Синi етюди

II

Розмова на лiжку. Фiалка робить "па", а також i те, як дивиться Iван Iванович на соцiалiзм та на комунiзм.

Квартира, де живе Iван Iванович зi своєю симпатичною сiм'єю, складається тiльки (тiльки!) з чотирьох кiмнат (не рахуючи, звичайно, кухнi, клозету i ванної), себто: кабiнету, їдальнi, дитячої спальнi (там же спить i мадмуазель Люсi) i спальнi мойого героя та його дружини. Словом, квартирна криза дала себе знати, i мiй герой самовiддано пiшов їй назустрiч. Iван Iванович, наприклад, нiколи не вимагав окремої спальнi для своєї куховарки, i Явдоха спить на лiжку, на пiдлозi, в коридорi. Бо й справдi: яке вiн має право вимагати ще одну кiмнату? Йому, звичайно, приємно було б почувати, що його власна куховарка має свiй закуток, але… вiн же цiлком свiдомий партiєць i добре знає, як живуть iншi. Iншим ще гiрше становище: буває й так, що мають не чотири, а тiльки три кiмнати… от, наприклад, Микола Григорович.

- Ти, Галакточко, як гадаєш,- звертається мiй герой до своєї дружини.Невже всi мають по чотири кiмнати?

- Звичайно, не всi! - рiшуче iнформує Марфа Галактiонiвна.- Коли б усi мали по чотири, то тодi, може, не було б i квартирної кризи. А то буває по три i навiть по двi буває!

Iван Iванович задоволене посмiхається.

- Нi,- каже вiн,- я нiколи не помиляюсь. Почуття пролетарської норми мене ще нiколи не залишало.

Мiй герой iде до бюста якогось вiдомого марксиста (в нього кiлька таких бюстiв) i задумливими очима дивиться на свого, як каже вiн, "ватажка" i на iншу кабiнетну, їдальну та спальну меблю. Вiн згадує бурхливi днi, коли мчалась огняна бiльшовицька кавалерiя i на Заходi стояла тривожна заграва свiтового пожару, коли ще якось зовсiм йому не вiрилось, що вiн таки прийде на деякий час до порiвнюючи спокiйного пролетарського життя серед ворожих, мiщансько-буржуазних держав. Тодi Iван Iванович самовiддано проливав кров во iм'я кращого майбутнього i рiшуче працював з товаришкою Галактою, завiдуючи губернiяльною Наросвiтою. Саме тодi вiн i одержав дещо з вищезгаданої меблi як сюрприз вiд своїх спiвробiтникiв. Мебля ця й досi була майже новенька i цiлком вiдповiдала новаторським поглядам мойого симпатичного героя.

- Але що ж це за мебля? - запитує мене цiкавий читач.

- Це - шiсть чи то сiм турецьких килимiв, беккеровський рояль, дюжина вiденських стiльцiв, наукова бiблiотека, дубовий письмовий стiл з вiдповiдним на ньому приладдям, великий стiл (з чорного чи то червоного дерева) для їдальнi, кiлька лiжниць з пружинними матрацами i т. д.

Правда, що iз цiєї мебелi було прикуплено - я напевно не знаю. Але я знаю, що Iван Iванович, будучи скромною людиною, не любить похвалятись своїм сюрпризом. Правда, почуття деякої прихильности до своїх спiвробiтникiв у нього залишилось аж до сьогоднiшнього дня, але не будемо критись: в часи комунхозiвської переписки мiй герой ледве-ледве не одмовився вiд свого сюрпризу. Тiльки завдяки Марфi Галактiонiвнi i не заплуталась справа.

- Ну, добре,- сказала вона.- Припустiм, що спiвробiтники, що подарували тобi цю меблю, реквiзували її у якогось помiщика. Але по-перше: хiба це легко було зробити? Реквiзувати? Хiба їх контрреволюцiонери не могли перебити? А по-друге: чого нам церемонитись, коли приблизно таке ж майно прийшлось залишити нам в свiй час бiлогвардiйським бандам?.. I потiм хiба зараз згадаєш, що нам було подарено i що ми прикупили?!

