Синi етюди

V

Дощ ущух.

Свiтанок iшов iз сходу ледаче, довго. Потiм брiв сiрий день, зазираючи в калюжi.

Хмари низько стояли над самотнiми бараками. Хмари придавили одним краєм захiднi квартали мiста.

…З города тягнулись клячi з калом.

Ну, а вiд заводських ворiт сунувся натовп голубих людей.

Попереду бiг гладкий собака з обiрваними вухами. Iнодi собака зупинявся, нюхав землю, тодi зупинялися й люди.

Але це на момент.

Iшли далi.

I от - Юхим ускочив до Мазiя.

- Шукають… з собакою…

Мазiй спокiйно сказав:

- Хай шукають.

- Ну, а як найдуть?

- Не найдуть.

…Юхим побiг до Оришки.

Баба в обiйми його:

- Ходiм, Юхиме, пограємось.

Оришка вартувала всю нiч. Недавно з лiжка пiдвелась. Пахне вiд неї лiками й ядерним бабським тiлом - пухким та солодким, як медяник.

Одштовхнув Оришку:

- Куди там гратися… З собакою.

I заметушився по кiмнатi.

Оришка розiпрiла - сон солодкий. Очi поросятами кувiкають.

- Та що таке?

Розповiв Юхим: так-то й так-то - бiда.

Перелякалася баба. Спiдницю схопила. Одягається. Дивиться у вiкно.

Видно - бiгає собака на цвинтарi, а потiм бiля свiжої могили гавкає.

Гавкає, не вiдходить.

I розривають уже голубi люди свiжу сопку.

Скрикнула Оришка:

- Боже милосердний! Червонi шлики вже бараки оточили.

Ну i спека!

Зовсiм збожеволiла - до старшого лiкаря посилає. Впросити, значиться.

- Тьху! От хранзоля дурна.

Ще побiг до Мазiя, а той, як папуга, завiв:

- Не найдуть!

Що тут робити? Вилаявся в "бога й у богородицю" та й пiшов у палати. От.

…А на цвинтарi вже вирили чоловiка голубого, i барачний лiкар так визнав: умер вiд задухи, отож живим закопали.

I рветься вже собака до баракiв, нюхом чує, де злодiї.

Пустили собаку. I самi пiшли.

Iз старшим-голубим барачний лiкар iде.

I вже виганяють з палат.

- Ста-нов-и-ись!

Отже, по-солдатському: становись.

Збились у купу санiтари й санiтарки.

Не так. У шеренги треба.

Гомонiли. Гомонiли.

Гомiн стих.

Держали стих.

Держали собаку за нашийника, а потiм пустили.

Знову пiшов дощ, у калюжах булькає.

Обнюхує собака кожного - мовчить.

А добiгла до Мазiя - загавкала.

Вивели Мазiя з шеренги.

…Ех, Юхиме, Юхиме!

Загавкала й бiля Юхима.

- Виходь!

Потiм повели до старшого лiкаря допит чинити.

Юхим каже:- Нiчого не знаю.

А Мазiй ярками подивився й байдуже кинув:

- Ну да, живого закопали.

…Вивели їх у двiр i повели в мiсто.

Дощ знову вщух.

Було це тодi, коли мiськi вулицi сонно прислухалися до тишi. Город спав.

Тiльки тротуари де-не-де глухо одмiрювали кроки вартових.

…Втретє розривали свiжу могилу, що на цвинтарi бiля баракiв.

Струпiшали цурупалки людського тiла.

Сморiд.

Не чути було, як спiвали ринви одноманiтну пiсню в переливах легкого дзвону.

А збоку шарудiли в листях мишенята дощової осенi.

Крiзь туман баракiв майже не видно. Видно постатi край ями.

Верби йдуть за мiсто до провалля, де вмирає тiло.

I от бiля ями iз зав'язаними руками стоять - Юхим i Мазiй.

Ясно? Скiльки шликiв? - Ховає туман.

До Юхима:

- Ну, кажи: жидам продався?

Мовчанка.

- Ух, ти, жидовська пико!

Важкий кулак гупнув в обличчя.

Одскочив убiк, став бiля верби. Це - Юхим.

…Коли могилу розрили, бiля ями поставили Мазiя.

- Лiзь!

Усяка буває смерть, це зрозумiло, i буває смерть, коли вiд неї смердить трупами.

Промайнула мисль.

Юхим зиркнув на яму i кинувся в туман. Де руки? Нема рук!

…Бац!

I затрiпотiло живе серце, а потiм луснуло.

Кров поточилась у листя. Iще чути було:

- Ух, ти, жидовська пико!

…Над цвинтарем проходив туман важкий - осiннiй.

…Всяка буває смерть, i буває, коли вiд неї смердить трупами.

- Лiзь!

Мазiй подивився безоднями в туман i полiз у яму, в гору людського м'яса.

…Це було тодi, коли мiськi вулицi сонно прислухалися до осiнньої брудної тишi.

…Дощ знову вщух…