Синi етюди

III

…Так, це були неможливi хвилини. Це була мука.- Але я вже знав, як я зроблю.

Я знав i тодi, коли покинув маєток. Iнакше я не вийшов би так швидко з кабiнету.

…Ну да, я мушу бути послiдовним!

…I цiлу нiч я розбирав дiла.

Тодi на протязi кiлькох темних годин перiодично спалахували короткi й чiткi пострiли:

- я, главковерх чорного трибуналу комуни, виконував свої обов'язки перед революцiєю.

…I хiба то моя вина, що образ моєї матерi не покидав мене в цю нiч нi на хвилину?

Хiба то моя вина?

…В обiд прийшов Андрюша й кинув похмуро:

- Слухай! Дозволь її випустити!

Я:

- Кого?

- Твою матiр!

Я:

(мовчу).

Потiм почуваю, що менi до болю хочеться смiятись. Я не витримую й регочу на всi кiмнати.

Андрюша суворо дивиться на мене.

Його рiшуче не можна пiзнати.

- Слухай. Навiщо ця мелодрама?

Мiй наївний Андрюша хотiв бути на цей раз проникливим. Але вiн помилився.

Я (грубо):

- Провалiвай!

Андрюша й на цей раз зблiд.

Ах, цей наївний комунар остаточно нiчого не розумiє. Вiн буквально не знає, навiщо ця безглузда звiряча жорстокiсть. Вiн нiчого не бачить за моїм холодним дерев'яним обличчям.

Я:

- Дзвони в телефон! Узнай, де ворог!

Андрюша:

- Слухай!..

Я:

- Дзвони в телефон! Узнай, де ворог!

В цей момент над маєтком пронiсся з шипiнням снаряд i недалеко розiрвався. Забряжчали вiкна, i луна пiшла по гулких порожнiх княжих кiмнатах.

В трубку передають: версальцi насiдають, вже близько: за три верстви. Козачi роз'їзди показались бiля станцiї: iнсургенти вiдступають.- Кричить дальнiй вокзальний рiжок.

…Андрюша вискочив. За ним я.

…Курiли далi. Знову спалахували димки на горизонтi. Над городом хмарою стояв пил. Сонце-мiдь, i неба не видно. Тiльки горова мутна курява мчала над далеким небосхилом. Здiймалися з дороги фантастичнi хуртовини, бiгли у височiнь, розрiзали простори, перелiтали оселi й знову мчали i мчали. Стояло, мов зачароване, передгроззя.

…А тут бухкали гармати. Летiли кавалеристи. Вiдходили на пiвнiч тачанки, обози.

…Я забув про все. Я нiчого не чув i - сам не пам'ятаю, як я попав до пiдвалу.

Iз дзвоном розiрвався бiля мене шрапнель, i надворi стало порожньо. Я пiдiйшов до дверей i тiльки-но хотiв зиркнути в невеличке вiконце, де сидiла моя мати, як хтось узяв мене за руку. Я повернувся -

- дегенерат.

- От так стража! Всi повтiкали!.. хi… хi…

Я:

- Ви?

Вiн:

- Я? О, я! - i постукав пальцем по дверях.

Так, це був вiрний пес революцiї. Вiн стоятиме на чатах i не пiд таким огнем! Пам'ятаю, я подумав тодi:

- "це сторож моєї душi" - i без мислi побрiв на мiськi пустирi.

…А надвечiр пiвденну частину околицi було захоплено. Мусiли йти на пiвнiч, залишили город. Проте iнсургентам дано наказа задержатись до ночi, i вони стiйко вмирали на валах, на пiдступах, на роздорiжжях i в мовчазних закутках пiдворiть.

…Але що ж я?

…Iшла спiшна евакуацiя, iшла чiтка перестрiлка, i я остаточно збився з нiг!

Палили документи. Одправляли партiї заложникiв. Брали решту контрибуцiй…

…Я остаточно збився з нiг!

…Але раптом виринало обличчя моєї матерi, i я знову чув зажурний i впертий голос.

Я одкидав волосся й поширеними очима дивився на мiську башту. I знову вечорiло, i знову на пiвднi горiли оселi.

…Чорний трибунал комуни збирається до побiгу. Навантажують пiдводи, бредуть обози, поспiшають натовпи на пiвнiч. Тiльки наш самотнiй панцерник завмирає в глибинi бору й затримує з правого флангу ворожi полки.

