетарiату.
…I сказав Остап iз кутка:
- Все це гарно, а ще б краще було, коли б хто з вас хоч пiвпляшки дiстав.
Голова фабзавкому примружив око:
- I справдi, хлопцi, чи не випити?
Юрко запротестував. Тодi пiдiйшли всi й стали його уламувати.
- Пий, та не пропивай розуму,- сказав секретар.
I Наталка пiдiйшла:
- Та що це ви, Юрко! Невже ми в черницi приписалися? Хiба таки Троцький не п'є?
Вiн хотiв сказати, що не п'є, але подумав, що йому однаковiсiнько не повiрять: "вiн же з ним не живе".
…Вийшли в садок, горiли зорi, текли потоки, зорянi: аеролiти.
…Випили небагато (бiльш не було) i закiнчили. Говорили.
- …От тепер i я скажу: подавай менi бiльшовицьку власть, а хочеш, то й у саму ком'ячейку записуй.
Наталка сiла бiля Остапа.
- Що в п'яного на язицi, то у тверезого на думцi. Товаришу Юрко, запишiть його в ячейку.
Наталка говорила щиро, i обличчя її було свiтле, як винне повiтря восени - ранньої.
…Над заводом знову думало небо - темно, недосяжно.
Секретар сказав:
- Плюю на всiх i вся. Моя власть, i баста!
Його спитали:
- А я?
- I твоя.
- А я?
- I твоя.
Наталка взяла за руку Юрка:
- I їхня?
Всi подивились i подумали, а секретар кинув:
- Це гiсть.
А Остап п'яно й нахабно засмiявся:
- Це той, як його… як ото мiтинг був…- попутчик. Ха… ха…
Юрко спалахував, а всi зареготали, а секретар похвалив:
- Нiчого, хоч попутчик, зате дорогий,- i похлопав Юрка по спинi.
…Зорi зазорили все небо. Було тихо, а на залiзницi кричав паровик.
Сьогоднi возив рейки вагонеткою Юрко, з вальцювального цеху.
…Залiзо спiвало. Надворi днiло, верещали молотки. В гострих лезах тонкого упаду Юрковi тихi спогади.
"…Попутчик… так…"
Бантини, бетоннi крокви й залiзне, кам'яне - ми. Ми - король землi. Ми той, що в скажено-рухомому танцi машини керує огняною електричною вагою - непереможною, всесильною.
"Отче наш, електричної системи вiку, да буде твоя непохитна воля там - на землi, як тут - у заводi".
…У вальцювальному цеху кипiло штавбування нагартованих шматкiв. По пiдлозi вогнянi гадюки плазували з дрiб'язким смiхом.
"Попутчик… так…"
Юрко вiдпочивав, Остап стояв бiля розпаленої печi. В руках важка крицева жердина… Крiзь щiлини проточувались огнянi язики, бурхотала бiла курява нагартованого кубла. Стогнала - на зовнiшнє повiтря.
Остаповi м'язи залiзнi, спруговi. Вiн крикнув:
- Е-ех!
Стукнув (енергiйно) по землi жердиною i ще:
- Подавай! Подавай!
Пiдкотилась одноколеска до печi, щiльно притулилась, як дитина до материної спiдницi. Остап iз силою одкинув дверцята й зашилив у пащу жердину.
I була бiла курява, а в нiй казковий велетень - Остап. Вiн боровся з огнем i знову крикнув:
- Держи!
Раптом полилась бiла маса, i бурухнувся нагартований опецьок.
- Гата!
"Попутчик… так…"
Юрко дивився на це не вперше.
Нудить пiд серцем - так завжди.
Довгi днi цiлого року, тиха лютiсть, спругова Остапова сила. Пiдiйшов.
- Закуримо?
- Давайте!
Помовчали. Говорив Остап:
- Ну що? Сказали в ячейцi, що Наталка пила?
Здвигнув плечима Юрко.
Мовчали…
Вони були люди рiзнi, люди однаковi.
…Залiзо спiвало…
Люди жили не тiльки в заводi - i за заводом. Люди - не воли. Ходила Наталка, ходив i Остап: "гуляти"; Юрко майже не ходив.
