Синi етюди

V

Коли я тепер мисленно перегортаю сторiнку того часу, тодi менi здається, що з моєї iсторiї вийшов би не зовсiм поганий людський документ. I як я шкодую, що менi бракує тiєї елементарної майстерностi, якою обточують слова.

Отже, пройшло лiто, прийшла осiнь, а я з Чаргаром бачилась, здається, тiльки два чи три рази. Але й цi зустрiчi були страшенно коротенькi.

Чаргар пiсля тiєї розмови, коли я пропонувала йому вiддатись, якось замкнувся i, безперечно, запобiгав мене. До нього я, звичайно жодного разу не ходила, бо тут уже голосно говорило моє самолюбство. Але я ввесь час чекала чогось i тому завжди була в станi якогось неясного передчуття.

Колись до мене пiдiйшов дiловод i, як завжди, почав зi мною загравати. Вiн питав мене, чому я не ходжу в мiський парк.

- Так що,- сказав вiн,- менi дуже хотiлося б пройтись iз такою красунею по парку… бiля бюсту Карла Маркса, припустiм.

Я сказала, що взагалi рiдко виходжу з дому, i, щоб якомога швидше вiдв'язатися вiд нього, подала йому для пiдпису папiрець. Але дiловод, очевидно, на цей раз не хотiв кiнчати розмови.

- А що ж ви робите пiсля роботи? - спитав вiн.- Книжечки читаєте? Просвiщенське дiло! Я теж люблю рiзнi романси (вiн так i сказав "романси") читати. Знаєте,чомусь захоплено продовжував вiн,- ляжеш на лiжко, розгорнеш книжечку й читаєш! Про любов та про всякi пригоди.

Я рiшуче не мала охоти його слухати й сказала йому, що поспiшаю, бо в мене лежить строчна праця. Тодi вiн знову почав запрошувати мене до парку…

- Нє,- говорив вiн.- їй-богу, прийдiть! Там, наприклад, увесь цвiт нашого города збирається. Це є прямо таки Бульйонський лiс! (вiн так i сказав "Бульйонський"). З одного боку, дивишся, прийдуть народний комiсар, з другого - iдуть сливки художества. Недавно бачив, наприклад, отого художника… Пам'ятаєте?

Менi раптом забилося серце. Кiлька останнiх днiв я навiть спецiально блукала по городу з надiєю зустрiти Чаргара. I тому, коли дiловод сказав менi, що бачив його в мiському саду, одразу ж рiшила поїхати туди.

Як тiльки смерклось, я негайно пiшла до автобусної стоянки. Там сiла на шостий номер i за пiвгодини була вже бiля входу в мiський парк.

Стояла тепла й прозора осiнь. По алеях шелестiли парочки. В глибинах гаїв падало листя. Коли я зупинилась на дальньому горбику, менi здалося, що йде частий дощ. Я тодi подивилась на небо - воно було криштально чисте, i його тиха бiрюза ласкала мої очi. За парком, десь на польових гонах, спiвали дiвчата. Я згадала нашу провiнцiальну дичавину й шведськi могили. З-за дерев сходив мiсяць. Мене затривожило. Передчуття зустрiчi з Чаргаром пiсля довгої розлуки примушувало моє серце то стискатись, то прискорено битись. Хвилинами менi здавалось навiть, що цей вечiр буде судним днем мого неспокiйного життя. Коли я тепер оглядаю пройдену путь, то менi цiлком ясно, що в менi менше всього говорила самичка. Але в той вечiр менi навiть приходила мисль, що хочу я одного: хочу вiддатись художниковi. Я хочу взяти його голову на свої колiна й ласкати її.

- Яка безумна радiсть,- навiть раз прошепотiла я,- бути рабою цiєю людини. Яке щастя лежати бiля його нiг i почувати себе такою маленькою й нiкчемною.

Менi тодi i в голову не приходило чогось вимагати вiд нього. Менi вже не потрiбнi були його тайники - так принаймнi здалося менi того вечора. Я просто чекала Чаргара.

