Синi етюди

IЗ ВАРИНОЇ БIОГРАФIЇ

Народилась Варя на Слобожанщинi, в повiтовому мiстечку Богодуховi, 1900 року, здається. Мати її, Ярина Федорiвна, належала до того класичного типу українських бублешниць, що їх, мабуть, ще нiхто в свiтi не перекричав. Батько Варин, Трохим Климентович, був, навпаки, тихенький п'яничка (за спецiальнiсть узяв собi - носити жiнчинi бублики на базар) i, можна сказати, доти не видiлявся з кола богодухiвських мешканцiв, аж поки вияснилося, що вiн, четвертий супруг Ярини Федорiвни, зовсiм не думає вмирати, як це зробили його три нещасливi попередники, цебто аж поки всi побачили, що вiн, цiлком задовольнивши ненажерливi бажання своєї грудастої й широкозадої дружини, примусив її завагiтнiти й народити бистрооку дiвчинку.

Першi дитячi роки Варя провела на Монастирськiй вулицi - на тiй вулицi, де, крiм бубликiв, так багато ще виробляють паляниць та смачних брусикiв. Коли Варi було чотири роки, Ярина Федорiвна дуже вславилась своїм майстерством: кращої за неї бублешницi уже не було в цiлому повiтi. Прецiнь приблизно бiля цього часу вияснилося, що Трохим Клементович, остаточно закрiпивши за собою славу неабиякого мужчини, все-таки не здiбний був вiдбити в Ярини Федорiвни охоту до чужих чоловiкiв i - головне - приохотити її до народження другої дитини.

Таким чином, бистроока Варя залишилась без брата й без сестри.

В Богодуховi, крiм вулицi Монастирської, є ще й так званi "Соболi". Це той закуток, що з нього колись вийшов i Трохим Клементович i де так багато рiзних кравцiв та чоботарiв тощо. Саме на Соболях Варя й розважалась, коли їй стукнуло дев'ять рокiв. На Соболi вона ходила до свого дiдуся, до батька Трохима Климентовича, вiдомого богодухiвського чинбаря. Там її розважав, звичайно, не запах вiд кожухiв,- "чинбарський квасок" (такого, правда, на Монастирськiй вулицi не було), її розважало там Мерло - рiчка, що тече у славетне Ворскло, оспiване поетом Щоголевим.

На Мерлi Варя гралася "у крем'яшки" з соболiвськими дiвчатами i на Мерлi ж вона пiзнавала життя та - головним чином - анатомiю вiд рiзних Петрикiв та Ванькiв, що дуже добре орiєнтувалися в цiй науцi i незгiрше за своїх батькiв загинали в "трьохетажних янголят". З рiчки Варя йшла до дiдуся-кожум'яки, i дiдусь-кожум'яка, теж-таки тихенький п'яничка, розповiдав їй, що Ворскло тече у Днiпро, а Днiпро - у Чорне море, так що коли захiдно-європейська культура "зачепить Расєю", то з Богодухова можна буде допливти до самiсiнького океану.

Дiдусевi казки не дуже зворушували Варю, але вона їх все-таки уважно вислуховувала. Вона знала, що, розповiвши казку, дiдусь дасть їй копiйку, а на копiйку Варя купить собi цукерок.

Таким чином, уже змалку Варя зарекомендувала себе i трошки практичною людиною i людиною без зайвих романтичних ухилiв. Правда, Варя вмiла i захоплюватись, i горiти, i навiть зробити непродуманий вчинок, вона вмiла i гiрко плакати, i голосно реготати, але i смiх, i плач, i захоплення - нiщо не видiляло її з її ж таки сiренького оточення. Варя росла на звичайну собi українську жiнку, на бублешницю тощо, i можна було чекати, що в свiй час i в свою чергу вона народить якусь нову бублешницю чи то якогось нового чинбаря.

Кожна людина дивиться на свiт очима свого свiтогляду. Отже, i я iнакше не вмiю дивитись. Коли на Вариному життєвому шляху були такi, скажiмо, роки, як 1905-й, то я й питаю: як же на неї вплинули вони?

1905 рiк на Варю, очевидно, нiяк не мiг вплинути, бо їй було тодi тiльки п'ять весен. Зате 1914-й, що застав її в городськiй школi, вже трошки вплинув на неї, i саме в тому сенсi, що вона почала мрiяти про невiдомого прапорщика з золотими погонами, героя й георгiївського кавалера, а також їй дуже захотiлося пiти на фронт сестрою милосердя. Особливо її провокували на цей вчинок безусi добровольцi i ще особливiш - Петя Покровський, син богодухiвського старожила й домовласника. Варя була закохана в Петю, але Петя, колишнiй гiмназист, про це нiчого не знав, i от Варi дуже хотiлось, щоб вiн про це узнав, хоч на фронтi, куди вiн поїхав, про її кохання до нього нiчого не взнавши.

З мрiй про сестру милосердя, звичайно, нiчого не вийшло.

- Ти менi гляди, Варко,- сказала колись широкозада бублешниця, побачивши Варю за iлюстрацiями "Огонька".- Гляди менi, щоб цi журнали не призвели тебе до мечтанiя.

- Ви, мамо, вiчно натякаєте на щось,- кинула незадоволено Варя.- Як самi були молодi, то тiльки й знали, що до хлопцiв… Одчепiться вiд мене!

- До хлопцiв, кажеш? - здивовано промовила бублешниця.- Ну й падлюка ж ти, Варко!.. Ну й виродок! Ач, куди вже закидає: до хлопцiв! Гляди менi, щоб за цi твої раннi слова не вибила я тебе цiєю ось кочергою.

- Ти, того… не дуже,- вставив своє слово i Трохим Климентович - персона з малоросiйської комедiї.- Щоб, значить, як мати каже…

На цьому розмову й було скiнчено. Ярина Федорiвна взяла собi в голову, що Варя не така вже маленька дiвчина, як це їй здавалося. Ярина Федорiвна подумала, що Варя пiшла саме в неї, а не в батька (бублешницi теж з 14 рокiв закортiло до хлопцiв), а Варя подумала, що їй i справдi не варто на фронт iти, коли прапорщик може й сам у Богодухiв приїхати. Словом, Варя не сперечалася.

Але коли Варя чотирнадцяти рокiв тiльки мрiяла про вищеназваних прапорщикiв з золотими погонами, то сiмнадцяти вона вже ходила з ними по алеях богодухiвського скверу - того скверу, що його мiсцевi баришнi називали чомусь "шквирею". Гуляти, до речi, було страшенно весело: по-перше, тодi якраз трапилась революцiя i були рiзнi веселi гулянки, по-друге, Ярина Федорiвна вже прямо порадила Варi, щоб вона не дуже гавила i, коли пiдвернеться порядна людина, поспiшила "закрутити любов". От що сказала Ярина Федорiвна в 1917-му.

- Нiчого не зробиш, Варко,- сказала Ярина Федорiвна.- I тiлом i лицьом ти вилита мати, та й характером, мабуть, пiшла в мене. Отже, я й боюсь за твою жiночу долю. Одним словом, крути. Але крути з розумом i без мечтанiя. Як приведеш дитину несвоєвременно, їй-богу, з двору вижену!

Варя уважно вислухала цю пораду i добре запам'ятала її. "Лицьом" вона i справдi подiбна була до матерi (носик задиркуватий, щiчки як пампушки i червонi, а про очi й говорити не приводиться), подiбна була до матерi i фiгуркою: така ж точнiсiнько широкозаденька та грудаста. Що ж до характеру, то краще давайте змовчимо: Варi такi соромнi сни снилися кожної ночi, що про них Ярина Федорiвна навiть i не мрiяла.

Отож пiшло тепер друге видання богодухiвської бублешницi гуляти з материною iнструкцiєю. Гуляла Варя, "канєшно", в тому таки ж богодухiвському скверi, що стоїть недалеко вiд базару, якраз напроти дому Савича, колишнього дрiбного богодухiвського помiщика. Гуляла вона з прапорщиками та iншими революцiйними вояками. Прапорщики та iншi революцiйнi вояки були люди молодi, веселi i часто водили Варю в кiно.

