Синi етюди

III

Льоля пришила мереживо й слухала, як у сусiднiй кiмнатi вiолончель. Це француженка Фур'є.

Мадам Фур'є вранцi ходила на ринок в охотний ряд, розкладала бiля себе барахло, що залишилось пiсля революцiї: вази, мереживо, всякi дрiбницi, що їх нiхто не купував, а вона думала - куплять. Удень давала уроки, а ввечерi грала на вiолончелi, її вважали за "iскопаємоє", бо грошi за уроки вона вiддавала за воду, за електрику, iнше, i не тiльки за себе, а майже за всiх квартирантiв. Сама ж жила "бож'їм духом" i вiолончелею, музикою, що сама творила.

Француженка - породиста жiнка, i коли вона стоїть в охотнiм ряду бiля барахла, вона iмпонує своєю постаттю й своїм обличчям. До неї пiдходять i дивляться на неї. А барахло лежить, i його не купують.

Фур'є каже:

- Колего, товар хороший. Може, купите?

"Колега" усмiхається й нахабно дивиться на її обличчя. Це бiльше випадковi завiтальники ринку: з кокардами на капелюхах. Спекулянти на Фур'є вже не дивляться, i вона вже їм не каже:

- Колего, товар хороший.

Фур'є вся в зажурних пiснях вiолончелi. Вона всiх любить, всi для неї друзi: i нарком, i провокатор - це логiка її любови.

…А Льоля пiдвелась i зiдхнула.

Тодi в кiмнату входить горбун.

Вiн розказує про одну комунiстку, що має золотий перстень: колись одбирали в паркасу на голодних, а вона "забула" вiддати й тепер хоче комусь продати.

…Як по-твоєму: треба говорити про це чи нi?

- Покинь дурницi! Нiчого я не знаю.

- А я от знаю…- I горбун засмiявся тихо й щиро i дивився Голгофою, коли вели легендарного Христа на Голгофу. Потiм сiв i теж слухав мадам Фур'є: вiолончелю.

…А музика така:

- на мiльонних шляхах, на закинутих дорогах брякнула, кинула шпагу зоря. Там же плентаються багрянi конi.

…I раптом шум: то за вiкном проходять табуни, мабуть, каравани на пiвнiч…

- Хеопс-Хуфу! Хеопс-Хуфу!..

Але вiолончель бурю - тодi степовий вiтер, i летять в чебрецеву далечiнь дороги. Тодi конi вдарять на гони й скаженiв… I знову гримiла зоря на далеких шляхах…- Хеопс-Хуфу!..

…Льольо!

- Я.

- Ти слухаєш?

- Слухаю.

Француженка не стихала.

…I тодi ж, коли чуєш вiолончель, мадам Фур'є хочеться сказати, що в життi не буває такого болю, коли проходять вiтри тривожнi.

I сiдає поет, i хоче творити не безпорадний реквiєм, а гiмн весняному шумовi. Вiн не хоче творити реквiєм, бо редактор iз золотими окулярами на носi скаже написати iншу поему. Тодi поет виходить на вулицю й думає про життя, що воно обов'язково прекрасне, i думає про тайфун, якого нiколи не бачив; i тодi золотi рiки течуть бiля його серця. Поет каже:

- Савойя!

I думає, що савояри - убогi люди, що уходять з гiр на чужину, на заробiтки, щоб не вмерти в горах, бо життя - безмежна кармазинова рiка, i протiкає вона по вiках невiдомо вiдкiля i невiдомо куди.

…Альоша сидить, задумався над героїчною п'єсою, а потяг кричить у степу:

- Гу-гу!..- довго, спроволока.

I думає горбун тодi про Мафiю, i думає, що вiн нiколи не належав до таємної Мафiї - вiн тiльки врiзається клинком у нальоти плутократiї, його бiль у Сiденгемi життя,

…I знову зажурно сказав Альоша.

- Савойя! МАДАМ ФУР'Є ..Льоля пiшла й сказала:

- Драстуйте, мадам Фур'є!

- А, це ви, Льолю?.. Харашо! Сiдайте! Здрастуйте!.. Знаю, знаю: у вас Новий Рiк. Це радiсно… А я сюди вже давно приїхала й звикла по-старому. Але це нiчого: Новий рiк - це радiсно… Я буду святкувати i ваш.