…Андрюша десь iзник. Доктор Тагабат спокiйно сидить на канапi й п'є вино. Вiн мовчки стежить за моїми наказами й зрiдка iронiчно поглядає на портрет князя. Але цей погляд я вiдчуваю саме на собi, i вiн мене нервує й непокоїть.

…Сонце зайшло. Конає вечiр. Надходить нiч. На валах iдуть перебiжники, i одноманiтно вiдбиває кулемет. Пустельнi княжi кiмнати завмерли в чеканнi.

Я дивлюся на доктора й не виношу цього погляду в древнiй портрет.

Я рiзко кажу:

- Докторе Тагабат! через годину я мушу лiквiдувати останню партiю засуджених. Я мушу прийняти отряд.

Тодi вiн iронiчно й байдуже:

- Ну, i що ж? Добре!

Я хвилююсь, але доктор єхидно дивиться на мене й усмiхається.- О, вiн, безперечно, розумiє, в чому справа! Це ж у цiй партiї засуджених моя мати.

Я:

- Будь ласка, покиньте кiмнату!

Доктор:

- Ну, i що ж? Добре!

Тодi я не. витримую й шаленiю.

- Докторе Тагабат! Останнiй раз попереджаю: не жартуйте зi мною!

Але голос мiй зривається, i менi булькає в горлi. Я пориваюся схопити мавзера й тут же прикiнчити з доктором, але я раптом почуваю себе жалким, нiкчемним i пiзнаю, що вiд мене вiдходять рештки волi. Я сiдаю на канапу й жалiбно, як побитий безсилий пес, дивлюся на Тагабата.

…Але йдуть хвилини. Треба вирушати.

Я знову беру себе в руки i в останнiй раз дивлюся на надменний портрет княгинi.

Тьма.

…Конвой!

Вартовий увiйшов i доложив:

- Партiю вивели. Розстрiл призначено за мiстом: початок бору.

…Iз-за дальнiх отрогiв виринав мiсяць. Потiм плив по тихих голубих потоках, одкидаючи лимоннi бризки. Опiвночi пронизав зенiт i зупинився над безоднею.

…В городi стояла енергiйна перестрiлка.

…Ми йшли по пiвнiчнiй дорозi.

Я нiколи не забуду цiєї мовчазної процесiї - темного натовпу на розстрiл.

Позаду рипiли тачанки.

Авангардом - конвойнi комунари, далi - натовп черниць, в авангардi - я, ще конвойнi комунари й доктор Тагабат.

…Але ми напали на справжнiх версальцiв: за всю дорогу жодна черниця не промовила жодного слова. Це були щирi фанатички.

Я йшов по дорозi, як тодi - в нiкуди, а збоку мене брели сторожi моєї душi: доктор i дегенерат. Я дивився в натовп, але я там нiчого не бачив.

Зате я вiдчував:

- там iшла моя мати з похиленою головою. Я вiдчував: пахне м'ятою.

Я гладив її милу голову з нальотом срiблястої сивини.

Але раптом передi мною виростала загiрна даль. Тодi менi знову до болю хотiлося впасти на колiна й молитовне дивитися на волохатий силует чорного трибуналу комуни.

…Я здавив голову й пiшов по мертвiй дорозi, а позаду мене рипiли тачанки.

Я раптом вiдкинувсь: що це? галюцинацiя? Невже це голос моєї матерi?

I знову я пiзнаю себе нiкчемною людиною й пiзнаю: десь пiд серцем нудить. I не ридати, а плакати дрiбненькими сльозами хотiлось менi - так, як у дитинствi, на теплих грудях.

I спалахнуло:

- невже я веду її на розстрiл?

Що це: дiйснiсть чи галюцинацiя?

Але це була дiйснiсть: справжня життьова дiйснiсть - хижа й жорстока, як зграя голодних вовкiв. Це була дiйснiсть безвихiдна, неминуча, як сама смерть.

…Але, може, це помилка? '

Може, треба iнакше зробити?

- Ах, це ж боюнство, легкодухiсть. Єсть же певне життьове правило: еrrаrе humanum est. Чого ж тобi? Помиляйся! i помиляйся саме так, а не так!.. I якi можуть бути помилки?

Воiстину: це була дiйснiсть, як зграя голодних вовкiв. Але це була й єдина дорога до загiрних озер невiдомої прекрасної комуни.

