Синi етюди

КIМНАТА N 2

Макс прокидався о сьомiй годинi, хоч i лягав надто пiзнiш од Вiвдi. Хутко одягнувшись, вiн бiг до клубу, що був на першому поверсi. Коли там нiкого не було, хапав два-три полiна i, озираючись, повертав iз ними до кiмнати. Так було щодня, а тому й палива в кiмнатi ч. 2 було завжди досить.

Вiвдя прокидалась не ранiш дев'ятої. Надумавши встати, вона похмуро казала:

- Срулю!

Макс покривлював обличчя i з благанням дивився на неї крiзь синi окуляри. Тодi Вiвдя грiзно:

- Срулю!

Макс хвилювався:

- Як тобi не соромно ображати мене?

Вiвдя мовчала, тiльки брови їй збiгалися докупи. Макс навшпиньках виходив iз кiмнати, а Вiвдя вдягалась.

Одягалась Вiвдя завжди з пiвгодини, а Макс стояв за дверима й чекав. Потiм вiн приносив окрiп i вони пили чай. Вiвдя всмiхалась:

- Чого ти на мене, Максе, сердишся?

Макс мовчав.

- Може, того, що я не хочу за тебе виходити замiж?

Макс мовчав.

А ввечерi вони слухали, як за стiною, в сусiднiй кiмнатi, кричала дитина.

- У-а! У-а!

Вiвдя вiдводилась, брала iз столу яку-небудь книжку й говорила:

- Максе! Ти не дурний хлопець. Скажи менi: який логiчний зв'язок мiж життям i цiєю книгою? Що це за книга? Мах! Ага, фiлософiя Маха. Ну, що вiн там проповiдує?

I тут же Макса за плечi й не давала йому говорити.

- Я знаю! Я все знаю… Ша!

Макс з благанням, як прибите цуценя:

- Дюнiчко!

Грiзно:

- Максе, не треба плодити дiтей! Наслiдування вiдзнак нiкчемности.

I серйозно:

- Ти кого зараз студiюєш, Гегеля?

- Нi, Дюнiчко, Канта.

Потiм одягались i виходили на вулицю. Коли була субота, увечерi йшли через площу Карла Лiбкнехта до синагоги.

Вiвдя - українка, Макс - єврей.

Макс казав:

- Уй, яке гарне небо!

Питала:

- Ти вiриш у небо?

- Гм! Навiщо вiрити… споглядаю.

- Тобi хочеться молиться?

- Так. Я хочу споглядати.

…Вони йшли в синагогу.

А повернувшись додому, Вiвдя глузувала:

- Срулю! Уй, Срулю! Якi противнi твої фанатики.

Макс жахався.

- Дюнiчко! Якi ж вони мої?

I знову за стiною кричала дитина:

- У-а! У-а!

А у вiкно заглядав клаптик сiрого неба.

В коридорах гостиницi - "загального помешкання" робiтникiв Н-ської вiйськової установи - вештались люди, а по вулицях шумiли автомобiлi й фаетони.

Вiвдя непорушне сидiла бiля вiкна.

Макс брав книгу й читав уголос.

О десятiй годинi Вiвдя казала:

- Годi, скажи менi, Максе, що б з тебе вийшло, коли б не вiйна й не революцiя?

Макс:

- Не знаю.

- А я знаю. Ти б де-небудь у провiнцiальнiм мiстi екстерничав. Тебе б жидожери уперто три роки пiдряд зрiзували по латинi, чи що. Нарештi ти б видержав iспит i був би дантистом. Ха! Знаєш, як шансонетки…

Вiвдя пiдняла трошки спiдницю й цинiчно заспiвала:

Пошла я раз к дантiсту,

К большому спецiалiсту,

Чтоб он мнє вставiл в дирку

Зуб! Зуб

Макс нервово перекосив обличчя.

- Дюнiчко!

- Знаю, що Дюнiчка. Ну, ладно… А потiм…

Потiм вона замислилась i додала:

- А я була б iнженером. Так, Максе, я була б iнженером.

Макс уважно дивився на неї крiзь синi окуляри, а вона примружувала очi, як кiшка.

Несподiвано:

- Срулiку! Мiй Срулiку!

Втягував шию в плечi й нахиляв голову.

А за стiною знову кричала дитина:

- У-а! У-а!

