Синi етюди

ЕЛЕГIЯ

"Минають днi, минають ночi…"

У груднi згнила зима, i тихий степовий городок знiтився в облозi мовчазних нерухомих хмар:

- нагнав вiтер iз далеких Альпiйських гiр, через Карпатськi верхiв'я, через Дунай.

Прийшло Рiздво.

Зiдхали дзвiницi, i промерзло жеврiла жура: сум неспокiйної землi. Цього року старожили не бачили рiздвяних зiр, бо небо стояло в сiрiй сорочцi будня.

I була мряка.

I старий газетяр теж не бачив рiздвяних зiр. Був вiн сивий, древнiй, майже босонiж. Стояв бiля ратушi на бульварi й казав мимохiдцям:

- Може, купите газету?

Iнодi мимохiдцi купували газету, iнодi заклопотано проходили, iнодi зупинялись i дивились на старого газетяра.

…А прийшов вiн восени, коли було прозоро, коли за кварталами пахли гречки…

…Але це було так неможливо давно!!! Це було за народження його прекрасної юности, коли тихий степовий городок стояв перед ним надзвичайною примарою. I вiн подумав тодi про радiсть.

I врочисто залунало по кварталах:

- Радiсть!

I тодi було як мигдальнi потоки пiд ударом весняного весла. Це був голубиний заспiв до тiєї синьої пiснi, iм'я якiй - життя.

Це був новий заповiт, що ми, волхви, бачимо на сходi в темну нiч iз хрустального Вiфлiєму…

- Але це було так неможливо давно! I це майже забулось, бо ж - неяснi, туманнi, мов перший сон за першого м'ятежного кохання, цi уривки, що виринають iз тьми перед моїми старечими очима. "Що це?" - подумав з тоскою старий газетяр.

I чув тодi: нiби раптом прокидалась природа, нiби дзвенiли, пливли й пропадали неяснi вiдголоски з дальнiх лiт.

…Але це була iлюзiя: натовп таких мiських кварталiв стояв у суворiй мовчанцi.

…Газети продавали й жвавi пацани, i не любили вони старого газетяра, бо був невiдомий, невiдомо звiдкiль i похмурий. I ще не любили:

- зiйшов на великий шлях, по якому йдуть, дико, по-звiрячому озираючись. i був ще з ним, iз старим газетярем, древнiй пес, що покiрно шкульгав за ним i нiс пiдслiпуватi очi на асфальт…

- пес: вовна прилипла попелом i лiзла, падала на землю, щоб угноїти землю. Пес не гавкав, а тiльки тихо й нудно вив: на свiтанках шумiв скляний мороз, а пес був голодний. Iнодi пес кидав старого газетяра й блукав на базарi, бiля рундукiв, де били його закаблуками, де гризли його молодi бадьорi пси.

…Вранцi тихий степовий городок оживав. Виходили заспанi горожани, плентались по мостовiй вiзники, вилiтав iз гаража єдиний на всю округу виконкомiвський автомобiль i з вереском мчав у туман, розганяючи обивательських курей i зграї голодних собак.

Тодi бiля редакцiї - теж єдиної газети з великими пiдзаголовками i з нудними традицiйними гаслами - грубим шрифтом - суєтились газетярi.

Кожний знав:

- треба скорiш!

Треба схопити стос паперу з промовами, статтями про всесвiтнiй пожар:

"Ми на горе всем буржуям мировой пожар роздуєм; мировой пожар в крови…

Господи, благослови!"

- треба схопити й бiгти, захопити всi переулки, всiх обивателiв, щоб -

- жити один день.

I старий газетяр нiколи не встигав за пацанами, i завжди йому з веселим смiхом, що звучав, як "колокольчик", пацани пiдставляли нiжку, щоб старий газетяр упав у грязь!