Iван Iванович не зовсiм певний був, що його майно було "приблизно таке ж", але, будучи людиною з рiшучим темпераментом, не любив сантиментальничати, i, коли на фонi блакитного, нiжно-прекрасного неба появився силует якоїсь майже фантастичної птички (мабуть, гави), вiн сказав агентовi комхозу:

- Очевидно, переписуйте все! Я, їй-богу, зараз не пам'ятаю, де тут i що тут я купив i де тут i що тут менi подаровано.

- Дозвольте: як же я буду переписувати, коли ви зовсiм не маєте казенних речей?

Iван Iванович почервонiв. Йому так неприємна була вся ця iсторiя. Здається, чеснiшої людини i в свiтi нема, а отже, пiди: складається таке неприємне враження, що прямо хоч крiзь землю провалюйсь.

- Нi! Я вас прошу переписати! - кинув енергiйно мiй самовiдданий герой.- Бачите, подарунок менi зробили мої спiвробiтники, i я не певний, що тут нема реквiзованих речей.

- Дозвольте тодi узнати, де тут речi вами прикупленi?

- Їй-богу, не пам'ятаю! - цiлком щиро скрикнув Iван Iванович.Переписуйте все!

- Ну, тодi я зовсiм одмовляюсь вас тривожити! - засоромився вже i агент i, шаркаючи ногами, вискочив iз кiмнати. .Таким чином, Iван Iванович проти свого бажання опинився в оточеннi своїх сюрпризних речей. Таким чином, i день його починається, так би мовити, на сюрпризнiй лiжницi.

Це один iз тих днiв, коли вже стоїть робочий сезон - осiнь, коли небо iнодi нарочито бризкає на рiзних нитикiв нудними дощами i нацьковує їх на Iвана Iвановича, коли вже комосередок мойого героя збирається регулярно кожного тижня i бiльшiсть цього комосередку не хоче манкiровати ячейкою в четвер, бо ще зовсiм не вiдомо: буде нова чистка чи нi?

Iван Iванович прокидається з почуттям задоволення i з мажорним, цiлком монументально-реалiстичним настроєм. Мiй герой примружує, свої короткозорi очi i дивиться на Марфу Галактiонiвну. Товаришка Галакта iще спить симпатичним сном, i їй сняться, очевидно, м'ятежнi днi у вiддiлi Наросвiти.

Iван Iванович ще раз подивився на свою дружину i легенько полоскотав її своїми пальцями. Марфа Галактiонiвна дригнула ногою й раптом прокинулась.

- Ну, так що ж ми будемо сьогоднi обiдати? - питає Iван Iванович i усмiхається мажорно-витриманою усмiшкою.

Товаришка Галакта широко позiхає, пiдводиться на таз i пiдбирає волосся.

- А що ти думаєш запропонувати? - питає вона.

Iван Iванович знову таємно усмiхається тiєю ж таки мажорно-витриманою усмiшкою.

- А як ти гадаєш? Ну?.. от тобi й ребус!

- Я думаю, що ти знов придумаєш якесь мiщанське меню,- каже незадоволено Марфа Галактiонiвна.

- От i не вгадала! - радiсно скрикнув Iван Iванович.- Нiчого подiбного. Я вже по своїй натурi не можу придумати мiщанське меню.

Марфа Галактiонiвна незадоволено дригає ногою.

- Так кажи вже! Буде тобi паяцничати!

- Генiяльна iдея!-сказав Iван Iванович.-Ти сьогоднi зроби, будь ласка, малоросiйський борщ, на друге… нiчого не треба, а на третє - зроби желе!

- Що за фантазiя! - каже товаришка Галакта.- Як це можна без другого блюда?..

Тодi Iван Iванович просить дружину не хвилюватися i говорить, що вчора вiн бачив у церобкопi свiжi капчушки (тiльки-но привезли) i такi прекраснi капчушки, що аж слинка тече! I от вiн надумав: купимо сьогоднi капчушок i пiвпляшки вiрменської горiлки. Це йому, їй-богу, замiнить друге блюдо.

- Ти як гадаєш, голубонько? - спитав Iван Iванович i подивився на дружину.

- Я гадаю,- каже незадоволено Марфа Галактiонiвна,- що капчушки i вiрменська тобi замiнять друге блюдо. Але як же бути з дiтворою й мадмуазель Люсi?