(Я думаю про кiнець етюду. Як жили iншi - про це в другий раз).
…Блимали червневi зоряницi - це зорi. Палав краєвид - за вечором. Було душно. Заводська молодь уїдливо домагалась, щоб Юрко читав їм лекцiї. Вiн говорив, що не має часу, а вони знову приходили й знову домагались.
Остап пiшов у трактир (знову був трактир): прийшли о шостiй ранку з заводу.
У кiмнатi був вiн, Юрко i Наталка - червона, горiли очi. Пiдвела очi вiд книги.
…Гарно…
- Вам подобається книга?
- Менi подобається книга.
- Вiн подумав i взяв її за руку.
- Гарно?
- Гарно.
Вiн сiв бiля неї:
- Гарно?
…Були останнi днi червня, запашнi, в садку куделiв цвiт, летiв.
Зацвiла метелиця - лiтнi курделi.
Держав її руку, вона знизила вiї.
Вiн зрозумiв, i йому забилось серце.
…Проходила лiтня метелиця, а в кiнематографiї грала музика - мiщанський мотив: присмерк, буднi, зажури, як до революцiї.
Пересипались днi, пересипались тижнi: у кошику часу - синi ночi, далекi зорi, рожевi дороги, бузковi ранки.
I прийшла недiля. Наталка сказала:
- Ходiмте на берег Торця.
(Остап пiшов до фабзавкому).
Юрко:
- Ходiмте!
Сказав просто, було не просто.
Пiшли левадою. Наталка сьогоднi надто весела, смiялась, i стан їй манливо колихався. Була, як i завжди, босонiж, а тому, проходячи повз колючок або кропиви, вона раз у раз голосно скрикувала. А коли вони зiйшли на стерню, Наталка сiла на землю й рiшуче заявила:
- Я далi не пiду.
Юрко сказав:
- Ходiмте, товаришко.
Наталка сказала:
- Не пiду! Не пiду!
Вiн знав, чого вона хоче, i з незадоволенням кинув:
- Я не Остап, у мене бичачої сили нема.
Тодi вона пiдхопилась:
- Остап! Остап! Остап!
Поперед них промайнула стьожка срiбно-лускової рiки. Пiдбiгли до верби, що самотньо на березi Торця стояла. Сюди зайшов дим Торецького заводу.
Коли сiли в тiнi лапастої гiлки на пiску, Наталка з реготом розказувала, як вона маленькою дiвчиною хотiла була колись купатись, та не встигла роздягтися, як бiля неї вирiс директорiв син.
- Тепер, кажуть, за кордон утiк. Вiн хотiв зо мною купатися, а я на нього наплювала: таке плюгавеньке та паршиве.
Потiм вона спустилась униз, до води. Забулькала, уважно розглядала кущ осоки.
…Бiля Торця вогко, а тiнь од верби до захiдсонця лапастiша, густiша. За Торцем широкi мовчазнi поля. Сонце мжить золото на рiку. Полями йде легкий смуток.
Юрко сiв бiля Наталки, обняв її однiєю рукою. Вона не говорила, дивилась униз. Вiн узяв її за талiю - вона не говорила. Вiн поцiлував їй шию - вона не говорила.
Юрко подивився назад - було широке поле, i все було видно. Вони сидiли цiлу годину - так.
Вона не говорила.
Юрко думав її схилити на землю.
Тодi на рiку упала iз сходу синя тiнь - iшла нiч.
I сказала Наталка зажурено:
- От я вже й забула. Нiяк не запам'ятаю емiсiю й девальвацiю. Оце з пiвгодини думаю - де те, де iнше! Думаю, думаю i нiяк не пригадаю.
Тодi Юрко раптово пiдвiвся, а Наталка подивилась на нього здивовано. Юрко сказав:
- Пора додому.
…Вона ледве навздогнала його.