I старий газетяр падав у грязь, розкидав сьогоднiшнi газети; потiм поспiшно збирав їх, обтрушувався i, покiрний, з кiнським калом на лобi, спiшив, спотикаючись, до бульвару.

На бульварi проходив день.

Але й увечерi старий газетяр був там же, де праворуч вiд каланчi стояли стiльцi. Увечорi старий газетяр тупо дивився на мимохiдцiв.

…А бульваром проходило багато:

- однi бiгли, другi шкульгали, третi раптом зупинялись i потiм стурбовано вiдходили кудись.

…Тодi над головою колихались гiлки акацiй - була алея акацiй. Акацiї розцвiтали, коли в тихiм степовiм городку потоки мрiяли про голубi пiснi, про голубу журу i схвильовано бiгли до срiбних вод забутої рiки Лiвобережжя…

Iнодi пацани, побачивши старого газетяра, ховались за рiг i шпурляли вiдтiля в свого колегу грудки землi.

Тодi пiдводився, вiдходив до каланчi, за каланчу, до Зеленого Озера, де стояла самотня будка, а нижче лежало небо на поверхнi брудної стоячої води…

Тиша. Далеко клекоче брук.

Пес лежить i облизує попiл - на хвiст.

(Мовчиш? - Мовчу!) Тиша. Далеко клекоче брук.

Пес лежить i облизує попiл - на хвiст.

…Уночi старого газетяра не бачили на бульварi. I нiхто не знав, як вiн жив, як вiн живе. Бо кому це потрiбно?

- бо йдуть молодi днi з юнацьким запалом грiзними колонами по безмежних ланах часу. I вiдступають - мiсяцi, роки, тисячолiття

В глуху невiдому безвiсть минулого.

Тихий степовий городок знав i сум, i Великдень цiєї боротьби.

…Коли на древнiй дзвiницi годинник протеленькає чверть на восьму, коли повстане заокеанське сонце, - вулицi знову прокидаються, i тодi бреде бульваром похила постать старого газетяра.

…Так починається день.

… А зима зовсiм згнила, i шкульгає рiздво в мряку чвирi. Старожили не бачили в цi днi рiздвяних зiр, i стояло небо в сiрiй сорочцi будня.

Газетяр теж шукав сузiр'я Орiону; але були самi мутнi далi. Десь дзюрчала вода, i тому, що вона промжичила мозок, болiла голова.

Так рiс час:

- у грандiознiй боротьбi падали переможнi днi, на них падали ще днi, i росла гора, вiд Гавризанкару вища, глибша вiд океанських глибин. Тодi питали:

- Що це? Тоска чи радiсть?

…Але на далеких обрiях знову гримiли, знову наступали молодi буйнi днi грiзними колонами. Так рiс час!

…О, я знаю: багато думав старий газетяр. Думав про юнiсть, думав про те, що було, чого не було, чого хотiлось. Все одiйшло великим шляхом часу… О, я знаю: i моє кволе, старе тiло прокинеться колись i спитає:

- Невже кiнець?

Але не прокинеться свiтанок.

О, я знаю!..

…Iнодi старий газетяр iшов у заозерний край. Шкульгав вище й вище на кучугуру по кварталу кавалерiйського полку. За ним шкульгав пес.

Тодi в одинадцятiй сотнi був пожар: городок подiлився на сотнi - полковий городок степового краю.

Шумiли на каланчi, над ратушею.

Палахкотiли смолоскипи; пiд навiсом тривожно дзвенiли й саркали конi.

…Старий газетяр виходив за квартали й брiв бездорiжжям, на пiвнiчно-захiднi межi - туди, де стояв, як лелека, пiдбитий бурею дуб.

Дуб наближався. В далекiм степу горiли огнi.

I стояло древнє небо, а позаду туманiли мiськi оселi. I здавалось, що оселi не iснують, що вони вiдiйшли в далину, за гору переможених днiв.