Ночi були чарiвнi, завжди пахло небо, i зорi, i весь свiт. Над Богодуховом часто стояв нiжний провiнцiальний мiсяць, i тодi щось йокало в грудях i хотiлося летiти в голубу височiнь, пiд самiсiньке небо… I думала, значить, Варя: "от-от закручу!" А воно з гулянок так нiчого й не вийшло: мало не всi прапорщики та iншi революцiйнi вояки настоювали, щоб Варя "привела дитину несвоєвременно", а Варя цього не хотiла.

Вдалося Варi "закрутити любов" хоч i з прапорщиком, певнiше - з офiцером, але, на жаль, з офiцером липовим i, на жаль, не за материною iнструкцiєю.

Богодухiв - мiстечко непомiтне. Було там, правда, щось тодi до 15 тисяч мешканцiв, була там, правда, i одна лiкарня, i одна гiмназiя, i шiсть нижчих шкiл, i навiть до двадцяти поганеньких промислових установ, але й лiкарня, i школи, взагалi всi культурнi установи - все це було i по iнших повiтових мiстечках, так що мешканцям нiчим було й позадаватися трохи. Правда, богодухiвськi бублики, як сказав би стилiст типу Гоголя, надзвичайно смачнi, таких бубликiв, мабуть, нема в якiйсь, скажiмо, Уманi; правда, на богодухiвських горах стояв колись досить поетичний монастир (дехто з мiсцевих патрiотiв навiть запевняв, що вiн поетичнiший за славетний Охтирський); правда, в околицях мiста є романтичнi кучугури, а в самому мiстi жили колись два незрiвнянних юродивих - Вася i Стьопа, але, на жаль, правда й те, що слава про все це так i не пiшла далi Богодухова.

I все-таки i в це непомiтне повiтове мiстечко полiзли бiльшовики, i все-таки й тут вони немало наробили репету. Так що, значить, мусiли прийти пiсля них гетьман з нiмцями, i оточили всю країну шуцмани, i, значить, був серед нiмцiв один нiмець, що в нього Варя, звичайно, й закохалася. Але справа не в нiмцевi, а в гетьманському (можна сказати, колишньому петлюрiвському) офiцеровi, вродi як у прапорщиковi, тiльки без золотих наплiчникiв.

У Богодухiв прийшов хлопець - Сергiй Петренко. Хлопець молодий, цiкавий i - командир. Зустрiлася Варя з ним на Соболях у свого дальшого родича Iвана Панасовича, що служив сiльським учителем на Богодухiвщинi i спершу стояв за Петлюру, розумiючи його, Петлюру, як революцiонера, а потiм, правда, як це було видно далi, зрозумiвши, що це була помилка, щиро перекинувся в бiльшовицьку пропаганду i виступав уже далi як голова ревкому. Зустрiлася Варя з офiцером гетьманським - Сергiєм Петренком - i одразу ж "закрутила з ним любов". I трапилося так, що пiшла вона з ним до Мерла. Йдуть вони, значить, по березi, розмовляють про те, про iнше i особливо про кохання. I не помiтили вони, як вийшли з города. А за городом лiс i осiнь димить на горизонтi. Ввiйшли в лiс. Осика червона, як червоне золото, аж горить, тихi клени загрузли в нiжному янтарi свого листя, а молодi вiльхи наче посмiхаються - такi зеленi, аж синявою взялися. Ну, тут i трапився грiх. I незчулася Варя, як уже обтрушується - червона й щаслива - й не знає, що їй робити. Цiлує Сергiя, а самiй зрiдка в голову порада Ярини Федорiвни. Та, правда, скоро заспокоїлась. Сергiй пообiцяв оженитися, а про грiх не треба говорити матерi. Варя й не сказала. Та поки Сергiй збирався оженитися, прийшла "савєцька вдасть". Варя не встигла навiть i похвилюватися як слiд. Пiдводиться колись з лiжка, а на вулицi вже червонi шпацiрують. Молодий снiжок рипить за вiкном. Ахнула Варя, а воно, виходить, що її Серьога й не думав тiкати кудись. Виявилося, що вiн був за шпiйона в гетьманському вiйську i зовсiм не гетьманець чи то петлюрiвець, а "камунiчеськой большовик", як одразу ж назвала його Ярина Федорiвна. Варя дуже зрадiла, хоч їй i неприємно було, що Сергiй тепер не офiцер. Але потiм зовсiм зрадiла, бо Серьога i при "савєцькiй властi" залишився за командира. Так що почала Варя гуляти з ним i при новому режимi.

- Вiн, канєшно, твiй Серьога, не з благородних виходить i; кажуть, мастеровой з заводського цеху,- сказала колись Ярина Федорiвна, бачачи, що Варя не "шутєйно" "заварила любов",- але що ж зробиш, коли тепер i пропагандисти i командири пiшли з простого народу. Так тому й бути: благословляю… коли не бреше i сурйозно намiряється оженитись.

- Тiльки вiн, мамо, хоче гражданським браком,- несмiливо почала Варя.

- Не видумуй. Варко! - скрикнула Ярина Федорiвна.- Я тобi дам такого гражданського, що ти й у дверi не потрапиш!

- Ти того… не дуже! - вставив своє слово i Трохим Климентович.- Щоб, значить, як мати каже…

- Та я ж, мамо, нiчого… Я ж говорю тiльки, що вiн говорить.

- Отож-бо й є! Адiйотка ти! Ти говори, що мати говорить, а вiн хай каже, що ти кажеш. О! Спитай свого батька: посмiв би вiн менi щось непристойне запропонувати?

- Ти того… не дуже! - знову вставив своє слово Трохим Климентович.Щоб, значить, як мати каже…

- Я, мамо, нiчого,- ще раз заперечила Варя.- Я тiльки про те, що Серьозi камунiчеськi правила не дозволяють у церквi вiнчатися.

Ярина Федорiвна стукнула ногою.

- Ой, краще змовч. Варко! Доки ти менi будеш насупроти виражаться? Га? - Ярина Федорiвна так захвилювалась, що аж пiт їй виступив на лобi. Тодi вона витерла пiт кiнцями своєї голов'яної хустки i замовкла. Але потiм скоро одiйшла й сказала вже багато тихше:

- Так що-на тобi, Варко, моє послєднє слово: не хоче вiн вiнчатися прилюдно - ми поїдемо до якогось деревенського попа! Скажи йому, що пущай вон асабливо не турбується: все устрою як слiд. Так устрою, що нi одна собака не буде знати.

Можливо, Ярина Федорiвна i "устроїла б все як слiд", але Сергiй Петренко все-таки не схотiв вiнчатися в церквi. Варя захвилювалася. Саме тому захвилювалась, що пiд серцем їй вже заворушилось маленьке. Тодi Ярина Федорiвна, догадуючись, мабуть, що Варка обов'язково "приведе дитину несвоєвременно", а може, й просто не бажаючи випустити з рук цiкавого командира, примушена була остаточно пiддатися.

- Ай, дiвко,- нарештi сказала вона.- Бiда менi з тобою! Та, мабуть, прийдеться плюнути на попа… Прости менi. Господи, на цьому кощунському словi (бублешниця перехрестилася). Iди, мабуть, до ревкому та записуйся там на гражданський брак. Понравився менi твiй Серьога i Iван Панасович (Iван Панасович i справдi був уже головою ревкому) розпинається за нього. Каже: i командир отлiчной i пропагандист небикновеной.

Варя, "канєшно", дуже зрадiла й побiгла до Серьоги. А за кiлька днiв вона вже перейшла до нього й на квартиру.