Тодi, як завжди було зi мною в такi хвилини, менi захотiлося реготати й свистiти. Я свиснула. Потiм вивернула свiй капелюшок i вивернутим надiла його. Я пiшла й сiла на стiлець. До мене летiла тоска вiолончелi: на обсерваторiї стояв радiорупор, i це почалися вечоровi концерти. Вiолончель тоскувала над парком. Потiм я зiрвалась до виходу: мiй терпець луснув - так я хотiла бачити Чаргара.

Але в цей момент iз-за дерева виринула дiловодова постать i зупинилась бiля мене.

- Добрий вечiр! - сказав вiн.

Я незадоволено вiдповiла. Кук сказав менi, що вiн уже давно шпацiрує по алеях i зовсiм не припускав, що й я тут. Потiм вiн зробив менi руку калачиком i запропонував трохи поблукати з ним. Я хотiла вiдмовитись, але згадала нашу вранiшню розмову й пiшла: я боялась, щоб вiн мене не запiдозрив що до Чаргара.

- Ви, наприклад, не думаєте виходити замiж? - раптом спитав дiловод i подивився менi в очi.

- Це менi подобається,- iронiчно сказала я.

- Що вам подобається? - не зрозумiв мене Кук.

- А от те, що ви з мiсця в кар'єр приступили до дiла.

- З мiсця в кар'єр? Гм… Цю справу, як той казав, треба розжувати.

Кук грав олив'яними очима й так пiжонськи помахував хлистиком, що я ледве втрималась, щоб не зареготати. Це було в буквальному сенсi втiлення шаржу. Я дивилась на нього й думала, як могла затриматись до нашого часу така архiвна фiгура, та ще й у великому городi.

Але довго тiшитись iз дiловодом я, звичайно, не мала охоти, i в слiдуючий момент вiн почав уже нервувати мене. Щохвилини озиралась по сторонах, приглядалась до городян i шукала серед них художника. Я вже проклинала дiловода й шукала зачiпки якось одiйти вiд нього.

- Ервика! - раптом крикнув Кук.

- Еврика! - поправила я його.

Вiн, мабуть, почервонiв, бо йому заблищали очi. Кук одвернувся i змовк. Вiн був страшенно самолюбивий, i всякий казус, подiбний до "ервики", його страшенно хвилював. Тодi я, щоб зам'яти неловкий момент, спитала його:

- Ви, здається, хотiли менi щось сказати?

- Так, я вам хотiв щось сказати,- ледве чутно промовив Кук.

- От скажiть менi, чому ви на мене розгнiвались?

- Коли це я на вас розгнiвалась? - здивовано спитала я.

- Тодi ж ото, як з "мiсця в кар'єр". Ви, може, подумали, що я вас хочу по компрометувати (вiн так i сказав "покомпреметувати")? Так це зовсiм напрасно: Боже спаси,- i в думках не було!

- В чому справа? - занервувалась я.

- Ви, може, подумали,- сказав Кук,- що я насмiшки строю над вами (вiн так i сказав "насмiшки строю"): мовляв, не беруть її - от i не виходить замiж!

Я зареготала. I справдi: як було не реготати? Ця мавпа не тiльки була високого розумiння про себе, бiльше того: вiн хотiв якось там спiвчувати менi!

- А може, ви мене вiзьмете за дружину? - iронiчно запитала я. Дiловод зам'явся: виходить, i ця мавпа не хотiла брати мене. Власне, цей уже не хотiв мене брати за дружину.

- Не турбуйтеся, товаришу Кук,- сказала я.- То просто жарт, я не думаю виходити замiж.

Дiловод одразу ж пояснiв. Тодi я сказала Куковi, що я хочу просто бути його любовницею, я хочу вiддатись йому, бо менi скучно жити. Я хочу, щоб вiн заходив до мене на квартиру, i ми вдвох будемо вбивати час. Я, мовляв, завжди була проти мiщанської сiм'ї з геранню на етажерцi. Навiщо, мовляв, це? Можна й так прожити.

