Синi етюди

V

Накрапав дощ i поволi перейшов у мжичку. Синя хмара загубила свiй колiр i сiрим шматтям звисла над землею. Нiде не було просвiту. Iз сходу дмухав свiженький вiтрець i хвилював рiку. Булькотiло в гущавинi.

Йшла дванадцята година ночi.

Кажан i Нечипiр удягненi були легко, i швидко їх сорочки так iзмокли, що прийшлось знiмати й викручувати. Пiзнiш дощ перестав, але не розпогоджувалось, i знову мусiли чекати, коли за комiр поллються струмки холодної води.

Уже виходили на берег, сидiли навiть там. Дивились на село, слухали, як десь пiд повiткою хтось награвав на балабайку - мабуть, iз отряду. Дивились на вогники, що фаркали по вулицi й раптово зникали - запалювали цигарки, мабуть. Прийшла думка перебратись на той берег, хоч i не бачили в цiм нiчого певного, бо на березi зараз за великою могилою починались Золотi Пiвнi, де йшов учора бiй i де безумовно розставлено варту. Але коли пiдiйшли до того мiсця, куди завжди витягував свiй човен рибалка,- човна не було: мабуть, поїхав рибалити. Далi йти не наважились. Знову сидiли на старiм мiсцi. Потiм Кажановi вздрiлося, що хтось скрадається по цiй вулицi, що на луки веде, i потихесеньку полiзли до корчiв, в очерет.

З годину стоять мовчки.

Нечипiр пiдложив на корч трави й сiв, спустивши ноги у воду. Навiть теплiш було, бо пiсля дощу рiка приймала в себе з радiстю й м'яко та тепло обгортала покалiченi колючками ноги. Кажан стояв, як пугач, настовбурчившись. Його постать нiбито закам'янiла, навiть рухiв непримiтно було.

Дячок слухав звуки балабайки, що ледве долiтали сюди, i йому було сумно. I сiре небо, i жалiбна пiсня, яку вигравали там,- усе сприяло такому настроєвi. I тому, мабуть, що ногам було тепло, хотiлось думати про минуле.

Згадав духовну семiнарiю. Коли закрили її (держава коштiв не видавала), вiн приїхав до свого батька - дякона поганенького приходу - i тут вирiшив помститись.

Вiн певний був, що йде боротись за щось свiтле й справедливе. До ватаги вiн завжди ставився з презирством, але ж ватага - тiльки засiб. Правда, "свiтле й справедливе" з часом стушувались.

Але ж…

Тут йому раптом прийшло на думку: що ж таке це "але ж"? За вiщо ж вiн боровся так уперто? I коли боротьба загубила свiй сенс, то чого бракувало йому? Тодi промайнуло йому в головi якесь просте слово i соромливо сховалось. Воно справило на нього таке вражiння, нiбито вiн його почув уперше, нiбито скотилось воно з цих сiрих хмар i упало в воду - тому так тепло стало йому.

А вода дiйсно робилась усе теплiша i теплiша. I, коли по спинi проходив дрiж вiд подиху легенького вiтру, хотiлось зовсiм залiзти в воду.

Кумкали жаби, i знову рипiв деркач.

Просте слово прозвучало несподiвано так: "любов". Але кого любити? Бiдних? Смiшно. Але "любов" виходить все-таки природно, а "смiшно" - пусто. Правда, ранiш любов уявляв дячок в образi християнки, яка буде носити йому яйця в клуночку, коли вiн одержить парафiю, але ця любов зараз була ще безглуздiша й недоречна.

Дячок сидiв до Кажана спиною, i коли той заворушився, спитав, зiтхнувши:

- Що там таке, друже?

Кажан мовчав.

А хмари пливли кудись у далечiнь, i здавалось iнодi, що й очерет пнеться вгору i от-от досягне сiрого шмаття. I ще десь булькотiло: водяна твар жила своїм нiчним життям.

Знову долетiли звуки балабайки. Хтось грав невмiло, але з надхненням.

Кажан кашлянув i нiби пробурмотiв щось.

- Що ти говориш? - сказав Нечипiр i повернувся до приятеля. Кажан заговорив чiтко, з розпачем у голосi.

- Хлiб iз поля звезли, жити будуть… Мабуть, байдуже, що i як..

- Жалiєш, що пiшов з нами? - спитав дячок.