Сергiй цiлий день був на ногах i тiльки ввечорi приходив до своєї молодої дружини. Але Варя ходила як божевiльна, i їй здавалося, що вона нi на хвилину не розлучається з Серьогою. Її неповторний медовий мiсяць пройшов, звичайно, пiд золотом осик i, можна сказати, вже давно пройшов, та Варi вiн знову прийшов. Варя була занадто гаряча самичка, i ягоди її трохи набухлих грушоподiбних грудей також сторожко здригалися, як i кiлька мiсяцiв тому. Одним словом, свiт взяло в тiсне коло, i в цьому колi залишився один Сергiй. Десь когось розстрiлювали, десь (i навiть дуже близько) йшла запекла боротьба, десь напружено клекотiло громадське життя, а для Варi iснували тiльки запашнi провiнцiальнi ночi, що в тривозi мчалися над Богодуховом. Варя зiдхала спорзними зiдханнями гарячої бистроокої самички i нiчого не чула й не бачила.

Так пройшло кiлька мiсяцiв, кiлька солодких надзвичайних мiсяцiв.

Але от вiтер, що стих було, раптом рвонувся i вогнi мало не погашеної пожежi знову зашумували. Контрреволюцiйний пiвдень зiбрав усi свої останнi сили i, пiдтриманий гарматами англо-французьких рантьє, перейшов у наступ. Офiцерськi частини так рiшучо й упевнено рушили вперед, що армiї робiтничо-селянського уряду нiяк не могли вдержати позицiї i з боями почали вiдходити на пiвнiч.

Країна насторожилась i захвилювалась. Але тепер захвилювалась по-справжньому й Варя. Ранiш на змiну влади Варя дивилась дуже просто (мовляв, як же воно за цих буде!), зате тепер вона так просто дивитись не могла. Коли в останнiй час навiть розмови про рештки генеральських банд - розмови, якi загубили свою гостроту,Варя почала приймати з деякою неохотою, то тепер, побачивши, що недалеке майбутнє багате на серйознi подiї й обiцяє чимало несподiваних сюрпризiв,- тепер вона дуже затривожилась. Правда, Богодухiв, як i iншi пiвнiчнi райони республiки, жив ще рожевими надiями й тiльки по деяких галузях будiвництва крадькома (щоб не налякати обивателя) приступа до часткової лiквiдацiї справ, але це Варю зовсiм не тiшило, i особливо не тiшило Ярину Федорiвну: бублешниця, а через неї й Варя, знала, що мало не весь пiвденний край вже кипить напруженим, подекуди переляканим життям вiйськового табору, що там замiсть ревкомiв функцiонують диктаторськi трiйки, а замiсть оптимiстичних бюлетнiв перемоги населення дiстає тривожнi й не завжди приємнi накази, що там, нарештi, ворога чекають з хвилини на хвилину, i нiхто вже не припускає, що цей раптовий наступ є хоч i красивий, але недовговiчний вогонь вiд феєрверку.

- Ой, Варко! Що ж це ти наробила! Спортила ти все моє життя!схвильовано сказала колись Ярина Федорiвна.- Якби побралася з офiцером, то не було б цiєї суматохи… Ну й сукин же син твiй шпiйон! Ну й гадюка камунiчеська! Ех, Варко, Варко! Мовчала я, але тепер не можу мовчати. Як подивлюсь на твiй несвоєвременний живiт, так би й розiрвала твого Серьогу. Таки обдурив, падлюка… Коли ж це ти з ним нагуляла? Ще, мабуть,-за гетьмана?

Ярина Федорiвна прямо-таки виходила з себе. Але справжня панiка знялася тодi, коли Варин Серьога вирiшив покинути Богодухiв. Сергiй Петренко був один iз тих вiдважних i вiдданих людей революцiї, якi добровiльно поспiшали на найнебезпечнiшi дiлянки фронту й яких навiть нiжнi очi молодих дружин не могли зупинити. Вiн виїхав з Богодухова однiєї лiтньої душної ночi й залишив Варку в сльозах бiля Ярини Федорiвни. Перед тим, як покинути її, вiн довго втiшав її (також втiшав i Ярину Федорiвну). Вiн обiцяв, що все буде добре i що вiн скоро повернеться з фронту. Та втiшити йому так i не вдалося, бо Ярина Федорiвна не стiльки була стривожена судьбою Сергiя Петренка ("пропадай вiн пропадом"), скiльки тим, що Варку вже тепер не вiзьме "благородной чоловєк", скiльки тим, що… як же тепер бути? Чи не влетить Варцi вiд офiцерської влади за її "командира"?

- Главноє дiло - живiт видайоть! - говорила Ярина Федорiвна.- Хто там зна, як ти жила з ним? Може, за горняшку служила… А от живiт видайоть!..

Варин живiт i справдi був величезний i дуже помiтний. Вона була в станi мало не закiнченої вагiтности й на протязi якихсь трьох-чотирьох тижнiв мусiла народити дитину.

- Главноє дiло - живiт видайоть! - знову зiдхала Ярина Федорiвна i скреготiла зубами.- I главноє дiло - не знаю, що й робити, бо чує моє серце, що скоро вже…

Бублешниця не помилилась. Днi рожевих надiй i прихованої турботи пройшли. Захвилювалась i пiвнiч України, а зокрема й Варин городок. Проголошено було становище облоги, i мiсцевий гарнiзон почав реорганiзовуватись у партизанський полк. По всiх поштових i степових трактах та дорогах загадючились обози слобожанських возiв. Обози так енергiйно поспiшали на пiвнiч, що вже не було жадного сумнiву: бiлi таки будуть в Богодуховi!

Хоч Варя й не проклинала з Яриною Федорiвною свою судьбу, але вона все-таки кохала свого Серьогу i все-таки думала про те, що їй не можна залишатися в своєму городi, коли її городок покинуть армiї робiтничо-селянського уряду. Варя, звичайно, нiколи не належала до партiї, але хiба це дає їй хоч маленьку гарантiю, що її не зачепить караюча рука контррозвiдки? Правда, Серьога, вiд'їжджаючи на фронт i не припускаючи, очевидно, що далекий вiд позицiй Богодухiв скоро почне евакуюватись, не дав їй жадної поради.

Але Варя й без чоловiка знала, що їй треба негайно поспiшати з вiд'їздом.

- Мамо! - сказала колись Варя, звертаючись до Ярини Федорiвни.- Чи не пiдете ви до Iвана Панасовича порадитись, як менi виїхати з города?

- Виїхати з города?.. Чи не здурiла ти? - скрикнула бублешниця. - Куди ти поїдеш, та ще й з таким животом?

Ярина Федорiвна почала доводити Варi, що їй нема нiякого сенсу "телiпатись кудись у прiрву", що, може, нiчого й не трапиться i, може (та й напевне!), нiхто її не зачепе за нової влади, що коли вже говорити про Серьогу, то - чорт з ним! На чорта вiн здався, коли так поводиться з дружиною й залишає її саму? Був грiх - согрiшила, ну, так тому й бути! Може, ще й найдеться "благородной чоловєк" i обвiнчається з нею. До речi, вона ж i не вiнчалася по-християнськи. Може, то сам Бог так зробив, не допустив до другого грiха.

- Мамо! - почала було Варя, але Ярина Федорiвна її рiзко перебила:

- Покинь, я тобi кажу, мамкати! Що ти там понiмаєш?

- Ти того… не дуже! - вставив своє слово й Трохим Климентович.- Щоб, значить, як мати каже…

I Варя змовкла. I Варя, можна сказати, упокорилась. Але не тому, мiж iншим, вона упокорилась, що так дуже боялась батькiв, а тому, що вона й сама почала зрiдка думати, що й справдi її нiхто не зачепе за нової влади, тому що нарештi, хоч Серьога i гарний хлопець, але, може, його нема вже й на свiтi, а коли живий вiн, то вже тепер, за нової влади, не бути йому нi пропогандистом, нi командиром.

Так що вирiшено було пересидiти баталiю в своєму рiдному закутку, що на Манастирськiй, i не думати про евакуацiю.

I з тим бiльшим задоволенням Варя не думала про евакуацiю, що евакуацiя прямо-таки лякала її своїм хаосом.