Ми виходили в мiсячну полосу. Це було далеко вiд головного виходу, i городяни тут майже не зустрiчались. Зрiдка пройде боковою алеєю парочка й раптом зникне за деревами. На вокзалi кричав традицiйний паровик голосно i протяжне. Падало листя, як тихий дощ.

Я подивилась на Кука: вiн тулився до мене i був блiдий. З рота йому (можливо, це менi здалося) текла слина.

- Так що ви це правду говорите? - сказав вiн тремтячим голосом i змовк.

- Iстинну правду! - сказала я.

Тодi вiн спитав, чи дозволю я йому переночувати в себе. Я спитала для чого - вiн мовчав. Я сказала, що хочу в нього переночувати. Кук зiдхнув: в нього, мовляв, не можна, бо до нього на цi днi приїхала мати. Тодi ж я спитала, що ж робити? Дiловод знову мовчав. Менi прийшла мисль i я кинула:

- А може, зараз пiдемо в кущi?

Вiн здригнув i погодився пiти в кущi. Вiн iще щiльнiше притиснувся до мене й взявся правою рукою за моє лiве грудне яблуко. Я обережно вiдхилила йому руку. Потiм дiловод зупинився.

- От тiльки я думаю,- сказав вiн,- скiльки тепер аборт коштує?

- А вам це для чого? - спитала я.

Кук знову зам'явся… Тодi я зрозумiла його й кинула:

- Я з вас на аборт нiчого не буду вимагати.

Дiловод знову прояснiв. Вiн iз вдячнiстю подивився й ще щiльнiш притулився до мене. Тодi ми прискореним кроком пiшли до кущiв. Небо було таке прекрасне, а на душi менi лежав камiнь. Я тодi вже забула про Чаргара, нiби й справдi мене цiкавив тiльки Кук - цей дiловод iз мавпячою фiзiономiєю.

Над парком тоскувала вiолончель. Мiсяць стояв над гiгантським дубом i байдуже продовжував свою гiгантську путь. Я спокiйно йшла поруч дiловода, але тепер я не найду епiтета тiй бурi, що кипiла тодi в моїх грудях. Раптом я зупинилась:

- А знаєте що,- сказала я.- Аборта я не думаю робити!

- Як так? - зупинився й Кук.

- Дуже просто: я хочу народити дитину.

Дiловод зам'явся. Я зрозумiла його й сказала, що перед coitusom йому прийдеться трохи подумати. Вiн не вiсiмнадцятилiтнiй юнак i повинен знати, чим це пахне.

- Ви, мабуть, говорите про алiменти? - хутко зрозумiв вiн.

- Так, я говорю про алiменти.

Тодi Кук свиснув i сказав розв'язне, що на таке дiло вiн не хоче йти, бо це йому не по кишенi, i вiн краще буде користуватись проститутками. Та не встиг вiн договорити останньої фрази, як я з усього розмаху вдарила його по фiзiономiї. Кук зблiд i стояв з опущеними очима.

Але я вже погасла. "За вiщо я його вдарила?" - метнулося менi в головi, i моє серце занило. Справа в тому, що по сутi на землi я не бачила винних, i справа в тому, що й себе я завжди вважала за добру наволоч. Кук був такою маленькою й нiкчемною крапкою, що менi до болю шкода його стало. Тодi ледве чутно промовила:

- Пробачте менi, товаришу Кук. Що хочете робiть зi мною, але не гнiвайтесь на мене!

- Нiчого! Нiчого! - говорив вiн.- Це залишиться мiж нами… Я не думаю вiднiмати у вас посади.

Вiн так i сказав "я не думаю вiднiмати у вас посади". Я тiльки це почула. Ця фраза, як ножем рiзонула менi в грудях, бо Кук так i не зрозумiв мене.

…Дiловод давно вже зник за деревами, а я стояла бiля дуба на пустельнiй алеї й тупо дивилась у голубе небо.