Мiй герой розгнiвано зиркнув на дверi дитячої спальнi.

- Мадмуазель Люсi теж може їсти капчушки,- рiшуче говорить вiн.Скажiть, будь ласка, якi нiжностi! Обов'язково давай друге блюдо… Нє, ти, Галакточко, все-таки не вмiєш виховувати челядь в пролетарському дусi. Так, знаєш, легко скотитись i до мiщанства…

- Але почекай,- перебиває мого героя Марфа Галактiонiвна.- Справа ж iде не тiльки про мадмуазель Люсi,- я маю на увазi головним чином дiтвору. Що їм на друге блюдо? Теж вiрменську i капчушки?

Iван Iванович надягає на нiс роговi окуляри й, безпорадно розвiвши руками, каже:

- От бiда!.. Нiчого не зробиш: їм, очевидно, прийдеться приготувати котлети.

Таким чином, виясняється, що сьогоднi на друге блюдо нiчого не треба, а треба тiльки - малоросiйський борщ, желе, капчушки, вiрменську горiлку (до речi, мiй герой завжди п'є в мiру) i котлети. Але котлети не на друге, а для дiтей i для всiх iнших, звичайно, крiм Iвана Iвановича, коли Iван Iванович не захоче їсти котлет.

Отже, з iдеологiчно витриманим меню покiнчено. Словом, почався день в сiм'ї Iвана Iвановича. За вiкном уже прогрохотiв грузовий автомобiль i десь закричала м'ятежна сирена, що так тривожить обивателя своїм бадьорим криком.

Тодi Iван Iванович iде до тресту, Марфа Галактiонiвна в цей час дає розпорядження Явдосi i мадмуазель Люсi.

- Чого ви, Явдохо, так пiзно прийшли сьогоднi? - каже товаришка Галакта, входячи до кухнi.

- Я заходила до союзу,- вiдповiдає куховарка.

Марфа Галактiонiвна незадоволено пiдводить брови. Вона, звичайно, не проти союзу, навiть за союз. Але все-таки треба тримати себе органiзацiйний. Хiба не можна було зарання попередити хазяйку.

- Ви розумiєте мене,- говорить товаришка Галакта.- Ви ж самi знаєте, як я правильно ставлюся до вас. Я вам не раз говорила нашу думку з приводу цього. Це ж ми сказали, що кожна куховарка мусить бути народнiм комiсаром. Але я не виношу анархiзму… Ви розумiєте? Так нiколи не можна збудувати соцiалiзму… За такий вчинок я, звичайно, могла б вас розщитати, але хiба я це зроблю? Хiба я не знаю, що ви зараз нiде не знайдете роботи?

Марфа Галактiонiвна говорить таким зворушливим i упевненим голосом, що Явдоха вiдразу ж вiдчуває; як вона негарно зробила, зайшовши на три хвилини до союзу без вiдповiдного дозволу хазяйки, i зрозумiвши, що таким чином "не можна збудувати соцiалiзму", просить пробачення.

Тодi Марфа Галактiонiвна, прочитавши Явдосi лекцiю полiтграмоти, йде до їдальнi, де п'ють чай мадмуазель Люсi i дiтвора.

- Ну як там Фiалочка? Гарно їсть? - питає вона.

- А lа bonne heure, madamt! - вiдповiдає мадмуазель Люсi.

Тодi товаришка Галакта дивиться матернiм поглядом на дiтвору i каже нiжним соцвихiвським голосом:

- Ну, як ви, дiтки, гарно спали? Добре себе почуваєте?

Фiалка нiчого не розумiє i тому байдуже ковиряє пальчиком у носi, а Май, що йому вже чотири роки, бадьоро iнформує:

- Oui, oui, madame!

- Ну й прекрасно! - говорить Марфа Галактiонiвна.- Треба, дiтки, завжди бути задоволеним, не треба забувати, що на вулицi бiгають сотнi безпритульних. Цим дiтям ще гiрше! Вони не мають кватири i бiгають зовсiм, як собачатка. Треба, дiтки, не забувати i їх.

- Oui, oui, madame! - кричить мажорним голосом майже свiдомий Май.