Треба щиро сказати: революцiйний нарiд умiє перемагати й наступати, та нiяк не вмiє вiдступати й тягати за собою барахло. Плани евакуацiї i справдi виглядали дуже химерно. Вивозили снаряди, вiйськовий одяг i цiлi цейхгавзи, але й вивозили десятки пакгавзiв (висловлюючись фiгурально) жiночих панталонiв та лiфчикiв. Вивозили друкарськi машинки й цiлi типографiї, але й вивозили для чогось старi столи, десятки старих столiв i надзвичайно багато звичайних стiльцiв, що тоскно витикалися в небо своїми мало не столiтнiми нiжками. Вивозили курей, гусей, свиней та iншу домашню живнiсть, але й вивозили матраци, кроватi й ще багато дечого з мертвого спального реманенту. Все це посувалося з Богодухова i через Богодухiв на слобожанських возах. I цi обози так лякали Варю, що навiть Ярина Федорiвна порадила їй рiдше виходити з дому й сама взялася дiставати iнформацiї про подiї в мiстi i на фронтах.

Словом, евакуацiя йшла прискореним темпом. За обозами поволi й досить поважно для такого блискавичного моменту посувалися отари овець i гурти рогатої худоби. Воли ревли, конi iржали. Над дорогами стояли хмари сiрого пороху. Раз у раз, наздогоняючи й переганяючи навантаженi тачанки, на шляхи вискакували одинокi вершники й, стурбованi, раптом зникали десь. Появлялися й цiлi загони кавалерiї. Але цi чомусь весело погикували й так войновничо помахували шаблями, що тил, куди вони рiшучо мчалися, кожної такої хвилини можна було прийняти за фронт.

Але те ж приблизно Ярина Федорiвна (Варя тепер майже не виходила з дому) спостерiгала й на залiзницi. Станцiя ломилась вiд деморалiзованих натовпiв i вiд не менш дезорганiзованих вагонiв. Тiльки "пульман з заложниками" чiтко вирисовувався з цього евакуацiйного хаосу. Все поспiшало вiд грiзної канонади й пожарiв, якi обхоплювали мало не всi кiнцi нiчного пiвденного неба.

Хоч Ярина Федорiвна категорично була проти виїзду своєї доньки з Богодухова, але вона не могла не цiкавитись, хто ж тiкає на пiвнiч. Зрiдка їй самiй боляче йокало пiд серцем i вона думала: "а може, хай виїздить?" Та, придивляючись до евакуацiйної публiки, вона тiльки ще бiльше заплуталась.

Людей, що поспiшали на пiвнiч, i справдi не можна було назвати єдиним органiзованим i органiзуючим цiлим. Це був розхрiстаний конгломерат. Тiкали з мiстечка й фiзично безсилi батьки та матерi комунiстiв, тiкали й деякi комунари з барахлом, якi вважали, що фронт може почекати, а барахло обов'язково треба "спасти" й обов'язково треба здати "пiд розписку" десь за тисячу верстов вiд позицiї. Тiкали деякi нервовi обивателi, котрi страждали на манiю переслiду i, щиро симпатизуючи пiвденному вiйськовi, нiяк не могли припустити, що їх помилують за "зраду", за те, що вони в свiй час не пiшли з друзями англо-французьких рантьє, тiкали й рiзнi авантюристи, якi, придбавши "iменем пролетарiату" деяке майно, поспiшали перенести його у бiльш безпечне мiсце. Словом, рiзнi люди тiкали на пiвнiч за тих душних днiв тривожного дев'ятнадцятого року. I, придивляючись до цих людей, Ярина Федорiвна, тiльки зiдхала тяжко.

Але Яринi Федорiвнi, як звичайно й Варi, на тиждень було десять п'ятниць, i тому, зробивши одне вирiшення, вони вже почали думати про протилежне. Справа в тому, що колись симпатичнi їм крамарi, дрiбнобуржуазнi iнтелiгенти та священики стали раптом потроху дiяти i вже, очевидно, готували для Варi не зовсiм приємнi сюрпризи. Дочекавшись довгожданого часу, цi люди тепер не ховали усмiшок задоволення й при нагодi, коли це було безпечно, з надзвичайно злою iронiєю поглядали на Варю й на Ярину Федорiвну. Правда, вони так поглядали й на всiх iнших городян, якi так чи iнакше зв'язали свою долю з долею революцiї i якi з тих чи iнших причин примушенi були залишатися вдома й чекати на прихiд нової влади, але вiд цього легше не було.

- Так що, мамо, буде бiда! - крикнула одного разу Варя, входячи до хати.- Зустрiла я сьогоднi Карпа Сидоровича, так вiн так подивився на мене, що аж сумно стало.

- Та й чого ж йому дивитись на тебе привiтно,- сказала прибита горем бублешниця,коли твiй Серьога стояв у його зятя на квартирi по камунiчеськiй лiнiї? Вон не асабливо до неї прихильний.

Бублешниця й тепер не помилялась. Карпо Сидорович, мiсцевий крамар i давнiй ворог Ярини Федорiвни, давно вже "точив зуба" на Варку - "камунiчеську шлюху" i тепер при зустрiчах з молодицею вже не мiг стерпiти й не подивитись на неї вiдповiдно. Одного разу вiн уже навiть i розперезався, можна сказати.

- Так що, здравстуйте, Варваро Трохимiвно Петренкова… тоїсь вєрная гражданськая супруга камунiста Петренка,- сказав Карпо Сидорович, зустрiвшись з Варею.- Що ж це ви пашли з панської фатери? Сумлiваєтесь?

Карпо Сидорович особливо не мiг пробачити Варi, що вона жила в будинку його зятя, крамаря другої гiльдiї. I не те обурювало Карпа Сидоровича, що подружжя Петренкових проживало на цiй квартирi, не заплативши анi копiйки ("цур їм пек з цiєю платнею, зять навiть сам шукав когось iз чекiстiв до себе в дiм, щоб менше робили реквiзицiй i щоб не тремтiти кожної хвилини!"),- обурювало Карпа Сидоровича те, що якась там Варка, дочка поганої бублешницi, з якою вiн от уже кiлька рокiв судиться, котру вiн знає "як облуплену" i яка, на його компетентний погляд, мiдного п'ятака не варта,- так от ця Варка задрипана насмiлилась жити в покоях його зятя, поважного крамаря другої гiльдiї!

От що обурювало Карпа Сидоровича, i вiн уже давно постановив при першiй нагодi подякувати їй за таку образу.

- Чого ж це ви мовчите, Варваро Трохимiвно Петренкова? - говорив далi крамар i дивився на Варю своїми маленькими пiдмасленими очима.Сумлiваєтесь?.. Воно й правда: камунiчеська платформа не пройшла, тiкають по чiм попало!

Варя стояла перед крамарем i перелякано дивилась на нього. Та й що вона скаже йому, коли вона давно вже в його властi? Пiде на нього пожалiється? Пiде до свого дальнього родича, Iвана Панасовича, i розповiсть йому про думки Карпа Сидоровича? Нi, вона цього нiколи не зробить, бо тодi вже напевне генерали її не помилують.

- А це ж… що це ви собi набiгали, Варваро Трохимiвно? - говорив крамар, сально посмiхаючись i пальцем тикаючи у Варин живiт.- Вiд гражданського мужа? Хi-хi!.. Камунiчеський приплод для нового офiцерського режиму? Непогана справа - що й казати!.. Та тiльки - звиняюсь! Хто його знає, де цей приплод опиниться. Звиняюсь!

Тут крамар уже не мiг не зiрватись iз тону й, пiдбадьорений свiдомiстю, що Варя добровiльно мусить вiддати себе на глум i нi в якому разi не пiде на нього скаржитись, заскреготiв зубами й дав волю своїм схованим почуттям.

- Звиняюсь! Господа генерали тобi, Варко, не подарують камунiчеської пропаганди. Звиняюсь!