До Вiвдi прийшла подружка по гiмназiї - Христя. Така задумлива, як вечiрнє небо. Як i завжди, довго мовчала, а Вiвдя стримано чекала. Хвилювалась, що з партiї викинуть - iнтелiгентка. Завжди боялась.

Вiвдя сказала:

- Яка ти жалкенька.

Усмiхнулась:

- Я тобi, як друговi…

…Прийшов зi служби й Макс. Сiв на канапу й довго дивився на Христю з-пiд лоба.

Каже:

- Чого турбуєтесь! Хай викидають.

Христя:

- Ах,- зiтхнула довго й широко.- Уже три роки в партiї.

Вiвдя поралась бiля умивальника й знову примружувала очi - єхидно.

- Тодi не будеш совнаркомовської пайки одержувати. Христя пiдiйшла до столу, взяла в руки книжку, подивилась на неї, погладила її нiжно долонею.

- Я не одержую!

А Макс хвилювався:

- Я от вийшов з партiї… i нiчого…

- Ну, ви ж анархiст.

Максовi приємно було, коли його називали так.

Вiн надхненно сказав:

- Так, анархiст… Вiльний чоловiк. I бiльш нiчого.

Але Вiвдя обрiзала:

- Який ти анархiст? Досить похвалятися.

- Дюнiчко…

Не хотiла говорити.

Христя пiдвелась i заломила руки.

Христя така маленька дiвчинка, хоч їй i двадцять шiсть лiт.

Вiвдя накинула на плечi хустку й пiшла з Христею на зiбрання комгуртка. Там сидiла оддалiк - безпартiйна - i слухала. Вона завжди була на партiйних зiбраннях.

У гостиницi ще жила баба Горпина. Служила на кухнi - картоплю чистила. Був у неї чоловiк. Чоловiк мав орден Червоного Прапора - на фронтi працi одержав. Чоловiк був дуже ледачий i нiчого не вмiв, крiм як похвалятися. Горпина була товста баба й євангелистка.

Коли хто спотикався, вона казала:

- Це вас Господь Iсус Христос наказав. Значить, вам треба молитися.

А комендантовi гостиницi вона радила:

- Заглянь, моє чадо, в євангелiє от Матвiя.

Комендант "гнув" матюком i т. iнш.

…Почистивши картошку, Горпина пiднялась на другий поверх. I сьогоднi вона чекала. Так, вона чекала.

Цю нiч їй снились сни золотi, як ризи Господнi. Приходив Христос.

…Такий золотий, такий золотий!

Думала - це добрий сон, i згадала серпневi колосся бiля сусiдського тину… Проте сусiдський тин був тридцять рокiв тому.

З Вiвдею Горпина зiйшлась несподiвано й дивно.

- Господня справа,- казала Горпина й витирала сльози радости. Вона щиро вiрила в чудеса. Вона людей не шукала, люди самi йшли до неї. Так думала. Вiвдя теж сама прийшла.

Каже:

- Ви, бабусю, євангелiстка?

Ну, а потiм сходились, дивились одна на одну й мовчали.

Вiвдя так тихо, лагiдно, наче за далеким сном тьмяна тиша:

- Нам говорити, бабусю, нiчого. Ви дивiться на мене, а я на вас… Отак! Я бачу в ваших очах Христа.

Колись один робiтник постукав у цю мить до кiмнати. Ой, як Вiвдя скаженiла. Горпина перелякалась, а потiм подумала:

- Господнє серце!

I вони знову дивились одна на одну.

…Горпина увiйшла в свою кiмнату. Взяла євангелiє й читала. Подумала: навiщо друкують рiзнi книжки, коли не достає священних книг. Недавно ходила на базар - скiльки тих людей приїжджає з села, щоб купити євангелiє чи то бiблiю. А їх i нема.

Потiм вiдкинула занавiсу й дивилась у вiкно. Вiкно виходило в двiр. Видно було помийну яму, а Горпина мрiяла про небеса. Увечорi чоловiк її пiшов дрова рубати, а в дверi постукала Вiвдя.

Простягла обiйми - поцiлувались. Вiвдя сiла напроти Горпини. Зiдхнула.

I на цей раз дивились в очi.

Колись Вiвдя, лягаючи спати, сказала:

- Максе! А знаєш, що я бачила сьогоднi?