Але Марфа Галактiонiвна вже пропонує мадмуазель Люсi повести дiтей на пiвтори години в дитячий садок: мовляв, не можна одривати їх (себто Мая й Фiалку) вiд колективного життя. Тiльки в колективi дитина загартовується. Гувернантка бере за руку Фiалку й Мая, i вони йдуть до коридора.

Тодi Марфа Галактiонiвна допиває свою склянку кофе, допомагає Явдосi поставити посуд в буфет i нарештi сiдає проти вiкна. Вона дивиться туди, де кiнчається город i починаються тихi поля та осiннє м'яко-бiрюзове небо, де прекраснi горизонти тривожать душу тiєю легенькою тривогою, що не запалює тебе бунтом дрiбнобуржуазного iмпресiонiзму, а зовсiм навпаки: ласкає радiсним спокоєм справжнього мажорного реалiзму.

Iнодi в цi хвилини випадково заходить Методiй Кирилович чи то Семен Якович (головний начальник тресту), i тодi чути iз спальнi розмови на таку тему: "полова проблема i сучасний побут". Але буває й так, що нiхто не заходить, i тодi на цьому мiсцi застає Марфу Галактiонiвну з "Жанною Ней" Iван Iванович (вiн приходить iнодi о 5-й годинi). Пiсля обiду мiй герой iде на якесь засiдання. Але коли не йде на засiдання - лягає трохи вiдпочивати. Увечерi, коли субота, Iван Iванович iде з Марфою Галактiонiвною i зi своїм другом дому, Методiєм Кириловичем, в кiнематограф i там дивиться на фiльми радянського виробництва. Iван Iванович не визнає конструктивного театру i визнає тiльки батально-героїчнi та мажорно-реалiстичнi фiльми: вони йому нагадують тi днi, коли вiн проливав кров за радянську республiку, коли по запорiзьких степах мчалась огняна бiльшовицька кавалерiя. Побутово-сатиричних картин мiй герой особливо не любить дивитись.

- От нещастя! - каже вiн, випадково попавши на такий фiльм.- Знову мiщанська побрякушка! Дивно: така прекрасна епоха, такi героїчнi днi, i така, можна сказати, песимiстична пустишка!

- Але чим з'ясувати появу такого фiльма? - питає Методiй Кирилович, беручи пiд руку Марфу Галактiонiвну.- Якi тут причини?

Iван Iванович знiмає окуляри й протирає їх бiлоснiжною хусткою.

- Причини тут яснi,- неохайно кидає вiн.- Марксист не може їх не розумiти.

- Ти, очевидно, маєш на увазi плехановську формулу? - дуже серйозно питає Марфа Галактiонiвна.

- Безперечно! - вiдповiдає Iван Iванович.- Буття визначає свiдомiсть. I потiм треба сказати, що нашi письменники страшенно темний i малорозвинений народ.

- Я з вами цiлком погоджуюсь! - говорить Методiй Кирилович i тисне руку своєму приятелевi.- До побачення!

Iван Iванович i Марфа Галактiонiвна звертають на вулицю Томаса Мора.

Тодi починає йти дрiбний осiннiй дощик. Дощик дзвонить у ринвах, i тодi дрiбнобуржуазну душу тривожить печаль - та сама печаль, що штовхає людину, говорячи канцелярською мовою (а ля Стендаль), на дуже невитриманi вчинки (наприклад: примушує не погоджуватись, що в нашому суспiльствi сатира не має свого мiсця), та печаль, що до неї з таким обуренням ставиться мiй милий, симпатичний i надзвичайно корисний для республiки герой.

Але в кватирi Iвана Iвановича нiякої печалi й песимiзму нема. Тут так весело й бадьоро грає електрика своїм матовим блиском i так мило смiється Фiалка i Май, що прямо - мажор. Тут так симпатично й затишно (саме в цьому революцiйне витриманому закутку), що мимоволi починаєш дивуватись i думаєш: "Боже мiй, чого ж нам iще треба!"

От Iван Iванович пiдходить до радiорупора, робить найпростiший рух своєю рукою, i ви раптом чуєте чудовий симфонiчний концерт. I хiба це не елемент соцiалiстичного будiвництва? Саме цей радiорупор? Хiба не за це проливав кров мiй герой, щоб пролетарiат мiг "жити для власного задоволення" i використовувати для власного ж таки задоволення всi найновiшi досягнення технiки?