- Що ви кажете, Карпе Сидоровичу,- не стерпiла тут перелякана Варя.Коли ж це я пропаганду вела? Невже ви не знаєте, що я нiколи не була в партiї?

- Ти не була в партiї? А чому ж ти тодi в гражданськiм браку состояла з камунiстом? Ну? Ну, от скажи менi? Чому? Захотiлось камунiчеського? От тобi й буде комунiчеський! - Тут Карпо Сидорович раптом облизався й засюсюкав: - Я, звiсно, не проти природи… Воно й шлюха - чоловiк… Але зачем ти, дєтка, завагiтнiла? Зачем не зробила аборту? От що мене мучає!..

На доказ того, що його й справдi мучає, Карпо Сидорович нервово висякався й тяжко зiдхнув. Варя мовчки стояла серед вулицi. В грудях їй було тiсно й неприємно. Варя думала: "Треба тiкати". Але Варя, мабуть, так би й не втекла, коли б не випадок. Словом, Варя таки примушена була, мало не остаточно вирiшивши не покидати Богодухова, знову передумати своє вирiшення й не тiльки передумати, але й справдi покинути свiй рiдний городок.

Це трапилося не тодi, коли можна було порiвнюючи добре влаштуватись в якомусь з потягiв, що евакувались на пiвнiч, навiть не за тих душних днiв, коли козачi роз'їзди були в якихось двадцяти верствах вiд повiтового мiстечка - це трапилося якраз в останнiй день.

Нiч була гаряча. Грози не було, але далекi зоряницi аж до ранку палахкотiли по всiх кiнцях повiтового мiстечка. Чути було короткi пострiли. I на цей раз не тiльки обивателi не наважувались трошки поспати, але й активнi дiячi робiтничо-селянського уряду нiяк не могли рацiонально використати подарованi їм судьбою години вiдпочинку. Все було в тривозi. Центр города вже давно змертвiв, та цiєї ночi вiн був особливо мертвий. Ранок прийшой надзвичайно тривожний. До дев'ятої приблизно години решток загонiв робiтничо-селянського уряду не видно було. I, тiльки коли вже байдуже гаряче сонце височенько зупинилось над городком, по порожнiх вулицях заторохкотiли полковi обози вiдступаючої армiї. О дванадцятiй приблизно годинi розiрвався перший шрапнель. Ворог був уже пiд "стiнами города". Ярина Федорiвна, що її дуже тривожила Варина судьба, навiть цього дня не стерпiла не вийти з дому. Повернулась вона захекана й червона.

- Ох, Варко! Ох, донечко моя! - сказала вона, важко дихаючи й сiдаючи на ослiнчик.- Зустрiла я, значить, зараз Iвана Панасовича. Так ти слухай, що вiн каже менi…

Тут бублешниця змовкла й раптом заплакала.

- Та що ж вiн каже, мамо! - затривожилась Варя.- Ну говорiть же, не мучайте мене!

До Ярини Федорiвни пiдiйшов i Трохим Климентович: в таких випадках, коли плакала бублешниця, вiн, завжди до всього байдужий i завжди трохи п'яненький, мовчки зупинявся бiля своєї дружини й дивився на неї чомусь здивованими очима.

- Що вiн каже? - промовила нарештi Ярина Федорiвна крiзь сльози й витираючи очi кiнцями голов'янцї хустки.- А от що вiн каже. Як почув вiн, що ти сидиш досi в городi, так як сплесне руками, як не закричить! Що це ви, каже, зi своєю донею надумали? Чи не тронулись розуму? Невже ж, каже, думаєте, що її бєлi не розстрiляють? (Так i сказав, голубонько, "розстрiляють"!) Я йому те, iнше, навiть про вагiтнiсть твою згадала. А вiн менi своє. Невже, каже, забули, що Сергiй, цебто чоловiк твiй, у "чецi" служив? Я йому те, iнше: мовляв, чим же моя донька винна, що вiн у "чецi" служив? Так вiн i слухати не хоче. Негайно, каже, кличте до мене товаришку Варю (цебто тебе так називає) i бiльше, каже, я з вами й розмовляти не хочу… цебто зо мною. Ну, оце я й прибiгла. Думаю: як уже моя Варка товаришкою стала, то вже тут треба щось мiркувати… Ой, бiдна моя головонько!

Ярина Федорiвна знову заплакала. Трохим Климентович ще бiльш поширив свої здивованi очi. А Варя зблiдла й мовчить.

- Невже ж таки, доню, тебе можуть розстрiляти?.. Бєлi, значить, афiцери?

- Бог його знає… Може, й розстрiляють,- нарештi промовила перелякана Варя.Карпо Сидорович дуже нахваляється… Та далi Варя вже нiчого не промовила. Ярина Федорiвна гнiвно подивилась на неї й скрикнула:

- Так чого ж це ти менi цього ранiш не говорила? Ну?

- Про Карпа Сидоровича? Та хiба ж я вам не говорила?

- Про якого там Карпа! Про те, що тебе бєлi розстрiляють?

- А я ж почiм знала, мамо? - почала було Варя.- Та ви ж i самi менi не радили тiкати…

- Я не радила? - ще голоснiше скрикнула Ярина Федорiвна.- Та я ж тiльки не радила тобi зв'язуватись з цим жевжиком камунiчеським, з цим твоїм Серьогою… щоб вiн тобi…

- Мамо! - в свою чергу скрикнула Варя.- Що ви говорите? Навiщо ви на мене набрiхуєте?

Ярина Федорiвна вдарила об поли руками.

- Я набрiхую?.. Ой, Варко, гляди, щоб я тебе й сьогоднi не вибила.

- Ти того… не дуже! - вставив своє слово й Трохим Климентович.- Щоб, значить, як мати каже…

Але Ярина Федорiвна вже нiчого не казала й знову витирала очi кiнцями своєї голов'яної хустки: в цей надто тривожний момент вона не могла до кiнця показати свого характеру. Ярина Федорiвна тому не могла показати характеру, що вона (ах. Боже мiй!), вона нiчого не розумiє, буквально нiчого, в цих "камунiчеських та афiцерських" справах, тому що вона - не будемо ховатись - дещо й радила своїй донi, але хiба ж вона думала, що все так погано закiнчиться? Тому, що вона - й тепер не будемо ховатись - i справдi не радила Варцi тiкати з Богодухова, але хiба ж таки всi й тiкають? Чому ж не залишитись?.. Невже ж таки вона мусiла "безприкословно" вiдпустити свою доньку чорт знає куди, та ще й в такий час, коли, мабуть, на тому тижнi прийдеться до "кушерки" йти?.. I невiдомо, чим би скiнчилася ця трагiкомiчна сценка, коли б у цей момент недалеко вiд їхньої хати не розiрвався снаряд. Варя, що нiколи не вiдзначалася великою рiшучiстю, на цей раз iнстинктивно рвонулася до дверей i, не попрощавшись з батьками, кинулась на вулицю. За кiлька хвилин вона вже бiгла до центрального майдану свого рiдного повiтового мiстечка.

Тiльки тепер Варя як слiд усвiдомила собi весь жах свого становища. I справдi: хiба ж її чоловiка не зненавидiли мiсцевi крамарi тощо? Хiба ж вони за Серьогу не зненавидiли й її? Боже мiй, як же їй розум затуманило на цей час! Хiба ж мати щось розумiє в цих справах? Чому ж Варя тiльки до її порад прислухалася? Хiба Карпо Сидорович не нахваляється щось зробити з її "приплодом"? Хiба вчора вiн не прямо натякнув їй, що тiльки в тому разi, коли вона стане його полюбовницею, вiн не пiде до нової генеральської влади з вiдповiдними доносами? Отже, треба негайно тiкати з города! Негайно!

Варя мало не бiгла до ревкомiвського будинку, де вона сподiвалася зустрiти Iвана Панасовича, голову, як вiдомо, цього ж таки ревкому, її дальнього родича. Варине обличчя зовсiм спiтнiло i вiд швидкої ходи i вiд гарячого сонця, її великий живiт випинався вперед, i здавалося, що Варя несе велику повiтряну кулю.