Макс нашорошився.

Вiвдя пiдвелася з лiжка, насунула на босi ноги виступцi i, пiдiйшовши до виключателя, погасила електрику.

В кiмнатi стало зовсiм темно.

Далi поволi поточився вiдблиск вiд далекого лiхтаря - блiдо-голубий.

Було пiзно,-бо тiльки де-не-де протарахкотить фаетон i змовкне.

Вiвдя казала:

- Ти не жахайся. Я буду спокiйно. Iду я сьогоднi тротуаром. Коли це зирк, а бiля мене якась жiнка в постолах. Я думала, що вона звичайна, а вона божевiльна.

Зареготала:

- Божевiльна… Ха! Тобi не страшно?

Раптом пiдхопилась i побiгла на канапу, де сидiв Макс. Обняла.

- Ти не бiйся, мiй Срулiку! Я хочу просто оповiдати… Ну… от! Слухай. Вона, ця жiнка, була в постолах, а лице її було таке, як оцей вiдблиск.

Вiвдя простягла руку, i на фонi блiдого свiтла чiтко вирисувався силует її руки.

Макс важко дихав.

- Так, як оцей вiдблиск! I я подумала: вона божевiльна. Вона йшла поруч мене й говорила з повiтрям… Да! Я забула сказати! Вона тягнула з собою мiнiятюрний возик, а на нiм був клуночок. Ти розумiєш, клуночок. I все це було так надзвичайно. Я згадала того божевiльного, що завжди сидить бiля вокзалу. А потiм я згадала й усiх мiських старцiв. I менi стало страшно. А потiм я подумала. Ти знаєш, що я подумала? Нi, я тобi не скажу.

Вiвдя притиснула свою гарячу щоку до Максового лоба. Макс зняв окуляри й протирав очi.

Казав:

- Патологiя, Дюнiчко. Не своєчасно.

Розсердилась.

- Дурне! А все життя - що таке?

Заговорив уперто:

- Нi, Дюнiчко! Життя досить нормальне явище. Я люблю життя.

I засоромився:

- Може, не так, я не знаю. Менi iнодi буває жалко, що я покинув партiю… А всi ми, правда, може, й ненормальнi, бо не кожному пережити цi днi… важко…

Вiвдя закричала:

- Мовчи! Мовчи! Ах ти, агiшко моя нещасна… Срулiку!

Хтось проходив бiля їхнiх дверей i зупинився.

Тодi Вiвдя ще раз закричала:

- Мовчи! Мовчи!

Коли вони полягали на лiжка, бiля гостинницi затрубив рiг i з грохотом пробiгла пожежна команда.

Не спали майже до ранку.

Завтра Вiвдя не пiшла на службу, у неї болiла голова.

Наближалась весна. Голубiли душi, а в далинi iмпровiзувало на рожевих плямах. Танув снiг, тануло, сентиментальничало сонце.

Баба Горпина казала:

- А там у нас, на селi, поле.

Хтось смiявся весело, дзвiнко, на всю гостиницю.

- Ну i що ж, що поле?

Баба Горпина:

- Цiле поле, як ризи Христовi.

На неї теж, безумовно, впливала весна. Крiм того, вона не звикла до мiста. Думала залишити гостиницю i - додому. А чоловiк хай тут. Вона навiть не проти того, щоб вiн добув собi молодшу зозулю. Вона во Христi, що їй? З Вiвдею Горпина майже не стрiчалась останнiй час. А коли й стрiчалась, то розминались мовчки.

А до Вiвдi почав ходити комiсар Вольський. Такий: самий звичайний комiсар iз батальйону.

Макс зiйшовся бiля театру з Христею. Заговорив нервово, поспiшно:

- Слухайте, що з моєю Дюнiчкою робиться - не знаю. Ну от Вольський - вiн її любить… А менi що робити?

Христя задумливо дивилась кудись у бiк, i здавалось, що вона споглядає.

Макс:

- I сьогоднi вiн у нас залишиться. Вiн буде в нас ночувати. А я не знаю, як менi бути.

Христя спитала:

- Ви з Вiвдею живете?

Наївно:

- Так, живу!