Правда, частина пролетарiату ще не дiстала собi домашнього радiорупора, але треба ж не забувати, яку ганебну спадщину залишив нам старий режим!.. Ну, взяти хоч би тих же безпритульних. Хто посмiє сказати, що йому (iм'ярек) приємно зустрiчатись з цiєю публiкою, з цими нещасними дiтками? Але що робити! Тут мiщанськiй фiлантропiї нема мiсця! Треба боротися з соцiальними хворобами органiзовано. Саме тому Iван Iванович нiколи й не дiлиться з iндивiдуалiстами-жебраками своєю копiйкою.

Май бере за руку Фiалку i виробляє з нею "па". Вiн бадьорим i смiливим поглядом дивиться в рупор. Мадмуазель Люсi мило посмiхається. Посмiхаються й Iван Iванович та Марфа Галактiонiвна.

Явдоха стоїть на порозi i теж усмiхається. Куховарка усмiхається тiєю радiсною усмiшкою, коли напевне можна сказати, що вона цiлком свiдомо ставиться до свого хазяїна i прекрасно знає, що кожна горняшка мусить бути народнiм комiсаром.

- Гоп-гоп! - б'є в долонi Iван Iванович.- Жвавiш, Фiалочко! Кандидатка в жовтенятка раптом робить прекрасне "па", так що мало не всi ахають вiд задоволення.

- Ноiа! - скрикнула мадмуазель Люсi.

Скрикнув щось i Iван Iванович. Навiть сирена скрикнула десь за вiкном. Але цей останнiй крик почула тiльки Марфа Галактiонiвна. Вона пiдiйшла до вiкна й подивилась у тьму. У ринвах дзвенiв той же дрiбний осiннiй дощик, але товаришка Галакта його майже не чула. Вона мажорно думала про нове лiто, про те, як вони - вся сiм'я - пiсля важкої роботи одержать вiд свого начальника вiдпустку i мiсце на курортi. Там вони знову побачать чудове море. Кавказькi чи то Кримськi гори i будуть там згадувати знову ж таки минулi днi i будуть там так багато смiятись тим безтурботним смiхом, що так довго дзвенить поетичною луною в не менш художнiх горах.

…Нарештi дiти цiлують Iвана Iвановича в його високий лоб i йдуть слухати соцвихiвських матерiалiстичних оповiдань, себто зовсiм не iдеалiстичних казок. Марфа Галактiонiвна лягає на канапу, Iван Iванович сiдає в крiсло, i починається вечiр спогадiв чи то розмов на теми сучасного полiтичного життя: про комунiзм i соцiалiзм.

- Хоч як це й дивно,- каже Марфа Галактiонiвна, поправляючи декольте,а я й досi не розумiю, чим комунiзм вiдрiзняється вiд соцiалiзму.

- Невже не розумiєш? - здивовано питає мiй герой.

- Їй-богу!.. Ну, от скажiмо так: що ми сьогоднi будуємо: комунiзм чи соцiалiзм?

Iван Iванович знiмає свої роговi окуляри i протирає їх бiлоснiжною хусткою.

- Ну, звичайно, соцiалiзм! - задоволене посмiхається вiн.- Комунiзм - це вища форма.

- Така вiдповiдь мене не задовольняє,- говорить Марфа Галактiонiвна.Ти менi скажи конкретно: чим конкретно соцiалiзм вiдрiзняється вiд комунiзму?

Але Iван Iванович не встигає вiдповiсти конкретно. В кабiнетi дзвонить телефонний апарат: мiй герой iде до телефону i буде, очевидно, розмовляти там з Методiєм Кириловичем. Довго вiн просидить у вищезгаданому кабiнетi - я не знаю, але я знаю, що читачi приблизно вже уявляють собi сiм'ю Iвана Iвановича, i тому переходжу до дальшого, бiльш динамiчного штриха. На мiй погляд, з цього мiсця читачевi вже не доведеться позiхати, а можливо, доведеться тiльки несподiвано погодитись, що самокритику тут доведено до кiнця.