На вулицях було зовсiм мертво. То тут, то там розривалися снаряди. Рештки полкових обозiв уже пройшли, i тепер нiхто не порушував тишi. Обивателi сидiли по льохах i не наважувались виходити на вулицi. Тiльки де-не-де надто вже цiкавi мешканцi випроваджали з вiкон Варю своїми здивованими поглядами. За Богодуховом йшла рясна перестрiлка.

Iван Панасович, що до нього поспiшала Варя, опинившись у скрутному становищi не тiльки не перекинувся до якогось нового Петлюри, але й енергiйно почав органiзовувати мiсцевий партизанський полк. По-перше, йому подобався робiтничо-селянський лад i подобалось те, що за цього ладу навiть вiн, непомiтний сiльський вчитель, що вийшов iз задрипаних богодухiвських Соболiв, може керувати цiлим повiтом, по-друге, вiн, як вiн сам говорив, почав "пропiкатися" матерiалiстичним розумiнням iсторiї: мовляв, без пролетарської революцiї нiяк не обiйдешся i, значить, треба довести її до кiнця. Соболiвськi кустарi хоч i почали вироджуватись в десятих роках нашого сторiччя в п'яничок та непотрiбних людей, але, з другого боку, вони почали й постачати для богодухiвського суспiльства немало iнтелiгентних i надзвичайно цiкавих горожан. Iван Панасович саме до останнiх, цебто до iнтелiгентних та цiкавих належав, (Мав вiн, до речi, й голову таку левину й таку велику, як мав колись i Карло Маркс). Так що Варя даремно поспiшала до ревкомiвського будинку. Iван Панасович у цей час там не мiг бути: вiн, енергiйний та молодий (справа йде про його партiйний стаж) бiльшовик, мiг бути тiльки на передових позицiях.

Саме там Iван Панасович i був. Ревкомiвський будинок - для голови ревкому, а Iван Панасович ревком уже лiквiдував i виступав тепер у ролi командира нового партизанського полку.

Варя вскочила в колишнiй дiм Савича, цебто в ревкомiвський будинок, побачила там тiльки розкиданi папери. Тодi вона почала перебiгати з кiмнати в кiмнату i доти перебiгала, аж поки гнiтюче безгомiння не перелякало її до смертi. Варя знову вибiгла на вулицю й кинулась по дорогах. Серце так билося, що от-от вискочить. I, безперечно, вона доти б метушилася по мiстечку, доки б у мiстечко зайшли й бiлi. Але все Варине життя складалося, по сутi, з випадкiв i завжди було пiд контролем чужої волi, а тому й на цей раз на допомогу прийшов новий випадок i нова чужа воля.

- Куди це ти, Варю, так розiгналася? - зупинила її нарештi людина, що раптом вийшла з-за рогу.

Варя вiд несподiванки мало не впала. Але, побачивши, що перед нею стоїть товариш Матвiй, з сльозами кинулась до нього й почала виясняти, в чому справа. Виясняла вона довго й плутано, навiть можна було чекати, що її спiвбесiдник не витримає бесiди i втече, але товариш Матвiй, на щастя, не втiк. Звичайно, колишньому бомбардиру-наводчиковi, а нинiшньому помiчниковi командира полку, цебто помiчниковi Iвана Панасовича, не до Варi було (вiн, вiддавши деякi розпорядження своєму обозовi, бiг до бойової частини), проте й не вислухати Вариного горя, цебто не вислухати горя дружини свого великого приятеля Сергiя Петренка, вiн теж не мiг.

Товариш Матвiй нарештi зупинив свою спiвбесiдницю й незадоволено сказав:

- До ревкому тобi,- незадоволено сказав вiн,- нiчого було й бiгти, бо Iвана Панасовича не тiльки там давно нема, но, можна сказати, i в городi.

- Нема? - скрикнула Варя.- Що ж менi робити, товаришу Матвiю?

- А я ж почом знаю? - суворо кинув старий артилерист.- Ну, говори: почом?.. Чи, може, ти думаєш, що ми до тебе спецiальну няньку приставимо?

Старий артилерист був дуже незадоволений з Вариної поведiнки. Вiн навiть щось пробурмотiв собi пiд нiс з приводу того, що ще довго, мовляв, Бого духовi прийдеться "давати порядок". Але, будучи по сутi добродушною людиною й мало чим вiдрiзняючись вiд оспiваного в тисячах оповiдань та романiв типу вояки-добряка, вiн, по-перше, пояснив Варi, що Iван Панасович зараз за мiстечком, в шанцях, командує тiєю частиною, що стримує офiцерськi банди, i по-друге, наказав їй негайно бiгти до полкового обозу, давши їй точну адресу i записку з наказом пристроїти Варю десь бiля полкової кухнi.

Таким чином Варя й попала в партизанський полк.

У своєму мiстечку полк недовго простояв. Вiдбивався вiн досить героїчно, але видержати офiцерськi частини не було жодної фiзичної можливости. Полк знову зупинився тiльки в мiстечку (в колишньому заштатному городку) Красному Кутi, або, як його ще iнакше називають, в Краснокутську, що стоїть на тому ж таки Мерлi, i мав тодi, здається, до 10000 мешканцiв. Мiстечко кiлька разiв переходило iз рук у руки i нарештi залишилося за партизанським полком. Отже, партизани розтаборилися в городi, по одному боцi Мерла, а офiцери в лiсi - по другому. Штаб партизанського полку зупинився в мiстечкового крамаря. За кiлька днiв безперервних боїв противники так виснажилися, що тепер здiбнi були тiльки досить в'яленько перестрiлюватись та посилати один одному по два чи то по чотири снаряди в день. Полковий обоз теж стояв у вищеназваного крамаря, отже, Варя опинилася там же. Полкова кухня поки що не функцiонувала (партизани дiставали їжу вiд мiсцевих городян), i Варя, по сутi, нiчого не робила. Так що залишилося їй тiльки зрiдка плакати по закутках i багато думати про свiй рiдний Богодухiв.

I Варя плакала, i Варя думала. Думала, "канєшно", i про свою судьбу, що розбила її молоде життя. Думала, що вона в Богодухiв, на Монастирську вулицю, вже нiколи не повернеться, думала про сквер - "шквирю", про Стьопу юродивого, головатого, що так багато їсть на тротуарi i що його все-таки дуже шкода, бо i з ним зв'язано запах богодухiвських закуткiв i запах пахучих ночей бiля провiнцiального кiна. Думала навiть про Карпа Сидоровича i думала, що Карпо Сидорович, мабуть, не пiшов би на неї жалiтись бiлим i, значить, не треба було тiкати. Думала, нарештi, що вона днями, очевидно, народить дитину, i тодi що ж їй робити? Мабуть, все-таки даремно вона виїхала з Богодухова, даремно "кинулась у прiрву". I Варя почала придивлятись до краснокутських мешканцiв, їй вже бракувало чужої волi, i вона мусiла шукати доброї людини, що вивела б її iз цiєї дороги в безвiсть на дуже приємний i ясний шлях до Монастирської вулицi. Але, на жаль, краснокутськi мешканцi були наляканi стрiляниною й боями так, що їх не видно було на вулицях, а шукати їх по хатах Варя боялася.