Але Макс не зрозумiв Христю. Потiм вона сказала, що їй треба спiшити на зiбрання, а Макс схвильований побiг у гостиницю. Вн став бiля дверей i цiлу годину стояв тут, затуляючи вуха, коли з кiмнати доносились голоси.

Нарештi вийшла Вiвдя й здивовано:

- Чого ти в кiмнату не йдеш?

Тихо.

- Дюнiчко!

Вона засмiялась.

Вiн просив її, щоб Вольський не ночував у них. Тодi вона розсердилась i сказала, щоб не ночував Макс. Вона не боїться Вольського i буде спати з ним в однiй кiмнатi.

Вiвдя пiшла, а Макс плакав тихенько ще з годину, а ночував усе-таки дома.

…Далi було щодня - Вольський приходив i ночував у них. Макс змарнiв, але боявся сказати Вiвдi, чого хоче вiд неї Вольський.

А по всiй гостиницi спiвали-басували.

Кипiло все напередоднi весни, як у казанi над золотим багаттям.

Баба Горпина ходила коридором i оповiдала:

- Молiться Iсусу Христу, дiточки. А я завтра виїжджаю додому. Знаєте - там у нас поле.

Перед од'їздом Горпина зайшла-таки до Вiвдi. Та подивилась на неї й тихо сказала:

- Iдiть, бабусю… Ви не вiрите… а може, я не вiрю…

Гапка:

- Що з тобою, дитятко?

Але хутко вийшла й попрямувала до вокзалу.

Вечiрнiм потягом вона поїхала на село.

Макс ходив непритомний по мiсту й шукав Вiвдю. Вона пiшла кудись iз Вольським. На площi Карла Лiбкнехта вiн зустрiвся з червоноармiйцем Кiптяєвим. (Був такий у батальйонi Вольського).

Ранiш Макс якось його не помiчав, а сьогоднi хотiлось говорити з ним.

Повертав розмову на Вольського.

Кiптяєв увесь час нервово пiдморгував очима - його контузило в iмперiалiстичну вiйну.

Макс спитав: що таке Вольський? Похвалив: Вольський - хороший чоловiк, i головне - витриманий.

Макс образився й пiшов до парку.

На дорiжках уже були люди. Кожному хотiлось, щоб була весна.

Але в цей день дмухав з пiвночi гострий вiтер. Дерева нашорошились на сонце, а на покрiвлi будки сиротливо виглядав снiг.

Макс пiшов iз парку. Потiм вiн стояв бiля "вiтрини голодуючих". Пильно дивився на фотографiї дiтей з тоненькими нiжками й розбухлими черевами.

На нього найшло обурення, коли вiн згадав другу вiтрину - з пiрожними, i вiн пiшов i оддав старцевi останнi п'ятдесят карбованцiв.

Так зробив незадоволений Макс.

…Пiзно вiн пiдходив до своєї кiмнати.

Боявся, що Вiвдя ще не прийшла. Приложив вухо до дверей: там хтось був. Зрадiв. Але Вiвдi дiйсно не було. Була Христя.

- Чого ви так пiзно?

Христя:

- Я… так…

Говорила лагiдно, але видно було, що хвилювалася.

Макс просто:

- Вас, мабуть, турбує щось?

Христя сказала:

- Так, турбує.

Потiм скаржилась:

…У неї не органiзуються думки, а тому все, що вона читає, нiколи не може привести до системи. Це для неї велика хиба. Вона не може бути анi агiтатором, анi органiзатором. Це ж жах, бо вона iнтелiгентка.

Макс i слухав, i нiчого не чув. А Вiвдя не приходила. В гостиницi було вже зовсiм тихо. Тiльки зрiдка хтось проходив коридором, i кроки його глухо звучали, нiби це було порожнє, нежиле помешкання.

Вiвдя останнiй час майже не говорила з Максом. Прийшовши з служби, вона вбиралась i йшла. Бiля пасажу її чекав Вольський, i вони йшли за мiсто.

У недiлю вони пiшли теж за мiсто.

Вольський казав:

- Чудово сьогоднi…

Вона:

- А завтра?

- Що завтра?

- Завтра теж буде чудово?

- I завтра.

- I пiслязавтра?

Вольський подивився гостро. Вiн завжди дивиться гостро й чiтко. Вольський сказав, що йому завжди буде чудово, бо вiн комiсар.