Юрко писав до товариша (завтра): "…досi почуваю гармати, досi бачу барикади. Клянуся, що комунiст. Я не винесу цiєї тишi. Припустiм, я не пiшов на завод. Ну? Я завiдував би райрибою. Ти розумiєш - райрибою! А може, райсiллю? Ха! Чого мене не пускають за кордон? Я ладен робити замах на самого Пуанкаре. Я родився для вибухiв… А на заводi я теж не можу - тут треба марудної працi, а я не можу. Я досi почуваю гармати, а завiдувати райрибою я теж не можу. Я…"
Вiн (Юрко) писав довго, надхненно
Ще була вночi тривога i гули гудки - на заводi пожежа.
Остап прийшов пiзно - тiльки-но лiг. Пiдвiвся, розбудив Юрка:
- Пожар!
- Де?
- На заводi.
Юрко сказав:
- Я захворiв, я не пiду.
Остап одягався, скаржився:
- Поставлять його за iнженера, а воно нi бе-бе. От i пожар.
Юрко не стерпiв:
- А ви, мабуть, i сьогоднi випили? I вiдповiв Остап байдуже:
- Це наше дiло, заводське.
I вийшов.
"Попутчик… так…"
Наталка, як пiшов Остап, одразу захропла.
За тиждень був суботник: пiсля пожежi прибирали. Пiшли на роботу всi.
Юрко не пiшов: йому лагодитись до лекцiї.
У посьолку було тихо, тiльки дiти на вулицях кричали.
Юрко пiдiйшов до Наталки:
- Наталю! - i голос йому затремтiв. Вона подивилась на нього й зблiдла.
- Що таке? - i сiла на лiжко.
I вiн сiв.
- Я вам, як товариш, як…
Вона подивилась на Юрка - йому горiли очi, i їй спалахнули очi.
Вiн узяв її голову й мiцно обняв.
Вона тихо говорила:
- У мене не було дiтей… Що ви кажете?.. Я не хочу…На розi в меду горiла липа - пройшов солодкий дух.
- Що ви кажете?.. А Остап?.. Не хочу…
(Я зупинився на найцiкавiшому мiсцi. Правда? I як ви думаєте, чи не час менi плюнути й почати нову новелу? Час, певно, час. Отже останнє зусилля!)
…Хтось закричав на вулицi. Наталка наставила вухо. Потiм пiдхопилась.
- Якесь нещастя.
Заводськi жiнки чують нещастя - серцем. Вискочила…На розi в меду горiла липа…
А потiм у кiмнату внесли Остапа й положили на лiжко. З крана зiрвалась стальна хрестовина й перебила Остаповi праву ногу. НА ГЛУХIМ ШЛЯХУ
Глибокi борозни лiт… I це - тоска… Куди сховаюсь вiд могил твоїх?
…А втiм, добре: i штучнi вона мала, та з часом повипадали з омети. А постать її прибила чвиря. Знаєте - чвиря на глухiм шляху. Мороз коле скло, мережить скло.
Школа, клас…
До повiту - 60, до станцiї - 80.
Навкруги: глуш, глуш, глуш…
Це глибокий чатинник моєї несибiрської тайги.
…Знаєте, милий друже, от мiнiатюрний фрагмент iз забутої, розвiяної поеми "Азiя".
"…В п'ятому вiцi - дикiм i далекiм - вiд Уральських хребтiв, вiд Волзьких скель до тихих голубих вод Дунаю: гуни, сармати, германцi… I вбив син Мундцука свого брата Бледу. Скажений Аттiла, король гуннiв.
…Проходили вiки. I прийшов глухий вiк - XIV. I на невiдомих азiятських верхiв'ях пiдвелась грiзна постать Темерлана…"
Це nota bene до моєї вiри: велика iстина землi: сонце пiдводиться на сходi.
…Сосни гудуть-гудуть…
- Чого так сосни гудуть?
- Хуртовина. Вiтри.
Ох ви, сосни мої - азiятський край!
…Школа, клас.
Дiтвора спiває:
- Нiхто не дасть нам iзбавлення: нi туз, нi дама, нi валет…Наталя Миколаївна стурбована. Наталя Миколаївна бiжить:
- Боже мiй, дiти! Не можна так спiвати: це ж пiсня державна! Наталя Миколаївна скiнчила прогiмназiю - то так далеко! - Нестiр - сторож:
- …Миколаївно! А хiба вже, мать, нема!