Одного разу (саме в тi днi, коли партизани добре закрiпилися в Красному Кутi, саме в тi днi, що на них кiнчаються уривки Вариної бiографiї), одного разу над мiстечком сходив лiтнiй прозорий свiтанок. Мало не весь штаб полку сидiв у садку крамаря. Дехто так досi й не лягав спати, дехто вже вiдпочив трохи. Крамар раз у раз виносив з хати гарячi самовари й, затаївши злобу, люб'язно посмiхався та поїв "дорогих гостей" пахучим чаєм, що залишився в нього ще зi старого режиму, а також пiдносив рiзнi варення. Партизани пили чай i їли з таким смаком варення, наче вони нiколи не пили чаю й нiколи не бачили варення. (Правда, бiльшiсть з них варення таки й не бачили). До столу раз у раз пiдбiгали вiстовi, що, прив'язавши бiля палiсадничка своїх коней, йшли iнформувати штаб про стан того чи iншого фланга. За столом сидiли також Iван Панасович та товариш Матвiй. Вони вже встигли по черзi вiдпочити й тепер зустрiчали новий день новими турботами. Розмова йшла про батарею й про снаряди. Рiч у тому, що через селян-перебiжчикiв ворог дуже вихваляв партизанську батарею (нею керував товариш Матвiй) i через цих же селян партизани узнали, що їхня батарея "прямо-таки наводить панiку" на супротивника i що, можливо, тiльки завдяки батареї товариша Матвiя партизани так довго й затримуються пiд Красним Кутом, але партизанам також було вiдомо, що їхня батарея не сьогоднi-завтра мусить змовкнути, бо снарядiв залишилося щось дуже мало, i тодi вже, мабуть, i триматися далi пiд Красним Кутом буде неможливо. Товариш Матвiй нарештi замислився: вiн, очевидно, думав про те, де б дiстати снарядiв, а Iван Панасович тiльки трусив незадоволено своєю марксовою головою i, очевидно, нiчого не думав. З Iвана Панасовича вийшов дуже непоганий вояка, його можна було бачити на найнебезпечнiших дiлянках фронту, i тiльки завдяки капризам химерної фортуни його не вибило з рядiв у першiй же сутичцi iз супротивником. Iван Панасович так смiливо їздив по лiнiї фронту в час бою на своїй бiлiй кобилi, що її вiн реквiзував ув однiй з богодухiвських економiй, як мiг би їздити лише якийсь полководець за часiв Аттiли,- за тих часiв, коли ще наука не знала вогнестрiльної зброї, але органiзувати постачання, скажiмо, снарядiв для полку чи то щось iнше органiзувати в тiй же частинi - на це Iван Панасович не мав, на жаль, здiбностей. Отже, товариш Матвiй замислився, а Iван Панасович трусив головою.

В цей момент раптом до столу пiдскочив один з безвусих партизанiв - схвильований, червоний та, можна сказати, радiсний i, звернувшись до Iвана Панасовича, скрикнув:

- Уже!

- Що таке "уже?" - спитав Iван Панасович, здивовано подивившись на юнака.- Чи не склад снарядiв ти десь намацав?

- Якi там снаряди!.. - безнадiйно махнув той рукою.- Треба бiгти за кушеркою.

Iван Панасович, як i товариш Матвiй, ще з бiльшим здивуванням поширили очi на чудакуватого вояку робiтничо-селянського Уряду.

- За якою там "кушеркою"?..- мало не одночасно спитали вони.

- А за такою кушеркою,- сказав партизан,- що Варка дитину народила. Цiлу нiч мучилась у клунi i тепер ось народила… Пищить!

Iван Панасович усмiхнувся. Посмiхнувся й товариш Матвiй. Тодi сказав, значить, товариш Матвiй, трохи схвильованим голосом i начебто в задумi:

- Пищить!.. Кажеш, пищить новорождьонной малютка?.. Но, по-между прочим, ти, товаришок, не в курсi дiла, i можна сказати, кушерка вже не потрiбна, раз запищало.

Молодий партизан збентежено подивився на товариша Матвiя й почервонiв. I справдi: як це йому досi не прийшло в голову, що "кушерка" потрiбна саме тодi, коли дитина ще не появилась на свiт Божий i зовсiм не тодi, коли ця дитина вже примружує очi пiд ударами досi невiдомого їй свiта й пищить.

- Ну, так де ж там воно пищить? - сказав Iван Панасович i пiдвiвся.Веди нас до нього.

Пiдвiвся й товариш Матвiй. За якусь хвилину вони мусiли бути в клунi. Але, коли вони пiдiйшли до Варi, бiля неї вже був цiлий натовп партизан. Варя лежала в яслах блiда й схудла, а бiля неї на ряднi - живий шматок м'яса. Варя всмiхалась, можна сказати, зажурено-щасливою посмiшкою й раз у раз позирала на своє немовля. На її чоло лягли тонкi риски втоми вiд недавно перенесеної фiзичної муки, але її зовсiм не тривожила присутнiсть бiля неї людей, їй навiть приємно було, що цi люди прийшли до неї, i тому анi Iван Панасович, анi товариш Матвiй - нiхто з них не найшов потрiбним звiльнити клуню вiд натовпу, i тому командира та помiчника його одразу ж замкнуло тiсне партизанське коло.

- Народила, Варю, дитину? - спитав Iван Панасович i, скинувши догори свою марксову голову, теж чомусь почервонiв: вiн, мабуть, таким же хлопчиком вiдчував себе, як i той пацан-партизан, що допiру доносив йому про народження Вариного пацаночка.

- Народила, Iване Панасовичу? - ледве чутно промовила Варя i обвела весь натовп своїми химерними й тепер уже перелякано-здивованими очима, наче вона боялася, що в неї вiднiмуть її дитину.- Синочка народила. Вiд камунiчеського бiльшовика.

Немовля запищало. Партизани ще тiснiшим колом оточили ясла. Всi цi суворi вояки робiтничо-селянського уряду дивились на Варю такими зацiкавленими очима, нiби й справдi Варина дитина раптом розв'язала їм якусь надзвичайну загадку.

- Так, значить, вiд камунiчеського бiльшовика? - промовив вражений в саме серце товариш Матвiй i, зробивши надзвичайно серйозне обличчя, замислився.- От гражданський случай. Сключитєльний!

Старого артилериста, дуже, до речi, сентиментальну людину, так зворушив цей "гражданський случай", що вiн навiть нi з того нi з сього сльозу змахнув з правого ока. Старий артилерист далi вже нiчого не мiг промовити. Мовчали i всi iншi партизани. В клунi зупинилась така урочиста тиша, нiби в яслах лежав не Варин карапет, а син легендарної богоматерi - легендарне немовля Iсус. Якраз над яслами, де лежала Варя зi своєю дитиною, ворожий снаряд кiлька днiв тому прорвав.стелю (товариш Матвiй запевняв, що це зовсiм випадково, бо й справдi бiльше таких вдалих пострiлiв супротивник уже не робив), i тому якраз над яслами стояли голубi далi вранiшнього лiтнього неба. Десь пiд стрiхою цвiрiнькали горобцi i так весело й бадьоро iржали за повiтками конi, що навiть близька одноманiтна перестрiлка бiля Мерла не викликала суму й важких думок. Варя тиснула до своїх грудей своє маленьке дитинча, i загадкова посмiшка (чи то щастя, чи то зажури) так i не злiтала з її надхненного обличчя. Зрiдка вона позирала на партизанiв, i те, що вони мамулувате топталися на одному мiсцi, що вони невiдомо для чого оточили її, що вони, не знаючи, що їй говорити, тiльки чомусь нiяково посмiхалися дитячими, наївними, такими ж, як Варя, посмiшками - це Варю зовсiм не бентежило. В цих молодих i старих, бородатих i безусих обличчях вона вiдчувала щось велике, незрозумiле, щось рiдне й одночасно чуже, щось близьке й одночасно далеке, але все-таки щось таке, що з його власти їй вже нiколи не вирватись. Перервав безгомiння той же товариш Матвiй i таким же занадто серйозним та врочистим голосом:

- Так що життя чоловiчеське возродилось! Вiд камунiчеського бiльшовика! - фiлософськи вiдзначив товариш Матвiй.- Ну, що жi пущай живе паходной малютка на здоров'я! А тебе, Варю, всi ми, можна сказати, од лиця всiєї нашої робочо-крестьянської маси поздоровляємо з новорождьонним сином i так що просимо не турбуватись.