…Старий газетяр приходив до дуба, сiдав пiд дубом i озирався. Висiло небо у чвирi, за дубом причаїлась тиша. I промерзла чужа земля. I все було чуже - i земля, i.межi, i квартали, i кучугури, i дальнi степовi огнi. Тодi пiдходив пес i тихенько вив. Потiм iз сходу прилiтав колючий вiтер. I вiдчував старий газетяр:

- десь тлiє торiшнiй гнiй.

Пiдводився.

За старим газетярем пiдводились кучугури, i сунулись у небо, зливались iз небом, вiдходили, пропадали, i була одна сторожка пустота.

Ще городка не видно. Тiльки за Балясним Бором маячить невiдомий нiчний огонь. I був вiн не близький, тiльки далекий, тiльки чужий, як чужа земля, де тлiє торiшнiй гнiй.

…Огонь стояв на шпилi ратушi i був надто червоний.

…А iнодi бачили:

- брiв старий газетяр по дорозi на цвинтар.

I думав старий газетяр:

- Цвинтар?

Тодi пахли могили - глибоко й тихо. Це був запах незносного чебрецю - вiн iшов з-пiд бiлого снiгу.

Старий газетяр прийшов у городок восени.

…I згнила зима.

З Чорного моря, з Iндiйського океану, через Малу Азiю, прилетiв перший тепловiй.

I вже на бульварi снили акацiї.

I знову бачили старого газетяра бiля мудрої ратушi. Пацани ще били старого газетяра грудками, i вiн iшов до Зеленого Озера, до каланчi, за каланчу, до самотньої, нiкому непотрiбної будки; за ним - древнiй пес. Тодi були невеселi голубi дзвони: то йшов пiст, i каланча перекликалася з iншими церквами.

…А з пiвденного бiгуна, з Австралiї, грiзними колонами ще насувались молодi днi, i вiдступали - мiсяцi, роки, тисячолiття в глуху безвiсть минулого.

Старий газетяр це знав. Тiльки не хотiв знати!..

(О, я знаю: старий газетяр не хотiв цього знати!)

…А потiм розлилась рiка. По вулицях тихого степового городка летiли вже мiльйони тепловiїв. Рiка затопила мiст, i не було дороги до кучугури, до дуба.

Старий газетяр зажурився.

I от в одну тривожно-радiсну нiч, коли веснянi вечоровi сутiнки пливли над Зеленим Озером, пацани пiдстерегли старого газетяра й побили.

I таки добре побили: тiльки через два тижнi вiн вийшов iз лiкарнi.

…А потiм прийшла знову тривожно-радiсна нiч: рiка нарештi увiйшла в береги. Ранком до мосту прийшли плотники, i зацюкали сокири. Скоро над рiкою повис мiст.

…Старий газетяр вийшов iз лiкарнi, але вiн не пiшов до редакцiї - пiшов на пiвнiчно-захiднi межi.

Одступали днi й тягли за собою. I вiдчув старий газетяр:

- десь тлiє торiшнiй гнiй.

I падали сили.

Старий газетяр покiрно брiв у навiщоване: iшов туди, де стояв, як лелека, пiдбитий бурею дуб.

I прийшов старий газетяр, i лiг пiд дубом. I, коли у дзвiнкiй степовiй тишi задзвенiв перший жайворонок, старий газетяр глибоко, на всi старечi легенi зiдхнув i вмер.

Тодi знову тихо й нудно завив древнiй пес, подивився пiдслiпуватими очима на старого газетяра й побрiв туди, до рундукiв, де гризли його молодi, бадьорi пси.

…Завтра бiля дуба найшли мертвого старого газетяра й завтра його одвезли на цвинтар. За два днi за старого газетяра забули. Тiльки там, де вiн лежав, залишився ледве помiтний слiд.

…Але бiля дуба зацвiв уже молодий запах юного невiдомого дня.

Тихого ясного ранку над древнiм степовим городком урочисто потопали голубi дзвони.