Розсмiялась:

- Ця цинiчнiсть менi не подобається.

Вiн погладив себе по широкому лобi й тихенько засвистiв.

- Що ж тут цинiчного? Ви, мабуть, не про те подумали. Я просто почуваю себе здiбним до життя, до боротьби. I тiльки. А коли я комiсар, то я, значить, такий.

- Агiтацiя! - i скривила обличчя.

Виходили до залiзницi. Збiгли на насип.

Вона:

- От, дивiться: все далi й далi, а куди - невiдомо.

Вiн:

- Ви про рейки? Чого ж невiдомо? Далi станцiя - одна, друга, третя.

Вона:

- Тому невiдомо, що, може, з цих рейок раптом потяг i звалиться. От вам i невiдомо.

Вiн:

- На то є семафор. А нещаснi випадки завжди бувають - це теж вiдомо.

Йшли на схiд - по рейках. Простори кутались у надвечiр'я.

Вiвдя казала:

- Я люблю йти на схiд, бо навiть вiвтар на схiд дивиться. Вольський узяв її за руку й фамiльярно посiпав.

- Не всi й вiвтарi дивляться на схiд… Так-с. Проте I я люблю дивитись на схiд.

Вiвдя замахала руками.

- Годi вам! Годi вам!

Коли вони вийшли за будку 323, Вiвдя кокетувала. А вона вмiла кокетувати. Проте вона й так була гарна з себе. Вона дозволила Вольському взяти себе пiд руку. Щiльно тулилась до нього.

…Зайшли далеко й мусiли повернути.

Вечорiло. Рейки загублювались у далинi, нiби в провалля. Нарештi - до мiста.

Вiвдя махнула рукою:

- Прощай, поле!

Десь несподiвано одкликнулось луною.

Припинилась. Задумалась.

- Це баба Горпина!

- Яка баба? - спитав Вольський.

- Та то так! - засмiялась вона.- Була така… баба… чудесна…

Вирвала руку й крикнула:

- Бiжiм!

Христя посiдала невеличку посаду. Перепищиця. Але й тут вона не встигала все зробити своєчасно. Цiлий день вертiлось у головi - чого вона не прочитала, чого вона не знає. З неї пiдсмiхувались. Думали, що вона має коханого, а тому й така розгублена.

Жила вона край мiста в одного чоботаря в холоднiй кiмнатi i нiчого не хотiла.

В той вечiр Христя ходила по сусiдах i прохала "трiшки нафти". Їй нiхто не давав. Тодi вона засмутилась i поплакалась перед чоботарем, що їй не можна буде сьогоднi читати. Чоботар резонно зазначив:

- Завжди читати не можна, на легенi погано.

А з Христининими легенями i дiйсно було щось неладне: кихикала - тихо й сухо.

Христя подивилась на нього ясними очима й пiшла до себе.

Iз свiтла спершу нiчого не буде видно, а потiм - так собi. Спати не хотiлось.

Дивилась на книжки й уперто думала про нафту.

Десь далеко гавкав собака, i, слухаючи його, було чогось сумно.

Ще дивилась на книжки, i захотiлось плакати.

Вона нiколи не плакала, а в цей час хотiлося. Пiдвелась. Зняла з етажерки "Економiчне учення" i придивлялась. "Да, воно!" Положила на стiл…

I от вона почуває, що їй хочеться стати навколiшки. До болю хочеться.

…Десь гавкав собака.

Стала. Простягла руки в просторiнь, i їй стало солодко.

"Невже я молюсь?"

Пiдхопилась:

"Кому?"

А в голову: "Економiчне учення К. Маркса - К. Кавтського… Завтра прийдете, одержите… Сьогоднi нема!"

Вона побiгла до чоботаря. Там вона випила води й сказала, що вона хора. Потiм дивилась, як чоботар забивав цвяхи в пiдошву, й мовчала.

Скоро прийшов i Макс.

- Менi щось вам треба сказати. Ходiмте.

Вийшли. Макс оповiстив, що сьогоднi рiшучий день: вiн скiнчить або так, або iнакше. Вiн далi так жити не має сили.

Христя сказала холодно:

- Я не пiду!

Макс захвилювався.

Христя ще раз сказала холодно:

- Я не пiду.