Але не встиг товариш Матвiй договорити останнiх слiв, як на Мерлi в цей момент енергiйно затарахкали ворожi кулемети. Ворог, мабуть, вирiшив перейти в наступ. Вiдсутнiсть снарядiв у партизанськiй батареї пiдбадьорила його. Червоне як кров сонце вже лягло на обрiй i обiцяло гарячий день гарячого, завзятого бою. Партизани посунули з клунi. Першим вискочив заклопотаний Iван Панасович. Зацвiрiнькав горобець i стих. Знову енергiйно зататакали ворожi кулемети й десь, уже тривожно, заiржав партизанський кiнь. Над Красним Кутом розiрвався шрапнель.

- Iч, як кроє, падлець! - сказав товариш Матвiй, прокидаючись вiд своєї врочистої промови.- Ну, нiчого, не турбуйся, Варю - ми його зараз трохи припинимо. Вiдпочивай зi своїм малюткою спокiйно… А якщо буде невдержка, то для такого случаю ми тобi й пiдводу забронiруємо.

Товариш Матвiй насторожився, ще трохи постояв i рiшучо рушив за ворота.

Клуня зовсiм спорожнiла. Горобцi, що стихли було, знову завзято зацвiрiнькали. Десь закричав пiвень i хтось когось далеко покликав. Словом, Варя залишилася сама.

- Баю-бай! - глибоко зiдхнувши, в перший раз несмiливо промовила вона i пригорнула дитину до своїх грудей.- Баю-бай!

Дитина стала засинати. Але й перевтомлена за нiч Варя теж вiдчула, як злипаються їй очi… Та й чому їм не злипатися, коли їй так спокiйно на душi, нiби й справдi нема нiякої перестрiлки, нiби й справдi тривога нiколи й не безумствувала над Красним Кутом. Варя починає згадувати товариша Матвiя, i кожного разу, коли вона згадає його, на її серце лягає якийсь досi незнаний їй нiжний бiль…

…I так пройшло кiлька хвилин i нарештi кiлька годин. Уже давно красний Кут вiдкурив порохом гарячого, завзятого бою, вже давно зникла "забронiрована пiдвода" десь далеко за ворiтьми клунi, а героїня "сключитєльного гражданського случаю" i досi була в станi якогось химерного забуття. Лежить Варя, "канєшно", в клунi того ж таки краснокутського крамаря, а їй здається, що вона лежить десь за тисячу верстов, десь бог знає де, мало не на небесах. I, значить, дивиться Варя в ворота. I бачить Варя: на сходi сходить зоря. Така велика й така червона, як кров… I нiч.

Надворi тепло, i в клунi тепло. Струмки нiчного вiтру нiжать її обличчя. Немовля раз у раз дригає своєю пухкенькою нiжкою, i з ясел летить золота солома. Десь на пiвднi, на полтавськiй дорозi (Полтава, як вiдомо, вiд Красного Кута на пiвдень), спiвають Баринi богодухiвськi подружки. Пiсня якась химерна… така iнодi буває осика восени! I Варi чомусь боляче… Можна сказати, i радiсно i боляче!.. Чи, може, тому, що згадала свiй Манастирський закуток? Хто його знає - може, й не тому!.. Варя пригорнула своє тепленьке немовля до своїх набухлих грудей i дала йому в його вогкенький ротик свою грушоподiбну сiсю. Дитина схопила її сiсю й раптом вiдхилилася. Тонкий струмок Вариного молока вирвався й полетiв пiд самiсiньку стелю. Варя схопила очима цей бiлий, аж слiпить, струмок молока в червоному свiтлi вiд зорi, що вже давно розповзається по клунi, i кудись здивовано дивиться наївними очима. I чує Варя, як десь гавкають собаки: "гав! гав!" "Пiзно чи нi?" "Мабуть, пiзно"… Закукурiкав пiвень - голосно й завзято, i Варя подумала: "Мабуть, червоний як кров". Тодi тепле молоко, що дзюрчить у вогкому ротику її маленької дитини, вже здається їй червоним, мало не святим вином.

- Ку-ку-рiку! Ку-ку-рiку! - кричить голосно й завзято пiвень…У городськiй школi, де вчилася Варя, "канєшно", вчили й "закону божому". От i згадала вона. I стало їй трошки страшно i трошки радiсно: вона то - що й говорити - звичайна собi Варя з Манастирської, але от i богоматiр теж народила в яслах своє дитинча. Виходить, що її синок, як немовля Iсус. Тодi пригадала Варя нiч з Вiфлiємською зорею i подивилась у ворота.

На сходi, там, де Богодухiв, але, мабуть, багато далi за її повiтовим мiстечком стояла в небi червона як кров зоря. "Очевидно, завтра буде добрий день" - думає Варя й дивиться в прозоре повiтря, в дiру покрiвлi, що вiд ворожого снаряда. Голубе небо аж слiпить їй очi своєю блакиттю. I хочеться їй сильнiше, якмога сильнiше притиснути до себе тепленьке тiльце своєї дитини. Але вона боїться, вона дуже боїться: чи не роздавить своє дитинча? I Варя прислухається. Чує Варя, як десь пурхають i, чи то тоскно, чи то радiсно, перекликаються голуби. Вони так перекликаються нiжно, що Варина душа не стерпiла й раптом заспiвала. I не тiльки душа: вона вiдчуває, що спiває й її тiло, i нарештi все спiває - i клуня, i ясла, i небо, i весь безмежний всесвiт, що вiн їй зараз такий загадковий i такий цiкавий, як фантастичний "бойовик" з кiна. Тодi з її грудей з надзвичайною силою рветься молоко. Воно рветься з такою надзвичайною силою, що може захлинутись дитина. Варя вириває грудну ягоду, свою набухлу сiсю, з синового вогкого ротика i кладе цей вогкий ротик на свої гарячi вуста. Немовля пищить.

- Баю-бай! - говорить Варя й нiжить руками тепленьке тiльце своєї дитини… I дитина засинає… Але потроху, непомiтно засинає й сама Варя.

Важким ударом розсiкло їй голову. Варя скрикнула й прокинулась. Та дитини вже бiля неї не було. Де вона? Де її дитина? Де люди, нарештi?.. Не було дитини, не було й людей. Стояло таке страшне безгомiння, як сам страшний суд. I перше, що постало перед Вариними очима - це обличчя товариша Матвiя. I вона догадалась: була нiч, партизани вiдступили, а товариш Матвiй забрав її дитинча… Варя рвонулася з ясел i вискочила. Вискочила й озирнулась.

Краснокутськ змертвiв: нiде нiкого, i тiльки з-за лiсу, з-за Мерла стукотiли пiдводи.

- Белi! - метнулось у Варинiй головi.- Ой, Боже мiй! Ой, що менi робити! Ой, рятуйте, хто в бога вiрує!

Варя ще раз рвонулася i вже була на шляху. Вона так бiгла, так мчалася, що аж дух забивало їй. Вона мчалася туди, куди вiдступили червонi полки. Вона падала, спотикалась i знову бiгла й бiгла. Варя вже нiчого не чула i вже нiчого не бачила. Вона тiльки чула, як вiтер тоненько й рiзко свистiв їй над вухом, вона тiльки бачила, як якась червона, як кров, пляма весь час миготiла перед її очима. Страшне безгомiння мчалось за нею!

…Боже мiй, боже мiй! Як далеко, як неможливо далеко, як важко бiгти туди, куди з боями вiдступали загони червоних полкiв!

А втiм нiчого подiбного нiколи не було. Це просто приверзлося. Нiхто й не думав брати Варину дитину. Того пам'ятного дня партизани успiшно одбили атаку супротивника i навiть з не меншим успiхом вiдбили ще двi атаки. Вiдступили вони з-пiд Красного Кута тiльки на четвертий день, а з ними, "канєшно", вiдступила на "забронiрованiй пiдводi" й дочка богодухiвської бублешницi, бистроока Варя зi своїм не менш бистрооким карапетом, "тоїсь" "паходним малюткою" i, можна сказати, сином тривожних рокiв великої громадянської вiйни.