- Ах, Несторе! Боже мiй! Чого ви турбуєтесь?.. Я як-небудь… Вона… "як-небудь". Нестiр:
- Ох, Миколаївно! Святий ви чоловiк. Потому, як менi уздрiвається: забули про нас буржуази… Пожалуйте, махорочки…
Закурюють.
…Нафти нема. Ночi довгi, як степовi дороги на великiй рiвнинi. На холоднiй печi, в ганчiрках - фунт сухарiв у кутку i старе тiло. А ще старе бiля порога: Нестiр.
Тодi сни… А може, таємна ява?
- …у другому двадцятого столiття, двадцять рокiв тому вiн приїхав, бадьорий i радiсний, як сама юнiсть.
Стояв вересень. Стояли блакитнi далекi простори. Тодi обрiй цвiв гарячими маками, i облiтали пелюстки, i обгортали мозок.
На серцi спiвала струнка, бiла, як молоко, береза: у неї пишнi молодi перса, у неї золотi кучерi…
…(Ляжу на твоє тьмяне лоно, мiй коханий, невiдомий обрiю!..)
…Над архiпелагом осель, у м'ятову даль линула березова пiсня.
…I курiв далекий обрiй, i пахли в мрiях мальтiйськi мандарини й африканський мигдаль.
- …Наталочко! Моє миле котятко! Я ввесь дзвеню цукровим троском… Там, десь, на Великих Зондських, на вулканi Смеру. Наталочко! Моя зелена наядо!
Тодi кипiла скажено друга молодiсть, тодi не вiрила, що йде тридцята весна, бо в очах темнiло, а пiд ягодою тугої перси ревли вiд солодких мук отари самцiв.
Вона:
- …Олексо! Мiй божевiльний! Я п'янiю… Налий усю мене столiтнiм медом, туманним хмелем, Олексо! Розiрви менi сорочку!
…Мчався багряний олень по горах, по долинах часу. Над байраками летiли журавлi! Курли! курли!
I прокинулась рiка до порогiв.
(Гей, ти, Днiпре! Гей, ти, сивий! Чи довго ще до навiгацiї?)
…Над оселями проходили сторожкi ночi. Проходили по осоках, по заводах i далi в простiр, лiсовими стежками, за узлiсся.
(-Ляжу на твоє тьмяне лоно, мiй коханий, невiдомий обрiю!)
- …Миколаївно! Чи чуєте?
- Чую, Несторе.
- Мабуть, прийшов кiнець. З'їли сукинi сини революцiю.
- Бог його знає, Несторе! Та тiльки я думаю: все гарно буде. Отже, на тому тижнi приїздили з наробразу, казали: все гарно буде.
…А сосни гудуть-гудуть…
- Чого так сосни гудуть?
- Хуртовина. Вiтри.
Ох, ви, сосни мої - азiятський край!
…Чиркнув сiрник. Нестiр запалив свiчку:
- Отож учора був на базарi, так оратор казав: такий iз наших… Треба, каже (читає по записцi)… двадцять п'ять архiвоєнських комунiзмiв… Щоб, значить, була правда… Що ви на це скажете?
…Пф! - свiчка погасла.
- Бог його знає, Несторе!
…Перший осадчий прийшов з Правобережжя через Сагайдак - великий чумацький шлях. Перша хата була на березi. Але рiку випивало сонце, а троскiв пiдрiзували роки, i вiдходила вода в долину. Тодi будiвлi стояли на горбах, а вулицею летiли бенгальськими огнями пiски.
…Спiвала:
- А я дiвчина Наталка, а зовуть мене Полтавка…
- …Наталочко! Моє миле котятко!
…Вiн приїхав до бунту, коли в глибинах осель рiс бунт. Говорив про бунт - такий гострий, як бритва на горлi, такий грiзний, як смерч в океанi… шумують, шумують води: вал за валом. На сходi - маяк. Рев сирени.
…А друга молодiсть i в Нестора була: Наталя Миколаївна - це недосяжнi кургани зiр.