В той же вечiр Вiвдя сидiла з Вольським на лiжку й розмовляла. На дворi знову знялась курява - зима не здавалась. Макс уже не ходив красти палива, а з установи перестали видавати - останнiй зимовий мiсяць (i то кiнець). Вiвдя задмухала на свiтло.

- Дивiться, як парує!.. Хiба ви не змерзли?

- Трiшки змерз,- сказав Вольський, запалюючи цигарку.

- Ну, то йдiть сiдайте бiля мене - буде теплiш.

Сiв.

Сказала:

- Щiльнiш. А то положiть руку на плече.

Вольський:

- Нi, мабуть, не треба.

- Чому?

- Зайде Макс, а вiн i так на мене сердиться.

З iронiєю:

- А ви боїтесь?

Просто:

- Нi!

Курява залiплювала вiкно. Через три кiмнати рубали дрова. Гу!.. Гу!..

Вiвдя сказала:

- Чого менi сiро?

Подивився на неї. Вона дiйсно була блiда й сiра.

- А ви вiзьмiть себе в руки.

- Ха!.. В руки…

Спитав:

- Не можна?

- Нi, не можна. А проте противно, все противно… Ходимо… багато нас… як приголомшенi. Щось треба зробити велике, героїчне, а воно й маленьке несила.

- А ви ще раз спробуйте.

Сказав серйозно.

Вiвдя нервово перекосила обличчя:

- Що там пробувати! Як не пробуй, а все по-старому виходить… Так! По-старому.

Вольський:

- Я б вам порадив, що робити, та ви ж усе одно скажете: агiтацiя.

- Так, краще не треба!

Вона засмiялась.

- Я навiть думала, що мене баба Горпина спасе.

- Це та сама Горпина?..- спитав Вольський.

- Нi, мабуть, не та,- сказала Вiвдя й задумалась.

Потiм вони декiлька хвилин посидiли мовчки.

Ще хтось гупав праворуч.

А фуга била снiжинками в вiкно. Вольський ще раз спитав про Макса - де вiн?

А Макс прийшов уже вiд Христi й стояв знову бiля дверей. По дорозi вiн спотикнувся й розбив одно скло вiд окулярiв. Окуляри не здiймав, а тому й вигляд мав незвичайний. Крiм того, вуха його горiли, а в скронях стукало.

Вiвдя не знала, що Макс стоїть за дверима, але була майже упевнена в цiм. Це її дратувало.

Вона знову почала кокетувати.

Вольський:

- Я так не люблю!

- А як ви любите? - i примружила очi.

Сказав:

- Ви мене не перший день дратуєте… Що ви вiд мене хочете?

Вiвдя здивовано:

- Я од вас хочу?

- Так, ви.

Сказав уперто й рiшуче.

Вона:

- Це менi подобається.

Вольський:

- А менi зовсiм не подобається. Як ви хочете вiддатися менi, то робiть це й не мучте Макса, мене й себе.

У Вiвдi загорiлися очi.

- Ви хочете, щоб я вам вiддалась? Добре. Ви знаєте, що за дверима Макс?

Вольський мовчав.

- З умовою, щоб дверi не замикати! Добре?

Вольський мовчав.

Вiвдя поспiшно почала розстiбати пасок i гудзики на кофточцi.

Вольський спокiйно вiдiйшов до вiкна й став спиною до Вiвдi. А вона шелестiла убранням i важко дихала. В кiмнатi було тихо, а тому й чути було, як жiночi груди вбирали й видихали повiтря.

Нарештi вона сказала:

- Ну, йдiть, я готова.

- Готовi? - не повертаючись, спитав Вольський.

Вiвдя не вiдповiла.

Тодi Вольський хутко повернувся, взяв iз столу капелюїй i вийшов.

Один момент у кiмнатi було тихо, а потiм Вiвдя зiскочила з лiжка i, як ранений звiр, завила в повiтря:

- Сво-лоч!

Iще пiдскочила до стiнки й билась об неї головою, зцiпивши зуби.

Далi сидiла декiлька хвилин, поки не увiйшов у кiмнату Макс.

Макс теж не дивився на неї i, узявши якийсь клуночок, що наготував зранку, теж вийшов.

Вiвдя мовчала.

Праворуч i лiворуч уже не гупало.

В гостиницi було тихо.

…А в вiкно знову бились снiжинки.

Снiжинки…