- Якби не втiк тодi,- казав далi Кажан, не вiдповiдаючи,- то, може, призвiв би до дiла хазяйство… Год мiй одпустили… Да.

Дячок почув у голосi Кажана тоску i скаргу на те, що втiк вiн, мовляв, зовсiм даремно.

- От, скажемо, луки… Хiба їх так содержуть? Як зiйшла вода - треба граблi в руки та зiбрати все, що зверху. А в нас цього нема. Дiдiв слухають: що Бог дасть… Вiн дасть…

Кажан зiдхнув, а Нечипiр почув, що перед ним росте якась велика, досi невiдома йому сила. Це вже був не той бельбас, якого хотiлось ногою в голову штурхнути, це було щось таке, що перед ним вiн був занадто маленький.

- Да! Взяти хоч би й попiл. У нас ним двори закапостили. А германець не дурак, на цi самi луки розвiй той попiл - от тобi й трава… Травище!

Останнє слово сказав Кажан так, нiби йому трудно було вимовляти його.

Щоб не мовчати, щоб легше було, дячок спитав:

- Це ти в Германiї, в плiну?

I коли приятель не вiдповiв, йому знову стукнуло в голову: - "Любов". I вже важко було вiд цього слова, як у дитинствi бачити увi снi чиїсь допитливi очi.

А Кажан, що все бiльш загублював свої людськi форми, гудiв:

- Отож i пiсок… Да! В пiсок, як у нас, треба садовити картошку з гноєм. Тодi й буде бiльш од кулака. Германець не дурак!

Потiм змовк i довго переступав з однiєї ноги на другу. Почувалось, що головного вiн ще не сказав. То був лише вступ до чогось жорстокого, що повинно трапитись на водi, розбуркати цей байдужий очерет i розрядити напружену атмосферу.

Дячок хвилювався. Робилось зимно i трясло: зуб на зуб не попадав.

I от спершу тихенько, потiм голоснiш завило на корчах: "Ву-у-у". "Це кажан",метнулося дячковi в головi i знову стукнуло в голову: "любов".

- Куди ви мне призвели? - раптом сказав Кажан.

- Призвели? - розгублено спитав Нечипiр.

- Да, призвели… Микита їсти не принесе… Атож! Вiн говорив на ввесь голос, i вiд голосу йшла луна до рiчцi. В Грушiвцi кричали завзято пiвнi.

- Якби знати про амнестiю. Як воно… ну?..

- Мабуть, помилують,- кинув дячок i чомусь сам перелякався свого голосу.

- Помилують? Не знаю… мабуть, не всiх.

Кажан, як велетень, стояв перед дячком, навiть цей голос розпачу був не його, а когось другого, що сховався за ним в очеретi.

Кажан мало не плакав i довго говорив про те, що вiн нiчого нiкому не зробив, що його одурили, що вiн невинний. Але була якась безвихiдна упертiсть у цих словах, i Нечипiр зрозумiв: свiдкiв Кажановi не треба. Що було - того нема. Кажан невинний. I знову болiла голова, а в висках знову стукало.

Десь далеко падала вода, i здавалось iнодi, що це торохтить по бруку вiз. Вже не перекликались i пiвнi. Затихли перед свiтанком. Тiльки хмари, як i ранiш, сунули кудись та шарудiв вiд легкого подиху очерет. '

Раптом розтянувся пострiл. Загавкали собаки, i заiржав десь кiнь.

Замовкла вже й балабайка.

I чує тут дячок напружений голос:

- Нечипоре!

- Що таке? Я тебе слухаю.

- Нечипоре, ти не скажеш? Ти нiчого не скажеш? - говорить Кажан.

- Про що? Кому?

Знав, про що питає, хотiв сказати й не мiг: "Свiдкiв не може бути".

А Кажан лiз уже в воду. Близько. Навiть чути, як важко дихає. Серце закалатало. Хотiв дячок кинутись убiк i не мiг, нiби скований був. Вже не видно було - нi неба, нi очерету, не чув нiчого. Нiби величезна гамула нависла над ним, i темнiло в очах.

От простягло руку…

…Ой! - розрiзав повiтря задушений крик, i раптом стихло.

Промайнуло в головi: "любов"…

…А пальцi здавлювали горло все мiцнiш i мiцнiш. Спершу налилось кров'ю лице, а потiм стало пусто, тiльки десь у кутку билась думка… Потiм i її не стало.

…Шарудiв очерет.

ЗАВ'ЯЗКА (Етюд)