…I тодi я горiв у вогнi фанатизму й чiтко вiдбивав кроки по пiвнiчнiй дорозi.

…Мовчазна процесiя пiдходила до бору. Я не пам'ятаю, як розставляли черниць, я пам'ятаю: до мене пiдiйшов доктор i положив менi руку на плече:

- Ваша мати там! Робiть, що хочете!

Я подивився:

- з натовпу видiлилася постать i тихо самотньо пiшла на узлiсся.

…Мiсяць стояв у зенiтi й висiв над безоднею. Далi вiдходила в зелено-лимонну безвiсть мертва дорога. Праворуч маячiв сторожовий загiн мойого батальону. I в цей момент над городом знявся рясний вогонь - перестрiлка знову била тривогу. То вiдходили iнсургенти,- то помiтив ворог.- Збоку розiрвався снаряд.

…Я вийняв iз кобури мавзера й поспiшно пiшов до самотньої постатi. I тодi ж, пам'ятаю, спалахнули короткi вогнi: так кiнчали з черницями.

I тодi ж, пам'ятаю - з бору вдарив у тривогу наш панцерник.- Загудiв лiс.

Метнувся вогонь - раз, два i ще - удар! удар!

…Напирають ворожi полки. Треба спiшити. Ах, треба спiшити!

Але я йду i йду, а одинока постать моєї матерi все там же. Вона стоїть, звiвши руки, i зажурно дивиться на мене. Я поспiшаю на це зачароване неможливе узлiсся, а одинока постать усе там же, все там же.

Навкруги - пусто. Тiльки мiсяць ллє зелений свiт з пронизаного зенiту. Я держу в руцi мавзера, але моя рука слабiє, i я от-от заплачу дрiбненькими сльозами, як у дитинствi на теплих грудях. Я пориваюся крикнути:

- Мати! Кажу тобi: iди до мене! Я мушу вбити тебе. I рiже мiй мозок невеселий голос. Я знову чую, як мати говорить, що я (її м'ятежний син) зовсiм замучив себе.

…Що це? невже знову галюцинацiя?

Я вiдкидаю голову.

Так, це була галюцинацiя: я давно вже стояв на порожнiм узлiссi напроти своєї матерi й дивився на неї.

Вона мовчала.

…Панцерник заревiв у бору.

Здiймались огнi. Iшла гроза. Ворог пiшов у атаку. Iнсургенти вiдходять.

…Тодi я у млостi, охоплений пожаром якоїсь неможливої радости, закинув руку за шию своєї матерi й притиснув її голову до своїх грудей. Потiм пiдвiв мавзера й нажав спуск на скроню.

Як зрiзаний колос, похилилася вона на мене.

Я положив її на землю й дико озирнувся.- Навкруги було порожньо. Тiльки збоку темнiли теплi трупи черниць.- Недалеко грохотiли орудiя.

…Я заложив руку в кишеню й тут же згадав, що в княжих покоях я щось забув.

"От дурень!" - подумав я.

…Потiм скинувся:

- Де ж люди?

Ну да, менi треба спiшити до свойого батальйону! - I я кинувся на дорогу.

Але не зробив я й трьох крокiв, як мене щось зупинило.

Я здригнув i побiг до трупа матерi.

Я став перед ним на колiна й пильно вдивлявся в обличчя. Але воно було мертве. По щоцi, пам'ятаю, текла темним струменем кров.

Тодi я звiв цю безвихiдну голову й пожадливо впився устами в бiлий лоб.Тьма.

I раптом чую:

- Ну, комунаре, пiдводься!

Пора до батальйону!

Я зиркнув i побачив:

- передi мною знову стояв дегенерат.

Ага, я зараз. Я зараз. Так, менi давно пора! - Тодi я поправив ремiнь свого мавзера й знову кинувся на дорогу.

…В степу, як дальнi богатирi, стояли кiннi iнсургенти. Я бiг туди, здавивши голову.

…Iшла гроза. Десь пробивалися досвiтнi плями. Тихо вмирав мiсяць у пронизаному зенiтi. З заходу насувалися хмари. Iшла чiтка, рясна перестрiлка.

…Я зупинився серед мертвого степу:

- там, в дальнiй безвiстi, невiдомо горiли тихi, озера загiрної комуни.