Льоля сказала:

- Ви хорошая, мадам Фур'є, i я вас люблю за вашу щирiсть. Мадам Фур'є збентежилась, заметушилась, а потiм не знала куди положити руки.

- Ви, Льольо, мене так схвилювали - i менi соромно, бо я забула про ласку.

Потiм француженка заспокоїлась i грала Льолi якусь маленьку пiсню з Бордо, здається, з департаменту Жiронди. Пiсня була тепла й запашна, але й туманна, як винний город далекої Францiї, як закинутий берег замрiяної Гаронни.

Льоля думала, що йти на Садову, 30, рано: ще не зiбралась студiя, щоб готовитись - генеральне - до постановки пародiї на "Лiлюлi". Льоля слухала пiсню й згадувала гiмназiю й товариша Огре, коли вiн кiнчав унiверситета i коли вони стрiлись на концертi Карузе на гальорцi. Це перший раз. Огре сказав:

- Я люблю Карузе за теплоту в його голосi.

I Льоля тодi подумала, що вiн сказав:

- Я люблю тебе, моя кохана.

Потiм вiн провiв її до самої квартири, i вона цiлу нiч не спала: боялась, щоб товариша Огре не зачепили хулiгани.

…Мадам Фур'є два рази зiграла малесеньку пiсню з Бордо i ще грала. Француженка прекрасно володiла вiолончелею, бо вона була колись у консерваторiї.

…Проходив трамвай повз будинок - це було чути. Ще було чути: бiля Тайгайського мосту гудки. Ще було чути: iде зимою весна.

…У мадам Фур'є була порожня кiмната, i тiльки стояла бiла кровать, а над кроваттю на стiнi бiлий килим iз бiлим лебедем, який хотiв улетiти.

Француженцi на лiвiй щоцi родимка й три волосики на нiй…Тодi Льоля подумала: мадам Фур'є i "Лiлюлi". А потiм подумала про Бордо, про далекий город Францiї. Коли вiолончель стихла, Льоля сказала:

- Я слухаю вiолончель i думаю, що все-таки моїй душi чогось бракує.

Мадам Фур'є сказала:

- Я, Льольо, не скiнчила консерваторiї - i я не передам тонких нюансiв моєї симфонiї.

Льоля сказала:

- Ах, мадам Фур'є, ви мене не зрозумiли. Ви так надхненно, так талановито передаєте маленьку пiсню з Бордо!.. Я думаю, що ваша вiолончель - жива iстота, i в нiй жодного дисонансу… А от у моїй душi не те.

Француженка обняла Льолю й сказала:

- Ви Льолю, тендiтна дiвчинка, яка лiтає, як метелик. А щоб жити, треба… як це сказати? В Бордо так кажуть: оrdre de bataille.

Льоля тихо дивилась на мадам Фур'є й мовчала. Тодi француженка говорила далi:

- Так. Бойовий порядок. Ordre de bataille.

Iнакше й ви, Льольо, будете "iскопаємоє". Я знаю, це мене так… Але я вже iнакше не можу. Вам треба iнакше, по-новому. Iнший дух. Бiльшовизм. А я, Льольо, труп.

Мадам Фур'є схилила голову на вiолончель й задумалась. Льоля теж задумалась. А потiм раптом француженка скинулась:

- Я, Льольо, дуже рада, що ви сьогоднi стрiчаєте Новий Рiк. I я буду стрiчати Новий Рiк - гарно: все думаєш - "а чи не прийде щось iнше…"

Ще шумiв трамвай. Льоля подумала, що мадам Фур'є пiде стрiчати Новий Рiк, i їй було шкода француженки, бо Льоля не могла покликати мадам Фур'є стрiчати Новий Рiк у пролеткультi, що на Садовiй, 30.

Льоля попрощалась i пiшла в свою кiмнату, бо вже час було їхати в город. Льоля згадала скриньку з дрiбницями бiля охотного ряду i на тумбочцi пiдручники й французький роман, здається, Гюго, i Анна Каренiна французькою мовою з порнографiчним малюнком на обкладинцi.

…Сидiв некрасивий карлик Альоша, i Льоля йому сказала:

- Ти, Альошо, дiйсно художник. Ти гарно придумав: саме так i кричить паровик, коли вилiтає в степ.