Синi етюди

V

Коли Вадима внесли в кiмнату, з моря знову полетiли солонi вiтри.

Вiтри джигiтували й зникали в Закаспiї.

Приходив лiкар - широколобий, в окулярах. Вадимовi нiчого не сказав, а Марiї, коли вийшли, говорив:

- Сьогоднi вночi…

Марiя подивилась йому в холоднi очi, але нiчого не промовила.

А потiм на душi було порожньо.

Був Гофман.

Надходив вечiр.

У стiну глухо входили цвяхи.

Це - останнi цвяхи: завтра свято.

Вадим лежав на койцi. Марiя стояла бiля етажерки.

За вiкном брiв синiй листопад.

На Вадимовiй головi лежав компрес.

Упали вiї. Дихати важко.

Машинально перебирала книжки, дивилась пильно на чорнi лiтери, але мислi її були далеко i вiд книжок, i вiд кiмнати.

Згадувала перше знайомство з Вадимом i постiйну майже мовчазну боротьбу з ним.

I думала: вiра чи певнiсть? Потiм уявила - мчаться кудись дороги. Це нашi федеративнi. Не зупиняються… А то дороги б'ються в муках i знову мчаться. Вадим каже - "поезiя". Припустiм… Але, може, дороги не мчаться? Марiя думала про глухi завулки нашої республiки, де увечерi молодь спiває "Iнтернацiонал", а вранцi йде робити на глитая. Розбiглись дороги, розбiглись стовпи.

На однiм стовпi написано:

Пiдеш направо - загризе вовк.

Пiдеш налiво - уб'єшся в ярку.

Це правда. Це дiйснiсть. Принаймнi для неї.

…А от знову глухi заулки нашої республiки. I стоїть Вадим. I Вадимове небо, безумовно, захмарене. Тодi вiдкiля ця певнiсть? А може, це вiра?

Але мчаться дороги. По дорогах мчаться невгамовнi, а з боку дорiг плентаються навантаженi. I ясно дивляться навантаженi. Вiдкiля ця яснiсть.

I туманiють глухi заулки нашої республiки.

…Раптом вiтер стих…

На вулицi стояла порожнеча. На баню церкви злiтались галки, тисячi галок. Кричали, падали, злiтались.

Здавалось, що тут недавно проїхав Чичиков.

- Чи-чи!

- Кра! Кра!

У станицю заглядали хмари.

З Зараївського хутора йшли.

Раптом Вадим розплющив очi й покликав Марiю. Говорив розiрвано, давився словами:

- …Це - перед смертю… Останнє моєї мелодрами. Круг пройшов… Але дивись, Марiє, на нашу сучаснiсть… з ХХV вiку… Пам'ятаєш: Домбровський, Россел, Делеклюз…

…Пауза.

Потiм додав ще:

- Християни мають своє євангелiє. I ми… Так, Марiє… Я знаю…чого ти не була… моя.

I знову впали вiї.

Марiя мовчала. Схилилась на колiна бiля кроватi й теж була чорна.

…А за вiкном стояла порожнеча, i на баню церкви злiтались галки:

- Чи-чи!

- Кра! Кра!

Бiля етажерки лежала сосна - порудiла, а гiрськi трави зiв'яли. Все так пахло сосною.

Коли стемнiло, запалила свiчку.

Розтаборилась пiвтемрява.

Теж зiв'яла.

Марiя пiшла до етажерки й знову машинально перебирала книги.

Постукав тихенько Гофман.

Спитав пошепки:

- Ну що, як?

Марiя безглуздо подивилась на нього i, не вiдповiвши, зачинила дверi.

А за вiкном по станцiї урочисто брiв на схiд синiй листопад i зникав у невiдомих пiсках у Закаспiї.

Вадим лежав, розкинувши руки, волосся йому спадало на тьмяний лоб. Iнодi кашляв i вихаркував шматки крови, якi безсило падали йому на груди. Вся сорочка в напiвтемнiй кiмнатi оддавала багрянцем.

Стiни дивились сiро й похмуро. Вадим догоряв. Кiмнату наповнювали хрипи.

Здавалось, десь булькає вода.

Було болотно.

Марiя дивилась на Вадима, заложивши руки за голову.

…Уночi Вадим почав ловити руками повiтря.

Марiя пiдiйшла до лiжка.

I побачила раптом у Вадимових очах гарячий день. Взяла його руку. Вадим на хвилину завмер, але несподiвано рвонувся й одкинув голову.

Ловив ротом повiтря, видно було, що хоче щось сказати - i не може.

Далеке, замрiяне промайнуло в головi. Марiя голосно й схвильовано сказала:

- По оселях урочисто ходить комуна.

На момент обличчя Вадимовi покривилось посмiшкою.

Тодi Марiя в нестямi похилила голову i з жагою промовила…

…Те, що вона промовила, здавила тиша.

…I тиша запахла сосною.

Марiя подивилась на чорне обличчя й зрозумiла.

Пiдiйшла до свiчки, погасила її й вийшла на повiтря. Побрела по станицi, в степ на схiд.

Скоро заметушилось повiтря, з моря джигiтували солонi вiтри.

В синiй ночi не було видно, як летiли гори.

Тiльки сивий Ельбрус велетнем маячiв праворуч.

Марiя йшла на схiд.

Кавказ мовчав у гiрськiй задумi.

На далекiй цегельнi скликали нiчну змiну:

- Гу-у!