Синi етюди

ДОРОГА Й ЛАСТIВКА
I

У перспективi - дорога.

Праворуч, лiворуч - акварелi. Далеко - лiс. Дорога до лiсу, а може, вбiк.

Дорога спокiйно вiдходить, i на нiй порожньо.

Мабуть, скоро зажовтiє листя, i в небо засумує старий дуб. Старий дуб був колись бiля нашої хати, в дитинствi.

Я дивлюсь на дорогу, i вона веде мене за далекi гони.

Покiрно йду за нею.

…Колись була береза, зiрвав листок i положив у книгу; книзi, здається, бiльш як сто лiт, пожовкли навiть рядки. А в цiй книзi лист iз берези, пожовклий. (Може, берези вже й нема… А де згадка про автора столiтньої книги з пожовклими рядками?)

…Дивлюсь на дорогу. На дорозi порожньо, i я думаю про небуття: коли дорога вiдходить, тодi щось вiдходить, кудись вiдходить.

…Потiм згадую сливи.

Саме по цiй дорозi везли колись сливи. Я був маленький i прохав у тiтки слив.

Тодi вона дала менi жменю.

Та не були то сливи. Було дитинство.

…На краєвидi купчаться хмари, збираються на вечiр.

Але то буде не потоп, а впаде звичайна роса. Тодi забуяє рослина.

А в потопi (пам'ятаєте?) були голуби.

Бiля вiкна пролетiли голуби, фиркнули i зникли за величезним будинком.

I каже голубка: - Дорога? - Каже голуб: - Дорога!

Потiм полетiли на площу Володарського i там сiли бiля ратушi.

…Дивлюсь знов на дорогу.

За нею, куди вона йде, iде суворiсть, може, жорстокiсть, може, сама смерть.

Ну, i що ж? Хай iдуть: так треба.

Але все-таки що з дорогою?

I сказав голуб: - Дорога? - Сказала голубка: - Дорога!

По далекiй дорозi пiшла широка тiнь. Проходили розпатланi хмари i погасили сонце.

Коли пройшла тiнь i сховала дорогу - дороги не було. Я впав на обнiжок своєї мудрости й подумав з тоскою:

- Дорога?

Але голуби не озивались.

Город шумiв, кричали мотори, летiли будинки.

Мiй далекий сон (лебедине крило) розтанув над мiстом.

…Я надiв кашкета й вийшов на вулицю.