…З Нестором Олекса й посадив цю сосну. Тодi, двадцять лiт тому.
…А бунт вирiс i положив бритву на горло.
Вiн:
- Наталочко! Я йду туди, до них!
- Iди, милий.
Вiн пiшов i не вернувся: не вертаються - хто в бунт…У Сибiр на золотi розсипини по Володимирськiй пройшов каторжник. I не прийшов.
…I знову сни… а може, таємна яв?.. Хiба знала, що в неї закоханий цей незграбний бородатий Нестiр?
…Плоть не розцвiла в закладний час. Вiд нього, вiд Олекси. I нiколи не було. Школа осунулась. Сосна росла й ховала дорогу, що на Сагайдак.
У п'ятому двадцятого столiття проходив останнiй шквал другої молодостi. I пiсля заняття з сумом дивилась (з сумом врiзаної стеблини) на Нестора. Як вона хотiла, щоб вiн зрозумiв її.
Але не зрозумiв, ї одiйшла друга молодiсть… А третя нiколи не приходить.
…Брели роки. Пролiтали журавлi, горiли свiтанки, горiли зорi. А вранцi в садках шумiла дiямантова паморозь.
- …Чи скоро земля воскресне? I бiжить глибокий чатинник моєї несибiрської тайги назустрiч свiжому вiтровi…
День за днем, рiк за роком - у вiчнiсть… (- Гей, ти, Днiпре! Гей, ти, сивий! Чи довго ще до навiгацiї?)
…Нестiр ходив у суботу по пошту за десять верстов i приносив вiдтiля пошту й тютюн "Бурас" за дев'ятнадцять копiйок, у синiй обгортцi. До глибокої ночi вони курили й грали у хвильки.
…Азiя - не Азiя. Провiнцiя - далi, провiнцiя - глибше.
Далекий орiй димиться. Темний вiтер, сiверко. Бiлий вiтер. Замело дорiжки, вовчi стежки, заячi слiди. Повстали замети, набiї. За сараєм iржала, вила i рожала замети нiч.
…А сосни гудуть - гудуть…
- Чого так сосни гудуть.
- Хуртовина. Вiтри.
Ох, ви, сосни мої - азiятський край!
…Уранцi пiдвiвся багряний диск холодного сонця. I стояв чатинник, як бабусина казка. Стояв по груди в снiгу. На вiтах горiли червiнцi. Це остання згадка другої молодости.
…Але скоро вiтер знову пiдняв хмари. Вдарив в диск холодного сонця. Розбив диск холодного сонця.
I знову фуга.
…А в школу таки зiбрались. У лахмiттях федеративного добра.
У школi бiженець Стасик.
Наталя Миколаївна читає iсторiю: - Поляки гнiтили український народ.
Дiтвора до хлопчиська:
- Стасику! А ти ж полячок!
- Бережись, Стасику, задавимо тебе вночi.
I скаржилась Наталя Миколаївна. А Наталi Миколаївнi кажуть:
- Навiщо ж ви так говорите?
- Боже мiй, нас так учили в прогiмназiї.
А то ще буває з Богом. Дiти:
- Ми в класi в Бога не вiримо, а вдома вiримо, бо й Наталя Миколаївна вдома вiрить: ми самi бачили.
I ще:
- Наталю Миколаївно! А навiщо ви iкону зняли?
- Ах, дiти, iкон уже в класi не можна вiшати: наробраз не дозволяє.
…Давно це: до Наталi Миколаївни з'їжджались iз сусiднiх сiл учителi, учительки, фельшери й грали у фанта. Це теж спогади.
А село темне й гниє в пранцях. Медикаменти за горами, за морями. В селi умiють лiкувати бешиху.
Вечiр. У кiмнатi самогонний апарат. Нестiр:
- Ну, вже завтра об'язательно продамо двi пляшки, а тодi й хлiба купимо.
- Купiть, Несторе!
…Налили по рюмцi. Випили… Темнiє… I знову надворi фуга.
…А сосни гудуть - гудуть…
- Чого так сосни гудуть?
…Хуртовина. Вiтри.
Ох, ви, сосни мої - азiятський край!